ПРОТИ КАТУВАНЬ
Міжнародні механізми запобігання катуванням
та жорстокому
поводженню
22(63)
Харківська правозахисна група
Закон України про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини
Конвенція про захист прав людини та основних свобод
Протокол до Конвенції про захист прав людини та основних свобод
Протокол № 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод
Протокол № 6 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод
Протокол № 7 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод
Формуляр заяви до Європейського суду з прав людини
Роз'яснювальна замітка для осіб, які мають намір звернутися до Європейського суду з прав людини
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню
Стандарти Європейського комітету захисту від катувань чи нелюдського або такого, що принижує гідність, поводженню чи покаранню
Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання
Зразок повідомлення до Комітету ООН проти катувань
Комитет против пыток. Третий периодический доклад. Украина
Коментар “Міжнародної Амністії” до третьої чергової доповіді
Коментар правозахисних організацій до третьої чергової доповіді
Комітет проти катувань. Зведена стенограма першої частиниобговорення (283-є засідання)
Комітет проти катувань. Скорочений звіт другої частиниобговорення (284-е засідання)
Висновки й рекомендації комітету проти катувань. Україна (287-е засідання)
Комитет против пыток. Четвертый периодический доклад. Укрина
Спеціальний випуск №22(63) інформаційно-аналітичного бюлетеня
“Права людини” Харківської правозахисної групи присвячений міжнародним
механізмам запобігання катуванням і жорстокому поводженню. Друкуються офіційний
переклад Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод і
Протоколів до неї, матеріали щодо подання скарги до Європейського суду з прав
людини, Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або
такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, Конвенція ООН проти
катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів
поводження і покарання. Певною мірою репрезентовано контрольний механізм
Комітету ООН проти катувань: друкуються третя і четверта періодичні доповіді
України, підготовлені у відповідності до 19 статті Конвенції ООН проти катувань,
коментарі “Міжнародної Амністії” та українських правозахисних організацій до
третьої періодичної доповіді, матеріали її обговорення на 18 сесії Комітету ООН
проти катувань, у тому числі “Висновки й рекомендації Комітету проти
катувань”.
Про ратифікацію Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції, із змінами і доповненнями, внесеними Законом України від 24 березня 1999 року № 551-XІV, Урядовий кур’єр, 18.05.99 р.
м. Київ, 17 липня 1997 року
Верховна Рада України постановляє:
Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 року, підписану від імені України 9 листопада 1995 року, Перший протокол, протоколи № 4 і № 7 до Конвенції, підписані від імені України 19 грудня 1996 року, та протоколи № 2 і № 11 до Конвенції, підписані від імені України 9 листопада 1995 року у м. Страсбурзі, ратифікувати з такими заявами та застереженнями:
1. Україна повністю визнає на своїй території дію статті 25 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання компетенції Європейської комісії з прав людини приймати від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб заяви на ім’я Генерального Секретаря Ради Європи про порушення Україною прав, викладених у Конвенції, та статті 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо визнання обов’язковою і без укладення спеціальної угоди юрисдикцію Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції.
Україна повністю визнає на своїй території дію статей 25 та 46 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо протоколів № 4 і № 7 до Конвенції.
2. Положення пункту 1 статті 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу ХV “Перехідні положення” Конституції України та статтям 106 і 157 Кримінально-процесуального кодексу України щодо затримання особи та дачі прокурором санкцій на арешт.
Ці застереження діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України або до прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року.
3. Положення пункту 3 статті 5 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить статтям 48, 49, 50, 51 Дисциплінарного статуту Збройних Сил України щодо застосування арешту як дисциплінарного стягнення.
4. Україна повністю визнає на своїй території дію підпункту “d” пункту 3 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року щодо права підсудного на виклик і допит свідків (статті 263 і 303 Кримінально-процесуального кодексу України), а щодо права підозрюваного і обвинуваченого – лише в частині права заявляти клопотання про виклик і допит свідків та проведення з ними очної ставки відповідно до статей 43, 43–1 і 142 зазначеного Кодексу.
5. Положення статті 8 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року застосовуються в частині, що не суперечить пункту 13 розділу XV “Перехідні положення” Конституції України та статтям 177 і 190 Кримінально-процесуального кодексу України щодо дачі прокурором санкції на обшук, а також щодо огляду житла.
Ці застереження діють до внесення відповідних змін до Кримінально-процесуального кодексу України або до прийняття нового Кримінально-процесуального кодексу України, але не довше ніж до 28 червня 2001 року.
Голова Верховної Ради України
О. МОРОЗ
№ 475/97-ВР
Офіційний переклад
КОНВЕНЦІЯ ПРО ЗАХИСТ
ПРАВ ЛЮДИНИ ТА
ОСНОВНИХ СВОБОД
із поправками, внесеними
відповідно до положень Протоколу №
11
*
[
Переклад здійснено спільно Міністерством закордонних
справ України та Українською Правничою Фундацією. Текст офіційного перекладу
затверджено Міністерством закордонних справ України, Міністерством юстиції
України та Українською комісією з питань правничої термінології.]
Рим
4.ХІ.1950
До тексту Конвенції було внесено поправки відповідно до положень Протоколу № 3 (ETS No. 45), який набрав чинності 21 вересня 1970 року, Протоколу № 5 (ETS No. 55), який набрав чинності 20 грудня 1971 року, і Протоколу № 8 (ETS No. 118), який набрав чинності 1 січня 1990 року, і цей текст також включив текст Протоколу № 2 (ETS No. 44), який відповідно до пункту 3 статті 5 цього Протоколу був складовою частиною Конвенції з моменту набрання ним чинності 21 вересня 1970 року. Всі положення, що їх було змінено або доповнено згідно з цими протоколами, замінюються Протоколом №11 (ETS No. 155) з 1 листопада 1998 року – дати набрання ним чинності. З цієї дати Протокол № 9 (ETS No. 140), який набрав чинності 1 жовтня 1994 року, скасовується.
Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,
беручи до уваги Загальну декларацію прав людини, проголошену Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 року,
враховуючи, що ця Декларація має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання і дотримання прав, які в ній проголошені,
враховуючи, що метою Ради Європи є досягнення більшого єднання між її членами і що одним із засобів досягнення цієї мети є забезпечення і подальше здійснення прав людини та основних свобод,
знову підтверджуючи свою глибоку віру в ті основні свободи, які складають підвалини справедливості і миру в усьому світі і які найкращим чином забезпечуються, з одного боку, завдяки дієвій політичній демократії, а з іншого боку, завдяки загальному розумінню і дотриманню прав людини, від яких вони залежать,
сповнені рішучості, як уряди європейських країн, що є однодумцями і мають спільну спадщину політичних традицій, ідеалів, свободи та верховенства права, зробити перші кроки до колективного забезпечення певних прав, проголошених у Загальній декларації,
домовилися про таке:
Зобов’язання поважати права людини
Високі Договірні Сторони гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І цієї Конвенції.
1. Право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачене таке покарання.
2. Позбавлення життя не розглядається як таке, що його вчинено на порушення цієї статті, якщо воно є наслідком виключно необхідного застосування сили:
а) при захисті будь-якої особи від незаконного насильства;
b) при здійсненні законного арешту або для запобігання втечі особи, яка законно тримається під вартою;
c) при вчиненні правомірних дій для придушення заворушення або повстання.
Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.
Заборона рабства та примусової праці
1. Ніхто не може триматися в рабстві або в підневільному стані.
2. Ніхто не може бути присилуваний виконувати примусову чи обов’язкову працю.
3. Для цілей цієї статті значення терміна “примусова чи обов’язкова праця” не поширюється на:
а) будь-яку роботу, виконання якої звичайно вимагається під час тримання під вартою, призначеного згідно з положеннями статті 5 цієї Конвенції, або під час умовного звільнення з-під варти;
b) будь-яку службу військового характеру або – у випадку, коли особа відмовляється від неї з релігійних чи політичних мотивів у країнах, де така відмова визнається, – службу, яка має виконуватися замість обов’язкової військової служби;
с) будь-яку службу, яка має виконуватися у випадку надзвичайної ситуації або стихійного лиха, що загрожує життю чи благополуччю суспільства;
d) будь-яку роботу чи службу, яка входить у звичайні громадянські обов’язки.
Право на свободу та особисту недоторканність
1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:
а) законне ув’язнення особи після її засудження компетентним судом;
b) законний арешт або затримання особи за невиконання законної вимоги суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, передбаченого законом;
c) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою припровадження її до встановленого законом компетентного органу на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо є розумні підстави вважати за необхідне запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;
d) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою припровадження його до встановленого законом компетентного органу;
e) законне затримання осіб для запобігання поширенню інфекційних захворювань, законне затримання психічнохворих, алкоголіків або наркоманів чи бродяг;
f) законний арешт або затримання особи, здійснені з метою запобігання її незаконному в’їзду в країну, чи особи, щодо якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції.
2. Кожного заарештованого має бути негайно поінформовано зрозумілою для нього мовою про підстави його арешту і про будь-яке обвинувачення проти нього.
3. Кожен, кого заарештовано або затримано згідно з положеннями підпункту с пункту 1 цієї статті, має негайно постати перед суддею чи іншою службовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і має право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями явки в судове засідання.
4. Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним.
5. Кожен, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень цієї статті, має захищене позовом право на відшкодування.
Право на справедливий судовий розгляд
1. Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або якоїсь його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.
2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно із законом.
3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такі права:
а) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причину обвинувачення проти нього;
b) мати достатньо часу і можливостей для підготовки свого захисту;
c) захищати себе особисто чи використовувати правову допомогу захисника, обраного на власний розсуд, або – якщо він не має достатніх коштів для оплати правової допомоги захисника – одержувати таку допомогу безоплатно, якщо цього вимагають інтереси правосуддя;
d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику і допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;
e) якщо він не розуміє мову, яка використовується у суді, або не розмовляє нею, – отримувати безоплатну допомогу перекладача.
1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні кримінального правопорушення на підставі будь-якої дії або бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення за національними законами або за міжнародним правом. Не може також призначатися покарання, тяжче від того, яке застосовувалося на час вчинення кримінального правопорушення.
2. Ця стаття не стоїть на перешкоді судовому розглядові і покаранню будь-якої особи за будь-які дії чи бездіяльність, які на час їх вчинення становили кримінальне правопорушення згідно із загальними принципами права, визнаними цивілізованими націями.
Право на повагу до приватного і сімейного життя
1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.
2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.
Свобода думки, совісті і віросповідання
1. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів.
2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.
1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.
1. Кожен має право на свободу мирних зібрань та на свободу об’єднання з іншими, включаючи право створювати профспілки і вступати до них для захисту своїх інтересів.
2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, які встановлені законом в інтересах національної або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб і є необхідними в демократичному суспільстві. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції або органів державного управління.
Чоловіки та жінки, які досягли шлюбного віку, мають право на шлюб і створення сім’ї згідно з національними законами, які регулюють здійснення цього права.
Право на ефективний засіб правового захисту
Кожен, чиї права і свободи, викладені в цій Конвенції, порушуються, має право на ефективний засіб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що діяли як офіційні особи.
Здійснення прав і свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин.
Відступ від зобов’язань під час надзвичайної ситуації
1. Під час війни або іншої надзвичайної ситуації в державі, яка загрожує життю нації, будь-яка Висока Договірна Сторона може вжити заходів, що відступають від її зобов’язань за цією Конвенцією, виключно в тих межах, яких вимагає гострота становища, – за умови, якщо такі заходи не суперечать іншим її міжнародно-правовим зобов’язанням.
2. Наведене вище положення не може бути підставою для відступу від статті 2, крім випадків смерті внаслідок правомірних воєнних дій, або від статей 3, 4 (пункт 1) і 7.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка використовує це право відступу від своїх зобов’язань, повною мірою інформує Генерального секретаря Ради Європи про вжиті нею заходи і про причини їх вжиття. Вона також інформує Генерального секретаря Ради Європи про те, коли такі заходи було припинено і з якого часу положення Конвенції знову повністю виконуються.
Обмеження щодо політичної діяльності іноземців
Ніщо в статтях 10, 11 і 14 не може розглядатися як таке, що перешкоджає запровадженню Високими Договірними Сторонами обмежень щодо політичної діяльності іноземців.
Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитися як таке, що надає будь-якій державі, групі або особі будь-яке право займатися будь-якою діяльністю або вчиняти будь-яку дію, спрямовану на скасування будь-яких прав і свобод, що викладені в цій Конвенції, або на їх обмеження в більшому обсязі, ніж передбачено в Конвенції.
Обмеження у застосуванні обмежень на права
Обмеження, які дозволяються цією Конвенцією щодо зазначених прав і свобод, можуть застосовуватися тільки з тією метою, для якої вони передбачені.
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Для забезпечення додержання Високими Договірними Сторонами їхніх зобов’язань за Конвенцією та протоколами до неї створюється Європейський суд з прав людини (далі “Суд”), який функціонує на постійній основі.
Суд складається з такої кількості суддів, яка відповідає кількості Високих Договірних Сторін.
1. Судді повинні мати високі моральні якості, а також мати кваліфікацію, необхідну для призначення на високу судову посаду, чи бути юристами з визнаним авторитетом.
2. Судді засідають у Суді у своїй особистій якості.
3. Упродовж строку своїх повноважень судді не можуть займатися ніякою діяльністю, що є несумісною з їхньою незалежністю, безсторонністю або вимогами виконання посадових обов’язків на постійній основі; усі питання, які виникають у зв’язку із застосуванням цього пункту, вирішуються Судом.
1. Судді обираються Парламентською Асамблеєю від кожної Високої Договірної Сторони більшістю поданих голосів із трьох кандидатів, представлених Високою Договірною Стороною.
2. Така сама процедура застосовується під час довиборів до Суду у випадку приєднання нових Високих Договірних Сторін, а також при заповненні вакансій, що виникають.
1. Судді обираються строком на шість років. Вони можуть бути переобрані. Однак строк повноважень половини складу суддів, обраних на перших виборах, спливає через три роки.
2. Судді, строк повноважень яких спливає через перші три роки, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після їх обрання.
3. З метою забезпечення, наскільки це можливо, поновлення повноважень половини складу суддів кожні три роки, Парламентська Асамблея може до початку будь-яких наступних виборів вирішити, що тривалість строку або строків повноважень одного або кількох суддів, які мають бути обрані, буде іншою ніж шість років, але не більшою дев’яти і не меншою трьох років.
4. У випадках, коли йдеться про більше ніж один строк повноважень і коли Парламентська Асамблея застосовує попередній пункт, розподіл строків повноважень здійснюється Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після виборів.
5. Суддя, обраний для заміни судді, строк повноважень якого не сплив, обіймає посаду протягом решти строку повноважень свого попередника.
6. Строк повноважень суддів спливає, коли вони досягають 70-річного віку.
7. Судді обіймають свою посаду до їх заміни. Проте після заміни вони продовжують розгляд тих справ, які вже є в їхньому провадженні.
Жоден суддя не може бути звільнений з посади, якщо тільки рішення про його невідповідність встановленим вимогам не буде ухвалене іншими суддями більшістю у дві третини голосів.
Канцелярія та судові секретарі
Суд має канцелярію, функції та організація якої визначаються в Регламенті Суду. Суду в його діяльності надають допомогу судові секретарі.
На пленарних засіданнях Суду:
a) обираються його Голова та один або два заступники Голови строком на три роки; вони можуть бути переобрані;
b) створюються палати на встановлений строк;
c) обираються голови палат Суду; вони можуть бути переобрані;
d) приймається Регламент Суду; та
e) обираються Секретар Суду та один або кілька заступників Секретаря.
Комісії, палати та Велика палата
1. Для розгляду переданих йому справ Суд засідає в комісіях у складі трьох суддів, у палатах у складі семи суддів та у Великій палаті у складі сімнадцяти суддів. Палати Суду створюють комісії на встановлений строк.
2. Як член палати та Великої палати за посадою засідає суддя, обраний від заінтересованої держави-учасниці, або, за відсутності такого чи в разі неспроможності такого взяти участь у засіданні, особа, яка визначається на вибір такої держави і засідає як суддя.
3. До складу Великої палати входять також Голова Суду, заступники Голови, голови палат та інші судді, які визначаються відповідно до Регламенту Суду. Якщо справа передається до Великої палати згідно зі статтею 43, у Великій палаті не може засідати жоден суддя з палати, яка постановила судове рішення, за винятком голови палати та судді, який засідав від заінтересованої держави-учасниці.
Заяви комісій про неприйнятність
Комісія може – одностайним голосуванням – визнати неприйнятною або вилучити з реєстру справ індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо така ухвала може бути винесена без додаткового вивчення. Ухвала комісії є остаточною.
Ухвали палат щодо прийнятності та суті заяв
1. Якщо згідно зі статтею 28 жодної ухвали не винесено, палата приймає рішення щодо прийнятності та суті індивідуальних заяв, поданих згідно зі статтею 34.
2. Палата приймає рішення щодо прийнятності та суті міждержавних заяв, поданих згідно зі статтею 33.
3. Ухвала щодо прийнятності виноситься окремо, якщо Суд, у виняткових випадках, не вирішить інакше.
Відмова від юрисдикції на користь Великої палати
Якщо справа, яку розглядає палата, порушує серйозне питання щодо тлумачення Конвенції чи протоколів до неї або якщо вирішення питання, яке вона розглядає, може призвести до результату, несумісного з рішенням, постановленим Судом раніше, палата може в будь-який час до постановлення свого рішення відмовитися від своєї юрисдикції на користь Великої палати, якщо жодна зі сторін у справі не заперечує проти цього.
Велика палата:
a) приймає рішення щодо заяв, поданих згідно зі статтею 33 або статтею 34, якщо палата відмовилася від своєї юрисдикції згідно зі статтею 30 або якщо справу було передано їй на розгляд згідно зі статтею 43; та
b) розглядає запити про надання консультативних висновків, подані згідно зі статтею 47.
1. Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.
2. У випадку виникнення спору щодо юрисдикції Суду спір вирішується Судом.
Будь-яка Висока Договірна Сторона може передати на розгляд Суду питання про будь-яке порушення положень Конвенції та протоколів до неї, яке, як вона вважає, було допущене іншою Високою Договірною Стороною.
Суд може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у Конвенції або протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права.
1. Суд може прийняти питання до розгляду тільки після того, як було вичерпано всі національні засоби правового захисту – відповідно до загальновизнаних норм міжнародного права, і впродовж шести місяців від дати прийняття остаточного рішення.
2. Суд не розглядає жодної заяви, поданої згідно зі статтею 34, якщо вона:
а) є анонімною; або
b) за своєю суттю порушує питання, що вже було розглянуте Судом або вже подане на розгляд за іншою процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання, і якщо вона не містить відповідної нової інформації.
3. Суд визнає неприйнятною будь-яку індивідуальну заяву, подану згідно зі статтею 34, якщо він вважає, що ця заява є несумісною з положеннями Конвенції або протоколів до неї, явно необґрунтованою або є зловживанням правом на подання заяви.
4. Суд відхиляє будь-яку заяву, якщо він вважає її неприйнятною згідно з цією статтею. Він може зробити це на будь-якій стадії провадження у справі.
1. У всіх справах, які розглядаються палатою або Великою палатою, Висока Договірна Сторона, громадянин якої є заявником, має право подати свої міркування у письмовій формі і брати участь у слуханнях.
2. Голова Суду може, в інтересах належного відправлення правосуддя, запропонувати будь-якій Високій Договірній Стороні, яка не є стороною в судовому розгляді, або будь-якій заінтересованій особі, яка не є заявником, подати свої міркування у письмовій формі або брати участь у слуханнях.
Вилучення заяв із реєстру справ
1. Суд може на будь-якій стадії провадження у справі вилучити заяву з реєстру справ, якщо обставини дозволяють дійти висновку, що:
а) заявник не має наміру далі підтримувати свою заяву; або
b) спір уже вирішено; або
с) на будь-якій іншій підставі, встановленій Судом, подальший розгляд заяви не є виправданим.
Однак Суд продовжує розгляд заяви, якщо цього вимагає повага до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї.
2. Суд може знову поновити заяву в реєстрі справ, якщо, на його думку, обставини це виправдовують.
Розгляд справи та процедура дружнього врегулювання
1. Якщо Суд визнає заяву прийнятною, він:
а) розглядає справу разом із представниками сторін і, в разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані держави створюють усі необхідні умови;
b) надає себе у розпорядження заінтересованих сторін з метою забезпечення дружнього врегулювання спору на основі поваги до прав людини, визначених у Конвенції та протоколах до неї.
2. Переговори, які здійснюються згідно з підпунктом b пункту 1, є конфіденційними.
Досягнення дружнього врегулювання
У разі досягнення дружнього врегулювання Суд вилучає справу з реєстру, прийнявши відповідне рішення, яке містить лише стислий виклад фактів і досягнутого вирішення.
Слухання у відкритому засіданні та доступ до документів
1. Слухання проводяться у відкритому засіданні, якщо Суд у виняткових випадках не вирішить інакше.
2. Доступ до документів, які здаються на зберігання Секретареві, має бути відкритим, якщо Голова Суду не вирішить інакше.
Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.
Рішення палат стають остаточними відповідно до пункту 2 статті 44.
Передання справ на розгляд Великої палати
1. Упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.
2. Колегія у складі п’яти суддів Великої палати приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення.
3. Якщо колегія приймає клопотання, Велика палата вирішує справу шляхом постановлення судового рішення.
1. Рішення Великої палати є остаточним.
2. Рішення палати стає остаточним:
a) якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати; або
b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи на розгляд Великої палати не було заявлено; або
c) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи на розгляд Великої палати згідно зі статтею 43.
3. Остаточне судове рішення опубліковується.
Умотивування судових рішень та ухвал
1. Судові рішення та ухвали про прийнятність або неприйнятність заяв мають бути вмотивовані.
2. Якщо судове рішення цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.
Обов’язкова сила судових рішень та їх виконання
1. Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточне рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони є сторонами.
2. Остаточне рішення Суду надсилається Комітетові міністрів, який здійснює нагляд за його виконанням.
1. Суд може, на запит Комітету міністрів, надавати консультативні висновки з правових питань, які стосуються тлумачення Конвенції та протоколів до неї.
2. Такі висновки не поширюються на питання, які стосуються змісту чи обсягу прав і свобод, визначених у розділі І Конвенції та протоколах до неї, або на будь-яке інше питання, яке Суд чи Комітет міністрів можуть розглядати внаслідок будь-якого провадження, що може бути порушене відповідно до Конвенції.
3. Рішення Комітету міністрів про подання запиту щодо консультативного висновку Суду ухвалюються більшістю голосів представників, які мають право засідати в Комітеті.
Консультативна компетенція Суду
Суд вирішує, чи належить до його компетенції, визначеної у статті 47, запит Комітету міністрів про надання консультативного висновку.
Умотивування консультативних висновків
1. Консультативні висновки Суду мають бути вмотивовані.
2. Якщо консультативний висновок цілком або частково не виражає одностайної думки суддів, кожний суддя має право викласти окрему думку.
3. Консультативні висновки Суду передаються Комітетові міністрів.
Витрати Суду покладаються на Раду Європи.
Судді під час виконання своїх обов’язків користуються привілеями та імунітетами, передбаченими у статті 40 Статуту Ради Європи і в угодах, укладених згідно з цією статтею Статуту.
На запит Генерального секретаря Ради Європи будь-яка Висока Договірна Сторона надає роз’яснення щодо того, яким чином її внутрішнє законодавство забезпечує ефективне виконання будь-якого з положень цієї Конвенції.
Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує будь-які права людини та основні свободи, які можуть гарантуватися законами будь-якої Високої Договірної Сторони або будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є.
Повноваження Комітету міністрів
Ніщо в цій Конвенції не стоїть на перешкоді повноваженням Комітету міністрів, наданим йому Статутом Ради Європи.
Відмова від інших засобів врегулювання спорів
Високі Договірні Сторони погоджуються, що без спеціальної домовленості вони не користуватимуться існуючими між ними чинними договорами, конвенціями або деклараціями для вирішення, шляхом оскарження, спору, який виникає внаслідок тлумачення або застосування цієї Конвенції, засобами врегулювання спорів, не передбаченими цією Конвенцією.
1 2 . Будь-яка держава може при ратифікації або будь-коли після цього заявити в повідомленні на ім’я Генерального секретаря Ради Європи про те, що дія цієї Конвенції поширюється – з урахуванням пункту 4 цієї статті – на всі або деякі з територій, за міжнародні відносини яких вона є відповідальною.
2. Дія Конвенції поширюється на територію або території, визначені в повідомленні, з тридцятого дня після отримання цього повідомлення Генеральним секретарем Ради Європи.
3. Однак положення цієї Конвенції застосовуються до таких територій з належним урахуванням місцевих вимог.
4 2 . Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 цієї статті, може будь-коли після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати заяви від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 цієї Конвенції.
1. Будь-яка держава при підписанні цієї Конвенції або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти може зробити застереження стосовно будь-якого окремого положення Конвенції з огляду на те, що той чи інший закон, чинний на той час на її території, не відповідає цьому положенню. Застереження загального характеру згідно з цією статтею не дозволяються.
2. Будь-яке застереження, зроблене згідно з цією статтею, має містити стислий виклад відповідного закону.
1. Висока Договірна Сторона може денонсувати цю Конвенцію тільки зі спливом п’яти років з дати, коли вона стала її стороною, і через шість місяців після подання відповідного повідомлення на ім’я Генерального секретаря Ради Європи, який інформує про це інші Високі Договірні Сторони.
2. Така денонсація не звільняє заінтересовану Високу Договірну Сторону від її зобов’язань за цією Конвенцією стосовно будь-якого діяння, яке могло бути порушенням таких зобов’язань і могло бути здійсненим нею до дати, від якої денонсація набрала чинності.
3. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка перестає бути членом Ради Європи, перестає бути й стороною цієї Конвенції на тих самих умовах.
4 2 . Відповідно до положень попередніх пунктів, Конвенція може бути денонсована стосовно будь-якої території, на яку було поширено її дію згідно із заявою, зробленою на підставі статті 56.
1. Ця Конвенція відкрита для підписання членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.
2. Ця Конвенція набирає чинності після здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот.
3. Для тих держав, які підписали цю Конвенцію і які ратифікуватимуть її після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.
4. Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всіх членів Ради Європи про набрання Конвенцією чинності, про Високі Договірні Сторони, які ратифікували її, і про здачу на зберігання усіх подальших ратифікаційних грамот.
Вчинено в Римі четвертого дня листопада місяця 1950 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожній державі, яка її підписала.
ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ
ТА
ОСНОВНИХ СВОБОД
4
Париж, 20.ІІІ.1952
Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цей Протокол,
сповнені рішучості вжити заходів для колективного забезпечення здійснення деяких прав і свобод, які не включені до розділу І Конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція”),
домовилися про таке:
Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.
Нікому не може бути відмовлено в праві на освіту. Держава при виконанні будь-яких функцій, узятих нею на себе в галузі освіти і навчання, поважає право батьків забезпечувати таку освіту і навчання відповідно до своїх релігійних і світоглядних переконань.
Високі Договірні Сторони зобов’язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечуватимуть вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу.
Будь-яка Висока Договірна Сторона може при підписанні або ратифікації чи будь-коли після цього надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, в якій зазначаються межі застосування нею положень цього Протоколу до територій, що зазначені в цій заяві і за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність.
Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву на підставі попередньої частини, може час від часу робити інші заяви про зміну умов будь-якої попередньої заяви чи про припинення застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.
Заява, зроблена згідно з цією статтею, вважається такою, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 56 Конвенції.
Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1, 2, 3 і 4 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Цей Протокол відкритий для підписання членами Ради Європи, які підписали Конвенцію; він ратифікується одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації. Протокол набирає чинності після здачі на зберігання десяти ратифікаційних грамот. Для тих держав, які підписали цей Протокол і які ратифікуватимуть його після набрання ним чинності, Протокол набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.
Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який повідомляє всіх членів Ради про тих, хто здійснив ратифікацію.
Вчинено в Парижі двадцятого дня березня місяця 1952 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожному урядові, який його підписав.
Страсбург, 16.ІХ.1963
Уряди держав – членів Ради Європи, які підписали цей Протокол,
сповнені рішучості вжити заходів для колективного забезпечення здійснення деяких прав і свобод, які не включені до розділу І Конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція”), і в статтях 1-3 Першого протоколу до Конвенції, підписаного в Парижі 20 березня 1952 року,
домовилися про таке:
Нікого не може бути позбавлено волі лише на підставі неспроможності виконати своє договірне зобов’язання.
1. Кожен, хто законно перебуває на території будь-якої держави, в межах цієї території має право на свободу пересування і свободу вибору місця проживання.
2. Кожен є вільним залишати будь-яку країну, включаючи свою власну.
3. На здійснення цих прав не встановлюються жодні обмеження, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.
4. Права, викладені в пункті 1, також можуть у певних місцевостях підлягати обмеженням, що встановлені згідно із законом і виправдовуються суспільними інтересами в демократичному суспільстві.
1. Нікого не може бути вислано, шляхом застосування індивідуальних або колективних заходів, з території держави, громадянином якої він є.
2. Нікого не може бути позбавлено права в’їзду на територію держави, громадянином якої він є.
Заборона колективного вислання іноземців
Колективне вислання іноземців заборонено.
1. Будь-яка Висока Договірна Сторона може при підписанні чи ратифікації цього Протоколу або будь-коли після цього надіслати Генеральному секретареві Ради Європи заяву, в якій зазначаються межі застосування нею положень цього Протоколу до територій, що зазначені в цій заяві і за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність.
2. Будь-яка Висока Договірна Сторона, яка надіслала заяву на підставі попереднього пункту, може час від часу робити інші заяви про зміну умов будь-якої попередньої заяви чи про припинення застосування положень цього Протоколу щодо будь-якої території.
3 2 . Заява, зроблена згідно з цією статтею, вважається такою, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 56 Конвенції.
4. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його ратифікації або прийняття цією державою, і кожна територія, до якої цей Протокол застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею, розглядаються як окремі території для цілей посилань у статтях 2 і 3 на територію держави.
5 5 . Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті, може будь-коли після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати заяви від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно всіх або деяких зі статей 1-4 цього Протоколу.
Високі Договірні Сторони розглядають положення статей 1-5 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
1. Цей Протокол відкритий для підписання членами Ради Європи, які підписали Конвенцію; він ратифікується одночасно з ратифікацією Конвенції або після її ратифікації. Протокол набирає чинності після здачі на зберігання п’яти ратифікаційних грамот. Для тих держав, які підписали цей Протокол і які ратифікуватимуть його після набрання ним чинності, Протокол набирає чинності з дня здачі на зберігання їхніх ратифікаційних грамот.
2. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи, який повідомляє всіх членів Ради про тих, хто здійснив ратифікацію.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.
Вчинено у Страсбурзі шістнадцятого дня вересня місяця 1963 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі, яка його підписала.
ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ
ТА
ОСНОВНИХ СВОБОД
ЩОДО СКАСУВАННЯ СМЕРТНОЇ КАРИ
4
Страсбург, 28.ІV.1983
Держави – члени Ради Європи, які підписали цей Протокол до Конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція”),
вважаючи, що розвиток подій у кількох державах – членах Ради Європи відображає загальну тенденцію до скасування смертної кари,
домовилися про таке:
Смертна кара скасовується. Нікого не може бути засуджено до такого покарання або страчено.
Держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. Держава повідомляє Генерального секретаря Ради Європи про відповідні положення цього закону.
Заборона відступу від зобов’язань
Жодні відступи від положень цього Протоколу на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.
Жодні застереження щодо положень цього Протоколу на підставі статті 57 Конвенції не допускаються.
1. Будь-яка держава при підписанні чи здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття чи схвалення може зазначити територію чи території, до яких застосовуватиметься цей Протокол.
2. Будь-яка держава може будь-коли після цього надіслати на ім’я Генерального секретаря Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію, зазначену в цій заяві. Щодо такої території Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути відкликана щодо будь-якої території, зазначеної в цій заяві, у повідомленні на ім’я Генерального секретаря. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.
Держави-учасниці розглядають положення статей 1-5 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Цей Протокол відкрито для підписання державами – членами Ради Європи, які підписали Конвенцію. Він ратифікується, приймається чи схвалюється. Держава – член Ради Європи не може ратифікувати, прийняти чи схвалити цей Протокол, якщо вона одночасно або раніше не ратифікувала Конвенцію. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.
1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати, коли п’ять держав – членів Ради Європи висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу згідно з положеннями статті 7.
2. Для будь-якої держави-члена, яка висловить свою згоду на обов’язковість для неї цього Протоколу після набрання ним чинності, Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає після дати здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи схвалення.
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави – члени Ради про:
a) будь-яке підписання;
b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття чи затвердження;
c) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 5 і 8;
d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цього Протоколу.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.
Вчинено у Страсбурзі двадцять восьмого дня квітня місяця 1983 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі – членові Ради Європи.
ДО КОНВЕНЦІЇ ПРО ЗАХИСТ ПРАВ ЛЮДИНИ
ТА
ОСНОВНИХ СВОБОД
4
Страсбург, 22.ХІ.1984
Держави – члени Ради Європи, які підписали цей Протокол,
сповнені рішучості вжити нових заходів для колективного забезпечення здійснення деяких прав і свобод за допомогою Конвенції про захист прав людини та основних свобод, підписаної в Римі 4 листопада 1950 року (далі “Конвенція”),
домовилися про таке:
Процедурні гарантії, що стосуються вислання іноземців
1. Іноземець, який законно проживає на території держави, не може бути висланий за її межі інакше ніж на виконання рішення, прийнятого відповідно до закону, і повинен мати можливість:
a) наводити аргументи проти свого вислання;
b) вимагати перегляду своєї справи; і
c) бути представленим з цією метою перед компетентним органом або перед особою чи особами, призначеними цим органом.
2. Іноземець може бути висланий до здійснення своїх прав, передбачених у підпунктах а, b та с пункту 1 цієї статті, якщо таке вислання є необхідним в інтересах публічного порядку або зумовлюється міркуваннями національної безпеки.
Право на оскарження у кримінальних справах
1. Кожен, кого суд визнав винним у вчиненні кримінального правопорушення, має право на перегляд судом вищої інстанції факту визнання його винним або винесеного йому вироку. Здійснення цього права, включаючи підстави, на яких воно може бути здійснене, регулюється законом.
2. Із цього права можуть робитися винятки для незначних правопорушень, як це передбачено законом, або в разі коли відповідну особу судив у першій інстанції найвищий суд, або коли її було визнано винною і засуджено після оскарження виправдального вироку.
Відшкодування в разі незаконного засудження
Якщо остаточним рішенням особу було засуджено за вчинення кримінального правопорушення і якщо винесений їй вирок було потім скасовано або її було помилувано на підставі нового чи нововиявленого факту, який беззаперечно доводить наявність судової помилки, то ця особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує відшкодування згідно із законом або практикою відповідної держави, якщо тільки не буде доведено, що зазначений невідомий факт не було свого часу виявлено повністю або частково з вини цієї особи.
Право не бути притягненим до суду або покараним двічі
1. Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави.
2. Положення попереднього пункту не перешкоджають повторному розгляду справи згідно із законом та кримінальною процедурою відповідної держави за наявності нових або нововиявлених фактів чи суттєвих недоліків у попередньому судовому розгляді, які могли вплинути на результати розгляду справи.
3. Жодні відступи від положень цієї статті на підставі статті 15 Конвенції не допускаються.
Рівноправність кожного з подружжя
Кожен із подружжя має рівні цивільні права та обов’язки у відносинах між собою і зі своїми дітьми, а також щодо одруження, перебування в шлюбі та щодо його розірвання. Ця стаття не перешкоджає державам вживати таких заходів, що є необхідними в інтересах дітей.
1. Будь-яка держава при підписанні чи здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття чи схвалення може зазначити територію або території, на які поширюватиметься дія цього Протоколу, і встановити межі застосування нею його положень до такої території або таких територій.
2. Будь-яка держава може будь-коли після цього надіслати на ім’я Генерального секретаря Ради Європи заяву про поширення дії цього Протоколу на будь-яку іншу територію, зазначену в цій заяві. Щодо такої території Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом двомісячного строку з дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена на підставі двох попередніх пунктів, може бути відкликана щодо будь-якої території, зазначеної в цій заяві, або змінена у повідомленні на ім’я Генерального секретаря. Відкликання або зміна заяви набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом двомісячного строку з дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.
4 2 . Заява, зроблена згідно з цією статтею, розглядається як така, що зроблена відповідно до пункту 1 статті 56 Конвенції.
5. Територія будь-якої держави, до якої цей Протокол застосовується на підставі його ратифікації, прийняття або схвалення цією державою, і кожна територія, до якої цей Протокол застосовується на підставі заяви, зробленої такою державою згідно з цією статтею, можуть розглядатися як окремі території для цілей посилання в статті 1 на територію держави.
6 5 . Будь-яка держава, яка зробила заяву відповідно до пункту 1 чи 2 цієї статті, може будь-коли після цього заявити від імені однієї або кількох територій, яких стосується заява, що вона визнає компетенцію Суду приймати заяви від окремих осіб, неурядових організацій або груп осіб згідно зі статтею 34 Конвенції стосовно статей 1–5 цього Протоколу.
Держави-учасниці розглядають положення статей 1-6 цього Протоколу як додаткові статті Конвенції, і всі положення Конвенції застосовуються відповідно.
Цей Протокол відкрито для підписання державами – членами Ради Європи, які підписали Конвенцію. Він підлягає ратифікації, прийняттю чи схваленню. Держава – член Ради Європи не може ратифікувати, прийняти або схвалити цей Протокол, якщо вона одночасно або раніше не ратифікувала Конвенцію. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи схвалення здаються на зберігання Генеральному секретареві Ради Європи.
1. Цей Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом двомісячного строку з дати, коли сім держав – членів Ради Європи висловили свою згоду на обов’язковість для них цього Протоколу згідно з положеннями статті 8.
2. Для будь-якої держави-члена, яка висловить свою згоду на обов’язковість для неї цього Протоколу, Протокол набирає чинності в перший день місяця, що настає зі спливом двомісячного строку з дати здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи схвалення.
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє всі держави – членів Ради Європи про:
а) будь-яке підписання;
b) здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття чи схвалення;
с) будь-яку дату набрання чинності цим Протоколом згідно зі статтями 6 і 9;
d) будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або будь-яку заяву, що стосуються цього Протоколу.
На посвідчення чого ті, що підписалися нижче, належним чином на те уповноважені представники, підписали цей Протокол.
Вчинено у Страсбурзі двадцять другого дня листопада місяця 1984 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цього Протоколу кожній державі – членові Ради Європи.
1
2
3
4
5
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Рада Європи – Страсбург, Франція
ЗАЯВА
у відповідності до Статті 34 Європейської Конвенції з Прав Людини, а також до Статей 45 та 47 Процедури Суду
ВАЖЛИВО: Ця заява є юридичним документом, який може заторкнути Ваші права та обов'язки
|
I. |
СТОРОНИ |
||
|
A. |
ЗАЯВНИК (Відомості про заявника, а також про його представника, якщо такий є) |
||
|
1. |
Прізвище.......................................... Стать: чоловіча/жіноча |
2. Ім'я та по батькові....................... |
|
|
3. |
Громадянство.................................. |
4. Рід занять....................................... |
|
|
5. |
Дата та місце народження |
||
|
6. |
Місце проживання |
||
|
7. |
№ телефону |
||
|
8. |
Теперішня адреса (якщо відрізняється від 6.). |
||
|
9. |
Прізвище та ім'я представника * [ У разі наявності представника додати доручення, підписане заявником. ] |
||
|
10. |
Рід занять представника |
||
|
11. |
Адреса представника |
||
|
12. |
№ телефону........................................ |
№ факсу...................................... |
|
|
B. |
ВИСОКА ДОГОВІРНА СТОРОНА (Зазначте Державу(и), проти якої(их) спрямована заява) |
||
|
13. |
|
||
|
II. |
ВИКЛАДЕННЯ ФАКТІВ (Див. Розділ II Пояснювальної нотатки) |
||
|
14. |
Якщо необхідно, продовжуйте на окремому аркуші |
||
|
III. |
ЗАЗНАЧЕННЯ ПОРУШЕНЬ КОНВЕНЦІЇ ТА/АБО ПРОТОКОЛІВ ТА ВІДПОВІДНА АРГУМЕНТАЦІЯ (Див. Розділ III Пояснювальної нотатки) |
||
|
15. |
|
||
|
IV. |
ЗАЯВА ЗГІДНО З ПУНКТОМ 1 СТАТТІ 35 КОНВЕНЦІЇ (Див. Розділ IV Пояснювальної нотатки. Якщо необхідно, дайте пояснення (по пунктах 16-18 заяви) до кожного окремого предмета скарги на окремому аркуші) |
||
|
16. |
Остаточне внутрішнє рішення (дата та юридична природа рішення, орган, що його ухвалив (судова чи інша інстанція)) |
||
|
17. |
Інші рішення (в хронологічному порядку, із зазначенням по кожному з них дати прийняття, юридичної природи, а також органу (судового чи Іншого), який це рішення ухвалив |
||
|
18. |
Чи існують (існували) будь-які інші засоби внутрішнього захисту, які Ви не використали? Якщо так, поясніть, чому.
Якщо необхідно, продовжуйте на окремому аркуші |
||
|
V. |
ВИКЛАДЕННЯ ПРЕДМЕТА ЗАЯВИ ТА ПОПЕРЕДНЬОГО РОЗМІРУ СПРАВЕДЛИВОЇ САТИСФАКЦІЇ (Див. Розділ V Пояснювальної нотатки) |
||
|
19. |
|||
|
VI. |
ЗАЯВА СТОСОВНО ПРОЦЕДУР У ІНШИХ МІЖНАРОДНИХ ІНСТАНЦІЯХ (Див. Розділ VI Пояснювальної нотатки) |
||
|
20. |
Чи подавали Ви скарги, викладені вище, до будь-якої іншої міжнародної інстанції для розслідування або урегулювання? Якщо так, вкажіть подробиці. |
||
|
VII. |
ПЕРЕЛІК ДОДАНИХ ДОКУМЕНТІВ (ДОДАВАЙТЕ НЕ ОРИГІНАЛИ ДОКУМЕНТІВ, А ВИКЛЮЧНО КОПІЇ) (Див. Розділ VII Пояснювальної нотатки. Додайте копії усіх рішень, зазначених у Розділах IV та VI заяви. Якщо у Вас немає копій, отримайте їх. Якщо Ви не можете їх отримати, поясніть, чому). |
||
|
21. |
а) |
||
|
б) |
|||
|
в) |
|||
|
VIII. |
ДЕКЛАРАЦІЯ ТА ПІДПИС (Див. Розділ VIII Пояснювальної нотатки ) |
||
|
22. |
Я свідомо заявляю, що усі представлені у цій заяві відомості є точними. |
||
|
Місце Дата (Підпис заявника або представника) |
|||
Роз'яснювальна замітка
для осіб,
які мають намір звернут
ися
до
Європейського суду з прав людини
1. Європейський суд з прав людини є мі жнародним органом, який за певних умов може роз глядати скарги, що подаються особами, котрі скаржаться на порушення їхніх прав, передбачених Є вропейською конвенцією з прав людини. Ця Конвенція є міжнародним договором, на підставі якого більша частина європейських держав зобов'язується дотри мувати сь визначених у ній основних прав людини. Ці права записані в Конвенції та в чоти рьох додаткових протоколах до Конвенці ї (протоколи № 1,4,6,7). Вказані документи прийняті окремими державами, і необхідно ознайомитись із текстами цих документів та внесеними до них зауваженнями.
2. Якщо Ви вважаєте, що одна з держав, які ратифікували Конвенцію, порушила відносно Вас одне з цих основних прав, то Ви можете звернутися до Суду. Суд розглядає лише ті скарги, в яких ідеться про гарантовані Конвенцією та протоколами до неї права, не розглядаючи інші скарги. Європейський суд не є апеляційним судом відносно національних судових інстанцій, вона не може ні скасовувати, ні змінювати їхні рішення. Суд не може безпосередньо захищати Вас перед національною судовою інстанцією, проти якої спрямована Ваша скарга.
3. Суд може розглядати лише ті скарги, які спрямовані проти держав, що ратифікували Конвенцію. Також не розглядаються скарги, які стосуються подій, що мали місце до визначеної дати. Ця дата різниться залежно від країни та від факту. Вона залежить від того, чи йдеться у скарзі про апеляцію до права, визнаного у самій Конвенції чи в одному з Протоколів до неї.
4. Ви можете надсилати скарги лише проти дій або рішень державної влади однієї з цих держав (парламенту, адміністраці ї, судів і т. ін.). Суд не розглядає скарги, що подаються на фізичних осіб або на приватні організацій (товариств).
5. Перед тим як звернутися зі скаргою до Суду, Ви повинні використати всі доступні в країні, проти якої висуваєте скаргу, правові засоби, що могли б привести до позитивного вирішення справи, яка є предметом оскарження. Наприклад, Ви повинні звернутися до найвищої судової інстанції, до компетенції якої належить розгляд Вашої справи. (Однак якщо предметом скарги є рішення суду, точніше, судовий вирок, то не є необхідним робити спробу нового перегляду процесу, достатньо буде звичайного способу оскарження вироку). Якщо, наприклад, Ваш позов було відхилено з причини недотримання строків або ж невиконання проце дурних правил, Суд не зможе розглянути Вашу скаргу.
6. Скаргу до Суду треба подати в шестимісячний строк від дня винесення рішення національною судовою інстанцією, до якої може звернутись заявник з оскарженням порушеного права (в Україні відлік шестимісячного терміну починається від дати отримання рішення касаційної інстанції). Якщо Ваша скарга стосується судового вироку, тоді шестимісячни й строк починається з моменту винесення вироку в рамках встановленої процедури апеляцій. Комісія не зможе розглянути Вашу скаргу, якщо Ви протягом цих шести місяців не подасте, принаймні у скороченому вигляді, чітко сформульовану претензію.
7. Якщо Ви вважає те , що у Вашій скарзі йдеться про поруш ення одного з прав, які г арантуються Конвенцією або ж протоколами до неї, і Ваша скарга повністю відповідає усім наведеним вище вимогам, то в цьому випадку слід надіслати лист із зазначенням необхідни х даних, про які йдеться нижче. Лист треба надсилати за такою адресою:
European Court of H uman Right s
Cou ncil of Europe
France – Франція
8. Лист має містити такі відомості:
а) короткий виклад Вашої скарги;
б) визначення права або прав (гарантованих Конвенцією), які, на Вашу думку, порушені;
в) відомості про засоби правового захисту, якими Ви скористалися;
г) перелік офіційних рішень у Вашій справі із зазначенням дати кожного документа та інстанці ї, яка його видала (суд або інший орган), а також коротка інформація про зміст кожного документа.
До листа необхідно додати копії цих рішень. (Комісія не може гарантувати повернення цих документів, тому в інтересах особи, яка подає скаргу, надсилати копії замість оригіналів).
Секретар Cуду надішле Вам відповідь. Можливо, до Вас звернуться за додатковою інформацією, документами, роз'ясненнями, пов'язаними зі скаргою. В разі необхідності Секретар поінформує Вас також про те, яким чином було застосовано Конвенцію у подібних випадках. У разі визнання скарги неприйнятною до розгляду її Судом Секретар Суду проінформує Вас про це. У той же час Секретар не може давати Вам поради відносно законодавства в державі, проти якої спрямована скарга.
10. Якщо з Вашого листування з Секретаріатом стає очевидно, що Ваша скарга може бути зареєстрована, і якщо Ви висловите таке бажання, Секретар надішле Вам відповідний формуляр, для того щоб Ви виклали скаргу формально. Після заповнення та пересилки формуляра до Секретаріату Суду Вашу скаргу буде передано на розгляд Суду.
11. Секретар інформуватиме Вас про хід розгляду Вашої скарги. Процедура розгляду не є публічною, і на першій стадії розгляд здійснюється у письмовій формі. Тому Ваша особиста присутність на засіданні Суду не є необхідною.
12. Якщо у Вас є можливість, зверніться до адвоката, щоб він вів Вашу справу. На подальших етапах розгляду брак відповідних коштів на оплату юридичної допомоги адвоката може слугувати підставою для прохання про надання безкоштовної допомоги (якщо Ви не маєте достатньо коштів для оплати послуг адвоката). Але така допомога не може бути надана Вам на момент подання скарги.
|
Рада Європи |
Неофіційний переклад |
Держави-члени Ради Європи, які підписали цю Конвенцію,
враховуючи положення Конвенції про захист прав і основних свобод людини,
нагадуючи, що згідно зі статтею 3 згаданої Конвенції жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання,
відмічаючи, що механізм, передбачений у зазначеній Конвенції, застосовується до осіб, які вважають себе жертвами порушення статті 3,
переконані в тому, що захист позбавлених волі осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання міг би бути посилений позасудовими засобами превентивного характеру, які грунтуються на інспекціях,
погодились про таке:
Цим створюється Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі Комітет). Комітет, шляхом здійснення інспекцій, перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення, у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або такого, що принижує їхню гідність, поводження чи покарання.
Кожна Сторона дозволяє інспектувати, відповідно до цієї Конвенції, будь-яке місце, яке знаходиться під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади.
Виконуючи цю Конвенцію, Комітет та компетентні національні органи відповідної Сторони співпрацюють між собою.
1. Комітет складається із такого числа членів, яке відповідає кількості Сторін.
2. Члени Комітету відбираються із числа осіб, які мають високі моральні якості, визнаний авторитет у галузі прав людини або професійний досвід у питаннях, які охоплюються цією Конвенцією.
3. Серед членів Комітету не може бути двох громадян однієї і тієї ж держави.
4. Члени Комітету здійснюють свої повноваження у їхній особистій якості, вони є незалежними і неупередженими і завжди повинні бути готовими виконувати свої функції в Комітеті ефективно.
1. Члени Комітету обираються Комітетом міністрів Ради Європи абсолютною більшістю голосів із списку осіб, що складає Президія Консультативної асамблеї Ради Європи; національна делегація кожної Сторони в Консультативній асамблеї висуває трьох кандидатів, з яких принаймні два повинні бути її громадянами.
2. Така ж процедура застосовується під час заповнення вакансій, що виникли.
3. Члени Комітету обираються терміном на чотири роки. Вони можуть бути переобрані тільки один раз. Однак термін повноважень трьох з тих членів, які були обрані на перших виборах, закінчується в кінці дворічного періоду. Члени, повноваження яких мають закінчитися в кінці першого дворічного періоду, визначаються Генеральним секретарем Ради Європи за жеребом одразу ж після перших виборів.
1. Комітет проводить свої засідання за закритими дверима. Кворум складає більшість його членів. За винятком положень пункту 2 статті 10, рішення Комітету ухвалюються більшістю голосів присутніх членів.
2. Комітет складає свої власні правила процедури.
3. Секретаріат Комітету забезпечується Генеральним секретарем Ради Європи.
1. Комітет організовує інспекції до місць, зазначених у статті 2. Окрім періодичних інспекцій, Комітет може організовувати такі інші інспекції, які, на його думку, необхідні у кожному конкретному випадку.
2. Як правило, інспекції здійснюються принаймні двома членами Комітету. Комітет може, якщо він вважає це за необхідне, використовувати послуги експертів і усних перекладачів.
1. Комітет повідомляє уряд відповідної Сторони про свій намір здійснити інспекцію. Після такого повідомлення він може інспектувати будь-яке місце, зазначене у статті 2, в будь-який час.
2. З метою сприяння Комітету у виконанні його завдання відповідна Сторона забезпечує Комітету:
а) доступ на свою територію і право подорожування по ній без будь-якого обмеження;
b) повну інформацію про місця, де тримаються особи, позбавлені волі;
c) необмежений доступ до будь-якого місця, де знаходяться особи, позбавлені волі, включаючи право відвідування таких місць без будь-якого обмеження;
d) іншу наявну у Сторони інформацію, яка необхідна Комітету для виконання ним свого завдання. Запитуючи таку інформацію, Комітет враховує норми діючого національного законодавства та професійної етики.
3. Комітет може проводити з позбавленими волі особами бесіди віч-на-віч.
4. Комітет може вільно спілкуватися з будь-якою особою, яка, на його думку, може надати йому необхідну інформацію.
5. У разі необхідності, Комітет може негайно повідомити свої міркування компетентним органам відповідної Сторони.
1. У виняткових випадках компетентні органи відповідної Сторони можуть заявляти Комітету заперечення проти здійснення інспекції у термін або до місця, що запропоновані Комітетом. Такі заперечення можуть мотивуватися тільки інтересами національної оборони, державної безпеки, серйозними заворушеннями у місцях знаходження осіб, позбавлених волі, станом здоров'я відповідної особи або проведенням термінового допиту у зв'язку із тяжким правопорушенням.
2. Після таких заперечень Комітет і відповідна Сторона невідкладно проводять консультації з метою з'ясування ситуації та досягнення згоди про вжиття заходів, які дозволили б Комітету швидко виконати свої функції. Такі заходи можуть включати перепровадження в інше місце будь-якої особи, яку Комітет має намір відвідати. До початку інспекції відповідна Сторона надає Комітету інформацію про будь-яку відповідну особу.
1. Після кожної інспекції Комітет складає доповідь про факти, які були встановлені під час інспекції, з урахуванням будь-яких міркувань, які можуть бути висловлені відповідною Стороною. Він перепроваджує останній свою доповідь, яка містить будь-які необхідні, на його думку, рекомендації. Комітет може проводити з відповідною Стороною консультації з метою внесення, у разі необхідності, пропозицій про поліпшення захисту позбавлених волі осіб.
2. Якщо Сторона відмовляється від співпраці або відмовляється поліпшити ситуацію у світлі рекомендацій Комітету, Комітет, після надання цій Стороні можливості повідомити свою думку, може більшістю у дві третини голосів своїх членів прийняти рішення про оприлюднення заяви з цього приводу.
1. Інформація, зібрана Комітетом у зв'язку з інспекцією, його доповідь та його консультації з відповідною Стороною є конфіденційними.
2. Комітет публікує свою доповідь, а також будь-які коментарі відповідної Сторони на прохання цієї Сторони.
3. Однак особисті відомості не публікуються без чітко висловленої згоди відповідної особи.
З урахуванням правил конфіденційності, викладених у статті 11, Комітет кожного року подає Комітету міністрів загальну доповідь про свою діяльність, яка перепроваджується Консультативній асамблеї і оприлюднюється.
Члени Комітету, експерти та інші особи, послугами яких користується Комітет, повинні, під час і після виконання ними свого мандата, зберігати конфіденційність фактів або інформації, які стали їм відомі під час виконання ними своїх функцій.
1. Прізвища осіб, послугами яких користується Комітет, зазначаються у повідомленні, передбаченому у пункті 1 статті 8.
2. Експерти здійснюють свою діяльність за дорученням та під егідою Комітету. Вони мають володіти глибокими знаннями і великим досвідом у питаннях, які охоплюються цією Конвенцією, і повинні бути такими ж незалежними, неупередженими та готовими до виконання своїх функцій, як і члени Комітету.
3. В окремих випадках відповідна Сторона може заявити про те, що експерт або інша особа, послугами якої користується Комітет, не може бути допущена до участі в інспектуванні місця, яке знаходиться під юрисдикцією цієї Сторони.
Кожна Сторона повідомляє Комітету назву та адресу органу, уповноваженого отримувати повідомлення для свого уряду, а також прізвище та адресу будь-якого співробітника по підтриманню зв'язку, якого вона може призначити.
Комітет, його члени та експерти, згадані у пункті 2 статті 7, користуються привілеями та імунітетами, зазначеними у Додатку до цієї Конвенції.
1. Ця Конвенція не зашкоджує положенням національного законодавства або будь-якої міжнародної угоди, які передбачають більш надійний захист позбавлених волі осіб.
2. Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує або порушує повноваження органів, передбачених Європейською конвенцією про права людини, або як таке, що дозволяє відступати від зобов'язань, взятих Сторонами за зазначеною Конвенцією.
3. Комітет не інспектує місця, які ефективно і регулярно відвідуються представниками або делегатами Держав-Заступниць або Міжнародного комітету Червоного Хреста згідно із Женевськими конвенціями від 12 серпня 1949 року та Додатковими протоколами до них від 8 червня 1977 року.
Цю Конвенцію відкрито для підписання державами-членами Ради Європи. Вона підлягає ратифікації, прийняттю або затвердженню. Ратифікаційні грамоти або документи про прийняття чи затвердження здаються на зберігання Генеральному секретарю Ради Європи.
1. Ця Конвенція набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення тримісячного періоду від дати, на яку сім держав-членів Ради Європи висловили свою згоду про обов'язковість для них цієї Конвенції відповідно до положень статті 18.
2. Стосовно будь-якої держави-члена, яка висловлюватиме свою згоду про обов'язковість для неї цієї Конвенції після набрання нею чинності, Конвенція набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення тримісячного періоду від дати здачі на зберігання ратифікаційної грамоти або документа про прийняття чи затвердження.
1. Будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти або свого документа про прийняття чи затвердження може визначити територію (території), до якої застосовуватиметься ця Конвенція.
2. Будь-яка держава може в подальшому в будь-який час заявою на ім'я Генерального секретаря Ради Європи поширити дію цієї Конвенції на будь-яку іншу територію, визначену в цій заяві. Щодо такої території Конвенція набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення тримісячного періоду від дати отримання такої заяви Генеральним секретарем.
3. Будь-яка заява, зроблена відповідно до двох попередніх пунктів, може стосовно до будь-якої території, визначеної в цій заяві, бути відкликана шляхом перепровадження повідомлення на ім'я Генерального секретаря. Відкликання набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення тримісячного періоду від дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.
Ніякі застереження щодо положень цієї Конвенції не дозволяються.
1. Будь-яка Сторона може в будь-який час денонсувати цю Конвенцію шляхом перепровадження відповідного повідомлення на ім'я Генерального секретаря Ради Європи.
2. Така денонсація набирає чинності в перший день місяця, що наступає після закінчення дванадцятимісячного періоду від дати отримання такого повідомлення Генеральним секретарем.
Генеральний секретар Ради Європи повідомляє держави-члени Ради Європи про:
а. будь-яке підписання;
b. здачу на зберігання будь-якої ратифікаційної грамоти або будь-якого документа про прийняття чи затвердження;
c. будь-яку дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до статей 19 і 20;
d. будь-яку іншу дію, будь-яке повідомлення або сповіщення, які стосуються цієї Конвенції, за винятком заходів, вжитих на виконання статей 8 і 10.
На посвідчення чого нижчепідписані належним чином на те уповноважені представники підписали цю Конвенцію.
Вчинено в Страсбурзі двадцять шостого дня листопада місяця 1987 року англійською і французькою мовами, причому обидва тексти є однаково автентичними, в одному примірнику, який зберігатиметься в архіві Ради Європи. Генеральний секретар Ради Європи надсилає засвідчені копії цієї Конвенції кожній державі-члену Ради Європи.
ДОДАТОК
ПРИВІЛЕЇ ТА ІМУНІТЕТИ (стаття
16)
1. Для цілей цього Додатка посилання на членів Комітету включає експертів, згаданих у пункті 2 статті 7.
2. Члени Комітету, під час виконання своїх повноважень і подорожування для виконання своїх повноважень, користуються такими привілеями та імунітетами:
а) імунітетом від арешту або затримання і від конфіскації їхніх особистих речей, а також імунітетом від будь-якого переслідування на підставі висловлених ними думок або підготовлених матеріалів і всіх дій, здійснених ними в офіційній якості;
b) імунітетом від будь-яких обмежень їхньої свободи пересування при виїзді з країни їхнього постійного проживання та поверненні до неї і при в'їзді до країни, в якій вони виконують свої повноваження, та виїзді з неї, а також звільненням від реєстрації іноземців у країні, яку вони відвідують, або через яку вони прямують транзитом для виконання своїх повноважень.
3. Під час подорожей, здійснюваних для виконання їхніх повноважень, членам Комітету, у питаннях, що стосуються митного та валютного контролю, надаються:
а) їхнім власним урядом, такі ж пільги, які надаються високим посадовим особам, що відбувають за кордон у тимчасове відрядження;
b) урядами інших Сторін, такі ж пільги, які надаються представникам іноземних урядів під час їхніх тимчасових офіційних візитів.
4. Документи і матеріали Комітету, які стосуються діяльності Комітету, є недоторканими.
Офіційна кореспонденція та інші офіційні повідомлення Комітету не можуть ні затримуватися, ні підлягати цензурі.
5. Для забезпечення членам Комітету повної свободи слова і повної незалежності у виконанні ними своїх обов'язків, імунітет від переслідування на підставі висловлених ними думок або підготовлених матеріалів і всіх дій, здійснених ними на виконання своїх обов'язків, продовжує надаватися їм, навіть якщо відповідні особи вже не виконують такі обов'язки.
6. Привілеї та імунітети надаються членам Комітету не для їхньої особистої користі, а з метою забезпечення їм незалежності у виконанні їхніх повноважень. Позбавити свого члена імунітету може тільки Комітет; він не тільки має право, але й зобов'язаний позбавити свого члена імунітету в усіх випадках, коли, на його думку, застосування імунітету перешкоджатиме здійсненню правосуддя і коли імунітет може бути скасований без шкоди для цілей, заради яких він був наданий.
Переклад з англійської мови
Є.М.Вишневського
Патрік Міллер, менеджер бази даних КЗТ, відповідає на запитання про це нове джерело інформації.
Що спонукало КЗТ прийняти рішення створити власну базу даних?
Ми відчували, що десять років існування КЗТ створили потребу в базі даних, яка б охоплювала його діяльність. На сьогодні делегації КЗТ провели понад сотню візитів і опублікували більше ніж сімдесят звітів. Ця інформація досить значна: база даних містить еквівалент більш ніж 5000 аркушів формату А4.
Таким чином, повний обсяг цієї документальної інформації робить її необхідною для надання знаряддя дослідження, спрямованого на краще просування стандартів КЗТ, метою якого є співпраця, а не осуд.
Хто є імовірними користувачами?
Наша основна база користувачів складається з державних органів влади, НУО, міжурядових організацій, дослідницьких інститутів, правників, тощо. Мета – зробити доступним довідник заходів, рекомендованих КЗТ, встановити норми, зручні як для уповноважених органів влади, так і для НУО, які можуть прагнути інформації, наприклад у сфері їхньої діяльності.
Який вид інформації містить база даних?
Три типи документів:
всі опубліковані звіти англійською або французькою;
“самостійні розділи” річних звітів англійською і французькою. Річні звіти надають рекомендації, охоплюючи основні стандарти на тематичній основі;
публічні заяви англійською і французькою.
Коротше кажучи: вся документація охоплює діяльність КЗТ по встановленню стандартів.
Як часто вона оновлюється?
База даних оновлюється постійно через те, що в ній містяться всі публічні документи. Кожний звіт, що публікується, додається до бази даних в день публікації.
Чи ця база даних заміняє Інтернет-сайт КЗТ?
Ні, вона його доповнює. Існуючий Інтернет-сайт дає швидкий доступ до повних документів і містить вичерпний каталог звітів візитів і публікацій. База даних – це складне інтерактивне знаряддя, яке забезпечує набагато детальніші пошукові здібності.
Яке програмне забезпечення використовується для керування бази даних?
База даних КЗТ є одним з аспектів проекту HUDOC, який намагається бути вичерпним джерелом інформації щодо прав людини загалом. Саме тому ми використовуємо те ж саме програмне забезпечення, що використовувалося для створення першої частини HUDOC, яка є базою даних, що охоплює Європейську конвенцію з прав людини.
Чи можна сказати, що база даних КЗТ розроблена тим же способом, що і база даних Європейської конвенції з прав людини?
Не зовсім. Існує все ж значна різниця між ними. Документи, що складають базу даних КЗТ, розподіляються на невеликі розділи. Первинні документи іноді досягають сотні сторінок і завжди охоплюють значну кількість різних тем. Розбиваючи їх, ми можемо краще добувати відповідні розділи. Таким чином сімдесят звітів розбито на 3500 розділів, які повністю проіндексовані.
Яким чином задаються терміни пошуку?
Фактично існує три списки ключових слів:
“ключові слова” в строгому значенні;
додатковий перелік “місць утримання”;
додатковий перелік “затриманих осіб”.
Ці три списки ієрархічно структуровані: результати пошуку можуть бути представлені за абеткою або згідно цієї ієрархії. Наприклад, пошук за словом “prison” (в’язниця) може включати всі типи місць ув’язнення, ті в яких утримуються як засуджені, так і підозрювані. Цей перелік двомовний. Так користувачі можуть, наприклад, шукати чи то “access to a lawyer”(доступ до адвоката) чи “accиs а un advocat”. Ці три списки розроблені для забезпечення високого ступеня гнучкості. Якщо хтось бажає шукати за термінами “information on rights – police” (інформація щодо прав – поліція) і “information on rights – psychiatry” (інформація щодо прав – психіатрія) ми розпочнемо з ключового слова “інформація щодо прав” і зробимо його більш специфічним, додаючи ключові слова поліція і психіатрія.
Чому так багато праці вкладено у визначення ключових слів?
З одного боку ми хотіли бути впевнені, що використані терміни дозволять глибокі дослідження; з іншого боку ми слідували дуже детальним стандартам КЗТ, чий спеціальний статус дозволяє йому відвідувати місця ув’язнення. На додаток, більшість звітів КЗТ існують англійською або французькою Саме тому ми обрали ключові слова, які дозволять пошук в базі даних з використанням чи то англійської, чи то французької.
Які можливі методи пошуку?
Чи то повнотекстовий пошук, чи за вибором зі списку термінів: за ключовим словом, за датою чи за прикладом. “Подорож під керівництвом” доступна на веб-сайті http://hudoc.cpt.coe.int.
Чи є якась статистика користування?
З моменту запуску бази даних 17 травня 2001 року ми мали задоволення спостерігати від 30 до 40 звернень в день.
Ми працюємо в дуже спеціалізованій сфері і саме тому знаряддя для досліджень зорієнтоване, значною мірою, на наших цільових користувачів: тобто спеціалістів у галузі права, в тому числі національні органи влади, неурядові організації, вчених, тощо.
Таким чином, наш первинний інтерес є радше якість ніж кількість: чи зможуть користувачі знайти те, що вони шукають в базі даних, що містить настільки різні теми, як медична конфіденційність у в’язницях, процедури висилки іноземців і погане поводження з психіатричними пацієнтами? Ми звичайно сподіваємося, що будь-хто, хто шукає такі теми, досягне успіху.
Доступ до бази даних КЗТ:
http//hudoc.cpt.coe.int
чи з Інтернет-сайту КЗТ
http//cpt.coe.int
(виберіть пункт меню “Database”)/
Для подальшої інформації звертайтеся:
e-mail: cptdoc@coe.int.
Перекладено за виданням:
CPT standarts brought to your desktop// Human Rights information bulletin No.53 March-June 2001. - Directorate General of Human Rights. - September 2001.- p.p.33-34
|
[Резолюція 39/46 Генеральної Асамблеї, |
Неофіційний переклад |
Генеральна Асамблея,
Посилаючись на Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю в її резолюції 3452 (XXX) від 9 грудня 1975 року,
посилаючись також на свою резолюцію 32/62 від 8 грудня 1977 року, в якій вона пропонує Комісії з прав людини скласти проект Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання у світлі принципів, втілених у Декларації,
посилаючись далі на те, що у своїй резолюції 38/119 від 16 грудня 1983 року вона просила Комісію з прав людини терміново завершити на своїй сороковій сесії розробку проекту такої конвенції, включаючи положення про її ефективне виконання, з метою подання Генеральній Асамблеї на тридцять дев'ятій сесії,
із задоволенням відмічаючи резолюцію 1984/21 Комісії з прав людини від 6 березня 1984 року, якою Комісія ухвалила передати на розгляд Генеральної Асамблеї текст проекту конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, що міститься в додатку до доповіді Робочої групи,
прагнучи домогтися ефективнішого виконання існуючої заборони застосування катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання згідно з міжнародним і національним правом,
1. висловлює свою вдячність Комісії з прав людини за виконану роботу щодо підготовки проекту Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання;
2. приймає і відкриває для підписання, ратифікації й приєднання Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, що міститься в додатку до цієї резолюції;
3. закликає уряди першочергово розглянути питання про підписання і ратифікацію Конвенції.
проти катувань та інших жорстоких, нелюдських
або
принижуючих гідність видів поводження і покарання
Держави-учасниці цієї Конвенції ,
беручи до уваги, що згідно з принципами, проголошеними в Статуті Організації Об'єднаних Націй, визнання рівних і невід'ємних прав усіх членів людської сім'ї є основою свободи, справедливості і загального миру,
визнаючи , що ці права випливають із гідності, властивої людській особі,
беручи до уваги зобов'язання держав згідно із Статутом, зокрема статтею 55, сприяти загальній повазі і додержанню прав людини і основних свобод,
враховуючи статтю 5 Загальної декларації прав людини та статтю 7 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, обидві з яких передбачають, що нікого не може бути піддано катуванню та жорстокому, нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню,
враховуючи також Декларацію про захист усіх осіб від катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання, прийняту Генеральною Асамблеєю 9 грудня 1975 року,
бажаючи підвищити ефективність боротьби проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання в усьому світі,
погодилися про наступне:
1. Для цілей цієї Конвенції термін “катування” означає будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що грунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. В цей термін не включаються біль або страждання, що виникли внаслідок лише законних санкцій, невіддільні від цих санкцій чи викликаються ними випадково.
2. Ця стаття не завдає шкоди будь-якому міжнародному договору чи будь-якому національному законодавству, в яких є або можуть бути положення про більш широке застосування.
1. Кожна держава-учасниця вживає ефективних законодавчих, адміністративних, судових та інших заходів для запобігання актів катувань на будь-якій території під її юрисдикцією.
2. Ніякі виключні обставини, якими б вони не були, стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільність чи будь-яке інше надзвичайне становище не можуть бути оправданням катувань.
3. Наказ вищестоящого начальника або державної влади не може служити оправданням катувань.
1. Жодна держава-учасниця не повинна висилати, повертати чи видавати будь-яку особу іншій державі, якщо є серйозні підстави вважати, що їй може загрожувати там застосування катувань.
2. Для визначення наявності таких підстав компетентні власті беруть до уваги всі обставини, що стосуються справи, включаючи, у відповідних випадках, існування в даній державі постійної практики брутальних і масових порушень прав людини.
1. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб усі акти катування розглядалися згідно з її кримінальним законодавством та тих дій будь-якої особи, що являють собою співучасть у катуванні.
2. Кожна держава-учасниця встановлює відповідні покарання за такі злочини з урахуванням їх тяжкого характеру.
1. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть стати необхідними для встановлення її юрисдикції щодо злочинів, зазначених у статті 4, у таких випадках:
а)коли злочини вчинені на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, або на борту морського чи повітряного судна, зареєстрованого в даній державі;
b) коли передбачуваний злочинець є громадянином даної держави;
с) коли жертва є громадянином даної держави і якщо дана держава вважає це за доцільне.
2. Кожна держава-учасниця вживає таких заходів, які можуть стати необхідними, щоб встановити свою юрисдикцію щодо таких злочинів у випадках, коли передбачуваний злочинець перебуває на будь-якій території під її юрисдикцією і вона не видає його згідно із статтею 8 будь-якій із держав, згаданих у пункті 1 цієї статті.
3. Ця Конвенція не виключає здійснення будь-якої кримінальної юрисдикції згідно з внутрішнім законодавством.
1. Переконавшись після розгляду наявної у неї інформації, що обставини цього вимагають, будь-яка держава-учасниця, на території якої перебуває особа, яка підозрюється у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у статті 4, бере його під варту або вживає інших юридичних заходів, що забезпечують її присутність. Взяття під варту та інші такі заходи здійснюються згідно з законодавством даної держави, але можуть продовжуватися тільки протягом часу, необхідного для того, щоб провести кримінально-процесуальні дії або дії по видачі.
2. Така держава негайно проводить попередні розслідування фактів.
3. Будь-якій особі, яка перебуває під вартою на підставі пункту 1 цієї статті, надається сприяння в негайному встановленні контакту з найближчим відповідальним представником держави, громадянином якої вона є, або, якщо вона є особою без громадянства, з представником тієї держави, де вона звичайно проживає.
4. Коли держава згідно з цією статтею бере яку-небудь особу під варту, вона негайно повідомляє держави, згадані в пункті 1 статті 5, про факт перебування такої особи під вартою та про обставини, що стали підставою для її затримання. Держава, що проводить попереднє розслідування, передбачене в пункті 2 цієї статті, негайно повідомляє про одержані нею дані вищезгаданим державам і зазначає, чи має вона намір здійснити свою юрисдикцію.
1. Держава-учасниця, на території якої, що перебуває під її юрисдикцією, виявлено особу, яка підозрюється у вчиненні будь-якого із злочинів, зазначених у статті 4, у випадках, передбачених у статті 5, якщо вона не видає злочинця, передає дану справу своїм компетентним властям для судового переслідування.
2. Ці власті приймають рішення таким саме чином, як і у випадку будь-якого звичайного злочину серйозного характеру згідно з законодавством цієї держави. У випадках, передбачених у пункті 2 статті 5, вимоги, що висуваються до доказів, необхідних для судового переслідування і засудження, ні в якому разі не є менш суворими, ніж ті, що застосовуються у випадках, зазначених у пункті 1 статті 5.
3. Будь-якій особі, щодо якої здійснюється розгляд у зв'язку з будь-яким із злочинів, зазначених у статті 4, гарантується справедливе поводження на всіх стадіях розгляду.
1. Злочини, зазначені в статті 4, вважаються такими, що підлягають включенню в якості злочинів, що тягнуть за собою видачу, в будь-який договір про видачу, що існує між державами-учасницями. Держави-учасниці зобов'язуються включати такі злочини в якості злочинів, що тягнуть за собою видачу, в будь-який договір про видачу, що укладається між ними.
2. Якщо держава-учасниця, яка обумовлює видачу наявністю договору, отримує прохання про видачу від іншої держави-учасниці, з якою вона не має договору про видачу, вона може розглядати цю Конвенцію щодо таких злочинів як правову підставу для видачі. Видача здійснюється згідно з іншими умовами, передбаченими законодавством держави, якій адресовано прохання про видачу.
3. Держави-учасниці, що не обумовлюють видачу наявністю договору, розглядають у відносинах між собою такі злочини, як злочини, що тягнуть видачу, згідно з умовами, передбаченими законодавством держави, до якої адресовано прохання про видачу.
4. Такі злочини для цілей видачі між державами-учасницями розглядаються як такі, що вони були вчинені не лише в місці їх вчинення, а й на території держав, які зобов'язані встановити свою юрисдикцію згідно з пунктом 1 статті 5.
1. Держави-учасниці надають одна одній найбільш повну допомогу в зв'язку з кримінально-процесуальними діями, що вживаються щодо будь-якого із злочинів, перерахованих у статті 4, включаючи подання всіх наявних у їх розпорядженні доказів, необхідних для судового розгляду.
2. Держави-учасниці виконують свої зобов'язання відповідно до пункту 1 цієї статті згідно з будь-якими договорами про взаємну правову допомогу, які можуть бути укладені між ними.
1. Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб учбові матеріали й інформація про заборону катувань повною мірою включалися до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи воєнного медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть мати відношення до утримання під вартою і допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув'язнення або до поводження з ними.
2. Кожна держава-учасниця включає цю заборону до правил чи інструкцій, які стосуються обов'язків і фунцій будь-яких таких осіб.
Кожна держава-учасниця розглядає правила, інструкції, методи і практику щодо допиту, а також умови утримання під вартою і поводження з людьми, які піддані якій-небудь формі арешту, затримання чи тюремного ув'язнення на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, з тим, щоб не допускати яких-небудь випадків катувань.
Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб її компетентні органи проводили швидке і неупереджене розслідування, коли є достатні підстави вважати, що катування було застосоване на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією.
Кожна держава-учасниця забезпечує будь-якій особі, яка стверджує, що їй було завдано катувань на території, що перебуває під юрисдикцією цієї держави, право на пред'явлення скарги компетентним властям цієї держави та на швидкий неупереджений розгляд такої скарги. Вживаються заходи для забезпечення захисту позивача і свідків від будь-яких форм поганого поводження чи залякування в зв'язку з його скаргою чи будь-якими свідченнями.
1. Кожна держава-учасниця забезпечує в своїй правовій системі, щоб жертва катувань одержала відшкодування і мала підкріплене правовою санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, включаючи заходи для можливо більш повної реабілітації. У випадку смерті жертви внаслідок катування право на компенсацію надається її утриманцям.
2. Ніщо в цій статті не зачіпає будь-якого права жертви чи інших осіб на компенсацію, яке може передбачатися національним законодавством.
Кожна держава-учасниця забезпечує, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, була зроблена при катуванні, не використовувалась як доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинувачуваної у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено.
Кожна держава-учасниця зобов'язується запобігати на будь-якій території, що перебуває під її юрисдикцією, іншим актам жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження і покарання, що не підпадають під визначення катування, викладеного в статті 1, коли такі акти здійснюються державними чи посадовими особами чи іншими особами, що виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. Зокрема, зобов'язання, що містяться в статтях 10, 11, 12 та 13, застосовуються із заміною посилань на катування посиланнями на інші форми жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження і покарання.
1. Засновується Комітет проти катувань (далі іменується Комітетом), який здійснює функції, передбачені нижче. Комітет складається з десяти експертів, що відзначаються високими моральними якостями і визнаною компетентністю в галузі прав людини та виступають у своїй особистій якості. Експерти обираються державами-учасницями, при цьому увага приділяється справедливому географічному розподілу й доцільності участі кількох осіб, що мають юридичний досвід.
2. Члени Комітету обираються таємним голосуванням із числа внесених до списку осіб, висунутих державами-учасницями. Кожна держава-учасниця може висунути одну кандидатуру з числа своїх громадян. Держави-учасниці враховують доцільність висунення осіб, які є також членами Комітету по правах людини, заснованого згідно з Міжнародним пактом про громадянські і політичні права, і виявлять бажання працювати в Комітеті проти катувань.
3. Вибори членів Комітету проводяться на нарадах держав-учасниць, що скликаються Генеральним секретарем Організації Об'єднаних Націй один раз на два роки. На цих нарадах, кворумом яких є дві третини держав-учасниць, обраними до Комітету членами є кандидати, які дістали найбільше число голосів і абсолютне число голосів представників держав-учасниць Конвенції, що присутні і беруть участь у голосуванні.
4. Первісні вибори проводяться не пізніше ніж через шість місяців з дати набрання чинності цією Конвенцією. Принаймні за чотири місяці до дати проведення чергових виборів Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє державам-учасницям листа з пропозицією подати свої кандидатури протягом трьох місяців. Генеральний секретар готує список, в який в алфавітному порядку вносяться всі висунуті таким чином особи із зазначенням держав-учасниць, які їх висунули, та представляє цей список державам-учасницям.
5. Члени Комітету обираються на чотирирічний строк. Вони мають право на переобрання при повторному висуненні. Проте строк повноважень п'яти членів, обраних на перших виборах, минає в кінці дворічного періоду; негайно після перших виборів імена цих п'яти членів визначаються жеребом голови наради, про яку йдеться в пункті 3 цієї статті.
6. У випадку смерті або відставки члена Комітету чи неможливості виконання ним з якихось інших причин своїх функцій в Комітеті держава-учасниця, що запропонувала його кандидатуру, призначає на строк, що залишився, іншого експерта із числа своїх громадян за згодою більшості держав-учасниць. Кандидатура вважається схваленою, якщо половина чи більше держав-учасниць не відповіли негативно протягом шести місяців після отримання інформації від Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй про запропоноване призначення.
7. Держави-учасниці беруть на себе покриття витрат членів Комітету під час виконання ними обов'язків у Комітеті.
1. Комітет обирає своїх службових осіб на дворічний строк. Вони можуть бути переобрані.
2. Комітет встановлює свої власні правила процедури, але в цих правилах, зокрема, повинно бути передбачено таке:
а) шість членів утворюють кворум;
b) рішення Комітету приймаються більшістю голосів присутніх членів.
3. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй забезпечує необхідний персонал і умови для ефективного здійснення функцій Комітету відповідно до цієї Конвенції.
4. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй скликає перше засідання Комітету. Після свого першого засідання Комітет збирається через такі періоди, які передбачаються його правилами процедури.
5. Держави-учасниці беруть на себе покриття витрат, що виникають у зв'язку з проведенням нарад держав-учасниць і Комітету, включаючи відшкодування Організації Об'єднаних Націй будь-яких витрат, таких, як оплата персоналу й умов, що забезпечуються Організацією Об'єднаних Націй відповідно до пункту 3 цієї статті.
1. Держави-учасниці подають Комітету через Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй доповіді про вжиті ними заходи по здійсненню їх зобов'язань за цією Конвенцією протягом одного року після набрання чинності цією Конвенцією щодо відповідної держави-учасниці. Надалі держави-учасниці подають через чотири роки додаткові доповіді про будь-які нові вжиті заходи, а також інші доповіді, які може зажадати Комітет.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє ці доповіді всім державам-учасницям.
3. Кожна доповідь розглядається Комітетом, який може зробити такі зауваження загального характеру по доповіді, які він вважатиме за доцільне, і надсилає їх відповідній державі-учасниці. Дана держава-учасниця може у відповідь подати Комітету будь-які зауваження, які вона вважає доречними.
4. Комітет на свій розсуд може вирішити включити будь-які зауваження, зроблені ним згідно з пунктом 3 цієї статті, разом із зауваженнями до них, отриманими від відповідної держави-учасниці, до своєї річної доповіді, що готується згідно зі статтею 24. На прохання відповідної держави-учасниці Комітет може також включити примірник доповіді, поданої згідно з пунктом 1 цієї статті.
1. Якщо Комітет отримує вірогідну інформацію, яка, на його думку, містить цілком обгрунтовані дані про систематичне застосування катувань на території якої-небудь держави-учасниці, то він пропонує цій державі-учасниці співробітничати у розгляді цієї інформації та з цією метою подати свої зауваження щодо даної інформації.
2. З урахуванням будь-яких зауважень, що можуть бути подані відповідною державою-учасницею, а також будь-якої іншої наявної в Комітеті інформації, що має відношення до справи, Комітет може, якщо він вважає за доцільне, призначити одного обо кількох своїх членів для проведення конфіденційного розслідування і термінового подання Комітетові відповідної доповіді.
3. Якщо згідно з пунктом 2 цієї статті проводиться розслідування, Комітет прагне налагодити співробітництво з відповідною державою-учасницею. За згодою цієї держави-учасниці таке розслідування може включати відвідання її території.
4. Після розгляду результатів проведеного членом або членами розслідування, поданих відповідно до пункту 2 цієї статті, Комітет направляє відповідній державі-учасниці ці результати разом з будь-якими зауваженнями чи пропозиціями, які здаються доцільними у даній ситуації.
5. Вся робота Комітету, згадана в пунктах 1-4 цієї статті, має конфіденційний характер, і на всіх етапах цієї роботи слід прагнути до співробітництва з державою-учасницею. Після завершення такої роботи по розслідуванню, проведеному згідно з пунктом 2, Комітет може після консультацій з відповідною державою-учасницею прийняти рішення про включення короткого звіту про результати цієї роботи до своєї щорічної доповіді, яка готується відповідно до статті 24.
1. Згідно з цією статтею будь-яка держава-учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати повідомлення, що стосуються заяв однієї держави-учасниці про те, що інша держава-учасниця не виконує своїх зобов'язань за цією Конвенцією. Такі повідомлення можуть прийматися і розглядатися згідно з процедурами, викладеними в цій статті, лише у тому випадку, якщо вони подані державою-учасницею, що зробила заяву про визнання щодо себе компетенції Комітету. Комітет не розглядає повідомлень по цій статті, якщо вони стосуються держави-учасниці, яка не зробила такої заяви. Повідомлення, отримані згідно з цією статтею розглядаються за такою процедурою:
а) якщо яка-небудь держава-учасниця вважає, що інша держава-учасниця не виконує положень цієї Конвенції, то вона може письмовим повідомленням довести це питання до відома зазначеної держави-учасниці. Протягом трьох місяців після отримання цього повідомлення держава-адресат представляє в письмовій формі державі, що послала таке повідомлення, пояснення або будь-яку іншу заяву з роз'ясненням з цього питання, де повинні міститися, оскільки це можливо й доцільно, посилання на внутрішні процедури і заходи, які були вжиті, будуть вжиті чи можуть бути вжиті з цього питання;
b) якщо питання не розв'язане задовільно для обох відповідних держав-учасниць протягом шести місяців після отримання державою-адресатом первісного повідомлення, будь-яка з цих держав має право передати це питання в Комітет, сповістивши про це Комітет та іншу державу;
с) Комітет розглядає питання, передане йому згідно з цією статтею, лише після того, як він упевниться, що всі доступні внутрішні заходи були вжиті й вичерпані в даному випадку відповідно до загальновизнаних принципів міжнародного права. Це правило не діє в тих випадках, коли застосування цих заходів невиправдано затягується та навряд чи надасть ефективну допомогу особі, яка є жертвою порушення цієї Конвенції;
d) під час розгляду повідомлень за цією статтею Комітет проводить закриті засідання;
е) з додержанням положень підпункту “с” Комітет надає добрі послуги відповідним державам-учасницям з метою дружнього вирішення спору на підставі поваги зобов'язань, передбачених у цій Конвенції. З цієї метою Комітет може при необхідності заснувати спеціальну погоджувальну комісію;
f) з будь-якого переданого йому згідно з цією статтею питання Комітет може закликати відповідні держави-учасниці, згадані в пункті “b”, подати будь-яку інформацію, що стосується справи;
g) відповідні держави-учасниці, згадані в підпункті “b”, мають право бути представленими при розгляді питання в Комітет й робити усні і/чи письмові заяви;
h) Комітет протягом дванадцяти місяців від дня отримання повідомлення згідно з підпунктом “b” сповіщає:
i) якщо досягається рішення в рамках положень підпункту “е”, то Комітет обмежується в своєму повідомленні коротким викладом фактів і досягнутого рішення;
ii) якщо рішення в рамках положень підпункту “е” не досягнуто, то Комітет обмежується в своєму повідомленні коротким викладом фактів; письмові заяви і записки усних заяв, поданих відповідними державами-учасницями, додаються до повідомлення.
З кожного питання повідомлення Комітету направляються відповідним державам-учасницям.
2. Положення цієї статті набирають чинності, коли п'ять держ ав-учасниць цієї Конвенції зроблять заяви відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви здаються державами-учасницями на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй, який направляє їх екземпляри іншим державам-учасницям. Заява може бути в будь-який час відкликана шляхом повідомлення Генерального секретаря. Таке відкликання не повинно завдавати шкоди розгляду будь-якого питання, що є предметом повідомлення, уже переданого згідно з цією статтею; ніякі наступні повідомлення будь-якої держави-учасниці не приймаються згідно з цією статтею після отримання Генеральним секретарем повідомлення про відкликання заяви, якщо відповідна держава-учасниця не зробила нової заяви.
1. Держава-учасниця цієї Конвенції може в будь-який час заявити згідно з цією статтею, що вона визнає компетенцію Комітету отримувати і розглядати повідомлення осіб, що перебувають під її юрисдикцією, які стверджують, що вони є жертвами порушення державою-учасницею положень Конвенції, або повідомлення такого роду, що поступають від їх імені. Комітет не приймає ніяких повідомлень, якщо вони стосуються держави-учасниці, яка не зробила такої заяви.
2. Комітет вважає неприйнятним будь-яке повідомлення згідно з цією статтею, що є анонімним або, на його думку, являє собою зловживання правом на подання таких повідомлень, або є несумісним з положеннями цієї Конвенції.
3. З урахуванням положень пункту 2 Комітет доводить будь-яке повідомлення, подане йому згідно з цією статтею, до відома держави-учасниці цієї Конвенції, яка зробила заяву згідно з пунктом 1 і яка нібито порушує ті чи інші положення Конвенції. Протягом шести місяців держава, що отримала повідомлення, подає до Комітету письмові пояснення або заяви, що уточнюють питання і письмові пояснення або заяви, що уточнюють питання і будь-які заходи, які могли бути вжиті цією державою.
4. Комітет розглядає отримані згідно з цією статтею повідомлення в світлі всієї інформації, представленої йому даною особою або від її імені та відповідною державою-учасницею.
5. Комітет не розглядає ніяких повідомлень від якої-небудь особи згідно з цією статтею, якщо він не переконається, що:
а) це ж питання не розглядалося і не розглядається за якою-небудь процедурою міжнародного розслідування чи врегулювання;
b) дана особа вичерпала всі наявні внутрішні заходи правового захисту; це правило не діє у тих випадках, коли застосування цих заходів невиправдано затягує та навряд чи надасть ефективну допомогу особі, яка є жертвою порушення цієї Конвенції.
6. Під час розгляду повідомлень за цією статтею Комітет проводить закриті засідання.
7. Комітет подає свої думки відповідній державі-учасниці та даній особі.
8. Положення цієї статті набирають чинності, коли п'ять держав-учасниць цієї Конвенції зроблять заяви відповідно до пункту 1 цієї статті. Такі заяви здаються державами-учасницями на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Заява може бути в будь-який час відкликана шляхом повідомлення Генерального секретаря. Таке відкликання не повинно завдавати шкоди розгляду будь-якого питання, що є предметом повідомлення, уже переданого згідно з цією статтею; ніякі наступні повідомлення, що направляються будь-якою особою чи від її імені, не приймаються згідно з цією статтею після отримання Генеральним секретарем повідомлення про відкликання заяви, якщо відповідна держава-учасниця не зробила нової заяви.
Члени Комітету і спеціальних погоджувальних комісій, які можуть бути призначені відповідно до підпункту “е” пункту 1 статті 21, мають право на пільги, привілеї та імунітети експертів, що діють за завданням Організації Об'єднаних Націй, як це передбачено у відповідних розділах Конвенції про привілеї та імунітети Організації Об'єднаних Націй.
Комітет представляє державам-учасницям і Генеральній Асамблеї ООН річну доповідь про свою роботу згідно з цією Конвенцією.
1. Ця Конвенція відкрита для підписання всіма державами.
2. Ця Конвенція підлягає ратифікації. Ратифікаційні грамоти здаються на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.
Ця Конвенція відкрита для приєднання всіх держав. Приєднання здійснюється шляхом здачі на зберігання документа про приєднання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.
1. Ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
2. Для кожної держави, яка ратифікує цю Конвенцію або приєднається до неї після здачі на зберігання двадцятої ратифікаційної грамоти або документа про приєднання, ця Конвенція набирає чинності на тридцятий день після здачі на зберігання її власної ратифікаційної грамоти або документа про приєднання.
1. Будь-яка держава під час підписання чи ратифікації цієї Конвенції або приєднання до неї може заявити про те, що вона не визнає компетенцію Комітету, визначену в статті 20.
2. Будь-яка держава-учасниця, що зробила застереження згідно з пунктом 1 цієї статті, може в будь-який час зняти своє застереження, сповістивши про це Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
1. Будь-яка держава-учасниця цієї Конвенції може запропонувати поправку і подати її Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй. Генеральний секретар направляє таку поправку державам-учасницям з проханням повідомити йому, чи висловлюються вони за скликання конференції держав-учасниць з метою розгляду цієї пропозиції і проведення по ній голосування. Якщо протягом чотирьох місяців з дати направлення такого листа принаймні одна третина держав-учасниць висловиться за таку конференцію, Генеральний секретар скликає конференцію під егідою Організації Об'єднаних Націй. Будь-яка поправка, прийнята більшістю держав-учасниць, присутніх і голосуючих на цій конференції, направляється Генеральним секретарем всім державам-учасницям, на затвердження.
2. Поправка, прийнята згідно з пунктом 1 цієї статті, набирає чинності після того, як дві третини держав-учасниць цієї Конвенції повідомлять Генеральному секретареві про прийняття ними даної поправки згідно зі своїми конституційними процедурами.
3. Коли поправки набирають чинності, вони стають обов'язковими для тих держав-учасниць, які їх прийняли, а для інших держав-учасниць залишаються обов'язковими ті положення цієї Конвенції і будь-які попередні поправки, які були ними прийняті.
1. Будь-який спір між двома або кількома державами-учасницями щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції, який не може бути вирішено шляхом переговорів, передається на прохання однієї із сторін на арбітраж. Якщо протягом шести місяців з дати подання прохання про арбітраж сторонам не вдалося досягти згоди щодо організації арбітражу, на прохання будь-якої із сторін спір може бути переданий в Міжнародний Суд згідно зі Статутом Суду.
2. Кожна держава під час підписання чи ратифікації цієї Конвенції або при приєднанні до неї може заявити про те, що вона не вважає себе зв'язаною зобов'язаннями, положеннями пункту 1 цієї статті. Інші держави-учасниці не будуть зв'язані положеннями пункту 1 цієї статті щодо будь-якої держави-учасниці, яка зробила таке застереження.
3. Будь-яка держава-учасниця, яка зробила застереження згідно з пунктом 2 цієї статті, може в будь-який час зняти своє застереження, сповістивши про це Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй.
1. Будь-яка держава-учасниця може денонсувати цю Конвенцію шляхом письмового повідомлення Генерального секретаря Організації Об'єднаних Націй. Денонсація набирає чинності через рік після отримання повідомлення Генеральним секретарем.
2. Така денонсація не звільняє державу-учасницю від її зобов'язань за цією Конвенцією за будь-які дії чи упущення, що мали місце до дати набрання чинності денонсацією, і денонсація не завдає ніякої шкоди триваючому розгляду будь-якого питання, яке вже розглядалося Комітетом до дати набрання денонсацією чинності.
3. Після дати набрання денонсацією чинності для якої-небудь держави-учасниці Комітет не розпочинає розгляд нових питань, що стосуються даної держави.
Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй повідомляє всім державам-членам ООН та всім іншим державам, що підписали цю Конвенцію або приєдналися до неї, відомості про:
а) підписання, ратифікацію і приєднання відповідно до статей 25 і 26;
b) дату набрання чинності цією Конвенцією відповідно до статті 27 та дату набрання чинності будь-яких поправок відповідно до статті 29;
с) денонсації відповідно до статті 31.
1. Ця Конвенція, англійський, арабський, іспанський, китайський, російський і французький тексти якої є автентичними, здається на зберігання Генеральному секретареві Організації Об'єднаних Націй.
2. Генеральний секретар Організації Об'єднаних Націй направляє завірені примірники цієї Конвенції всім державам.
Док. ООН А/RES/39/46
Зразок
повідомлення
до Комітету ООН проти катувань
Дата:
Повідомлення на адресу:
The Human Rights Committee
c/o Centre for Human Rights
United Nations Office at Geneva
8-14 avenue de la Paix
1211 Geneva 10, Switzerland.
Подається на розгляд у відповідності до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів ставлення і покарання.
I. Інформація про автора повідомлення
Прізвище
Ім'я (імена)
Національність
Рід занять
Дата і місце народження
Нинішня адреса
Інша адреса для отримання конфіденційної кореспонденції (якщо відрізняється від нинішньої адреси)
Повідомлення подає:
а) жертва порушення чи порушень, зазначених нижче ,
в) призначений представник/адвокат імовірної жертви(жертв) ,
с) інша особа ,
Якщо відмічений квадрат с), автор повинен пояснити:
і) в якій якості дана особа діє від імені жертви (жертв) (тобто вказати родинні зв'язки чи інші особисті зв'язки):
ІІ) чому жертва (жертви) не має (не мають) можливості самій (самим) подати повідомлення:
Третя особа, яка не має зв'язків із жертвою (жертвами), не може подавати повідомлення від його (їх) імені.
II. Інформація про Імовірну жертву (жертви) порушень
(якщо автор повідомлення не є жертвою порушення)
Прізвище
Ім'я (імена)
Національність
Рід занять
Дата і місце народження
Нинішня адреса чи місцеперебування
III. Держава, якої це стосується /порушені статті/
внутрішні засоби правового захисту
Назва держави-учасниці (країни) Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів ставлення і покарання
Статті Конвенції проти катувань, які, як це подається, були порушені:
Заходи, вжиті жертвою (жертвами) імовірних порушень або від їх імені, для вичерпання внутрішніх засобів правового захисту: звертання до судів чи інших державних органів; коли і з яким результатом (по можливості, додати копії відповідних адміністративних чи судових рішень)
Якщо всі внутрішні засоби правового захисту не були вичерпані, пояснити чому:
Чи було це ж питання подано на розгляд у відповідності до якоїсь іншої процедури міжнародного розслідування чи врегулювання (наприклад, на розгляд Міжамериканської комісії з прав людини; Європейського суду з прав людини)? Якщо так, то коли і з яким результатом?
Детальний опис фактів передбачуваного порушення чи порушень (із
вказівкою на відповідні дати
)*
[
Додати стільки сторінок, скільки необхідно для
описів фактів.
]
Підпис автора
ОРГАНИЗАЦИЯ ОБЪЕДИНЕННЫХ НАЦИЙ
CAT/C/34/Add.1
10 July 1996
ORIGINAL: RUSSIAN
Третьи периодические доклады, подлежащие представлению в 1996 году
Добавление
УКРАИНА
[
Первоначальный доклад, представленный правительством
Украины, см. в документе САТ/С/5/Аdd
.20;
информацию о его рассмотрении см. в документах САТ/С/SR
.52 и 53 и в
Официальных отчетах Генеральной
Ассамблеи, сорок пятая сессия, дополнение №44
(А/45/44), пункты 503-532.
Второй периодический доклад Украины см. в документе САТ/С/17/Add
.4; информацию о его рассмотрении см. в
документах САТ/С/SR
.125 и Add
.2 и в
Официальных отчетах Генеральной
Ассамблеи, сорок восьмая сессия, дополнение №44
(А/48/44), пункты
116-132.]
GE.96-17258 (R)
[19 июня 1996 года]
1. Настоящий доклад представлен в соответствии с пунктом 1 статьи 19 Конвенции, которая вступила в силу в отношении Украины 24 февраля 1987 года.
2. Настоящий доклад составлен в соответствии с общими руководящими принципами, касающимися формы и содержания докладов, которые должны представляться государствами-участниками в соответствии с пунктом 1 статьи 19 Конвенции.
3. Настоящий доклад охватывает период 1992-1996 годов.
4. Доклад был подготовлен в результате сотрудничества Министерства юстиции, Министерства иностранных дел, Министерства внутренних дел, Генеральной прокуратуры, Службы безопасности и Верховного Суда Украины.
5. После представления в 1992 году второго периодического доклада Украина неукоснительно придерживается политики приоритета интересов личности над общественными интересами, примата международного права; эти положения нашли свое отражение и в проекте новой Конституции Украины. 22 декабря 1993 года Верховным Советом Украины был принят Закон “О международных договорах Украины”. Статья 17 Закона гласит:
“1. Заключенные и надлежащим образом ратифицированные международные договора Украины составляют неотъемлемую часть национального законодательства Украины и применяются в порядке, предусмотренном для норм национального законодательства.
2. Если международным договором Украины, заключение которого состоялось в форме закона, установлены другие правила, чем предусмотрено законодательством Украины, то применяются правила международного договора Украины”.
6. 9 ноября 1995 года Украина вошла в Совет Европы. В этой связи ведется серьезная работа по приведению законодательства Украины в соответствие с европейскими нормами и стандартами. 11 марта 1996 года Распоряжением Президента Украины была создана Государственная межведомственная комиссия по вопросам введения в законодательство Украины норм и стандартов Совета Европы.
7. Подготовлен проект Конституции Украины, который на момент составления доклада рассматривается Верховным Советом Украины. Следует отметить, что проект получил высокую оценку зарубежных экспертов.
8. В марте 1996 года Министерством юстиции Украины был разработан проект Концепции государственной правовой политики прав человека, идет работа над проектом судебно-правовой реформы, завершение которой приостановлено до момента принятия Конституции.
9. Соответствующими рабочими группами, куда входят специалисты всех заинтересованных государственных структур, разработаны и переданы на рассмотрение в комиссии Верховного Совета проекты уголовного, уголовно-процессуального, гражданского, гражданско-процессуального, уголовно-исполнительного кодексов Украины, в основу которых заложены базовые положения международных правовых норм и стандартов. Параллельно вносились изменения и дополнения в действующие кодексы.
10. На момент составления доклада готова к подписанию Европейская Конвенция о предупреждении пыток и бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания.
11. 9 ноября 1995 года была подписана Европейская Конвенция по правам человека и Протокол №11 к ней во время официальной церемонии вступления Украины в Совет Европы. Идет работа по подготовке документов, необходимых для ратификации Конвенции и протоколов к ней.
12. С момента провозглашения независимости Украина делает шаги по ограничению смертной казни в действующем законодательстве. Так, количество видов преступлений, предусматривающих вынесение смертного приговора, уменьшилось с 17 до 5. На сегодня такими видами являются:
– посягательство на жизнь государственного деятеля (статья 58 Уголовного кодекса Украины);
– посягательство на жизнь представителя иностранного государства (статья 60 Уголовного кодекса Украины);
– умышленное убийство при отягчающих вину обстоятельствах (статья 93 Уголовного кодекса Украины);
– посягательство на жизнь работника милиции или народного дружинника, а также военнослужащего в связи с их деятельностью по охране общественного порядка (статья 190 прим. Уголовного кодекса Украины).
Однако, несмотря на такие важные изменения, за последние годы в Украине становится заметной тенденция увеличения вынесенных и исполненных смертных приговоров. Так, в 1991 году к смертной казни было приговорено 112 лиц, исполнены приговоры в отношении 42;
– в 1992 году приговорено 103, исполнено 79 приговоров;
– в 1993 году приговорено 117, исполнено 78 приговоров;
– в 1994 году приговорено 143, исполнено 103 приговора;
– в 1995 году приговорено 191, исполнено 149 приговоров.
Следует отметить, что идет работа над процессом подписания и последующей ратификации Протокола №6 Европейской Конвенции по правам человека, который предусматривает отмену смертной казни в мирное время.
13. Кроме этого, в 1992-1996 годах по вопросам, касающимся применения Конвенции, Верховным Советом Украины приняты Законы Украины:
– о внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Украины в связи с провозглашением Украины независимым государством (расширены полномочия судей и прокуроров, усовершенствован порядок обжалования гражданами действий органов должностных лиц в связи с наложением административного взыскания и т. д.);
– о внесении изменений в Исправительно-трудовой кодекс Украины (в части приведения условий содержания осужденных в соответствие с международными нормами и стандартами);
– о внесении изменений и дополнений в Уголовно-процессуальный и Гражданско-процессуальный кодексы Украины (в части возмещения затрат на стационарное лечение потерпевшего от преступления);
– о предварительном заключении;
– о внесении изменений в Уголовно-процессуальный кодекс Украины (в части усовершенствования права на защиту);
– об адвокатуре;
– о статусе судей;
– о порядке возмещения вреда, причиняемого гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда;
– об органах и службах по делам несовершеннолетних;
– о Службе безопасности Украины;
– об оперативно-розыскной деятельности и другие.
ІІ. ИНФОРМАЦИЯ О НОВЫХ МЕРАХ И
ИЗМЕНЕНИЯХ
В ОТНОШЕНИИ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ КОНВЕНЦИИ ПРОТИВ ПЫТОК
14. Согласно статье 7 Закона Украины “О судоустройстве” правосудие в Украине осуществляется в точном соответствии с законодательством Украины. В случаях, предусмотренных международными соглашениями, суды Украины применяют законодательство в соответствии с этими соглашениями (Закон Украины от 24 февраля 1994 года). При осуществлении правосудия по уголовным делам судья и народные заседатели независимы и подчиняются только законам.
15. Судьи и народные заседатели разрешают уголовные дела на основе закона, условиях, исключающих постороннее воздействие на судей (статья 18 Уголовно-процессуального кодекса Украины).
16. Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений. Украина соблюдает положения настоящих статей.
17. Законом Украины от 11 июля 1995 года “О внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Украины в части ответственности должностных лиц” внесены изменения в статьи 165, 166, 167 Уголовного кодекса Украины, которым усилена уголовная ответственность за должностные преступления. Так, статьей 166 Уголовного кодекса Украины предусмотрена уголовная ответственность за превышение власти или служебных полномочий. Умышленное совершение должностным лицом действий, явно выходящих за пределы предоставленных ему законом прав и полномочий, если они причинили существенный вред государственным либо общественным интересам или охраняемым законом правам и интересам отдельных физических либо юридических лиц, наказывается лишением свободы на срок от двух до пяти лет.
18. Превышение власти или должностных полномочий, если оно сопровождалось насилием, применением оружия или мучительными и оскорбляющими личное достоинство потерпевшего действиями, наказывается лишением свободы на срок от трех до восьми лет.
19. Действия должностных лиц, которые повлекли тяжкие последствия, наказываются лишением свободы на срок от пяти до 12 лет.
20. В период 1993-1995 годов в министерство внутренних дел поступило:
– 125 жалоб о незаконных задержаниях, арестах и обысках с применением мер физического воздействия (1993 год – 29, 1994 год – 56, 1995 год – 34);
– 142 жалобы о грубом отношении к гражданам (1993 год – 84, 1994 год – 24, 1995 год – 34);
– 2800 жалоб о других неправомерных действиях (1993 год – 834, 1994 год – 873, 1995 год – 1093).
21. За это время осуждены 475 сотрудников органов внутренних дел за должностные преступления (1993 год – 197, 1994 год – 138, 1995 год – 230), из них 226 сотрудников – за превышение власти или злоупотребление служебным положением (статистические данные предоставлены Министерством внутренних дел Украины относительно служащих внутренних органов).
22. По статье 166 части 2 Уголовного кодекса Украины, которая предусматривает ответственность за превышение власти или служебных полномочий, если оно сопровождалось насилием, применением оружия или болезненными и такими, что оскорбляют личное достоинство потерпевшего действиями, в 1995 году осуждено 133 лица, из них 33 – к лишению свободы, 27 – условно, 48 – с отсрочкой исполнения приговора, 1 лицо – к исправительным работам и 3 – к штрафу. Приговором судов 14 осужденных лишены права занимать определенные должности. Определить количество уголовных дел невозможно, так как судебная статистика ведется не по делам, а по лицам (статистические данные предоставлены Генеральной прокуратурой Украины).
23. Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений. Украина соблюдает положения данной статьи.
24. 4 февраля 1994 года Верховный Совет Украины принял Закон “Про правовой статус иностранцев”. Статья 22 Закона гласит: “Иностранцы имеют право на обращение в суд и другие государственные органы для защиты их личных, имущественных и других прав. В судопроизводстве иностранцы как участники процесса пользуются такими же процессуальными правами, как и граждане Украины”.
25. Статья 33 данного Закона говорит о том, что в случае если международным договором Украины установлены другие нормы, чем содержащиеся в этом законе, то применяются нормы международного договора.
26. Статьей 6 Закона Украины “О судоустройстве” установлено, что граждане Украины имеют право на судебную защиту от посягательств на честь и достоинство, жизнь и здоровье, на личную свободу и имущество.
27. Законом Украины от 23 декабря 1993 года “О внесении изменений и дополнений в отдельные статьи Уголовно-процессуального кодекса Украины по вопросам прав на защиту подозреваемого, обвиняемого и подсудимого” внесены изменения в статью 44 Уголовно-процессуального кодекса Украины, где предусмотрено, что защитник допускается к участию в деле с момента предъявления обвинения, а в случае задержания лица, подозреваемого в совершении преступления, или применения меры пресечения в виде заключения под стражу – с момента объявления ему протокола о задержании или постановления о применении меры пресечения, но не позднее 24 часов с момента задержания.
28. На территории Украины с 1 января 1996 года действуют следующие европейские конвенции:
– Европейская конвенция о надзоре за условно осужденными или условно освобожденными правонарушителями (1964 год);
– Европейская конвенция про передачу производства в уголовных делах (1972 год);
– Конвенция про передачу осужденных лиц (1983 год).
29. 22 сентября 1995 года Верховный Совет Украины принял Законы про присоединение Украины к следующим конвенциям:
– Европейская конвенция о выдаче правонарушителей (1957 год);
– Европейская конвенция про взаимопомощь в уголовных делах (1959 год);
– Европейская конвенция по отмыванию, поиску, аресту и конфискации доходов, полученных преступным путем (1990 год).
30. 22 января 1993 года подписана Конвенция в рамках Содружества Независимых Государств о правовой помощи и правовых отношениях в гражданских, семейных и уголовных делах.
31. На момент составления доклада Украина подписала договоры о правовой помощи в уголовных и гражданских делах со следующими странами:
– Латвийская Республика;
– Эстонская Республика;
– Литовская Республика;
– Польша;
– Китайская Народная Республика;
– Монголия;
– Грузия;
– Республика Молдова.
32. Парафирован Договор с Канадой о взаимопомощи в уголовных делах. Ведется работа по подготовке к ратификации Конвенций, к которым Украина присоединилась в сентябре 1995 года.
33. Разрабатываются проекты договоров о правовой помощи в уголовных делах со многими странами.
34. Статьей 5 Закона Украины “О Службе безопасности Украины” от 25 марта 1992 года определяется деятельность Службы безопасности Украины и права человека, а именно: деятельность Службы безопасности Украины осуществляется на основе соблюдения прав и свобод человека. Органы и сотрудники Службы безопасности Украины должны уважать достоинство человека и проявлять к нему гуманное отношение. В исключительных случаях с целью пресечения и раскрытия государственных преступлений отдельные права и свободы личности могут быть временно ограничены в порядке и пределах, установленных Конституцией и законами Украины. Неправомерное ограничение законных прав и свобод человека недопустимо и влечет ответственность согласно законодательству. Орган Службы безопасности Украины в случае нарушения его сотрудниками при исполнении служебных обязанностей прав или свобод человека должен принять меры к восстановлению этих прав и свобод, возмещению причиненного морального и материального ущерба, привлечению виновных к ответственности. Служба безопасности Украины в месячный срок обязана дать им письменные объяснения по поводу ограничения их прав и свобод. Такие лица вправе обжаловать в суд неправомерные действия должностных (служебных) лиц и органов Службы безопасности Украины.
35. Созданы и функционируют Киевский институт, Черниговское и Днепродзержинское училища внутренних дел для подготовки, переподготовки и повышения квалификации кадров системы исполнения уголовных наказаний.
36. Законом Украины от 30 июня 1993 года “О внесении изменений в Уголовно-процессуальный кодекс Украины” установлено следующее: по делу о преступлении, не являющимся тяжким, дознание производится в срок не более 10 дней, начиная с момента установления лица, его совершившего. По делу о тяжком преступлении дознание производится в срок не более 10 дней с момента возбуждения дела. Законом Украины от 23 декабря 1993 года добавляется статья 143 Уголовно-процессуального кодекса Украины новой частью такого содержания: при допросе обвиняемого по его желанию может присутствовать защитник, а в случае, предусмотренном частью третьей статьи 46 этого Кодекса, присутствие защитника является обязательным.
37. Согласно Закону Украины от 23 декабря 1993 года внесены дополнения к статьям 21 и 43 Криминально-процессуального кодекса Украины по вопросам права на защиту подозреваемого, обвиняемого и подсудимого. Так, статьей 21 УПК Украины впервые предусмотрено, что лицо, которое проводит дознание, следователь, прокурор, судья и суд обязаны до первого допроса подозреваемого, обвиняемого и подсудимого объяснить им право на защитника и составить об этом протокол. Статьей 43-1 предусмотрено, что подозреваемый имеет право на защитника и свидание с ним до первого допроса, требовать проверки прокурором правомерности задержания. Кроме того, Законом от 15 декабря 1992 года создан институт обжалования в суде и судебной проверки законности и оснований ареста как меры пресечения.
38. Статьей 236-3 УПК Украины предусмотрено, что санкция прокурора на арест может быть обжалована арестованным, его защитником, законным представителем в районный (городской) суд по месту нахождения прокурора, который дал санкцию на арест. Были декриминализированы некоторые действия, в связи с чем 34 статьи исключены из Уголовного кодекса Украины. Так, исключены из уголовного кодекса Украины статьи 61 (вредительство), 64 (организованная деятельность, направленная на совершение особо опасных государственных преступлений, а равно участие в антисоветской организации), 65 (особо опасные государственные преступления, совершенные против другого государства трудящихся), 74 (уклонение в военное время от исполнения повинности или уплаты налогов), 80-1 (недонесение о государственных преступлениях), 80-2 (сокрытие государственных преступлений), 92 (преступления против государственной или общественной собственности других социалистических государств) и другие.
39. Законом Украины “О внесении дополнений и изменений в Уголовный кодекс Украины, Уголовно-процессуальный кодекс Украины и Кодекс об административных правонарушениях” и Постановлением Верховного Совета Украины о порядке введения в действие и применения этого закона от 7 июля 1992 года освобождены от отбывания наказания лица, осужденные по статьям 85, 87-1, 87-2, 146, 147-1, 149, часть 1, 150, 151, 152, 154, часть 4, 151-1, 154-4, 156, 195, 195-1, 196, 197, 214, 224-1 Уголовного кодекса Украины в связи с отменой ответственности по ним. А приговоры относительно осужденных по статьям 81, 82, 84, 86, 86-1, 149, части 2 и 4, 155-6, части 2 и 3, 168 и 215, часть 1, Уголовного кодекса Украины приводились в соответствии с тем, что санкции этих статей были смягчены.
40. Более четко изложена статья 15 Уголовного кодекса Украины о необходимой обороне и закреплено право каждого лица на нее.
41. Уголовный кодекс Украины дополнен статьей 46-2, которая предусматривает отсрочку отбывания наказания беременным женщинам и женщинам, имеющим детей в возрасте до трех лет, и статьей 408-3 УПК Украины о порядке применения и отмены отсрочки отбытия наказания таким женщинам.
42. Учитывая положения Декларации о государственном суверенитете, принятых ООН Минимальных стандартных правил обращения с заключенными, Общей декларации прав человека, других международных правовых актов, Постановлением правительства № 88 от 11 июля 1991 года “Основные направления реформы уголовно-исполнительной системы” утверждена научно обоснованная концепция реформы уголовно-исполнительной системы, которая предусматривает: усовершенствование действующего, разработку и принятие нового уголовно-исполнительного законодательства; последующее развитие, укрепление материально-технической базы мест лишения свободы; разработку и внедрение качественно новых форм и методов воспитательно-коррекционной работы с осужденными; кадровое обеспечение реализации реформы.
43. Так, внесены изменения и дополнения в большинство статей Исправительно-трудового кодекса, которые в своем большинстве сводятся к гуманизации условий содержания осужденных, более четкого регулирования их правового статуса, гарантий прав, а также сняты сверхмерные ограничения и т. д. Кодекс дополнен новой главой о персонале этих учреждений (требования к нему, ответственность). По инициативе Министерства внутренних дел Украины, поддержанной Генеральной прокуратурой Украины, Верховный Совет Украины Законом от 27 июля 1994 года внес изменения и дополнения в законодательные акты по регулированию некоторых вопросов, связанных с условиями отбывания наказания осужденными.
44. В частности, в Уголовном кодексе Украины статья 46-прим дополнена частью 2 о том, что при назначении наказания беременным женщинам и женщинам, имеющим детей в возрасте до трех лет (кроме осужденных к лишению свободы на срок больше пяти лет за тяжкие преступления), суд может отсрочить исполнение приговора.
45. Упомянутым Законом дополнена статья 42 со значком 2 про отсрочку отбывания наказания беременным женщинам и женщинам, имеющим детей в возрасте до трех лет, а также внесены изменения в ряд статей Исправительно-трудового кодекса Украины (в статье 39-прим женщинам, имеющим детей в детских домах при учреждениях, разрешен кратковременный выезд за пределы колонии для благоустройства детей; в статье 39 разрешены телефонные разговоры; в статье 41 увеличено количество посылок и передач и т. д.).
46. С 1992 года заработная плата осужденным насчитывается в полном объеме (были отменены так называемые “понижающие коэффициенты”), введены новые, обоснованные медиками, нормы их питания, обеспечивающие физиологические потребности организма человека.
47. 30 июня 1993 года был принят Закон “О предварительном заключении”, статья 1 которого определяет, что “содержание лиц, взятых под стражу, в соответствии с задачами уголовного судопроизводства, осуществляется на принципах неуклонного соблюдения Конституции Украины, требований Общей декларации прав человека, других международных норм и стандартов обращения с заключенными и не может объединяться с умышленными действиями, причиняющими физические или моральные страдания или унижающими человеческое достоинство”.
48. Кабинетом министров Украины 11 марта 1996 года одобрена Концепция реформы системы органов внутренних дел, согласно которой на протяжении 1996-1997 годов поэтапно будет решаться вопрос о возможности выведения из состава органов внутренних дел системы исполнения наказаний и передачу ее в Министерство юстиции или образования на ее базе самостоятельной государственной структуры, передачу функций принудительного лечения от алкоголизма и наркомании министерству здравоохранения.
49. Подготовлен проект нового Уголовно-исправительного кодекса Украины. Он разработан с учетом требований Европейской Конвенции по правам человека, Европейских тюремных правил (1987 год), Минимальных стандартов правил обращения с заключенными (принятых ООН в 1984 году), других международных актов. Требования Конвенции против пыток учтены в статье 9 проекта данного Кодекса “Основные права осужденных”, где в пункте 2 указано, что осужденные имеют право на гуманное отношение к себе и на уважение достоинства, собственной человеческой особенности; они не должны подвергаться жестокому или унижающему человеческое достоинство обращению.
50. Постановлением Кабинета министров Украины от 26 января 1994 года утверждена программа приведения условий содержания осужденных к лишению свободы, а также лиц, которые содержатся в следственных изоляторах, в соответствие с международными стандартами. На обеспечение ее исполнения уже дополнительно выделено камерных площадей на 4000 мест, реконструировано и построено общежитий для осужденных на 8,9 тыс. мест. Начато переоборудование помещений общежитий казарменного типа под блочное размещение осужденных, как это принято в ряде европейских государств.
51. В исправительно-трудовых учреждениях созданы комнаты для осуществления религиозно-культовых обрядов, периодически организовываются встречи с ними служителей культа.
52. В штаты исправительно-трудовых учреждений введены специальные психологические службы. В практику деятельности этих учреждений внедрены прогрессивные методики психолого-педагогической коррекции и социальной диагностики личности осужденного.
53. Ежемесячно прокурорами проводится личный прием арестованных и осужденных, проверяются законность решений администрации этих учреждений по заявлениям и сообщениям о преступлениях, а также обоснованность переведения правонарушителей в штрафные помещения.
54. Практически вся работа прокуроров направлена на надзор за неукоснительным соблюдением администрацией прав и интересов, гарантированных заключенному законом, недопустимость каких-либо проявлений жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения с ними. Работа по выявлению недостатков и нарушений оценивается не по формальным признакам (количество проверок и актов реагирования), а по конечным результатам, – как свойственными прокуратуре формами и методами достигается обеспечение законности и прав человека в местах лишения свободы. В 1992-1995 годах прокурорами проведены около 18000 проверок состояния законности в местах лишения свободы. По их результатам освобождено 344 заключенных, незаконно содержащихся в исправительно-трудовых учреждениях, и 1,4 тыс. лиц, необоснованно помещенных в карцеры и штрафные помещения, внесено 14000 протестов и других актов реагирования.
55. В 1992-1995 годах в исправительно-трудовых учреждениях Украины (в частности, Донецкой, Житомирской, Киевской, Одесской, Харьковской, Черниговской и некоторых других областях) побывали представители различных иностранных организаций, в том числе посольств ФРГ, США, Великобритании на Украине, эксперты Совета Европы. Нарушений прав человека ими не обнаружено.
56. Согласно выводам экспертов Совета Европы, имеющих возможность встречаться с арестованными и осужденными, сотрудниками мест лишения свободы и судьями, украинское законодательство уже, в основном, отвечает международным требованиям относительно гарантий прав заключенных, их правового положения.
57. Статья 4 Уголовно-процессуального кодекса Украины гласит: “Суд, прокурор, следователь и орган дознания обязаны в пределах своей компетенции возбудить уголовное дело в каждом случае обнаружения признаков преступления, принять все предусмотренные законом меры к установлению события преступления, и к их наказанию”.
58. Часть статьи 100 УПК Украины обязывает следователя и орган дознания не позднее суток направить прокурору копию постановления о возбуждении уголовного дела или об отказе в возбуждении такого дела.
59. Введено в УПК Украины дополнение о возможности обжалования в суд постановлений об отказе в возбуждении дела и его прекращении, также санкций прокурора на арест. Установлен порядок рассмотрения таких жалоб.
60. Законом Украины “О внесении дополнений и изменений в Уголовный кодекс Украины, Уголовно-процессуальный кодекс Украины и Кодекс об административных правонарушениях” и Постановлением Верховного Совета Украины о порядке введения в действие и применения этого закона от 7 июля 1992 года УПК Украины был дополнен статьей 53-1, предусматривающей обязанность органов дознания, следователя, прокурора и суда по принятию мер к возмещению ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями.
61. 22 апреля 1993 года в УПК была введена дополнительная статья 93-1 о возмещении расходов на стационарное лечение лица, потерпевшего от преступления.
62. Граждане Украины имеют право, согласно Закону Украины “О порядке возмещения ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда”, на возмещение ущерба. Причиненный ущерб возмещается в полном объеме независимо от вины должностных лиц, органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда.
63. Что касается вопроса о реабилитации, заинтересованному лицу необходимо обращаться в органы прокуратуры или в суды, которые выносили последнее судебное решение. В случае несогласия с определением (постановлением) суда оно может быть обжаловано в вышестоящий суд в кассационном порядке.
64. Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений.
65. Что касается этой статьи, то на всей территории Украины категорически запрещены любые акты, которые относятся к категории пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания. При этом во внутреннем праве предусмотрены определенные законом процедуры для привлечения к суду лиц, ответственных за совершение таких незаконных действий.
Березень 1997 року
Міжнародний секретаріат
МІЖНАРОДНА АМНІСТІЯ
У квітні 1997 року Комісія ООН проти катувань у Женеві заслухає третю періодичну доповідь України згідно з вимогою Конвенції проти катувань, жорстоких, нелюдських або принизливих покарань або поводження (далі – Конвенція проти катувань). Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань 24 лютого 1987 року. Першу доповідь України Комісії проти катувань було заслухано 15 листопада 1989 року на третій сесії Комісії. Другу періодичну доповідь України було заслухано Комісією 12 листопада 1992 року після проголошення Україною державної незалежності в 1991 році.
Ключові слова: катування/ зле поводження/ Конвенція ООН проти катувань/ законодавство/ СНІД/ВІЛ/ сексуальні посягання/ поліція/ умови утримання ув'язнених/ безкарність/ випадки смерті затриманих/
Ця доповідь підсумовує документ на 10 сторінок [4468 слів]: Україна. Коментар до третьої періодичної доповіді, поданої Комісії ООН проти катувань (Індекс Міжнародної Амністії: EUR 50/08/97), виданий Міжнародною Амністією у квітні 1997 року. Всі, охочі дізнатися про нього докладніше або вжити конкретних заходів, повинні посилатися на повну версію документа.
У квітні 1997 року Комісія ООН проти катувань у Женеві заслухає третю періодичну доповідь України згідно з вимогою Конвенції проти катувань, жорстоких, нелюдських або принизливих покарань чи поводження (далі – Конвенція проти катувань). Україна ратифікувала Конвенцію ООН проти катувань 24 лютого 1987 року. Першу доповідь України Комісії проти катувань було заслухано 15 листопада 1989 року на третій сесії Комісії. Другу періодичну доповідь України було заслухано Комісією 12 листопада 1992 року після проголошення Україною державної незалежності в 1991 році.
1. КАТУВАННЯ І НЕНАЛЕЖНЕ ПОВОДЖЕННЯ
Ця доповідь висвітлює питання стосовно катувань і неналежного поводження в Україні та містить рекомендації Міжнародної Амністії.
Міжнародна Амністія одержує численні повідомлення про катування і неналежне поводження з підозрюваними кримінальними злочинцями в слідчих ізоляторах і в'язницях скрізь в Україні. Надто вразливими до них є представники етнічних меншин, жінки і неповнолітні. Наприклад, на початку 1995 року Міжнародна Амністія одержала відповідь від українських урядовців стосовно смерті Миколая Шпаковича, громадянина Польщі, який загинув 17 вересня 1994 року від розриву сечового міхура після побиття, яке начебто заподіяли українські поліцейські за 10 днів раніш. Тоді Міжнародна Амністія висловила занепокоєння розбіжністю у повідомленнях про обставини, за яких було покалічено Миколая Шпаковича. Потерпілий буцімто пояснив своїй дружині перед смертю, нібито його, Миколая Шпаковича, 7 вересня затримали три поліцейські, коли він виходив з бару в містечку Почаїв на Тернопільщині. Вони вивезли його до ближчого гаю, де вимагали гроші, а потім заходилися лупцювати його, коли дізналися, що він не має вільно конвертованої валюти. Потім його привезли до місцевої лікарні, але, за іншими даними, він не одержав нагальної допомоги через те, що був напідпитку. Зрештою його таки прооперували на місці, а потім ще двічі у Тернополі, але незабаром Шпакович помер. Інші джерела твердять, що українські чинники повідомили польське посольство, нібито п'яний Миколай Шпакович покалічив себе сам, а офіцери поліції привезли його до лікарні, коли почули його стогін.
У квітні 1995 року Тернопільська обласна прокуратура повідомила Міжнародну Амністію про підсумки кримінального розслідування за фактом смерті Шпаковича. Згідно з матеріалами слідства, близько 18-ї години 7 вересня Миколай Шпакович вийшов з бару в Почаїві після добрячої пиятики, впав і не міг йти далі сам. Поліцейські затримали його за пияцтво у громадських місцях, але він відмовився сісти в поліцейську машину, і тоді один з офіцерів (прізвище вказано) вдарив його коліном у черево. Миколаю Шпаковичу заподіяно розрив сечового міхура, через який він помер у лікарні за 10 днів пізніше. Вказаного офіцера поліції судили 14 березня 1995 року в Тернополі та засудили на 8-річне ув'язнення за перевищення посадових повноважень (Ст. 166 ч. 2 Кримінального кодексу) і за умисне заподіяння тяжких тілесних ушкоджень (Ст. 101 ч. 3 Кримінального кодексу). Жодного іншого поліцейського до кримінальної відповідальності притягнуто не було, а судово-медична експертиза не виявила доказів злочинної недбалості у діях лікарів.
2. ЗАКОНОДАВСТВО, ЯКЕ УМОЖЛИВЛЮЄ
КАТУВАННЯ
(СТАТТЯ 2 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Україна є державою-учасницею Конвенції проти катувань, а також Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (МПГПП). Обидва договори забороняють застосування катувань та інших видів жорстоких, нелюдських або принизливих покарань і поводження. Нова українська Конституція 1996 року стверджує в статті 28, що “ніхто не може бути підданий катуванню або жорстокому, нелюдському чи принизливому поводженню чи покаранню” і що “жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим та іншим дослідам”.
Попри все це, за браком нового законодавства положення Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів радянської доби, бодай з істотними поправками, часто дозволяють порушення прав затриманих, а отже, сприяють катуванню і неналежному поводженню в слідчих ізоляторах. Закон твердить, що поліцейські можуть затримати особу, підозрювану в скоєнні злочину, без судової санкції на строк до трьох діб. Нова Конституція передбачає, що тільки суди можуть видавати санкції на арешт, але згідно з її “перехідними положеннями” прокуратура матиме право санкціонувати арешт та розшук підозрюваних протягом наступних п'яти років. Санкція на арешт повинна видаватися, якщо строк затримання перевищує три доби. Граничний строк затримання після оголошення обвинувачень становить 18 місяців, але законодавство не обмежує сукупну тривалість затримання до і під час судового процесу. До того, закон дозволяє громадянам оскаржувати підстави свого арешту до суду або апелювати до прокуратури.
За законом судовий розгляд повинен відкриватися найпізніше за три тижні після оголошення особі обвинувачень. Але перевантажена судова система часто порушує цю вимогу, і нерідко минають місяці, заки обвинуваченого нарешті віддають під суд.
В законодавстві твердиться, що адвокат має доступ до затриманого від моменту затримання або оголошення обвинувачень. Проте нас повідомляють, що затриманим часто відмовляють у вчасному побаченні з адвокатом. Крім того, в країні замало адвокатів, щоб захистити підозрюваних від незаконного, занадто тривалого ув'язнення у перелюднених слідчих ізоляторах. Хоча залишається чинною концепція державної юридичної допомоги, державні адвокати часто-густо відмовляються захищати затриманих за мізерні гонорари, які їм сплачує уряд. Скоро підозрюваного взято під варту, він чи вона можуть розмовляти з адвокатом лише за присутності працівника слідчого ізолятора або слідчого. Часто обвинуваченим бракує знань про свої законні права, і вони рідко вдаються до процедури судового оскарження законності свого арешту або подання скарг на акти катувань або неналежного поводження з боку працівників правоохоронних органів.
3. НЕСПРОМОЖНІСТЬ НАЛЕЖНО КАРАТИ ВСІ АКТИ
ЗЛОЧИННИХ
КАТУВАНЬ (СТАТТЯ 4 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Згідно з Конвенцією проти катувань Україна повинна оголосити всі акти катувань або неналежного поводження кримінальними злочинами відповідно до національного законодавства. Конвенція вимагає також, щоб покарання за катування відповідали “ступеню їх тяжкості” (стаття 4). Проте українське законодавство не задовольняє цим вимогам.
Ані нова Конституція України, ані національне законодавство не містять дефініції “катування”. Попри значні зміни в старій правовій і судовій системах, які сталися в Україні після 1992 року, та ухвалу парламентом чималої кількості законів, які регулюють захист прав людини, досі не ухвалено проекти Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів. Стаття 8 Конституції України передбачає пряму дію конституційних норм і гарантій: “Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до судів для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується”.
Невключення певної дефініції “катування” в українську Конституцію чи законодавство заважає судам у спробах прямо застосовувати положення Конституції у випадках порушень прав людини, серед них у випадках катувань і неналежного поводження, адже суди не можуть посилатися на статтю 1 Конвенції проти катувань.
Згідно зі статтею 9 Конституції, договори, “згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України”. Лише коли такі договори суперечать Конституції, треба вносити поправки до неї, доки ці договори наберуть чинності закону в Україні. Отже, оскільки Конвенція проти катувань не може вважатися такою, що суперечить Конституції, суди мають застосовувати положення Конвенції. Проте неспроможність визначити “катування” в сучасному українському законодавстві ускладнює застосування судами Конвенції проти катувань у випадках згаданих катувань і неналежного поводження.
4. УМОВИ УВ'ЯЗНЕННЯ, ЯКІ ДОРІВНЮЮТЬ
ЖОРСТОКОМУ,
НЕЛЮДСЬКОМУ АБО ПРИНИЗЛИВОМУ ПОВОДЖЕННЮ
Умови досудового ув'язнення в Україні не зазнали істотних змін після проголошення державної незалежності в 1991 році. Василь Білоусенко, голова української Ради суддів, начебто визнав у серпні 1995 року, що “наші слідчі ізолятори перелюднені, а судді порушують встановлені законом строки розгляду справ. Ми давно пропонуємо застосовувати звільнення під заставу, яку практикують в інших країнах”. До нас постійно надходять повідомлення про неналежне поводження з затриманими з боку адміністрації слідчих ізоляторів.
У квітні 1994 року Міжнародна Амністія звернулася до українського уряду з приводу заяв про те, що групу в'язнів начебто позбавлено медичної і стоматологічної допомоги в шпиталі однієї з в'язниць Донецька (заклад ЮЄ 312/196) через те, що у них виявлено позитивну реакцію на ВІЛ. У червні Міністерство внутрішніх справ надіслало відповідь, що у шпиталі створено спеціалізоване відділення на 10 ліжок, і в'язні одержуватимуть медичну і стоматологічну допомогу.
Проте Міжнародна Амністія знову зверталася з цього приводу до урядових органів під час розгляду у грудні 1994 року повідомлень преси про повторні скарги на погану медичну допомогу. ВІЛ-інфікованих в'язнів було наказано тримати в окремих палатах чи камерах і лише зрідка виводити на прогулянку. Їм не дозволяли користуватися лазнею, примушуючи митися у власних камерах, а медична допомога начебто обмежувалася знеболювальними ліками та уколами вітамінів. У травні 1995 року міністр внутрішніх справ написав нам, що він поділяє стурбованість нашої організації умовами утримання і медичною допомогою ВІЛ-інфікованим в'язням, а також шкодує, що ці умови в багатьох випадках спричинено скрутним економічним становищем у країні. Він повідомив, що зараз п'ять ВІЛ-інфікованих в'язнів лікуються в терапевтичній палаті донецького шпиталю, умови утримання в якій відносно задовільні. Медичні послуги їм надають спеціально призначені лікарі, медичні сестри і санітари, а обхід пацієнтів здійснюється щоденно. Спеціалізована медична допомога надається, коли треба, двома сторонніми фахівцями – фахівцем зі СНІДу з донецького обласного центру боротьби проти СНІДу і стоматологом, – а 28 квітня стоматолог оглядав в'язнів у самому шпиталі. Міністр пояснив, що ВІЛ-інфіковані в'язні миються окремо від інших на підставі закону України від 12 грудня 1991 року “Про запобігання СНІДу і соціальний захист людності”, згідно з яким ВІЛ-інфекцію віднесено до категорії особливо небезпечних. Міністр також заявив, що ВІЛ-інфікованим в'язням дозволено нетривалі побачення з родичами і щоденні прогулянки тривалістю до двох годин.
5. БРАК ПІДГОТОВКИ І ЗНАНЬ СТОСОВНО
ЗАБОРОНИ
КАТУВАНЬ (СТАТТЯ 10 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Міжнародна Амністія постійно спонукає уряд України запровадити підготовку працівників правоохоронних органів стосовно заборони катувань і неналежного поводження з затриманими, серед них також згвалтувань. З повідомлень видно, що працівники правоохоронних органів не мають належної обізнаності і підготовки стосовно заборони катувань. У слідчих ізоляторах і в'язницях триває застосування катувань, які іноді призводять до загибелі затриманих (Див. обговорення справи Миколая Шпаковича в розділі 1 і Юрія Мозоли в розділі 7).
За повідомленнями українських правозахисних організацій, особливі інструкції Міністерства внутрішніх справ (МВС) дозволяють підготовку підрозділів спеціального призначення МВС на території виправно-трудових колоній. Ця інструкція, як кажуть, дозволяє працівникам МВС вправлятися на в'язнях з метою підготовки до надзвичайних подій і придушення акцій громадянської непокори. Одержано чимало повідомлень про катування і неналежне поводження з в'язнями під час подібних навчань. Лише 1996 року одержано повідомлення про такі акції, що відбувалися у майже 20 колоніях у різних областях України. У вересні 1996 року, наприклад, подібне “навчання” начебто проводилося в Запорізькій області, і чимало в'язнів зазнали тяжких знущань. За словами в'язнів, їх змушували лягати на землю і лупцювали, а також поливали потужними струмами з водометів. На підставі повідомлень 1996 року, спадає на думку, що лише в єдиній колонії, у місті Бердичів Житомирської області, в'язні дійсно подали скаргу до прокуратури після таких навчань. У цьому випадку начебто порушено кримінальну справу.
7. НЕНАЛЕЖНІ РОЗСЛІДУВАННЯ ПОВІДОМЛЕНЬ ПРО КАТУВАННЯ (СТАТТІ 12 І 13 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Положення статті 12 Конвенції проти катувань стосовно “швидкого та безстороннього розслідування”, коли є слушні підстави гадати, що могли трапитися катування і неналежне поводження, навіть за браком офіційної скарги, не знаходять належного втілення в українському законодавстві і правовій практиці. Натомість наявні серйозні недоліки у розслідуваннях поліцією, прокуратурою, судами та омбудсменами випадків катування і неналежного поводження.
Судова система перевантажена і не має достатніх коштів і персоналу. Проблему становить тяганина у судових справах. Попри певний поступ до зміцнення незалежності судової системи, політичне втручання в справи правосуддя триває. Конституція 1996 містить гарантії прав людини і посилює позиції судів запровадженням принципу судового контролю. Вона встановлює конституційний суд, управнений визначати конституційність актів і рішень всіх гілок влади. Нова Конституція також запроваджує посаду уповноваженого з прав людини, призначеного парламентом, який відповідає за допомогу громадянам у захисті їх прав, також завдяки розгляду скарг на катування і неналежне поводження. Проте дійовість нової Конституції чимало залежить від супутніх законів, більшість яких досі не ухвалено Парламентом.
Повідомлення свідчать про брак ефективних механізмів обліку скарг на неналежне поводження або забезпечення відшкодувань, хоча такі механізми має створити омбудсмен, як того вимагає нова Конституція. В 1996 році повідомлялося, що за єдиним винятком засудження офіцеру поліції, обвинуваченого у катуванні затриманих, уряд не вдавався до відомих громадськості спроб покласти край катуванням у слідчих ізоляторах або обвинуватити службових осіб, які коїли подібні зловживання.
Офіційно заявлено, що за перші сім місяців 1995 року було заарештовано 313 працівників МВС, а 202 з них засуджено. Серед визнаних винними 75 офіцерів поліції, 24 службові особи слідчих відділів і 6 працівників виправних закладів. Згідно з повідомленнями, проти 1094 офіцерів МВС було порушено 865 кримінальних справ. Серед злочинів, які їм привинили, згадувалися: перевищення посадових повноважень, недбальство, хабарництво, а також насильницькі злочини, як-от вбивства, тяжкі тілесні ушкодження і згвалтування. Проте уряд не надав жодних офіційних відомостей стосовно кількості службових осіб, яких обвинувачували за катування і неналежне поводження. У жовтні 1995 року міністр внутрішніх справ України Юрій Кравченко нібито заявив, що рівень злочинності серед поліцейських вищий за рівень злочинності загалу. Начальник управління внутрішніх справ Криму Михайло Корнієнко начебто промовив у грудні 1995 року: “Я вжахнувся, коли довідався про незаконну діяльність офіцерів поліції”.
У серпні 1996 року Міжнародна Амністія звернулася до уряду України з приводу справи 26-річного Юрія Мозоли. За деякими даними, 27 березня 1996 року Юрія Мозолу заарештували офіцери Львівського обласного управління Служби безпеки України за підозрою у скоєнні серійних вбивств. Його тримали в слідчому ізоляторі Служби безпеки, де його, згідно з поданими до Міжнародної Амністії повідомленнями, начебто було замордовано офіцерами СБУ під час допитів про цей злочин. Юрій Мозола помер за чотири доби після арешту.
Міжнародна Амністія дізналася, що військова прокуратура регіону Західна Україна порушила кримінальну справу проти працівників правоохоронних органів, начебто причетних до загибелі Юрія Мозоли. Управління СБУ у Львівській області повідомило у виданому в серпні бюлетені про свою непричетність до арешту Юрія Мозоли. В бюлетені також твердилося, що працівники правоохоронних органів заарештували Юрія Мозолу як підозрюваного у скоєнні злочину на підставі санкції Львівської обласної прокуратури.
В бюлетені сказано, що “провід управління Служби безпеки України в Львівській області надасть всіляку потрібну допомогу в розслідуванні справи задля встановлення точних обставин цієї трагічної події і визначення ступеню можливої вини працівників СБУ, які відповідали за догляд за Ю.І.Мозолою під час перебування під вартою”.
Міжнародна Амністія не одержала жодних повідомлень про підсумки розслідування в цій справі.
Неналежні розслідування скарг на факти катування і неналежне поводження та брак послідовної правової бази, коли нема нових Кримінального і Кримінально-процесуального кодексів, заважають застосовувати належні процедури притягнення винуватців катувань до кримінальної відповідальності. Адже прокуратура досі побудована за старою радянською моделлю, тобто надалі виконує несумісні функції: з одного боку, вона наглядає за місцевими органами виконавчої і законодавчої влади, забезпечуючи додержання ними законності (наприклад, завдяки розслідуванням гаданих поліцейських зловживань), а з іншого – вона є органом державного обвинувачення, співпрацює з поліцією у санкціонуванні арештів, очолює проведення розслідувань у кримінальних справах, які зазвичай здійснює МВС, і представляє інтереси держави під час судового розгляду цих справ.
Лояльність до колег, значущість місцевих зв'язків, політичний тиск з боку місцевих чиновників і практика “телефонного права” в Україні є чинниками, що часто впливають на те, чи буде проведено розслідування обвинувачень у катуванні, а коли буде, то з якими наслідками. Прокуратура часто відмовляється порушувати кримінальну справу або розслідувати обвинувачення у катуваннях і неналежному поводженні в слідчих ізоляторах. Вряди-годи, коли обвинувачених у катуванні і неналежному поводженні таки засуджують, то покарання відносно легкі. До того, в тих справах, коли ведеться розслідування скарг на катування і неналежне поводження, воно не є швидким, безстороннім і ретельним. Один з прикладів такої практики становить справа про гадане згвалтування офіцерами поліції однієї циганки у 1996 році.
Загально визнано, що згвалтування затриманої службовою особою є катуванням. Спеціальний доповідач ООН з катувань, спеціальний доповідач ООН з гвалту проти жінок, Європейська комісія з прав людини та Міжамериканська комісія з прав людини дійшли такого ж висновку. Професор Найджел Родлі, спеціальний доповідач ООН з катувань, висновив, що згвалтування є “особливо небезпечним різновидом катування”. На підставі тривалого занепокоєння Міжнародної Амністії обвинуваченнями, ніби затримані працівниками правоохоронних органів в Україні піддаються катуванням і неналежному поводженню, наша організація звернулася у грудні до уряду України в справі однієї циганки, яку в березні 1996 року два офіцери поліції начебто згвалтували, а потім неналежно поводилися з нею на вулиці міста Мукачева у Закарпатській області України.
За повідомленнями, поданими до уваги Міжнародної Амністії, три поліцейські офіцери, які нібито шукали одного цигана за причетність до крадіжки велосипеду, вдерлися в будинок, де мешкала зі своєю родиною 19-річна жінка, відома лише як Анна Д. Згідно з показами свідків, три поліцейські, всі напідпитку, увійшли до хати і побили свекра Анни. Потім двійко поліцейських начебто намагалися згвалтувати Анну Д., але вона зуміла втекти і потерпіла лише від побиття. Її чоловік, який ховався у кімнаті, був свідком події.
Потім два поліцейські офіцери начебто опустили будинок і спіткали подружжя циганів з двома дітьми, які проходили вулицею напроти циганського табору. Повідомляють, що два офіцери побили і згвалтували 28-річну жінку, відому лише як Єва Г., та горлали, що це помста за відмову Анни Д.
Два нецигани, які мешкали поза табором, начебто стали свідками згвалтування, а один з них сам ледве уникнув побиття, коли спробував втрутитися. Згідно з показами цих свідків, приїхали поліцейська машина і машина нагальної допомоги, і Єву Г. відвезли до лікарні. Лікарі начебто прийняли її, зашили рану на лівій вилиці внаслідок нападу, та й відпустили її. Вранці її начебто знайшли непритомною просто на вулиці. Пізніш її знов забрали до лікарні (родина начебто насилу розшукала лікарню, де погодилися її госпіталізувати). Єва Г. начебто скаржилася, що в лікарні її відвідали офіцери місцевого відділу МВС, які пропонували їй гроші, аби вона не згадувала про цей випадок прилюдно, але вона відмовилася. Повідомляють також, що пізніше Єва Г. кілька разів зверталася до лікарні з проханням по медичну довідку про заподіяні їй ушкодження, але марно.
Відомо також, що свекра Анни Д. викликали до відділу МВС, де пропонували йому не подавати письмової скарги щодо цього випадку, внаслідок чого він таки не позвався. Єва Г. і депутат міської ради начебто намагалися подати позов з гаданих катувань на Мукачівський відділ МВС, але той відмовився офіційно зареєструвати скаргу.
Міжнародна Амністія радить урядові України негайно порушити швидке, безстороннє і всебічне розслідування цього та інших обвинувачень у згвалтуванні та іншому неналежному поводженні з жінками з боку поліцейських офіцерів, і то щоб їх підсумки стали відомі громадськості, а всіх винуватців притягли до кримінальної відповідальності.
В листі до Міжнародної Амністії від 21 січня 1997 року Л.В. Бородич, перший заступник міністра внутрішніх справ України, твердив таке: “Офіційне розслідування було проведено, внаслідок чого встановлено, що працівники Мукачівського міського відділу Міністерства внутрішніх справ України в Закарпатській області, В.Є. Одинцов і Ю.Ю.Глеба, 18 березня 1996 року вдалися до незаконних дій, коли заподіяли тілесні ушкодження особам циганської національності, Б.Ж. Фець і О.Ю. Горват. Відомості стосовно згвалтування Єви Г. згаданими працівниками міліції не підтвердилися”.
Міжнародну Амністію повідомили, що міська прокуратура Мукачева 6 квітня 1996 року відмовилася підтримати кримінальні обвинувачення проти В.Є. Одинцова і Ю.Ю. Глеби на підставі статті 6 параграф 2 українського Кримінально-процесуального кодексу (брак складу злочину). Крім того, за дискредитацію звання працівника Міністерства внутрішніх справ В.Є. Одинцова і Ю.Ю. Глебу було звільнено. В листі твердиться, що адміністративні запобіжні заходи було вжито проти інших працівників Мукачівського міського відділу внутрішніх справ.
За статтею 14 Конвенції проти катувань всі держави-учасниці повинні забезпечити жертві катувань правові засоби одержати відшкодування та управнити їх позиватися по справедливу і належну компенсацію, яка включає також кошти на якомога повну реабілітацію. Конституція України містить лише деякі положення цього зобов'язання. Вона гарантує повну компенсацію за шкоду, заподіяну державою * [ Стаття 56 нової Конституції України твердить: “Кожен має право на відшкодування коштом держави або органів місцевого самоврядування будь-якої матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними рішеннями, діями або бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування або їх посадовими і службовими особами при здійсненні ними своїх повноважень”.] , але окремо не згадано ані катування як різновид заподіяння шкоди, ані вимога реабілітації. Міжнародній Амністії невідомі випадки сплати урядом компенсацій жертвам катування і неналежного поводження.
9. ЗІЗНАННЯ, ОДЕРЖАНІ КАТУВАННЯМ,
ВИКОРИСТОВУЮТЬСЯ
ЯК ДОКАЗИ (СТАТТЯ 15 КОНВЕНЦІЇ ПРОТИ КАТУВАНЬ)
Міжнародна Амністія надалі одержує повідомлення, що зізнання, одержані катуванням або неналежним поводженням, використовуються як докази, а в деяких кримінальних справах призводять до смертних вироків.
Родичі Сергія Текучева, страченого у жовтні 1996 року, твердять, ніби він був невинуватий, а його зізнання були вимушеними. Твердилося також, що в жовтні 1994 року шість разів викликали нагальну медичну допомогу для лікування Сергія Текучева від ушкоджень внаслідок побиття в слідчому ізоляторі, і що адміністрація ізолятору відмовилася передати йому ліки від родичів.
КОМЕНТАР ДО ТРЕТЬОЇ
ПЕРІОДИЧНОЇ ДОПОВІДІ
ПРАВОЗАХИСНИХ ОРГАНІЗАЦІЙ
28 червня 1996 року прийнято Конституцію України, ст. 28 якої забороняє катування, нелюдське або таке, що принижує гідність поводження або покарання. Однак визначення цих термінів в українському законодавстві немає. З іншого боку, Україна є учасником Міжнародного пакту про громадянські та політичні права й першого факультативного протоколу до нього, Конвенції ООН проти катувань і, згідно зі статтею 9 Конституції, чинні міжнародні угоди є частиною національного законодавства. Ця норма міститься також у Законі “Про міжнародні угоди України”, стаття 17 якого вказує на пріоритет міжнародної угоди стосовно норми національного закону, якщо між ними виникає колізія. Таким чином, в Україні повинно діяти визначення катування, дане в ст. 1 Конвенції проти катувань. Слід відзначити, що міжнародні угоди в галузі прав людини, в тому числі й Конвенція проти катувань, не опубліковані в офіційних джерелах (наприклад, у “Відомостях Верховної Ради України”) й тому ст. 9 Конституції носить декларативний характер. Це є однією з причин відсутності застосування судами України міжнародних угод в галузі прав людини.
9 листопада 1995 р. Україна стала членом Ради Європи. Того ж дня було підписано Європейську Конвенцію основних прав та свобод людини й 11 протокол до неї. 2 травня 1996 р. було підписано, а 24 січня 1997 р. український парламент ратифікував Європейську Конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність поводженню й покаранню, що є безумовним досягненням. Слід, однак, відзначити, що ця Конвенція невідома навіть спеціалістам і що навіть неофіційний переклад її, наскільки нам відомо, досі в Україні ніде не опублікований.
Також безперечним успіхом просування України в напрямку до демократичної правової держави можна вважати той факт, що до законів, які регулюють роботу правоохоронних органів, включено статті про повагу до прав людини та обов'язковість їх дотримання правоохоронними органами (наприклад, ст. 5 Закону “Про міліцію” та ст. 5 Закону “Про Службу безпеки”).
Разом із тим не можна не побачити, що кількість повідомлень про застосування катувань в Україні збільшується, відомі факти смерті тих, що знаходяться під слідством, внаслідок катувань. На наш погляд, це пов'язано з ескалацією економічної кризи та загальною тенденцією посилення кримінально-правової політики як реакції на зростання злочинності. Виникає замкнене коло: задля того, щоб зменшити злочинність, влада вдається до жорстокіших заходів покарання, внаслідок чого збільшується кількість ув'язнених та погіршуються умови утримання у слідчих ізоляторах та закладах виконання покарань, через це зростає кількість рецидивістів і суспільство в цілому стає жорстокішим, що призводить до подальшого зростання злочинності.
Необхідно відзначити також безпрецедентні зростаючі масштаби застосування смертної кари в Україні: за даними Міністерства юстиції 1992 року винесено 79, виконано 103 смертні вироки, 6 чоловік помилувано; 1993 року винесено 117, виконано 78 смертних вироків, 1 чоловіка помилувано; 1994 року винесено 140, виконано 60 смертних вироків, 2 чоловік помилувано, 1995 року винесений 191, виконано 149 смертних вироків, 1 чоловіка помилувано, 1996 року винесено 167, виконано 167 смертних вироків, 2 чоловік помилувано. Країна, що припускає застосування смертної кари в таких масштабах, не може вважатися демократичною та цивілізованою. Ці факти є набагато ганебнішими через обіцянку України встановити мораторій на смертні вироки після вступу до Ради Європи.
Ст. 1-2. ЗАКОНОДАВСТВО, ЯКЕ
ПРИПУСКАЄ
МОЖЛИВІСТЬ ЗАСТОСУВАННЯ КАТУВАНЬ
У ст. 29 Конституції України викладені норми затримання та арешту, що відповідають міжнародним нормам: обгрунтованість утримання під вартою як тимчасової міри застереження має бути перевірена судом протягом трьох діб, і якщо протягом 72 годин з моменту затримання затриманому не вручено вмотивовану постанову суду, від має бути негайно звільнений. Крім того, кожного арештованого чи затриманого повинно бути невідкладно увідомлено про мотиви арешту або затримання, роз'яснено його права й надано можливість захищати себе особисто або вдатися до допомоги адвоката. Однак у п. 13 “Перехідних положень” Конституції України зазначено, що протягом п'яти років зберігається існуючий порядок арешту, утримання під вартою та затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину. Діючі норми в цій галузі, на наш погляд, порушують права людини й припускають можливість катувань або принижуючих людську гідність видів поводження.
Так, відповідно п. 5 ст. 11 Закону “Про міліцію”, міліція має право затримувати й утримувати у спеціально відведених для цього місцях осіб, “відносно яких запобіжною мірою обрано взяття під варту на строк, встановлений органами попереднього розслідування, прокурором, судом, але не більш як на 10 діб”. Тобто можна затримати громадянина без подання йому звинувачення строком до 10 діб, а осіб, що підозрюються у бродяжництві – до 30 діб з санкції прокурора, що протирічить міжнародним нормам і має явно репресивний характер.
У зв'язку з цим слід згадати Указ Президента України Л.Д.Кучми в липні 1994 р. та прийнятий невдовзі після Указу закон “Про запобіжне затримання”, який дозволяв без подання звинувачення затримувати людей та утримувати їх під вартою до 30 діб на основі даних, що дозволяють підозрювати їх у скоєнні злочину. Начальник будь-якої ланки органів внутрішніх справ або Служби безпеки міг практично безпідставно, спираючись лише на свої підозри, утримувати людину під вартою до 30 діб. Порушення з боку правоохоронних органів після прийняття цього закону були настільки численні, що цей закон 1 липня 1995 року було скасовано. Однак йому на зміну не забарився Указ Президента, що дозволяє затримувати за підозрою в корупції та вчиненні правопорушень організованими групами без подання звинувачення до 30 діб.
Законодавство про використання спеціальних технічних засобів для проведення оперативно-розшукової діяльності також припускає, на наш погляд, можливість для принижуючого людську гідність поводження. Так, якщо п. 10 ст. 11 Закону України “Про міліцію” про здійснення гласних та негласних заходів фото-, кіно-, відеозйомок та звукозапису, прослуховування телефонних розмов з метою розкриття злочинів зобов'язує проводити їх на підставі та в порядку, встановленому законом (“Про оперативно-розшукову діяльність”), то п. 12 цієї ж статті дозволяє “проводити кіно-, фото- та звукофіксацію як допоміжний засіб попередження протиправних дій та розкриття правопорушень” без будь-яких посилань на законну регламентацію таких дій, що в принципі дозволяє правоохоронним органам чинити надзвичайно сильний моральний та психологічний тиск. Далі, ст. 15 Закону “Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю” дозволяє спецпідрозділам МВС та СБУ по боротьбі з організованою злочинністю використовувати спеціальні технічні засоби для контролю, фіксації та документування розмов та інших дій осіб за наявності підстав вважати їх причетними до організованої злочинної діяльності, а також фіксувати й документувати посилання листа й телеграфного повідомлення.
Є істотні недоліки також у Законі “Про попереднє ув'язнення”, низка положень якого не відповідає міжнародним стандартам в галузі прав людини:
а) у Законі ніде не лише не згадується про презумпцію невинуватості, але часто вона навіть не мається на увазі, тобто немає розмежування між звинувачуваним, підозрюваним та засудженим. Так, ст. 9 про права осіб, що взяті під варту, свідчить, що режимні обмеження для осіб, що знаходяться під слідством (тобто ще не визнаних судом винними) мало відрізняються від обмежень для осіб, стосовно яких вирок набув чинності. Чим, наприклад, можна пояснити обмеження грошових сум на купівлю харчів, причому ці обмеження однакові для дорослих, неповнолітніх, жінок з дітьми.
б) ст. 8, хоч і передбачає окреме утримання неповнолітніх від дорослих, припускає з санкції прокурора утримання в одній камері разом з неповнолітніми двох дорослих, які, щоправда, вперше притягаються до відповідальності за нетяжкі злочини. Це означає не лише пряме порушення прав дітей, але й свідчить, що особливі норми утримання неповнолітніх взагалі не розроблені.
в) цілком незрозумілі обмеження на ведення документів та інших записів. На якій підставі юридично невинна людина не може, наприклад, вести навчальні записи, вести щоденник, писати вірші та ін., що аж ніяк не може завадити слідству або порушувати режим.
г) у ст. 15, яка передбачає покарання осіб, що взяті під варту, ніяк не згадується про механізм оскарження покарань, проте передбачається негайне виконання покарання. Саме тим закріплюється повна й абсолютна залежність ще не визнаної винною людини від слідства та персоналу місць позбавлення волі. Ця стаття передбачає як покарання поміщення до карцеру, що само по собі сумнівне стосовно осіб, ще не визнаних винними. Крім того, з урахуванням допущення утримання в одному закладі обвинувачуваних та засуджених, може скластися ситуація, коли в карцері разом опиняться обвинувачувані та засуджені, що протирічить законові.
Одним із джерел принижуючого людську гідність поводження є, на наш погляд, і Закон України “Про альтернативну службу” (хоча, зауважимо в дужках, наявність навіть такого недосконалого закону можна лише вітати). Закон внутрішньо протирічливий і вимагає вдосконалення. Так, якщо ст. 2 передбачає звільнення від воїнської служби за релігійними мотивами, то ст. 24 цього ж закону дозволяє в разі порушення трудової угоди з боку громадянина, який звільнений від несення військової служби та проходить альтернативну службу, направлення його на строкову військову службу, що одразу ж протирічить ст. 2.
Не передбачена законом також альтернативна соціально корисна праця (а не служба), що призвело до з'явлення в'язнів сумління в особі членів релігійної общини свідків Ієгови, які відмовляються як від військової, так і від альтернативної служби, адже кошти за неї відраховуються військовому відомству, і віддають перевагу скоріше піддатися кримінальному переслідуванню, ніж порушити канони віри. Внаслідок цього лише у Львівській області 1992-1994 рр. були засуджені за ст. 72 Кримінального кодексу України (ухилення від призову) до позбавлення волі 41 чол. За десять місяців 1995 р. судами розглянуто ще 24 подібні справи. Ті, що звільнилися з ув'язнення за відмову від військової повинності за релігійними чи пацифістськими (ця категорія взагалі не врахована в законі про альтернативну службу) переконаннями, відразу ж отримують нові повістки з військкоматів, після чого слідує нова відмова, засудження, і так може тривати аж до досягнення громадянином України непризовного віку – 28 років.
Тому віруючі та пацифісти віддають перевагу ухиленню від служби в армії, тим більше, що направляють при звільненні від військової служби (1995 р. таких виявилося лише 1000 чол.) не тільки на найбрудніші, але й часто на роботи, не сумісні з релігійними переконаннями (наприклад, озброєна охорона складів, табунів коней або видача зарплати... вином).
Ст. 3. ЗАБОРОНА ПРИМУСОВОЇ ДЕПОРТАЦІЇ ДО
КРАЇН,
ДЕ ВЖИВАЮТЬСЯ КАТУВАННЯ
Ст. 26 Конституції України гарантує “іноземцям та особам без громадянства, що знаходяться на території України на законних підставах, ті ж права, що і власним громадянам”. До початку 1997 р. статус біженця в Україні одержали 1161 чоловік, 482 з яких – діти до 16 років. Це переважно люди, що втекли з районів збройних конфліктів – Нагірного Карабаху, Осетії, Чечні тощо. Слід відзначити також масовий характер нелегальної міграції: протягом 1992-1996 рр. було затримано 36 тисяч нелегальних мігрантів (1996 р. – 7,2 тис.) із більш ніж 140 країн, переважно – іранців, афганців, китайців.
ХПГ невідомі факти депортації з України до країн людей, яким в рідній країні загрожували б катування. Слід зазначити, що, навпаки, в Україні знаходять собі притулок політичні мігранти з країн СНД, яким загрожувало повернення до рідної країни російськими спецслужбами.
Ст. 4. НЕОБХІДНІСТЬ КВАЛІФІКАЦІЇ КАТУВАНЬ
ЯК
ЗЛОЧИНУ І ПРИЗНАЧЕННЯ ВІДПОВІДНОГО ПОКАРАННЯ
Як уже зазначалося вище, українське законодавство не містить визначення катування та жорстокого або принижуючого гідність поводження. Близькі за смислом діяння введені до кваліфікації складу злочину за перевищення влади або посадових повноважень, що супроводжуються “насильством, застосуванням зброї або болісними і такими, що ображають особисту гідність потерпілого діями” (ст. 166 КК України, частина друга) і за примушення давати показання, “поєднане з застосуванням насильства або із знущанням з особи, яку допитують” (ст. 175 КК України, частина друга). Ці злочини згідно зі ст. 7-1 КК України є тяжкими. Тим не менш, на наш погляд, відсутність зрозумілих і точних критеріїв у законодавстві ускладнює кваліфікацію тих чи інших дій державних службовців як катування або жорстоке поводження, і часто такі дії лишаються безкарними або, що гірше, сприймаються як норма.
Такими порушеннями Конвенції проти катувань, що мають систематичний, масовий характер, є, на наш погляд:
жорстоке, нелюдське поводження з особами, що підозрюються у скоєнні злочину, протягом проведення слідства;
умови утримання у слідчих ізоляторах (СІЗО) та деяких закладах виконання покарань (ЗВП);
так звані нестатутні відношення в армії (“дідівщина”), коли старослужбовці знущаються з солдатів першого року служби та принижують їх.
Судячи із звернення громадян зі скаргами на дії правоохоронних органів, найчастіше недозволені методи для “здобування” зізнань застосовуються на стадії дізнання, ще до пред'явлення звинувачення. І фактів таких безліч (див. Додаток).
На наш погляд, застосування катувань під час слідства розповсюджене досить широко. Про це свідчить також наступний приклад. Трагічні події під час похорону митрополита Володимира біля стін Святої Софії, що супроводжувалися зіткненнями з правоохоронними органами та затриманням кількох чоловік, завершилися повідомленням затриманих про те, що в Шевченківському районному відділенні міліції м. Києва існує спеціальна кімната із засобами для тортур, де затриманих катували, протримавши там усю ніч. Однак навіть ці повідомлення ніяких правових наслідків не мали. Якщо таке можливе у столиці, то можна з упевненістю сказати, що це явище повсюдне й залежить тільки від фантазії місцевих працівників. Слід зазначити, что в приватній бесіді з одним із авторів цього звіту керівний працівник міліції підтвердив, що деякі слідчі для того, аби домогтися потрібних показань, вдаються до катувань: надягають на затриманих протигаз та викачують повітря, застосовують електрострум, і що він, ставши начальником, відібрав у своїх підлеглих протигази та інші засоби, що можуть стати інструментом катування, пригрозивши звільненням з роботи, однак гарантії в тому, що його підлеглі припинили вживати катування, немає.
Які є підстави дорівнювати до тортур умови утримання обвинувачуваних у СІЗО? Наше твердження грунтується на висновках Спеціального доповідача Комісії ООН з прав людини п. Найджела С. Родлі, що відвідав 1994 р. Російську Федерацію за запрошенням МІС РФ, щоб ознайомитися з ходом проведення судової реформами та вживаними заходами із забезпечення прав засуджених. У доповіді (документ E/CN.4/1995/34/Add.1) у розділі “Висновки та рекомендації” п. Родлі пише: “Умови утримання в Бутирській в'язниці та у слідчому ізоляторі№1 “Матроська тишина”, і особливо в так званих загальних камерах, є вжахаючими. І, як уявляється, вони не поодинокі на території РФ. Спеціальному доповідачеві знадобилися б поетичний талант Данте й художня майстерність Босха, щоб точно відобразити пекельні умови, з якими від зіткнувся в цих камерах. Це вражає почуття нюху, дотику, смаку та зору. Умови є жорстокими, нелюдськими й принижуючими людську гідність; вони самі по собі є катуванням. Оскільки підозрювані особи утримуються там, щоб прискорити проведення слідства, зламавши їх волю з метою отримання зізнань та інформації, цілком можна вважати, що їх піддають тортурам”. Авжеж, умови утримання в українських СІЗО мало чим різняться від російських.
В одному з виступів міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко сказав, что в СІЗО знаходиться удвічі більше ув'язнених, аніж місць, 13 тис. місць не вистачає і в ВТК посиленого режиму. За даними МВС, що ми отримали в середині 1994 р., на 30.01.94 р. у 30 українських СІЗО утримувалося 38900 чоловік при нормі 11300 місць, що в 3,44 рази більше. Надалі МВС не відповідало на наші запити про кількість ув'язнених у СІЗО, однак становище навряд чи поліпшилося, оскільки кількість кримінальних справ, розглянутих судами, щороку збільшується. Нещодавно перший заступник начальника Головного управління виконання покарань (ГУВП) МВС України Олександр Пташинський навів такі дані: на 1 лютого 1997 р. в 32 СІЗО утримується 43700 чоловік, зазначаючи при цьому, що за останні п'ять років було відкрито 3 СІЗО на 1800 місць (“День”, 26 березня 1997 р.). Таким чином, проблема переповнення СІЗО залишається дуже гострою.
Так, у Волинському СІЗО чоловіки сплять на нарах у три яруси, а жінки – на бетонній підлозі. Брак повітря й простору як і раніше стимулює зростання захворюваності туберкульозом (25% усіх хворих на туберкульоз в Україні – ув'язнені), педикульозом, чесоткою та ін. У трьох СІЗО Донецької області на 1.10.96 р. утримувалося 5818 чоловік при нормі 4387 місць (ці та всі наведені нижче дані по УВП Донецької області взяті з документу “Аналіз стану дотримання законів про охорону здоров'я арештованих та засуджених адміністрацією місць попереднього ув'язнення та позбавлення волі та прокурорського нагляду з цих питань”, підготовленого прокуратурою Донецької області). Через велике перевантаження спостерігається зростання захворювань, у тому числі інфекційних. За перші 9 місяців 1996 р. в СІЗО було зареєстровано 330 випадків активного туберкульозу легенів. У цілому ж в усіх УВП та СІЗО Донецької області при загальній кількості ув'язнених 30461 чоловік було зареєстровано 3375 хворих на туберкульоз, що стоять на обліку, в тому числі 2297 – в активній формі, з них 1660 хворих – у тублікарні для ув'язнених (УВП-3), та 637 – в решті закладів. З 983 випадків активної форми туберкульозу, виявлених у 1996 р., у 598 чоловік він виявлений уперше (за аналогічний період 1995 р. – 396 випадків туберкульозу в активній формі було виявлено вперше), а у 385 хворих – рецидив активного процесу. Смертність в УВП Донецької області 1996 р. зросла на 270%, в тому числі в СІЗО№2 – на 500% (42 чол. – 1996 р., 8 чол. – 1995 р.). У цілому в Україні за фактами смертей у СІЗО порушується близько 50 кримінальних справ на рік (інтерв'ю заступника Генерального прокурора України Валерія Даниленка газеті “Киевские ведомости”).
У СІЗО№2 м. Артемівська не всі ув'язнені мають постільну білизну, а наявна білизна брудна. Подібні порушення мали місце також у СІЗО№1 у Донецьку. Погіршилося харчування через недостатній асортимент провіанту. Перевірка виявила, що в УВП Донецької області утримується 986 чоловік з дефіцитом ваги 10 кг та більше. Важкі умови утримання пояснюються недостатнім фінансуванням, однак до цього додається байдужість і, в гіршому випадку, безглузда жорстокість персоналу. Так, один із наших колег спостерігав у Дніпропетровському СІЗО таку картину: в 30-градусну спеку до боксу розміром метр на метр помістили на 20 хвилин чотирьох утримуваних, тоді коли поряд було три саме таких порожніх бокси.
Як і раніше, строки утримання в СІЗО тягнуться роками й досі дуже мало практикується звільнення під підписку або заставу.
Гострою є й проблема переповнення декотрих УВП. За даними на 1 лютого 1997 р. в 137 колоніях утримується 173000 чоловік за наявності 166000 місць (“День”, 26 березня 1997 р.). Однак це загальні цифри, а в деяких колоніях, наприклад, в УВП посиленого режиму Донецької області, співвідношення кількості ув'язнених та місць складає 173%. Таке перевантаження призводить до зростання захворювань, до погіршення умов утримання. Вихід єдиний – ширше застосовувати нев'язничні засоби покарання. Адже навіть за думкою багатьох працівників УВП, більш ніж 30% осіб, позбавлених волі, мають бути піддані альтернативним засобам покарання. За словами Олександра Пташинського, 1996 р. з 242100 затриманих було позбавлено волі 85800, з них 56,6% – на нетривалі строки, тобто можливості зменшити кількість ув'язнених за рахунок нев'язничних санкцій досить великі. Що стосується переповненості СІЗО, то, за підрахунками керівництва ГУВП, впровадження застави можна було б застосувати відносно 25000 утримуваних у СІЗО, тобто до 57,5% в'язнів СІЗО.
Прикладом жорстокого, нелюдського поводження є також, на наш погляд, затримка із звільненням ув'язнених, звільнених за амністією (наприклад, ХПГ зіткнулася з випадком, коли в'язень “пересидів” майже два роки!) і затримка із звільненням ув'язнених, що мають бути звільнені у зв'язку з тяжкою хворобою згідно з наказом МВС України№256 від 13.05.92 р. “Про порядок подання до суду матеріалів про звільнення від подальшого відбуття покарання ув'язнених, які захворіли на тяжку хворобу” (зазначимо, що одержати текст цього наказу було зовсім не просто!), а також байдужість до долі тяжкохворих. Так, наприклад, вивчення історій хвороби померлих в УВП-3 Донецької області 1996 р. показало, що були всі підстави направити їх на комісію для подальшого звільнення судом од відбуття покарання. І, можливо, ці люди лишилися б живими! Той же висновок можна зробити стосовно померлого у Лук'янівському СІЗО в Києві колишнього головного бухгалтера “Київських авіаліній” Сергія Іванова, що страждав на ішемічну хворобу серця, і якого мали звільнити згідно з п. 7.1.7. наказу№256. У засобах масової інформації згадувалося також про насильницьке утримання в'язня В.В.Ковальчука, що страждає на вроджений порок серця, згідно з п. 7.1.2. вищеназваного наказу він повинен бути звільнений. Однак протягом 2,5 років (!) рідні Ковальчука не могли домогтися проведення медичної експертизи. Коли ж авторитетна експертиза (інститут серцево-судинної хірургії АМН України) підтвердила діагноз і дала висновок, що Ковальчук потребує дообстеження та операції, то рішення направити Ковальчука на комісію для подальшого звільнення все одно не було прийняте. Ковальчук був направлений до колонії і його життя знаходиться в небезпеці.
Не поліпшується становище й у армії. За інформацією Спілки офіцерів України, 1995 р. в армії загинуло більш ніж 300 чоловік. Зростає кількість самогубств, як правило, пов'язаних з “дідівщиною”. За 10 місяців 1995 р. покінчили з собою 64 військовослужбовці; з них 59,3% – солдатів термінової служби, 74% з яких – солдати першого року служби. Саме такі піддаються найбільшому насильству (“Киевские ведомости”, грудень 1995 р.). За даними “Української газети” №4 від 1995 р., 1994 року від “дідівщини” постраждали 719 солдатів. У 14 числі “Юридического вестника” від 1997 р. опубліковані дані Головної військової прокуратури: 1996 р. від “нестатутних відносин” постраждало 460 військовослужбовців, з яких 6 загинули, а 38 отримали тяжкі тілесні ушкодження. Відзначається, що командирами різних рівнів було віддано більш як 480 незаконних наказів, у результаті чого були порушені права 330 військовослужбовців. Разом у Збройних Силах України 1996 р. було скоєно 3700 злочинів, причому 25% їх учасників – офіцери. Загальна кількість постраждалих від злочинів та різного роду інцидентів – 1600 військовослужбовців.
За даними інституту соціології НАН України 79% офіцерів і 88% особового складу стикалися з випадками нестатутних відносин (“дідівщини”). Насторожує той факт, що лише 12% офіцерів відзначають, що “дідівщина” небезпечна, і лише 11% з них вважають, що “дідівщина” негативно впливає на боєздатність армії.
Крім того, солдати ще й голодують. У Запоріжжі зафіксовані випадки жебрацтва, а часом і викрадання харчів солдатами місцевого гарнізону. У Бердянську (Запорізька обл.) 12 солдатів госпіталізовані з діагнозом “дистрофія організму” (“Киевские ведомости”, травень 1996 р.). У Євпаторії не вдалося врятувати від дистрофії рядового – надто пізно його було відправлено до госпіталю(“Вечерний Киев”, квітень 1996 р.).
Жорстокою та нелюдською, на наш погляд, слід вважати також практику призову на військову службу хворих юнаків, не здатних служити в армії через стан здоров'я. Інколи призовні комісії вдаються до цього, аби виконати план набору, часто це пов'язано з байдужістю медиків до долі молодих людей. Харківська правозахисна група неодноразово стикалася з такими випадками, описувати які ми не станемо з метою економії місця. Зазначимо лише, що за даними “Юридического вестника” (№14, 1997 р.) 1996 р. із Збройних Сил України було звільнено більш ніж 3,5 тисяч чоловік, непридатних до військової служби за станом здоров'я.
Слід також відзначити факти жорстокого ставлення представників влади до біженців та мігрантів. Так, 1995 р. у Харкові були затримані біженці з Чечні і протягом 10 діб утримувалися в спецрозподільнику під приводом відсутності в них паспортів, які вилучили в них ті ж таки працівники правоохоронних органів, і відповідної перевірки. І лише після втручання правозахисників затримані були звільнені без будь-яких пояснень, а тим паче вибачень.
1966 р., за даними Конгресу українських націоналістів, у Львові затримано чотирьох громадян Чеченської республіки “за порушення паспортного режиму”. Домагаючись зізнань у нескоєних цими людьми злочинах, на підставі відсутності в них паспортів (які також були вилучені тими ж працівниками МВС), стражі порядку два тижні протримали чеченців то в диспансері (під приводом перевірки на СНІД), то в спецрозподільникові, не пред'являючи офіційного звинувачення і погрожуючи передати їх Росії як чеченських бойовиків (“Всеукраинские ведомости”, №39, лютий 1996 р.).
Як бачимо, схема затримання не відрізняється новітністю, незважаючи на скасований вже Закон “Про попереднє затримання”, і така ж, як і зовсім в іншому регіоні України 1995 р.
Очевидно, саме такі випадки дозволили Голові Управління Верховного комісара ООН з питань біженців Йожефу Дьорке заявити в Києві, що біженці в Україні переслідуються міліцією, і що це в більшості випадків буває зайвим.
Ст. 5. ВСТАНОВЛЕННЯ ЮРИСДИКЦІЇ ЩОДО
ЗЛОЧИНІВ,
ЗАЗНАЧЕНИХ У СТАТТІ 4.
В Україні зберігається іноземна військова присутність. У місті Севастополі розташована головна база Чорноморського Флоту Російської Федерації. Це збройне формування має власну комендатуру та гауптвахту. Севастопольська правозахисна група має інформацію про застосування катувань відносно військовослужбовців у комендатурі Чорноморського флоту. Так, у травні 1996 року редакція газети “Флот України” отримала заяву офіцера Військово-Морських Сил України, затриманого патрулем Чорноморського флоту про застосування до нього катувань у камері тимчасового затримання: “Обличчя від побиття розпухло, руку було вибито, печінка свербіла від численних ударів”. Військовослужбовець ВМС України Сергій Сокіл був затриманий у жовтні 1995 року за порушення форми одягу й доставлений до комендатури Чорноморського флоту. В результаті отриманих побоїв був зламаний хребет і чоловік втратив можливість рухатися. За інформацією прокуратури Севастопольського гарнізону до військової прокуратури також надходять відомості про те, що в комендатурі Чорноморського флоту бувають випадки застосування насильницьких дій стосовно військовослужбовців. 19 березня 1997 року до нейрохірургічного відділення 1 міської лікарні Севастополя був доставлений матрос ВМС України Яровий Ю.І. з діагнозом “струс головного мозку”. У пояснювальній записці він написав, що “знаходився на гауптвахті, розчищав сніг, а вартовий ударив його ззаду по потилиці”.
Ст.7. ГАРАНТІЇ СПРАВЕДЛИВОГО
ПОВОДЖЕННЯ
ПІД ЧАС РОЗГЛЯДУ СПРАВИ
Гарантоване ст. 59 Конституції України право на захист від звинувачення грубо порушується. Мають місце відмови адвокатів від надання правової допомоги з тієї причини, що держава не покриває їх розходи при наданні безкоштовної допомоги, що передбачено Конституцією та чинним кримінально-процесуальним законодавством. Ціла низка подібних випадків змусила прокурора міста Севастополя І.Вернидубова публічно звернутися до совісті адвокатів. Вартість оплати послуг захисників у десятки разів перевершує розміри заробітної плати. В результаті величезна кількість осіб, що потребують послуг захисника, не можуть реалізувати своє законне право. З урахуванням широко розповсюдженого фізичного насильства стосовно звинувачуваних у ході попереднього слідства, здійснення права на справедливий суд сьогодні неможливе.
Ст.10. ВІДСУТНІСТЬ ПІДГОТОВКИ
ПЕРСОНАЛУ
СТОСОВНО ЗАБОРОНИ КАТУВАНЬ
На жаль, у юридичних вузах та технікумах, інститутах МВС та СБУ поки ще не впроваджено курс прав людини. Тому персонал закладів, де є загроза вживання катувань та жорстокого поводження, зовсім не знайомий із стандартами в цій галузі, і зусиль неурядових організацій тут явно недостатньо. Відсутність в українському законодавстві визначення катувань та жорстокого поводження, відсутність судової практики з використанням міжнародних стандартів з прав людини також є однією з причин повного нерозуміння цих проблем. Внаслідок цього кваліфікація тих чи інших дій державних службовців як катування згідно статті 1 Конвенції проти катувань викликає опір та протести працівників правоохоронних органів. Один із авторів даного звіту брав участь як лектор у семінарах для працівників правоохоронних органів у Києві, Харкові, Дніпропетровську та Полтаві (семінари проводилися у відповідності з проектом “Розвиток громадянського суспільства в СНД” за програмою TACІS), і всюди визначення катування у ст. 1 Конвенції та порівняння реалій України з міжнародними стандартами сприймалися вкрай негативно.
Ст. 11. НАЯВНІСТЬ СЕКРЕТНИХ ІНСТРУКЦІЙ,
ЩО
СТОСУЮТЬСЯ ЗАТРИМАННЯ, АРЕШТУ ТА УВ'ЯЗНЕННЯ
Відсутність принципових змінень у кримінальному та кримінально-процесуальному законодавстві зберігає у колишньому вигляді внутрішні акти та інструкції. Наприклад, досі діє положення про те, що передачі харчів та одягу для ув'язнених СІЗО (слідчих ізоляторів) приймаються лише від близьких родичів. Випадку відсутності родичів закон не передбачає. Працівники СІЗО посилаються на внутрішні інструкції та пояснюють це становище небезпекою недозволених вкладень до передачі, що зовсім незрозуміло – адже всі передачі подаються відкритими й ретельно оглядаються.
Порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, регулюються не КПК, а “Положенням про порядок короткочасного затримання осіб, підозрюваних у скоєнні злочину”, яке, наскільки нам відомо, не опубліковано.
Досі діють старі інструкції допуску адвоката до підзахисного тільки за дозволом слідчого.
Усі процедури, пов'язані з виконанням виняткової міри покарання – смертної кари – грунтовані не на законодавчих актах, а на внутрішніх секретних інструкціях МВС.
Незважаючи на більшу відкритість УВП, громадськості не завжди вдається навіть проникнути на територію колонії. Так, незважаючи на дозвіл Управління виконання покарань УВС Одеської області, начальник жіночої колонії ь74 відмовилася впустити туди правозахисників.
Невідомо, на підставах яких актів та нормативів проводяться так звані “військові навчання” МВС, під час яких відпрацьовуються рукопашні дії на ув'язнених. За неофіційними даними, такі “навчання” проводилися майже в 20 колоніях(ПЛ,№6, 1996 р.).
У вересні такі “навчання” проводилися в Запорізькій області, в результаті чого були по-звірячому побиті деякі в'язні – їх змушували лежати на землі під дулами автоматів, цькували собаками, обливали потужними струменями з водометних установок. Тільки в колонії ЯЮ-309/70 (м. Бердичів Житомирської обл.) ув'язнені змусили прокуратуру після таких “навчань” порушити кримінальну справу. Щоправда, при цьому голова Ліги захисту ув'язнених, яка проіснувала в цій колонії з серпня 1994 по жовтень 1995 р., А.С.Фрідсон був відправлений на тюремний режим(ПЛ, №13, 1996 р.).
Треба відзначити, що Закон України “Про Службу безпеки” не передбачає прямого права на затримання й утримання під вартою підозрюваних та обвинувачуваних, надаючи при цьому п. 5 ст. 25 право службам безпеки “мати слідчі ізолятори для утримання осіб, взятих під варту та затриманих органами Служби безпеки України” без будь-яких згадувань чи посилань на закони, що регламентують затримання та утримання під вартою. Це може призвести і, судячи з відомої справи Мозоли, призводить до порушень норм, іноді й кричущих. Як з'ясувалося в ході судового процесу, утримання під вартою в СІЗО СБУ регулюється відомчими інструкціями.
На жаль, список прикладів можна було б продовжувати ще довго.
Ст. 12, 13. НЕАДЕКВАТНА РЕАКЦІЯ НА
ПОВІДОМЛЕННЯ
ПРО КАТУВАННЯ
При існуючому порядку розслідування справ, коли санкцію на арешт дає прокуратура, слідство часто веде прокуратура, державне звинувачення в суді підтримує також прокуратура, важко собі уявити, щоб та ж таки прокуратура, яка здійснює наглядові функції, об'єктивно розслідувала випадки порушень прав людини на стадії затримання й попереднього слідства. І хоча Конституція передбачає санкціонування арешту судом (ст. 29), а не прокуратурою, однак, як уже зазначалося, протягом п'яти років зберігся старий порядок. І прокурори дуже часто “не помічають” різноманітних порушень, особливо у випадках здобування зізнань.
Про це переконливо свідчать такі цифри. Донецька газета “Тюрьма и воля” послала запити до правоохоронних органів Донбасу різного рівня про скарги на недозволені методи ведення слідства й статистику застосування ст. 166 КК України (перевищення влади або службових повноважень). Прокурор м. Донецька Н.Д.Кириченко відповів, що за період 1994-1996 рр. не було порушено жодної кримінальної справи за ст. 166, відповідно й не було підтверджених скарг. Прокуратура м. Єнакієва відповіла, що 1996 р. звернувся один громадянин, але його скарга не підтвердилася. 1995 р. надійшло 8 скарг, жодна не підтвердилася, 1994 р. – 2 скарги, одну з яких задоволено. Із Луганського обласного управління МВС повідомили, що скарг на недозволені методи ведення слідства до облуправління не надходило, а обласна прокуратура Луганська відповіла, що 1996 р. розглянуто 71 звернення громадян на недозволені методи ведення слідства працівниками правоохоронних органів, з яких задоволене одне.
Ще один приклад. Керівник центру громадянських зв'язків управління Міністерства внутрішніх справ України в м. Севастополі Юлія Сиротинська “не змогла згадати” за останні 4 роки випадків притягнення до кримінальної відповідальності осіб за застосування катувань.
Незважаючи на те, що Конституцією в ст. 55 передбачено захист громадян від дії або бездії влади щодо захисту прав людини, судді України, що діють за колишніми установками на практиці, частіше схильні підтримувати звинувачення й дуже слабко реагують на факти застосування недозволених методів з боку міліції та слідства.
Нам відомі лише кілька випадків розгляду фактів, пов'язаних з недозволеними діями під час слідства. Так, за фактом смерті Ю.Мозоли Генеральна прокуратура порушила близько десяти кримінальних справ проти співробітників Львівського СІЗО СБУ, а на лаву підсудних потрапили тільки черговий помічник начальника СІЗО О.Позовіков та контролер прапорщик В.Брайлян. У лютому-березні 1997 р. відбувся судовий процес, під час якого Генпрокуратура вінесла постанову про припинення кримінальних справ проти підсудних, начальника СІЗО, чергових помічників та контролерів трьох інших змін, оскільки “в діях одних немає складу злочину, а вина інших не доведена”. Адвокати підсудних доводили їх непричетність до смерті Мозоли, стверджуючи, що він міг сам нанести собі травми, що призвели до смерті. У зв'язку з неповнотою попереднього слідства, суд повернув справу на додаткове розслідування.
Розслідування за фактом смерті затриманого 28 лютого 1996 р. в м. Донецьку працівниками обласного управління міліції й померлого 3 березня 1996 р. від втрати крові, внутрішніх розривів та травм тіла В.Кулинича за заявою його батька досі не завершено. З травня 1996 р. по січень 1997 р. прокуратури Донецької області та Куйбишевського району м. Донецька займалися попередньою перевіркою матеріалів, переправляючи їх одне до одного. Й лише 13.01.97 р. прокуратура Куйбишевського району м. Донецька повідомила, що прийняла справу до виробництва й проводить попереднє слідство. В.Кулинич та його дружина були арештовані у себе вдома за підозрою в зберіганні наркотиків та відправлені до обласного управління міліції, де були побиті й доставлені до Куйбишевського райвідділу міліції. 29 лютого дружину В.Кулинича було звільнено, її побої зафіксовані медичними документами. А 4 березня слідчий Куйбишевського РВВС повідомив батька, що його син помер у лікарні.
Взагалі у більшості випадків довести факти побиття, знущань, особливо психологічних (коли, наприклад, погрожують репресіями стосовно близьких), практично неможливо. Навіть у випадках побиття суд бере до уваги тільки акти експертизи, що видані на запит правоохоронних органів.
Тому часто постраждалі не звертаються до суду по захист своїх прав, боючись, і не без підстав, не лише тяганини й недовіри з боку суду, а й прямої помсти.
Так, наприклад, за скарги на побиття, знущання й настійливі вимоги покарати за це винуватців, за переконанням М.П.Кашука, звинуваченого за ст. ст. 17 та 93 п.в. КК України, його було засуджено на 10 років позбавлення волі. М.П.Кашук, тоді інвалід ІІІ групи, захищаючись від п'яного хулігана, що напав на нього з ножем, здійснив попереджувальний постріл у стіну, внаслідок чого осколки цегли поранили обличчя нападника. У даному разі цілком зрозуміло, що вирок суду неадекватний, однак неодноразові звернення Харківської правозахисної групи бодай про помилування М.П.Кашука (який став на той час інвалідом ІІ групи), ні до чого не привели. Враховуючи стан здоров'я М.П.Кашука та жахливий вирок, ХПГ знов у лютому 1997 р. звернулася з черговим проханням про помилування, однак уже після цього з колонії надійшло повідомлення про смерть М.П.Кашука.
Судячи з відповідей на наші клопотання про помилування М.П.Кашука, Комісія з помилувань при Президенті України вважає недоцільним вживати помилування за тими статтями КК України, які не підлягають амністії.
Тим більше не слід дивуватися тому, що громадяни, постраждалі від правоохоронних органів (зокрема, біженці, що були побиті в міліції та відпущені), частіше не звертаються до влади з приводу захисту своїх прав.
Ст. 14. ПРО КОМПЕНСАНЦІЮ
ЗБИТКІВ
ЖЕРТВАМ КАТУВАНЬ
Ст. 56 Конституції України передбачає право громадянина на відшкодування за рахунок держави матеріальних та моральних збитків, завданих незаконною дією або бездією органів державної влади.
Закони “Про міліцію” (ст. 25), “Про Службу безпеки” (ст. 35) передбачають відповідальність (аж до кримінальної) за протиправні дії або бездію працівників відповідних відомств. Працівники прокуратури, згідно із ст. 48 Закону “Про прокуратуру” несуть відповідальність за Дисциплінарним статутом.
Впроваджені також відповідні статті до КК та КПК України.
Проте, розміри компенсації надто малі. Наприклад, газета “Голос України” у своїй статті про незаконно засудженого Івана Гришка писала: “тї 33 гривні, що їх отримає ув'язнений за кожну добу перебування у неймовірно жахливих умовах протягом останнього року можна вважати черговим знущанням, а не компенсацією держави”. Наскільки нам відомо, практика судів у цій галузі майже відсутня, адже немає механізму розглядання подібних справ, немає правил та критеріїв оцінки моральних та матеріальних збитків, спостерігається явна протидія працівників прокуратури, які “покривають” своїх.
Так, 1995 р., за словами першого віце-прем'єр-міністра В.Дурдинця, в системі правопорядку виявлено більш як 4000 правопорушень, до відповідальності притягнуто 1430 чоловік, однак прокуратурою розслідувано лише 62 справи. А 1996 р. тільки до 1 квітня виявлено 2400 працівників МВС, що здійснили різноманітні правопорушення (це в 1,5 рази більше, ніж у 1995 р.), засуджено 419 чоловік(“Молодь України”, 11 квітня 1996 р.).
Ст. 15. ВИКОРИСТАННЯ ЗІЗНАНЬ,
ОТРИМАНИХ
НЕДОЗВОЛЕНИМИ МЕТОДАМИ, ЯК ДОКАЗІВ
Ст. 62 Конституції України наголошує, що “звинувачення не може грунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви стосовно доведення вини особи витлумачуються на її користь”.
Однак практика судів показує, що досі зізнання обвинувачуваного, отримані попереднім слідством, заміняють будь-які докази, навіть коли той, хто “зізнався”, відмовляється в суді від своїх показань, мотивуючи відмову застосуванням до нього недозволених методів з метою отримати “зізнання”.
Так у Полтаві засудили трьох підлітків за вбивство за “здобутими” слідством “зізнаннями”, хоча комплексна експертиза й захист довели в суді, що засуджені не були на місці злочину на момент його скоєння.
Харківська правозахисна група отримала обвинувачувальний висновок та вирок у справі із звинувачення за ст. 94 КК України Віктора Бутиркіна та його дружини З.Бутиркіної в умисному вбивстві рідного брата Бутиркіна – Вячеслава Бутиркіна, з яких видно, що жоден з пунктів звинувачення не доведений ні обвинуваченням, ні судом, але тим не менш, В. та З. Бутиркіни визнані винними й засуджені відповідно до 11 та 9 років позбавлення волі (фактично на підставі власних зізнань; як стверджують обвинувачені, на попередньому слідстві їх били та погрожували відправити до камери 16-річну дочку обвинувачуваних). В результаті слідство оформило їх зізнання як явку з повинною. На суді обидва обвинувачувані відмовилися від своїх зізнань; суд відзначив, що явка з повинною оформлена незаконно, але свої висновки будував фактично саме на цих зізнаннях. Рішення суду першої інстанції залишено без змін касаційною інстанцією та Верховним Судом України.
Ст. 16. АКТИ ЖОРСТОКОГО ТА
НЕЛЮДСЬКОГО
ПОВОДЖЕННЯ, ЯКІ НЕ ПІДПАДАЮТЬ ПІД
ВИЗНАЧЕННЯ КАТУВАННЯ У СТ.
1
Таким актом безумовно є смертна кара – узаконене вбивство, найжорстокіше й найнелюдськіше покарання. При вступі до Ради Європи Україна взяла на себе зобов'язання скасувати страту як міру покарання. Протягом року після вступу до РЄ Україна повинна була оголосити мораторій на виконання смертних вироків. Однак, незважаючи на оголошення мораторію Міністром юстиції, страти тривали, адже, за словами Генерального прокурора, рішення про мораторій повинна прийняти Верховна Рада України. Нині підготовлено проект закону про скасування смертної кари, він знаходиться у Верховній Раді, однак до його розгляду депутати ще не вдалися.
Тим часом Україна вийшла на перше місце в лідери за кількістю не лише винесених, а й виконаних смертних вироків. Якщо 1991 р. було винесено 112 смертних вироків, то до 1995 р. ця цифра сягнула 191; 1996 р. винесено 167 смертних вироків. Ще швидше зростає кількість виконаних смертних вироків – з 42 1991 р. до 167 1996 р. Кількість помилуваних – 1-2 чоловіка на рік.
Може, це звучить брутально, але складається враження, що правоохоронні органи поспішають виконати якомога більше страт до впровадження мораторію або скасування смертної кари. При цьому немає ніякої впевненості в тому, що в усіх випадках вина засуджених до смертної кари доведена й судові помилки виключені.
Протягом 1992-1996 рр. до українського законодавства було введено положення про шанування до прав людини та обов'язки їх дотримання органами державної влади, в тому числі правоохоронними органами. Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України забороняє катування, жорстоке, нелюдське або таке, що ображає гідність поводження або покарання. Однак визначення катування та жорстокого поводження в українському законодавстві відсутнє, Конвенція проти катувань не опублікована в офіційних виданнях, що є однією з причин відсутності судових вироків, обгрунтованих нормами Конвенції. Державні чиновники, зокрема, працівники правоохоронних органів, а також військовослужбовці зовсім не знайомі із змістом Конвенції проти катувань та інших міжнародних угод у галузі прав людини, учасником яких є Україна, і, на жаль, держава не робить нічого для розповсюдження інформації про ці угоди.
Законозастосовча практика свідчить, що порушення Конвенції ООН проти катувань стають все численнішими та безкарнішими. Не можна стверджувати, що жорстоке, нелюдське ставлення з особами, які підозрюються у скоєнні злочину, під час проведення слідства, є повсюдними. Тим не менш, чимало недостатньо підготовлених у професійному відношенні працівників вдаються до незаконних методів поводження, а домогтися їх покарання та відшкодування матеріальних та моральних збитків жертвам катувань, як правило, не вдається. Отримані незаконними методами зізнання широко використовуються судом як доказ скоєння злочину.
Порушенням Конвенції проти катувань, що мають систематичний, масовий характер, також є умови утримання в слідчих ізоляторах і деяких закладах виконання покарань і так звані нестатутні відношення в армії (“дідівщина”), коли старослужбовці знущаються з солдатів першого року служби, принижують їх.
Широко застосовується в Україні смертна кара, що є найжорсткішим та найнелюськішим покаранням. Безпрецедентні масштаби застосування смертної кари (1996 р. виконано 167 смертних вироків, Україна посіла друге місце в світі після Китаю) не дозволяють вважати Україну цивілізованим суспільством.
Слід відзначити також непоодинокі факти жорстокого поводження державних службовців із біженцями та мігрантами з Кавказького регіону.
Існуючі об'єктивні причини, що погіршують важкі умови утримання в місцях позбавлення волі (брак фінансування на утримання ув'язнених та персоналу внаслідок економічної кризи) не можуть бути визнані як виправдання такої ситуації, як і проблеми, пов'язані із зростанням злочинності та необхідністю боротьби з нею. Ескалація економічної кризи і загальна тенденція на підвищення жорсткості кримінально-правової політики як реакція на зростання злочинності створюють замкнуте коло: задля того, щоб зменшити злочинність, влада вдається до жорстокіших методів покарання, внаслідок чого збільшується кількість ув'язнених та погіршуються умови утримання в слідчих ізоляторах та закладах виконання покарань, через це зростає кількість рецидивістів і суспільство стає що жорстокішим, що призводить до подальшого зростання злочинності. Держава повинна розірвати це замкнуте коло, яке призводить до ширшого застосування катувань та жорстокого поводження.
Безумовним позитивним фактом слід вважати з'явлення недержавних організацій, які намагаються відстежувати й вивчати факти жорстокого поводження, захищати осіб, чиї права порушуються державою, сприяти правоохоронним органам у питаннях захисту людини та розповсюдженню знань про права людини. Ще сім років тому такий діалог був би неможливий. Однак громадянське суспільство в Україні досить слабке, щоб докорінним чином змінити ситуацію.
Для виправлення ситуації необхідно в рамках чинного законодавства:
негайно замінити запобіжні заходи “утримання під вартою” “підпискою про невиїзд” усім, хто знаходиться під слідством, що звинувачуються у скоєнні злочинів, міра покарання за які не перевищує трьох років позбавлення волі;
домогтися того, щоб усі затримані особи інформувалися про їх права, в тому числі право оскарження жорстокого поводження;
забезпечити негайне повідомлення близьких про затримання;
ширше використовувати практику звільнення підозрюваних під заставу;
забезпечити законні строки утримання під вартою, пред'явлення звинувачення та можливість зустрічі з адвокатом до першого допиту;
забезпечити своєчасний, безпристрасний медичний огляд осіб, що заявили про застосування до них катувань або знущань;
притягати винних у застосуванні катувань або жорстокого поводження до судової відповідальності.
Для радикального поліпшення ситуації також необхідно:
прийняти новий, набагато гуманніший, ніж той, що існує, Кримінальний кодекс, який передбачає визначення катування та жорстокого поводження і відповідальність за їх застосування, надає можливість судам ширше вживати нетюремні міри покарання;
прийняти новий Кримінально-процесуальний кодекс, що виключає можливість застосування катувань та жорстокого поводження на стадії затримання, арешту та попереднього слідства;
законодавчо обмежити строки перебування під вартою на всіх стадіях розслідування та судового процесу;
провести незалежну правову експертизу відомчих нормативних актів в галузі попереднього слідства та виконання покарань;
змінити судову практику, набагато ширше застосовувати нетюремні засоби покарань;
прийняти новий Виправно-трудовий кодекс, що відповідає міжнародним стандартам для пенітенціарних закладів;
ввести до програми професійної підготовки працівників правоохоронних органів та військовослужбовців курс прав людини, зокрема вивчення документів про катування та жорстоке поводження;
ознайомити персонал правоохоронних органів та офіцерів української армії з положенням Конвенції проти катувань;
розширити правові основи судового та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів, зокрема прискорити прийняття закону про омбудсмена.
ДОДАТОК
ЗАСОБИ МАСОВОЇ ІНФОРМАЦІЇ УКРАЇНИ ПРО
КАТУВАННЯ
1. Правоохоронні органи
В 1995 году за правонарушения осуждены 419 сотрудников милиции (“Всеукраинские ведомости”, 28 декабря 1995 года).
* * *
Примерно в 16 часов на трамвайной остановке (г.Киев – ред.) была задержана группа подростков 13-15 лет. Дружинники перепутали их с теми, кто безобразничал неподалеку. Там, не разобравшись, начали составлять протокол задержания. Одного из ребят, 14-летнего Михаила, жестоко избили – сломали ребро, разбили голову. Опомнившись, сотрудники вызвали “скорую”. В больнице выяснилось: сотрясение мозга, после выздоровления Михаил был поставлен на психиатрический учет. Другому подростку повезло больше – отделался синяками (“Український часопис прав людини”, №1 1996 р.).
* * *
У Львові одного з підозрюваних били по п'ятках так, що в нього відійшла тканина від кісток, однак у медекспертизі відмовив навіть суд (Бюлетень “Права людини”, №1, 1996 р.).
* * *
Пикетирование здания Министерства Обороны Украины закончилось трагедией – смертью 72-летнего Юрия Разумного... Милиционеры несколько раз ударили старика, а после один из них достал газовый баллончик и брызнул ему в лицо. Юрия Петровича бросили в машину вместе с остальными, где ему стало плохо, он упал. На требование вызвать “скорую”, милиционеры в ответ только засмеялись и продолжали рассказывать друг другу анекдоты (“Всеукраинские ведомости”, 17 января 1996 года).
* * *
Луганская область. 3 февраля 1995 года в городе Краснодоне в следственном кабинете изолятора временного содержания врачем скорой помощи Бураковым был осмотрен “пятнадцатисуточник” 35-летний Галайда, который перед этим вел себя как психически ненормальный. Он был обнаружен в камере обнаженным, издавал громкие нечленораздельные звуки, отказывался от еды, бился головой о стены камеры... Бураков установил у пациента ушибы грудной клетки и поясницы, перелом восьмого левого ребра, ушиб мягких тканей лица и абстинентный синдром... На вопрос сотрудника милиции, может ли арестованный содержаться в ИВС, врач ответил положительно... Но уже днем, 5 февраля, этот же врач вынужден был констатировать смерть Галайды.
...Автономная республика Крым. 16 декабря 1995 года в Ялте врач скорой медицинской помощи Сенчин передал милицейскому наряду гражданина Сипало, находившегося в бессознательном состоянии и в сильной стадии опьянения и выдал справку о возможности содержания задержанного в медвытрезвителе. Однако на следующий день состояние здоровья Сипало ухудшилось и он умер. По заключению судебно-медицинской экспертизы, смерть наступила в результате разрыва печени, перелома ребер и повреждения легких (“Всеукраинские ведомости”, 31 января 1996 года).
* * *
О том, что в кабинетах львовской милиции пытают, говорили много. Но если на судебных процессах кто-либо из обвиняемых заявлял: “Меня вынудили побоями дать такие показания”, далее этого бесполезного сотрясания воздуха события не разворачивались... Да и очередной скандал по поводу пыток, который разгорелся во Львове, так и “замяли” бы, не окажись пострадавший зятем первого заместителя главы облгосадминистрации, в прошлом – прокурора области. Студент Львовской торговой академии Тарас Д. заправлял бензином свою машину, когда к нему подошел капитан милиции Б. ... и заявил, ... что Тарасу необходимо проехать с ним в городское управление милиции... Допрос с первых минут задержания превратился в пытку. Сначала просто били руками и ногами по голове, в грудь, по всему телу. От ударов перешли к “растяжке”: два палача растягивали в разные стороны ноги. Потом... начали бить палками по пяткам. Принесли какой-то прибор, который “бил” током, и подключали его к ногам и другим частям тела. Продержав молодого человека в “клетке” без пищи три дня ему, наконец, вызвали скорую помощь, которая и отвезла его в больницу (“Всеукраинские ведомости”, 15 февраля 1996 года).
* * *
У Маріуполі, на Центральному ринкові, надягши на І.Якшину наручники, міліціонери побили її. Під тиском громадськості прокуратура міста порушила з цього факту кримінальну справу (Бюлетень “Права людини”, №3, 1996 р.).
* * *
В октябре 1992 г. Юрия Федорова в г. Стаханове Луганской области задержали по подозрению в совершении убийства и шесть дней избивали в милиции. Он все рассказал об избиениях следователю Шаргоровской, однако ни она, ни прокурор Михайлусов, давший санкцию на арест, побоев “не заметили”. Суд оставил без внимания заявление Ю.Федорова об избиениях. В феврале 1997 г. дело было пересмотрено, приговор изменили с 12 до 6 лет лишения свободы. Была отмечена плохая работа следствия, но факты избиения суд и на этот раз проигнорировал (“Тюрьма и воля”, декабрь 1996 г.; февраль 1997 г.).
* * *
В Старобешево Донецкой области задержан Н.Бугулец по подозрению в избиении гражданина В. (впоследствии умершего в милиции). После задержания Н.Бугульцу в больнице выдали справку о наличии побоев. Доставленный снова в милицию, до сих пор находится под арестом. Прокуратура Старобешевского района и облпрокуратура в факте появления побоев у Бугульца вины милиции не увидела и в возбуждении уголовного дела отказано. Суд состоялся в феврале 1997 г. и отказ прокуратуры признал необоснованным (“Тюрьма и воля”, сентябрь 1996 г.; март 1997 г.).
* * *
17 марта 1996 года при задержании особо опасного рецидивиста на ул.Арсенальной, 29 было применено огнестрельное оружие. Из табельного оружия был открыт огонь “на поражение”. Прошитый пулями И.С.Баландин упал замертво” (“Слава Севастополя”, 10 апреля 1996 года).
* * *
У Кривому Розі три дні тримали без їжі та води І.Хоменко, знущаючись із неї та б'ючи, вимагая відомостей про брата, що знаходиться в розшуку. Боячись загинути, І.Хоменко підписала “зізнання” й була відпущена, хоча по міськвідділу міліції документально вважається затриманою за підозрою в крадіжці (“Независимость”, травень 1996 р.).
* * *
В Киеве приговорен к смертной казни И.Ткаченко. Утверждения о применении насилия при следствии судом оставлены без внимания. Ему угрожали в милиции тем, что задержат жену, как поступили с его товарищем: у того три дня держали беременную жену в милиции, оскорбляли, запугивали (“Тюрьма и воля”, июнь 1996 г.).
* * *
Взрыв возмущения общественности Львовщины вызвала ставшая достоянием гласности информация о том, что в следственном изоляторе управления СБУ по Львовской области от пыток скончался житель Городка 26-летний Юрий Мозола (“Всеукраинские ведомости”, 18 июня 1996 года).
* * *
А.Чебышева (г. Донецк) избили в милиции и заставили написать заявление, что повреждения ног им получены на работе. Жену он попросил прекратить добиваться истины, ибо в ином случае она потеряет его совсем (“Тюрьма и воля”, июнь 1996 г.).
* * *
У Києві в квітні 1996 р. міліціонери вбили 29-річного С.Міщенка, перед тим закувавши його в наручники (“Всеукраинские ведомости”, №96, 1996 р.).
* * *
5 сентября 1995 г. в УИН-52 сжег себя В.Ковалев, протестуя против нарушений прав человека в местах лишения свободы. О намерении сжечь себя сообщил в письме в адрес администрации УИН, которая объявила это несчастным случаем (“Тюрьма и воля”, январь 1996 г.; август 1996 г.).
* * *
“О надругательстве, которое терпят осужденные в колониях и тюрьмах Украины я не читал ни в книжках Солженицына, ни в художественно-публицистических произведениях иных авторов, – пишет один из заключенных. – Я намерен предать гласности то, что пережил лично: жестокие пытки, психологические атаки, унижение – физическое и моральное... Например, приносили мне переданное матерью сало, крепко меня привязывали и начинали кормить. Запихивали в рот мое письмо, а потом кусок сала, потом снова письмо – сало, письмо – сало... А о таком вы слышали: заходят в масках охранники с собакой и натравливают на тебя... Хозяева волкодава смеются и следят, чтобы овчарка не загрызла до смерти... В другой раз выбивали непокорность в электрощитовой: заводили в металлический ящик и били, били по нему резиновыми палками. Кровь из ушей успокаивала их звериные инстинкты. Об одиночной камере, где я просидел 12 месяцев, карцере, где голодал неделями – не говорю” (“Голос Украины”, 10 октября 1996 года).
* * *
В марте 1995 г. был избит милиционерами А.Фокин (Ждановка Донецкой области). Уголовное дело прекращено за отсутствием состава преступления (“Тюрьма и воля”, октябрь 1996 г.).
* * *
Допит у міліції закінчився смертю 17-річного О.Стоцького. Він помер у Замостянському РВВС (Вінницька обл.) 9 серпня 1996 р . (“Всеукраинские ведомости”, №152, 1996 р.).
* * *
В октябре 1996 г. был избит пьяными милиционерами Н.Гончаров (Комсомольск Донецкой области). Дежурный Титов жалобу принять отказался (“Тюрьма и воля”, октябрь 1996 г.).
* * *
38-летняя харьковчанка Н.В.Лошкарева, помещенная в следственный изолятор г. Харькова на Холодной горе в камеру, где при норме 12 женщин находились 17-19, заявила: “Мы к животным относимся лучше, чем к людям. У женщин вши, простудные заболевания. Нет лекарств”. Зная, в каких нечеловеческих условиях пребывают люди в СИЗО, суды обязаны учитывать это и хотя бы без законных оснований не направлять туда обвиняемых (“Время”, 22 октября 1996 г.)
* * *
18 июля 1996 года в 9 часов утра Андрей Китаев добрался на автомобиле до улицы Академика Королева (г. Одесса –авт.)... и вдруг ему преградили путь “Жигули” темного цвета. Оттуда выскочили трое в гражданском и вытащили его из салона, ударили несколько раз по голове, под ребра, кинули на асфальт, снова ударили – теперь ногами. Только в конце дня появился следователь, который и сообщил, что он допрашивается в качестве свидетеля (“Голос Украины”, 6 ноября 1996 года).
* * *
Зовсім недавно обласна прокуратура Волині передала до суду кримінальну справу, за якою звинувачується сержант Ковельської міліції за перевищення влади та службових повноважень. Триває службова перевірка за фактом самогубства молодого чоловіка в міліцейській камері міста Камень-Каширський (“Україна молода”, 29 листопада 1996 р.)
* * *
В Одеській області були затримані двоє неповнолітніх, зв'язані та по-звірячому побиті. Протягом доби їх протримали без усякого оформлення документів, без виклику лікаря. Дітей протримали до 4 ранку і... відпустили. Лікар зафіксував у обох струс мозку, перебиті пальці, шок (Спецвипуск “Права людини”, №15, 1996 р.).
* * *
“Восемь человек в штатском валили на пол заведующего урологическим отделением 1 городской больницы и одновременно надевали наручники на его заместителя... врачей били по ногам и головой об стену, сопровождая все это выразительными репликами” (“Слава Севастополя”, 28 декабря 1996 г.).
* * *
Пересічні громадяни, котрі потрапляють до слідчих ізоляторів тільки за фактами звинувачення, а не за скоєння злочинів, утримуються там практично роками, і ніхто не спроможний захистити їх від цього свавілля. Державні органи суду та прокуратури не виконують міжнародної Конвенції про заборону катувань у в'язницях (“Україна молода”, 11 грудня 1996 р.)
* * *
Восемь человек в штатском валили на пол заведующего урологическим отделением 1 городской больницы и одновременно надевали наручники на его заместителя... врачей били по ногам и головой об стену, сопровождая все это выразительными репликами (“Слава Севастополя”, 28 декабря 1996 года).
* * *
28 февраля 1996 г. в Донецке задержан вместе с женой В.Кулинич, оба избиты в милиции, есть медицинские подтверждения. Умер 3 марта в милиции. Возбуждено уголовное дело, которое не рассматривается. Следователь ссылается на большую загруженность работой (“Тюрьма и воля”, январь 1997 г.).
* * *
С сотрясением мозга и выпотрошенными карманами покинул камеру Старокиевского РУВД г. Киева задержанный без оснований при исполнении служебных обязанностей охранник банка “Денди” Юрий Казмиренко (“Киевские ведомости”, 9 января 1997 г.)
* * *
В.Ковальчук осужден за участие в религиозной секте “Белое братство”, болен врожденным пороком сердца, медпомощь во время приступов не оказывается (“Тюрьма и воля”, январь 1997 г.).
* * *
Студента Л.Шилова з Одеси силоміць доставили, без пред'явлення будь-яких документальних підстав, з гуртожитку до прокуратури Приморського району, де весь день допитували як свідка. А потім ще на три доби помістили до ізолятора тимчасового утримання і домагалися, аби змінив свої попередні свідчення щодо подій, свідком яких був у кафе “Олімпієць”. Та студент виявився впертим, свідчень не змінив. Врешті-решт його відпустили, однак відібраного паспорта кілька місяців не повертають. У практиці правоохоронних органів Одеси випадок з Л.Шиловим не поодинокий: місцева преса час від часу розповідає про подібні, навіть обурливіші, факти, та нікого це, схоже, особливо не бентежить.
...Можна поспівчувати одеситці Ніні Пчелинській, 19-річного сина якої заарештували і звинувачують у розбої. У цьому звинуваченні багато дивного, такого, що мало б бути до кінця й докладно з'ясовано. Розслідування провів громадянин сусідньої Молдови, який на той час працював у районній прокуратурі (й таке у нас можливе!), а потім, спішно звільнившись, відбув на постійне місце мешкання до себе на батьківщину (“Голос України”, 30 січня 1997 р.)
* * *
9 января мы рассказали о том, как ни за понюшку табака пострадал находившийся при исполнении служебных обязанностей охранник банка “Денди” Юрий Казмиренко. Все материалы по этому вопиющему факту были переданы в прокуратуру Старокиевского района г. Киева. Оттуда на днях Юрий Казмиренко получил лаконичный ответ:
“...Сообщаю, что с целью полной и объективной проверки изложенных в заявлении доводов 16.01.97 по факту задержания вас работниками милиции и причинения телесных повреждений возбуждено уголовное дело по статье 166, части 2 УК Украины. В настоящее время по делу выполняются необходимые следственные действия”.
Начальник райуправления милиции Игорь Завацкий поделился самой свежей информацией:
– Работники, в отношении которых возбуждено уголовное дело, обратились ко мне с рапортами об увольнении из органов внутренних дел. Я их просьбу удовлетворил ... (“Киевские ведомости”, 5 февраля 1997 г.)
* * *
Первым убитых обнаружил сторож местной птицефабрики. Личности убитых были установлены сразу. Один из них был хорошо известен правоохранительным органам. Выяснилось, что весь вечер накануне он, особо опасный рецидивист Виктор Коев, провел в баре. Пил не один – в компании с милиционерами.
Начальник Варваровского отделения милиции майор Георгий Любезный потребовал: наливай! Виктор наливал. Литровые бутылки, но уже пустые, увидела на столе супруга Коева – она пришла в бар, чтобы забрать мужа домой. Но его не отпускали. Любезный требовал еще водки. Потом повздорили, начались упреки. “Да я тебя пою и кормлю...”, – выпалил Коев...
Коева затащили в милицейскую машину. Бить его стали прямо в машине. Оказавшийся рядом Вячеслав Качуренко попытался заступиться. Его тоже затащили в УАЗ. Минут двадцать, свидетельствуют очевидцы, машина раскачивалась: избиение продолжалось. Затем поехали за город. “Задержанных” вывезли к лесополосе в двух километрах от города. Тут уже трое милиционеров – Любезный, старший сержант Лищина и лейтенант Попок – дали волю рукам. Жертв уложили на землю. Избивали, душили. Качуренко еще подавал признаки жизни. И тогда ему заткнули кляпом рот.
Переломы, ссадины, кровоподтеки, кровоизлияния, разрыв печени – так установит позже судмедэкспертиза...
Судебная коллегия по уголовным делам Николаевского областного суда сочла вину полностью доказанной. Все трое признаны виновными в совершении преступлений, связанных с превышением власти, совершением умышленных убийств. Суд приговорил их к лишению свободы с отбыванием наказания в ИТК усиленного режима: Любезного – к 15-ти, Лищину – 13-ти, Попка – 12-ти годам. Кроме того, суд лишил их милицейских званий . (“Киевские ведомости”, 18 февраля 1997 г.)
* * *
На днях прокуратура Броварского района возбудила уголовное дело по статье 166, части второй УК Украины в отношении сотрудника милиции. Оперуполномоченный Калитянского сельского отделения внутренних дел Анатолий Какун в буквальном смысле слова выбивал показания у гражданина Шило. Когда Шило терял сознание, он поливал его водой и возобновлял попытки с удвоенной силой. Получившего телесные повреждения и сотрясение головного мозга сельчанина доставили в больницу.
...Из жалобы юрисконсульта Олега Гольши: “В коридоре перед лестничным маршем первого этажа красного корпуса Университета на меня внезапно набросились три работника милиции, сбили с ног, стали избивать ногами и дубинками, затем скрутили и повезли в отделение... Помогите, пожалуйста, наказать участников расправы, иначе это сойдет им с рук, а я теперь не могу ни жить, ни работать спокойно”. В РУВД от студента-юриста требовали признать себя пьяным и таки добились своего.
...Сотрудника АКБ “Легбанк” Рамиза Мамедова задержали и, изъяв паспорт, более полусуток промурыжили в кутузке Минского райуправления лишь за то, что его внешность показалась стражам порядка слишком подозрительной. “Я являюсь гражданином Украины и считаю, что случившееся – грубое нарушение элементарных прав человека. Передо мной никто не подумал извиниться, не объяснили даже, за что оштрафовали”, – пишет он в редакцию.
...Работник Шевченковского РУВД Дмитрий Бдюлев отказался принимать от родителей потерпевшего (и впоследствии скончавшегося в больнице) 20-летнего Виталия Лыски заявление.
...Да, уволены из органов работники, потрошившие карманы и упражнявшиеся в рукопашном бою против Юрия Казмиренко (охранника банка “Денди”). Проведено тщательное служебное расследование и по всей строгости закона областным ГУ МВД наказаны покровители опера Какуна. Объявлен в розыск убивший студента Сергея Романенко “беркутянин” Ващенко. Но сколько подонков в погонах продолжает нести службу, куражась своей неограниченной властью? (“Киевские ведомости”, 18 февраля 1997 г.)
* * *
А.Шаповалов (Артемовск) в мае 1996 г. подрался с милиционером, в больнице оказали помощь, наложили швы на раны. В тот же день его снова забрали в милицию, били по свежим ранам. Через десять дней потребовал медэкспертизы, но следователь в этом отказал (“Тюрьма и воля”, февраль 1997 г.).
* * *
Чрезвычайное происшествие, случившееся в Ленинском РОВД Запорожья, не входит ни в какие рамки. Четыре офицера милиции оказались замешаны в надругательстве над девушкой, находившейся в камере предварительного заключения.
Так как официального подтверждения или опровержения не последовало, пришлось обратиться за комментариями в прокуратуру. Да, подтвердил один из прокурорских работников, ЧП имело место. По факту изнасилования в отношении четырех офицеров милиции возбуждено уголовное дело. Надругались над девушкой ночью, в одной из камер райотдела. Трое из них – работники уголовного розыска, четвертый – сотрудник инспекции по делам несовершеннолетних. Два офицера находятся в бегах. Один, проходящий по делу “как прямой насильник”, арестован и помещен в СИЗО. Еще один офицер, “созерцавший и не сообщивший”, проходит как соучастник и находится на подписке о невыезде (“Киевские ведомости”, 5 марта 1997 г.)
* * *
Работникам Львовского УСБУ лейтенанту Олегу Позовикову и контролеру следственного изолятора СБУ Валерию Брайляну, подозреваемым в смерти жителя города Городка Юрия Мозолы, предъявлено официальное обвинение – халатное отношение к исполнению служебных обязанностей (ст.254 пункт “б” УК Украины). Обоим работникам СБУ угрожает заключение сроком от 3 до 7 лет. Процесс начнется 25 февраля. Ю.Мозола был задержан весной минувшего года по подозрению в совершении убийств 17 человек в Братковичах Городокского района. Следствие считает, что во время добывания следственных показаний он был замучен до смерти (“Всеукраинские ведомости”,№24, 1997 г.)
* * *
Военный суд Львовского гарнизона принял “соломоново решение”: уголовное дело о смерти в следственном изоляторе СБУ во Львовской области 27-летнего Юрия Мозолы возвратить на доследование. Длившееся целый год расследование так и не установило, кто конкретно виновен в смерти безвинного человека. Более того, в ходе судебного разбирательства выяснилось, что двое подсудимых – дежурный помощник СИЗО О.Позовиков и контролер Валерий Брайлян, которым инкриминируется халатное отношение к службе, повлекшее за собой тяжкие последствия, – не имели к этим последствиям, вроде бы, никакого отношения: смерть Юрия Мозолы случилась во время дежурства другой смены. Большое сомнение, похоже, вызывает и сама причина гибели Юрия Мозолы – будто он скончался из-за плотно надетой на него смирительной рубашки, что, якобы привело к механической асфиксии. Скажем, один из подсудимых поведал на суде, что грудную клетку можно сильно сжать коленом, если положить человека на пол, постоять или посидеть на лежащем... Тем чудовищнее звучала в зале суда версия, будто живого места на теле Юрия Мозолы не осталось вследствие того, что он, пребывая-де в психопатическом состоянии, сам мог нанести себе множество телесных повреждений (“Киевские ведомости”, 11 марта 1997 г.)
* * *
Свидетель по делу лидера Донецкого стачкома М.Крылова Легезин, возглавляющий Ассоциацию инвалидов Горловки, сообщил, что на предварительном следствии к нему применялись противозаконные методы: его, пожилого человека и тяжело больного инвалида, летом 1996 года в жаркий день 9 часов беспрерывно допрашивали, не дав за все время выпить ни глотка воды. (Бюллетень “Права людини”, №4, 1997 г.)
* * *
25 апреля с.г. родные и друзья похоронили 16-летнего киевлянина Евгения Смияна. На протяжении нескольких месяцев он находился в одной из камер следственного изолятора№1 ГУ МВД Украины в Киевской области (Лукъяновская тюрьма). Как свидетельствуют родственники, ранее Евгений не жаловался на здоровье. Тюремные медики, однако, утверждают, что у Смияна случился инфаркт.
Возможная причастность к гибели подследственного со стороны сокамерников или персонала СИЗО проверяется. Наряду с этим отрабатывается и версия о том, что в свое время Женю жестоко избили в одном из столичных райуправлений милиции и фатальная развязка произошла именно вследствие этих жестоких побоев (“Киевские ведомости”, 26 апреля 1997 г.)
* * *
Всеукраинский комитет защиты прав человека требует уволить черкасского прокурора. Об этом говорится в письме, направленном в адрес Генерального прокурора Украины Г.Ворсинова, под которым поставили свои подписи более 300 черкащан. В письме высказывается озабоченность тем, что “...в системе правоохранительных органов Украины обычным методом ведения предварительного следствия является применение избиений и пыток, как способа добиться от обвиняемого признания им своей вины”. В качестве “одного из последних фактов совершения преступления против правосудия” приводится нашумевшее в Черкассах дело школьного учителя Сергея Фальковича, обвиняемого в изнасиловании 9-летней школьницы. Правовая комиссия Всеукраинского комитета защиты прав человека, изучив материалы предварительного следствия, сделала вывод о надуманности обвинения против Фальковича, о фабрикации материалов и применении к подследственному “непроцессуальных мер”. Проверка, организованная УМВД Украины в Черкасской области, не обнаружила подтверждения фактов использования незаконных способов ведения следствия в отношении С.Фальковича. Адвокат Галина Лобанова, однако, намерена представить свидетельства, подтверждающие, что эти факты имели место, а результаты одной из экспертиз сфальсифицированы.
Адвокат и проводившая самостоятельное расследование по этому делу черкасская журналистка Валентина Васильченко заявили, что замечали за собой слежку.
Если обвиняемый в совершении преступления Фалькович виновен, то доказать его вину должны законными методами (“Киевские ведомости”, 13 мая 1997 г.)
* * *
Київський міський суд розпочав розгляд справи за обвинуваченням у вбивстві та співучасті у вбивстві, скоєному двома офіцерами та стажистом Дніпровського райуправління внутрішніх справ Києва. Йдеться про жорстоке закатування торік неподалік столичного універсаму “Дитячий світ” молодого юриста, який випадково трапив на очі п'яним “дозорним правопорядку” і чиє бездиханне тіло після “розмови” з представниками влади в опорному пункті міліції було виявлено поблизу смітника на вулиці. Слідство у цій справі тривало рік і довело не лише факт жорстокого, аж до смерті, знущання з громадянина, а й зловживання владою, перевищення службових повноважень, приховування злочину, висвітлило “порядки”, що існують у правоохоронних органах (“Голос України”, 17 травня 1997 р.)
* * *
В Харьковском областном суде продолжается слушание дела бизнесмена Г.Л.Романова. Ему предъявлены обвинения по семи статьям УК Украины. Ни по одной из этих статей Романов своей вины не признает. В защиту бизнесмена выступили Э.Рязанов, В.Буковский, К.Любарский, И.Ратушинская, И.Геращенко. Г.Л.Романов содержится под стражей 28 месяцев, что превышает максимально допустимый срок содержания в период предварительного следствия (1,5 года). За это время он 140 дней держал голодовку и все 140 дней содержался в карцере, подвергался принудительному кормлению, перенес микроинсульт, заразился чесоткой и педикулезом. В настоящее время он отказывается от участия в судебных заседаниях, объявил голодовку и опять помещен в карцер до принятия решения по факту незаконного содержания его под стражей (Бюллетень “Права людини”, №6, 1997 г.)
В военном суде Запорожского гарнизона проходит судебный процесс по уголовному делу в отношении рядовых С.Сердюченко и В.Олешкевича, а также младшего сержанта Кличановского по факту самоубийства рядового, уроженца г. Краснограда Харьковской области в связи с грубыми нарушениями уставных правил взаимоотношений между военнослужащими (Бюллетень “Права людини”, №2, 1996 г.)
* * *
С начала августа 1996 года за неуставные отношения осуждено 17 военнослужащих только из подразделений Харьковского гарнизона. И тенденции к снижению “дедовщины” не ощущается. Выплатить 126 гривен и в дальнейшем продолжить службу в дисбате придется рядовому Александру Шейко за избиение рядового. Часто издевательства происходят при молчаливом присутствии свидетелей, которые боятся вмешиваться (“Время”, 21 ноября 1996 г.)
* * *
Нещодавно в Луцькому підрозділі національних гвардійців “дєд” одним ударом ноги вбив чергового по кухні (“Україна молода”, 4 грудня 1996 р.)
* * *
Через “дідівщину” повісився молодий солдат Олексій Лагутін в одній із військових частин Запорізького гарнізону. Було порушено кримінальну справу (“Україна молода”, 19 грудня 1996 р.)
* * *
17-летний студент из Одесского института сухопутных войск был избит курсантом этого института Жуком и попал в госпиталь. Чтобы скрыть происшествие, руководство института намеревалось отправить пострадавшего П.Ковалева для прохождения срочной службы до достижения им необходимых по Конституции 18 лет (Бюллетень “Права людини”, №22, 1996 г.)
* * *
Именно поведение офицеров способствует обстановке, угрожающей прохождению службы солдат в воинских частях Украины.
Правозащитные организации г. Одессы провели мониторинг нескольких уголовных дел по фактам убийств, увечий, ранений солдат срочной службы. Некоторые факты стали известны только потому, что потерпевшие остались живы (Бюллетень “Права людини”, №1, 1997 г.)
* * *
Львиная доля всех дел, рассматриваемых военным судом, касается статьи 238 УК, т.е. “дедовщины”. Имеющиеся статистические данные – и по количеству преступлений, и по характеру телесных повреждений – секрет (“Всеукраинские ведомости”, №5, 1997 г.)
* * *
Председатель союза “Воинское единство” Виталий Чечило принес в редакцию газеты рукопись “Белой книги”. Это сборник свидетельств царящего в армии беспредела.
Дед военнослужащего Нестеренко Г.М., в/ч А-0490, г. Кривой Рог:
“Мій онук прослужив у частині дев'ять днів і по-звірячому був убитий. Побита голова, понадривані вуха, проколота якоюсь швайкою гортань. Щоб скрити сліди насильницької смерті, його було в казармі цієї частини на третьому поверсі у каптьорці підвішено... В частині ні дочку, ні медсестру до труни не допустили, щоб подивитися на тіло Григорія. Труну з тілом Григорія супроводжували солдат і капітан медичної служби цієї частини. Тільки вдома ми відкрили труну і в присутності багатьох людей побачили страшні побої”.
Мать военнослужащего Штофеля С.Н., в/ч А-0289, г. Феодосия:
“В течение трех месяцев сын испытал на себе издевательства моральные и физические, били сына табуреткой по голове и по позвоночнику, после чего он обращался к врачу с жалобами на головные боли, боли печени, желудка и позвоночника. В госпиталь не направили и должного обследования и лечения он не получил, а сына все больше и больше беспокоят все те же боли плюс моральные издевательства со стороны офицера, что и стало причиной самовольного оставления сыном части”.
Мать военнослужащего Полухина В.В., г. Черкассы:
“В части избивали. Он дал сдачи. Стало еще хуже, стали избивать по почкам. Месяц истязали, он не выдержал и убежал... Старший сын служил в армии – пришел калекой. Теперь этого хотят сделать калекой?”
Мать военнослужащего Бабчука А.А., в/ч 89520 “И”, Черниговская область, пгт “Десна”:
“Мой сын оказался в данное время инвалидом – психически нездоровым человеком. Сын всегда был очень способным... Оказалось, что не нужно овладевать знаниями, а в первую очередь надо накормить в столовой старшин и сержантов и еще поставить горилку, чтобы военная техника была наготове и оценки будут хорошие, и солдат молодых тогда допустят к управлению. Мой сын за 3,5 месяца потерял в весе 15 кг и весь кожный покров в гнилых ранах, опухлость ног... Неужели командование дивизии “Десна” не имеет времени навести порядок?”
Богатирський С.В., в/ч 2209, м. Сімферополь:
“Мене і рядового Баліцкого заставляли працювати на базарі. Про ці роботи знали майор Шуміло, капітан Гетьманенко і лейтенанти Євтушок і П'ятько. Працювали з ранку до ночі. Ми не бачили ні завтрака, ні обіда, ні вечері. Увечері мене завели у світлицю лейтенанти гв. Євтушок і П'ятько і побили резиновой дубинкой. Нас визвав командир дівізіону майор гв. Шуміло і сказав, що нада помочь лейтенанту гвардії Євтушку з грошима, тому що він когось побив і йому потрібні долари. Ми копали подвал у однієї жінки, вона дала нам 60 доларів, які отримав Євтушок. В цій частині дідівщина. Піднімають уночі, б'ють, ідеш в увольнєніє, треба щось принести. Сам командир дівізіону майор Шуміло знущається, заводить у свій кабінет і б'є резиновою дубіною, заставляє присідати з табуреткою по триста і отжиматься більше сотні раз. Майор Шуміло заставляє носить бензин для нього, гроші просимо на ринку і купуємо бензин по 40-50 літрів ” (“Всеукраинские ведомости”, №16, 1997 г.)
* * *
Становятся достоянием гласности подробности ЧП в в/ч 3050, откуда глубокой ночью сбежало шестеро молодых солдат. Самовольную отлучку они совершили лишь затем, чтобы добраться до военной комендатуры и пожаловаться на издевательства и побои старослужащих. В/ч 3050 занимается охраной херсонских исправительных учреждений и конвоированием арестованных в суды. На первых порах офицеры заняли “круговую оборону”, отказываясь общаться с газетчиками. Все изменилось лишь после приезда в Херсон проверяющих из МВД Украины. Заместитель командира в/ч 3050 майор Качан недоумевал: почему бойцы не пожаловались на обидчиков ему или другим офицерам? На что у ребят готов вполне резонный ответ – а как, собственно, те могут наказать виновных? Гауптвахты для распоясавшихся вояк в Херсоне вообще нет. Ближайшая находится в Николаеве – туда два часа езды. Следователь Херсонской военной прокуратуры Владимир Захарчук ведет дело о неуставных отношениях в в/ч 3050 (“Киевские ведомости”, 7 февраля 1997 г.)
* * *
12 березня 1997 року у військовій частині в/ч а-3521 (м. Київ) загинув Сергій Юнін з Херсону. За офіційною версією він повісився за три кілометри від автобату, де служив.
Неодноразово у пресі з'являлися публікації на тему нестатутних відносин та суїцидально-летальних наслідків. Простежується дуже чіткий зв'язок: хлопці не витримують знущання “дідів” і кінчають життя самогубством. А військові командири звинувачують журналістів у сприянні створення негативного образу нашого війська. Справою Юніна займається прокуратура (“Голос України”, 9 квітня 1997 р.)
* * *
Мой сын, Недилько Андрей Васильевич, служил в в/ч 3036 Днепропетровска, ул. Пожарная, 35. Во время прохождения службы сын был примерным солдатом, получил звание сержанта, давали ему поощрительный отпуск, жалоб в его адрес не было. В части работал в медпункте фельдшером. Осталось ему служить еще три месяца, и вдруг... 22 января 1997 года один солдат сильными ударами молотка расколотил череп сыну, когда тот спал, да так, что две недели он не приходил в сознание в реанимации. Диагноз: открытое проникающее ранение, ЧМТ, многооскольчатый перелом височной и теменной кости, ушиб головного мозга, вдавленный перелом черепа, моторная афазия.
Находился в нейрохирургическом отделении 14 дней, сейчас в военном госпитале Министерства обороны. Солдат С.Мидлер, который покушался на жизнь Андрея, занимался воровством, постоянно обворовывал моего сына, потом совершил побег домой на целый месяц, но отец привез его в часть, постарался все загладить. Тогда он совершил следующее преступление: сделал моего сына инвалидом 1 группы. Часть 3036 не хочет ходатайствовать, чтобы сына направили в реабилитационный центр Киева. Сын в этом очень нуждается, у него полностью нарушена речь. Начальник медчасти, где служил Андрей, майор Юрий Рех, сказал мне: – Вы неблагодарны, мы для вас много сделали. Вы этого не цените. Поезжайте домой и лечитесь... Но не сказал, за какие средства лечить сына. Галина Недилько (“Независимость”, №48-49, 1997 г.)
Організація Об'єднаних Націй
КОНВЕНЦІЯ ПРОТИ КАТУВАНЬ ТА ІНШИХ ЖОРСТОКИХ,
НЕЛЮДСЬКИХ ТА
ПРИНИЖУЮЧИХ ГІДНІСТЬ
ВИДІВ ПОВОДЖЕННЯ І ПОКАРАННЯ
САТ/С/SR.283
22 травня 1997 року
Поширюється вільно
|
Третя чергова доповідь України |
Неофіційний переклад |
Сталося у Палаці Націй, Женева, у вівторок, 29 квітня 1997 року о 10-й годині ранку
Головуючий: пан Діранда Муель
Засідання оголошується відкритим о 10.10 ранку.
1. На запрошення голови місця за столом Комісії займають пані Павликовська, пані Денисенко, пан Семашко і пан Гусаков (Україна).
2. Голова вітає українську делегацію і запрошує її розпочати третю чергову доповідь України, яка міститься у документі CAT/C/34/Add.1
3. Пані Павликовська (Україна) каже, що на час подання своєї першої доповіді у січні 1990 року Україна являла собою складник Радянського Союзу. Третя чергова доповідь є другою, яку Україна подає після досягнення незалежності, через п'ять років після другої чергової доповіді. Протягом цих років в Україні набрало чинність нове законодавство про права людини. Стосовно питань, що належать до компетенції комісії, сталися дуже важливі зрушення. Український уряд сподівається, що діалог з Комітетом проти катувань уможливить визначення практичних засобів зміцнити ці зрушення та краще узгодити українські норми про права людини з міжнародними.
4. Україна стала членом Ради Європи у листопаді 1995 року, а відтак взяла на себе численні зобов`язання, зокрема стосовно реформування своєї правової системи. Вона забажала докладніше пояснити деякі статті нової конституції, які були подані на експертизу Раді Європі та Інституту порівняльного права у Лозанні і отримали дуже схвальні відгуки. Деякі статті конституції прямо посилалися на положення Конвенції. Наприклад, стаття 2 Конвенції, згідно з якою наказ вищого посадовця не може вважатися виправданням катувань, відображена у статті 60 конституції, в якій гарантується, що ніхто не зобов'язаний виконувати накази начальника, якщо ці накази є явно злочинними. За статтею 25 конституції жоден український громадянин не може бути вигнаний за межі держави; ця норма добре узгоджується зі статтею 3 Конвенції. В статті 55 конституції твердиться, що кожен український громадянин має право оскаржувати в суді дії державних службовців. До того, після використання всіх засобів правового захисту за національним законодавством, кожен громадянин має право звертатися до міжнародних організацій, членом яких є Україна. Отже, громадяни можуть скористатися цілою низкою засобів правового захисту, які запобігають порушенням їхніх прав і дозволяють дістати відшкодування за будь-яку шкоду, заподіяну незаконними рішеннями держави (стаття 56 конституції, яка співвідноситься зі статтею 14 Конвенції). Стаття 59 гарантує надання безоплатної юридичної допомоги, а також свободу обирати собі адвоката. Додержання принципу презумпції невинуватості забезпечується в статті 62 конституції. Назагал конституція гарантує, що держава несе відповідальність перед громадянином, а захист особистих прав і свобод є засадничим обов'язком держави. В статті 8 конституції визнається верховенство права, а в статті 9 твердиться, що міжнародні договори, ратифіковані Україною, є складовою частиною українського законодавства. Українська конституція є надзвичайно новочасною, до того ж зараз опрацьовуються численні законодавчі акти з метою узгодження національних правових норм з європейськими і міжнародними стандартами.
5. 19 грудня 1995 року Україна підписала протоколи 1, 4 і 7 до Європейської Конвенції про права людини; зараз робоча група Ради Європи досліджує українське законодавство з метою виявити будь-які розбіжності між цим законодавством і міжнародними нормами. Необхідні документи щодо ратифікації Протоколу 6 до Європейської Конвенції про права людини та основні свободи, стосовно скасування смертної кари, було подано до Верховної Ради у квітні 1997 року, а наприкінці травня 1997 року має відбутися їх розгляд. 2 травня 1997 року Україна підписала Європейську Конвенцію про запобігання катуванням та нелюдському або принизливому поводженню або покаранням, а 24 січня 1997 року Верховна Рада України ратифікувала цю конвенцію.
6. В Україні досі обговорюється дражливе питання про скасування смертної кари. З цією метою створено спеціальну комісію. У січні 1997 року до Верховної Ради внесено законопроект, який передбачає істотні поправки до Кримінального кодексу стосовно всіх питань щодо смертної кари. На час до ухвали цього законопроекту запроваджено мораторій на виконання смертних вироків. Текст законопроекту про поправки до Кримінального кодексу роздано членам цього комітету.
7. Інший важливий аспект реформ, що відбуваються в Україні, стосується удосконалення судової системи, і перший етап цієї реформи зараз закінчено. Прокуратура стала більш демократичною і наближається до європейських стандартів. Друга низка заходів, яких вживають за активної співпраці міністерств юстиції і внутрішніх справ, має на меті перепідпорядкування в'язниць від міністерства внутрішніх справ міністерству юстиції. Новий кримінальний кодекс, положення якого повинні узгоджуватися з нормами Конвенції, зараз доопрацьовується і відповідатиме вимогам статей 1 і 4 Конвенції. В проекті кримінального кодексу також передбачено відповідальність держави у випадках, коли доведено вину державного службовця у скоєнні актів насильства або принизливого поводження, і встановлено покарання винуватців таких злочинів, які підлягають ув'язненню на строк від 3 до 8 років, або від 5 до 12 років, якщо подібні акти спричинили тяжкі наслідки. Згідно зі статтею 345 проекту, які намагаються силоміць вибити свідчення в кримінальних справах, несуть особливу відповідальність. Внесено також цілу низку положень з метою запобігти застосуванню катувань у збройних силах, які передбачають позбавлення волі на строк від 3 до 5 років у випадках зловживання владою стосовно підлеглих і покарання за знущання над цивільними мешканцями. Кожен виконавець злочинного наказу нестиме кримінальну відповідальність. Треба підкреслити, що всі ці норми вносяться в українське законодавство вперше і є важливим кроком вперед для країни в цілому.
8. В 1994-1995 роках було прийнято 18 законів і 13 указів Кабінету міністрів стосовно закладів виконання покарань задля гуманізації режиму в цих закладах і самих покарань. Закон 1994 року про внесення змін до закону про виконання вироків гарантує, зокрема, відкладення виконання вироків щодо вагітних жінок або матерів з дітьми молодше 3 років. Ухвалено також положення про поліпшення буденного життя у в'язницях через збільшення дозволеної кількості посилок або телефонних дзвінків, а також дозвіл тимчасових звільнень. Аналогічні заходи було вжито і щодо виправно-трудових закладів. В 1996 році було здійснено понад 5 тисяч інспекцій в українських в'язницях, під час яких викрито понад 7 тисяч порушень нормативних актів. Задля їх виправлення було порушено близько 4700 справ; майже 2 тисячі службовців піддано дисциплінарним заходам, а 22 обвинувачено у кримінальних злочинах. Крім того, було анульовано 269 рішень; визволено 92 особи, яких незаконно тримали під вартою, а 219 засудженим відкладено виконання вироків. У червні і серпні 1996 року Рада Європи посилала робочу місію для оцінки стану української пенітенціарної системи, і в письмовій доповіді цієї місії містилося жалкування щодо окремих випадків і недоліків. Зараз обговорюються заходи до виправлення цих недоліків.
9. Наприкінці висловлює сподівання, що розгляд третьої чергової доповіді України сприятиме кращому розумінню труднощів, які спіткали її в становленні правової держави і зміцненні досягнутих раніш поліпшень, попри серйозні економічні негаразди, від яких потерпає Україна.
10. Пан Яковлєв (доповідач в справах України) подякував українській делегації за цю промову і зазначив, що розробку нової конституції, а також проектів кримінального, кримінально-процесуального, цивільно-процесуального і виправно-трудового кодексів треба тільки вітати. Проте Комітет над усе цікавить, які законодавчі норми застосовуються зараз, адже нові положення, позаяк задовільні, не наберуть чинності аж до 2000 року. В цьому відношенні, на період переходу до демократії доконечна політична воля реформувати судову систему. Положення Конвенції, зокрема статті 1, були попри все далеко точнішими за статті в проекті кримінального кодексу, покликані підвищити кримінальну відповідальність за службові злочини, а надто статті 166, яка встановлює кримінальну відповідальність за зловживання владою або перевищення повноважень (параграф 17 доповіді). До того ж, у нових положеннях видається нечітко відображеним питання про залякування або про явний тиск на особу з метою дістати від неї або третьої особи свідчення або визнання. Бажано також одержати докладніші пояснення щодо закону про попереднє ув'язнення, закону про внесення поправок до кримінально-процесуального кодексу (які посилюють право на правовий захист), закону про відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями органів дізнання або слідства, прокуратури або судів (параграф 13 цієї доповіді). В параграфі 43 доповіді було заявлено, що більшість статей виправно-трудового кодексу зазнала змін і доповнень з метою гуманізації умов утримання в'язнів, точнішого визначення правового статусу засуджених, гарантування їх прав і скасування надмірних обмежень. Про які надмірні обмеження йдеться? Згідно з законом про відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями органів дізнання або слідства, прокуратури або судів, українські громадяни мають право одержати компенсацію за будь-яку заподіяну їм шкоду (параграф 62 доповіді). Чи може українська делегація навести кілька прикладів, коли компенсацію було присуджено на підставі цього закону?
11. Комітет також бажає дізнатися, чи перекладено текст Конвенції і видано в офіційному друкованому органі, чи просто опубліковано неофіційно.
12. Нарешті, як в Україні здійснюється нагляд за додержанням вимог щодо арешту і затримання, і чи насправді, як повідомляють Комітетові, адвокати не можуть представляти інтереси своїх клієнтів під час попереднього слідства без згоди слідчого. Треба наголосити, що економічні негаразди, які спіткали Україну, аніяк не виправдовують невиконання нею своїх зобов'язань за міжнародними договорами, учасницею яких вона є, серед них і зобов'язань, взятих на себе відповідно до Конвенції.
13. Пан Пікіс (альтернативний доповідач у справах України) обмежився зауваженнями щодо виконання статей 11 і 16 Конвенції, а також зазначив, що Комітет потребує докладнішої інформації про конституційні засади захисту прав людини, зокрема прав, які гарантовано Конвенцією. Оскільки Конституційний договір, укладений між Верховною Радою і Президентом 8 червня 1995 року, був основним актом, що гарантував захист прав людини і виконання міжнародних зобов'язань держави, він хоче дізнатися про сучасний правовий статус договору, і чи матиме він рацію у думках, що конституція, положення якої назагал описала українська делегація, вже набрала чинності.
14. Віталися б будь-які пояснення щодо правової бази діяльності прокуратури і міністерства внутрішніх справ. За змістом первісного документа (HRI/CORE/1/Add.63) і третьої чергової доповіді, саме ці органи несуть основну відповідальність за забезпечення прав, гарантованих у Конвенції. Чи є вони незалежними від виконавчої гілки влади, зокрема від державних органів управління слідчими ізоляторами і в'язницями?
15. Попри численні заходи, спрямовані на виконання статті 11 Конвенції – законодавчі положення, в яких гарантуються доступ до адвоката на кожній стадії слідства (параграф 63 первісного документа), процедури перевірки законності та обгрунтованості арешту (параграф 37 доповіді), указ Кабінету міністрів від 26 січня 1994 року про программу узгодження умов утримання в слідчих ізоляторах і в'язницях з міжнародними нормами, а також інші заходи і процедури, згадані у параграфах 53 і 54 доповіді – Комітет констатує брак спеціального державного органу контролю над системою арешту, попереднього ув'язнення та виконання покарань. Окреслені у параграфі 48 доповіді заходи до перепідпорядкування пенітенціарної системи від міністерства внутрішніх справ міністерству юстиції, або незалежному органу, є кроком у правильному напрямі, і останній вибір був би ліпшим.
16. В статті 12 Конвенції міститься вимога створення незалежного органу для проведення непристрасного слідства за наявності будь-яких розумних підстав вважати, що було скоєно катування на території держави-учасниці. Комітет не зумів висновити з відомостей, поданих у параграфах 57 і 58 доповіді, чи є прокуратура досить незалежною від органів державної влади і правоохоронних органів, щоб успішно виконувати цю функцію. Треба нагадати, що держави-учасниці повинні у своїх доповідях повідомляти Комітет про перебіг подій після подання попередньої доповіді, які стосуються органів, уповноважених виконувати положення Конвенції, а також про зміни у правилах, інструкціях та адміністративній практиці, про гадані порушення та підсумки їх розслідування, доведені факти порушень і вжиті заходи до захисту прав потерпілих. Зокрема, Комітет бажає з'ясувати правові підстави затримання і максимальну тривалість попереднього ув'язнення, а також сприйняття українським урядом доцільності щомісячних опитувань затриманих і засуджених працівниками прокуратури, а також наслідків таких опитувань.
17. Стосовно виконання статті 13 Конвенції Комітетові цікаво, які державні органи управнені приймати скарги від осіб, які мають себе за потерпілих від катувань, який правовий статус службовців, які ведуть розслідування таких скарг, який граничний термін для закінчення таких розслідувань і які заходи вживають проти державних службовців, чию вину в скоєнні катувань, жорстокого, нелюдського або принизливого поводження доведено. До того, він запитав про кількість скарг, поданих за період, про який йдеться у третій черговій доповіді, і поцікавився, чи досі чинне право на приватне обвинувачення, і коли так, чи надає держава в якийсь спосіб правову допомогу скаржникові.
18. Щодо права потерпілих від катувань на відшкодування (стаття 14 Конвенції), Комітет звернув увагу на закон про порядок відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями органів державної влади, а також статтю 400-1 Цивільного кодексу, в якій гарантується право громадян та юридичних осіб на відшкодування шкоди, заподіяної порушенням їх законних прав з боку третіх осіб (параграфи 71 і 72 первісного документа). Нова стаття 53-1 Кримінально-процесуального кодексу зобов'язує дізнавачів, слідчих, прокурорів і суддів вживати заходів до відшкодування збитків, заподіяних громадянам їх незаконними діями (параграф 60 доповіді), тобто також стосується виконання статті 14 Конвенції. Проте було подано замало відомостей, тому Комітет бажає знати, що саме має український уряд за “моральну шкоду”, чи є певні законодавчі обмеження на розмір компенсації, чи може потерпілий позиватися у цивільному процесі і чи залишається чинним право на цивільний позов, якщо компенсацію присуджено під час розгляду кримінальної справи. Чи діють спеціалізовані заклади, які надають медичне і психологічне лікування жертвам катувань? Скільки справ було розглянуто судами за період, про який йдеться у доповіді, з якими наслідками і які суми було сплачено потерпілим як компенсацію?
19. Щодо застосування статті 15 Конвенції Комітет бажає дізнатися, чи існують якісь законодавчі запобіжники використанню свідчень, одержаних катуванням, як доказів у суді. Комітет буде вдячний за докладінший опис будь-яких справ, коли начебто чинився тиск з метою одержати свідчення силоміць. В цьому відношенні Комітет особливо бентежать справи Сергія Височанського і Василя Миколайовича Кривоноса, згадані у доповіді Міжнародної Амністії, і цікавить, який порядок перевірки добровільності подібних свідчень, і чи може обвинувачення грунтуватися винятково на таких свідченнях.
20. Порівняно з попередніми статтями, відомості про виконання статті 16 Конвенції є занадто стислими. В параграфі 65 доповіді вказано, що будь-які дії, які становлять склад жорстокого, нелюдського або принизливого поводження чи покарання, заборонені на території України, але взагалі не йдеться про конституційні гарантії і визнання подібної поведінки кримінальними злочинами, а також про умови утримання в слідчих ізоляторах і в'язницях. Не маючи такої інформації Комітет не може висновити, чи нехтує держава-учасниця своїми зобов'язаннями відповідно до статті 16. Міжнародна Амністія згадує про справу Міколая Шпаковича, який помер начебто після побиття його міліціонерами, а також описує стан ВІЛ-інфікованих в'язнів у в'язниці міста Донецька, яким начебто відмовили у належній медичній і стоматологічній допомозі. Чи може українська делегація дати якісь пояснення з приводу цих випадків?
21. Але найбентежнішим в українському законодавстві залишається застосування смертної кари за різноманітні злочини, серед них за замахи на життя міліціонерів, національних гвардійців і вояків, а також дедалі більша кількість винесених смертних вироків і страти багатьох засуджених на смерть. Подібні страти виконуються попри зобов'язання, взяті на себе Україною перед Радою Європи 26 вересня 1995 року щодо запровадження мораторію на страти. Україна посідає друге місце у світі за кількістю страт, і ні зобов'язання перед Радою Європи, ні осуд України Парламентською Асамблеєю у січні 1997 року не досягли бажаних результатів. Смертні вироки і страти в Україні стали темою численних доповідей і відозв Міжнародної Амністії у 1995-1997 роках. В параграфі 12 доповіді (CAT/C/34/Add.1) зазначено, що кількість смертних вироків і страт зростає, і згідно з опублікованою 11 лютого 1997 року доповіддю Міжнародної Амністії, в 1996 році в Україні було страчено 167 осіб. Ці факти викликають серйозне занепокоєння, і він бажає почути від українського уряду чіткого висловлення своєї позиції щодо застосування смертної кари, а також злочинів, за які вона присуджується, і кількості страт. Нарешті, він звернув увагу на обвинувачення, висловлені Міжнародною Амністією у пам'ятній записці про третю чергову доповідь України: в ній твердиться, що деяких в'язнів у виправно-трудових колоніях використовували як живих мішеней для підготовки підрозділів спеціального призначення МВС; Міжнародна Амністія також повідомляє про неприпустимі забари у розгляді справ судами. Всі ці обвинувачення потребують пояснень.
22. Пан Соренсен підтримав запитання, які висували до української делегації попередні промовці. Він вітав очікуване підписання Україною Європейської Конвенції про запобігання катуванням та нелюдському або принизливому поводженню або покаранням.
23. Параграф 34 доповіді (CAT/C/34/Add.1) не висвітлював питань професійної підготовки, а параграф 35 містить замало відомостей в цьому відношенні. Проте професійна підготовка та освіта, яких вимагає стаття 10 Конвенції, є абсолютно необхідними, особливо для країни у перехідний період. Він бажав дістати докладніших відповідей про те, якого навчання з запобігання і відвернення катувань надають, скажімо, у медичних вчилищах, а також про те, якої підготовки дістають у цій царині міліціонери, судді або митники. Зокрема, доконечно знати, чи обізнані ці державні службовці з тим, як можуть поводитися особи, котрих піддавали катуванням.
24. В статті 16 Конвенції твердиться, що зобов'язання на підставі статей 10, 11, 12 і 13 стосуються не лише катувань, але й жорстокого, нелюдського чи принизливого поводження або покарань. Отже, не лише катуванню, а й усім подібним різновидам поводження треба запобігати у в'язницях і міліцейських управах. Він був дуже радий дізнатися про численні запобіжники, що стосуються перебування під вартою – наприклад, право затриманого бути поінформованим про свої права і про причини арешту, або право спілкуватися зі своїм адвокатом або бути оглянутим лікарем, якого обере сам затриманий, – але, як вже наголосив пан Яковлєв, ці запобіжники наберуть чинності лише через п'ять років. Якщо це справді так, то яким же є становище зараз, які права реально має затриманий у міліцейській дільниці і які конкретні заходи було вжито чи вживається зараз задля застосування сучасних і майбутніх запобіжників? Чи викладено ці гарантії на письмі і чи здійснюється якийсь нагляд за їх застосуванням? Навіть якщо закони не містять подібних положень, можна вже зараз розглянути питання про внесення до відомчих інструкцій МВС положень, в яких гарантується користування певними гарантіями з боку затриманих. До того ж, як зазначав пан Пікіс, інспекції міліцейських управ є доконечним засобом запобігання, тому важливо знати, які методи інспектування застосовуються в Україні.
25. Статистика кількості в'язнів в Україні неабияк бентежить: на 52 мільйони мешканців припадає 178 тисяч ув'язнених, втім у європейських країнах сучасних розмірів, як-от у Франції чи Великій Британії налічується лише близько 50 тисяч в'язнів. Що робить Україна з метою виправлення ситуації? Першим кроком до розв'язання цієї проблеми має бути прискорення судового розгляду кримінальних справ, що скоротить кількість ув'язнених у слідчих ізоляторах. Іншим бентежним фактом є те, що протягом перших 9 місяців 1996 року начебто померло 413 в'язнів; його цікавить кількість померлих у в'язницях протягом 1995 і 1996 років. На підставі інших повідомлень можна припустити, що випадки злого поводження з ув'язненими не є поодинокими. Комітету треба знати, скільки наглядачів було обвинувачено у скоєнні подібних актів у 1995 і 1996 роках і скільки з них було засуджено. Справедливо і те, що інспекції є осердям системи запобігання катуванням, серед них інспекції з боку громадських організацій, які виявилися надзвичайно корисними у багатьох країнах.
26. Пан Пікіс згадав і про недостатнє застосування статті 14 Конвенції. У цьому відношенні надзвичайно важливо знати, які норми діють щодо реабілітації жертв катувань, надто у перехідний період у країні, де зараз доконечно визнати невинуватими всіх людей, скривджених колишнім режимом. Щодо компенсації, чи треба жертвам катувань спочатку впізнати своїх катів – що не завжди можливе – або вони можуть просто звернутися до держави по відшкодування? Нарешті, стосовно медичної реабілітації він гадає, що з переходом до нової системи незабаром зайде далеко більший попит на подібні послуги, адже досі жертви катувань не мали змоги вимагати медичної допомоги.
27. Наприкінці він бажав наголосити, що Добровільний фонд ООН для жертв катувань потребує фінансової допомоги звідусіль. Можливо, економічна скрута в Україні дозволяє зробити хіба що дуже скромний внесок, але подібний вчинок продемонструє охоту держави поважати права жертв катувань і допомагати їм. Хоча Україні бракує коштів на швидке реформування, цей вчинок мав би велике символічне значення; до того, не треба забувати, що чимало інших заходів коштують дуже мало – а припинити побиття в'язнів взагалі нічого не коштує.
28. Пан Регмі наголосив, що держави-учасниці Конвенції взяли на себе зобов'язання забезпечити визнання злочинами будь-яких актів катувань або будь-якої участі у катуваннях відповідно до національного кримінального права. Параграфи 14, 16, 17, 18 і 23 доповіді показують, проте, що в українському кримінальному праві нема жодної дефініції катувань, а також не передбачено відповідних покарань або належної компенсації потерпілим. В доповіді не додержано загальних вказівок Комітету; під час розгляду другої чергової доповіді України Комітет запросив докладніших повідомлень про заходи, яких вживають або планують вжити з метою точного застосування положень Конвенції, а також тексти конституції, кодексів і нових законів, що стосуються компетенції Комітету. У доповіді не міститься таких повідомлень, а членів Комітету не можуть задовільняти голі обіцянки. Тому він сподівається, що український уряд виконає прохання Комітету.
29. Серед заходів, гідних схвали, згадано підписання Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод і деяких протоколів до неї, а також очікуване підписання Європейської Конвенції про запобігання катуванням і нелюдському або принизливому поводженню чи покаранням, підписання конвенції країн СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах, та угод про правову допомогу з деякими іншими країнами.
30. Стаття 15 Конвенції містить вимогу до кожної держави-учасниці гарантувати, що жодне свідчення, одержане внаслідок катувань, не прийматиметься як доказ у судовому розгляді. Проте в параграфі 64 доповіді вказано, що ані закон, ані звичайна практика не зазнали в цьому відношенні змін. Отже, кримінальні суди в Україні можуть зважати на свідчення, одержані внаслідок катувань, тому він згоден з коментарем пана Пікіса з цього приводу. Йдеться, зокрема, про справу пана Височанського, який, за повідомленням Міжнародної Амністії, був примушений підписати зізнання під брутальним тиском; подібне зізнання суд начебто прийняв як незаперечний доказ вини цієї особи, і саме воно стало підставою засудження пана Височанського до смертної кари. Якщо так трапилося насправді, то наявне очевидне порушення статті 15 Конвенції, тому він буде дуже вдячний українській делегації за пояснення з цього приводу. Втім він радий зазначити, що Україна вирішила скасувати смертну кару.
31. Пані Іліолопулос-Странгас приєдналася до питань, висунутих раніш іншими членами Комітету і зазначила, що вона обмежиться лише кількома питаннями. По-перше, нова конституція України встановлює, що тільки суди мають право видавати накази про арешт, але це положення не набере чинності протягом наступних 5 років: чи застережено у конституції, що тривалість перехідного періоду не може бути продовжена? Деякі інші конституційні положення явно свідчать про те, що різноманітні перехідні положення не можуть діяти довший час, але її цікавить, чи саме так було і в наведеному вище випадку. До того неясно, чи обмежує конституція загальний час затримання особи або планується встановити таке обмеження у спеціальних законах?
32. Стосовно статті 1 Конвенції у параграфі 14 доповіді було заявлено, що “у випадках, передбачених міжнародними угодами”, українські суди застосовуватимуть право відповідно до цих угод. Їй цікаво, що означає ця заява. Якщо саме національне право визначає пріоритет міжнародних угод у правовій системі держави, то який же статус права міжнародних угод в українському законодавстві? Ратифіковані Україною договори видаються начебто не менш чинними, ніж національне законодавство; чи означає це, що закон, ухвалений після ратифікації міжнародного договору, матиме перевагу над цим договором? Аби уникнути всіляких розбіжностей між договором і законом, ухваленим після ратифікації договору, чимало держав надають міжнародним договорам пріоритет порівняно з національним законодавством.
33. Було б корисно докладніше дізнатися про статус народних засідників, згаданих у параграфі 15 доповіді. Вони начебто не є ані суддями, ані особами з юридичною освітою, тому постає питання, чи існують суди, в складі яких переважають не-юристи? Вона просила також пояснити зміст фрази “...діє за умов, які виключають сторонній вплив на суди” у тому ж параграфі. Чи є судді незмінними і незалежними, або їх призначають згідно з іншими критеріями?
34. Одна із справ, згаданих Міжнародною Амністією, справа Міколая Шпаковича, порушує наступне питання. Міжнародна Амністія вказала тільки, що внаслідок цього інциденту офіцер міліції був засуджений до 8-річного ув'язнення за перевищення влади. Ця характеристика видається недоречною щодо справи про смерть людини, зокрема, якщо постає питання, чи є в українській судовій практиці в кримінальних справах звичайним увільнення офіцера міліції після відбуття, скажімо, двох років ув'язнення.
35. Нарешті, вона хоче дістати відповідь на питання стосовно секретних інструкцій міністерства внутрішніх справ, які начебто санкціонують підготовку спецпідрозділів на території виправно-трудових колоній. Подібні вказівки несумісні не лише з вимогами Конвенції, але й з міжнародними пактами про права людини і з цілою низкою міжнародних угод, що регулюють поводження з в'язнями.
36. Пан Бернс схвалив зусилля України встановити пенітенціарну систему на засадах гуманності. Він був надзвичайно ради почути про законопроект про скасування смертної кари. Але досі не з'ясовано питання, чи має Україна окрім звичайної поліції також службу безпеки з особливими правами на арешт. Його цікавило також, чи присуджували вже суди компенсації за шкоду, заподіяну катуванням або жорстоким поводженням. До того, оскільки Україна не видає власних громадян, як чинитиме уряд, якщо громадянин України, обвинувачений у скоєнні катувань в іншій державі, повернеться до України. Чи може уряд висувати обвинувачення проти цієї особи і чи зробить він це?
37. Він розчарований тим, що нові статті Кримінального кодексу не визначили самі катування як злочин. Разом узяті, перелічені злочини на кшталт зловживання влади з застосуванням насильства, можливо, охоплюють поняття катування в розумінні Конвенції, але така класифікація не дозволяє виміряти жорстокість катувань або вести статистичний облік подібних випадків. Нарешті, він зауважив, що Україна не визнає повноважень Комітета згідно зі статтями 20 і 22 Конвенції. Серед країн колишнього СРСР, які ратифікували Конвенцію, лише Україна і Білорусь не зробили декларацій, які передбачено у цих статтях.
38. Пан Жупанчич сказав, що він бажав би дізнатися докладніше про строки перебування під вартою і про тривалість утримання в слідчих ізоляторах. Він запитав, чи має підозрюваний право радитися з адвокатом під час перебування під вартою, яке може тривати не більше 72 годин. Варто нагадати, що більшість випадків катувань стається під час допитів у міліції. Щодо тривалості попереднього ув'язнення після перебування під вартою, то його цікавив максимальний термін, протягом якого не обов'язково висувати обвинувачення, а також проміжок між висувом обвинувачень і відкриттям судового процесу. Чи передбачені якісь санкції, якщо розгляд справи у суді не відбудеться протягом певного розумного строку?
39. Наприкінці він запитав, чи сформовано вже конституційний суд і чи очікують від нього розгляду не лише питань теорії права, а й окремих скарг: наприклад, чи може затриманий подати туди певну скаргу на катування? Подібна процедура діє у деяких країнах та уможливлює значну роль суду в процесі захисту прав людини.
40. Голова зауважив, що було поставлено дуже багато запитань, і запросив українську делегацію відповісти на них на наступному засіданні.
Відкрита частина засідання почалася о 12.20 того ж дня.
ОРГАНІЗАЦІЯ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ
CAT/C/SR.284/Add.1
2 травня 1997 року
Поширюється вільно
|
Третя чергова доповідь України |
Неофіційний переклад |
Сталося у Палаці Націй, Женева, у вівторок, 29 квітня 1997 року, о 15.35
Головуючий: пан Діранда Муель
Відкриту частину засідання розпочато о 15.35.
1. На запрошення головуючого пані Павліковська (Україна) сідає за стіл з членами Комітету.
2. Пані Павліковська (Україна) заявляє, що делегації видається важким відповісти на всі запитання членів Комітету за наданий час. Тому під час підготовки відповідей вони намагалися розділити питання на групи.
3. Стосовно питання затримань статті 106 і 115 Кримінально-процесуального кодексу дозволяють затримання підозрюваних лише у випадках, коли їх зловили на гарячому або негайно після скоєння злочину, якщо потерпілі свідчать саме проте них, якщо на їх одязі, речах або у домівці наявні очевидні ознаки злочину, а також якщо підозрювані намагалися втекти, не мають постійного осідку або не встановлено їх особу.
4. Слідчі повинні складати протокол, в якому зазначаються підстави арешту, дату і точний час арешту, місце затримання, а також дату і точний час складання протоколу. Затриманих повинні повідомляти про те, що вони мають право подати письмову заяву до прокуратури протягом 24 годин після затримання. В свою чергу, прокуратура повинна ознайомити затриманих з матеріалами, на підставі яких їх було заарештовано. Протокол про затримання підписується особою, яка його склала, і самим затриманим. Прокуратура повинна або санкціонувати подальше затримання заарештованих осіб або звільнити їх протягом 48 годин після складання протоколу про затримання. Загалом строк затримання не повинен перевищувати 72 години. Доповідачка повідомила також, що вже застосовується формула, якою затриманих повідомляють про їхні права.
5. Згідно з законодавством України, родичі затриманих мають сповіщатися про арешт останніх, а самих затриманих повинні повідомити про їхні права і про норми, які регулюють їхнє затримання. Згідно з частиною першою статті 43 КПК, підозрювані мають право знати, у скоєнні якого злочину їх обвинувачують, відмовитися давати свідчення, мати адвоката і зустрітися з ним перед першим допитом, подавати докази від власного імені, вимагати доказів законності свого затримання, а також оскаржувати дії слідчих або прокуратури. В останньому випадку розгляд скарг здійснює радше суд, а не прокуратура.
6. Скоро підозрюваного взято під варту, його мають допитати негайно або, коли це неможливо, протягом 24 годин після затримання. Адвокат підозрюваного має бути присутнім на допиті, окрім випадків, передбачених частиною 1 статті 46 КПК, яка застерігає право затриманих відмовитися від адвоката. Проте відмова від права на юридичну допомогу адвоката не задовольняється стосовно затриманих молодше 18 років, фізично або психічно хворих, які не володіють мовою судочинства, у випадках, коли можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а також – до остаточного скасування смертної кари, яку, на жаль, не виключено з кодексу попри всі декларації від 1977 року – коли вирок може передбачати покарання смертною карою.
7. Згідно з діючим законодавством, запобіжне затримання до висуву обвинувачень не може перевищувати 72 години. Максимальна тривалість досудового ув'язнення дорівнює двом місяцям; якщо слідство не буде закінчено протягом цього часу, прокурор може продовжити строк тримання особи під вартою до трьох місяців. В особливо складних випадках прокурори Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, а також військових регіонів можуть продовжити її до шести місяців. Також існує граничний строк перебування під вартою до суду за згодою Генерального прокурора – півтора роки. Якщо слідство не буде закінчено і за цей час, заарештовані підлягають звільненню.
8. Немає жодних нормативних актів щодо права слідчого дозволити адвокатові бути присутнім під час допиту підозрюваного чи затриманого. Закон твердить, що допуск адвоката треба дозволяти від самого затримання або взяття під варту.
9. Хоча досі немає вичерпного визначення поняття “катування”, органи державної влади можуть притягатися до відповідальності за дії, що підпадають під визначення статті 1 Конвенції. Наприклад, незважаючи на те, фізичне чи психічне насильство застосовувалося до в'язнів, і хто саме його коїв, кожна службова особа вважається винною згідно зі статтею 166 Кримінального кодексу. Якщо дії органів влади перевищують надані їм законні повноваження, а також шкодять інтересам держави і юридичних чи фізичних осіб, винувата службова особа підлягає ув'язненню на строк до п'яти років або виправним роботам до двох років, і позбавляється права посідати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до трьох років, і то ці покарання посилюються відповідно до ступеню тяжкості правопорушення.
10. Законність дій представників слідчих органів підлягає нагляду з боку Прокуратури, а законність дій працівників Прокуратури контролюється судами. Якщо встановлено, що застосовувалися незаконні методи слідства, винувата особа підлягає ув'язненню на підставі статті 7 Кримінально-процесуального кодексу. Якщо є відомості про злочини, скоєні прокурорами, слідчими або суддями, суд повинен протягом трьох днів вирішити, чи порушувати кримінальну справу. Відмова порушити таку справу може бути оскаржена до вищого суду. Обов'язок прокурора та обмеження способів нагляду за додержанням законності у виправних закладах визначаються окремими законами.
11. Задля забезпечення належного прокурорського нагляду, Прокуратура може перевіряти виправні заклади та установи для неповнолітніх на міжобласному рівні: загалом в Україні діє 17 подібних органів. Прокурор повинен щомісяця здійснювати всебічну перевірку відповідності нормам закону і захисту прав людини у слідчих ізоляторах, а у виправних закладах – принаймні раз на півроку. Під час інспекцій особливу увагу приділяють перевірці законності та обгрунтованості затримання, відповідності вимогам законодавства про режим перебування під вартою, поточній медичній допомозі і використанню праці ув'язнених. Пильну увагу приділяють також заходам щодо дострокового звільнення і питанням відшкодування заподіяної затриманим шкоди. Прокуратура щомісяця веде опитування затриманих і підозрюваних і перевіряє законність присудів стосовно цих осіб. Підстави переведення осіб до в'язниць або колоній суворого чи особливо суворого режиму, а також законність декретів, наказів та слідчих дій перевіряється з метою запобігання злочинам в таких закладах. Якщо Прокуратура виявляє будь-які порушення під час інспекцій, вона намагається реагувати якомога швидше. До того законність дій адміністрації таких закладів контролюється вищими органами Міністерства внутрішніх справ, а законність засобів фізичного примусу та застосування вогнепальної зброї має посвідчуватися Прокуратурою. Повідомлення про порушення подаються до прокурорів областей, Генерального прокурора і до Верховної Ради.
12. Якщо затримані чи підозрювані подають скарги, їх перевірка триває від 10 до 15 днів. Якщо потрібно більше часу, про результати перевірки треба повідомити протягом місяця. Цей строк може бути продовжений лише за окремим дозволом Генерального прокурора.
13. Оскільки фізичні сліди застосування сили чи катувань становлять підставу для покарання винуватих, кожну скаргу підозрюваних чи обвинувачених треба розглянути відповідно до статей 73 і 74 Кримінально-процесуального кодексу. Визнання таких осіб припустиме як основа для обвинувачення, лише коли воно підтверджується іншими наявними в справі доказами, як-от свідченнями потерпілих і свідків, висновками експертів і протоколами слідчих дій.
14. На 1 квітня 1997 року в Україні діяло 169 виправних закладів на 220 тисяч осіб, серед них 126 виправних колоній та 11 колоній для неповнолітніх. У відповідь на запитання, чи поліпшено умови утримання в слідчих ізоляторах після подання другої періодичної доповіді, пані ПАВЛІКОВСЬКА заявила, що деякі позитивні зміни сталися. У червні 1993 року ухвалено закон, згідно з яким підозрюваних у слідчих ізоляторах та осіб, яких тримають під вартою, мають годувати тричі на день, їм надається окреме ліжко і право на 8-годинний сон, їм дозволено робити гімнастичні вправи, носити власний одяг, а також дивитися телевізор, грати в настільні ігри, читати газети і часописи.
15. Законодавство прагне також зміцнити правовий захист загальних громадянських прав затриманих. Збільшено також щоденну суму грошей, які в'язням дозволено витрачати на задоволення особистих потреб. Їм дозволено телефонувати родичам. Зростає кількість соціальних працівників, до роботи в таких закладах залучають психологів. Дозволено також доступ представникам релігійних і громадських організацій, а також родичам ув'язнених. Виділено особливі приміщення для священиків, в'язні зараз мають доступ до релігійної літератури та культових об'єктів. Додаткові зміни в умовах утримання набрали чинності водночас із законом від 27 липня 1994 року, згідно з яким виконання вироків щодо вагітних жінок і матерів з дітьми до трьох років, за винятком ув'язнених на строк понад п'ять років за тяжкі злочини, може відкладатися, поки жінка піде у декретну відпустку, народиться дитина або дитина досягне певного віку. Відкладене виконання вироку застосовується також до вагітних жінок та породіль, які народили дитину у в'язниці.
16. В'язні в Україні відбувають покарання за кількома режимами: це колонії-поселення для осіб, які скоїли злочини через необережність, а також переведених з інших колоній; колонії загального режиму для осіб, вперше засуджених за ненасильницькі злочини, і для жінок, окрім визнаних особливо небезпечними рецидивістами; колонії посиленого режиму для осіб, вперше засуджених на ув'язнення до 15 років. Діють також колонії суворого та особливо суворого режиму для особливо небезпечних рецидивістів та осіб, що скоїли тяжкі злочини.
17. Норми утримання міняються відповідно до суворості режиму. Наприклад, в'язні колоній загального режиму можуть витрачати цілу суму свого заробітку, а після відбуття половини строку покарання їх платня зростає аж до 55%. Навпаки, в'язні особливо суворого режиму можуть витрачати не більше половини свого заробітку, а їхня платня підвищується після відбуття половини строку покарання лише до 20%. Так само змінюється кількість 4-годинних побачень: від одного на місяць до одного на півроку. Існують різні обмеження на кількість дозволених передач та підстав умовно-дострокового звільнення чи переводу до колоній-поселень. Але жоден режим не передбачає обмежень на листування. Щойно було надано також право телефонувати, дозволено тривалі побачення та особливі відпустки, скасовано обмеження на листування.
18. Щодо покарань у в'язницях, в статті 15 Виправно-трудового кодексу передбачено такі санкції проти затриманих у слідчих ізоляторах: попередження, догана, примусове прибирання приміщень і позбавлення права купувати харчі чи одержувати і надсилати посилки та листи протягом одного місяця. Вагітні жінки і жінки з дітьми, а також неповнолітні не можуть позбавлятися права купувати харчі та одержувати листи і посилки. Затримані, які порушують правила розпорядку в ізоляторах, можуть переводитися до карцеру на строк до 10 днів, а неповнолітні – на 3 дні. Вагітні жінки і жінки з дітьми до карцеру не переводяться. Заборонено дії, які умисно завдають в'язням фізичних чи моральних страждань і принижують їх гідність. Згідно зі статтею 66 цього кодексу до затриманих, які порушують режим, застосовуються попередження, догана, вимога прибирати санітарні вузли у приміщеннях, а також позбавлення права дивитися телевізор чи слухати концерти, займатися спортом, одержувати посилки і пошту, а раз на місяць і харчові посилки. Їх можна ізолювати в кімнаті чи в камері на строк до 15 днів.
19. Відповідно до статті 8 Закону про попереднє ув'язнення, осіб, які перебувають під вартою, тримають у спільних камерах. Вони можуть перебувати в одиночних камерах, якщо наявна загроза нападу на них інших в'язнів, або скоєння ними нового злочину в слідчому ізоляторі чи зараження інших інфекційною хворобою. Але неповнолітніх не можна тримати в одиночних камерах.
20. Стаття 7 цього Закону передбачає, що всі затримані підлягають медичному огляду з метою перевірки, чи не потребують вони нагальної допомоги або іншого лікування і чи не наражають вони на небезпеку здоров'я інших в'язнів та персонал. Медичні послуги в місцях позбавлення волі, профілактичні та протипошесні заходи передбачено в статті 11 цього закону та в діючому законодавстві про охорону здоров'я. Спеціалізовані медичні заклади, що діють в місцях позбавлення волі, надають стаціонарне лікування, а в окремих випадках спеціальну нагальну допомогу можна надавати в закладах, підвідомчих Міністерству охорони здоров'я, поза межами в'язниць. Загалом діють 19 лікарень, з-поміж яких 9 надають загальні медичні послуги, вісім опікуються хворими на туберкульоз, одна обслуговує психічнохворих, а ще одна – хворих на шкіряні та венеричні хвороби. В'язні мають право лікуватися в медичних частинах, приданих до місця позбавлення волі або шукати медичної допомоги поза їх межами у приватних закладах. Особливий відділ Міністерства внутрішніх справ відповідає за охорону здоров'я осіб, які відбувають покарання. Експерименти та наукові досліди над в'язнями, які лікуються, суворо заборонено.
21. Всі працівники місць позбавлення волі навчаються на курсах спеціальної підготовки і перепідготовки в інститутах внутрішніх справ у Києві, Львові, Чернігові і Дніпродзержинську. Медичні працівники системи місць позбавлення волі повинні задовольняти вимогам, які закон висуває до працівників органів Міністерства внутрішніх справ, що включає відповідність певним професійним та моральним критеріям. Відкрито також однорічні курси з питань захисту прав людини. В 1997 році разом з Радою Європи буде організовано стажування українських лікарів у медичних закладах при в'язницях в європейських країнах, а також тематичні конференції з цих питань за участі європейських експертів. Європейські правила для в'язниць (1987) перекладаються українською мовою і будуть передані працівникам системи УВП.
22. Україна здійснює переклад і публікацію Афінської версії клятви Гіппократа для лікарів та медичних працівників у виправних закладах. Медичне управління в кожній області контролює діяльність медичного персоналу у в'язницях і дбає про їх професійну підготовку.
23. Згідно з постановою Кабінету міністрів України № 336 від 16 червня 1992 року, якість харчування вагітних жінок, молодих матерів і хворих в'язнів поліпшилася. Скорочення раціону більше не застосовується як різновид покарання.
24. У листопаді 1996 року Україна запровадила поправки до Кримінально-процесуального кодексу: замість ув'язнення за деякі дрібні злочини стягуються штрафи.
25. Після другої періодичної доповіді України (CAT/C/17/ Add.4) було додатково побудовано камери для 8 300 осіб, а також побудовано 60 слідчих ізоляторів на 4 800 осіб. Вживаються заходи до розв'язання проблеми скупченості в'язнів, також завдяки створенню 10 500 додаткових місць для в'язнів і перебудові діючих закладів.
26. Попри намагання поліпшити умови утримання у в'язницях та слідчих ізоляторах, на жаль, зареєстровано 150 випадків самогубств у цих закладах протягом 1995 і 1996 років. Розслідування виявили, що головною причиною самогубств була тривалість ув'язнення. Не було виявлено жодного випадку свідомого доведення до самогубства.
27. Прокуратура і суди відповідають за нагляд за додержання прав та інтересів усіх в'язнів. Провадяться періодичні інспекції виправних закладів. В 1996 році проведено понад 5 400 інспекцій, під час яких виявлено понад 7 000 випадків порушення прав в'язнів. Це призвело до порушення дисциплінарних справ проти майже двох тисяч службових осіб, серед яких 22 було зрештою засуджено за кримінальні злочини.
28. 22 квітня 1993 року до Кримінально-процесуального кодексу було додано статтю 53-1, згідно з якою контрольні органи, слідчих, суддів і прокурорів зобов'язано відшкодовувати збитки, заподіяні громадянам будь-якими незаконними вчинками цих осіб. Відшкодування здійснюється в повному обсязі, потерпілим повертають конфісковане майно або його вартість, а також суми штрафів та інших витрат, серед них також витрати на медичне лікування потерпілих. Передбачено компенсацію і за моральну шкоду, якою визнають будь-яке порушення звичайних громадських зв'язків потерпілих і будь-які страждання, спричинені фізичним або психологічним примусом чи тиском, які мали негативні моральні наслідки.
29. Офіційна статистика в Україні та оцінки Ради Європи наводять дані про 169 страт в 1996 році. Подібна кількість не додає авторитету Україні, тож вживаються заходи до скасування смертної кари.
30. Тексти міжнародних договорів, учасницею яких є Україна, широко публікуються всередині країни. Збірка подібних угод, декотрі з яких набрали чинності аж 1996 року, видана українською мовою. Після ратифікації Конвенції примірники з її текстом роздано управлінням Верховної Ради. З другої половини 1996 року Міністерство юстиції видає офіційний щотижневик українською мовою. Там публікують тексти міжнародних договорів і перелік правових документів російською та англійською мовами.
31. Конституція України твердить, що міжнародні договори, ратифіковані Україною, є невід'ємною частиною національного законодавства і, в разі розбіжності, положення договорів мають перевагу над національними законами. Як учасниця Віденської конвенції про виконання договорів Україна забезпечує цілковиту узгодженість нових національних законів з нормами міжнародних договорів та угод, які належно набрали чинності. Всі поправки до міжнародних договорів включаються до національного законодавства.
32. Хоча Україна оголосила п'ятирічний перехідний період, за короткий час вже досягнуто чимало успіхів у царині правової реформи і практичного застосування Конвенції. Україна також активно опрацьовує документи, необхідні для ратифікації Європейської конвенції про права людини.
33. Органами, які несуть відповідальність за застосування Конвенції в Україні, є Міністерство юстиції, Прокуратура, Міністерство внутрішніх справ і Служба безпеки України, і то Міністерство юстиції виконує координаційні функції.
34. Згідно з діючою Конституцією, максимальний строк затримання до висуву обвинувачень обмежено 72 годинами. Після висуву обвинувачень максимальний строк досудового арешту визначається Кримінальним кодексом, Кримінально-процесуальним кодексом та іншими спеціальними законами.
35. Відповідно до чинного законодавства, у судочинстві з кримінальних і цивільних справ повинні брати участь – як народні засідателі – двоє осіб, які не обов'язково мають юридичну освіту, але завжди незалежні від несудових органів. Судді в кожному разі виконують свої обов'язки незалежно і професійно. За новим законодавством, яке незабаром набере чинності, має зрости кількість народних засідателів.
36. Особи, обвинувачені у скоєнні тяжких злочинів, ув'язнюються в колоніях суворого режиму і не підлягають звільненню за добру поведінку, заки відбудуть принаймні половину строку ув'язнення.
37. Доповідачка подякувала Міжнародній Амністії за поданий коментар українською мовою, який делегація одержала напередодні, але наголосила, що співпраця була б далеко пліднішою, якби цей коментар надійшов під час опрацювання офіційної доповіді. Міжнародна Амністія підтримує зв'язок з Міністерством внутрішніх справ, але досі не зверталася до Міністерства юстиції, радого налагодити певну співпрацю. Втім вона зазначила, що деякі відомості, які містяться в коментарі, є неточними, зокрема припущення, ніби Міністерство внутрішніх справ дозволяє підрозділам особливого призначення набивати руку на в'язнях у приміщеннях виправних закладів.
38. Україна не подавала застережень щодо статті 22 Конвенції. Після спростування застережень до статті 30 Конвенції у квітні 1989 року залишилося єдине застереження стосовно статті 20, і то зараз йдеться про його скасування.
39. У статті 4 Кримінального кодексу твердиться, що всі особи, які скоїли злочини на терені України, несуть відповідальність за свої вчинки відповідно до цього кодексу. Винятки встановлено для дипломатів та деяких інших осіб відповідно до міжнародного права. Стаття 5 стосується кримінальної відповідальності українських громадян та осіб без громадянства за вчинки, скоєні ними поза межами України, перед українськими судами. Якщо такі особи вже відбули покарання за кордоном, українські суди можуть пом'якшити або скасувати відповідні вироки. В кожному разі передбачено правову допомогу компетентним органам країни, в якій було скоєно злочин.
40. Підписано чимало міжурядових угод про надання правової допомоги в кримінальних і цивільних справах, аж до видання злочинців. В 1995 році Україна приєдналася до Європейської конвенції про екстрадицію. Два двосторонні договори про обмін засудженими щойно укладено з Грузією та Азербайджаном. Вжито всіх заходів, аби ці договори задовольняли вимогам відповідних європейських договорів, до яких Україна вже приєдналася або розглядає питання про таке приєднання.
41. Конституційний суд почав діяти наприкінці 1996 року. Він перевіряє конституційність законів і може розглядати скарги від окремих осіб. Справи щодо застосування Конвенції розглядаються звичайними судами, а також розглядатимуться омбудсменом, скоро законопроект, що встановлює цю посаду, буде ухвалено парламентом.
42. Доповідачка певна, що український уряд розгляне питання про сплату внеску до добровільного фонду на користь жертв катувань, попри сучасні економічні негаразди.
43. Під час вступу до Ради Європи Україна прийняла зобов'язання перекласти відповідні законодавчі акти задля їх розгляду та аналізу. Скоро ці переклади буде закінчено, Комітету буде передано необхідну кількість примірників.
44. Пан Яковлєв запитав, як довго може тривати загальний строк попереднього ув'язнення, інакше кажучи, коли його вже неможливо продовжувати.
45. Задля зустрічі з затриманим адвокат повинен мати письмове доручення на надання правової допомоги. Хто відповідає за надання такого документу і чи дозволено затриманому користатися послугами адвоката, який не має подібного доручення?
46. Пан Пікіс запитав, чи застосовується окремий дисциплінарний кодекс у Збройних силах. Які звичайні умови перебування під вартою у війську і чи були скарги на жорстоке чи принизливе поводження з призовниками з боку їх військових начальників?
47. Згадано про майже сім тисяч нещасних випадків, які трапилися у в'язницях. Що воно за випадки і які дії визнано за такі, що становлять жорстоке, нелюдське чи принизливе поводження або катування у розумінні Конвенції? Скажімо, чи розглядається згвалтування як катування?
48. Він попросив докладніше розповісти про виправні заклади. Чи передбачають вироки різні види покарання або поводження з в'язнями?
49. Стосовно 15-добового ув'язнення в карцері, чи дозволено якісь контакти з в'язнями і якими є розміри камери?
50. Пані Павліковська (Україна) відповіла, що максимальний строк попереднього ув'язнення назагал становить півтора роки. Потім затриманого треба звільнити, незважаючи на обставини і тяжкість гаданого злочину.
51. Міністерство юстиції здійснює обмежений нагляд за діяльністю адвокатів. Штивний контроль чинить Спілка адвокатів. Дозволи видаються або адвокатурою, або, коли адвокати не є членами якоїсь спілки, Міністерством юстиції. В Україні діє чимало правничих фірм. Іноземні адвокати можуть захищати інтереси громадян своїх держав, якщо ті не перебувають під слідством у кримінальній справі.
52. Військова прокуратура і військові суди діють відповідно до норм загального законодавства щодо попереднього слідства, затримання і судочинства. Вимоги та умови не відрізняються від загальних.
53. Згвалтування вважається різновидом катування і карається принаймні двома статтями Кримінального кодексу України.
54. Дві тисячі службових осіб було обвинувачено у майже 7 тисячах нещасних випадків, що трапилися у в'язницях в 1996 році. Серед них 22 особи було засуджено на підставі статті 166 Кримінального кодексу України за злочини, передбачені Конвенцією. У 1995 році за подібні злочини було засуджено відповідно 133 особи.
55. Щодо ув'язнення в карцері, то звичайні розміри камери становлять два квадратних метри для чоловіків і три квадратних метри для жінок.
56. Головуючий подякував делегації України за докладні відповіді. Висновки Комітету і рекомендації вийдуть друком пізніше під час сесії.
Засідання закінчилося о 18.05.
Переклад з англійської мови
О. Ю. Винникова
Distr.
RESTRICTED
|
CAT/C/XVIII/CRP.1/Add.4 |
RUSSIAN |
|
11 April 1977 |
Original: ENGLISH/FRENCH/SPANISH |
|
Третя чергова доповідь України |
Неофіційний переклад |
|
Женева |
28 квітня – 9 травня 1997 року |
Доповідач: пані Юлія ІЛІОПУЛОС-СТРАНГАС.
ВИСНОВКИ Й РЕКОМЕНДАЦІЇ КОМІТЕТУ ПРОТИ КАТУВАНЬ
1. Комітет розглянув третю періодичну доповідь України (САТ/С/34/Add.1) на своїх 283-му, 284-му, 287-му засіданнях, що відбулися 29 квітня 1997 року (САТ/C/SR.283, 284 Add і 284), і сформулював такі висновки та рекомендації.
2. Уряд України своєчасно подав третю періодичну доповідь, як того вимагає пункт 1 статті 19 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження й покарання, яку Україна ратифікувала 24 лютого 1987 року.
Комітет проти катувань висловлює задоволення поданою доповіддю, яка загалом відповідає спільним керівним принципам, що стосуються форми та змісту подібних доповідей.
Комітет заслухав коментарі й пояснення до доповіді, що були подані представниками України.
Після розгляду доповіді та її обговорення Комітет з боротьби проти катувань відзначив таке:
3. Що стосується дотримання Україною Конвенції проти катувань та інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність видів поводження й покарання, то тут слід відзначити такий позитивний факт, як прийняття 28 червня 1996року Конституції України, де в статті 28 міститься заборона катувань.
4. Комітет із задоволенням відзначає, що 9 листопада 1995року Україна вступила до Ради Європи і що вона підписала Європейську Конвенцію з прав людини й 11 протоколів до цієї Конвенції. Комітет підтримує пропоновану ратифікацію цієї Конвенції Україною.
5. Позитивно оцінюється також включення до законів, що регулюють роботу правоохоронних органів, норм, спрямованих на забезпечення поваги працівниками цих органів прав і свобод людини й передбачаючих їх обов'язкове дотримання (наприклад, стаття 5 Закону “Про міліцію” і стаття 5 Закону “Про Службу безпеки”).
6. Комітет висловлює надію, що уряд України докладе значних зусиль для того, щоб привести законодавство і практику правозастосовчих органів у відповідність із завданнями захисту прав і свобод громадян, передбачених Конвенцією.
С. ОСНОВНІ ПРОБЛЕМИ, ЩО ВИКЛИКАЮТЬ СТУРБОВАНІСТЬ
7. У Комітета викликають стурбованість численні повідомлення неурядових організацій про випадки катувань, про факти насильства, що застосовують посадові особи в ході попереднього слідства, результатом якого є заподіяння страждань, тілесних ушкоджень, інколи пов'язаних із смертю.
8. У державі-учасниці відсутня досить ефективна система незалежних органів, що здатні успішно розслідувати скарги про застосування катувань, попереджати застосування катувань, забезпечити невідворотність притягнення до відповідальності осіб, винних у таких діяннях.
9. Чинним законодавством не передбачений ефективний судовий контроль за законністю арештів.
10. У кримінальному законодавстві України відсутнє визначення катування як самостійного й небезпечного злочину, хоча стаття 28 Конституції забороняє застосування катувань. За цих умов таке положення Конституції може нести лише декларативний характер. Також відсутня норма про кримінальну відповідальність за застосування нелюдських та принижуючих гідність видів покарання.
11. Серйозну стурбованість викликають значні масштаби застосування смертної кари, які суперечать Європейській Конвенції з прав людини та Європейській Конвенції проти катувань та інших нелюдських та принижуючих гідність видів поводження та покарання. Комітет також стурбований значною кількістю статей у чинному Кримінальному кодексі, що передбачає застосування смертної кари (включаючи посягання на життя міліціонерів). Ця ситуація суперечить узятому на себе Україною зобов'язанню впровадити мораторій на застосування смертної кари.
12. Комітет вважає явним порушенням Конвенції проти катувань систематичне мордування та побиття новобранців у лавах Збройних Сил.
13. Умови, що існують сьогодні в місцях попереднього ув'язнення та в місцях позбавлення волі, можуть бути охарактеризовані як нелюдські та принижуючі гідність, що завдають страждань та шкоди для здоров'я.
14. Істотною перепоною в справі запобігання катувань є ускладнений доступ підзахисного до адвоката за своїм вибором у випадках, коли участь адвоката в процесі залежить від подання адвокатом посвідчення на право здійснювати захист; ця проблема може бути розв'язана лише Міністерством юстиції, що видає такі посвідчення.
15. Комітет висловлює співчуття з приводу того, що Україна досі не приєдналася до числа країн, що визнали положення статті 20 Конвенції.
16. Комітет визначає, що інформація, яка міститься в доповіді, є недостатньою, зокрема в ній відсутні статистичні дані про кількість осіб, що відбувають покарання у вигляді позбавлення волі, та осіб, зазнавши арешту як запобіжного заходу, дані про кількість скарг на застосування катувань, кількості осіб, притягнених до відповідальності за цей злочин. Недостатньо також відомостей про умови утримання під вартою. Не наводяться дані про компенсацію збитків жертвам катувань та їх реабілітацію.
17. Комітет особливо стурбований тим, що дія статті 29 Конституції України призупинена на п'ять років, тоді як положення цієї статті Конституції має велике значення для забезпечення законності й запобіганню випадків застосування катувань. Комітет відзначає відсутність незалежного органу, що наглядає за дотриманням Конвенції в усіх її аспектах.
18. Головною проблемою, що підлягає розв'язанню у зв'язку з виконанням Україною положень Конвенції проти катувань, є вироблення й прийняття нормативних актів прямої дії, що тільки й дозволить нормам Конвенції проти катувань (і відповідній нормі Конституції України) втілитися в життя.
19. Першочерговим завданням у цьому смислі має вважатися прийняття нового Кримінального кодексу, що передбачає визначення катування як карної дії, нового Кримінально-процесуального кодексу, що реально забезпечує право обвинувачуваного на захист на всіх стадіях кримінального процесу, ефективний і реальний контроль суду над застосуванням попереднього ув'язнення, що виключає можливість застосування катувань на стадії затримання й арешту та наступних стадіях кримінального процесу.
20. Істотним завданням також є розширення судового та громадянського контролю за діяльністю правоохоронних органів, створення системи незалежних закладів, які швидко й ефективно розглядали б скарги на застосування катувань та інших принижуючих гідність видів поводження та покарання.
21. Вкрай бажане якнайповніше ознайомлення населення через пресу й інші засоби масової інформації з основними положеннями Конвенції проти катувань, а також практичне вивчання слідчими й персоналом пенітенціарних установ правил і норм цієї Конвенції.
22. Комітет рекомендує законодавчо заборонити допитувати затриманих або арештованих без участі захисника, а також тоді, коли згадані особи утримуються в умовах ізоляції.
23. Комітет вважає надмірним 18-місячний граничний строк утримання обвинувачуваного під вартою й рекомендує скоротити цей строк.
24. Комітет закликає уряд України розглянути питання про зняття обмеження зі статті 20 Конвенції, зробити заяви, передбачені у статтях 21 та 22, а також ратифікувати Протокол №6 до Європейської Конвенції з прав людини.
25. Комітет вважає, що для забезпечення повного дотримання положень Конвенції проти катувань дуже важливо провести радикальну реформу виправних закладів (колонії, в'язниці) та місць попереднього ув'язнення. Особливу стурбованість викликають одиночне ув'язнення й насамперед умови утримання ув'язнених.
26. Комітет рекомендує, щоб мораторій на застосування смертної кари мав постійний характер.
27. Особливе значення, на думку Комітету, має організація спеціального навчання персоналу виправних закладів, особливо лікарів, принципам і нормам Конвенції проти катувань.
28. Комітет вважає необхідною законодавчу розробку процедури відшкодування збитків, завданих жертвам катувань (у тому числі – компенсацію моральної шкоди), включаючи визначення порядку, розмірів та умов такого роду компенсації.
РАССМОТРЕНИЕ ДОКЛАДОВ, ПРЕДСТАВЛЕННЫХ
ГОСУДАРСТВАМИ-УЧАСТНИКАМИ В СООТВЕТСТВИИ
СО СТАТЬЕЙ 19
КОНВЕНЦИИ
Четвертые периодические доклады, подлежащие представлению в 2000 году
Добавление
|
[31 июля 2000 года] |
[Язык оригинала: русский] |
УКРАИНА
*
[
Первоначальный доклад Украины см. в документе
САТ/С/5/Аdd.20; информацию о его рассмотрении см. в документах САТ/С/SR.52 и 53
и в
Официальных отчетах Генеральной Ассамблеи, сорок пятая сессия. Дополнение
№ 44
(А/45/44), пункты 503-532. Второй периодический доклад см. в документе
САТ/С/17/Add.4; информацию о его рассмотрении см. в документах САТ/С/SR/125 и
Аdd.2 и в
Официальных отчетах Генеральной Ассамблеи, сорок восьмая сессия.
Дополнение № 44
(А/48/44), пункты 116-132. Третий периодический доклад см. в
документе САТ/С/34/Аdd.1; информацию о его рассмотрении см в документах
САТ/С/SR.283, 284/Аdd.1 и 287 и в
Официальных отчетах Генеральной Ассамблеи,
пятьдесят вторая сессия, Дополнение № 44
(А/52/44), пункты 122-152.]
1. Настоящий доклад представлен в соответствии с пунктом 1 статьи 19 Конвенции, которая вступила в силу в отношении Украины 24 февраля 1987 года. Настоящий доклад составлен в соответствии с общими руководящими принципами, касающимися формы и содержания докладов, которые должны представляться государствами-участниками в соответствии с пунктом 1 статьи 19 Конвенции. Он охватывает период 1997-1999 годов.
2. После представления третьего периодического доклада Украина сняла оговорки к Конвенции в отношении непризнания Украиной компетенции Комитета Организации Объединенных Наций против пыток, сделанные ею во время подписания Конвенции 27 февраля 1986 года. Законом от 5 ноября 1998 года № 234-Х1У Украина сняла оговорки к Конвенции против пыток и полностью признала на своей территории компетенцию Комитета, предусмотренную статьями 21 и 22 Конвенции.
3. Доклад был подготовлен совместными усилиями министерства юстиции, Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний, министерства иностранных дел, министерства внутренних дел, Генеральной прокуратуры, Службы безопасности, Верховного суда, министерства труда и социальной политики, министерства здравоохранения, министерства образования и науки и Государственного комитета статистики.
4. После представления в 1997 году третьего периодического доклада Украина неукоснительно придерживается политики приоритета интересов личности и примата международного права, как это закреплено в Конституции Украины и находит свое отражение в динамично развивающемся законодательстве.
5. Деятельность украинской пенитенциарной системы строго регламентируется Исправительно-трудовым кодексом, принятым в 1970 году и введенным в действие в 1971 году. Учитывая то, что Украина как член Организации Объединенных Наций принимала участие в разработке Минимальных стандартных правил обращения с заключенными, этот Кодекс вобрал в себя основные их требования, не противоречит им и действует до сих пор.
6. За годы независимости Украины в Исправительно-трудовой кодекс внесено свыше 100 изменений и дополнений. Все они были направлены на гуманизацию и демократизацию исполнения и отбывания наказаний, соблюдение основных прав и свобод личности.
7. В соответствии с концепцией реформирования, объявленной постановлением Кабинета министров Украины от 11 июля 1991 года, система исполнения наказаний Украины уже девятый год идет по пути последовательного и целенаправленного реформирования.
8. С учетом необходимости создания пенитенциарной службы как автономной социальной организации в соответствии с концепцией реформирования и рекомендацией экспертов Совета Европы 22 апреля 1998 года президентом Украины Л.Д. Кучмой издан указ об образовании на базе Главного управления исполнения наказаний министерства внутренних дел Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний как центрального органа исполнительной власти. Этим же указом определен ряд мероприятий по реформированию деятельности системы исполнения наказаний. 31 июля 1998 года Указом президента Украины утверждено положение о Государственном департаменте по вопросам исполнения наказаний.
9. 11 декабря 1998 года Верховная Рада Украины приняла Закон Украины о внесении изменений и дополнений к некоторым законодательным актам в связи с образованием Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний, который создал правовое поле для самостоятельного функционирования Департамента.
10. 12 марта 1999 года указом президента Украины Департамент окончательно выведен из подчинения МВД Украины.
11. Проведенная реорганизация системы исполнения наказаний Украины упростила систему управления, которая стала более гибкой, оперативной и действенной за счет концентрации всех сил и средств в одном ведомстве, включая службы охраны, надзора и безопасности, исключила выполнение несвойственных ей функций и вмешательства в дела должностных лиц, которые непосредственно не отвечают за ее деятельность.
12. В 2000 году Верховной Радой принят закон о структуре и общей численности персонала уголовно-исполнительной системы, которым установлен норматив численности персонала в размере 33% от количества осужденных и лиц, содержащихся в местах лишения свободы.
13. В 1997 году Советом Европы опубликован доклад об оценке тюремной системы Украины, который был сделан в рамках совместной программы Европейского сообщества и Совета Европы по реформированию правовой системы, местного самоуправления и правоохранительной системы Украины. Эта оценка основывалась на результатах изучения законодательства Украины и практики его применения в 22 учреждениях 8 регионов с рекомендациями по реформированию уголовно-исполнительной системы.
14. Значительная работа была проведена по обеспечению соблюдения прав человека и приведению национального законодательства в соответствие с европейскими нормами и стандартами, что позволило на протяжении последних лет сделать ряд существенных шагов по гуманизации отбывания уголовных наказаний, укреплению законности и стабилизации обстановки в местах лишения свободы.
15. Для создания надлежащих условий содержания арестованных и осужденных кабинетом министров в 1994 году была принята специальная программа приведения условий содержания лиц в местах лишения свободы в соответствие с международными стандартами. Реализация этой программы позволила дополнительно создать 26 200 мест. Работа по созданию дополнительных мест и улучшению условий содержания продолжается.
16. Увеличение числа заключенных в местах лишения свободы значительно обостряет проблемы размещения, трудоустройства и создания необходимых условий содержания осужденных и заключенных. Поэтому одновременно с развитием базы мест лишения свободы и приведением ее в соответствие с международными стандартами в Украине ведется работа по сокращению количества тюремного населения.
17. Руководствуясь принципами гуманизма, Верховная Рада в 1997-2000 годах принимала законы об амнистии, что позволило сократить численность осужденных. Но основное снижение численности осужденных будет достигнуто после проведения судебно-правовой реформы и принятия нового уголовного законодательства, которое предусматривает расширение применения санкций, не связанных с лишением свободы. Это позволит кардинально уменьшить напряженность в области размещения осужденных и подследственных.
18. Дальнейшее реформирование уголовно-исполнительной системы направлено, прежде всего, на социальную переориентацию системы исполнения уголовных наказаний с учетом международного опыта, принципов гуманизма, законности, демократизма, справедливости, дифференцированного и индивидуального воспитательного воздействия на осужденного. Предусматривается также внесение радикальных изменений в действующее законодательство и реорганизация системы исполнения наказаний, принятие нового Уголовно-исполнительного кодекса, при разработке которого учтены международные нормы и стандарты и опыт зарубежных стран. Это – качественно новый законопроект, который отвечает современным требованиям и международной пенитенциарной практике. В частности, проектом кодекса предполагается ввести новый порядок и условия исполнения уголовных наказаний на принципах дифференцированного и индивидуального подхода к исправлению осужденных. Для этого перестраивается классификация учреждений по степени безопасности, прогрессивное поэтапное изменение условий содержания осужденных по мере их исправления, определяются гарантированные права осужденных на свидания, получение посылок, передач, приобретение продуктов питания и отчисление средств из заработной платы на лицевые счета. Более четко будут урегулированы вопросы материально-бытового и медико-санитарного обеспечения и вопросы предоставления осужденным психологической и педагогической помощи. Реформирование предусматривает более широкое привлечение к работе с осужденными гражданского населения и общественности и усиление контроля над деятельностью исправительных учреждений.
19. Кроме этого, Департаментом разработан проект закона о государственной службе исполнения наказаний, который будет определять организационно-правовые основы ее деятельности, правовую и социальную защиту персонала, что в свою очередь позволит поднять престиж профессии и стимул к работе.
20. В феврале 1998 года и июле 1999 года комиссией Европейского комитета против пыток (ЕКПП) осуществлена проверка учреждений уголовно-исполнительной системы Украины на предмет соблюдения их администрациями положений соответствующей Конвенции. В целом они положительно отметили усилия администраций относительно развития учреждений, но одновременно был сделан ряд рекомендаций по режиму содержания лиц, осужденных к смертной казни, и по материально-бытовым условиям содержания арестованных.
21. Для более тесного сотрудничества с ЕКПП распоряжением кабинета министров от 20 ноября 1999 года № 1257 Департамент по вопросам исполнения наказаний определен национальным органом по связям с Европейским комитетом против пыток. Государственным департаментом по вопросам исполнения наказаний приняты меры, направленные на реализацию этих рекомендаций, в результате чего часть из них успешно выполнена, а над выполнением других работа продолжается.
22. В частности, больше внимания стало уделяться охране здоровья спецконтингента в учреждениях уголовно-исполнительной системы, налажены более тесные контакты между медицинскими службами учреждений по исполнению наказаний и лечебными заведениями министерства охраны здоровья. Ургентные больные проходят лечение исключительно в больницах министерства охраны здоровья.
23. С целью обеспечения своевременного предотвращения распространения инфекционных заболеваний все осужденные и заключенные проходят обязательный медицинский осмотр.
24. Работниками коммунально-бытовых служб, медицинским персоналом и дежурными сменами осуществляется постоянный контроль за своевременным и качественным приготовлением пищи для осужденных и соблюдением правил санитарии и гигиены.
25. В практику работы исправительно-трудовых учреждений внедрены новые формы и методы:
созданы комнаты для отправления религиозно-культовых обрядов;
периодически проводятся встречи со служителями культа;
создана социально-психологическая служба;
отменена существовавшая ранее сложная номерная система идентификации учреждений исполнения наказаний и введена новая – по месту их дислокации.
26. Прекращены организационные и оперативные связи с военными, для чего в 1998-1999 годах департаменту внутренними войсками МВД переданы функции по надзору, безопасности и охране учреждений исполнения наказаний.
27. Планомерно осуществляются и другие мероприятия по улучшению коммунально-бытового обеспечения, медицинского обслуживания, питания и трудоустройства заключенных и осужденных. Работа по приведению условий содержания заключенных и осужденных в соответствие с международными требованиями, а также соблюдение основных положений Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания продолжаются и находятся на постоянном контроле правительства Украины.
28. Украиной подписан и ратифицирован Протокол № 6 Европейской Конвенции по правам человека, который предусматривает отмену смертной казни в мирное время. В соответствии с Законом от 22 февраля 2000 года № 1483-111 о внесении изменений в Уголовный, Уголовно-процессуальный и Исправительно-трудовой кодексы вместо смертной казни вводится пожизненное лишение свободы.
К смертной казни по приговорам, которые не вступили в силу, осуждено:
в 1997 году – 168 лиц, 9 из которых были казнены (январь-февраль, с учетом приговоров минувших лет);
в 1998 году – 131 лицо;
в 1999 году – 120 лиц.
30. Сообщений об исполнении приговоров относительно лиц, осужденных в 1998 году или в 1999 году к смертной казни, в суды не поступало. С начала марта 1997 года в Украине был введен мораторий на смертную казнь и приговоры, по которым предусматривалась высшая мера наказания, более не исполнялись.
II. МЕРЫ И ИЗМЕНЕНИЯ, КАСАЮЩИЕСЯ ОСУЩЕСТВЛЕНИЯ СТАТЕЙ 1-16 КОНВЕНЦИИ ПРОТИВ ПЫТОК
Статья 1
1. Для целей настоящей Конвенции определение “пытка” означает любое действие, которым какому-либо лицу умышленно причиняется сильная боль или страдание, физическое или нравственное, чтобы получить от него или от третьего лица сведения или признания, наказать его за действие, которое совершило оно или третье лицо или в совершении которого оно подозревается, а также запугать или принудить его или третье лицо, или по любой причине, основанной на дискриминации любого характера, когда такая боль или страдание причиняются государственным должностным лицом или иным лицом, выступающим в официальном качестве, или по их подстрекательству, или с их ведома или молчаливого согласия. В это определение не включаются боль или страдания, которые возникают лишь в результате законных санкций, неотделимы от этих санкций или вызываются ими случайно.
2. Эта статья не наносит ущерба какому-либо международному договору или какому-либо национальному законодательству, которое содержит или может содержать положения о более широком применении.
Статья 2
1. Каждое Государство-участник предпринимает эффективные законодательные, административные, судебные и другие меры для предупреждения актов пыток на любой территории под его юрисдикцией.
2. Никакие исключительные обстоятельства, какими бы они ни были, будь то состояние войны или угроза войны, внутренняя политическая нестабильность или любое другое чрезвычайное положение, не могут служить оправданием пыток.
3. Приказ вышестоящего начальника или государственной власти не может служить оправданием пыток.
Статьи 1 и 2
31. В духе Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания 1984 года (в дальнейшем – Конвенция) сформулирована статья 28 Конституции Украины:
“Каждый имеет право на уважение его достоинства. Никто не может быть подвержен пытке, жестокому, нечеловеческому или такому, что унижает его достоинство, обращению или наказанию”.
Эта конституционная гарантия, которая прямо вытекает из статьи 2 Конвенции, является нормой прямого действия и необходимой предпосылкой для дальнейшего детального ее закрепления в иных нормах законодательства Украины.
32. Законодательством Украины установлены гарантии, которые предусматривают возможность привлечения лица к уголовному наказанию исключительно в установленном законом порядке и лишь по приговору суда. При этом обвинение не может основываться на доказательствах, полученных незаконным путем, и предположениях (статья 62 Конституции, статья 3 Уголовного кодекса Украины). В соответствии со статьей 15 УПК Украины правосудие по уголовным делам осуществляется только судом, который независим и подчиняется лишь закону (статья 18 УПК Украины).
33. Статья 22 УК Украины предусматривает, что наказание не имеет своей целью нанесение физических страданий или унижение человеческого достоинства.
34. В соответствии с положениями пункта 3 статьи 2 Конвенции действующая Конституция Украины предусматривает гарантии против отдачи и выполнения явно преступного приказа или распоряжения (статья 60). Кроме того, в соответствии с пунктом 2 статьи 2 Конвенции положениями Конституции предусмотрено, что ряд прав и свобод человека, в том числе указанные выше, не могут быть ограничены ни при каких обстоятельствах, даже в условиях военного или чрезвычайного положения (статья 64).
35. Согласно статье 7 Закона Украины о судоустройстве, правосудие осуществляется в точном соответствии с законодательством Украины. В случаях, предусмотренных международными соглашениями, суды Украины применяют законодательство в соответствии с этими соглашениями (Закон от 24 февраля 1994 года). При осуществлении правосудия по уголовным делам судья и народные заседатели независимы и подчиняются только законам.
Судьи и народные заседатели рассматривают уголовные дела на основе закона при условиях, исключающих постороннее воздействие на судей (статья 18 Уголовно-процессуального кодекса Украины).
Статья 3
1. Ни одно Государство-участник не должно высылать, возвращать (“геfouler”) или выдавать какое-либо лицо другому государству, если существуют серьезные основания полагать, что ему может угрожать там применение пыток.
2. Для определения наличия таких оснований компетентные власти принимают во внимание все относящиеся к делу обстоятельства, включая, в соответствующих случаях, существование в данном государстве постоянной практики грубых, вопиющих и массовых нарушений прав человека.
Статья 3
37. Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений. Украина соблюдает положения настоящих статей.
Статья 4
1. Каждое Государство-участник обеспечивает, чтобы все акты пыток рассматривались в соответствии с его уголовным законодательством. То же относится к попытке подвергнуть пытке и к действиям любого лица, представляющим собой соучастие или участие в пытке.
2. Каждое Государство-участник устанавливает соответствующие наказания за такие преступления с учетом их тяжкого характера.
Статья 4
38. В настоящее время в уголовном законодательстве Украины “пытка” не определяется как отдельный состав преступления. Соответствующий проект закона, рассмотрен Верховной Радой в первом чтении.
39. В пункте 2 Постановления Верховной Рады от 1 декабря 1999 года № 1261-XIV о проекте закона Украины о внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс с целью определения пыток как отдельного вида преступления и назначения наиболее сурового вида наказания за него отмечено: “Поручить Комитету Верховной Рады Украины по вопросам законодательного обеспечения правоохранной деятельности и борьбы с организованной преступностью и коррупцией доработать проект закона Украины о внесении изменений и дополнений в Уголовный кодекс Украины (об определении пыток как отдельного вида преступления и назначении наиболее сурового вида наказания за него) с учетом предложений и замечаний народных депутатов Украины и других субъектов права законодательной инициативы и внести его на рассмотрение Верховной Рады Украины на второе чтение”.
40. Пункт 3 статьи 22 УПК Украины содержит прямой запрет на получение показаний обвиняемого и иных лиц, которые принимают участие в деле, путем насилия, угроз и иных незаконных средств.
41. Как отмечалось в предыдущем (третьем) периодическом докладе Украины, пытка и прочие жестокие, бесчеловечные или унижающие достоинство виды обращения и наказания по общему правилу квалифицируются по статьям 165, 166 и 167 УК Украины (должностные преступления).
42. Кроме того, существует специальная статья 175 УК Украины, которая предусматривает ответственность должностных лиц органов дознания и досудебного следствия за принуждение давать показания. Она предусматривает ответственность за простой и более тяжкий (квалифицированный) составы этого преступления. Принуждение давать показания при допросе путем незаконных действий со стороны лица, которое проводит дознание или предварительное следствие, наказывается лишением свободы на срок до трех лет. То же действие, соединенное с применением насилия или с издевательством над лицом, которое подвергают допросу, наказывается лишением свободы на срок от двух до восьми лет.
43. Законом Украины от 11 июля 1995 года о внесении изменений и дополнений в некоторые законодательные акты Украины в части ответственности должностных лиц внесены изменения в статьи 165, 166 и 167 Уголовного кодекса Украины, в которых усилена уголовная ответственность за должностные преступления.
44. В период 1996-1999 годов в министерство внутренних дел поступило:
554 жалобы о незаконном задержании, арестах или обысках с применением мер физического воздействия и грубом отношении к гражданам (1996 год – 110, 1997 год – 131, 1998 год – 151, 1999 год – 162);
1 672 жалобы о других неправомерных действиях (1996 год – 229, 1997 год – 407, 1998 год – 560, 1999 год – 482);
За это же время 864 сотрудника органов внутренних дел осуждены за должностные преступления (1996 год – 243, 1997 год – 237, 1998 год – 204, 1999 год – 180), из них 568 сотрудников за превышение власти или злоупотребление служебным положением.
Статья 5
1. Каждое Государство-участник принимает такие меры, которые могут оказаться необходимыми для установления его юрисдикции в отношении преступлений, указанных в статье 4, в следующих случаях:
а) когда преступления совершены на любой территории, находящейся под его юрисдикцией, или на борту морского или воздушного судна, зарегистрированного в данном Государстве;
b) когда предполагаемый преступник является гражданином данного Государства;
с) когда жертва является гражданином данного Государства и если данное Государство считает это целесообразным.
2. Каждое Государство-участник аналогичным образом принимает такие меры, которые могут оказаться необходимыми, чтобы установить свою юрисдикцию в отношении таких преступлений в случаях, когда предполагаемый преступник находится на любой территории под его юрисдикцией, и оно не выдает его в соответствии со статьей 8 любому из государств, упомянутых в пункте 1 настоящей статьи.
3. Настоящая Конвенция не исключает осуществления любой уголовной юрисдикции в соответствии с внутренним законодательством.
Статья 5
Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений. Украина соблюдает положения данной статьи.
С т а т ь я 6
1. Убедившись после рассмотрения имеющейся в его распоряжении информации, что обстоятельства того требуют, любое Государство-участник, на территории которого находится лицо, обвиняемое в совершении любого из преступлений, указанных в статье 4, заключает его под стражу или принимает другие юридические меры, обеспечивающие его присутствие. Заключение под стражу и другие такие юридические меры осуществляются в соответствии с законодательством данного Государства, но могут продолжаться только в течение времени, необходимого для того, чтобы предпринять уголовно-процессуальные действия или действия по выдаче.
2. Такое Государство немедленно производит предварительное расследование фактов.
3. Любому лицу, находящемуся под стражей на основании пункта 1 настоящей статьи, оказывается содействие в немедленном установлении контакта с ближайшим соответствующим представителем Государства, гражданином которого оно является, или, если оно является лицом без гражданства, с представителем того Государства, где оно обычно проживает.
4. Когда Государство в соответствии с настоящей статьей заключает какое-либо лицо под стражу, оно немедленно уведомляет государства, упомянутые в пункте 1 статьи 5, о факте нахождения такого лица под стражей и об обстоятельствах, послуживших основанием для его задержания. Государство, проводящее предварительное расследование, предусмотренное в пункте 2 настоящей статьи, незамедлительно сообщает о полученных им данных вышеупомянутым государствам и указывает, намерено ли оно осуществить свою юрисдикцию.
Статья 6
46. 4 февраля 1994 года Верховная Рада приняла Закон о правовом статусе иностранцев, статья 22 которого гласит: “Иностранцы имеют право на обращение в суд и другие государственные органы для зашиты их личных, имущественных и других прав. В судопроизводстве иностранцы как участники процесса пользуются такими же процессуальными правами, как и граждане Украины”. Статья 33 данного закона говорит о том, что в случае, если международным договором Украины установлены другие нормы, чем содержащиеся в этом законе, применяются нормы международного договора.
Предусмотренные этой статьей обязательства государства относительно взятия под стражу лица, которое подозревается в совершении актов пытки, и проведения соответствующего расследования (проверки) с целью дальнейшей выдачи для привлечения к уголовной ответственности более детально урегулированы международными договорами о выдаче правонарушителей. Вместе с тем необходимо отметить, что настоящие договора не выделяют отдельных составов преступлений, а устанавливают общие правила выдачи.
Статья 7
1. Государство-участник, на территории которого, находящейся под его юрисдикцией, обнаружено лицо, подозреваемое в совершении любого из преступлений, указанных в статье 4, в случаях, предусмотренных в статье 5, если оно не выдает преступника, передает данное дело своим компетентным властям для судебного преследования.
2. Эти власти принимают решение таким же образом, как и в случае любого обычного преступления серьезного характера в соответствии с законодательством этого Государства. В случаях, перечисленных в пункте 2 статьи 5, требования, предъявляемые к доказательствам, необходимым для судебного преследования и осуждения, ни в коем случае не являются менее строгими, чем те, которые применяются в случаях, указанных в пункте 1 статьи 5.
3. Любому лицу, в отношении которого осуществляется разбирательство в связи с любым из преступлений, указанных в статье 4, гарантируется справедливое обращение на всех стадиях разбирательства.
Статья 7
48. Действующим уголовно-процессуальным законодательством Украины точно определен порядок и основания для проведения таких следственных действий, как возбуждение уголовного дела, задержание лица, подозреваемого в совершении преступления, арест, допрос, предъявления обвинения и проведение обыска.
49. В соответствии с положениями статьи 5 Уголовно-процессуального кодекса никто не может быть привлечен к ответственности иначе как на основании и в порядке, установленном законом. Применить меру пресечения в виде заключения под стражу следователь имеет право только с санкции прокурора. Следователь также имеет право задержать лицо по подозрению в совершении преступления. Задержание процессуально оформляется протоколом, который составляется сразу после задержания. Срок задержания не должен превышать 72 часа. Сразу после задержания лица следователь обязан немедленно (но не позднее 24 часов с момента задержания) сообщить об этом прокурору, который изучает основания для задержания и на протяжении 48 часов решает вопрос о даче санкции на арест этого лица или выносит постановление об освобождении лица из-под стражи. За соблюдением следователем или органами дознания (милицией) законности при исполнении предварительного следствия осуществляется процессуальный надзор, состоящий из ведомственного, прокурорского и судебного.
50. В статье 3 Уголовного кодекса Украины отражаются основные принципы уголовного права – принцип законности и принцип ответственности лица за совершенное деяние при наличии его вины. В пункте 2 этой статьи прямо указано, что “никто не может быть признан виновным в совершении преступления, а также привлеченным к уголовному наказанию иначе как по приговору суда и в соответствии с законом”, что отвечает положениям, изложенным в статье 9 Пакта.
51. Незаконное лишение свободы преследуется в уголовном порядке, и такая ответственность предусмотрена в статье 123 Уголовного кодекса.
52. С момента задержания лица имеют право пользоваться услугами защитника, а также в случае, если они не могут оплатить услуги адвоката, право на защиту гарантировано государством.
53. Каждому арестованному или задержанному должно быть безотлагательно сообщено о мотивах ареста или задержания, разъяснены его права и предоставлена возможность с момента задержания защищать себя лично и пользоваться правовой помощью защитника. Каждый задержанный имеет право в любое время обжаловать свое задержание в суде (статья 29 Конституции).
54. Подозреваемый и обвиняемый имеют широкий спектр прав, изложенных в статьях 3 и 43-1 Уголовно-процессуального кодекса Украины, в частности – знать, в чем он подозревается (обвиняется), давать показания, или отказываться от их дачи, представлять доказательства, иметь защитника и свидание с ним до первого допроса, заявлять ходатайства, представлять жалобы на действия и решения лица, производящего дознание, следователя, прокурора, судьи или суда.
55. Арестованное лицо, его защитник и законный представитель имеют право обжаловать санкцию прокурора на арест в любой момент расследования дела до направления его прокурору с обвинительным заключением (статья 236-3 Уголовно-процессуального кодекса).
56. Следователями органов внутренних дел в период 1996-1999 годов задержано по подозрению в совершении преступления 337569 человек (1996 год – 82 096, 1997 год – 83 376, 1998 год – 86 303, 1999 год – 85 794). В отношении 88 342 человек была применена мера пресечения, не связанная с лишением свободы, что составляет 26,2 % от числа задержанных. (1996 год – 20 489, 1997 год – 21 102, 1998 год – 23 771, 1999 год – 22 980). За указанный период времени в суды направлены уголовные дела в отношении 850 582 обвиняемых (1996 год – 209 037, 1997 год – 213 306, 1998 год – 212 441, 1999 год – 215 798). Из них только 249 227 (29,3%) обвиняемых были арестованы (1996 год – 61 607, 1997 год – 62 274, 1998 год – 62 532, 1999 год – 62 814).
57. В случае прекращения уголовного дела в связи с отсутствием события или состава преступления, а также в связи с недоказанностью участия лица в совершении преступления или в случае вынесения оправдательного приговора орган дознания, следователь, прокурор или суд обязаны разъяснить лицу порядок возобновления нарушенных прав и принять необходимые меры по возмещению вреда, причиненного вследствие незаконного осуждения, привлечения к ответственности в качестве обвиняемого, задержания, применения меры пресечения и в случае незаконного продления исполнения назначенного наказания, когда уголовный закон, устраняющий наказуемость деяния, вступил в законную силу (статья 53-1 Уголовно-процессуального кодекса).
58. Содержание лиц, взятых под стражу в соответствии с задачами уголовного судопроизводства, осуществляется на принципах неукоснительного соблюдения Конституции, требований Всеобщей декларации прав человека, других международных правовых норм и стандартов поведения с заключенными и не может соединяться с умышленными действиями, причиняющими физические или моральные страдания или унижающими человеческое достоинство, как это указано в Законе о предварительном заключении от 30 июня 1993 года.
59. С целью обеспечения в полном объеме неукоснительного исполнения требований Всеобщей декларации прав человека. Европейской Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания, Конституции Украины, Закона о милиции, Закона о предварительном заключении и других нормативных документов по этим вопросам МВД Украины осуществлен ряд организационных и практических мер по улучшению условий содержания задержанных и арестованных лиц в спецучреждениях милиции. Подготовлена программа развития деятельности изоляторов временного содержания органов внутренних дел, где предусмотрены меры по обеспечению прав и законных интересов удерживаемых в ИВС лиц, в том числе по погашению финансовой задолженности за питание задержанных и арестованных, оснащению изоляторов необходимым количеством спальных мест и прогулочных дворов, осуществлению постоянного контроля медицинских служб за состоянием здоровья и условиями содержания спецконтингента и предоставлению задержанным возможности пользоваться телевизорами и библиотеками ИВС. В текущем году запланирована, разработана и осуществляется программа переподготовки всех категорий сотрудников органов внутренних дел, которые привлекаются к охране и конвоированию задержанных и взятых под стражу лиц, осуществляющих контроль над деятельностью спецучреждений милиции.
60. В целях предупреждения пыток и других форм насилия в спецучреждениях милиции ведомственными нормативными актами МВД Украины предусмотрено, что лишь в исключительных случаях работники милиции этих учреждений имеют право применять меры физического воздействия и специальные средства к правонарушителям. Перечень таких обстоятельств ограничен.
61. По каждому факту ненадлежащего отношения к задержанным в спецучреждениях милиции руководством горрайорганов сотрудниками аппаратов управлений в областях и МВД Украины осуществляются тщательные проверки, по результатам которых принимаются соответствующие решения, в том числе и по привлечению к ответственности виновных должностных лиц органов внутренних дел.
62. Сроки содержания в спецучреждениях милиции определены в статье 11 Закона о милиции и в статье 263 Кодекса Украины об административных правонарушениях, утвержденного постановлением Верховного Совета Украины 7 декабря 1984 года (с изменениями и дополнениями на 1 августа 1997 года). Административное задержание лица, совершившего административное правонарушение, может длиться не более трех часов. В необходимых случаях, для установления личности и выяснения обстоятельств правонарушения оно может достигать до трех суток при условии извещения об этом письменно прокурора в течение 24 часов с момента задержания или 10 суток с санкции прокурора, если правонарушители не имеют документов, удостоверяющих их личность. Лица, совершившие мелкое хулиганство, злостное неповиновение законному распоряжению или требованию сотруднику милиции, народному дружиннику, а также военнослужащему или их оскорбление или публичные призывы к невыполнению требований сотрудников милиции, могут быть задержаны до рассмотрения дела судьей или начальником (или его заместителем) органа внутренних дел. До рассмотрения дела судьей могут быть задержаны также лица, нарушающие порядок организации и проведения собраний, митингов, уличных шествий и демонстраций, которые проявили неуважение к суду или торговали с рук в неустановленных местах.
63. В статье 32 Кодекса Украины об административных правонарушениях определено, что административный арест устанавливается и применяется только в исключительных случаях за отдельные виды административных правонарушений на срок до 15 суток. Административный арест применяется районным (городским) судом (судьей).
64. Законом Украины о милиции (статья 11) милиции дано право задерживать и содержать в специально отведенных местах лиц, подозреваемых в занятии бродяжничеством на срок до 30 суток с санкции прокурора.
65. Статьей 6 Закона о судоустройстве установлено, что граждане Украины имеют право на судебную защиту от посягательств на честь и достоинство, жизнь и здоровье, на личную свободу и имущество.
66. Законом от 23 декабря 1993 года о внесении изменений и дополнений в отдельные статьи Уголовно-процессуального кодекса Украины по вопросам прав на защиту подозреваемого, обвиняемого и подсудимого внесены изменения в статью 44 Уголовно-процессуального кодекса, где предусмотрено, что защитник допускается к участию в деле с момента предъявления обвинения, а в случае задержания лица, подозреваемого в совершении преступления, или применения меры пресечения в виде заключения под стражу – с момента объявления ему протокола о задержании или постановления о применении меры пресечения, но не позднее двадцати четырех часов с момента задержания.
67. В соответствии со статьями 4 и 5 УК Украины все лица (за исключением тех, которые пользуются правом дипломатической неприкосновенности) несут ответственность на основании этого Кодекса, если они совершили преступление на территории Украины или отданы под суд на территории Украины даже при условии совершения преступления за ее границами. В соответствии со всеми действующими международными договорами Украины о правовой помощи по уголовным делам наше государство берет на себя обязательства возбуждать уголовное преследование в отношении собственных граждан, которые совершили преступления за границей и не могут быть выданы компетентным органам соответствующего государства для привлечения их к ответственности (процедура передачи судопроизводства). Список международных договоров Украины о правовой помощи по уголовным делам прилагается отдельно [ Имеется в архивах секретариата.] .
Статья 8
1. Преступления, указанные в статье 4, считаются подлежащими включению в качестве преступлений, влекущих выдачу, в любой договор о выдаче, существующий между государствами-участниками. Государства-участники обязуются включать такие преступления в качестве преступлений, влекущих выдачу, в любой договор о выдаче, заключаемый между ними.
2. Если Государство-участник, которое обусловливает выдачу наличием Договора, получает просьбу о выдаче от другого Государства-участника, с которым оно не имеет договора о выдаче, оно может рассматривать настоящую Конвенцию в отношении таких преступлений в качестве правового основания для выдачи. Выдача осуществляется в соответствии с другими условиями, предусмотренными законодательством Государства, к которому обращена просьба о выдаче.
3. Государства-участники, не обусловливающие выдачу наличием договора, рассматривают в отношениях между собой такие преступления в качестве преступлений, влекущих выдачу, в соответствии с условиями, предусмотренными законодательством Государства, к которому обращена просьба о выдаче.
4. Такие преступления для целей выдачи между государствами-участниками рассматриваются, как если бы они были совершены не только в месте их совершения, но также и на территории государств, которые обязаны установить свою юрисдикцию в соответствии с пунктом I статьи 5.
Статья 9
1. Государства-участники оказывают друг другу наиболее полную помощь в связи с уголовно-процессуальными действиями, предпринятыми в отношении любого из преступлений, перечисленных в статье 4, включая предоставление всех имеющихся в их распоряжении доказательств, необходимых для судебного разбирательства.
2. Государства-участники выполняют свои обязательства согласно пункту 1 настоящей статьи в соответствии с любыми договорами о взаимной правовой помощи, которые могут быть заключены между ними.
Статьи 8 и 9
68. Украина решает вопросы выдачи правонарушителей и предоставляет правовую помощь в соответствии с положениями действующих международных договоров. Генеральная прокуратура Украины является центральным органом по выполнению двухсторонних и многосторонних международных договоров о правовой помощи по уголовным делам. Вместе с тем Генеральная прокуратура предоставляет такую помощь правоохранительным органам иностранных государств даже при условии отсутствия договорных отношений, в так называемом порядке “доброй воли”.
Статья 10
1. Каждое Государство-участник обеспечивает, чтобы учебные материалы и информация относительно запрещения пыток в полной мере включались в программы подготовки персонала правоприменительных органов, гражданского или военного, медицинского персонала, государственных должностных лиц и других лиц, которые могут иметь отношение к содержанию под стражей и допросам лиц, подвергнутых любой форме ареста, задержания или тюремного заключения, или обращению с ними.
2. Каждое Государство-участник включает это запрещение в правила или инструкции, касающиеся обязанностей и функций любых таких лиц.
Статья 10
69. Правила проведения допросов подозреваемых и обвиняемых, их задержание и применение по отношению к ним мер пресечения в виде заключения под стражу на стадии предварительного следствия регламентируются положениями раздела 2 Уголовно-процессуального кодекса Украины (главы 12 и 13). Кроме того, порядок предварительного заключения определяется Законом о предварительном заключении и Исправительно-трудовым кодексом, а также иными актами законодательства.
70. Содержание лиц, взятых под стражу, в соответствии с задачами уголовного судопроизводства осуществляется на принципах неуклонного соблюдения Конституции, требований Всеобщей декларации прав человека, иных международных правовых норм и стандартов обращения с заключенными. Статья 1 Закона о предварительном заключении запрещает действия, которые наносят физические или моральные страдания или унижают человеческое достоинство.
71. Статьей 5 Закона Украины о Службе безопасности от 25 марта 1992 года определяется деятельность Службы безопасности Украины и права человека. Деятельность Службы безопасности Украины осуществляется на основе соблюдения прав и свобод человека. Органы и сотрудники Службы безопасности Украины должны уважать достоинство человека и проявлять к нему гуманное отношение. В исключительных случаях с целью пресечения и раскрытия государственных преступлений отдельные права и свободы личности могут быть временно ограничены в порядке и пределах, установленных Конституцией и законами Украины. Неправомерное ограничение законных прав и свобод человека недопустимо и влечет ответственность согласно законодательству. Орган Службы безопасности Украины в случае нарушения его сотрудниками при исполнении служебных обязанностей прав или свобод человека должен принять меры к восстановлению этих прав и свобод, возмещению причиненного морального и материального ущерба и привлечению виновных к ответственности. Служба безопасности Украины в месячный срок обязана дать им письменные объяснения по поводу ограничения их прав и свобод. Такие лица вправе обжаловать в суд неправомерные действия должностных (служебных) лиц и органов Службы безопасности Украины.
72. Созданы и функционируют Киевский институт, Днепродзержинское училище профессиональной подготовки работников органов и учреждений Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний и Черниговское юридическое училище Государственного департамента по вопросам исполнения наказаний.
73. Свидетельством положительных изменений, которые произошли в Украине с момента предоставления третьего доклада, являются:
а) замена смертной казни пожизненным лишением свободы. Законом от 22 февраля 2000 года о внесении изменений в Уголовный, Уголовно-процессуальный и Исправительно-трудовой кодексы Украины смертная казнь заменена на пожизненное лишение свободы. Уголовный кодекс дополнен статьей 25-2, которая предусматривает, что пожизненное лишение свободы устанавливается за совершение особо тяжкого преступления и применяется в случаях, специально предусмотренных этим Кодексом, если суд не считает возможным применить лишение свободы на определенный срок. Также предусмотрено, что данный вид наказания не применяется к лицам, которые совершили преступления в возрасте до 18 лет, к лицам в возрасте свыше 65 лет, а также к женщинам, которые были в состоянии беременности во время совершения преступления или на момент вынесения приговора;
б) запрет относить информацию о фактах нарушений прав и свобод человека и гражданина к государственной тайне. Законом о государственной тайне, который изложен в новой редакции Законом о внесении изменений в Закон о государственной тайне от 21 сентября 1999 года, предусмотрено, что к государственной тайне не относится информация о фактах нарушений прав и свобод человека и гражданина; о незаконных действиях органов государственной власти, органов местного самоуправления и их должностных лиц. Таким образом, такая информация не может быть включена в свод сведений, которые представляют государственную тайну, и к ней не могут применяться ограничения, касающиеся ее разглашения в средствах массовой информации, а также ограничения относительно ее разглашения, передачи ее иному государству или международной организации (это касается статьи 9 Конвенции);
в) законодательное урегулирование института Уполномоченного Верховного совета Украины по правам человека. Законом об Уполномоченном Верховного совета по правам человека, который был принят 23 декабря 1997 года, предусмотрено, что Уполномоченный Верховного совета Украины по правам человека (далее – Уполномоченный) осуществляет парламентский контроль за соблюдением конституционных прав и свобод человека и гражданина и защиту прав каждого человека на территории Украины и в границах ее юрисдикции. Уполномоченный осуществляет свою деятельность независимо от иных государственных органов и должностных лиц. Деятельность Уполномоченного дополняет существующие способы защиты конституционных прав и свобод человека и гражданина, не отменяет их и не влечет пересмотра компетенции государственных органов, которые обеспечивают защиту и возобновление нарушенных прав и свобод. Статьей 21 данного Закона предусмотрены гарантии защиты прав человека при обращении к Уполномоченному, а именно: каждый человек без ограничений и препятствий может обратиться к Уполномоченному в порядке, предусмотренном действующим законодательством. Лицо, лишенное свободы, может обратиться с письменным обращением к Уполномоченному или его представителям. В этом случае к нему не применяются ограничения относительно переписки. Обращение такого лица на протяжении двадцати четырех часов направляются Уполномоченному. Корреспонденция Уполномоченному и его представителям от лиц, которые задержаны, находятся под арестом, под стражей, в местах лишения свободы и местах принудительного содержания или лечения, а также иных граждан Украины, иностранцев и лиц без гражданства независимо от места их пребывания не подлежит никаким видам цензуры и проверок. Лица, которые совершили действия, запрещенные этой статьей, привлекаются к ответственности согласно действующему законодательству (это касается статьи 13 Конвенции);
(г) осуществление контроля со стороны президента Украины за законностью нормативно-правовых актов Службы безопасности Украины. Постоянный контроль президента Украины за деятельностью Службы безопасности Украины согласно пункту 2 статьи 32 Закона о Службе безопасности Украины осуществляется специально назначенным президентом Украины должностным лицом – Уполномоченным президента по вопросам контроля над деятельностью Службы безопасности (далее – Уполномоченный). Основными задачами Уполномоченного, в соответствии с Положением об осуществлении постоянного контроля президента Украины за деятельностью Службы безопасности, которое утверждено Указом президента от 22 октября 1998 года № 1172, являются контроль за соблюдением конституционных прав граждан и законодательства в оперативно-розыскной деятельности органов и подразделений Службы безопасности, а также контроль за соответствием выданных Службой безопасности Украины положений, приказов, распоряжений, инструкций и указаний Конституции и законам Украины. Указом президента о порядке регистрации нормативно-правовых актов Службы безопасности Украины по вопросам розыска, контрразведки и оперативно-розыскной деятельности от 29 июня 1999 года № 767/99 утверждено соответствующее положение, которым предусматривается, что нормативно-правовые акты по вопросам розыска, контрразведки и оперативно-розыскной деятельности, которые выдаются Службой безопасности Украины и касаются прав, свобод и законных интересов человека и гражданина, подлежат регистрации Уполномоченным. В регистрации может быть отказано, если нормативно-правовой акт не отвечает Конституции и законодательству Украины. Незарегистрированный нормативно-правовой акт будет считаться недействительным (это касается статьи 11 Конвенции).
Правовое воспитание работников пенитенциарной системы в духе Конвенции
74. В системе Службы безопасности Украины функционируют следственные изоляторы, с личным составом которых регулярно проводятся образовательные занятия относительно положений законодательных актов о правах, свободах и законных интересах человека, в том числе Конвенции против пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания (это касается статьи 10 Конвенции).
75. В пункте 34 статьи 10 третьего периодического доклада Украины было изложено содержание статьи 5 Закона о Службе безопасности Украины, где говорится о том, что деятельность Службы безопасности осуществляется на основе соблюдения прав и свобод человека и что неправомерное ограничение законных прав и свобод человека недопустимо и влечет за собой ответственность согласно законодательству. Данные положения Закона не изменялись.
Статья 11
Каждое Государство-участник систематически рассматривает правила, инструкции, методы и практику, касающиеся допроса, а также условия содержания под стражей и обращения с лицами, подвергнутыми любой форме ареста, задержания или тюремного заключения на любой территории, находящейся под его юрисдикцией, с тем чтобы не допускать каких-либо случаев пыток.
Статья 11
76. Во исполнение концепции реформы системы органов внутренних дел Украины, одобренной кабинетом министров 24 апреля 1996 года, система исполнения наказаний выведена из состава органов внутренних дел, а постановлением кабинета министров от 9 августа 1999 года № 1451 милиция общественной безопасности освобождена от несвойственных ей функций медицинского отрезвления граждан.
77. Из-за экономических и социальных проблем в некоторых изоляторах временного содержания имеют место факты несоблюдения установленных сроков содержания задержанных и арестованных лиц, а также переполнение мест содержания. Это связано с тем, что следственные изоляторы (СИЗО) Государственного департамента исполнения наказаний из-за собственной переполненности не могут принимать из ИВС весь спецконтингент, который должен быть помещен в СИЗО. Вместе с тем МВД Украины принимаются все необходимые меры для того, чтобы сроки и нормы содержания указанной категории лиц соответствовали установленным стандартам.
78. Законом Украины от 23 декабря 1993 года дополнены статьи 21 и 43 Уголовно-процессуального кодекса по вопросам права подозреваемого, обвиняемого и подсудимого на защиту. Так, статьей 21 УПК Украины впервые предусмотрено, что лицо, которое проводит дознание, следователь, прокурор, судья или суд обязаны до первого допроса подозреваемого, обвиняемого или подсудимого объяснить им их право на защитника и составить об этом протокол. Статьей 43-1 предусмотрено, что подозреваемый имеет право на защитника и свидание с ним до первого допроса и требовать проверки прокурором правомерности задержания. Кроме того, Законом от 15 декабря 1992 года предусмотрена возможность обжалования в суде и судебной проверки законности и оснований для ареста как меры пресечения.
79. Статьей 236-3 УПК Украины предусмотрено, что санкция прокурора на арест может быть обжалована арестованным, его защитником или законным представителем в районный (городской) суд по месту нахождения прокурора, который дал санкцию на арест. Были декриминализированы некоторые действия, в связи с чем из Уголовного кодекса Украины исключены 34 статьи. Так, из Уголовного кодекса Украины исключены статьи 61 (вредительство), 64 (организованная деятельность, направленная на совершение особо опасных государственных преступлений, а равно участие в антисоветской организации), 65 (особо опасные государственные преступления, совершенные против другого государства трудящихся), 74 (уклонение в военное время от исполнения повинности или уплаты налогов), 80-1 (недонесение о государственных преступлениях), 80-2 (сокрытие государственных преступлений), 92 (преступления против государственной или общественной собственности других социалистических государств) и другие.
80. Законом Украины о внесении дополнений и изменений в Уголовный кодекс, Уголовно-процессуальный кодекс и Кодекс об административных правонарушениях и Постановлением Верховного Совета Украины о порядке введения в действие и применения этого Закона от 7 июля 1992 года освобождены от отбывания наказания лица, осужденные по статьям 85, 87-1, 87-2, 146, 147-1, 149 часть 1, 150, 151, 152, 154 часть 4, 51-1, 154-4, 156, 195, 195-1, 196, 197, 214, 224-1 Уголовного кодекса Украины в связи с отменой ответственности по ним. А приговоры в отношении осужденных по статьям 81, 82, 84, 86, 86-1, 149 части 2 и 4, 155-6 части 2 и 3, 168 и 215 часть 1 Уголовного кодекса Украины были скорректированы с учетом смягчения наказаний, предусмотренных этими статьями.
81. Более четко изложена статья 15 Уголовного кодекса о необходимой обороне и закреплено право каждого лица на самооборону.
82. Уголовный кодекс Украины дополнен статьей 46-2, которая предусматривает отсрочку отбывания наказания беременными женщинами и женщинами, имеющими детей в возрасте до трех лет, и статьей 408-3 УПК Украины о порядке применения и отмены отсрочки отбывания наказания такими женщинами.
Статья 12
Каждое Государство-участник обеспечивает, чтобы его компетентные органы проводили быстрое и беспристрастное расследование, когда имеются достаточные основания полагать, что пытка была применена на любой территории, находящейся под его юрисдикцией.
Статья 12
83. Статья 4 Уголовно-процессуального кодекса гласит: “Суд, прокурор, следователь и орган дознания обязаны в пределах своей компетенции возбудить уголовное дело в каждом случае обнаружения признаков преступления, принять все предусмотренные законом меры к установлению события преступления и к их наказанию”.
84. Пункт 2 статьи 100 УПК Украины обязывает следователя и орган дознания не позднее суток направить прокурору копию постановления о возбуждении уголовного дела или об отказе в возбуждении такого дела.
85. Законом от 30 июня 1993 года о внесении изменений в Уголовно-процессуальный кодекс установлено, что по делу о преступлении, не являющимся тяжким, дознание производится в срок не более 10 дней, начиная с момента установления лица, его совершившего. По делу о тяжком преступлении дознание производится в срок не более 10 дней с момента возбуждения дела. Законом от 23 декабря 1993 года статья 143 Уголовно-процессуального кодекса дополняется новой частью, где указывается, что при допросе обвиняемого по его желанию может присутствовать защитник, а в случае, предусмотренном пунктом 3 статьи 46 этого Кодекса, присутствие защитника является обязательным.
Статья 13
Каждое Государство-участник обеспечивает любому лицу, которое утверждает, что оно было подвергнуто пыткам на любой территории, находящейся под юрисдикцией этого Государства, право на предъявление жалобы компетентным властям этого Государства и на быстрое и беспристрастное рассмотрение ими такой жалобы. Предпринимаются меры для обеспечения защиты истца и свидетелей от любых форм плохого обращения или запугивания в связи с его жалобой или любыми свидетельскими показаниями.
Статья 13
86. В УПК Украины введено дополнительное положение о возможности обжалования в суде постановлений об отказе в возбуждении дела и его прекращении, а также санкций прокурора на арест. Установлен порядок рассмотрения таких жалоб судами.
87. В соответствии со статьей 22 Закона о предварительном заключении надзор за соблюдением законодательства в местах предварительного заключения осуществляют Генеральный прокурор Украины и подчиненные ему прокуроры. При осуществлении надзора прокуроры не менее одного раза в месяц проверяют учреждения, в которых содержатся лица, взятые под стражу и отбывающие наказание в виде лишения свободы. При этом прокуроры обязательно ведут личный прием осужденных и лиц, которые содержатся в местах предварительного заключения. При получении жалоб на действия и решения администрации прокурор проверяет эти обстоятельства и, если они действительно имеют место, принимает меры реагирования.
88. Постановления и указания прокуроров относительно соблюдения установленных законодательством порядка и условий содержания лиц, взятых под стражу, подлежат обязательному выполнению администрацией мест предварительного заключения. Невыполнение без уважительных причин законных требований прокурора влечет за собой предусмотренную по закону ответственность (ст. 8 Закона о прокуратуре).
89. При осуществлении своих полномочий прокуратура независима. Вмешательство органов государственной власти и управления, должностных лиц, средств массовой информации, общественно-политических организаций (движений) и их представителей в деятельность прокуратуры по надзору за соблюдением законов или по расследованию действий, которые содержат признаки преступления, запрещается. Влияние в любой форме на работника прокуратуры с целью воспрепятствовать выполнению им служебных обязанностей или добиться принятия неправомерного решения влечет за собой ответственность, предусмотренную по закону (ст. 7 Закона о прокуратуре).
По данным статистической отчетности на протяжении 1999 года прокурорами проведено 4 149 проверок изоляторов временного содержания МВД и следственных изоляторов Службы безопасности Украины, исправительно-трудовых колоний и психиатрических больниц со строгим и усиленным надзором (в 1998 году – 3 780 проверок).
91. В результате проведения этих проверок в минувшем году выявлено 5 507 разнообразных нарушений законов в местах применения мероприятий принудительного характера (в 1998 году – 4 626 нарушений). По результатам этих проверок прокурорами внесено 1 435 указаний об устранении нарушений закона (в 1998 году – 1 230); 455 протестов на незаконные акты и решения (в 1998 году – 381); 1719 предписаний и представлений о применении мероприятий по устранению выявленных нарушений (в 1998 году – 1 512). Привлечено к ответственности:
дисциплинарной – 1 942 работников указанных учреждений (в 1998 году – 1 642);
уголовной – 19 работников (в 1998 году – 15).
92. К сожалению, официальная статистика не предусматривает представления данных об отдельных видах выявленных нарушений в местах применения лишения свободы. Поэтому на основании этих данных нельзя сказать, выявлялись ли предусмотренные этой Конвенцией нарушения и, если да, то в связи с какой статьей. Даже случаи привлечения к уголовной ответственности работников этих учреждений отнюдь не свидетельствуют о совершении ими акта пытки. В ходе прокурорских проверок устанавливаются факты передачи служебными лицами таких учреждений осужденным к лишению свободы наркотиков, получение от последних взяток и тому подобное.
93. Кроме целевого прокурорского надзора за соблюдением законов в этой сфере в соответствии со статьей 55 Конституции, права и свободы человека и гражданина защищаются судом. Эта норма также предусматривает, что каждому человеку гарантируется право на обжалование в суде решений, действий или бездействия органов государственных властей, органов местного самоуправления и должностных лиц.
94. В соответствии с Законом об обеспечении безопасности лиц, которые участвуют в уголовном судопроизводстве, существует возможность применения средств защиты во время расследования и судебного рассмотрения уголовных дел о преступлениях с признаками пыток.
95. Каждый имеет право обращаться за защитой своих прав к Уполномоченному Верховной Рады Украины по правам человека.
96. После использования всех национальных средств правовой защиты каждый имеет право обращаться за защитой своих прав и свобод к соответствующим международным судебным учреждениям или к соответствующим органам международных организаций, членом или участником которых является Украина.
Статья 14
1. Каждое Государство-участник обеспечивает в своей правовой системе, чтобы жертва пыток получала возмещение и имела подкрепляемое правовой санкцией право на справедливую и адекватную компенсацию, включая средства для возможно более полной реабилитации. В случае смерти жертвы в результате пытки право на компенсацию предоставляется его иждивенцам.
2. Ничто в настоящей статье не затрагивает любого права жертвы или других лиц на компенсацию, которое может существовать согласно национальному законодательству.
Статья 14
97. Законом о внесении дополнений и изменений в Уголовный кодекс, Уголовно-процессуальный кодекс и Кодекс об административных правонарушениях и Постановлением Верховного совета о порядке введения в действие и применения этого Закона от 7 июля 1992 года УПК Украины был дополнен статьей 53-1, предусматривающей обязанность органов дознания, следователя, прокурора или суда принимать меры к возмещению ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями.
98. 22 апреля 1993 года в УПК была введена дополнительная статья 93-1 о возмещении расходов на стационарное лечение лица, пострадавшего от преступления. Согласно Закону о порядке возмещения ущерба, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры и суда, граждане Украины имеют право на возмещение ущерба. Причиненный ущерб возмещается в полном объеме независимо от вины должностных лиц, органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры или суда.
99. Что касается вопроса о реабилитации, то заинтересованному лицу необходимо обращаться в органы прокуратуры или в суды, которые выносили последнее судебное решение. В случае несогласия с определением (постановлением) суда, оно может быть обжаловано в вышестоящий суд в кассационном порядке.
100. Статья 56 Конституции предусматривает, что каждый имеет право на возмещение за счет государства или органов местного самоуправления материального и морального вреда, причиненного незаконными решениями, действиями или бездействием органов государственных властей, органов местного самоуправления и их должностных лиц при осуществлении ими своих полномочий.
101. Что касается возмещения вреда, причиненного гражданину незаконными действиями органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры или суда, то порядок, основания и размеры такого возмещения определяются специальным Законом от 1 декабря 1994 года № 266/94-ВР. В частности, в соответствии с положениями этого Закона подлежит возмещению вред, причиненный гражданину вследствие:
а) незаконного осуждения, незаконного привлечения как обвиняемого, незаконного взятия под стражу и содержания под стражей, незаконного проведения в ходе расследования или судебного разбирательства уголовного дела обыска, выемки, незаконного наложения ареста на имущество, незаконного отстранения от работы (должности) и иных процессуальных действий, которые ущемляют права граждан;
b) незаконного применения административного ареста или исправительных работ, незаконной конфискации имущества, незаконного наложения штрафа;
с) незаконного проведения оперативно-розыскных мероприятий.
102. В случаях, указанных в пункте 1 этой статьи, причиненный вред возмещается в полном объеме независимо от вины должностных лиц органов дознания, предварительного следствия, прокуратуры или суда.
103. Кроме того. Уголовным кодексом предусмотрена ответственность за заведомо незаконный арест, задержание или привод (ст. 173); привлечение заведомо невиновного к уголовной ответственности (ст. 174); вынесение судьями заведомо несправедливого приговора, решения или постановления (ст. 176).
Статья 15
Каждое Государство-участник обеспечивает, чтобы любое заявление, которое, как установлено, было сделано под пыткой, не использовалось в качестве доказательства в ходе любого судебного разбирательства, за исключением случаев, когда оно используется против лица, обвиняемого в совершении пыток, как доказательство того, что это заявление было сделано.
Статья 15
104. Законодательство или практика в отношении этих положений не претерпели никаких изменений.
Статья 16
1. Каждое Государство-участник обязуется предотвращать на любой территории, находящейся под его юрисдикцией, другие акты жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения и наказания, которые не подпадают под определение пытки, содержащееся в статье 1, когда такие акты совершаются государственным должностным лицом или иным лицом, выступающим в официальном качестве, или по их подстрекательству, или с их ведома или молчаливого согласия. В частности, обязательства, содержащиеся в статьях 10, 11, 12 и 13, применяются с заменой упоминаний о пытке упоминаниями о других формах жестокого, бесчеловечного или унижающего достоинство обращения и наказания.
2. Положения настоящей Конвенции не наносят ущерба положениям любых других международных договоров или национального законодательства, которые запрещают жестокое, бесчеловечное или унижающее Достоинство обращение и наказание или касаются выдачи или высылки.
Статья 16
105. Что касается этой статьи, то на всей территории Украины категорически запрещены любые акты, которые относятся к категории пыток и других жестоких, бесчеловечных или унижающих достоинство видов обращения и наказания. При этом во внутреннем праве предусмотрены определенные законом процедуры для привлечения к суду лиц, ответственных за совершение таких незаконных действий.