MENU
FB TW YOUTUBE RSS

Криза в Конституційному Суді: Суд без суддів?

З моменту заснування Конституційного Суду, його судді займали становище, що трапляється лише один раз за усю історію розвитку певної нації. Вони наділені унікальною можливістю формувати розвиток права і правової системи, подібно до того, як Голова Верховного Суду США Джон Маршалл визначив шлях розвитку правової системи Сполучених Штатів у рішенні Марбері проти Медісона, написаному двісті років тому (див. рішення у судовій справі Marbury v. Madison, 5 U.S. (1 Cranch) 137, 2 L. Ed. 60 (1803 р.), у якому було сформульовано доктрину судового перегляду). У перші роки свого існування, Конституційний Суд з гідністю виконував покладені на нього великі та складні завдання (lив., наприклад: Рішення у судовій справі за позовом жителів міста Жовті Води // Вісник Конституційного Суду України. – 1998. - № 1. – С. 34; Рішення у судовій справі за позовом К.Х. Устименка // Вісник Конституційного Суду України. – 1997. - № 2. – С. 31; Рішення у судовій справі щодо сумісництва мандату народного депутата України з іншою державною посадою // Вісник Конституційного Суду України. – 1997. - № 2. – С.5), але наприкінці 2003 року він виніс два сумнівних рішення, що стосувалися конституційності запропонованих повноважень Верховної Ради обирати Президента і конституційності можливості балотування Президента Леоніда Кучми на третій президентський термін. Проте ці рішення не є в центрі уваги даної статті, оскільки вони були предметом двох попередніх статтей, що аналізували недоречну, а подекуди й логічно непослідовну, юридичну аргументацію Конституційного Суду. Натомість, у даній статті розглянутий інший аспект розвитку Конституційного Суду, а саме: бажання Парламенту та його керівництва діяти узгоджено з Президентом і з’їздом суддів, аби забезпечити безперебійне функціонування Конституційного Суду.

Конституція України (далі – Конституція), прийнята Верховною Радою 28 липня 1996 року, передбачила утворення Конституційного Суду як невід’ємної частини судової влади в Україні. Повноваження Конституційного Суду визначені розділом ХІІ Конституції, який чітко визначає Конституційний Суд “єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні” (ст. 147). Хоча розділ ХІІ Конституції визначає основні засади організації та діяльності Конституційного Суду, встановлюючи його роль, структуру і повноваження, принципи, вміщені в Конституції, здебільшого повторюються і роз’яснюються в Законі України «Про Конституційний Суд України» (далі – Закон), прийнятому 16 жовтня 1996 року (як проголошено в ст. 153 Конституції, «порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом»). Законом визначені загальні засади організації та діяльності Конституційного Суду, конституційний процес та особливості конституційного провадження, а також деякі прикінцеві та перехідні положення. Відповідно до положень статті IV(4) Закону, Конституційний Суд почав приймати до розгляду конституційні подання і конституційні звернення з 1 січня 1997 року.

До повноважень Суду належить надання «офіційного тлумачення Конституції України та законів України» (ст. 147). Суд вповноважений заслуховувати і вирішувати питання, що стосуються відповідності законів, указів Президента та інших правових актів Конституції. Рішення Суду є остаточними; їх авторитетність закріплена у статті 150 Конституції: «З питань, передбачених цією статтею, [Суд] ухвалює рішення, які є обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені». Хоча Конституція не зазначає, скільки суддів мають проголосувати за прийняття Судом обов’язкового рішення, Законом передбачено, що рішення по суті справи вважається прийнятим за умови, якщо принаймні десять суддів проголосують за дане рішення чи висновок. Крім цього, як передбачено розділом ХІІІ, статтею 159 Конституції, Суду належить важлива роль у процесі внесення змін до Конституції: «законопроект про внесення змін до Конституції ... розглядається Верховною Радою ... за наявності висновку Конституційного Суду ... щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції».

Конституційний Суд складається з вісімнадцяти суддів, причому Президент, Верховна Рада і з’їзд суддів призначають по шість суддів (див. ст. 148, 85(26), 106(22) Конституції. Задля точності слід зазначити, що відповідно до статтей 7 і 8 Закону про Конституційний Суд, і Верховна Рада, і з’їзд суддів призначають суддів Конституційного Суду таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів, тобто, обирають їх). Ст.148 Конституції встановлює ряд вимог для кандидатів на посади суддів Конституційного Суду: (1) досягнення сорока років на день призначення; (2) наявність вищої юридичної освіти і стажу роботи за фахом не менш як десять років; (3) проживання в Україні протягом останніх двадцяти років; і (4) володіння державною мовою. Судді Конституційного Суду «призначаються на дев’ять років без права бути призначеними на повторний строк». Крім цього, судді Конституційного Суду підпадають під вимогу щодо обов’язкового пенсійного віку: «Суддя звільняється з посади органом, що його обрав або призначив, у разі ... досягнення суддею шістдесяти п’яти років»(ст.126 Конституції. Для додаткової інформації про Конституційний Суд, див.: Суддя Богдан А. Футей, «Обстоювання верховенства права в Україні: Судова влада в перехідний період» // Робота, представлена на конференції «На шляху до нової України ІІ: Обличчям до нового століття», Оттава, 1998 р.; Суддя Богдан А. Футей, «Коментар до Закону про Конституційний Суд України» // The Harriman Review. – Випуск 10, № 1 (весна 1997 р.). – Ст. 15-23).

Після прийняття Закону про Конституційний Суд у жовтні 1996 року відбулося призначення та затвердження його суддів (розділ XV Конституції, п. 6: «Конституційний Суд України формується відповідно до цієї Конституції протягом трьох місяців після набуття нею чинності»). Зважаючи на передбачені Конституцією дев’ятирічний строк повноважень суддів, заборону повторного призначення і обов’язковий пенсійний вік, термін повноважень значної кількості суддів Конституційного Суду має сплинути у жовтні 2005 року. Хоча такий масовий відхід суддів й виглядає зовні непроблематичним, він може перетворитися на істотну конституційну кризу і призвести до серйозних проблем, пов’язаних із поділом влади. Перш ніж перейти до розгляду можливого конституційного конфлікту по суті, важливо відзначити ряд ділянок, на яких не очікується проблем: (1) призначення шести суддів Президентом; (2) обрання шести суддів з’їздом суддів; і (3) наявність кваліфікованих кандидатів. Водночас, проблема полягає у складанні присяги новопризначеними суддями, а також у пов’язаних із цим наслідках неможливості своєчасного складання ними присяги. Прогалина, утворена можливою відсутністю новопризначених суддів, може призвести до різкого припинення виконання Конституційним Судом його щоденних функцій.

Стаття 46 Закону передбачає, що відкриття провадження у справі за конституційним поданням чи конституційним зверненням або самим Конституційним Судом на його засіданні, або Колегією суддів Конституційного Суду (далі – Колегія), що утворюється саме з цією метою відповідно до статті 47. При цьому Законом не передбачена кількість суддів, які мають входити до складу Колегії. Положення, які регулюють відкриття провадження у справі передбачають, у відповідній частині, що будь-який із названих органів можуть проголосувати за відкриття провадження у справі або відмову у цьому. Засідання Конституційного Суду щодо відкриття провадження у справі вважається повноважним, тобто таким, де існує кворум, якщо на ньому присутні не менше одинадцяти суддів Конституційного Суду. Для відкриття провадження у справі необхідно, щоб за це проголосувало принаймні шість суддів із одинадцяти присутніх на засіданні.

Стаття 51 Закону вимагає, щоб після відкриття провадження у справі Конституційний Суд розглянув справу на пленарному засіданні, як це передбачено Законом. Конкретніше, на пленарних засіданнях Конституційним Судом приймаються рішення з питань, передбачених пунктом 1 статті 13, і даються висновки з питань, передбачених пунктами 2, 3. 4 статті 13. Пленарне засідання Конституційного Суду вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менше дванадцяти суддів Конституційного Суду. Крім цього, рішення Конституційного Суду по суті справи вважаються прийнятими, а висновки схваленими, на пленарному засіданні, якщо за них проголосували не менше десяти суддів Конституційного Суду.

З аналізу функцій Конституційного Суду, пов’язаних як із відкриттям провадження у справі, так і з вирішенням справ по суті, випливає, що для здійснення певних завдань необхідна мінімальна кількість суддів. Якщо повторити сказане вище коротко: одинадцять суддів утворюють кворум під час засідання Конституційного Суду з метою відкриття провадження у справі або відмови у цьому (принаймні шість суддів мають проголосувати за відкриття провадження у справі), в той час як дванадцять суддів мають бути присутніми на пленарному засіданні, і десять суддів мають проголосувати за рішення чи висновок по суті справи під час пленарного засідання. Зважаючи на завершення строку повноважень, що наближається, а отже, на зростаючу кількість вакансій, що унеможливить досягнення зазначених чисел, життєздатність Конституційного Суду нині перебуває в руках Верховної Ради. Кожен новопризначений суддя, незалежно від того, чи був він призначений Президентом, чи обраний Верховною Радою або з’їздом суддів, має скласти присягу на засіданні Парламенту (Закон про Конституційний Суд, ст. 17). Якщо Верховна Рада не призначить засідання для складання присяги суддями, Конституційний Суд виявиться неспроможним проводити свої засідання. Цей сценарій є чітко вираженою можливістю, зважаючи на те, що конкуруючі фракції всередині Парламенту не здатні співпрацювати між собою. В умовах нормального плину подій, відсутність консенсусу здатне призвести не лише до труднощів із внесенням церемонії складання присяги новопризначеними суддями до порядку денного Парламенту, але й до неможливості одержання 226 голосів, необхідних для призначення необхідної церемонії за умови відсутності консенсусу див. ст.91 Конституції: «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу...»).

Хоча припинення діяльності Конституційного Суду на будь-який період часу є проблематичним, час саме цього припинення викликає особливі занепокоєння. Пакет конституційних реформ, прийнятих до та під час президентських виборів 2004 року, якими передбачена передача значної кількості владних повноважень від Президента до Прем’єр-міністра, має набрати чинності 1 січня 2006 року. Численні науковці, юристи і політики вже піднімали питання щодо конституційності даного пакету реформ, як на процесуальному рівні, так і по суті. По-перше, у законопроекті № 4180 Парламентом було схвалено ряд положень, які були раніше відхилені у законопроекті № 4105. Голосування за законопроект № 4105 відбулося у Парламенті 8 квітня 2004 року, і його прибічники тоді спромоглися отримати лише 294 голоси, що на шість голосів менше за 300 голосів, які Конституція вимагає для схвалення конституційних змін (див. ст. 155 Конституції, в якій роз’яснюється, що законопроект про внесення змін до Конституції вважається прийнятим, «якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради [після попереднього схвалення законопроекту простою більшістю] за нього проголосувало не менш як дві третини від конституційного складу Верховної Ради України»). Проте вже 8 грудня 2004 року, більше 400 народних депутатів проголосували за схвалення пакету конституційних реформ, який включав законопроект № 4180 (що, в свою чергу, містив положення, подібні за своєю суттю до положень законопроекту № 4105). Проблема із прийняттям Верховною Радою законопроекту № 4180 лише через вісім місяців після відхилення законопроекту № 4105 полягає у тому, що ст. 158 Конституції стверджує, що законопроект про внесення змін до Конституції, «який розглядався ... і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради ... не раніше ніж через рік з дня прийняття  рішення щодо цього законопроекту».

По-друге, голосування у Парламенті проводилося за пакет конституційних реформ в цілому, а не за його окремі компоненти (тобто, шляхом постатейного голосування). Це одне упущення має наслідком кілька серйозних ускладнень. Для початку слід нагадати, що ст. 155 Конституції передбачає два окремих голосування з питань внесення змін до Конституції, причому запропонований законопроект має бути підтриманий спочатку простою більшістю, а потім – більшістю у дві третини від конституційного складу Верховної Ради. Крім цього, в той час як Конституція не передбачає, якою саме має бути сесія Верховної Ради, під час якої проводиться перше голосування, у ній чітко зазначено, що повторне голосування має відбутися на «черговій сесії» (ст. 155). Отже, якщо голосування дійсно відбулося лише один раз, і/або якщо повторне голосування мало місце під час надзвичайної чи позачергової сесії (на відміну від чергової сесії: у ст. 82 Конституції зазначено, що «Верховна Рада України працює сесійно», а у ст. 83  розмежовуються «чергові» та «позачергові» сесії Верховної Ради), процесуальна основа конституційних змін може виявитися слабкою, а отже, неспроможною витримати ретельний судовий аналіз.

По-третє, хоча це й не є конституційною підставою, політичний компроміс, досягнутий між паном Януковичем та паном Ющенком після другого тура президентських виборів, охоплював три ключові зміни, які були запроваджені під час переголосування другого тура: (1) кожен з кандидатів у Президенти матиме однакову кількість представників у складі виборчих комісій; (2) кількість відкріпних посвідчень становитиме не більше 0,5% від загальної кількості виборців, внесених до виборчих списків на відповідній дільниці; і (3) право на голосування за межами виборчих комісій матимуть лише особи, визнані інвалідами. До дня повторного переголосування, пан Янукович спромігся досягти через Конституційний Суд визнання неконституційним положення щодо обмежень на право голосування за межами виборчих комісій, і це положення втратило чинність за один день до переголосування. Таким чином, без відповіді залишається питання про те, чи залишається чинною компромісна угода після того, як сторона, що добровільно її уклала, так само добровільно намагається уникнути виконання цієї угоди шляхом визнання її недійсною в судовому порядку.

Усі перелічені вище конституційні питання мають бути вирішені перш ніж конституційні реформи наберуть чинності. В Україні існує лише один суд, до «юридичної компетентності» якого входить розв’язання нагальних конституційних питань. Як вже згадувалося, Конституційний Суд визначений «єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні»(ст. 147 Конституції). Без належної кількості суддів, Конституційний Суд не зможе відкривати провадження у справах за конституційними поданнями та зверненнями чи відмовляти у цьому, а також приймати рішення по суті таких справ. Іншими словами, конституційні реформи наберуть чинності до їх повного перегляду в судовому порядку (відповідно до ст. 147 Конституції «Конституційний Суд ... вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів Конституції...», див. також ст. 150). Беручи до уваги той факт, що конституційні реформи по суті перетворюють форму правління в Україні з президентської на парламентську (оскільки передбачається передача повноважень від Президента до Прем’єр-міністра і Парламенту), вбачається неймовірним, щоб реформи такого масштабу користувалися «імунітетом» від конституційного перегляду. Таким чином, на Парламенті, і особливо на його керівництві, лежить обов’язок призначити засідання для церемонії складання присяги новопризначеними суддями Конституційного Суд якнайскоріше після їх призначення чи обрання, аби Суд зміг продовжити своє функціонування без будь-яких перерв.

Проблеми, пов’язані із реформуванням судової системи України, особливо судів загальної юрисдикції, включаючи і спеціалізовані суди, з метою перетворення їх із органів, асоційованих із радянською системою «телефонного правосуддя», на систему, що ґрунтується на принципах верховенства права, були предметом численних дискусій та дебатів від часу набуття Україною незалежності. З одного боку, весь світ став свідком дійсного потенціалу української судової системи, коли Верховний Суд України, на тлі напруженого міжнародного та внутрішнього політичного тиску, виніс своє історичне рішення у справі Ющенко проти ЦВК. Ця позитивна реакція була цілком заслуженою, особливо після жорсткої міжнародної критики, якій було піддано Конституційний Суд після його двох сумнівних рішень. З іншого боку, в той час як рішення Верховного Суду мало позитивний вплив на громадську думку про судову систему, нещодавні опитування громадської думки свідчать, що значний відсоток населення і досі залишається скептично налаштованим по відношенню до судового процесу і судової системи (для порівняння див.: Міжнародна фундація виборчих систем. Ставлення і Очікування: Громадська думка в Україні 2002, ст. 20 // 2003 р. і Міжнародна фундація виборчих систем. Громадська думка в Україні після «Помаранчевої Революції», ст. 8 // 2005 р.).

На важливості проведення судової реформи було наголошено 23 січня 2005 року, в день, коли Віктор Ющенко офіційно склав присягу Президента України. В своїй інаугураційній промові, почути яку на київський Майдан Незалежності прийшли тисячі людей, Президент Ющенко пояснив, що хоча Україна й була незалежною з 1991 року, вона стала вільною лише зараз. Він підкреслив, що незалежна судова влада є життєво необхідною для становлення громадянського суспільства, побудованого на принципах верховенства права. Президент Ющенко також наголосив, що незалежна судова влада є невід’ємною частиною його обіцянки захищати права людини і боротися з корупцією. Для виконання своєї обіцянки, даної громадянам України, Президент Ющенко, зокрема, призначив Петра Порошенка головою комітету з судової реформи. Хоча це призначення і було добре вмотивоване, реформаційні процеси не є ані чіткими, ані прозорими, і перегукуються із здійсненням неналежного тиску на і контролю за судовою системою. Комітет повинен здійснити ряд важливих змін у своїй власній організації та діяльності, інакше будь-які запропоновані реформи можуть бути розкритиковані через видимість неналежної поведінки. Залишається побачити, чи зможе комітет вирішити ці проблеми; лише час принесе відповідь на це запитання, а аналіз шансів комітету на успіх знаходиться за межами цієї статті. Але чекайте на подальші роботи, адже наступні кілька місяців в історії та розвитку судової влади в Україні обіцяють бути багаті на події.

18 серпня 2005 р.

***

Богдан А. Футей є суддею Федерального Суду Претензій США у Вашингтоні, Округ Колумбія, і, починаючи з 1991 року, активним учасником різноманітних програм з розвитку Верховенства Права та Демократизації в Україні. Він був радником Робочої Групи з розробки проекту Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 року.


   Рекомендувати цей матеріал  
X



 

забув пароль

реєстрація