Архіви служб безпеки колишніх репресивних режимів

Звіт підготовлено для ЮНЕСКО від імені Міжнародної Ради Архівів

Вступ

Цілі

У 1993 році під час круглого столу конференції, що проходила у Мехіко, Міжнародна Рада Архівів вирішила створити групу експертів для обговорення проблем, пов’язаних з архівами колишніх репресивних режимів і скласти серію рекомендацій щодо того як обійтися з такими архівами.

Метою було досягнення практичних результатів. Неможливо надати набір правил, прийнятних у всіх випадках, тому що кожний процес політичних змін відрізняється, але через відкриту дискусію в цій групі було б можливе забезпечення архівних працівників країн, що переживають процес демократизації, інформацією щодо рівня проблем, з якими вони повинні будуть зустрітися. В той же час було б надано список методів, розвинутих в різних країнах, які були залучені до подібного процесу.

Експерти також поставили за мету виявити положення, щодо яких існує згода, і які б містилися в рекомендаціях робочої групи, від чисто архівних до суто політичних, які архівні працівники повинні активно підтримувати, незважаючи на те, що вони не належать до сфери їхньої компетенції.

Експерти також враховували той факт, що архівні працівники, які мають справу з документами, працюють з дуже вразливим матеріалом. Саме тому видається важливим запропонувати етичний кодекс для роботи з такою документацією. Цей кодекс включено до цього звіту.

Робоча група розпочала роботу зі збору інформації про архіви репресивних інституцій для того, щоб скласти список цих інституцій. Без сумніву, первинною вимогою збереження цих документальних свідчень є збільшення обсягу знань про їхнє існування. Група розпочала з інформації, наданої її членами, щодо їхніх власних країн, до якої було додано інформацію від колег з обмеженої кількості інших країн (Зімбабве, Латвія, Литва, Парагвай, Польща і Португалія).

У перший список, який робоча група створила спочатку, було вирішено, в принципі, включити лише репресивні інституції, які зникли між 1974 і 1994 роками у таких країнах: Бразилія, Зімбабве, Іспанія, Латвія, Литва, Німеччина, Парагвай, Південно-Африканська Республіка, Польща, Португалія, Росія, Угорщина і Чилі. Хоча інформація, отримана від цих країн, була неоднаковою за обсягом, вона все ж включала назви основних джерел, граничні дати документів, що зберігаються, стан їхнього зберігання, приблизний обсяг, а там, де це можливо, ще й зв’язок між основними документарними серіями, що містяться в архівах. Група також відчувала, що певний інтерес могло б представляти додавання практичної інформації, на кшталт використання цих документів за нового політичного режиму і умови такого використання. Це дозволило провести попередню статистичну оцінку, яку група вважає цінною.

Не вся зібрана інформація може включатися у дане дослідження через брак місця. Однак короткий виклад інформації дано в розділі 5, названому „Путівник по джерелах репресій: огляд архівів колишніх репресивних інституцій у нових демократичних державах (1974 – 1994)“. Група сподівається, що цей короткий звіт підніме обізнаність у країнах, що знаходяться у процесі переходу до демократії, щодо важливості предмета і ролі архівних працівників.

Нарешті, усвідомлюючи величезне завдання, що стоїть перед професіоналами, що керують такими архівами, група включила до своїх висновків список пропозицій для міжнародної спільноти. Вони послужать зростанню обізнаності на міжнародному рівні у потребі управління документальним спадком. Саме це дослідження є елементом такого знання. Це дослідження також включає коротку бібліографію та перелік відповідного законодавства.

Робочий план і методологія

Група, яка фінансувалася ЮНЕСКО, була створена в лютому 1994 року і включала архівних працівників, досвідчених у роботі з цим типом архівів чи архівної етики, разом з експертами у сфері прав людини. Члени групи були обрані з тим, щоб гарантувати рівне представництво країн Центральної і Східної Європи, Латинської Америки, Африки і Західної Європи, залучених до політичних змін. Загальну відповідальність за проект ніс Антоніо Ґонзалес Куінтана, який був Директором секції Громадянської війни Національного Історичного Архіву Саламанки (Іспанія) з 1986 по 1994 роки. Інші члени: доктор Даґмар Унвергау, директор Архіву Штазі у Берліні (Німеччина), Лазло Варґа, директор Муніципального архіву Будапешта (Угорщина), Володимир Козлов з Державного архіву Російської федерації у Москві (Росія), Алеандро Ґонзалес Поблєт, президент Національної комісії з відшкодування і примирення з Сант-Яго (Чилі), Нарісса Рамдані, директор Архіву Африканського національного конгресу у Йоганнесбурзі (Південно-Африканська Республіка) і Мері Ронан з Національного архіву Сполучених Штатів Америки.

Група провела свою першу зустріч у штаб-квартирі ЮНЕСКО в Парижі у 1994 року. На першій зустрічі було прийнято попередню заяву про наміри й першу заяву про цілі та робочий план. Група знову зустрілася в лютому 1995 року у Коблензі (Німеччина), щоб зібрати разом результати роботи, виконаної її членами, і особливо постаратися обговорити проблему оцінки документів. Останню зустріч було проведено у Саламанці (Іспанія) у грудні 1995 року для того, щоб схвалити кінцевий текст звіту після двох років роботи. Для того щоб збирати інформацію, члени групи склали коротку історію більшості недавно діючих репресивних інституцій у їхніх країнах, і як опис того, як вони [країни] вчинили з архівами цих інституцій. Дані, зібрані таким чином, були дуже корисні для редагування остаточного звіту, але група також поширила єдиний запитальник для того, щоб зібрати інформацію в синтетичній формі, придатній для використання архівними працівниками в інших країнах. Запитальники було складено для того, щоб зібрати інформацію, яка б склала частину „Путівник по архівах репресій“.

Архіви репресій: соціальна проблема, яка перевищує компетенцію адміністрації архівів

1980-і мали вигляд непереборного процесу демонтажу репресивних політичних режимів у всьому світі.

Серед країн Центральної і Східної Європи, які були в орбіті Радянського Союзу з часу Другої світової війни, у світі, розділеному Холодною війною, процес розпочався стартом з Польщі, досягнувши кульмінації у 1990-их тотальним колапсом існуючих політичних структур. Найбільш символічним елементом цього процесу було падіння Берлінської стіни і возз’єднання Німеччини.

Паралельно з цими подіями в Європі, в Латинській Америці розпочалися інші безупинні процеси знищення репресивних політичних режимів. Це були консервативні військові диктатури, які панували практично на всьому континенті, в деяких випадках більше ніж п’ять десятиріч, хоча у певних країнах вони перемежовувалися з більш чи менш стабільними демократичним інтервалами.

У той же час в іншому місці Африканський континент побачив, після періоду тривалої боротьби, кінець режиму, що базувався на репресіях політичної влади щодо певних рас чи етнічних груп. Він видозмінювався від демократизації у Зімбабве до поворотного пункту повалення режиму апартеїду в Південній Африці.

Нарешті, 1970-і роки побачили зникнення консервативних диктатур Західної Європи: Португалія, Греція і Іспанія. Відбувшись на ранній стадії загального процесу, описаного вище, демократичні зміни в цих трьох країнах призвели до трьох дуже різних варіантів досвіду, але кожний має значну цінність для згадуваних цілей.

Дане дослідження охоплює період трохи більше ніж двадцять років між „Революцією гвоздик“ у Португалії в квітні 1974 року до кінця режиму апартеїду. Це не тому, що не представляє інтересу розгляд подій, що сталися раніше, до середини 20-го століття, кінець італійського фашизму чи падіння німецького нацизму, і про ці обидва періоди ми будемо згадувати далі в тексті. А тому, що тільки використання найбільш недавнього досвіду може встановити точку відліку, чинну у світовому політичному контексті на початку 21-го століття.

Якби ми пішли б навіть далі, до початків сучасних держав, ми могли б побачити перші приклади влади, яка спеціалізувалась на репресіях, з яких найвідомішим була іспанська інквізиція. Цілком імовірно, що архіви цієї організації були предтечею сучасних архівів репресій. Важко переоцінити величезне значення, яке має належне збереження цього архіву для істориків сучасних держав. Фактично Національний Історичний Архів у Мадриді (Іспанія) зберігає записи Верховного Конгресу Інквізиції, так само як і більшість записів Окружних Трибуналів, створивши незрівнянне джерело для вивчення не тільки владних зв’язків монархів Іспанії, але також менталітету і культури Відродження в усій Європі.

Очевидно, що репресивні режими поширювались від початків сучасної держави. В архівах у всьому світі існують документи, які це доводять. Предмет цього дослідження – архіви і недавні репресивні режими – таким чином, має величезну соціальну і політичну важливість. Такі архіви, які були основою для виконання репресивної діяльності, перетворені за нового політичного режиму (який приніс свободи і відповідальність, проголошені Загальною декларацією прав людини) у важливий засіб надання можливості встановлення нових соціальних зв’язків. У цьому розумінні ефект бумеранга, що демонструється документами, які уціліли, є як нетиповим, так і унікальним, і вимагає, з професійної точки зору, обережної концепції управління цими архівними фондами. У той же час він приніс цілком нові обов’язки для архівних інституцій.

Архіви мають вирішальний вплив на життя людей. Ніщо не слугує цьому кращим прикладом, ніж спосіб, у який використовувалися документи, щоб послужити припиненню репресій. Образ архівів служб безпеки у репресивних режимах ясно ілюструє наскільки важливими вони є. Протягом життя таких режимів, жертви політичних інформаційних служб могли відчувати важливість архівів, але тільки з настанням демократії і відкриття джерел сталося те, що громадяни стали повністю обізнані у їхньому впливі на життя людей.

Основна роль, яку відіграють архіви, характеризується не лише їхніми функціями, на кшталт ключів до нашого недавнього минулого, але також їхнім адміністративним значенням у дотриманні прав особи. Це проявляється тоді, коли демократичні режими бажають, наприклад, проголосити амністію за так звані думкозлочини або видати компенсацію жертвам репресій чи їхнім родинам. Досвід Німеччини та Іспанії добре це ілюструє. Немає сумнівів, що історичний вимір є надзвичайно важливим, але соціальний вплив, який архіви можуть мати, надає їм найважливішу публічну роль. Серед найбільш знаних архівів Іспанії є без сумніву Секція Громадянської війни Національного Історичного архіву у Саламанці, що надала десятки тисяч сертифікатів громадянам, які колись були членами армій і органів безпеки Республіки чи адміністрації Республіки і стали пізніше жертвами франкістських репресій. Іншим важливим прикладом є архіви колишнього Штазі у Берліні.

Загальні роздуми і рекомендації

Причини зберігання документальних джерел вивчення репресій

Першим питанням у кожному обговоренні, що стосується архівів колишніх державних інституцій безпеки, у країнах, які знаходяться в процесі переходу до демократії, є: зберігати їх чи ні. Всі пізніші дискусії про їхній архівний обіг, про їхнє використання громадянами і новою адміністрацією чи про професійну етику стосовно їхнього змісту залежить від відповіді на це перше питання.

Існують приклади країн, у яких всі типи архівів служб безпеки, створених режимами, що передували демократичним, збережені майже цілковито. Існують також протилежні приклади, коли не залишалося жодного документального свідчення репресій чи, принаймні, ніхто не знає про їхнє існування. Середній шлях пройшли країни, які спершу використали документи з адміністративними цілями, а тоді знищили їх з етичних міркувань.

Прикладом другого типу в іспаномовній Південній Америці є Чилі. Невідомий жоден документ основних репресивних інституцій військової диктатури, чиєю основною складовою була DINA, а її наступником CNI. Таким чином на початку процесу переходу, коли очевидною була потреба знати правду про політичне насильство, зникнення і убивства, скоєні режимом Піночета, існувала величезна перешкода, спричинена браком документальних доказів. Комісія з Правди і Примирення – перший орган свого типу, створений у 1990 році, зіткнувся з завданням реконструкції 15 років історії країни майже виключно на основі персональних свідчень, базованих на словесних чи письмових спогадах тих, хто був залучений до цих подій. Комісія, яка досягла зростання рівня обізнаності щодо зловживань владою колишнім режимом, не в змозі пролити світло на долю багатьох зниклих осіб чи назвати осіб, відповідальних за звірства. Досвід Чилі є повчальним: тими, хто поніс найбільші втрати від зникнення документів, були чилійці, а тими, хто найбільше виграв, були агенти, які проводили репресії, а особливо їхні керівники. Безсумнівно, чилійський шлях до демократії проходить через примирення, однак можливість притягнення злочинців до відповідальності за їхні злочини значною мірою зникла.

Подібний випадок можна знайти у Південній Африці, де Національне Розвідувальне Агентство продовжує залишатися організацією, відповідальною за документи, вироблені ним самим у минулому.

В Іспанії одне з документарних джерел, чиє місцезнаходження невідоме (якщо вони не знищені) стверджує, що служба охорони голови уряду під контролем полковника Сан Мартіна працювала як служба розвідки в останні роки диктатури.

Чилійський випадок не є виключним. В Африці у період 1979 – 1980 років уряд Родезії знищив документи, створені чотирма найбільш важливими і спеціалізованими організаціями безпеки в останні роки репресивного режиму: Центральна Розвідувальна Організація, підрозділ Спеціальної Поліції, спеціальні суди і армійський підрозділ, знаний як „Зулуські розвідники“.

Спадкування у колишній Німецькій Демократичній Республіці (НДР) після падіння Берлінської Стіни і возз’єднання є прикладом протилежного типу. Хоча архіви Штазі в усій повноті не були отримані, принаймні, значну більшість цих архівів було передано. Це стало можливим, попри все, через припущення, що німецький народ збереже їх, якщо знатиме про начала їхньої важливості. Таким чином, негайна передача архівів Штазі в руки нових органів влади, стала можливою для того, щоб слідувати бажанням представників народу, і серед інших завдань – очистити від тих, хто відповідальний за репресії, нову адміністрацію. Архіви було використано як для того, щоб звільнити тих, хто відповідальний за репресії, так і для компенсації жертвам репресій. Зразковими були паралельні процесуальні дії. Це проявилося у двох законах: один у НДР перед об’єднанням і кінцевий закон в об’єднаній Німеччині. Найбільшим прихильником цього був народ. Роль, яку відіграли групи, на кшталт групи преподобного Ґаука, були визначальним фактором. Можливо, німці пам’ятали долю нацистських архівів в кінці Другої світової війни. Потрібно нагадати, що їхнє первинне використання було здійснене суддями Нюрнберзького процесу, хоча у цьому випадку не німецький народ був прихильником процесу, а збройні сили союзників.

Поміж цими двома видами досвіду лежить досвід Греції, яка використала документи репресивних органів протягом кількох років, відразу після диктатури, для виконання адміністративних завдань, на кшталт компенсацій і усунення від влади тих, хто був відповідальним за репресії. Архіви було пізніше знищено згідно з новим законодавством, яке визнало їх, імовірно виходячи з етичних міркувань, небажаним для зберігання в канцеляріях і архівах нагадуванням для людей, діяльність чи позиція яких, визнані незаконними попереднім режимом, і які були реабілітовані. Хоча вони й полегшують усунення від влади осіб, відповідальних за репресії чи виплату компенсацій їхнім жертвам. Це рішення зробило можливим підведення риски під періодом Диктатури і періодом Полковників, але не може бути визнане задовільним з точки зору історичного і документального спадку.

В Іспанії пройшло обговорення: чи знищувати досьє поліцейських архівів, що проливають світло на політичну, профспілкову та ідеологічну приналежність осіб, які вважались незадоволеними франкістським режимом. Внаслідок анекдотичної події (затримання в аеропорту Мадрида комуністичного депутата Енріке К’юріель через те, що він згадувався в комп’ютерних записах поліції як „таємний активіст“), Парламент Іспанії розглянув пропозицію знищити ці досьє. В результаті було прийнято рішення анулювати комп’ютерні файли поліції щодо політико-соціальної діяльності, які існували з днів колишнього режиму, незважаючи на передачу (у той самий час) всіх файлів політичної природи, що містилися в поліцейських архівах, до Національного Історичного Архіву. Це досягнення стало можливим завдяки Міністрові внутрішніх справ, який був відповідальним за Центральний поліцейський архів, і Міністрові культури, який був відповідальним за Національний Історичний Архів, які підписали разом зобов’язуючу угоду. Таким чином було збережено нерухомою збірку документів щодо вивчення опозиційних соціальних рухів протягом 40 років режиму Франко.

Часто говорилося, що архіви нерідко є найбільш достовірним відображенням історії народу і таким чином визначають найбільш точну пам’ять націй. Це безсумнівно щодо тоталітарного, диктаторського чи репресивного режиму. В таких режимах бракує будь-яких юридичних засобів відображення багатоманітності ідей і поведінки. Тільки архіви, особливо архіви поліції і розвідувальних служб, які контролювали народ, можуть відобразити приховані соціальні конфлікти, притаманні цим режимам. На відміну від публічного образу, який такі режими намагалися представити, їхня справжня природа може бути розкрита у файлах і реєстрах служб безпеки. Існування значних поліцейських архівів є загальною характеристикою таких режимів. Репресивний апарат був загалом дуже великим і характеризувався значним обсягом документів. Через це інформація і про осіб, і про групи збиралася майже щоденно. Це був у багатьох випадках єдиний шлях цього режиму забезпечити свою владу.

У всіх країнах, які пережили періоди політичних репресій, величезний інтерес породжували архіви цих репресій. Історики і журналісти мали законне бажання знати про репресії якомога глибше. Необхідно було забезпечити ці вимоги юридичними гарантіями, що судовий процес не зазнає втручань, у той же час захищаючи приватність жертв репресій, включно з прийняттям закону „останньої крапки“ (про амністію).

Аргументи на користь зберігання цих документів мають ясний вигляд. Однак, залишаються значні сумніви стосовно можливості повторного використання документів з репресивними цілями. Коли немає впевненості, що документи було знищено чи передано органам влади, явно відмінних від органів колишнього режиму, як у випадку Чилі, потрібно вважати, що вони можуть знову бути використані проти прав людини. У гіпотетичному випадку повернення репресивного режиму документи могли б бути використаними з негідною метою. В усіх випадках, найкраще, щоб документи згідно із законом знаходилися в демократичній державі і в руках професійних архівних працівників.

На завершення слід сказати, що документи, накопичені органами репресій, важливі для пам’яті народу і служать непорушним свідченням. Але найбільш вагомий аргумент на користь зберігання репресивних архівів новими демократичними державами полягає у важливості, яку такі документальні джерела мають для осіб, що постраждали від колишнього режиму, як для прямих, так і для непрямих жертв. Документи періоду репресій є суттєвими для використання індивідуальних прав: на амністію, на компенсацію, на пенсію і загальні громадянські права (на спадок, на власність.) у новій політичній ситуації.

Ключова роль архівів у політичних змінах

Залежно від шляху, яким рухається демократія, існує декілька альтернативних образів архівів служб безпеки репресивних режимів. Шлях, яким репресивний режим припинив існування, визначає значною мірою майбутнє своїх архівів. У процесі „переговорних змін“ чи „національного примирення“ аргументи про компенсацію жертв стоять вище від усього іншого. У декількох випадках вони навіть вивищуються над вимогами назвати імена осіб, відповідальних за репресії, через так звані закони „останньої крапки“ в ім’я гаданого бажання соціального миру. У випадку революційного вибуху чи `швидкого колапсу системи перша вимога стосується тих, хто винен. У цьому випадку завдання архівних працівників набагато легше через те, що руйнування системи вимагає нового планування і через зміни в установленому порядку і в особах. Однак у ситуації, коли демократичні процеси вже були розпочаті в часи репресивного режиму, можливо, наприкінці тривалого еволюційного процесу, завжди залишається ряд значних перешкод. Це трапляється, наприклад, коли відповідальні особи з попереднього режиму активно сприяли процесу репресій, але продовжують займати свої посади.

Як уже зазначалося, жодні два випадки змін не є повністю схожими, але як ілюстрацію може бути розглянуто дві альтернативи: німецький випадок з архівами Штазі та іспанський випадок з архівами репресивних інституцій періоду Франко. Це цілком відмінні типи змін із різних вихідних позицій. Німецький випадок був результатом тотального колапсу режиму, а іспанський – результатом тривалого періоду змін, розпочатих в період самого режиму Франко, уникнувши повного руйнування „законності“.

Під час політичних змін архіви є основним засобом втілення в життя колективних та індивідуальних прав. Успіх методів відшкодування і компенсацій жертвам репресій, так само як і усунення відповідальних осіб колишнього режиму, буде значною мірою зумовлений використанням документів репресивних інституцій. Підтримка їхнього збереження і створення інституцій, відповідальних за їхню охорону в новій політичній державі, є визначальними факторами у процесі зміцнення демократії. Серед фундаментальних функцій архівів у зміцненні як колективних, так і індивідуальних прав виділяють наступні:

Колективні права

1. Право народів і націй обирати свій власний шлях політичних змінзначним чином визначається доступністю документів. Без архівів немає справжньої свободи вибору. Комісії Правди, як показує досвід Польщі, Чилі чи Південної Африки, тільки тоді можуть задовільно завершити свою роботу, якщо збереглися документальні джерела репресивних інституцій.

У німецькому випадку громадськість визнала важливість архівів Штазі як для планування майбутнього, так і для розуміння того, як минуле зумовлюється діяльністю інформаційних і репресивних служб. На цю позицію значний вплив вчинив спосіб, яким після Другої світової війни управлялися нацистські архіви, коли стало видно важливість їхнього збирання і зберігання у Центрі Порівняльної Документації в Берліні.

2. Право народів на цілісність їхньої писаної пам’ятіповинно бути незаперечним.Якщо спільнота обирає прощення як засіб досягнення політичних змін, результатом цього не повинно стати зникнення документального спадку минулого. Нації мають як права, так і обов’язки зберігати свою пам’ять шляхом передачі їх до архівів. Хоча кожне покоління повинно бути вільним обирати політичні процеси, за які вони відповідальні, вони не можуть обрати за інші покоління. Право на вибір шляху політичних змін виключає право знищувати документи.

3. Право на правду.Громадяни мають тісно пов’язане з цими обома правами право на найповніше можливу інформацію про дії попереднього режиму чи через їхніх парламентських представників, чи через будь-яку іншу систему, які можуть вважатися адекватними цим представникам. Це є основою, на якій працюють усі так звані Комісії Правди, на кшталт Комісії за Правду і Примирення у Чилі, Комісія Правди і Примирення Південної Африки чи Верховна Комісія з досліджень злочинів проти польської нації у Польщі.

4. Право визначати осіб, відповідальних за злочини проти прав людини.Право визначати агентів репресій повинно визнаватися незалежно від будь-яких інших рішень стосовно відповідальних осіб чи можливе продовження їхньої праці в якості державних службовців. Політика амністії чи прощення щодо посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини, була прийнята різними країнами у процесі переходу до демократії з метою досягнення національного примирення. Однак, у демократичній державі народ має право знати імена посадових осіб, відповідальних за порушення прав людини у колишніх режимах, для того, щоб гарантувати, що вони не робитимуть політичну кар’єру. Вже згадуване законодавство Німеччини врегульовує, яким чином це повинно здійснюватися. Закон про записи Штазі дозволяє громадськості чи приватним організаціям розслідувати [інформацію про] органи влади, публічних осіб і громадянських представників щодо можливих зв’язків з колишньою репресивною машиною. Сфера розслідування обмежена для того, щоб уникнути можливого залишення при владі агентів і співробітників Міністерства внутрішніх справ через незнання. З іншого боку законодавство обмежує використання цього права, якщо ті, щодо кого проводиться розслідування мали менше ніж вісімнадцять років на момент, коли, як припускається, правопорушення мало місце. Рівною мірою існує обмеження розслідування в часі, яке складає п’ятнадцять років з моменту оприлюднення закону (до 2006 року).

Індивідуальні права

1.Право досліджувати долю родичів, які зникли під час періоду репресій.Одним з найгірших наслідків репресій є незнання долі родичів чи друзів, які зникли. Архіви репресій повинні дозволяти розслідування, і якщо можливо – прояснення таких випадків.

2. Право знати, яка інформація про осіб зберігається в архівах: відомі як „habeas data“ (судовий наказ про представлення даних), який гарантує право знати, чи будь-яка інформація про особу знаходилася в поліції або розвідувальних службах колишнього репресивного режиму і оцінювати, у який спосіб можуть вплинути політичні, ідеологічні, етнічні чи расові упередження на персональне, сімейне чи професійне життя. Саме право може також застосовуватися від імені агентів і службовців інституцій репресивного режиму.

3.Право на історичні й наукові дослідження: усі громадяни мають право доступу до джерел вивчення їхньої національної історії. Доступ до таких документів повинен враховувати потребу захисту приватності жертв і третіх сторін, згадуваних у документах.

4. Право реабілітації для ув’язнених і репресованих з політичних мотивів: у кожному процесі переходу до демократії, ті, хто був засуджений судами чи звільнений з їхньої роботи суто з політичних, релігійних, етнічних чи расових причин, повинні бути звільнені з-під ув’язнення, поновлені на їхній роботі чи повинні отримати компенсацію. Часто існує ситуація, що тільки серед архівів колишніх репресивних режимів можуть бути знайдені докази політичної, релігійної, етнічної чирасової природи засудження чи звільнення.

5. Право на компенсацію і відшкодування збитків, завданих жертвам репресій. Коли органи влади нових демократичних режимів вирішать надати компенсацію жертвам репресій, документи, вироблені інституціями колишнього режиму, забезпечать їх необхідними доказами.

6. Право реституції конфіскованого майна.Коли громадяни нової демократичної держави мають юридичне право повернути особисте майно, конфісковане попереднім режимом за їхні переконання чи ідеологію, документи в архівах репресивних органів дадуть детальний опис такого майна, так само як і інформацію про їхнє місцезнаходження чи місце призначення. Якщо реституція неможлива через те, що майно зникло чи має нових, законних власників, архіви доведуть їхнє право на відповідну компенсацію.

Необхідність законодавчої бази для архівів репресій

У процесі політичних змін законодавець повинен узяти до уваги архіви і інструментальну роль, яку вони відіграють у створенні нового законодавства. Приклад Іспанії свідчить про те, як практичне застосування законодавства про амністію, виплати і компенсації тісно пов’язане з документальними свідченнями, які створюють підстави для застосування цих законів. У процесі, що відбувається відразу після краху репресивного режиму, архівні працівники повинні брати до уваги законодавство, а також зміни, що сталися, для того щоб гарантувати, що права є життєздатними в новій ситуації.

Будучи свідомими цієї необхідності і вагомої ролі документів репресій, архівні працівники всіх країн, від найвищих органів влади архівів до простого архівного працівника, повинні виявити ініціативу в юридичному процесі в їхніх власних країнах для охорони вищезгаданих колективних та індивідуальних прав і будь-яких інших, які можуть з’явитися, через наступні юридичні засоби:

Записи, створені чи накопичені репресивними органами, повинні бути передані під контроль нових демократичних органів влади за першої-ліпшої можливості, і ці органи влади повинні детально регламентувати їхнє зберігання. Демократичні органи влади повинні створити комісії, відповідальні за управління цими сховищами, і архівні працівники повинні бути тісно залучені до роботи комісій. Комісії повинні також нести відповідальність за архіви розвідувальних служб, які продовжують діяти при новому режимі. Комісії повинні обрати досьє, які поліція, органи безпеки чи розвідки більше не вимагають зберігати для виконання своїх обов’язків при демократичному режимі. Органи безпеки повинні забезпечити передачу обраних досьє і документів чи то до національних архівів, чи то до інституцій, що мають справу з компенсаціями або виплатами жертвам репресій, або усуненням колишніх посадових осіб, чи то до Комісій Правди.

Документи колишніх репресивних органів повинні зберігатися в архівних установах національної системи архівів або в інституціях, створених для ідентифікації колишніх посадових осіб, компенсації жертвам репресій чи забезпечення колективних та індивідуальних прав. Другий спосіб вирішення є більш бажаним, ніж перший, як про це свідчать німецька і португальська моделі, на противагу одній іспанській. Висока кількість запитів може призвести до краху традиційної діяльності архівів, які загалом не дуже добре забезпечуються коштами чи персоналом. Саме тому тимчасові інституції, на які покладається ця відповідальність, мають формуватися із спеціально призначеного для цих спеціальних завдань персоналу. Це поліпшить якість забезпечення цих служб, у той час даючи можливість постійно діючим архівам виконувати свої традиційні обов’язки. Той факт, що ці установи є тимчасовими, повинен бути ясно встановленим. Кінцевим місцем знаходження документів, як частини національної пам’яті, повинно бути національне сховище (репозиторій) історичних записів.

Може бути необхідним встановлення спеціального законодавства для захисту документів колишніх репресивних організацій в якості культурної власності. Якщо законодавство, що захищає культурний спадок, уже існує, то ці документи повинні ними охоплюватися. Якщо чинні норми охоплюють зберігання документального спадку в архівних установах, то передача записів до цих установ гарантує, що вони стануть культурною власністю, що захищається. В будь-якому випадку характер документів як культурної власності повинен бути чітко визначеним.

Для того, щоб гарантувати права осіб засобами архівів, необхідні відповідні юридичні ініціативи – чи то новий загальний закон про державні архіви, чи то внесення відповідних змін до існуючого закону. Права, що мають бути таким чином гарантовані, охоплюють:

право всіх осіб вимагати доступу до архівів для того, щоб дістати інформацію про існування чи неіснування будь-якої інформації чи документів стосовно них, завжди передбачаючи, що приватність третьої сторони гарантується.

право для осіб, що не були на службі в репресивних органах, визначати, чи записи, що містять персональну інформацію, можуть враховуватися третьою стороною. Персональні досьє жертв репресій повинні бути закриті від публічного доступу протягом законно встановленого періоду, за винятком спеціального дозволу особам, яких вони стосуються, чи їхніх спадкоємців. Особи повинні мати можливість внести зміни чи заяву щодо інформації, яка міститься про них у персональних досьє. Вони повинні бути включені в досьє, але чітко відділені від документів, що зберігалися репресивним режимом, і які не повинні змінюватися.

право вимагати доступ до файлів агентів репресій на основі гарантій безпеки, встановлених законодавством.

Необхідність розголошення інформації про архіви репресивних режимів

Кульмінацією процесу є складання повного звіту з наданням деталей прав, встановлених новими державами, так само як поширеність архівів та інституцій, з ними пов’язаних. Необхідно залучати не тільки відповідні інституції державної адміністрації, але повинні бути запрошені до участі також усі ті, кого це стосується: політичні партії, профспілки, релігійні організації, фонди і правозахисні організації. Також важливим є залучення ЗМІ, переважно радіо і телебачення.

Необхідність прийняття Етичного Кодексу для архівних працівників, які наглядають за документами репресій

Складання Етичного Кодексу може бути великою допомогою, якщо відображає управління записами, що обговорювалися в цьому звіті. Архіви, відповідальні за переховування цих записів, повинні встановлювати такі кодекси. Особливо важливим є те, щоб архівний персонал, який продовжує службу з часів колишнього режиму, чітко погодився з цими принципами. Етичний Кодекс повинен включати наступні пункти:

документи репресій є частиною спадку нації; вони повинні бути збережені в їхній цілісності, слугуючи нагадуванням про нетерпимість, расизм і політичний тоталітаризм;

архівні працівники є виконавцями волі народу в юридичних процесах, обраних для змін; вони самі повинні повністю дотримуватися закону;

індивідуальні права жертв політичних репресій мають першість перед історичним розслідуванням;

архіви не повинні розміщати будь-які документи на підставі критерію відбору, що базується на їхній цінності для історичного дослідження;

архівні працівники не є цензорами; закон визначає, які документи повинні бути доступними і як це повинно відбуватися;

якщо законодавство недостатньо конкретизоване, архівні працівники можуть тлумачити його на підставі юридичних коментарів експертів адміністративного права; у випадках, коли приватність особи і право на історичне розслідування протистоять одне одному, може бути передбачено рішення щодо використання копії оригінального документа з видаленим іменем жертви чи третьої сторони;

архівні працівники повинні поводитися з найбільш можливою обережністю з усіма запитами щодо посвідчення чи легалізації фотокопій, що використовуються для того, щоб надати юридичну силу скарзі жертв репресій чи інших осіб;

архівні працівники повинні встановити контроль, необхідний для захисту документів, що містять вразливу інформацію. Документи репресій повинні зберігатися в загальних архівах, але в окремих спецсховищах і з спеціальними заходами безпеки; тільки персонал архіву повинен мати доступ до цих документів;

архівні працівники повинні обмежити використання автоматизованих баз даних стосовно жертв репресій тією мірою, якою це необхідно для використання „habeas data“. Ці бази даних повинні використовуватися лише як допомога при пошуку. Не повинно дозволятися жодне адміністративне чи урядове їх використання.

Загальні зауваження і рекомендації

В якості загального правила основні архівні принципи також чинні для архівів репресій. Архівні працівники можуть бути схильні встановити нову класифікацію записів репресивних інституцій, особливо таємних служб, які можуть видаватися неорганізованими. Однак за видимою відсутністю організованості може бути приховано логіку організації, відображену в специфічній структурі документальних фондів. У цих справах повинні підтримуватися принципи „поваги фондів“ („respect des fonds“) і зберігатися початковий порядок. Основним обов’язком архівних працівників є, в цьому разі, розуміння динаміки функціонування цих інституцій і відображення їх у класифікаційних схемах та описах архівів.

Ідентифікація фондів

Найперше архівне завдання – ідентифікація фондів. Архівні працівники повинні знати, яка агенція, організація чи орган створили збірку документів, з якою вони мають справу. Історична еволюція організаційних структур і обов’язків повинна бути проаналізована разом з її органічною і адміністративною залежностями .

Ключ до організації архівів будь-якої інституції лежить у правильному аналізі її структур і юрисдикції. Класифікація документів без такого попереднього аналізу була б важкою і невідповідною. Первісний порядок документів був відповідним для самої організації, тобто для виконання нею репресивного завдання. Парадоксально, але найбільш дієвою була організація документів з політичною метою, найбільш ефективним є використання архівів для реабілітації і компенсації щодо громадянських прав за нового політичного порядку, якщо збережено їхній первісний порядок. Саме тому ідентифікація фондів починається з вивчення положень і внутрішніх норм, які регулювали діяльність організації протягом усього періоду її існування.

Рекомендується, щоб ідентифікація фондів проводилась архівними працівниками, які є членами вже згадуваних комісій ліквідацій (дивись загальні рекомендації), перед тим як їх буде передано до архівних установ. Неконтрольована передача документів може непоправно спотворити первісний порядок архівів.

Різноманітність репресивних органів настільки велика, що визначити обсяг терміна „репресії“ нелегко. Поняття репресій стосується не лише політичних ідей, але також охоплює ідеологію і персональну поведінку, релігію, філософські погляди, сексуальну поведінку та інші сфери, які Загальна декларація прав людини відносить до сфери свободи. З огляду на це робоча група ЮНЕСКО – Міжнародної Ради Архівів встановила наступні категорії репресивних органів: (a) розвідувальні служби, (b) воєнізовані органи, (c) спеціальні трибунали, (d) концентраційні табори, (e) спеціальні в’язниці, (f) психіатричні центри з „перевиховання“.

Ці заклади спеціально створювались як інструменти репресій. На додаток, репресивні структури можна також знайти в більш традиційних частинах адміністративного апарату, які продовжують існувати після падіння тоталітарного режиму. Для цих випадків експертна група встановила наступні категорії: (a) збройні сили, (b) поліція і органи безпеки, (c) цивільні суди, (d) інші підрозділи цивільної адміністрації.

Розвідувальні служби представляють найбільш характерний тип документації, який значно відрізняється від традиційної організації документів у державних адміністративних органах. Архіви розвідувальних служб особливо багаті на інформації щодо людей і репресивних організацій.

Архіви розвідувальних служб репресивних режимів загалом організовані навколо великої картотеки чи автоматизованого каталогу. Такі каталоги були створені для того, щоб швидко надати інформацію про осіб. Картки в каталозі часто містять детальний опис даних, що містяться в документах. Ці картки, які інколи називаються „такими, що не потребують пояснення“, наприклад, у Державному архіві Ріо-де-Жанейро, відрізняються від звичайних карток каталогу, які звичайно тільки ідентифікують документ чи файл у сховищі і не дають додаткової інформації або не відсилають до інших каталогів чи файлів.

Доцільно зберігати файли каталогів в їхньому первісному форматі після передачі документів новим архівним установам. Якщо процес інтеграції цих фондів не дозволяє збереження первісної структури, архівні працівники повинні забезпечити, щоб зв’язок між старим і новим каталогами був ясним.

Часто інформація, що використовується розвідувальними службами, надходить з інших установ чи органів. Використання конфіскованих документів репресивними органами було дуже поширеним. Важливо визначити ті документи, які потрапили до фондів репресивних організацій, але їх не потрібно виділяти в окремий фонд. Автоматизований опис документів може допомогти представити такі матеріали найкращим чином, щоб сприяти історичним дослідженням щодо організацій чи осіб, які вилучили цей матеріал. Комп’ютерне „перетворення“ цих документів повинно здійснюватися не згідно з логікою поліції, а слідувати структурі й організації самої інституції.

Особи є основними об’єктами досьє розвідувальних служб репресивних режимів. Інформація про цих осіб може міститися в простих чи складних досьє. Однак, інформація про ту ж саму особу, наприклад, короткий опис у картках, „що не потребують пояснення“, там де вони існують, чи картки з посиланнями, повинна завжди зберігатися разом. Документи, на які ці картки посилаються, складають документальний доказ будь-якої скарги чи адміністративного або судового рішення. Таким чином, дуже важливо, щоб зв’язок між картками і документами не розривався; повне розуміння організації документів розвідувальних служб залежатиме від карток чи автоматизованих каталогів.

Визначення серій документів репресивного характеру, які можуть все ще існувати в адміністративному апараті демократичної держави-спадкоємиці, є набагато важчим. У таких випадках досьє, пов’язані з репресіями, повинні бути відділені від решти шляхом їхньої чіткої ідентифікації. Будучи раз виділеними, ці файли чи їхня група можуть бути визнані закритим фондом, і може бути гарантовано їхню передачу і постійне зберігання в архівах державних адміністративних органів. Дуже важливо підкреслити, що ця процедура не рекомендується для інших фондів. Вона рекомендується лише тут через те, що у цих файлах міститься делікатна інформація політичної і соціальної природи. Дані повинні визначатися відновленням цілісності фондів, маючи за довгострокову мету, щоб у майбутньому цілісність фондів було відновлено і щоб усі файли репресивних організацій зберігалися в одному сховищі. Якщо це не зроблено, для наступних поколінь залишиться враження, що ці інституції непричетні до політичних репресій у недемократичні періоди.

Оцінка

Існує два основних оціночних завдання для архівних працівників, які працюють із записами репресивних організацій:

вивчення різних документальних груп для того, щоб визначити їхню цінність для захисту прав особи і їхню цінність як доказ для історії репресивного режиму і країни загалом;

вибір файлів, пов’язаних із порушеннями прав людини з метою відділення їх від решти документів нейтральних агенцій, які продовжують існувати при демократичному режимі.

Ці завдання можуть бути описані як оцінка закритих фондів і оцінка відкритих фондів.

У випадку оцінки закритих фондів різні серії повинні спершу бути ідентифіковані, а тоді необхідно визначити їхню цінність, беручи до уваги юридичний, адміністративний та інформаційний критерії. Стосовно юридичної цінності документів, основним критерієм повинні бути автентичність і точність. Багато документальних серій, створених протягом періодів репресій характеризувалися відсутністю легалізації (підписів чи печаток). Саме так, наприклад, сталося з уже згадуваними „картками, що не потребують пояснення“. Значна кількість звітів і документів у цих досьє, можливо, не мають юридичної цінності як доказ у демократичному судовому процесі. Немає сумніву, що інформація, яка в них міститься, є в багатьох випадках чистим вимислом. Однак вони є автентичними документами. В демократичний період документи колишніх режимів стануть автентичним і точним доказом дій, що застосовувалися проти людей з політичних, ідеологічних, релігійних, етнічних і расових мотивів. Таким чином вони будуть чинними документами для використання таких прав як амністія, відшкодування чи компенсація жертвам репресій.

Але в деяких випадках докази переслідування, підтверджені документами, не визнаються достатніми для отримання відшкодування чи компенсації. Можуть існувати закони, як, наприклад, в Іспанії, що встановлюють, що право на компенсацію буде визнано лише тим особам, які були ув’язнені більше ніж протягом трьох років. Для виконання цих юридичних вимог тільки юридичні документи, що дають доказ анулювання вироку, можуть надати право на доступ до компенсації, яка забезпечується законодавством. Саме тому архівні працівники повинні бути обізнані із законами, які регулюють права громадян, для того, щоб визначити найбільш відповідні записи в кожній індивідуальній справі. Це також впливає на рішення про те, які записи повинні описуватися більш детально і який порядок пріоритетів повинен бути в описовій роботі.

Персональні файли агентів і службовців адміністративних органів і служб репресивних режимів, особливо служба записів військових кадрів, мають особливе значення, тому що вони містять біографічну інформацію, яка могла б бути критичною у визначенні їхньої відповідальності під час репресій.

Усі файли, що містять інформацію про осіб, які були жертвами репресій повинні бути збережені через їхню первинну цінність як доказ у питанні щодо прав людини протягом, принаймні, 75 років від дати створення. Оскільки ці записи мають також значну історичну цінність для знання про дійсний обсяг репресій, вони повинні розглядатися як записи для постійного зберігання.

У випадку оцінки відкритих фондів критерій відбору для відділення досьє від чинних документів організації повинен базуватися на типі злочину. Досьє щодо осіб, підозрюваних чи звинувачених у злочинах, які вони ніколи не скоювали чи які юридично не були визнані злочинами в новій демократичній державі, повинні бути передані до загальних архівів. Критерій відбору має бути настільки загальним, наскільки це можливо, і якщо виникають сумніви щодо їхнього включення, досьє повинні бути передані до загальних архівів. В Іспанії досьє центрального поліцейського архіву цієї категорії були передані до Національного Історичного Архіву. Для того, щоб це зробити, необхідно чітко визначити, які типи звинувачень політичних опонентів чи звичайних громадян були пред’явлені репресивними режимами і які відсутні в судовій практиці демократичних країн. У досьє фігурують такі „злочини“, як: загроза органам влади, загроза особам, потурання тероризму, участь у недозволеному об’єднанні, терористичний акт, співпраця з бандами, участь у незаконній організації, опір особливому законодавству, опір внутрішній службі державної безпеки, завдання шкоди, зберігання зброї і боєприпасів, непокора, незаконне затримання осіб, керівництво воєнізованою організацією, організація заколоту, втеча з-під варти, страйк, друк, стрілянина, порушення військового статуту, виступи проти уряду, порушення громадського порядку, завдання шкоди органам влади, незаконний збір інформації, відмова від військової служби, таємний перетин кордону, участь у банді, незаконне видання і пропаганда, порушення відбування вироку, повстання, опір, незаконні мітинги, заклики до повстання, зберігання зброї і вибухових речовин, тероризм і образа країни (нації), її символів і прапора.

Щодо відкритих фондів також потрібно врахувати документи з обмеженим доступом, пов’язані з репресіями прав людини, визнані таємними. Це буде можливим тільки в тому разі, якщо Комісії, які займаються аналізом документів цих інституцій, не будуть зустрічатися з перешкодами в них. Очевидно, всіх членів Комісії стосується законодавство про державну таємницю стосовно їхньої свободи дій у використанні державних таємниць, для якого вони повинні мати відповідний дозвіл.

Принцип джерела

Нетиповий характер документів розвідувальних служб, у порівнянні з іншими репресивними інституціями, на кшталт трибуналів, в’язниць, лікарень тощо, вже підкреслювався. Вони часто містять вилучені документи, що стосуються осіб, цивільних інституцій чи політиків, які були об’єднані з матеріалами інших джерел, на кшталт газет, звітів агентів тощо, в одному досьє. Коли документи розвідувальних служб передаються до загальних архівів нової демократичної держави, необхідно поважати це джерело розвідувальної агенції.

Цілісність фондів

Не тільки джерело, але і цілісність фондів має поважатися. Якщо закон передбачає повернення особистого майна особи, це право може вступити у протиріччя з принципом цілісності фондів. Якщо особи вимагатимуть досьє у значній кількості, це може піддати небезпеці існування фондів, загрожуючи частині національного спадку.

Компромісне рішення може бути прийняте шляхом розрізнення суто особистих документів, що повинні бути повернуті їхнім власникам чи їхнім нащадкам, і документів, що стосуються діяльності осіб у їхній громадській або політичній ролі, які повинні постійно залишатися в архівах. Повинно бути визнано право на фінансову компенсацію власникам цих документів чи їхнім нащадкам, забезпечивши, щоб такі документи не було розміщено в публічних архівах. У той же час можна рекомендувати, що в разі, якщо особи, яким повернуто майно, вирішать їх передати третій стороні, держава повинна отримати право пріоритетного набуття.

Концепція „фондів“ також повинна бути визнана у випадку з підрозділами поліції та армії спеціального призначення репресивного апарату. Доцільно розглядати записи цих спеціальних органів в якості окремих фондів, і саме тому передати їх до загальних архівів.

Існує лише одне виключення з принципу збереження цілісності фондів. Це відбувається там, де досьє репресій знаходяться разом з досьє, які потрібні для продовження діяльності органу. У цих випадках досьє мають бути тимчасово розділені.

Опис

Опис архівів колишніх репресивних режимів подібний до опису традиційних досьє. Мета – в помірні строки створити описові списки загального характеру, на кшталт путівників і реєстрів, які б сприяли тому, що зміст збірок буде широко відомим. Не рекомендується, щоб архівні працівники створювали каталоги, які містять детальну інформацію про осіб, через те, що вони можуть зачепити їхнє право на приватність. У випадку з документами, які колись оцінювалися і були визнані такими, що містять факти, пов’язані з приватністю осіб, рівень опису не повинен виходити за межі реєстру, який подає заголовок серії, охоплювані періоди і посилання на елементи, що зберігаються. Індекси до цих документів повинні містити тільки ім’я особи і каталожне посилання. З іншого боку, система індексів, створена репресивними режимами, якщо вона корисна архівним працівникам, не повинна визнаватися допомогою у пошуку і ставати доступною відвідувачам. Навпаки, вони повинні розглядатися як документи і зберігатися з основною частиною архівів у сховищах без публічного доступу. Ці старі інструменти контролю таким чином залишаться під виключним управлінням архівних працівників. Таким же чином використання комп’ютерів у описі повинно бути обмежене для створення списків, що відповідають правовим нормам щодо захисту приватності.

Адміністрація архівів

Одним із важливих положень, яке потрібно врахувати архівним працівникам, що працюють з документами колишніх репресивних режимів, є питання безпеки зберігання. Ці документи стосуються багатьох з них, особливо колишніх службовців цих організацій, і вони можуть бути зацікавлені в знищенні документів. Рекомендується, щоб для їхнього зберігання були впроваджені заходи безпеки, які повинні бути, принаймні, настільки ж суворими, як і ті, що існували в їхньому колишньому місці зберігання.

Управління користувачами є рівноважливим завданням. Рекомендується, щоб в архіві було створено кімнату публічного читання. Цей офіс повинен бути відповідальним за створення путівника про колективні та індивідуальні права, які гарантовані законом і які в сутності поширюються на архів. Цей путівник повинен також забезпечити основну інформацію про зберігання архівів і про умови доступу та послуги, що надаються користувачам.

У напрямку до путівника про джерела репресій: огляд архівів колишніх репресивних режимів у нових демократичних державах, 1974-1994

Один факт, який ясно проявився у межах цього дослідження, є необхідність невідкладно брати на себе обов’язки щодо заходів, аби гарантувати збереження документів так само, як і їхнє легітимне використання. В процесі їхньої роботи експертна група зібрала інформацію тільки про 13 країн з 25, в які було надіслано повні запитальники щодо архівів репресій. З 13 отриманих відповідей дві не забезпечували інформації. про зберігання документів; у Зімбабве документи були знищені, а в Чилі не була доступна будь-яка інформація про статус архівів. Також відомо, що документи в Греції були знищені з етичних мотивів, хоча запитальник не було повернуто. В результаті з 14 країн в 3 архіви репресивних органів колишнього режиму відсутні, складаючи еквівалент 28,5%. Дві країни (Угорщина і Південна Африка) повідомили про недоступність фондів важливих репресивних інституцій колишніх режимів. Той факт, що декілька країн вирішили не відповідати на запитальник, не призводить до значного оптимізму щодо зберігання їхніх архівів репресій.

Кількість записів, про які повідомлялося (більше ніж 100.000 лінійних метрів з 11 країн) яскраво висвітлює кількість проблем, з якими зіткнулися нові органи влади.

Шість з цих 11 країн (Бразилія, Іспанія, Німеччина, Парагвай, Португалія і Росія) використовують документи для того, щоб виплатити компенсації жертвам репресій, і 4 (Німеччина, Латвія, Парагвай і Португалія) використовують документи для того, щоб звільнити відповідальних осіб колишнього режиму. В трьох країнах (Польща, Бразилія і Португалія) документи репресій використовуються Комісіями Правди.

Майже всі архіви обмежують доступ для того, щоб гарантувати захист честі і приватності осіб. Період закритості фондів коливається в межах 50 років у Іспанії, 75 років у Португалії і Росії і 100 років у Бразилії. У Німеччині період закритості фондів не встановлювався. У Латвії не існує такого загального обмеження, тут наявна політика контрастів: вільний доступ до документів певних органів (Міністерство внутрішніх справ) і обмежений доступ до інших (КДБ Латвійської республіки). Сім держав (Бразилія, Іспанія, Латвія, Німеччина, Росія, Парагвай і Португалія) встановили порядок надання документів для ознайомлення з метою наукових і історичних досліджень.

І, нарешті, у двох країнах (ПАР і Угорщина) найбільш важливі збірки документів не використовуються ні для компенсації жертвам, ні для звільнення осіб, відповідальних за репресії, ні для історичних досліджень. Чіткі рішення або нормативні документи стосовно цих записів відсутні. Однак в обох країнах були докладені значні зусилля для розкриття цих фондів.

Висновки

Робота експертної групи повинна розглядатися як перший етап міжнародної акції, яка повинна бути розширена і включити не тільки згадувані країни, але і організації захисту прав людини.

Необхідно створити Конституцію широкого міжнародного форуму щодо документів колишнього репресивного режиму за участі архівних працівників, правників, представників політичних партій, правозахисних організацій та інших.

Повинно бути вивчено можливість надання допомоги в управлінні записами колишніх репресивних режимів країнам у процесі переходу до демократії для того, щоб уникнути колапсу архівних установ і не дозволити знищення записів. Відповідно, середньостроковою метою могло б бути створенняфонду допомоги архівам на службі у прав людини(колишні архіви служб репресій).

Робота з ідентифікації архівів репресій повинна продовжуватися – завдання, для якого програма „Пам’ять Світу“ надає відповідні рамки, роблячи можливим включення до Реєстру всіх даних, зібраних дотепер.