MENU
FB TW YOUTUBE RSS

Правове регулювання інтернет. Деякі аспекти

Одна з проблем, яка виникає у зв'язку з розвитком глобальних комп'ютерних мереж – це проблема дотримання авторського права. Наприкінці 1996 р. представники Міжнародної організації по захисту інтелектуальної власності обговорювали у Женеві три нові міжнародні договори про введення авторського права в інтернеті. В проектах передбачені такі умови: електронна копія користується тими ж правами, що й оригінал, і при її копіюванні необхідно виплачувати авторові гонорар; ці правила стосуються і тимчасових файлів (наприклад, музика, що звучить у режимі он-лайн із інтернету, але не зберігається на комп'ютері користувача); забороняються крекі, тобто програми для вилому шифрів дистрибутивів і незаконного копіювання ліцензійного продукту; юридичний захист розповсюджується на бази даних, створення яких вимагало від авторів значних зусиль чи коштів. Така увага міжнародного співтовариства не випадкова. Тільки за даними США, щорічні порушення авторських прав в інтернет виражаються у сумі близько 10 млрд. доларів. У Сполучених Штатах зараз активно обговорюється питання, чи мають видавництва газет право розміщувати авторські статті позаштатних кореспондентів в електронних версіях своїх газет. Взагалі, у США ще 1995 р. були вироблені рекомендації до Закону про авторські права у зв'язку з бурхливим розвитком інтернет і переходом суспільства від індустріальної фази розвитку до інформаційної. При цьому відкидалися ті точки зору, що захист авторських прав має бути послаблений в умовах інтернет, бо, з одного боку, новітні технології дозволяють легко їх порушувати, а, з іншого, суспільство вимагає більше вільної інформації, і закон має це відбивати. Американські юристи вважають, що тільки впевненість авторів у надійному правовому захисті інформації буде сприяти створенню нових висококласних творів, і таким чином цей захист служить інтересам суспільства. Обов'язковою умовою для фіксації авторського права, за американським законодавством, є фіксація інформації на матеріальному носії. Тобто інформація, що записана на жорсткому диску, охороняється згідно з Законом США про авторські права, а от якщо якісь твір просто протрансльований в ефірі без його запису на матеріальному носії, то цього ще недостатньо для визнання авторських прав.

В цілому, провідну роль у визначенні факту порушення авторських прав грає доктрина “чесного використання”. Вважається, що обмежене використання авторського твору у розумних межах не може завдати шкоди інтересам автора. Для того, щоб визначити ці розумні межі використовують такі критерії, як мета і характер використання (тобто чи використовується твір з комерційними цілями); характер самого інформаційного продукту (якщо це творчий доробок, то він більш захищений); кількість використаного матеріалу; чи завдало це шкоди розповсюдженню твору. Карне покарання застосовується тільки до тих, хто порушує авторські права з комерційною метою. Самі американці визнають, що цього не досить. Наприклад, так був повністю виправданий один студент, який розповсюджував піратські копії програм по інтернет, бо він не переслідував комерційної мети. Як протилежний зразок можна згадати дві справи, що розглядалися у США в 1996 та 1997 рр. Перша, Атомік Рустер (музикальна група) проти Донна була повязана з тим, що Дж.Донн, мешканець шт. Алабама, розмістив на своїй web-сторінці аудіоархів всіх творів групи. Причому за визначену платню відвідувачі могли скопіювати ці твори на свої комп'ютери. При цьому, своїми прибутками Дж.Донн з музикантами ділитися не збирався і ніякої угоди на використання цих творів у нього не було. Цікаво, що суд прийняв у якості доказів по цієї справі записані на аудіокасету свідчення двох осіб, які переписали з сторінки Дж.Донна деякі пісні Атомік Рустер. Суд вирішив, що цих доказів достатньо і оштрафував Дж.Донна на суму біля 4 тис. доларів. Цікаво, що сам порушник повністю погодився з вироком і навіть не намагався подати апеляцію. Інша справа, Плейбой Інтерпрайзес проти Френи, розглядалася в суді округа Колумбія. Д.Френа, стоматолог, розмістив на своєму сайті, який носив рекламний характер, деякі з фотографій з журналу “Плейбой”. Причому таких фотографій було всього три, і вони були розміщені поруч з чотирма фотографіями, які зробив сам Д.Френа. Основним мотивом звинувачення було те, що на фотографіях не було ніяких посилань на “Плейбой”. У якості доказів виступили роздруковані копії зовнішнього вигляду сайту Д.Френи, а також відеозапис, на якому представники журнала демонстрували, як вони входять на сайт Д.Френи і копіюють фотографії собі на диск. Рішення суду було не дуже жорстоким (бо Д.Френа не торгував фотографіями): зобов'язати провайдера Д.Френи прибрати з сайту фотографії з “Плейбою”, а у випадку, якщо він відмовиться це зробити, оштрафувати його та заборонити підключення до інтернету на п'ять років. Але Д.Френа так і не виконав рішення суду. Після того, як компанія Dakota Web (провайдер Д.Френи) повідомила суд, що його вимоги не виконані, Д.Френа був оштрафований на 7 тис. доларів та позбавлений права користуватися інтернет на п'ять років. Тут цікава не тільки сама практика нагляду за дотриманням авторського права в інтернет, а й ті докази, які приймають американські суди.

Розглядаються справи з захисту авторських прав у інтернет не тільки в США, а й в інших країнах. Так, у середині серпня 1998 р. Верховний суд Австрії вирішив на користь позивача справу щодо розповсюдження творів швейцарського письменника К.Байєра. Його твори були наведені у каталозі “The Vienna Group”, який був розташований у мережі інтернет, а також продавалися на компакт-дисках. Не дивлячись на те, що письменник помер ще у 1964 р., а за угодою його вдови з видавництвом від 1984 р. до неї переходили права тільки “на відтворення у друкованій формі”, суд вирішив, що передбачити у 1984 р. розвиток комп'ютерних технологій було неможливо, а тому розповсюдження інформації на CD-носіях та комп'ютерних мережах можна вважати відтворенням у друкованій формі.

Цікаву справу закінчив розглядати у лютому 1998 р. Апеляційний суд Франції. Оператори інтернет-сайта, які використовували фрагменти інформаційних програм компаній “France 3” i “DNA” мають виплатити штраф за це. Але не всі справи вирішуються на користь позивача. Так, бельгійський суд відхилив позов Auvibel, органа, який займається питаннями збору виплат за відтворення аудіовізуальних творів, проти компанії Хьюлетт Паккард”, яка продає пристрої для запису на компакт-диски, а також чисті компакт-диски. Auvibel зажадала, щоб разом з ціною з покупців забиралася платня за виготовлення приватних копій. Позов був відхилений на тієй підставі, що покупці попереджувалися, що вони мають робити копії не для комерційного розповсюдження, а тільки для приватного користування. 15 грудня 1998 р. своє рішення з приводу захисту авторських прав в інтернеті виніс Верховний Суд Норвегії. Він вирішив, що інформація в мережі, яка відповідним чином не захищена, є суспільною власністю. Це рішення було підсумком довготривалої судової справи. Інженер однієї з норвезьких фірм, що займається зберіганням даних, за допомогою працівників програми новин національної телекомпанії “НРК-ТВ” спробував несанкціоновано (у якості “гостя” чи анонімно) ввійти у базу даних університету Осло. Спроба не удалась, але інженер достатньо повно вивчив порушення у захисті баз даних університету. Жодного файлу при цьому не було пошкоджено чи скопійовано. Однак інженеру та “НРК-ТВ” було висунуто звинувачення за ст. 145 (“крадіжка даних” – незаконний доступ до інформації в мережі) та 292 (незаконне використання чужої власності) Кримінального кодексу Норвегії. В результаті вирок інженеру був 10000 крон, а НРК-ТВ – 100000 крон штрафу. Апеляційний суд відхилив звинувачення у крадіжці даних, але підтвердив – у незаконному використання чужої власності. Але Верховний Суд повністю став на захист інженера і телекомпанії. Він визнав, що відповіді, що давав сервер університету, не є порушенням права власності.

Слід зауважити, що у Норвегії з червня 1995 р. діє Закон про телекомунікації. Метою закону було врегулювати весь комплекс відносин, що пов’язані з системою телекомунікації (ст. 1-1 “урегулювання всіх відносин в галузі телекомунікацій”). Цікавим моментом є те, що закон відносить визначення того, яка діяльність є телекомунікаційною до компетенції короля Норвегії. Це, мабуть, є наслідком того, що норвезькі законодавці чудово усвідомлюють, що бурхливий розвиток телекомунікації продовжується і тому не можна дати узагальнююче визначення всіх видів телекомунікаційної діяльності. Право короля означає, що можна буде оперативно розповсюдити положення закону на ті види телекомунікаційної діяльності, які ще не виникли. Закон регулює питання видачі ліцензій, взаємовідносини провайдерів і користувачів, розглядає питання забезпечення компаній технічним обладнанням, послуг у сфері телекомунікацій, контролю за дотриманням законодавства. Карні санкції можуть бути різними: штрафи, скасування ліцензії, експропріація обладнання (це винятковий захід, який може вжити тільки монарх). В цілому, Закон про телекомунікації Норвегії – це прогресивний законодавчий акт, який носить “парасольковий” характер.

У червні 1999 р. окружний суд Гааги встановив у яких випадках провайдери інтернет-послуг можуть нести відповідальність. Це тоді, коли провайдери були повідомлені про порушення авторських прав, але не вжили заходів щоб прибрати матеріал-порушник чи заблокувати доступ до нього. Дане рішення було прийнято у зв’язку з позовом церкви сайєнтології до 33 інтернет-провайдерів за порушення авторських прав. Суд вирішив, що провайдери тільки передають, отримують і зберігають інформацію, але не редагують і не змінюють її. Дії провайдерів не приводять до порушення авторських прав, тому вони несуть відповідальність тільки тоді, коли знали про таке порушення, але не вжили заходів для його припинення. Почалися зрушення щодо авторського права в інтернеті й на пострадянському просторі. Цікаві данні дослідження, що провів Соціологічний відділ домену Yahoo. За цими даними з вересня 1998 р. по лютий 1999 р. в інтернеті зявилися 236 веб-сторінок з використанням картин британського художника Ніколаса Лі (звичайно, сам художник про це й не підозрював). Авторство робіт при цьому не вказувалося. У січні 1999 р. британська компанія звукозапису “Електра” прислала російській компанії “ТОРП” попередження про те, що на веб-сторінці “ТОРПу” розміщений звуковий файл, права на який належать “Електрі”, причому його може скопіювати будь-який користувач. До суду в цьому, як і багатьох інших випадках, не дійшло, бо компанія-порушник відразу прибрала файл з своєї сторінки. Одночасно попередження було надіслано провайдеру “ТОРПу” компанії “Петербург Лінк”. Саме цей випадок послужив тому, що компанії “Петербург Лінк” та “СовНет” перейшли на західні стандарти роботи з користувачами в області захисту авторського права. Вони повідомили своїх користувачів, що ті мають вказати на своїх веб-сторінках джерела, звідки запозичена та чи інша інформація. У випадку порушення провайдери залишили за собою право одностороннього припинення дії договорів з порушниками. На Заході провайдери обов'язково включають у договори пункт про дотримання користувачами авторських прав (посилання на авторство запозичених матеріалів, заборона комерційного розповсюдження матеріалів без згоди автора тощо).

Цікавою є також справа, яку виграв власник сайту “Promo.Ru – Енциклопедія інтернет-реклами” Т.Бокарєв. У вересні 1999 р. видавництво “Познавальна книга плюс” опублікувало книгу А.Висоткіна “Реклама в інтернеті. Тонкощі, поради, приклади і способи роботи”. З 167 сторінок книги 91 була скопійована з сайту Т.Бокарєва (54 %). Сайт Т.Бокарєва згадувався у списку використаної літератури, але без посилання на конкретну інтернет-адресу. Для доказу пріоритетності матеріалів, що були розміщені на сайті Т.Бокарєва, юристи компанії “Гарант-парк”, які представляли його інтереси, використали заключення російських пошукових систем Rambler, Yandex, Aport про те, коли вперше було проіндексовано поява спірних матеріалів на сайті, а також свідчення провайдера “Зенон Н.С.П.”, на сервері якого розташований сайт “Promo.Ru – Енциклопедія інтернет-реклами”. Треба відмітити, що таке вирішення справи характерно не тільки для російських судів, а й для судів всіх цивілізованих країн. Наприклад, коли у 1997 р. у Франції була видрукована книга “Історія війн: від камня до ракети” і з’ясувалося, що вона на 4 % повторює сайт Ж.Полера “Історія середньовічної зброї” без посилання на нього, то суд на підставі свідчення провайдера виніс рішення про конфіскацію книги та великий штраф для видавництва. Цікава пропозиція щодо попередження про авторські права в інтернеті міститься в рекомендаціях Спілки журналістів Данії від 11 серпня 1997 р. П. 6 цих рекомендацій пропонує вміщувати на веб-сторінки таку заяву: “Цей матеріал є доступним тільки для демонстрації або читання. Ви не маєте права робити копії на папері чи копіювати його електронним способом. Передрук з екрану можливий тільки для вашого приватного користування. Додаткові права на цей матеріал ви можете отримати після контакту з (ім’я, адреса, номер телефону, факсу, e-mail)”.

У Франції Апеляційний суд своїм рішенням від 31 березня 2000 р. (Cour d’apelle de Rennes, 1st chamber B, 31.03.2000, SA cooperative compagnie financiere du credit mutuel de Bretagne v. Association Federation logement consommation et environnement d’ille et Vilaine) підтвердив, що з точки зору загального права інтернет являє собою інший сектор інформаційного простору, що вимагає власного правового регулювання. Сутність справи полягала у тому, що банк виставив на своєму сайті пропозицію щодо банківського кредиту, яке було доповнено фінансовими прикладами та рекламою кредитних карток. Асоціація споживачів стала вимагати усунення цих сторінок, бо вони суперечили Кодексу споживача. Ст. L 311-4 цього Кодексу вимагає, щоб банк вказував у рекламі своє найменування, мету і тривалість даної операції, загальну вартість, у деяких випадках місячний та річний процент. На веб-сторінці не всі ці дані були присутні. Банк вважав, що данні веб-сайту не можна розглядати як рекламу, бо вони не мають на меті сприяти наданню банківських послуг. Але суд вирішив, що сайт можна розглядати як носій реклами, навіть якщо для доступу на нього вимагається реєстрація. Тобто рекламне повідомлення визначається за змістом, а не за формою подачі. Таким чином, заклик до купівлі кредитних карток явно був рекламним повідомленням.

У США майже не існує законів, що регулюють діяльність інтернет, але останнім часом там все більше прихильників того, що провайдери широкополосних мереж мають реєструватися у Федеральній комісії по зв'язку США, як це роблять, припустимо, телефонні компанії. Хоча ФКЗ свідомо відмовляється регулювати діяльність по наданню онлайнових інформаційних послуг за правилами, які існують для телефонних компаній. Це робиться для того, щоб не обмежувати розвиток інтернету втручанням держави. Саме фактично відсутністю державного контролю прихильники інтернету пояснюють його швидкий розвиток. ФКЗ США веде реєстр телекомунікаційних операторів і провайдерів, виконує деякі інші функції у сфері телекомунікації. Але це не єдиний орган США, що займається цими питаннями. Активно діють також Адміністративний комітет по федеральній реєстрації, Департамент по зв'язкам з ЗМІ, Департамент політичного планування, Департамент державних інженерних проектів тощо. Але центральну роль відіграє ФКЗ. Саме вона займається ліцензуванням, регулює вихід на зовнішній ринок, створює мережу безкоштовних чи малокоштовних телекомунікаційних послуг. При цьому ФКЗ тратить дуже великі суми грошей на просування американської продукції на зовнішні ринки. Рішення ФКЗ носять обов'язковий характер для всіх, хто діє у телекомунікаційній сфері США. Оскаржити їх можна тільки у Верховному суді, але тільки у випадку, якщо компанія чи приватна особа попередньо направляли свої пропозиції до ФКЗ під час попереднього розгляду цього рішення (всі рішення ФКЗ приймаються тільки після громадського обговорення).

Взагалі, США виступають за обмеження втручання держави у справи інтернет. Але не втручатися зовсім не виходить. У жовтні 1998 р. Конгрес США схвалив аж три законопроекти щодо регулювання інтернету. Згідно Акту про податкове звільнення інтернету заборонено державним органам чи органам штатів оподатковувати доступ до інтернету. Оподатковується тільки прибуток, який отриманий внаслідок комерційної діяльності в інтернеті. Також протягом 18 місяців має бути створена спеціальна Дорадча комісія з електронної торгівлі. Крім того, був прийнятий Акт про захист дітей в он-лайн мережах. Цим законом схвалені міри покарання для тих, хто вільно розповсюджує в інтернеті шкідливі для неповнолітніх матеріали. Такі особи можуть бути оштрафовані до 50 тис. доларів чи навіть позбавлені волі на термін до 6 місяців. Третій закон, Акт про захист приватного життя дітей в он-лайн мережах, передбачає, що розповсюджувати приватну інформацію про дітей до 16 років можна тільки за згодою їх батьків. Неповнолітні позбавляються права мати власні інтернет-адреси, виділені лінії тощо. Крім того, Федеральна комісія по зв'язку США має протягом 1 року розробити спеціальні правила діяльності неповнолітніх в інтернет.

У світовій практиці вже було багато судових справ, де йшлося про відповідальність за зміст інтернету. Звичайно, у першу чергу ставилося питання про авторів незаконних інформаційних матеріалів. Але дуже часто цих осіб неможливо встановити і тягар відповідальності переноситься на провайдерів інтернет. Такий підхід викликає невдоволення останніх та не завжди підтримується судами. Звичайно, провайдерам дуже важко встановити характер інформації, що розповсюджується по їх мережам. Чи є там матеріали, що порушують авторське право, чи є матеріали, пов'язанні з порнографією, показом начальництва, расової дискримінації, чи є, припустимо, інструкції для виготовлення вибухівки, наклепницькі твердження тощо. Деякі суди США, які перші у світі зустрілися з цією проблемою (бо інтернет, як відомо, має американське походження), прийняли рішення вважати провайдерів видавцями. Це означає, що саме вони несуть відповідальність за зміст інформаційного продукту. До цього провайдерів вважали тільки дистриб'юторами, тобто розповсюджувачами інформаційних матеріалів. Але ці рішення були прийняті тільки у відношенні до тих провайдерів, які брали на себе редакційний контроль за змістом матеріалів. У Великобританії, згідно з Білем про дифамацію, синонімом редакційного є “ефективний контроль”. Якщо провайдер зобов'язується його нести, то він несе відповідальність за зміст інформації, що передається.

Цікаві рішення щодо природи інтернету та відповідальності за інформацію, що розповсюджується через інтернет, були прийняті у Франції. Там, влітку 1999 р. два окружних суди, до обов’язків яких випадає розгляд цивільних справ з позовом до 500000 франків, прийняли рішення у справах по відповідальності за інформацію в інтернеті. Обидва вони вирішили, що ці справи не підлягають юрисдикції цих судів. Розглянемо аргументацію суддів. 3 серпня 1999 р. окружний суд 11-го округу Парижу відмовився розглянути позов компанії, що випускає комп’ютерні журнали, на автор критичних зауважень щодо цих журналів. Ті зауваження були розміщенні в інтернеті. Суд послався на ст. R 321-8 Судового кодексу Франції, згідно якої суди даної категорії не можуть розглядати справи про наклеп, що висловлений у пресі. Закон від 1 квітня 1986 р. дає таке визначення друкованому виданню: “те, що використовує друкований метод розповсюдження відомостей, відкрите для всього суспільства чи його частин, та яке з’являється з регулярними часовими інтервалами”. Суд вирішив, що веб-сайт, який містить редакторські матеріали, рекламу (банери), перелік інтернет-адрес, регулярно оновлюється та постачає інформацію, є засібом масової інформації, а справа про нього не підлягає вирішенню окружним судом. Окружний суд Путо прийняв таке ж рішення, але з іншою аргументацією. Суддя вирішив, що інтернет є аудіовізуальною службою, бо його робота базується на передачі необмеженому колу осіб сигналів, знаків, зображень і звуків, які не є відомостями приватного характеру.

Виникають також правові проблеми, що пов'язані зі специфікою інтернет. Такою проблемою є зловживання правом на отримання комп'ютерної інтернетівської адреси. При цьому дуже часто використовуються імена відомих фірм, що може створити у користувача впевненість, що ці адреси допоможуть йому зв'язатися з цими фірмами. Особливо часто використовуються імена таких комп'ютерних гігантів, як IBM та Microsoft. Національний науковий фонд Сполучених Штатів прийняв рішення, згідно якому володар торгівельної марки може опротестувати її використання у якості електронної адреси. Ще одним різновидом зловживання є рейтинги відвідування сайтів. Деякі з системних програмістів, що обслуговують сайти, явно перевищують дійсний обсяг відвідувань. Наприклад, у російському сайті руху “Громадська згода” (його очолює колишній секретар ЦК ВЛКСМ В.Мироненко) фіксується десь 2200 відвідувань на день. Примарність цієї цифри стає зрозумілою, якщо порівняти дані відвідувань інших російських політичних сайтів: КПРФ – 350, “Яблоко” – 310, “Демократична Росія” – 240, ЛДПР – 150 тощо.

У Німеччині в 1999 р. Гамбурзький апеляційний регіональний суд вирішив, що провайдер інтернет-послуг має утримуватися від функцій оператора сайта (Рішення Oberlandesgericht, 4.11.1999, file No. 3 U. 274/98). Справа в тому, що суд визначив як порушення правил конкуренції випадок, коли провайдер послуг зареєстрував на себе кілька доменних імен і став виступати як провайдер змісту. Тобто провайдери послуг мають займатися тільки технічним забезпеченням функціонування інтернету, а випадок, коли один з них спробував поєднати це з діяльністю у якості провайдера змісту, є недобросовісною конкуренцією.

Взагалі, за кордоном все частіше постають питання, пов'язані зі зловживанням можливостями інтернету. У Німеччині наприкінці 1995 р. баварський прокурор визначив, що більш ніж 200 телеконференцій порушують німецьке законодавство по боротьбі з порнографією. Але завдіяти нічого не зміг, бо сервери, де були розміщені ці матеріали, знаходилися далеко за межами країни. У Канаді та Японії були заарештовані особи, які розміщували порнографічні картинки на своїх домашніх сторінках в інтернеті. У Сінгапурі влада зобов'язала провайдерів послуг інтернету контролювати зміст домашніх сторінок, звертаючи увагу на матеріали про секс, політику та релігію. Причому політичні партії для того, щоб відкрити свою домашню сторінку в інтернет, мають отримати урядову ліцензію. Франція через небезпеку тероризму у 1996 р. навіть звернулася до уряду США, з тим, щоб було притягнуто до відповідальності ісламське угрупування, яке діяло в Каліфорнії і розповсюджувало через інтернет інструкції по створенню саморобних бомб на зразок тих, що вибухнули у паризькому метро. До найрадикальніших засобів звернулися у Китаї. Там усі користувачі інтернету мають бути обов'язково зареєстровані у кантонах та префектурах і повідомляти владу про всі зміни у своїй діяльності.

Деякі країни приймають спеціальні законодавчі акти щодо розповсюдження порнографії в інтернет. Так, у жовтні 1998 р. в Ірландії був прийнятий закон, який забороняє використання дитячих образів при виготовленні аудіовізуальних матеріалів сексуального характеру, а також розповсюдження дитячої порнографії. Дітьми тут вважаються особи, що не досягли 17 років. Порушники будуть штрафуватися у розмірі до 25 тис. фунтів або засуджуватися до 14 років позбавлення волі.

Необхідність дотримання балансу між вільним інформаційним потоком і захистом громадських та особистих інтересів розуміють і в Європейській Комісії. Наприкінці 1996 р. Рада з телекомунікацій Європейської Комісії прийняла рішення, яке спрямоване на запобігання розповсюдження в інтернеті порнографії, особливо дитячої. Треба відмітити, і це підкреслювалося неодноразово, інтернет дуже специфічний засіб комунікації і через свій транскордонний характер важко піддається правовому регулюванню. Всі учасники інтернет підлягають законам своїх країн. Але незаконний зміст може бути виявлений не на території тієї країни, де він зберігається на сервері. Тому для врегулювання правових відносин в інтернет необхідні міжнародні угоди щодо нього. А це в свою чергу ускладнюється різним підходам законодавства країн до тих чи інших порушень, наприклад, різний зміст вкладається у поняття “порнографія”. Зараз загальний напрямок законодавчих ініціатив у галузі інтернет спрямований на встановлення відповідальності провайдерів хостових послуг за зміст інформації, що міститься на їх комп'ютерах. Звичайно, це дуже складно з технічної точки зору і тому в деяких законодавствах відповідальність провайдерів обумовлюється тим, що вони знали про зміст незаконної інформації. Мережеві оператори, як правило, не притягуються до відповідальності, але у них вимагають припиняти доступ до клієнтів, що розповсюджують незаконну інформацію. Цікаво, що у Великобританії вже працюють системи саморегулювання в роботі провайдерів інтернет. Там прийнятий “Кодекс поведінки” і створений Фонд “Безпечна мережа”, який допомагає провайдерам визначитися чи є та чи інша інформація незаконною. Канадська асоціація провайдерів послуг інтернету також розробила Кодекс поведінки в інтернеті. Його мета – допомогти членам Асоціації у дотриманні правових стандартів у роботі. У Франції існує Хартія інтернет, у якій визначаються добровільні обов'язки користувачів і провайдерів в інтернеті. У Німеччині провайдери інтернет зорганізувалися у Freiwillige Selbstcontrolle Multimedia Dienstleanbieter (FSM) – Спілку добровільного самоврегулювання служб мультимедіа. Ця організація створена з метою вживати заходи по скаргам на зміст он-лайн потоків, але скарги мають стосуватися виключно інформації, що є пропагандою насильства чи іншим чином може зашкодити молодим людям. Кроки по створенню подібних організацій самоврегулювання зроблені і в деяких інших країнах. Деякі неурядові організації у Великобританії навіть організують тиск на членів парламенту з вимогою забезпечити законодавчу підтримку приватності спілкування у WWW. Члени цього руху “Візьми шевство над депутатом створили свою веб-сторінку, на якій всі бажаючи можуть взяти шефство над одним з депутатів парламенту і проводити з ним через інтернет чи пошту роз'яснювальну роботу з цього питання. У Бельгії в травні 1999 р. був заключений протокол між Асоціацією провайдерів інтернет-послуг, Міністерством юстиції та Міністерством у справах телекомунікації. Мета цього протоколу – попередження злочинів за допомогою інтернету: дитячої порнографії, пропаганди расизму, порушення законодавства про ігорний бізнес. У протоколі закріплений обов’язок провайдера інформувати виконавчу владу про порушення, які він помітив. Корисно те, що провайдери не зобов’язані перевіряти інтернет-ресурси та шукати порушення.

В Росії портали Mail.ru та Jewish.ru за підтримки кількох громадських організацій та діячів почали у 2002 р. акцію під назвою “інтернет без расової неприязні”. Головна увага приділяється зупиненню функціонування фашистських, націоналістичних та шовіністичних сайтів. На спеціальній сторінці www.jewish.ru/nonazi.asp виставлений “чорний” список екстремістських сайтів.

Але інколи спроби самоврегулювання інтернету набувають незаконних форм. У 1996 р. у Німеччині група хакеров “Організація спасіння Європи” за чотири місяці знищила більш, ніж 50 сайтів, на яких містилася інформація що стосувалася нацизму. У 1997 р. у Франції відбулася ціла “війна хакерів”. Хакери – прибічники нацизму до чергової річниці Гітлера намагалися наводнити інтернет екстремістською інформацією, а антинацистські налаштовані хакери її активно знищували. Боротьба продовжувалася десь тиждень, а потім припинилася сама собою. Один з представників французької провайдерської компанії сказав: “Таке враження, що дітям набридло грати в одну гру і вони вирішили вигадати нову. У березні 1999 р. російською хакерською групою “Антифашистський фронт Росії” була проведена акція блокування серверу “Руспатріот”, на якому були розміщені веб-сторінки таких націоналістичних об'єднань, як “Чорна сотня”, “Пам'ять” тощо. Хакери викрали у власників серверу доменне ім'я ruspatriot.com, внаслідок чого всі відвідувачі серверу попадали на сторінку, де була розміщена карикатура Кукриніксів “Фашизм не пройде” і звернення “Антифашистський фронт Росії” до “нешановних та презирливих фашистів”. У зверненні говориться, зокрема, про те, що члени фронту не будуть чекати на рішення судових органів, а самі зроблять все для зменшення присутності наці в інтернеті. Після цієї акції подібні проводили вже деякі провайдери. Так, компанія “BizLink” вилучила з свого серверу електронні версії газет “Завтра” і “Дуель”. Американський провайдер “Hyper Mart” закрив три сайти письменника О. Дугіна, через те, що “його агітація не відповідає цілям та завданням діяльності серверу”. За російськими законами діяльність “Антифашистського фронту Росії” є незаконною, бо порушує ч. 2 ст. 272 Кримінального кодексу РФ “Неправомірний доступ до комп'ютерної інформації, здійснений групою осіб за попередньою угодою, чи організований групою”, згідно якої карається “неправомірний доступ … до інформації на машинному носії, що охороняється законом, в ЕОМ, системі ЕОМ чи їх мережі…, якщо ця дія привела до знищення, блокування, модифікації, чи копіювання інформації, порушення системи ЕОМ чи їх мережі”. Покаранням може бути від штрафу від 500 до 800 розмірів мінімальної заробітної плати до позбавлення волі терміном до п'яти років. Звичайно, за законодавством всіх перелічених країн заборонено розповсюдження інформації екстремістського толку, як воно, до речі, заборонено і Європейською конвенцією з прав людини, однак встановлювати законність чи незаконність інформації – це справа суду. Так, у 1997 р. за рішенням судів Великобританії було закрито два сайти за те, що там містилася інформація расистського характеру, бо було вирішено, що ця інформація “не відповідає інтересам людства”. У Бельгії 22 грудня 1999 р. регіональний кримінальний суд в Брюсселі засудив до шестимісячного позбавлення волі, штрафу в 100 тис. франків, а також виплати такої самої суми організації “Centre pour l’Egalite des Chances et la Lutte contre de Racisme” працівника поліції В.Є. Той розповсюджував за допомогою мережевих розсилок повідомлення, що були спрямовані проти негритянської меншини у Бельгії, і, таким чином, порушив закон 1981 р. про заборону включення матеріалів расистського характеру в тексти, що розповсюджуються публічно.

Велику проблему являють анонімні повідомлення. Справа у тому, що за анонімними повідомленнями майже завжди неможливо прослідкувати, хто саме є власником незаконної інформації, і притягти його до відповідальності. Тому експерти багатьох країн пропонують законодавчо закріпити заборону анонімних повідомлень, дозволивши однак повідомлення за псевдонімом, за якими все рівно можна у випадку необхідності встановити автора. Ще однією можливістю для регулювання доступу до незаконної інформації в інтернет є так звані списки: чорні, білі та нейтральне маркірування. Чорні списки містять перелік до джерел інформації, доступ до яких блоковано. Білі навпаки містять перелік адрес, з ким можливо зв'язатися. Ці підходи особливо корисні у школах та громадських місцях. Нейтральне маркірування передбачає створення систем індексів для змісту в інтернет, щоб користувач сам міг вирішити, чи треба йому ознайомлюватися з тим чи іншим змістом. Саме такий підхід підтримується Консорціумом WWW.

Свій підхід до проблем розповсюдження незаконного змісту через інтернет виробила робоча група в міністерстві юстиції Швейцарії. Згідно з ним, якщо провайдер має конкретну інформацію, яка дає підстави підозрювати, що конкретний зміст мережі може бути незаконним, він має відразу ж провести розслідування і у випадку необхідності блокувати доступ до цього фрагмента мережі. Провайдерам рекомендується створити центр для збору та аналізу інформації від провайдерів, їх клієнтів та інших осіб про незаконний зміст (до цього закликає також досвід Великобританії, Німеччини, Нідерландів). Провайдери мають заключати угоду на обслуговування тільки з дорослими та дієздатними особами. Причому клієнти повинні мати доступ до мережі тільки через ідентифікацію і пароль. Провайдери мають право призупинити доступ до джерел інформації, що викликають підозру, для розслідування змісту інформації. Провайдер може в однобічному порядку розірвати контракт з клієнтом, якщо з'ясується, що клієнт розповсюджує незаконний зміст. Оберігаються в цих рекомендаціях й конфіденційні дані про клієнтів. Ці данні провайдер має право видавати тільки на вимогу правоохоронних органів чи за згодою своїх клієнтів.

Взагалі, шлях повного законодавчого регламентування діяльності в інтернет – безперспективний. Це визнають в багатьох країнах. У США Верховний Суд у 1996 р. скасував на підставі Першої поправки закон про регулювання інтернет. У Франції у вересні 1998 р. був видана спеціальна доповідь Державної ради про юридичні питання, що пов'язані з використанням інтернет. Загальний висновок доповіді такий: створювати спеціальне правове поле для інтернет немає необхідності. Всі питання вже регулюються іншими законами. Навпаки автори доповіді рекомендували пом'якшити деякі положення щодо розвитку інтернет у Франції, зокрема, про порядок реєстрації сайтів.

Для захисту даних у глобальних комп'ютерних мережах широко застосовується шифрування, тобто криптографічні засоби. У різних країн є свої правила їх застосування. В Росії згідно Закону “Про державну таємницю” та Указу Президента РФ № 334 від 3.04.96 забороняється діяльність фізичних та юридичних осіб, яка пов'язана з розробкою, виробництвом, реалізацією і експлуатацією шифрувальних засобів, а також захищених технічних засобів збереження, обробки і передачі інформації, наданням послуг в області шифрування інформації, без ліцензії, виданої Федеральним агентством урядового зв'язку та інформації при Президенті РФ. Таким чином введена фактична державна монополія на розвиток шифрувальних систем. В США навпаки спеціальний комітет Національної ради з досліджень Національної академії наук США прийняв рішення, що переваги широкого розповсюдження криптографії дають суспільству більше гарантій, ніж заборона та обмеження шифрувальних засобів. Комітет закликав змінити офіційну політику США, щоб криптографія була доступна для всіх правомочних суб'єктів американського суспільства. Особлива увага надається розробці засобів криптографічного захисту інформації від перекручення, для підтвердження особи користувача і для захисту інформації в мережах зв'язку. У Франції 19 січня 1999 р., через рік після прийняття державної програми з розвитку інформаційного суспільства, прем'єр-міністр запропонував нові заходи з розвитку інтернет. І найпершим були пропозиції щодо зміни механізму регулювання шифрування даних. Якщо раніше з міркувань державної безпеки всі були зобов'язані повідомляти у державні органи шифр будь-якого коду передачі транскордонних повідомлень, що перевищували 40 біт, то тепер верхня планка складає 128 біт. Відповідні поправки з питань розвитку технологій та введення електронного підпису запропоновані у Цивільний кодекс Франції. Крім того, уряд запропонував створити Вищу раду з питань власності у сфері мистецтва, яка має контролювати використання художніх творів та творів мистецтва в інтернеті. Крім того, висунутий план широкого підключення до мережі шкіл, бібліотек, пошти, інших громадських закладів.

Наведений короткий огляд судових справ та окремих нормативних актів, які пов’язані з інтернетом, свідчить про необхідність вивчення західного досвіду, оскільки зайве регулювання інтернет призведе до перешкод в його розвитку в Україні. Сьогодні Україна є на передостанньому місці в Європі по рівню розвитку інтернет, і не останню роль в цьому грають перешкоди з боку держави. Але це має бути темою окремої праці.


   Рекомендувати цей матеріал  
X



 

забув пароль

реєстрація