Коментарі, представлені зацікавленими організаціями чи особами щодо проекту Декларації про свободу комунікації в інтернет
Страсбург, 7 травня 2002 року
MM-S-OD (2002) 7
(публікацію підготовлено Секретаріатом
Генерального Директората з прав людини Ради Європи)
Вступ
В цьому документі викладено коментарі, представлені зацікавленими організаціями чи особами щодо проекту Декларації про свободу комунікації в інтернет.
Стаття 19
Вступ
Інтернет є ключовим інструментом для використання права одержувати інформацію, так само як і для права поширювати інформацію, погляди та ідеї. Він широко використовується протягом десятиліття чи близько того, і протягом цього часу мало місце швидке зростання кількості різних національних норм і правил, що впливають на інтернет, а разом з тим незначна міжнародна координація. Саме тому для Ради Європи на часі документ, для того щоб встановити деякі принципи щодо свободи висловлювань та інтернет, і ARTICLE 19 вітає цю ініціативу, так само як цю консультацію про цей важливий документ щодо політики. Цей Меморандум досить детально аналізує принципи, запропоновані в проекті Декларації. Коментарі і пропозиції для удосконалення подаються до усього тексту. Наш аналіз враховує той факт, що інтернет охоплюється міжнародними гарантіями свободи висловлювань таким само чином, як і інші форми комунікації.
Аналіз
Попередній контроль
Принцип 1 проекту Декларації заявляє, що “державна влада не повинна через загальні засоби, в тому числі технічні засоби, на кшталт фільтрування, відмовляти громадськості в доступі до інформаційних та інших комунікацій в інтернет… Ніхто з посередників, на кшталт провайдерів послуг, не повинен здійснювати або бути зобов'язаним здійснювати попередній контроль щодо контенту, що виходить не від них”.
ARTICLE 19 вітає таке формулювання принципу, яке твердо встановлює, що вибір того, чи застосувати фільтрування або методи блокування, повинен завжди залишатися за кінцевим користувачем. Однак, ми відчуваємо, що він [принцип – прим. перекл.] не йде достатньо далеко, особливо беручи до уваги сьомий параграф преамбули, який проголошує, що “попередній контроль комунікацій в інтернет... повинен залишатися виключенням”, тобто деякий ступінь попереднього контролю є прийнятним.
Щодо цього положення існують численні проблеми. По-перше, не зрозуміло, що означає сам термін “попередній контроль”. Ми припускаємо, що він стосується будь-якої системи, за допомогою якої за комунікаціями спостерігають і можуть блокувати перш, ніж вони вийдуть. Якщо так, то ми рекомендуємо, щоб вживалася більш загальноприйнята назва – попередня цензура. По-друге, не передбачено жодної деталі щодо обставин, за яких може здійснюватися попередня цензура. Може виникнути плутанина: це можна зрозуміти як легітимацію попередньої цензури за допомогою будь-яких засобів, за винятком згаданих в Принципі 1.
По-третє, на нашу думку,цей принцип повинний проводити сильну і чітку лінію з цієї проблеми попереднього контролю комунікацій, заявляючи, що попередня цензура не повинна застосуватися до інтернет. Європейський суд з прав людини неодноразово заявляв, що “попередні обмеження такого роду є небезпечними, тому вони потребують найбільш обережного формулювання”. Багато держав-членів йдуть навіть далі цього. Шведський Закон про свободу преси, наприклад, стверджує: “Жодна публікація не повинна зазнавати розгляду раніше від опублікування і жодне видання через це не повинно бути заборонене”. Американська Конвенція з прав людини забороняє всі попередні обмеження. Попередня цензура щодо друкованих чи телерадіомовних ЗМІ – виразно незаконна, і, на нашу думку, інтернет повинен отримати принаймні настільки ж сильний захист, як і інші ЗМІ.
Рекомендації: Принцип 1 повинен стосуватися скоріше попередньої цензури аніж оманливого терміну “попередній контроль”; і цей Принцип повинен прояснити, що попередня цензура щодо інтернету ніколи не є легітимною.
Усунення перешкод до участі
Принцип 2 Декларації стверджує: “Держави-члени повинні сприяти і заохочувати доступ для усіх до комунікаційних та інформаційних послуг інтернет на недискримінаційній основі за прийнятною ціною”,тоді як преамбула передбачає, що “існує потреба... доповнити... розпочаті заходи по створенню пунктів громадського доступу у відповідності з Рекомендацією No. R (99) 14 про універсальну суспільну службу...”.
Посилання на Рекомендацію R (99) 14 стверджує, що до наміру входить не просто заборонити заходи, що обмежують доступ, але накласти позитивне зобов'язання забезпечити доступ. Однак, текст Принципу 2 використовує досить неоднозначну і слабку фразу “сприяє і заохочує доступ”.У кращому випадку вона просто знову підтверджує зобов'язання, вже передбачені відповідно до Рекомендації R (99) 14, а можливо і знижує цей поріг. Для держав-членів необхідно вжити узгоджені позитивні дії з тим, щоб взятися за “цифрову нерівність”,що існує в межах країни, так само як і між країнами. Такі заходи повинні включати надання освіти і навчальних можливостей, а також збільшення фактичного доступу. У багатьох державах-членах такі схеми – вже на стадії реалізації. Уряд Великобританії, наприклад, три роки тому оголосив програму допомоги доступу до інтернет малозабезпеченим родинам, надаючи близько 100000 перероблених комп'ютерів родинам з низьким рівнем доходу. Схема включає ініціативу обсягом в 10 мільйонів фунтів стерлінгів для надання засобів зв’язку і засобів для навчання місцевим спільнотам, а також для надання роботодавцями службовцям комп'ютерів як неоподатковуваної позики.
Рекомендація: проект Декларації повинен чітко й однозначно вимагати від держав вжити позитивних дій для того, щоб знищити цифрову нерівність (digital divide).
Відповідальність посередників
У Принципі 4 проект Декларації заявляє, що “коли вирішується, якими нормами повинна регулюватися відповідальність за зміст комунікацій інтернет, держави-члени повинні [...] врахувати становище посередників у ланцюжку, який не повинен підлягати відповідальності за добросовісне надання доступу, передачу чи гостінг”. Подібним чином десятий параграф преамбули заявляє, що “обмежена відповідальність посередників, коли вони діють просто як передавачі, чи коли вони сумлінно надають доступ чи розміщують матеріали від третіх осіб, збільшить вільний потік інформації в інтернет”.
Питання про те, чи інтернет-сервіс-провайдери (ІСП) нестимуть відповідальність за зміст матеріалів, що публікуються їхніми передплатниками, протягом деякого часу був предметом спору. На даний час від країни до країни ці норми відрізняються і навіть у межах деяких країн існують різні норми в залежності від характеру справи, наприклад чи є справа цивільною або кримінальною.
У Великобританії в цивільних справах ІСП відповідальні за відправлення пошти третьою особою, якщо вони знають зміст матеріалу і не вжили “розумних кроків” з тим, щоб видалити його. Попередження з боку суду не є необхідним. Щодо цієї норми існує дві проблеми. По-перше, вона, імовірно, вестиме до цензури ІСП. ІСП знаходяться зі своїми користувачами в суто комерційних стосунках, на відміну від більш традиційних видавців, і, якщо матеріал оскаржено, вони, імовірно, припустяться помилки з боку запобігання і видалять більше [ніж потрібно], якщо не усе. З цих причин у деяких країнах, на кшталт Сполучених Штатів і Німеччини, ІСП надано широкий захист від відповідальності за відправлення пошти третіми особами.
Крім того, існують інші різні практичні проблеми з відповідальністю ІСП. Наприклад, ІСП можуть одержати велику кількість тривожних сигналів від осіб, що повідомляють, що на їхніх серверах містяться матеріали, які розпалюють ненависть. Вимога до них дослідити матеріали, вирішити, чи кваліфікуються вони як повідомлення, що розпалюють ненависть, і видалити їх може бути надмірно важкою і потягнути збитки за втручання.
Хоча проект Декларації певним чином звертається до цих побоювань, він не роз'яснює того, що передбачається фразою “добросовісно” (“in good faith”). Вона може бути зрозуміла як вимога до ІСП діяти, тільки-но від особи було отримано повідомлення. ARTICLE 19 вважає, що це могло б негативно вплинути на інтерактивну свободу висловлювань.
Рекомендація: ІСП повинні нести відповідальність тільки в тому випадку, коли вони передають матеріали, що були оголошені незаконними належним чином створеним судом, і ІСП були повідомлені чи повинні були в силу розумових здібностей знати, що ці матеріали знаходяться на їхніх серверах.
Регулюючі органи
Принцип 6 проекту Декларації передбачає: “Будь-які регулюючі органи в сфері інтернет повинні відповідати положенням Рекомендації No. R (2000) 23 щодо незалежності і функцій регулюючих органів у галузі телерадіомовлення...”
Ми розуміємо мотивацію цього Принципу і правило, за яким будь-які регулюючі органи з повноваженнями в сфері інтернет повинні бути незалежними. Однак, у той же час ми стурбовані тим, що він дає неправильне враження. До цього часу не було жодних переконливих доказів щодо потреби в регулюючих органах з повноваженнями стосовно інтернет. Що стосується таких органів, в проекті Декларації стверджується, що вони можуть бути уповноважені створювати механізми, що регулюють інтернет, і можуть використовуватися як такі, що видають дозвіл на діяльність, як це робиться у деяких країнах. Очевидно, що це є невдалим, і для того, щоб уникнути такого результату, цей Принцип повинний замість цього виключити ідею щодо регулювальних органів.
Рекомендація: Принцип 6 повинен прояснити, що на даний час не існує доказів на користь створення органів з регулюючими повноваженнями стосовно інтернет.
Посередники і правоохоронна діяльність
Дванадцятий параграф преамбули проекту Декларації вітає “зусилля посередників щодо співпраці з правоохоронними органами при виявленні нелегального контенту в інтернет”.Практично, це, імовірно, призначено для застосування в ситуаціях, що стосуються матеріалів, про які просто стверджується, що вони незаконні, аніж матеріалів, які були визнані такими судом згідно закону.
ARTICLE 19 стурбована щодо цього твердження, що посередники повинні прозоро співпрацювати з правоохоронними органами до міри, яка вимагається відповідно до закону, але встановлення надмірно тісних стосунків між правоохоронними органами і посередниками, імовірно, вестиме до ерозії права користувачів на повагу приватного життя, яке захищається статтею 8 Європейської конвенції з прав людини. Наприклад, посередники не повинні надавати доступ правоохоронним органам до записів користувачів, якщо тільки вони не мають юридичне право на доступ. Крім того, посилання у проекті Декларації на “незаконні матеріали” можна зрозуміти таким чином, як пропозиція посередникам самостійно вирішувати, чи є матеріал незаконним. Це представляло б подальшу ерозію прав користувачів; посередники просто не мають кваліфікації для винесення таких рішень.
Рекомендації: 12-ий параграф преамбули повинен бути вилучений з проекту Декларації; як альтернатива, повинно бути роз'яснено, що він стосується тільки матеріалів, які були оголошені незаконними належним чином створеним судом згідно чинного права.
Прогалини
Існує безліч ключових питань щодо інтерактивної свободи висловлювань, які не були включені в цей проект. Наприклад, у минулі роки було декілька важливих справ, що підняли питання юрисдикції. Оскільки інтернет – глобальне середовище, можливо, що до матеріалу, який легально завантажений в одній країні, можна звертатися з іншої країни, де він може не бути легальним, наприклад, тому, що він розглядається як образливий. Це піднімає важкі запитання щодо юрисдикції.
Існують ознаки, що на даний момент позивачі у справах про інтерактивну дифамацію беруть участь у “форум-шопінгу”, вибираючи судитися в юрисдикції, в якій свобода висловлювань задовольняється найнижчим рівнем захисту. Деяка міжнародна координація в цій області була б корисна для запобігання зведення свободи висловлювань до найнижчого знаменника. Хоча неможливо встановити дуже точні норми, деякі принципи можуть бути встановлені. Наприклад, країни повинні відмовитися виконувати судові рішення, винесені в інших країнах, коли свобода висловлювань не захищена до рівня, що вимагається згідно статті 10 ЄКПЛ. Крім того, повинна існувати вимога про необхідність істотного зв'язку з даною країною перш, ніж її суди можуть поширити юрисдикцію на справу. Це може потягти прецедент, встановлений у Конвенції “Брюссель-2” про юрисдикцію і виконання судових рішень з цивільних і комерційних питань.
Існують також проблеми навколо норм щодо змісту, застосовних до інтернет. Інтернет дуже відмінний від традиційних медіа – він є і комунікаціями, і інструментом публікації – і хоча він включає деякі з характеристик традиційних засобів масової інформації, на кшталт електронних ЗМІ, він не може регулюватися тим же способом. Так що застосування норм щодо змісту в інтернет повинно враховувати спеціальні характеристики цього ЗМІ. Як мінімум, будь-які змістовні норми, застосовувані до інтернет, повинні бути принаймні такого ж рівня дозволу, які застосовуються до інших медіа; зміст, який є легальним автономно, повинен також бути легальним інтерактивно.
Проект Декларації включає Принцип, який має справу з інтерактивною анонімністю, але не звертається до пов'язаних проблем шифрування і інтерактивного контролю. Методи спостереження і контролю мають серйозний охолоджуючий вплив на інтерактивне висловлювання. Якщо користувач інтернет підозрює, що за його чи її інтерактивними кроками спостерігають, він чи вона матиме застереження стосовно тверджень, які робить, чи сайтів, які відвідує. Принцип анонімності є тільки однією з передумов, що дозволяють користувачам зв'язуватися без побоювання бути під спостереженням; іншими є доступність засобів шифрування і впровадження юридичних гарантій для захисту користувачів від незаконних методів спостереження, чи то з боку держави, чи то з боку приватних осіб. Вони повинні згадуватися в проекті Декларації.
Рекомендації: проект Декларації повинен включати принципи щодо юрисдикційних конфліктів; проект Декларації повинен вимагати будь-яких змістовних норм для інтернет, які повинні бути принаймні такими, які дозволені автономним; а також проект Декларації повинен наголосити на необхідності юридичного захисту проти незаконного контролю інтерактивної діяльності.