ВСІ ТЕМИ
Права Людини
онлайн-бібліотека
Харківська правозахисна група
Справа К. Г. Устименка та деякі проблеми виконання рішень Конституційного Суду України
Рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України „Про інформацію“ та статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ (справа К. Г. Устименка) від 30 жовтня 1997 року має велике значення для становлення вітчизняного конституційного судочинства. На це вказують наступні характеристики цього Рішення:
1. По суті, воно є першим прикладом захисту єдиним органом конституційної юрисдикції конституційних прав окремої фізичної особи шляхом реалізації конституційних повноважень щодо офіційного тлумачення Конституції та Законів України. Важливість цього рішення значно підсилюється фактом відсутності закріплених в Конституції України та у Законі України „Про Конституційних Суд України“ від 16 жовтня 1996 року повноважень щодо безпосереднього звернення фізичної або юридичної особи для захисту конституційних прав та свобод (права на конституційну скаргу). Ці особи можуть звертатися до КСУ за цим захистом лише опосередковано, використовуючи послуги „політичних посередників“ – суб`єктів права на конституційне подання (Президента України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Після звернення фізичної або юридичної особи зазначені суб`єкти права на конституційне подання вивчають порушені заявником питання, їх юридичну обґрунтованість та можливість звернення до КСУ.
Як свідчить відповідна практика, для захисту цих прав та свобод окремих осіб до КСУ звертався лише Уповноважений Верховної Ради України у деяких випадках. Найбільш відомим є Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України“, за конституційним зверненням Воробйова В. Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) від 10 жовтня 2001 року. Але навіть у цих випадках конституційне подання Уповноваженого до КСУ носить абстрактний (від імені всіх осіб), а не конкретний (в інтересах конкретних осіб) характер, що не може не впливати на якість та ефективність конституційного судочинства.
Як свідчить практика західних демократій у сфері конституційного судочинства, саме через інститут індивідуальної конституційної скарги досягається найбільш максимальний рівень захисту з урахуванням особливості кожної справи та специфіки порушення конституційного права окремої особи.
З іншого боку, відповідно до чинного українського законодавства, єдиною можливістю безпосереднього захисту конституційних прав та свобод залишається використання інституту конституційного звернення з метою офіційного тлумачення Конституції України та законів України, „якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод“ (стаття 94 Закону „Про Конституційний Суд України“). Ця можливість якраз й була використана фізичною особою – К. Устименком для прийняття відповідного рішення.
Отже, перше рішення КСУ щодо захисту прав людини – це рішення по справі Устименка.
2. У Рішенні наводиться офіційне тлумачення деяких положень Закону України „Про інформацію“, що має велике значення у правотворчості та у правозастосуванні, шляхом тлумачення персональні дані відносяться до конфіденційної інформації, наголошується на важливості конституційного права на безпосереднє звернення до суду, розкривається обсяг регулювання операцій з інформацією медичного характеру тощо.
3. У пункті 3 резолютивної частини Рішення формулюється важливий конституційний принцип „винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами“, який має вирішальний вплив на порядок мотивації Рішення КСУ про скасування смертної кари 29 грудня 1999 року. Як зазначив КСУ у пункті 4 мотивувальної частини цього Рішення: „Конституційне забезпечення невід'ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами“.
Незважаючи на свою важливість, та певною мірою „канонічність“, це Рішення є показовим щодо відсутності належного механізму його виконання, тобто являє собою „негативний“ приклад відсутності в Україні цього механізму, що дозволяє вести розмову лише про наукове-практичне значення цього Рішення. По відношенню до громадянина К. Устименка це Рішення не має ніякого практичного ефекту. Тобто, знов таки, єдина можливість безпосереднього звернення до КСУ з метою захисту конституційних прав та свобод не має ніякого практичного ефекту саме через відсутність чітких положень процесуального законодавства, що дозволяє переглянути попередні судові рішення з урахуванням рішення КСУ щодо офіційного тлумачення.
Відповідно до пункту 6 резолютивної частини: „Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим“. З позицій передової теорії конституційного права та відповідної практики не виникає сумнівів, що воно є обов`язковим для всіх суб`єктів права (йдеться про ту його частину, де дається офіційне тлумачення), а не тільки для громадянина К. Устименка. Останній звертався до КСУ не з метою задоволення наукового інтересу (хоча це також можна припустити), а для розв`язання конкретної правової колізії, необхідність у чому існувала поза яких сумнівів.
Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення по конкретній справі – К. Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.
Як же суди виконують рішення КСУ щодо офіційного тлумачення по відношенню до фізичних та юридичних осіб, за ініціативою яких проблемні правові питання стали предметом розгляду єдиного органу конституційної юрисдикції? Відповідь не видається такою простою, оскільки у процесі виконання рішення по справі К.Устименка виявились внутрішні вади нашої судової системи:
„Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.
Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд“.
Відповідно до статті 343 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, що були чинними на момент проголошення ухвали (21.02.94):
„Рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Підставами для перегляду рішень, ухвал і постанов у зв'язку з нововиявленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;
2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою постановлення незаконного або необгрунтованого рішення;
3) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, злочинні дії сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або їх представників чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи;
4) скасування рішення, вироку, ухвали або постанови суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення даного рішення, ухвали чи постанови.“
Як ми бачимо, прийняття рішення КСУ щодо офіційного тлумачення не було підставою для перегляду судового рішення на той момент, оскільки воно не є нововиявленою обставиною у сенсі статті 343. Рішення також не є, зокрема, „істотною для справи обставиною“. Ці положення були чинними й на момент винесення ухвали облсудом (30.01.98). Враховуючи традиційний позитивістський менталітет більшості українських суддів та виходячи з іх традиційної юридичної освіти, було важко очікувати від них певної сміливості заповнити існуючу прогалину у процесуальному законодавстві та виконати рішення КСУ шляхом перегляду попереднього рішення по справі К. Устименка судами загальної юрисдикції.
Ситуація суттєво не змінилась й після проведення „малої судової реформи“, коли 21 червня 2001 року процесуальні кодекси України зазнали суттєвих змін. Так, наприклад, у Цивільному процесуальному кодексі України перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами присвячується 42 глава. Так, у статті 347-2 цієї глави зазначається:
„Підставами для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;
2) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили;
3) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили;
4) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали;
5) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.
Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є виявлене після касаційного розгляду справинеоднозначне застосування(курсив автора – С.Ш.) судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань“.
Причому, відповідно до статті 347-3 „заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для їх перегляду“. Рішення чи ухвали переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами – колегією суддів у складі суддів Верховного Суду України (стаття 347-4).
Отже, ми бачимо, що протягом майже 6-річного існування Конституційного Суду України, його рішення щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням фізичних та юридичних осіб не можуть бути належно виконані, якщо для цього необхідно додаткове рішення судів загальної юрисдикції. Відсутність такого положення можна знайти й у інших процесуальних кодексах України.
На мою думку, виходячи з аналогії закону, рішення КСУ щодо офіційного тлумачення є винятковою обставиною для перегляду справи судами загальної юрисдикції, оскількинеоднозначне застосуванняє підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України відповідно до статті 94 Закону „Про Конституційний Суд України“ від 16 жовтня 1996 року. Але, скоріше за все, судова практика України не розвивається за цим напрямком.
Отже, рішення КСУ по справі К. Устименка актуалізує величезну проблему виконання рішень КСУ щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням окремих осіб. Слід мати на увазі, що вони звертаються до КСУ не задля наукового або „спортивного“ інтересу, а для вирішення конкретної життєвої проблеми правничими засобами. Якщо це проблемне питання не буде вирішено найближчим часом, діяльність КСУ щодо захисту конституційних прав та свобод матиме мінімальний ефект. Що й практично доведено у процесі невиконання рішення КСУ по справі К. Устименка.
1. По суті, воно є першим прикладом захисту єдиним органом конституційної юрисдикції конституційних прав окремої фізичної особи шляхом реалізації конституційних повноважень щодо офіційного тлумачення Конституції та Законів України. Важливість цього рішення значно підсилюється фактом відсутності закріплених в Конституції України та у Законі України „Про Конституційних Суд України“ від 16 жовтня 1996 року повноважень щодо безпосереднього звернення фізичної або юридичної особи для захисту конституційних прав та свобод (права на конституційну скаргу). Ці особи можуть звертатися до КСУ за цим захистом лише опосередковано, використовуючи послуги „політичних посередників“ – суб`єктів права на конституційне подання (Президента України, не менш як 45 народних депутатів України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Верховної Ради Автономної Республіки Крим). Після звернення фізичної або юридичної особи зазначені суб`єкти права на конституційне подання вивчають порушені заявником питання, їх юридичну обґрунтованість та можливість звернення до КСУ.
Як свідчить відповідна практика, для захисту цих прав та свобод окремих осіб до КСУ звертався лише Уповноважений Верховної Ради України у деяких випадках. Найбільш відомим є Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 7, 8 Закону України „Про державні гарантії відновлення заощаджень громадян України“, за конституційним зверненням Воробйова В. Ю., Лосєва С.В. та інших громадян щодо офіційного тлумачення положень статей 22, 41, 64 Конституції України (справа про заощадження громадян) від 10 жовтня 2001 року. Але навіть у цих випадках конституційне подання Уповноваженого до КСУ носить абстрактний (від імені всіх осіб), а не конкретний (в інтересах конкретних осіб) характер, що не може не впливати на якість та ефективність конституційного судочинства.
Як свідчить практика західних демократій у сфері конституційного судочинства, саме через інститут індивідуальної конституційної скарги досягається найбільш максимальний рівень захисту з урахуванням особливості кожної справи та специфіки порушення конституційного права окремої особи.
З іншого боку, відповідно до чинного українського законодавства, єдиною можливістю безпосереднього захисту конституційних прав та свобод залишається використання інституту конституційного звернення з метою офіційного тлумачення Конституції України та законів України, „якщо суб'єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод“ (стаття 94 Закону „Про Конституційний Суд України“). Ця можливість якраз й була використана фізичною особою – К. Устименком для прийняття відповідного рішення.
Отже, перше рішення КСУ щодо захисту прав людини – це рішення по справі Устименка.
2. У Рішенні наводиться офіційне тлумачення деяких положень Закону України „Про інформацію“, що має велике значення у правотворчості та у правозастосуванні, шляхом тлумачення персональні дані відносяться до конфіденційної інформації, наголошується на важливості конституційного права на безпосереднє звернення до суду, розкривається обсяг регулювання операцій з інформацією медичного характеру тощо.
3. У пункті 3 резолютивної частини Рішення формулюється важливий конституційний принцип „винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами“, який має вирішальний вплив на порядок мотивації Рішення КСУ про скасування смертної кари 29 грудня 1999 року. Як зазначив КСУ у пункті 4 мотивувальної частини цього Рішення: „Конституційне забезпечення невід'ємного права на життя кожної людини, як і всіх інших прав і свобод людини і громадянина в Україні, базується на засаді: винятки стосовно прав і свобод людини і громадянина встановлюються самою Конституцією України, а не законами чи іншими нормативними актами“.
Незважаючи на свою важливість, та певною мірою „канонічність“, це Рішення є показовим щодо відсутності належного механізму його виконання, тобто являє собою „негативний“ приклад відсутності в Україні цього механізму, що дозволяє вести розмову лише про наукове-практичне значення цього Рішення. По відношенню до громадянина К. Устименка це Рішення не має ніякого практичного ефекту. Тобто, знов таки, єдина можливість безпосереднього звернення до КСУ з метою захисту конституційних прав та свобод не має ніякого практичного ефекту саме через відсутність чітких положень процесуального законодавства, що дозволяє переглянути попередні судові рішення з урахуванням рішення КСУ щодо офіційного тлумачення.
Відповідно до пункту 6 резолютивної частини: „Рішення Конституційного Суду України є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим“. З позицій передової теорії конституційного права та відповідної практики не виникає сумнівів, що воно є обов`язковим для всіх суб`єктів права (йдеться про ту його частину, де дається офіційне тлумачення), а не тільки для громадянина К. Устименка. Останній звертався до КСУ не з метою задоволення наукового інтересу (хоча це також можна припустити), а для розв`язання конкретної правової колізії, необхідність у чому існувала поза яких сумнівів.
Тобто обов`язковість цього Рішення характеризується двома ознаками: 1) обов`язковість загальна – для всіх суб`єктів права, але не всього рішення, а його резолютивної частини, де надається тлумачення або формулюється правовий принцип, тобто КСУ, коли приймав рішення по конкретній справі – К. Устименка, сформулював певні правоположення, яким належить певна ступінь загальнообов`язковості; 2) обов`язковість особлива – для органів державної влади, у тому числі судових, які відповідно до Закону України „Про Конституційний Суд України“, та, зокрема, статті 70, зобов`язані виконати це рішення на користь К.Устименка.
Як же суди виконують рішення КСУ щодо офіційного тлумачення по відношенню до фізичних та юридичних осіб, за ініціативою яких проблемні правові питання стали предметом розгляду єдиного органу конституційної юрисдикції? Відповідь не видається такою простою, оскільки у процесі виконання рішення по справі К.Устименка виявились внутрішні вади нашої судової системи:
„Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.
Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд“.
Відповідно до статті 343 Цивільного процесуального кодексу України 1963 року, що були чинними на момент проголошення ухвали (21.02.94):
„Рішення, ухвали і постанови, що набрали законної сили, можуть бути переглянуті у зв'язку з нововиявленими обставинами.
Підставами для перегляду рішень, ухвал і постанов у зв'язку з нововиявленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;
2) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильний висновок експерта, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягли за собою постановлення незаконного або необгрунтованого рішення;
3) встановлені вироком суду, що набрав законної сили, злочинні дії сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, або їх представників чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи;
4) скасування рішення, вироку, ухвали або постанови суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення даного рішення, ухвали чи постанови.“
Як ми бачимо, прийняття рішення КСУ щодо офіційного тлумачення не було підставою для перегляду судового рішення на той момент, оскільки воно не є нововиявленою обставиною у сенсі статті 343. Рішення також не є, зокрема, „істотною для справи обставиною“. Ці положення були чинними й на момент винесення ухвали облсудом (30.01.98). Враховуючи традиційний позитивістський менталітет більшості українських суддів та виходячи з іх традиційної юридичної освіти, було важко очікувати від них певної сміливості заповнити існуючу прогалину у процесуальному законодавстві та виконати рішення КСУ шляхом перегляду попереднього рішення по справі К. Устименка судами загальної юрисдикції.
Ситуація суттєво не змінилась й після проведення „малої судової реформи“, коли 21 червня 2001 року процесуальні кодекси України зазнали суттєвих змін. Так, наприклад, у Цивільному процесуальному кодексі України перегляду рішень, ухвал, що набрали законної сили, у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами присвячується 42 глава. Так, у статті 347-2 цієї глави зазначається:
„Підставами для перегляду рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими обставинами є:
1) істотні для справи обставини, що не були і не могли бути відомі заявникові;
2) завідомо неправдиві показання свідка, завідомо неправильні висновки експертів, завідомо неправильний переклад, фальшивість документів або речових доказів, що потягло за собою ухвалення незаконного рішення, що встановлено вироком суду, який набрав законної сили;
3) злочинні дії сторін, інших осіб, які брали участь у справі, чи злочинні діяння суддів, вчинені при розгляді даної справи, встановлені вироком суду, що набрав законної сили;
4) скасування рішення, вироку або ухвали (постанови) суду чи постанови іншого органу, що стали підставою для постановлення цього рішення, цієї ухвали;
5) визнання неконституційним закону, який був застосований судом при вирішенні справи.
Підставами для перегляду справи за винятковими обставинами є виявлене після касаційного розгляду справинеоднозначне застосування(курсив автора – С.Ш.) судами загальної юрисдикції одного і того ж положення закону або його застосування всупереч нормам Конституції України, а також якщо у зв'язку з цими рішеннями міжнародна судова установа, юрисдикція якої визнана Україною, встановила факт порушення Україною міжнародних зобов'язань“.
Причому, відповідно до статті 347-3 „заяви про перегляд рішень і ухвал у зв'язку з нововиявленими та винятковими обставинами можуть бути подані сторонами, іншими особами, які беруть участь у справі, та прокурором протягом трьох місяців з дня встановлення обставини, що є підставою для їх перегляду“. Рішення чи ухвали переглядаються у зв'язку з нововиявленими обставинами судом, який їх постановив, а за винятковими обставинами – колегією суддів у складі суддів Верховного Суду України (стаття 347-4).
Отже, ми бачимо, що протягом майже 6-річного існування Конституційного Суду України, його рішення щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням фізичних та юридичних осіб не можуть бути належно виконані, якщо для цього необхідно додаткове рішення судів загальної юрисдикції. Відсутність такого положення можна знайти й у інших процесуальних кодексах України.
На мою думку, виходячи з аналогії закону, рішення КСУ щодо офіційного тлумачення є винятковою обставиною для перегляду справи судами загальної юрисдикції, оскількинеоднозначне застосуванняє підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення Конституції України та законів України відповідно до статті 94 Закону „Про Конституційний Суд України“ від 16 жовтня 1996 року. Але, скоріше за все, судова практика України не розвивається за цим напрямком.
Отже, рішення КСУ по справі К. Устименка актуалізує величезну проблему виконання рішень КСУ щодо офіційного тлумачення за конституційним зверненням окремих осіб. Слід мати на увазі, що вони звертаються до КСУ не задля наукового або „спортивного“ інтересу, а для вирішення конкретної життєвої проблеми правничими засобами. Якщо це проблемне питання не буде вирішено найближчим часом, діяльність КСУ щодо захисту конституційних прав та свобод матиме мінімальний ефект. Що й практично доведено у процесі невиконання рішення КСУ по справі К. Устименка.
Рекомендувати цей матеріал