АНАЛІЗ ВІДПОВІДНОСТІ КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧОГО КОДЕКСУ УКРАЇНИ ЄВРОПЕЙСЬКИМ СТАНДАРТАМ ТА РЕКОМЕНДАЦІЯМ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЯМ ТА ЖОРСТОКОМУ ПОВОДЖЕННЮ
1. Вступ
2. Виконання покарання у виді позбавлення волі: вітчизняна парадигма та її відповідність європейському досвіду (кримінально-виконавче законодавство України, правовий статус засуджених);
2.1. Органи і установи виконання покарань;
2.2. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених;
2.3. Правила визначення засудженим виду установи, їх переміщення, прийом, переведення та розподіл і тримання всередині установи;
2.4. Засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі;
2.5. Режим та умови покарання у виді позбавлення волі;
2.6. Особливості тримання окремих категорій засуджених (жінки, неповнолітні, засуджені до довічного позбавлення волі);
2.7. Звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі (порядок, допомога звільненим, нагляд та контроль за поведінкою звільнених);
3. Висновки.
1. Вступ
Одним з пріоритетів у зовнішній політиці Україна задекларувала вступ до Європейського союзу. Тому у нормотворчій діяльності держави з’явився такий напрямок як адаптація національного законодавства до законодавства Європейського союзу. Для закріплення цієї мети 14 вересня 2000 року був прийнятий Указ Президента України «Про програму інтеграції України до Європейського союзу», яким було затверджено Програму інтеграції України до Європейського союзу (далі – програма).
Програмою визначені основні інституційні, організаційні та фінансові питання інтеграції України до європейської спільноти. Зокрема, програмою встановлено, що пріоритетність співробітництва України з Європейським Союзом (ЄС) та його окремими державами-членами пов'язана з тим, що це угруповання буде визначати напрями економічного прогресу та політичну стабільність в регіоні у довгостроковій перспективі. Програма інтеграції України до Європейського Союзу повинна стати головним інструментом загальної стратегії на шляху наближення України до ЄС за всім спектром співробітництва – політичним, соціальним, фінансовим, економічним, торговельним, науковим, освітнім, культурним тощо. Інші програми та плани політичного, соціально-економічного спрямування, що розробляються або підлягають розробленню органами виконавчої влади, повинні ґрунтуватися на цілях програми. Створення умов для набуття Україною членства в ЄС означає, насамперед, необхідність проведення відповідних реформ на основі реалізації угоди про співпрацю з Євросоюзом з поступовим досягненням відповідності копенгагенським критеріям.
Головні напрями досягнення відповідності копенгагенським критеріям є такими:
1. Демократія та верховенство права. Це, зокрема, розвиток судової системи і відповідної галузі законодавства (судовий кодекс, закон про статус суддів, Кримінальний кодекс, Кримінально-виконавчий та інше). Йдеться також про нормативну базу щодо здійснення прокурорського нагляду, управління судами, програми підготовки суддів і підвищення їх кваліфікації. Повинна бути достатньо розвинутою і відповідна матеріально-технічна інфраструктура (приміщення судів, пенітенціарна система, спеціалізовані інформаційні системи і бази даних).
2. Права людини і захист національних меншин. Насамперед це закони про громадянство, статус державної мови і її викладання, міграційна політика і відповідні інституції, приєднання країни – кандидата до основоположних міжнародних конвенцій у зазначеній галузі.
3. Економічна політика. В основному йдеться про практичне досягнення мети у трьох таких напрямках:
- обмеження макроекономічних ризиків, пов'язаних із зростанням сукупного попиту та дефіцитом зовнішніх поточних рахунків;
- підвищення рівня продуктивності виробництва та розширення бази економічного зростання;
- прискорення процесу підготовки країни – кандидата до приєднання до ЄС.
4. Здатність виконувати зобов'язання, що випливають із членства в ЄС. Копенгагенські критерії незмінні для кожної з країн-кандидатів на вступ до ЄС і з урахуванням євроінтеграційних прагнень України обов'язкові і для неї.
З набуттям членства в Раді Європи Україна значною мірою наблизилася до рівня відповідності першому з копенгагенських критеріїв. Набагато складнішим є питання щодо досягнення рівня відповідності іншим критеріям. Вирішення цього питання має забезпечити реалізація пріоритетів, передбачених програмою.
Короткострокові та середньострокові пріоритети створення умов щодо набуття членства України в ЄС:
- гармонізація законодавства відповідно до норм ЄС, орієнтована на подолання перешкод на шляху вільного пересування людей, товарів, послуг та капіталів між Україною та ЄС.
- синхронізація внутрішніх ринкових перетворень до змін у процесах розширення ЄС.
- послідовне здійснення кроків щодо забезпечення участі України: у проектах ЄС так званого "третього стовпа" (співробітництво в галузі юстиції та внутрішніх справ);
Виходячи з цих положень, треба вважати, що всі нормативні акти, які приймаються після вступу в дію наведених вище актів Президента та Кабінету Міністрів, повинні бути узгоджені з нормами європейського законодавства, відповідати їм та запроваджувати в певних галузях законодавства і правовідносинах правовий режим, який притаманний країнам Західної Європи.
Стосовно теми, що нас цікавить, а саме: законодавство у сфері виконання покарань та його відповідність європейським стандартам та вимогам, необхідно відзначити, що міжнародні акти основною вимогою мають положення про те, щоб тримання засуджених здійснювалося в таких умовах і за такими правилами, які забезпечують людяність, дотримання прав особи, гідності людини, її честі та повагу до особистості.
Основною метою нормативних актів, які регулюють поводження із в’язнями є:
А) встановити низку мінімальних стандартів для всіх тих аспектів управління в’язницями, які є суттєво важливими для забезпечення людських умов утримання та належного поводження із в’язнями в сучасних та прогресивних системах;
В) заохочувати адміністрації в’язниць до розвитку політики, стилю та практики управління на основі сучасних принципів забезпечення справедливості;
С) розвивати у персоналу в’язниць професійні навички, що віддзеркалюють важливі соціальні та моральні якості його роботи, та створити умови, за яких цей персонал міг би якнайефективніше виконувати свою роботу в інтересах усього суспільства, в’язнів, що знаходяться під його наглядом, та його власного професійного задоволення;
D) забезпечити основні реальні критерії, за допомогою яких адміністрації в’язниць та особи, відповідальні за інспектування умов утримання та управління в’язницями, могли б об’єктивно оцінювати стан справ та ступінь просування до більш високих стандартів.
Як видно, головною метою нормативних актів є – формулювання тих вимог та критеріїв, яким повинні відповідати умови тримання засуджених у будь-яких установах. Тобто це той мінімум, який повинен бути реалізований та забезпечений у будь-якому місці, де особа зазнає правообмежень. Причому, йдеться не лише про права особи, а й про дещо більше – про сприйняття особи людиною, про повагу гідності цієї людини та ставлення до цієї людини саме як до людини.
Україна прийняла на себе обов’язок дотримуватися тих положень, які сформульовані в ратифікованих нею конвенціях. І це дотримання, перш за все, повинно бути реалізоване в адаптації вітчизняних нормативних актів до міжнародно-правових, а також дотримання повинне бути втілене у життя суспільства шляхом зміни ставлення до людини, її особистості.
Зрозуміло, що зміна ставлення до людини – це процес дуже складний, повільний та багаторівневий, який торкається свідомості особи, суспільства та соціокультурних шарів держави та людської спільноти. І навпаки, процес адаптування нормативно-правових актів є порівняно керованим та передбачуваним. Саме таку мету – з’ясувати, наскільки вітчизняні нормативні акти відповідають вимогам міжнародно-правових актів – й переслідує це дослідження.
Стаття 3 Конституції України встановлює, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.
Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.
Ця норма закріплює соціальну спрямованість держави та є нормою прямої дії, тобто для її застосування не потрібні додаткові нормативні акти, які б встановлювали механізми реалізації тих положень, що закріплені у вказаній статті.
Таким чином, Україна задекларувала принцип поваги та забезпечення прав людини, поваги до її честі та гідності. Але цей принцип повинен “працювати” й в місцях позбавлення волі.
Відповідно до положень пп. 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, оскільки ув’язнення передбачає позбавлення волі, воно вже само по собі є покаранням. Тому умови ув’язнення та в’язничні режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку.
Крім того, необхідно докладати зусиль для того, щоб режими в установах запроваджувалися з метою:
а) забезпечити відповідність умов життя вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві;
б) мінімізувати негативні наслідки ув’язнення та різницю між життям у в’язниці та на свободі, яка послаблює почуття особистої гідності та відповідальності в’язнів;
в) підтримувати та посилювати ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин;
г) забезпечити в’язням можливості розвивати професійні навички та здібності, які поліпшуватимуть перспективи їхньої успішної соціальної реінтеграції після звільнення.
Наведені положення є дуже важливими у сенсі того, що вони визначають основну концепцію (парадигму) всієї пенітенціарної системи, яка базується на цих міжнародних актах. Як видно з наведених положень, ця концепція (парадигма) дуже відрізняється від тієї, яку формулює вітчизняний законодавець.
Ця різниця полягає у тому, що європейська в’язнична концепція (парадигма) покаранням враховує сам факт позбавлення волі, а не режим. Саме тому режим у європейських в’язницях більше нагадує режим санаторію, вихід із якого заборонений. І саме тому, людина, яка потрапляє в європейську установу позбавлення волі, утримується там як людина, з відданням необхідного не тільки людським потребам в їжі, сні, праці та фізичним відправленням, але й людській гідності, тому факту, що це людина, а не будь-яка інша істота. Європейська парадигма не тільки допускає, а вона “впевнена” в тому, що навіть злочинець повинен залишатися людиною та жити в суспільстві і складати його невід’ємну частину.
Вітчизняна парадигма робить засудженого особою “поза суспільством”, особою, яку необхідно покарати та «виправити» за допомогою безособистісної системи, яка не враховує, що має справу з людиною, та не націлена на повагу. Основна спрямованість вітчизняного кримінально-виконавчого права – це виконання покарання.
У цьому дослідженні буде зроблено спробу зіставити та провести порівняльний аналіз норм міжнародно-правових актів та вимог норм вітчизняного законодавства, щодо умов тримання засуджених у кримінально-виконавчих установах (переважно до позбавлення волі). Нам необхідно з’ясувати чи відповідають норми вітчизняного законодавства вимогам норм міжнародних актів, та чи мають норми вітчизняного законодавства механізм реалізації тих положень, які вони закріплюють. Іншими словами, чи можливо реалізувати права та досягти законних інтересів, можливість яких закріплена в чинних вітчизняних нормативних актах. Крім того, на мою думку, важливим є питання, і його потрібно з’ясувати, чи змінюється відповідно до вимог міжнародних стандартів правозастосовча практика, правова доктрина та правосвідомість осіб, які застосовують законодавство до засуджених та підозрюваних.
Одними із основних понять у даному дослідженні є поняття “катування” та “жорстокого поводження”, а також поняття “гідність”, а також поняття «покарання».
Поняття “катування” дає лише один з міжнародних актів. Конвенція ООН проти катувань та інших форм жорстокого, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження або покарання визначає катування як будь-яку дію, якою будь-якій особі навмисне спричиняється сильний біль або страждання, фізичне чи моральне, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона запідозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу, чи з будь-якої причини, що ґрунтується на дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи іншими особами, які виступають в офіційній якості, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.
Наведене поняття містить низку ознак, які повинні бути притаманні діянню для того, щоб воно могло бути визнане катуванням. Це наступні ознаки:
- наявність будь-якої дії;
- спричинення страждання будь-якого виду та характеру;
- мета спричинення страждання – примус або покарання;
- до такої дії мають безпосереднє відношення державні посадові особи.
Вітчизняне законодавство містить визначення поняття “катування” в ст. 127 КК України. Згідно з вказаною статтєю катування – це умисне заподіяння фізичного болю або фізичного чи морального страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу особу вчинити дії, що суперечать їх волі у тому числі отримати від нього або іншої особи інформацію, свідчення або визнання, покарати його за дії, які він скоїв або в скоєнні, яких підозрюється, або залякування його або інших осіб...
Як вбачається зі змісту статті українських законодавець в основу поняття “катування” покладає наряду з тотожними і дещо інші критерії, а саме:
- наявність умисної дії;
- спричинення страждання будь-якого виду чи характеру або фізичного болю;
- спосіб спричинення страждань;
- мета спричинення страждань – примус до дій, які суперечать волі особи;
- перелік тих цілей, які злочинець переслідує, коли спричиняє катування, свідчить про те, що суб’єктом злочину є спеціальний суб’єкт.
З системного аналізу змісту Конвенції можна дійти висновку про те, що її норми спрямовані на такі ситуації та випадки, коли особа з якихось причин попадає в залежність від іншої особи, яка є посадовою особою держави. Це, наприклад, такі випадки, як відбування покарання особи, затримання або арешт особи, перебування особи у відносинах підлеглості та т. ін. Отже, визначення статті 1 Конвенції проти катувань розраховано лише на представників держави.
З 2005 року Україна внесла зміни до статті 127 КК України, які також ввели до складу суб’єктів катування працівників правоохоронних органів, що зробило цей склад злочину більш дійсним та реальним до застосування відносно працівників правоохоронних органів.
Але, з іншого боку, як відзначає Харківська правозахисна група, КК України викладає визначення катування в частині 1 статті 127, яка стосується загального суб’єкту злочину. Це створює певну нелогічність, яку можна побачити на прикладі такої ознаки, як «отримання визнання». Лише представникам держави може бути необхідним «визнання» у тому технічному значенні, у якому воно використано Конвенцією[1].
Поняття “жорстокого поводження” не містять ані міжнародні нормативно-правові акти, ані акти чинного законодавства України. Пояснити це можна тим, що дане поняття має явно виражене етичне та моральне забарвлення та багато в чому залежить від культурних, соціальних та законодавчих традицій конкретної держави. Але з огляду на ту мету, яку формулюють міжнародні акти, було б доцільно все ж таки сформулювати в нормативно-правових актах найбільш властиві ознаки жорстокого поводження. Формулювання цього поняття дасть імпульс для подальшої уніфікації законодавства та дозволить зафіксувати у вербальній формі певні аспекти загальнолюдських цінностей.
Тут треба звернути увагу ще й на таке. Міжнародним нормативним актам за юридичною технікою їх виконання властива, так би мовити, «описовість». Вітчизняним нормативним актам більш притаманна «нормативність». Тобто вітчизняний нормативний акт свої положення формулює таким чином, щоб чітко вказати що й коли та в якій послідовності треба виконувати або здійснювати, щоб досягти тієї чи іншої мети. Тому для того, щоб це дослідження мало більшу повноту, вважаю важливим підкреслити, що аналіз відповідності вітчизняного кримінально-виконавчого законодавства буде не повним, якщо не провести повне та комплексне і системне вивчення відповідності положення про виконання-відбування покарання у виді позбавлення волі за чинним законодавством України, а не лише стосовно їх відповідності критеріям відсутності жорстокого поводження та катувань.
2. Виконання покарання у виді позбавлення волі: вітчизняна парадигма та її відповідність європейському досвіду (кримінально-виконавче законодавство України, правовий статус засуджених)
Всі міжнародні акти, які орієнтовані на забезпечення додержання прав та свобод людини та регламентують поводження із засудженими, мають певну структуру, основні критерії та ознаки. Ці ознаки встановлюють певну межу, пересікаючи яку поводження з людиною втрачає ознаки людяності, поваги до гідності особи та набувають ознак жорстокості або, навіть, катування.
Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню, а також Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання взагалі не містять якихось правил. Вони спрямовані на те, щоб забезпечити можливість інспектування місць утримання осіб, а визначення того, чи є поводження з особою жорстоким та принизливим, покладається на розсуд спеціального органу – Комітету, до складу якого входять високоморальні особи.
Це положення є специфічним, оскільки саме в ньому полягає одна з суттєвих розбіжностей між вітчизняними нормативними актами та міжнародними. Пояснюється розбіжність тим, що правова доктрина, правозастосовча та правотворча діяльність України йде шляхом тотальної регламентації та врегулювання суспільних відносин. Саме цим пояснюється наявність в нашому законодавстві такої кількості нормативних актів, їх суперечливість та неузгодженість. Дійсно, за умови існування такої кількості актів (більш ніж 205000 актів), важко собі уявити, що весь цей масив законодавства можливо привести у єдність, узгодженість та несуперечливість. Крім того, саме у зв’язку з існуванням різниці в правових доктринах України та Європи, процес приведення законодавства України у відповідність з міжнародними актами йде дуже повільно та непослідовно. Приймаючи нормативний акт, який по духу відповідає міжнародним актам, ми зіштовхуємось з проблемою неможливості його реалізувати (так як принцип “розумності” в правозастосовчій діяльності в Україні не спрацьовує, а якщо йти іншим шляхом, то необхідно прийняти цілу низку нормативних актів, які встановлюють механізм реалізації положень міжнародних актів). І саме на цій стадії з’являються протиріччя, невідповідності та складності, усунення яких фактично неможливе з огляду на існуючу правову доктрину.
І справа полягає не лише в тім, що в Україні та країнах Західної Європи по-різному склалася юридична техніка формулювання та закріплення правових норм. Найбільш важливою є така ознака, як лібералізм. Завдяки цій ознаці європейські нормативні акти значне місце залишають таким категоріям як «свідомість», «моральність», «відповідальність», «розумність», «здоровий глузд». Наведені поняття чужі українській нормотворчій та правозастосовчій діяльності. Звідси й зовсім інше ставлення до особи взагалі та засудженої особи, зокрема. Якщо європейська карна система допускає та «робить ставку» на свідомість засудженого й не лише формально, а реально спирається на нього, то національна кримінально-виконавча система та регулюючі її нормативні акти не «довіряє» особі засудженого. І все це не зважаючи на те, що в кримінально-виконавчому праві України існує досить багато норм, які орієнтовані на «виправлення», «ресоціалізацію» особи, її «соціальну адаптацію» та інші соціальні та моральні якості особи. Але будь-кому в Україні відомо, що те, що записано в законі, та те, що існує на практиці – дві зовсім не співпадаючі реальності.
Як зазначається в преамбулі до Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими (Правила), у правилах більшої уваги приділяється поняттям людської гідності, обов’язку в’язничної адміністрації людяно і належно поводитися із в’язнями, важливості ролі персоналу та ефективним сучасним підходам до процесу управління.
Для того, щоб проілюструвати викладені вище положення, розглянемо питання, які стосуються законодавства (європейського та українського), пов’язаного з виконанням кримінальних покарань.
Основним нормативним актом, який закріплює порядок та умови виконання покарання у виді позбавлення волі – є Кримінально-виконавчий кодекс України.
Взагалі покарання у виді позбавлення волі – є найбільш суворим з покарань, передбачених українським законодавством. Аналогічна ситуація існує і в країнах Західної Європи. У переважній більшості країн позбавлення волі – є найсуворішим покаранням, яке обмежує особу у більшості основоположних прав та свобод. Тому саме йому приділяють таку пильну увагу. Але кожна країна має свою специфіку у застосуванні позбавлення волі, його правовому регулюванні та виконанні цього покарання.
Кримінально-виконавче законодавство України. Стаття 1 Кримінально-виконавчого кодексу (КВК) формулює мету і завдання кримінально-виконавчого законодавства. Тобто ця стаття в теоретичному та концептуальному планах є найбільш важливою, оскільки саме вона визначає ті пріоритети, на які орієнтовано виконання покарань в Україні та ті основні положення, котрі покладені в основу парадигми виконання кримінальних покарань.
Отже, відповідно до положень вказаної статті, метою кримінально-виконавчого законодавства є регламентація порядку і умов виконання і відбування кримінальних покарань, захист інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами, а також запобігання тортурам та нелюдському або такому що принижує гідність, поводженню із засудженими.
Таким чином, національне законодавство містить всі пріоритети, які притаманні європейським стандартам та нормативним актам. Законодавство покликане врегулювати суспільні відносини з виконання та відбування покарань таким чином, щоб виправити особу, захистити суспільство від засудженого на час виконання покарання і, в той же час, забезпечити такі умови, які не дозволять знущатися над засудженим, застосовувати щодо нього катування. Це декларація, на реалізацію якої повинен бути спрямований так званий виправний вплив.
Для порівняння наводимо основні принципи, сформульовані в Мінімальних стандартних правилах поводження із засудженими:
«Позбавлення волі здійснюється у фізичних та моральних умовах, що забезпечують повагу до людської гідності та відповідають Мінімальним стандартним правилам поводження із засудженими.
Метою режиму поводження із засудженими є підтримання їх здоров’я та почуття особистої гідності, а також, наскільки це дозволяє призначений вироком строк покарання, розвиток у них почуття відповідальності та тих нахилів і здібностей, які допоможуть їм повернутися до суспільства, жити з повагою до закону та самостійно заробляти на своє життя після їх звільнення.
Позбавлення волі вже само по собі є покаранням. Тому умови ув’язнення та в’язничні режими не повинні посилювати страждання, за винятком випадків, коли це виправдовується необхідністю ізоляції або підтриманням порядку».
Як видно, можна проводити певні паралелі між положеннями Правил та статтею 1 КВК. Обидва нормативних акти містять положення щодо соціальної адаптації, тобто повернення у суспільство особи, яка здатна жити за загальноприйнятими нормами. Як в міжнародних нормах, так і в національному законодавстві є вимоги щодо підтримання людського ставлення до засудженого та поваги до його гідності.
Але заслуговують на зауваження такі положення КВК, як формулювання мети захисту інтересів особи, суспільства та держави. Є незрозумілим яким змістом законодавець наповнює ці поняття. Що мається на увазі, коли йдеться про захист кримінально-виконавчим законодавством інтересів особи? Яким чином регламентація процесу відбування покарання захищає інтереси засудженого, інших осіб, суспільства та держави? Якщо йдеться про унеможливлювання засудженими вчинення нового злочину, то такі випадки охоплюються поняттям попередження злочинів (в тому числі й загального попередження), якщо ж йдеться про створення таких умов, які унеможливлюють порушення та обмеження інтересів засудженого, то таких положень КВК не містить. Отже, ці поняття можна було би виключити із тексту закону.
Що стосується підтримання гідності та людського ставлення та поводження із засудженими, то цю вимогу доцільніше було б формулювати як принцип кримінально-виконавчого законодавства (до речі, серед принципів цей принцип не названий, що викликає здивування), а не його мета. Оскільки навряд чи можна припустити, що кримінально-виконавче законодавство має на меті формування людяності. Воно існує, власне, для реалізації правообмежень, тобто утримання особи в таких умовах, які завдають йому страждань, викликаних правообмеженнями. Тому мета кримінально-виконавчого законодавства – це, перш за все, врегулювання порядку виконання та відбування кримінальних покарань. А ось повага до людської гідності, прав засудженого, все це – можна визначати саме як принцип, тобто основне положення, на якому повинна ґрунтуватися вся діяльність кримінально-виконавчої системи.
Далі, стаття 1 КВК містить такі положення, які навряд чи можна віднести до юридичних. Зокрема, йдеться про поняття «виправлення» та «ресоціалізації». Стосовно ілюзорності цих двох категорій говорилося та писалося дуже багато. Але тут мова не про те, чи можна досягнути цих двох станів за допомогою покарання. Основний недолік полягає в тому, що перед законодавством, тобто перед системою нормативних актів, неможна ставити таку мету як виправлення та ресоціалізація. Нормативні акти фактом свого існування та врегулюванням відносин не можуть виправити або ресоціалізувати особу. Тим більш ця мета є нереальною, зважаючи на визначення виправлення та ресоціалізації, які дає законодавець. Стаття 6 КВК містить такі положення:
Виправлення засудженого – процес позитивних змін, які відбуваються в його особистості та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки.
Ресоціалізація – свідоме відновлення засудженого в соціальному статусі повноправного члена суспільства; повернення його до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя в суспільстві.
Необхідною умовою ресоціалізації є виправлення засудженого.
Отже, як виправлення, так і ресоціалізація носять ознаки соціально-психологічних категорій. Тому такої мети неможливо досягти за допомогою існування системи нормативно-правових актів. Ця теза також вірна, якщо звернути увагу на ті засоби, які законодавець вказує серед засобів досягнення виправлення та ресоціалізації. «Основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим), суспільно корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив».
Як видно, законодавство не назване серед цих засобів і це дає змогу зрозуміти всю зайвість цієї мети.
Треба відзначити, що положення Правил та КВК мають якісну відмінність, яка полягає в тому, що Правила оперують категоріями, власне, покарань та їх умов, а КВК в ст. 1 звертається до законодавства, тобто до нормативної бази та визначає її роль у процесі виконання-відбування покарань.
Правовий статус засуджених. Це є іншою важливою складовою тих підвалин, на яких ґрунтується кримінально-виконавче право України.
Правовий статус – це, фактично, той об’єм прав та обов’язків, які надані особі в структурі певних правовідносин. З огляду на це – правовий статус є важливим інститутом, який дає змогу в тому числі й захищати права засудженої особи.
Конвенція та інші міжнародні нормативні акти, як правило, містять такі положення щодо правового статусу засудженого:
- забезпечення ставлення до засудженого з повагою до його людської гідності;
- додержання особистих прав та основоположних свобод такої особи;
- забезпечення відповідності умов тримання засуджених нормам, прийнятим у суспільстві.
Тобто засуджений розглядається як людина (поняття соціально-біологічне), наділена комплексом прав та обов’язків (отже, суб’єкт правовідносин). Міжнародні акти не вирізняють поняття «правовий статус» і не надають його визначення. Але з духу актів, які присвячені умовам тримання засуджених, очевидно, що ці особи розглядаються як повноцінні учасники певних суспільних відносин та вимагають відповідного ставлення до себе. Крім того, Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими передбачають цілу низку норм, які орієнтовані на реалізацію вказаних положень і які повинні виконуватися.
Які ж правила стосовно правового статусу ув’язнених містить національне законодавство? Цьому питанню КВК присвячує главу 2, що має й відповідну назву – «правовий статус засуджених». У главі розміщені норми, котрі закріплюють повагу та охорону прав засуджених, збереження статусу громадянина та можливість користуватися правами людини, основні права та обов’язки засуджених. Всі положення є дуже прогресивними порівняно з Виправно-трудовим кодексом, який «працював» до 2003 р.
Але тут треба звернути увагу на ті положення чинного КВК, які або сформульовані суперечливо, або не мають механізму їх використання, що робить такі положення голими деклараціями.
По-перше, слід звернути увагу на редакцію ч. 2 ст. 7 КВК, яка стверджує, що обмеження щодо засуджених можуть бути визначені законами України, Кримінально-виконавчим кодексом і встановлені вироком суду. Важливим є те, що синтаксична конструкція норми дозволяє зробити висновок, що законодавець розрізняє ці підстави, з яких виникають право обмеження засуджених. Виходить що КВК має якийсь особливий статус порівняно з іншими законами, а правообмеження, які випливають із вироку суду, можуть мати самостійне значення. Тобто такі правообмеження можуть ґрунтуватися не на законі? Вважаємо, що посилання на КВК (який є законом) та виокремлення вироку суду, як джерела правообмежень, є зайвими та суперечать змісту статей 24-33 Конституції України щодо можливості обмежень особи в правах виключно на підставі закону.
Положення ч. 4 ст. 7 КВК також є незрозумілими, оскільки редакція статті фактично протиставляє такі поняття, як порядок і умови виконання та відбування покарання і поняття правового статусу засудженого. Законодавець вимагає, щоб правовий статус засудженого визначався законами, виходячи із порядку і умов виконання і відбування покарання. Таким чином, порядок і умови виконання-відбування покарання отримують якийсь самостійний та надзаконний статус, котрий, власне, і диктує ті потреби, які повинні бути закріплені в законі.
Далі законодавець формулює основні права засуджених. Розглянемо окремі з них.
Першим КВК називає право засудженого на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання. Якщо законодавець формулює вказане положення як право засудженого, то кореспондує цьому праву обов'язок адміністрації надавати засудженому таку інформацію у будь-який час та в тому виді, в якому цього вимагає засуджений. Але кримінально-виконавче законодавство не містить ніяких положень, які б забезпечували можливість реалізації засудженим цього права. Інакше кажучи, якщо засудженому відмовили у реалізації права на отримання інформації, відсутні будь-які механізми, за допомогою яких можна зобов’язати відповідних посадових осіб надати особі витребувану інформацію.
Взагалі багатьом положенням статті КВК притаманна декларативність та незабезпеченість нормативними актами порядку та способу реалізації закріплених прав засуджених.
Право засуджених на звернення із пропозиціями, заявами й скаргами до адміністрації органів й установ виконання покарань, до їхніх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян також не має відповідної процедури та гарантій для звернення[2]. Зокрема, можливість засудженого звернутися до адвоката, відправити скаргу до суду носить гіпотетичний характер, оскільки такі звернення скоріше виключення, ніж правило, й на волю вони «просочуються» випадково. Більш детальну характеристику цього права наведемо нижче у розділі, присвяченому вимогам режиму в колоніях.
Право на охорону здоров’я. Це право є одним з найважливіших в національній кримінально-виконавчій системі та таким, що викликає найбільшу негативну реакцію Комітету із запобігання катуванням (далі – Комітет). Декларації, сформульовані в законі, стверджують, що охорона здоров’я засуджених забезпечується системою медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних заходів, а також поєднанням безоплатних та платних форм медичної допомоги. Але Комітет, після своїх інспектувань кримінально-виконавчих установ, стосовно медичного забезпечення та охорони здоров’я засуджених відзначав:
- українським державним органам необхідно скоординувати зусилля для встановлення всебічної політики щодо охорони здоров’я в в’язницях в світлі забезпечення більшої участі органів охорони здоров’я в медичному обслуговуванні засуджених;
- українським органам – докладати зусиль щодо збільшення кількості медичного персоналу;
- переглянути наявні умови та джерела медичної служби для гарантування раціонального управління охороною здоров’я для пацієнтів, розміщених в санітарних камерах, а також матеріальних умов, які задовольняють норми гігієни, які вимагаються в відділі охорони здоров’я. Це повинно включати більш централізоване розміщення медичної служби;
- прийняти заходи без затримки для гарантування постачання відповідних медичних препаратів – включаючи ліки від туберкульозу в пенітенціарні заклади;
- розвинути медичний огляд при прийомі. Такий самий підхід впровадити, коли в’язня доглянуто після насильницького випадку у в’язниці;
- метод, яким в’язні перевіряються на туберкульоз, переглянути, беручи до уваги неефективність та недосконалість існуючих методів, та надихаючись впливом міжнародних принципів, розвинутих для перевірки та боротьби з туберкульозом;
- необхідні заходи вжити для встановлення джерела та розмаху багато існуючих форм туберкульозу в пенітенціарних закладах України. В разі підтвердження існування цих форм туберкульозу, вжити екстрені профілактичні заходи;
- вжити необхідні заходи для гарантування: – задовільних умов гігієни та відповідної вентиляції в камерах в’язнів, хворих туберкульозом. Проявити також турботу для гарантування підтримання норм особистої гігієни, які відповідають вимогам їхнього стану здоров’я;
- розміщення в’язнів, які хворіють туберкульозом – незалежно від їхньої категорії базуючись на точному діагностичному критерію;
- відповідну роздачу та відповідне спостереження за прийомом ліків від туберкульозу.
Як видно, рекомендації Комітету стосуються в основному індивідуальних випадків та тенденцій, які спостерігаються у кримінально-виконавчих установах України. У цьому, власне, і полягає відмінність вітчизняної системи правового регулювання відносин з виконання і відбування покарань, від системи міжнародних актів. Європейський досвід передбачає та припускає індивідуальний підхід до конкретних випадків та ситуацій при виконанні покарань. Національне законодавство обмежується встановленням загальних правил, які не є гнучкими та не припускають можливості індивідуалізації та реагування на фактичні обставини. Тому положення нормативних актів, які регулюють сферу охорони здоров’я, не відповідають вимогам міжнародних правових актів. Пояснюється це ще й тим, що кримінально-виконавче законодавство України не передбачає механізмів реалізації визначеного права на охорону здоров’я, а також відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які не забезпечують засудженому цього права. До речі, стаття 9 КВК України, яка передбачає основні обов’язки засуджених, у другій частині вказує, що невиконання засудженим своїх обов’язків тягне за собою відповідальність, передбачену чинним законодавством України. Ці положення кодексу підкреслюють нерівність суб’єктів кримінально-виконавчих правовідносин, зокрема, щодо їх відповідальності.
Право на соціальне забезпечення, у тому числі й на одержання пенсій, у відповідності із законами України, яке надається цією статтею, фактично має дискримінаційний характер. Відповідно до положень частини 3 та 4 ст. 122 КВК України, які повинні сформулювати алгоритм призначення пенсії, час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством. Засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України. Тобто після звільнення від відбування покарання засуджений, за наявності відповідних умов, може звертатися за призначенням пенсії у органи Пенсійного фонду України. При цьому, закон фактично встановлює правило, згідно з яким, засуджений, що навіть досяг пенсійного віку (або з’явилися інші підстави для отримання пенсії) звернутися за отриманням пенсії зможе лише після звільнення. Зазначені положення Кримінально-виконавчого кодексу здаються непослідовними, дискримінуючими та такими, що порушують право особи на пенсійне забезпечення. Якщо засуджений має право на пенсійне забезпечення на загальних підставах, то чому реальна можливість отримання цього забезпечення ставиться в залежність від факту звільнення засудженого? Незрозуміло, чому законодавець відмовляє засудженому пенсійного віку в отриманні пенсії, прирікаючи його таким чином на “життя в борг” під час перебування в установі виконання покарань. Таке становище штовхає засудженого на пошук інших засобів до існування в колонії (тим більш, якщо засуджений не може працювати або в нього немає родичів) та утруднює оформлення і отримання пенсії після звільнення такої особи. Я вважаю, що адміністрації колонії повинні збирати документи на таких осіб та направляти їх до відповідних підрозділів Пенсійного фонду України з метою реалізації права засудженого на отримання пенсії.
Визначене ч. 2 ст. 8 КВК право засудженого на правову допомогу обмежене, по-перше, колом осіб, які мають право надавати засудженому таку правову допомогу, по-друге, самим порядком допуску фахівців в галузі права до засудженого, дотримання якого передбачено Правилами внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ. Зважаючи на те, що право на правову допомогу є одним з найважливіших гарантій, передбачених міжнародними актами, можна констатувати, що доступність правової допомоги у вітчизняній кримінально-виконавчій системі не відповідає міжнародному досвіду.
Важливим концептуальним правом засуджених, яке нещодавно з’явилося в кримінально-виконавчому законодавстві України, є право засуджених на особисту безпеку. Таке право закріплено у ст. 10 КВК України.
Щодо реалізації цього права у національній кримінально-виконавчій системі Комітет неодноразово відзначав:
Забезпечення безпеки серед в’язнів вимагає того, щоби персонал був у змозі застосовувати свої повноваження і адекватно здійснювати наглядові функції. Персонал закладів позбавлення волі має вміло пізнавати ознаки заворушення і вправно та рішуче втручатись, як на те є потреба. Існування позитивних взаємин між персоналом і в’язнями, побудованих на поняттях безпечного утримання і догляду, набуде в цьому контексті вирішального значення і насамперед залежатиме від наявності у персоналу навичок міжособистого спілкування. Крім того, керівний склад закладу має бути готовим до повної підтримки підлеглих у здійсненні їхніх повноважень. Ситуації, які виникатимуть, можуть потребувати конкретних заходів безпеки (включаючи дієвий порядок проведення обшуків); утім подібні заходи завжди будуть лише додатковими по відношенню до згаданих вище основних вимог. Кожна пенітенціарна система також матиме подбати про те, щоби належно класифікувати і правильно розподілити утримуваних в’язнів.
Відвернення насильницьких дій завжди становить непросту задачу. Часто ув’язнених з метою забезпечення безпеки тримають окремо від інших, але за таких умов вони за свою – до того ж відносну – безпеку платять завелику ціну, бо позбавляються тих видів діяльності, які доступні ув’язненим при звичайному тюремному режимі. Іншим можливим рішенням є розподіл засуджених, які потребують захисту, по всьому закладу. Але в цьому разі треба серйозно подбати про забезпечення умов їхньої інтеграції в середовище спецконтингенту і, зокрема, рішуче класти край будь-яким виявам ворожого ставлення чи переслідування щодо таких осіб. Третім варіантом є переведення таких ув’язнених до іншого закладу, із ужиттям заходів для нерозголошення характеру вчинених ними злочинів. Кожний із цих підходів має свої переваги і свої недоліки, і Комітет не прагне пропагувати якийсь можливий підхід на відміну від інших. Рішення щодо такого шляху, який слід обрати, завжди залежатиме від кожного конкретного випадку та обставин відповідної справи[3].
Отже, це право є дуже важливим та повинно бути забезпечене, і засуджений повинен мати змогу це право реалізувати. Правила внутрішнього розпорядку кримінально-виконавчих установ в п. 89. встановлюють механізм забезпечення права засуджених на особисту безпеку. Цей механізм обмежує проголошене право засудженого шляхом встановлення правила, відповідно до якого безпека засудженому може бути забезпечена лише у разі, якщо рішення про застосування заходів безпеки, необхідності захисту його від розправи з боку інших засуджених прийнято у зв'язку з участю засудженого у кримінальному судочинстві. Також засудженому може бути забезпечено безпеку за його заявою, але лише у разі, якщо він не допустив порушення режиму. Тобто, законодавець (Державний департамент України з питань виконання покарань) вважає, що безпека може бути потрібна лише засудженим, які не порушують правил режиму. Тут виникає маса питань. Наприклад, за наявності яких порушень засудженому може бути відмовлено у забезпечення безпеки? Яку правову природу має таке обмеження? Це додатковий захід стягнення (незабезпечення права на особисту безпеку)?
Гадаємо, що встановлені підзаконними нормативними актами обмеження є прямим порушенням права засудженого на особисту безпеку.
2.1. Органи і установи виконання покарань
У цьому розділі будуть розглянуті питання побудови пенітенціарної системи України та її відповідності вимогам міжнародних актів та європейському досвіду.
Відповідно до ст. 11 КВК України органами виконання покарань є: Державний департамент України з питань виконання покарань, його територіальні органи, управління, кримінально-виконавча інспекція. Тобто до органів виконання покарань законодавець відносить такі організації, які, перш за все, здійснюють управлінські та адміністративно-господарські функції.
Очолює кримінально-виконавчу систему Державний департамент України з питань виконання покарань (далі – департамент).
До установ виконання покарань належать: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).
Виконання кримінальних покарань у вигляді штрафу та конфіскації майна здійснює Державна виконавча служба, яка не є ні органом, ні установою виконання покарань. Окремо законодавець виділяє військові частини, гауптвахти та дисциплінарні батальйони, які здійснюють виконання покарань щодо засуджених військовослужбовців. Але, з огляду на чинне законодавство, можна стверджувати, що вказані установи, хоча і здійснюють виконання окремих видів покарань, все ж таки не входять до кримінально-виконавчої системи та кримінально-виконавчої служби України.
Крім того, до кримінально-виконавчої системи (служби) входять слідчі ізолятори, заклади охорони здоров’я, воєнізовані формування, навчальні заклади, підприємства та організації забезпечення. Названі установи включені до кримінально-виконавчої системи (служби) законами України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України” та “Про державну кримінально-виконавчу службу України”. Але необхідно звернути увагу на те, що КВК України не називає ці організації серед органів або установ виконання покарань.
Таким чином, зі змісту закону випливає, що установами виконання покарань називаються ті організації, які безпосередньо здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань.
Ключовими ознаками органів та установ виконання покарань є:
1) виключний характер діяльності – виконання покарань;
2) здійснення визначених функцій – управлінських та адміністративно-господарських (органи виконання покарань) та виконавчо-розпорядницьких (установи виконання покарань).
Персонал, який забезпечує діяльність органів та установ виконання покарань, має статус державних службовців. При цьому працівники кримінально-виконавчої служби мають звання, ідентичні до воєнізованих.
Закон “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” встановлює, що загальна чисельність персоналу Державної кримінально-виконавчої служби визначається відповідно до закону. На сьогодні єдиним законом, який регулює питання встановлення чисельності персоналу, який забезпечує діяльність органів та установ, які входять до складу кримінально-виконавчої служби, є Закон України “Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України”. Цей закон вимагає, що кількість цього персоналу визначається в розмірі 33 % від кількості осіб, які утримуються в установах виконання покарань. Ця вимога поширюється на виправні колонії, виховні колонії, слідчі ізолятори, виправні центри, арештні доми та інші органи і установи, які входять до складу кримінально-виконавчої служби (системи). Що стосується кримінально-виконавчих інспекцій, то кількість персоналу визначається в розмірі 5 % від кількості осіб, які перебувають на обліку в цій інспекції. Частина 4 ст. 6 Закону України “Про Державну кримінально-виконавчу службу України” закріплює положення, згідно з яким штатна чисельність персоналу установ виконання покарань, слідчих ізоляторів і кримінально-виконавчої інспекції, встановлена на рік, залишається незмінною протягом року, незалежно від зміни чисельності осіб, які тримаються в цих установах, слідчих ізоляторах або перебувають на обліку в зазначеній інспекції.
Виходячи з положень вказаних вище законів, можна дійти висновку, що деякі органи та установи хоча і здійснюють діяльність, пов’язану з триманням правопорушників на протязі деякого проміжку часу, але вони не є ані колоніями, ані будь-якими іншими органами або установами виконання покарань. До таких органів та установ можна віднести ізолятори тимчасового тримання, транзитно-пересильні ізолятори, приймальники-розподільники для неповнолітніх, притулки для неповнолітніх. Правовий статус та порядок діяльності таких установ визначений окремими нормативними актами. Як було вказано вище, ці органи та установи не є кримінально-виконавчими установами, і пояснюється це, перш за все, тим, що перелічені органи та установи не здійснюють діяльності, пов’язаної з виконанням і відбуванням кримінальних покарань. Вони виконують інші функції, починаючи з виховних та освітніх і закінчуючи виконанням адміністративних стягнень. Тому не зовсім зрозуміло, чому законодавець зараховує ці установи до кримінально-виконавчої системи. Таке визначення надає вказаним закладам ознаку каральності, а осіб, які в них знаходяться, психологічно прирівнює до засуджених.
Установи виконання покарань – це такі організації, які безпосередньо і виключно здійснюють виконання конкретних видів кримінальних покарань. Установами виконання покарань є: арештні доми, кримінально-виконавчі установи, спеціальні виховні установи (виховні колонії).
У межах, визначених законом, виконання кримінальних покарань також здійснюють Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарний батальйон.
З наведеного визначення випливає, що, оскільки виключною діяльністю виправних, виховних установ та арештних домів є виконання відповідних кримінальних покарань, то вони в повному обсязі належать до установ виконання покарань. Державна виконавча служба, військові частини, гауптвахти і дисциплінарні батальйони здійснюють різні функції та завдання, серед яких є виконання деяких видів кримінальних покарань. Крім того, військові частини здійснюють функції організації та забезпечення несення військовозобов’язаними служби, державна виконавча служба здійснює примусове виконання рішень судів у цивільних та господарських справах, а також інших рішень судів. Тому ці органи не є установами виконання покарань.
До того ж органи та установи виконання покарань здебільшого утворюються Департаментом; що стосується військових частин, гауптвахт і дисциплінарних батальйонів, то вони утворюються Міністерством оборони України.
Кримінально-виконавчі установи поділяються на кримінально-виконавчі установи відкритого типу (виправні центри) і кримінально-виконавчі установи закритого типу (виправні колонії).
Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, середнього та максимального рівнів безпеки.
Отже, кримінально-виконавча система України має свою специфіку та самобутність. Окремі риси цієї системи суперечать її суті та містять в собі такі елементи, які не повинні належати до пенітенціарної системи, але інші цілком доречно включені до неї.
Одним з найважливіших аспектів, на який неодноразово вказували міжнародні організації, в тому числі й ПАРЕ, є відомча підпорядкованість кримінально-виконавчої системи. Так, у п. 8 Резолюції ПАРЄ № 1346 (2003) однозначно сказано:
"Асамблея закликає органи влади України:
...ііі. завершити перевід всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції..."
В п. 13.7 Резолюції Парламентської Асамблеї РЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною говориться:
"Що стосується дотримання принципу верховенства закону та захисту прав людини, Асамблея закликає владу України:
13.7. завершити передачу Державного департаменту з питань виконання покарань у ведення Міністерства юстиції, як це передбачено у висновку 190 (пункт 11.vіі); започаткувати на національному рівні незалежний орган з нагляду за місцями позбавлення волі та продовжувати похвальну практику санкціонування публікації доповідей КЗК, присвячених Україні".
На сьогоднішній день в Україні формально розпочатий процес передачі кримінально-виконавчої системи в відання Міністерства юстиції України. Але цей процес є дуже суперечливим та непослідовним. З одного боку, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» та Указ Президента України від 31 липня 1998 року № 827/98 закріплює, що Державний департамент України з питань виконання покарань є центральним органом виконавчої влади, до компетенції якого відноситься очолювання кримінально-виконавчої системи та управління нею. З іншого боку, 23.02.2006 р. Кабінет Міністрів України прийняв постанову № 207, якою визначив органом, який «координує» діяльність Державного департаменту та кримінально-виконавчої системи, Міністерство юстиції України. Зі змісту постанови не можна дійти висновку щодо змісту поняття «координація діяльності». Крім того, постанова є підзаконним нормативним актом та не може суперечити Закону України «Про Державну кримінально-виконавчу службу». Тобто декларація щодо «координації» діяльності кримінально-виконавчої системи Міністерством юстиції не має юридичного змісту та сенсу. Її неможливо реалізувати та виконати, постанова не має юридичних наслідків. Між Міністерством юстиції та Державним департаментом немає відносин субординації, ці органи у своїй ієрархії є рівними.
Отже, рекомендації ПАРЕ щодо передання кримінально-виконавчої системи до відання Міністерства юстиції на сьогодні невиконані, і тому можна стверджувати, що система органів і установ виконання покарань України не відповідає міжнародним актам та стандартам.
Серед іншого експерти Ради Європи рекомендували Україні ще у 1995 році під час її вступу до Ради Європи наступне:
- скасувати існуючу систему нумерації кожної пенітенціарної установи та ідентифікувати кожну установу більш описовою назвою;
- усунути воєнний персонал із пенітенціарних установ, а також звільнити його від обов’язків супроводження та конвоювання засуджених;
- усунути всі організаційні та оперативні зв’язки з воєнними та міліцією;
- припинити використання воєнних звань та воєнної уніформи співробітниками пенітенціарної системи та надати співробітникам уніформу, яка відрізнялася б стилем та кольором від уніформи воєнних та міліції[4].
На сьогодні майже жодна з наведених рекомендацій Україною не виконана. Все це свідчить не тільки про непослідовність кримінально-виконавчої політики України, а й про те, що вітчизняна кримінально-виконавча система не зазнала концептуальних змін. Основною ознакою кримінально-виконавчої системи України як була, так і залишається ознака каральності, яка забезпечена воєнною підтримкою. Саме така ознака притаманна системі виконання покарань ще з радянських часів. Власне, Закон України «Про Державну кримінально-виконавчу службу» встановлює, що кримінально-виконавча служба має відповідні воєнізовані формування з відповідною системою звань. Стосовно назв кримінально-виконавчих установ – практично всі вони мають нумераційну систему ідентифікації та вирізнення.
2.2. Участь громадськості у виправленні і ресоціалізації засуджених
Цей інститут є, перш за все, одним з основних принципів кримінально-виконавчого права України і тому він повинен відповідати міжнародним актам.
Як принцип, участь громадськості в передбачених законом випадках у діяльності органів і установ виконання покарань безпосередньо виявляється при реалізації конкретних положень кримінально-виконавчого права, зокрема, режимних вимог. Так, громадськість у виді спостережних комісій приймає участь при застосуванні найбільш суворих заходів впливу, що накладаються на порушників режиму, у разі вирішення питань застосування умовно-дострокового звільнення засудженого, в багатьох випадках під час взаємовідносин з виховними колоніями.
Крім того, важливість цього інституту зумовлена ще й тим, що участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених визначено як один з основних засобів виправлення і виховання засуджених.
Для з’ясування відповідності кримінально-виконавчого законодавства України вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими, слід розглянути участь громадськості в контексті контактів засуджених із зовнішнім світом.
Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими встановлюють такі вимоги до контактів з зовнішнім світом:
В’язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім’ями та з урахуванням вимог виправлення, безпеки та порядку з особами або представниками позав’язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якнайчастіше.
Для заохочення контактів із зовнішнім світом має бути створена система тимчасового звільнення з в’язниць, яка повинна відповідати цілям виправлення.
Засуджені повинні мати можливість бути регулярно поінформовані про події у світі за допомогою газет, періодичних видань та інших публікацій, радіо- або телевізійних передач, лекцій чи будь-яких інших аналогічних засобів, які дозволяються або контролюються адміністраціями в’язниць.
Як видно, стандарти вимагають, щоб засуджений мав змогу спілкуватися не лише з родичами, а й представниками „позав’язничних організацій”. Як звертають увагу в пояснювальній доповіді до Європейських в’язничних правил, всі заходи, спрямовані на встановлення контактів із зовнішнім світом, є одним з напрямків повсякденної роботи пенітенціарних установ і один з головних аспектів всієї інформаційної і комунікаційної системи кожної з них[5]. Контакти із зовнішнім світом мають непересічне значення для досягнення цілей сучасних прогресивних пенітенціарних режимів, оскільки вони орієнтовані на мінімізацію наслідків ізоляції та оптимізацію перспектив соціальної реінтеграції. Отже, цей інститут повинен займати центральне місце серед інших засобів виправлення та ресоціалізації.
Розглянемо, наскільки вітчизняне законодавство відповідає вимогам міжнародних актів.
Кримінально-виконавче законодавство містить положення про участь громадськості, яке можна розглядати як додаткову можливість контактів з зовнішнім світом. Але специфіка цих положень в українському законодавстві полягає в тому, що ці контакти спрямовані не стільки на стимулювання адаптаційних та ресоціалізаційних здібностей засудженого, скільки на контроль громадськості за діяльністю кримінально-виконавчих установ. У ході цього контролю представники громадськості не мають контактів із засудженим, вони працюють лише з документами і, навіть, не працюють з документами, а висловлюють свою думку (згоду) з певними юридичними діями адміністрації відповідної установи.
Крім того, стандарти вимагають, щоб контакти із зовнішнім світом були повсякденною справою установ, тобто кримінально-виконавча система повинна мати комунікативну спрямованість та зацікавлювати засудженого до спілкування. Чинний Кримінально-виконавчий кодекс України участь громадськості передбачає як елемент певних процедур, які виникають лише за певних обставин та обмежуються процесом погодження та спостерігання.
Отже, інститут участі громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених не має, власне, функції виправлення та ресоціалізації, в його регулюванні взагалі немає нічого соціалізуючого. Це лише один з атрибутів бюрократичного механізму взаємодії органів, які виконують покарання з органами (саме органами!) громадськості.
Розглядаючи питання про участь громадськості, необхідно звернути увагу ще й на можливість подання засудженими звернень. Йдеться про право засудженого на подання пропозицій, заяв і скарг до адміністрації органів і установ виконання покарань, їх вищестоящих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Європейського суду з прав людини, а також інших відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, до уповноважених осіб таких міжнародних організацій, суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян. Таке право встановлено та регламентовано статтями 8, 107, 113 КВК України.
Стосовно цього права Мінімальні стандартні правила містять положення, згідно з якими засудженим необхідно забезпечити право звертатися з проханнями та скаргами до адміністрації установи, де вони тримаються; подавати скарги та заяви без присутності начальника установи особам, які інспектують установи; подавати скарги та заяви у вищий орган пенітенціарної системи, судові органи та інші відповідні органи у конфіденційному порядку. Право засуджених на звернення повинно бути забезпечене шляхом негайного їх розгляду.
Під час проведення інспектувань установ виконання покарань України, Комітет приділяв значну увагу можливості ув’язнених подавати скарги, оскільки ефективний порядок оскарження та перевірки за скаргами є основною гарантією проти жорстокого чи незаконного поводження у місцях позбавлення волі.
За результатами відвідування Комітет відзначив:
В’язням треба забезпечити змогу оскаржувати ті чи інші дії як у межах пенітенціарної системи, так і поза ними, та право звертатися з дотриманням конфіденційності до відповідного органу.
Процедура ефективного розгляду скарг та здійснення перевірок є основними гарантіями проти жорстокого поводження у в’язницях. Засуджені повинні мати можливість звертатися зі скаргами як всередині самої пенітенціарної системи, так і поза межами системи, а також користуватися можливістю конфіденційного звернення до відповідного органу влади. Комітет приділяє особливу увагу тому, щоб регулярні візити до всіх подібних закладів здійснювалися незалежним органом, який матиме повноваження розглядати скарги від ув’язнених та інспектувати всі приміщення закладу. Такі органи можуть, окрім іншого, відігравати важливу роль у налагодженні взаємовідносин та в усуненні протиріч, що виникають між тюремною адміністрацією і ув’язненим[6].
У своєму п’ятому періодичному докладі Україна стверджувала, що з часу виведення Державного департаменту України з питань виконання покарань з підлеглості Міністерства внутрішніх справ, звернення громадян про жорстоке поводження з ними в кримінально-виконавчих установах є виключенням. Всі вони ретельно перевіряються та у разі виявлення порушень, які можуть привести до проявів негуманного ставлення до особи, застосовуються заходи для їх фактичного усунення[7].
Здавалося б, можливість засудженого звертатись з вказаними документами до компетентних органів, установ, організацій передбачена та регламентована. Але тут також є недолік. Цей недолік полягає, перш за все, в тому, що особам, позбавленим волі, не надають допомогу в складанні звернень, заяв та скарг. Звернення, заяви та скарги ув’язнених складаються таким чином, що з їх змісту не можна дійти однозначного висновку про те, що саме бажає ув’язнений і, відповідно, не завжди така особа може бути обізнана про те, кому необхідно адресувати таке звернення, заяву або скаргу. Все це може привести до того, що звернення ув’язненого або не буде розглянуто (на нього надійде “відписка”), або не надійде до потрібного адресата, або можуть бути пропущені строки звернення до відповідного органу (якщо подання таких заяв, звернень та скарг обумовлено строками). З огляду на те, що в умовах волі для складання таких документів кожна особа має можливість скористатися допомогою юриста або іншого фахівця, необхідно на законодавчому рівні, для запобігання дискримінації ув’язнених осіб та забезпечення принципу рівності перед законом, передбачити обов’язок посадових осіб установ виконання покарань надавати ув’язненим необхідну допомогу при складанні звернень, заяв та скарг. Такий порядок допоможе вирішити й питання про “перегляд” кореспонденції ув’язнених, який, до речі, є другим проблемним моментом інституту подання звернень, заяв та скарг особами, взятими під варту.
Однією із суттєвих ознак реалізації права на подання звернень, заяв та скарг ув’язненими, міжнародні стандарти визначають ознаку конфіденційності подання вказаних документів. Щоправда, міжнародні акти не дають визначення меж цієї конфіденційності. Але вітчизняне законодавство всупереч міжнародним нормам та власній Конституції (в якій міститься заборона будь-якої цензури) вводить таке поняття як “перегляд” кореспонденції засуджених. Об’єм цього поняття чинне законодавство не визначає, що не дає змоги вести мову про забезпечення права на листування та можливість його порушення, оскільки не можна встановити, чи є “перегляд” кореспонденції порушенням умов листування, чи ні. Розділ 4 Інструкції з організації перегляду кореспонденції осіб, які тримаються в установах виконання покарань та слідчих ізоляторах, дозволяє зробити висновок про те, що фактично кореспонденція засуджених осіб підлягає цензурі, яка, зрозуміло, не передбачає ніяких можливостей для конфіденційності листування ув’язнених. Таке становище є порушенням вимог міжнародних нормативних актів.
Взагалі система подання звернень, заяв та скарг побудована таким чином, що за допомогою інституту “перегляду” будь-яке звернення, заява або скарга ув’язненого може бути відправлена або не відправлена адресату, їй або дадуть “хід” або ні, в залежності від того, чи “загрожує” вона посадовим особам кримінально-виконавчих установ, чи ні.
З огляду вищенаведеного можна стверджувати, що чинне законодавство України не забезпечує засудженим особам можливості подання звернень, заяв та скарг компетентним органам, установам, організаціям та посадовим і службовим особам, оскільки врегулювання цього питання носить ознаки дискримінації та відсутності ефективного механізму реалізації права на звернення, подання заяви або скарги.
Крім того, як відзначає М.М. Мінаєв, глибоким недоліком чинного кримінально-виконавчого законодавства, яким регулюються права засуджених, є майже повна відсутність можливості використання судового захисту[8].
Доступ до правосуддя цим особам забезпечується лише в частині, яка стосується законності застосування до цих осіб процесуальних заходів та покарання, – через інститут судового оскарження рішень органів дізнання, слідства та суду, а також через оскарження рішень суду першої інстанції.
Можливість звернення до суду особи, яка перебуває у одному з перелічених вище процесуальних статусів, з питань оскарження неналежного поводження з нею з боку персоналу відповідної установи, випливає із ст. 55 Конституції України, як норми прямої дії. Однак порядок такого звернення безпосередньо не передбачений жодним законом чи підзаконним нормативно-правовим актом.
2.3. Правила визначення засудженим виду установи, їх переміщення, прийом, переведення та розподіл і тримання всередині установи
Цим правилам в міжнародних актах приділяється значна увага, оскільки від правильного розподілу та розміщення засуджених багато в чому залежить можливість виправлення особи та той ефект, який здійснює покарання на засудженого.
Згідно з міжнародними стандартами при розподілі засуджених повинні виконуватися такі основні правила: окремо утримуються засуджені в залежності від їх правового стану (засуджені вперше, рецидивісти, короткі або довгі строки покарання, та ін.), чоловіки та жінки розміщуються окремо, неповнолітні засуджені відбувають покарання окремо від дорослих.
Відповідно до міжнародного досвіду класифікація (розподіл) засуджених повинна мати на меті:
а) відокремлення від інших тих в’язнів, які з огляду на вчинені ними злочини або їхню особистість можуть використовувати спільне розміщення на свою користь або які можуть шкідливо впливати на інших;
б) сприяти такому розміщенню в’язнів, яке полегшує їхнє виправлення та соціальну реінтеграцію і враховує в той же час вимоги управління та безпеки.
У доповідній записці до Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими сказано:
Досвід останніх років свідчить про тенденцію до зміни поглядів, які раніше існували щодо потреби відокремлення деяких категорій засуджених. Сучасна пенітенціарна філософія вже не вимагає чіткого відокремлення молодих в’язнів від дорослих, чоловіків від жінок.
В Україні створена триланкова система кримінально-виконавчих установ, яка покликана забезпечити ефективний розподіл засуджених з урахуванням їх особистісних відмінностей та специфіки, яка притаманна вчиненому злочину. У вказану систему входять кримінально-виконавчі установи мінімального, середнього та максимального рівня безпеки. Додаткова індивідуалізація та диференціація впливу на засудженого забезпечується шляхом створення ізольованих ділянок всередині кожної конкретної установи.
Така система покликана забезпечити різні умови тримання для різних категорій засуджених. Але вона не є досконалою, оскільки з одного боку різні види режимів тримання створюють різні умови тримання, а з іншого боку фактично відсутні якісна відмінність між цими режимами. Так, на кожному з видів режимів передбачені такі ділянки, які передбачають режим тримання, що зводить нанівець всю різницю між режимами та прирівнює їх до більш суворих умов тримання. Йдеться про, наприклад, установи мінімального та середнього рівнів безпеки, на яких існують так звані ділянки посиленого контролю, режим тримання в яких співпадає з режимом в установах максимального рівня безпеки. Незрозуміло, навіщо тоді створювати різні установи та різні ділянки, якщо фактично всі вони мають три варіанти диференціації. Отже, все різномаїття засуджених розміщується на трьох можливих режимах тримання. Про яку індивідуалізацію впливу тоді можна казати?
Іншим недоліком, який властивий механізму розподілу засуджених в Україні, є процедура оскарження рішення Комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі (далі – комісія) щодо визначення засудженому виду установи. Процедура оскарження рішення регламентована Положенням про Апеляційну комісію Державного департаменту України з питань виконання покарань з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі. Законодавець, визначаючи процедуру оскарження обмежився вказівкою на те, що її подання та розгляд здійснюється у порядку, передбаченому Законом України „Про звернення громадян”. Таке положення фактично низводить скаргу на рішення Комісії до рівня звернення. Це, в свою чергу, тягне за собою такі наслідки як дуже повільний строк розгляду скарги-звернення (30 днів), форма реагування – відповідь на звернення, подання такої скарги-звернення не призупиняє дії оскаржуваного акту. І найголовніше – це те, що таке звернення і процедура його розгляду роблять скаргу не процесуальним документом, надають йому інший правовий статус, та в кінцевому підсумку виводять його з-під юрисдикції адміністративного суду, я якому можна оскаржувати акти органів влади (суб’єктів владних повноважень). Тобто така процедура – це не оскарження, а скоріш лист засудженого до Апеляційної комісії. До речі, Положення про Апеляційну комісію містить посилання на ст. 113 КВК, як таку, на підставі якої засуджені оскаржують рішення Комісії, а ця стаття, у свою чергу, є законом, який регламентує порядок направлення засудженими листів.
Тому, з огляду на вищенаведене, можна констатувати, що процедура оскарження до Апеляційної комісії є неефективною і доцільніше засудженому оскаржувати рішення Комісії безпосередньо до адміністративного суду. А ось про таке своє право, на жаль, знають не дуже багато засуджених, а ступінь їх поінформованості є не дуже високою.
Крім того, як свідчать офіціальні відповіді органів прокуратури, майже всі скарги, які органи прокуратури отримують від засуджених, не підтверджуються. Виходячи з цього можна зробити висновок, що порушення, які виявляються органами прокуратури і про які йдеться в офіціальних листах, або не торкаються безпосередньо прав засуджених, або приховуються органами Департаменту[9].
Наступний інститут – це прийом засуджених та їх реєстрація в установі. Ці правила закріплені в п.п. 7.1.-10.3. Мінімальних стандартних правил поводження із засудженими. Вказані пункти містять такі основні правила:
- прийом в установу може бути здійснений лише за наявності належно оформленого рішення про тримання особи у відповідній установі;
- особа, яка прибула до установи, обов’язково реєструється;
- відносно кожної засудженої особи в кожній кримінально-виконавчій установі міститься така інформація:
а) інформація про особу;
б) інформація про причини взяття під варту та вказівка на те, який орган це зробив та на підставі чого;
в) день та час прийому та звільнення з установи.
- на засудженого складається досьє, в якому формулюється програма його виховання та підготовки до звільнення, а також висновок лікаря щодо засудженого.
Ще однією з вимог є обов’язок адміністрації сприяти засудженому у вирішенні його невідкладних особистих проблем, пов’язаних з влаштуванням у установі.
Національне законодавство в ст. 91 КВК передбачає порядок прийому засуджених в установу і багато в чому дублює пункти стандартів. У частині 1 ст. 91 КВК законодавець встановлює правило, відповідно до якого порядок прийому засуджених в установи регламентується в нормативних актах Департаменту. Але акти Департаменту містять лише декілька пунктів, які стосуються посадових осіб, що приймають засуджених, та порядку проведення санобробки та дезинфекції засудженого. Стосовно вирішення побутових та інших особистих проблем засудженого акти Департаменту нічого не кажуть та не фіксують положень про те, що інформація про засудженого є конфіденційною. Взагалі, за своєю юридичною технікою переважна більшість актів Департаменту є інструктивними документами, в яких надані правила та рекомендації щодо дій посадових осіб кримінально-виконавчої служби. Засуджені в цих актах розглядаються лише як об’єкт впливу.
2.4. Засоби виправлення та ресоціалізації засуджених до позбавлення волі
Відповідно до ст. 6 КВК України основними засобами виправлення і ресоціалізації засуджених є:
- встановлений порядок виконання та відбування покарання (режим);
- суспільно корисна праця;
- соціально-виховна робота;
- загальноосвітнє і професійно-технічне навчання;
- громадський вплив.
Порядок відбування та виконання покарання буде розглянутий у наступному розділі. Засіб громадського впливу вже був нами розглянутий.
Одним з основних засобів впливу є праця засуджених. Її важливість пояснюється тим, що праця у місцях позбавлення волі розглядається як позитивний елемент виправлення, професійної підготовки та управління установою. Загальновизнаною є думка про те, що праця – є важливим та сильним засобом впливу на особу, її свідомість та спосіб життя. Тому нормативні акти передбачають необхідність залучення засудженого до праці, намагаючись за допомогою праці та інших засобів досягти таких позитивних змін в його особистості, які сприяють засудженому свідомо відновлювати соціальний статус, повернутися до самостійного соціально-нормативного життя в суспільстві. Праця повинна бути забезпечена в обсягах, достатніх для того, щоб засуджені були активно зайняті впродовж нормального робочого дня. Крім того, праця виконує функцію самозабезпечення. Тобто засуджений, який працює, забезпечує своє існування в установі та оплачує ті послуги, які йому надаються.
Міжнародні стандарти поводження із засудженими вимагають також, щоб праця, яка доручається ув’язненим, сприяла підтриманню або підвищенню здатності засуджених забезпечувати собі засоби для нормального існування після звільнення.
Всі заходи, міри та гарантії щодо виконання трудових обов’язків засудженими повинні відповідати аналогічним заходам та мірам, які встановлені для осіб, що знаходяться на волі.
Кримінально-виконавчий кодекс України містить низку положень щодо праці засуджених, в яких, на нашу думку, є деякі суперечності та непослідовність.
За своїми характеристиками праця засуджених є різновидом суспільної праці взагалі. Основні відмінності полягають у підпорядкуванні праці засуджених меті кримінально-виконавчого законодавства, наявністю специфіки деяких правовідносин та організації праці осіб, позбавлених волі.
Щодо суперечностей: по-перше, зі змісту законодавства неможна зробити однозначний висновок про правову сутність залучення засуджених до праці. Що це? Обов’язок або право засудженого? Якщо це обов’язок, то може виникнути питання про невідповідність такого обов’язку міжнародним актам, які забороняють покарання працею. З іншого боку, якщо це право засудженого, то тоді незрозуміло чому відмова від праці розглядається кримінально-виконавчим законодавством як порушення вимог режиму. Очевидно, законодавець усвідомлював цю колізію, коли приймав КВК України саме в тій редакції, яка і призвела до такого становища. Але це не відміняє того факту, що концептуальне положення про працю засуджених суперечить вимогам міжнародних стандартів.
Міжнародні нормативні акти містять правило, відповідно до якого засудженим за їх працю нараховується справедлива винагорода. У цій частині норми кримінально-виконавчого права України мають положення, які характеризуються складністю та плутаниною та дають змогу тлумачити їх достатньо довільно і маніпулювати заробітком засудженого. Так, стаття 120 КВК України передбачає мінімум заробітної плати, що нараховується засудженим. За будь-яких обставин засудженим повинна бути нарахована оплата в таких розмірах:
1. У виправних колоніях на особовий рахунок засуджених, які виконують норми виробітку або встановлені завдання і не допускають порушень режиму, повинно зараховуватися незалежно від усіх відрахувань 15%, а на особовий рахунок засуджених чоловіків віком понад шістдесят років, жінок – понад п'ятдесят п'ять років, інвалідів першої та другої груп, хворих на активну форму туберкульозу, вагітних жінок, жінок, які мають у будинках дитини при виправних колоніях дітей, – не менше як 50% нарахованого їм місячного заробітку. Наведене положення відразу викликає запитання: а якщо не виконують норми виробітку? Тоді не нараховується? На підставі чого не нараховується, що це за захід впливу „недонарахування”? На ці питання кримінально-виконавче законодавство відповіді не дає. На практиці така редакція нормативного акту дозволяє за певних умов нараховувати засудженому таку суму, яка в повному обсязі підлягає утриманню за різними підставами.
2. Засудженим, які відбувають покарання у виховних колоніях, дільницях соціальної реабілітації виправних колоній, колоніях мінімального рівня безпеки з полегшеними умовами тримання, а також засудженим жінкам, яким дозволено проживання за межами виправної колонії, на особовий рахунок зараховується незалежно від усіх відрахувань не менш як 75% нарахованого їм місячного заробітку.
3. Із суми призначеної пенсії, перерахованої органами Пенсійного фонду України за місцем відбування покарання пенсіонера, засудженого до позбавлення волі, на його особовий рахунок зараховується не менш як 25% пенсії (незалежно від суми відшкодування витрат на його утримання).
Відрахування із заробітку засудженого проводяться для досягнення економічної мети та мети виконання зобов’язань засудженим. Зокрема, із свого заробітку, пенсій та іншого доходу засуджені відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування, які засудженому можуть бути надані відповідно до законодавства про працю.
Із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримуються з коштів, які є на їхніх особових рахунках.
Відшкодування засудженим витрат на його утримання здійснюється після відрахування прибуткового податку й аліментів. Відрахування за виконавчими листами та іншими виконавчими документами провадяться у порядку, встановленому законом.
Загалом, п. 4.1. Інструкції Департаменту, затвердженої наказом № 191 від 04.10.04 р. встановлена така черговість здійснення утримань із заробітку засудженого:
- податок з доходів фізичних осіб;
- аліменти;
- вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших послуг (крім вартості одягу та спецхарчування);
- за виконавчими листами на користь громадян;
- за виконавчими листами на користь юридичних осіб;
- відшкодування матеріальних збитків, заподіяних засудженими державі під час відбування покарання.
На практиці така послідовність утримань із заробітку та інших коштів засудженого фактично приводить до того, що засуджений або взагалі нічого не отримує, або отримує такі суми, яких не вистачає на їх витрату всередині установи, а тим більш для того, щоб відправляти гроші родичам та забезпечити себе після звільнення хоча б якимись засобами до існування.
Таке становище суперечить не лише міжнародним актам, а й Конституції України (право на гідні умови існування, справедливу винагороду за працю), іншим актам і програмам, які прийняті органами держави (програма подолання бідності і т. ін.)
У міжнародних стандартах правило щодо винагороди сформульоване дуже однозначно та чітко. Пункт 76.1. встановлю, що необхідно запровадити систему справедливої винагороди за роботу в’язнів. Кримінально-виконавчим законодавством передбачений виняток, щодо можливості залучення засуджених до праці без її оплати. Йдеться про випадки, коли засуджені працюють на роботах з благоустрою колоній і прилеглих територій, а також поліпшення житлово-побутових умов засуджених або на допоміжних роботах із забезпечення колоній продовольством. До цих робіт засуджені залучаються в порядку черговості, в неробочий час і не більше як на дві години на день. Таке положення вітчизняного законодавства порушує вимоги міжнародних актів і дозволяє позбавляти засудженого вільного часу взагалі, оскільки робота з благоустрою можлива у вільний від основної роботи час, а її тривалість як раз дорівнює максимально можливій тривалості вільного часу засудженого.
Є додаткові обмеження щодо прав засуджених на відпочинок та соціальний захист. Наприклад, чергова щорічна відпустка засудженим до позбавлення волі не надається. Крім того, низка статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст. 68, 82, 132, 145 КВК). Це є прямим протиріччям міжнародним стандартам поводження з ув'язненими, оскільки таке стягнення, як "призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії" порушує вимоги п. 34.1. Мінімальних стандартних правил поводження з засудженими, відповідно до якого ув'язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою по обслуговуванню самої установи.
Нажаль, нині практика залучення засуджених до праці практично не орієнтована на те, щоб засуджений сприймав її позитивно, а винагорода за працю не поставлена у залежність від економічних показників, таких як кількість та якість виробленого. А відповідно до цього праця й не має того виправного ефекту, який на неї покладається законодавством.
Наступний захід виправлення та ресоціалізації – соціально-виховна робота
Міжнародні стандарти під цим заходом розуміють, перш за все, фізичне виховання, тренування, спорт і відпочинок засуджених.
Як відзначається у пункті 83 Мінімальних стандартів, в’язничні режими мають враховувати важливість для фізичного та психічного здоров’я належним чином організованої діяльності, яка забезпечує відповідний фізичний стан, тренування та відпочинок в’язнів. Програма фізичного виховання, спорту та іншої розважальної діяльності має здійснюватися в рамках процесу виправлення і підготовки та з урахуванням його цілей. Для тих засуджених, які потребують лікувальної фізкультури та терапії, під наглядом лікаря запроваджуються спеціальні програми.
У національному законодавстві питанням соціально-виховної роботи присвячені статті 123, 124 КВК України. Зміст цих статей зводиться до декларування необхідності проведення соціально-виховної роботи, визначення її поняття та формулювання її цілей. Відповідно до ст. 123 КВК соціально-виховна робота – цілеспрямована діяльність персоналу органів і установ виконання покарань та інших соціальних інституцій для досягнення мети виправлення і ресоціалізації засуджених. Ця робота спрямована на формування та закріплення в засуджених прагнення до заняття суспільно корисною діяльністю, сумлінного ставлення до праці, дотримання вимог законів та інших прийнятих у суспільстві правил поведінки, підвищення їх загальноосвітнього і культурного рівнів.
З подальшого змісту вказаних статей можна дійти висновку, що в нормативних актах не зафіксований зміст, обсяги та механізми здійснення соціально-виховної роботи, не закріплені гарантії наявності такої роботи. Отже, якщо цю роботу взагалі не реалізовувати, то ніяких наслідків таке положення мати не буде, оскільки відсутня відповідальність за неналежну організацію та ухилення від реалізації соціально-виховної роботи і, відповідно, соціально-виховну роботу можна не проводити.
Стосовно фізичного виховання, тренування, спорту та відпочинку, КВК України містить лише згадку про те, що таке фізичне виховання може бути.
Загальноосвітнє і професійно-технічне навчання є одним, на нашу думку, з найефективніших засобів впливу на свідомість будь-якої особи, в тому числі й на засудженого. Цей процес у вітчизняних колоніях організований відповідно до Законів України «Про освіту» та «Про загальну середню освіту». Новий Кримінально-виконавчий кодекс України, сформулював положення про освіту таким чином, що вона стала обов’язковою лише для неповнолітніх засуджених. Стосовно дорослих – освіта набувається за бажанням засудженої особи. У частині цього заходу впливу серед засуджених найменша кількість скарг та відомостей про порушення прав засудженого.
Міжнародні акти визначають освіту як один з напрямків діяльності, яка має такий самий статус, як і робота. Тобто освіта повинна бути на такому ж місті, як і робота, і їй потрібно приділяти таку саму увагу.
Згідно з п. 2 ст. 125 засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній, але законодавцем (Департамент) здійснення цієї можливості ставиться в залежність від "наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів". Така редакція не дає гарантій виконання передбачених положенням даної статті зобов'язань та ставить виконання гарантованого Конституцією права на освіту в залежність від наявності матеріально-технічної бази, наявність якої або відсутня, або може бути зроблена відсутньою.
Реальний стан з освітою, характеризується такими даними Департаменту:
- в установах виконання покарань тримається 20352 засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти. Кількість учнів у виправних колоніях на кінець І семестру 2006 року складає 11006 засуджених (54% від осіб, які не мають середньої освіти). Отже, засуджені не цікавляться освітою, або все ж таки в колоніях не вистачає матеріально-технічної та навчально-методичної бази.
Навчальні заклади функціонують при 103 виправних колоніях та 18 слідчих ізоляторах. У 38 установах створено вечірні школи, у 41 – класи (групи) з вечірньою формою навчання, у 42 – навчально-консультаційні пункти. Обладнано 332 навчальних класи.
Пункт 4 цієї ж статті встановлює, що для засуджених, які не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній колонії, обов'язковою є підготовка на курсах професійного навчання робітників на виробництві. Виходить, що навчання професіям у колоніях є примусовим, що суперечить Конституції, та випливає лише з КВК, який в цій частині не відповідає міжнародним актам. І крім того, це положення підтверджує тезу про те, що освіта в національній кримінально-виконавчій системі є все ж таки обов’язком засудженого.
2.5. Режим та умови покарання у виді позбавлення волі
Цей розділ необхідно розглядати за структурою, яку відпрацював Комітет під час здійснення своїх візитів у відповідній країни та підготовки звітів за результатами візитів.
Отже, основні питання цього розділу є такими:
1. Наповненість установ та матеріальні умови;
2. Охорона здоров’я;
3. Персонал;
4. Харчування;
5. Контакти із зовнішнім світом.
1.Наповненість установ та матеріальні умови у них.
Цей показник є найбільш болісним для вітчизняних установ, де тримаються засуджені особи. Стосовно кримінально-виконавчих установ, де засуджені відбувають покарання у виді позбавленні волі, перенаселення є незначним порівняно із слідчими ізоляторами, але воно є та складає певну проблему.
У своїх доповідях Комітет неодноразово відзначав та наводив приклади:
Кількість осіб в деяких приміщеннях була надмірною (наприклад, 9 жінок в приміщенні площею 16 м2, 24 жінки в приміщенні площею 35 м2). Інші ув’язнені перебували у набагато гірших матеріальних умовах. Ці ув’язнені тіснилися в надміру переповнених спальних приміщеннях фактично без денного освітлення, з недостатнім штучним освітленням та неналежною вентиляцією. Задуха в камерах була настільки сильною, що більшість ув’язнених змушена була залишатись у натільній білизні.
У камері біля 14 м2 сиділо п'ять чи шість ув'язнених, а в камері завбільшки з 20 м2 – до дев'ятьох ув’язнених. Переповнення сягало надзвичайних розмірів: наприклад, 25 ув’язнених були змушені ділити камеру завбільшки 43 м2, а камерах завбільшки 50 м2 мало пробувати від 27 до 59 чоловік.
В санвузлах бруд і антисанітарія, інколи з них тече так, що навкруги поширюється майже нестерпний сморід. Санітарний стан в багатьох приміщеннях також дає підставу для серйозної тривоги: стіни і стелі руйнуються, вражені цвіллю, нехитрі меблі в поганому стані, і бруд навколо, що словом не описати. А ще в камерах повно тарганів, бліх та інших паразитів. У деяких камерах можна було побачити гризунів.
Фактично, умови існування і санітарний стан у деяких приміщеннях становлять серйозну небезпеку для здоров’я[10].
Отже, під час інспектувань місць позбавлення волі, Комітет дійшов висновку про переповнення деяких установ та невідповідність матеріальних умов тримання в них міжнародним стандартам. Основні недоліки, які були виявлені Комітетом – це переповнення, тобто недотримання вимог нормативних актів щодо норми площі приміщень, яка повинна припадати на одну особу. Взагалі, проблема розміру площі, яка повинна припадати на одну особу, є однією з найбільших в національній кримінально-виконавчій системі. Пояснюється це тим, що із-за браку фінансування нові будівлі для розташування засуджених не будуються, а будівлі, що вже є, зазнають значного зносу, що робить їх фактично непридатними для тримання людей. І якщо міжнародні акти вимагають, щоб на одну особу в місцях утримання в’язнів припадало 4 м2, то фактична ситуація свідчила про те, що на одну особу розраховано від 2 до 3 м2, залежно від регіону та кількості приміщень у самій колонії. КВК України в ст. 115 встановлює, що норма житлової площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів. Тобто норма національного законодавства не відповідає міжнародним актам, а фактичний стан справ не завжди відповідає, навіть, національному законодавству.
Наступний недолік – це матеріальні умови, а саме: наявність та якість освітлення взагалі та природного освітлення зокрема, вентиляція та опалення, меблювання камер та інших приміщень, стан туалетів, а також стан самих приміщень.
Мінімальні стандартні правила поводження із в’язнями вимагають, щоб в місцях, де в’язні повинні жити та працювати:
- вікна були достатньо великими для того, щоб в’язні, крім іншого, могли читати або працювати при природному освітленні в нормальних умовах. Вікна мають забезпечувати доступ свіжого повітря, за винятком тих випадків, коли функціонує належна система вентиляції. Крім того, з належним урахуванням вимог безпеки вікна за своїм розміром, розміщенням та конструкцією повинні мати нормальний вигляд;
- штучне освітлення має відповідати технічним нормам;
- всі приміщення мають відповідати санітарно-гігієнічним нормам;
- усім засудженим забезпечується можливість користування ваннами та душовими, щоб вони могли підтримувати особисту гігієну так часто, як це необхідно, але не рідше одного разу на тиждень;
- засудженим видається одяг, який повинен бути у належному стані, відповідати місцевому клімату та бути таким, щоб не ображати засудженого або принижувати його;
- кожному в’язню забезпечується окреме ліжко та спальні речі, які повинні бути у належному стані;
- засуджений забезпечується їжею та питною водою, якість якої повинна відповідати дієтичним нормам та вимогам гігієни, з урахуванням віку, стану здоров’я, характеру роботи.
Під час інспектування Комітетом було встановлено ряд порушень, які стосувались матеріальних умов тримання засуджених. Серед них Комітет відзначав недоліки, а в деяких установах відсутність природного освітлення, а також штучного освітлення, яке вмикалося в темну пору доби. Недостатня вентиляція приміщень, відсутність доступу до свіжого повітря. Саме недотримання цієї вимоги міжнародних нормативних актів призводило до підвищення рівня захворювань засуджених на туберкульоз. Крім того, приміщення, в яких тримаються ув’язнені, знаходилися в жахливому стані – багато з цих приміщень вимагали ремонту та переобладнання, туалети перебували в антисанітарному стані. Меблювання камер є дуже убогим та не відповідає мінімальним людським потребам у комфорті. Таке становище існує поряд з тим, що стаття 115 КВК України закріплює положення, відповідно до якого особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни.
Наведені положення за своїм змістом відповідають нормам міжнародних актів, але не мають механізму реалізації та контролю виконання. Наведене положення фактично працівників установ ні до чого не зобов’язує. Ситуація виглядає наступним чином – норма є, але застосовувати її не обов’язково, вона нікого ні до чого не зобов’язує.
Таким чином, можна констатувати, що умови тримання осіб в кримінально-виконавчих установах не відповідають вимогам європейських стандартів за ознаками норми площі на одну особу, а також за механізмом втілення та реалізації умов матеріального забезпечення засуджених.
Після проведення інспектування Комітет зробив висновки, вказав на недоліки та виніс певні рекомендації, які можуть бути корисними під час реформування кримінально-виконавчої системи України та створення належних умов для тримання засуджених.
Рекомендації щодо наповнення установ та матеріальних умов в них наступні:
- якомога швидше збільшити норми корисної площі на особу в місцях попереднього ув’язнення і, за потреби, в інших типах пенітенціарних установ. Нормою має стати принаймні 4 м2 на особу (а будь-які камери, що мають менш як 6 м2, слід вилучити з фонду приміщень для тримання в'язнів);
- негайно забезпечити ув'язнених достатньою кількістю предметів особистої гігієни і засобів для прибирання камер;
- ужити заходів для забезпечення якомога швидшого поліпшення матеріальних умов у всіх камерах, принаймні до такого рівня санітарії, гігієни, природного і штучного освітлення, вентиляції й устаткування, які забезпечують мінімальний рівень комфорту. Слід ужити невідкладних заходів на забезпечення кожному ув'язненому окремого ліжка або спального місця. Так само слід невідкладно переобладнати жалюзі, що затуляють вікна камер у деяких будівлях, так щоб поліпшити доступ до природного світла і повітря;
- переглянути порядок використання двориків для прогулянок і, за потреби, їхнє планування;
- розглянути можливість використання незабудованих ділянок у межах периметра установи з метою організації спортивних змагань і дозвілля.
- для осіб, які утримуються в кримінально-виконавчих установах, слід запроваджувати програми корисної діяльності. Треба вважати за мету стан, за якого ув’язненим забезпечено можливість проводити належну частину дня (тобто вісім годин або більше) поза камерами, займаючись різноманітною змістовною діяльністю (відновлення здоров’я / спілкування; трудова діяльність, причому така, що здатна дати людині фах; освіта; спорт). Маючи більш конкретно на увазі неповнолітніх, їм слід запропонувати насичену програму освітніх, оздоровчих та інших змістовних заходів, покликаних виявити їхню спроможність до соціальної інтеграції або реінтеграції; важливу частину такої програми має становити фізичне виховання.
Охорона здоров’я
У галузі охорони здоров’я в кримінально-виконавчих установах існує чимало проблем. Держава, якщо вона взяла на себе функцію покарання осіб та обмеження можливості пересування, шляхом поміщення у спеціалізовані установи, повинна надавати можливість таким особам проходити медичне лікування та огляди. Пояснюється це тим, що можливість особі пересуватися обмежена не умовами, які призводять до втрати здоров’я, а самим фактом поміщення її в спеціальні установи та ізоляції від доступу до благ, які надає суспільство. Тому обов’язок держави – надавати таким особам можливість та доступ до медичного обслуговування та повернути у суспільство фізично здорову людину.
Під час інспектувань Комітет виявив багато фактів, які свідчать про те, що медичне обслуговування осіб, які тримаються в кримінально-виконавчих установах, находиться у неналежному стані. Зокрема:
Працівники колоній назвали головною проблемою цих установ туберкульоз. Вони підкреслювали, що в останні роки істотно збільшилось число захворювання на туберкульоз насамперед через переповнення в'язниці та брак відповідних санітарних умов для того, щоб контролювати захворюваність. Також було сказано, що ліки проти туберкульозу зараз на ринку дорогі, а асортимент доступних вужчає. До того ж в українських пенітенціарних установах зростає кількість випадків полірезистентності до ліків проти туберкульозу (хоча в службі охорони здоров’я пенітенціарної системи бракує точних даних щодо масштабів цієї тенденції). За оцінкою лікарів десь 20 % зареєстрованих в установі в’язнів, хворих на туберкульоз, мають важку його форму, спричинену, зокрема, резистентністю до антибіотиків.
За результатами відвідувань Комітетом кримінально-виконавчих установ вбачається, що основними недоліками медичного забезпечення та охорони здоров’я є: неналежні умови для утримання людей, що призводить до створення сприятливих умов для поширення хвороб, зокрема, туберкульозу. Відсутність необхідних ліків, яка викликана недостатнім фінансуванням цього напрямку діяльності. Неукомплектованість штату медичних працівників, їх недостатність для тієї кількості осіб, яка тримається в установах. Як результат недостатності медичного персоналу – нерегулярні огляди ув’язнених, виявлення, діагностування та профілактика захворювань.
Мінімальні стандартні правила поводження з ув’язненими висувають такі вимоги до медичного обслуговування осіб, які тримаються в установах:
- Медичне обслуговування організовується у тісному співробітництві із загальною адміністрацією охорони здоров’я місцевого або національного рівня.
- Хворі в’язні, які потребують допомоги спеціаліста, госпіталізуються у спеціалізовані установи або звичайні лікарні. Якщо установа має своє власне лікувальне відділення, його приладдя, обладнання і ліки мають бути достатніми для забезпечення медичного обслуговування та лікування хворих в’язнів, і таке відділення має бути укомплектоване належним чином підготовленим персоналом.
- Кожен в’язень повинен мати можливість отримувати допомогу кваліфікованого зубного лікаря.
- В’язні не повинні використовуватися для проведення експериментів, що можуть призвести до фізичної або моральної шкоди.
- Лікар здійснює нагляд за фізичним та психічним станом здоров’я ув’язненого та здійснює прийом хворих.
- Лікар доповідає начальникові кожного разу, коли він вважає, що подальше тримання або будь-який режим мав або матиме негативні наслідки для фізичного або психічного стану здоров’я особи.
- Лікар регулярно здійснює інспекції та консультує начальника з питань: а) кількості, якості, приготування та подання їжі та води; б) стану санітарно-гігієнічних умов та чистоти в установі та серед в’язнів; в) санітарно-технічного обладнання, опалення, освітлення та вентиляції установи; г) придатності та чистоти одягу, спальних речей в’язнів.
- Медичне обслуговування в установі забезпечується з метою виявлення та лікування будь-якого фізичного або психічного захворювання чи негараздів, які можуть перешкоджати соціальній реадаптації в’язнів після їхнього звільнення.
Після перевірок, які провів Комітет в кримінально-виконавчих установах України, були виявлені недоліки і ряд невідповідностей вимогам чинних міжнародних актів та надані практичні рекомендації по усуненню виявлених недоліків.
Серед рекомендацій Комітет, зокрема, зазначив:
- здійснити належний санітарно-гігієнічний стан й вентиляції в камерах для хворих на туберкульоз. Також слід потурбуватися про те, щоб такі ув’язнені могли підтримувати особисту гігієну, яку вимагає їхній стан здоров’я;
- забезпечити розміщення ув’язнених, хворих на туберкульоз – незалежно від категорії, – виключно на підставі суворих діагностичних (медичних) критеріїв;
- організувати належний порядок роздачі і відповідного контролю за прийманням ліків проти туберкульозу;
- покласти на МОЗ більшу відповідальність щодо забезпечення послуг охорони здоров’я в українській пенітенціарній системі, включно з наймом на роботу медичного персоналу та наглядом за його діяльністю;
- необхідно, щоб клінічні рішення лікарів цих установ спиралися виключно на медичні критерії і щоб оцінку якості та ефективності їхньої роботи здійснювали органи охорони здоров’я.
Як закріплено в ст. 116 КВК України, у місцях позбавлення волі організовуються необхідні лікувально-профілактичні заклади, а для лікування засуджених, які хворіють на активну форму туберкульозу, – заклади на правах лікувальних. Для спостереження та лікування хворих на інфекційні захворювання в медичних частинах колоній створюються інфекційні ізолятори. Лікувально-профілактична і санітарно-протиепідемічна робота в місцях позбавлення волі організовується і проводиться відповідно до законодавства про охорону здоров'я. Адміністрація колоній зобов'язана виконувати необхідні медичні вимоги, що забезпечують охорону здоров'я засуджених. Засуджені до позбавлення волі зобов'язані виконувати правила особистої і загальної гігієни, вимоги санітарії.
В установах виконання покарань здійснюються:
а) клінічне обстеження та нагляд за засудженими з метою оцінки стану здоров'я, при виявленні хвороб – застосування раціональної терапії та встановлення працездатності;
б) амбулаторне, стаціонарне і спеціалізоване лікування методами та засобами, що рекомендовані інструктивно-методичними вказівками Міністерства охорони здоров'я України.
Дніпропетровське відділення Міжнародного товариства прав людини відвідало 10 установ виконання покарань, де провела дослідження щодо умов тримання у в’язницях хворих на туберкульоз. Група дійшла висновку, що умови, в яких знаходяться хворі, можна вважати жорстокими і нелюдяними. Так, переважна більшість хворих засуджених знаходяться в приміщеннях, де на площі 60 кв.м. встановлено від 54 до 104 ліжок. Ліжка-нари розташовані в 2 яруси, закривають світло, бо другий ярус знаходиться на рівні і без того невеликих загартованих вікон. На 100 хворих було 5 умивальників, всього 4 „очка” без унітазів, без будь-яких загородок чи дверей з „фасаду”.
Душові знаходяться в окремому блоці та в темних приміщеннях площею 25 кв.м., в якому в стіні вмонтовано 4 душових розбризкувачі, без якихось пристосувань для одягу та перегородок. В жодній із душових під час відвідування гарячої води не було, крани були несправні, підлога і стіни – брудні. Переважна більшість хворих засуджених відповіли, що мають змогу користуватися душем один раз на тиждень, але половина з них сказали, що крани несправні, третина зауважила, що в приміщеннях душових брудно і гаряча вода подається з перебоями і тільки 3% насмілилися відзначити, що в душових взагалі по півроку триває ремонт.
Як пересвідчилися члени групи, якість їжі незадовільна, харчування погане.
Лікування хворих засуджених недостатнє. Не вистачає специфічних протитуберкульозних препаратів, немає ліків, які б підвищували імунітет хворих, вітамінів. Близько 30% засуджених відзначили, що ліки їм приносять родичі. До 10% вказували, що приймають ліки нерегулярно, або ж не приймають зовсім, хоча мають у цьому потребу.
Наведені вивчення практичного становища з лікуванням та свідчення засуджених, дають змогу дійти висновку про те, що дійсно медичне забезпечення засуджених незадовільне. При цьому, якщо подивитися на положення кримінально-виконавчого законодавства, то його положення є дуже прогресивними та такими, що увібрали в себе основні вимоги міжнародних актів. Отже, національні нормативні акти приведені у відповідність до міжнародних, побудований, так би мовити, „фасад”, за яким в дійсності знаходиться повна розруха та попрання прав особи. Національні нормативні акти фактично не вимагають їх виконання і за таке невиконання не передбачено ніякої відповідальності.
Треба відзначити, що положення, які стосуються медичного обслуговування засуджених, сформульовані дуже нечітко та не конкретно. Наведені приклади з КВК України з точки зору юридичної техніки, сформульовані як диспозитивні положення. Тобто вони не надають в’язням відповідних прав і викликаний ними обов’язок адміністрації установ забезпечити у певному обсязі засуджених медичним обслуговуванням певної якості, у певному обсязі та з певною частотою. Вказані положення лише дають адміністрації можливість на свій розсуд дозволити або не дозволити засудженому отримувати медичну допомогу або користуватися додатковими медичними послугами.
Основне протиріччя між національними та міжнародними стандартами медичного обслуговування засуджених полягає у тому, що медичне обслуговування у кримінально-виконавчих установах (КВУ) України знаходиться на дуже низькому рівні, не має відповідних ресурсів, обладнання, ліків та кваліфікованого персоналу. Ці обставини суперечать правилу про те, що режим в кримінально-виконавчих установах повинен зводити до мінімуму різницю між волею та триманням в установах, а також положення Мінімальних стандартів поводження із засудженими, які зобов’язують адміністрацію установи докладати зусиль для того, щоб рівень медичного обслуговування засуджених відповідав місцевому регіональному рівню медичного обслуговування вільного населення.
У Кримінально-виконавчому кодексі міститься положення, відповідно до якого засуджений має право звертатися за консультацією і лікуванням до установ, що надають платні медичні послуги. Оплата таких послуг і придбання необхідних ліків здійснюються засудженими або їхніми родичами за рахунок власних коштів. І хоча це положення є дуже прогресивним, але й воно залишається лише декларацією, оскільки його дуже важко реалізувати з огляду на відповідні режимні заборони та обмеження, які не фактично дозволяють засудженому здійснити таке право.
Залишається відкритою проблема можливості реалізувати ті положення, які сформульовані в кримінально-виконавчому законодавстві. Засуджений не має відповідних важелів, за допомогою яких він мав би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до медичного працівника та до медичних послуг. У зв’язку з вищенаведеним потрібно звернути увагу на те, що спільний наказ від 18 січня 2000 р. № 3/6 "Про затвердження нормативно-правових актів з питань медико-санітарного забезпечення осіб, які утримуються в слідчих ізоляторах та виправно-трудових установах Державного департаменту України з питань виконання покарань" містить чимало норм (десь близько 1/3), які спрямовані на організацію системи звітності медичної частини СІЗО. Це означає, що робота медичної частини слідчих ізоляторів значною мірою бюрократизована.
Ще однією проблемою є фінансування кримінально-виконавчих установ, точніше брак фінансування, який є причиною неукомлектування медичних частин установ необхідним обладнанням, ліками, технікою та кваліфікованим персоналом.
З огляду на таке становище можна стверджувати, що існуюча в Україні система медичного обслуговування засуджених, за формальними ознаками відповідає вимогам міжнародних актів, але реально не дає цим особам доступу до медичних послуг, оскільки сформульована диспозитивне та не регламентує механізму вимагання з боку утримуваних в установах осіб надання таких послуг.
Харчування.
Міжнародні акти висувають до харчування дуже стислі, але змістовні вимоги:
- Відповідно до норм, встановлених органами охорони здоров’я, адміністрація забезпечує в’язням у нормальні часи належним чином приготовлену та подану їжу, яка відповідає за якістю та кількістю дієтичним нормам та вимогам сучасної гігієни і враховує вік, стан здоров’я, характер роботи в’язнів, а також, у міру можливості, їхні релігійні або культурні переконання.
- Кожному в’язню забезпечується питна вода.
Щодо харчування, то під час перевірок Комітет отримав багато скарг від ув’язнених на кількість та якість харчування, а також виявив багато прикладів порушення вимог міжнародних стандартів.
Делегація чула багато скарг від ув’язнених щодо нестатку харчування (особливо це стосується тваринних білків, як-от: м'яса й масла), хоча ті й підкреслювали, що за декілька днів до візиту раціон харчування дещо поліпшився за рахунок масла й цукру. На практиці ув’язнені значно покладаються на передачі, принесені відвідувачами. Шість використовуваних норм харчування спираються на старий наказ Міністерства внутрішніх справ, дія якого не подовжена і який і далі слугує для розрахунку норм та обліку харчування (від 2726 кКал на день для заарештованих під слідством до 3062 – для тих, що відбувають вирок; для туберкульозних пацієнтів ця щоденна норма була підвищена до 3144 кКал, а для вагітних жінок і матерів-годувальниць – до 3284 кКал.). Щотижневе меню, складене дієтологом для головного кухаря, містить вимоги щодо калорійності, вмісту жирів і вуглеводів у грамах на особу для кожного продукту (наприклад, норма, встановлена для ув’язнених за вироком суду передбачає 80 г м'яса на особу на день).
Проте, як стало зрозуміло з бесіди з працівниками, що відповідають за постачу продовольства, попри їхні зусилля, вони не могли б дотримати ці норми. Зокрема це, як вважають, є наслідком фінансової скрути установи. Перевірка запасів продовольства і процесу готування їжі, яку здійснив спеціаліст з медицини у складі делегації, підтвердило цей стан справ. Перевірка показала, що з 380 кг м'яса, запланованого на той день для 3760 осіб контингенту, приготувати можна було тільки 130 кг (тобто 34,57 г на особу).
Крім того, залишають бажати кращого санітарно-гігієнічні умови приготування їжі на кухнях. Те ж саме можна сказати й про місця зберігання продовольства: холодильна камера і морозильники не обладнані температурним регулятором (або там, де він був, то не працював), деякі з гаків на м'ясо були іржаві, не було якогось способу перевірити дату придатності до вживання на бляшанках. З погляду гігієни такий стан речей – незадовільний.
Лікарі делегації, крім того, констатували, що видрукуване меню, яке було підготовлене в день візиту і в якому було вказано на 3.756 калорій, не відповідало тому, чим насправді годували ув'язнених. До того ж, було встановлено, що м'ясо, яке збирались готувати, було непридатним для споживання як через зовнішній вигляд, так і через запах[11].
І це лише мала частина з тих негараздів, які були виявлені під час інспектування Комітетом кримінально-виконавчих установ.
З урахуванням виявлених недоліків Комітет зробив рекомендації:
- невідкладно забезпечити чітке дотримання всіх норм, встановлених для щоденного раціону;
- забезпечити готування їжі у відповідних санітарно-гігієнічних умовах;
- усунути недоліки в порядку зберігання продовольчих продуктів (особливо щодо холодильних камер/морозильників, а також контролю за терміном придатності консервованих харчових продуктів).
Інститут забезпечення харчуванням засуджених має декілька проявів. По-перше, це, власне, забезпечення харчуванням; по-друге, це можливість придбавати засудженими продуктів харчування в магазинах, які створюються в установах; і по-третє, можливість отримувати вказаними особами продуктів харчування в посилках та передачах.
Зазначені прояви в вітчизняному законодавстві сформульовані наступним чином:
Відповідно до п. 92 Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, засуджені забезпечуються триразовим гарячим харчуванням, одягом, натільною білизною та взуттям, а також постільними речами за встановленими нормами.
На 2007 рік зупинено дію пунктів, присвячених обмеженню кількості посилок і передач, що одержуються засудженими.
Для придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби в кримінально-виконавчих установах створюється магазин (ларьок). Купувати в магазині продукти харчування і предмети першої потреби дозволяється не менше двох разів на місяць, а жінкам, які мають при собі дітей, і вагітним жінкам – не менше чотирьох разів на місяць.
Наведені положення не заважають адміністрації установи надавати ув’язненим особам таке харчування, яке було виявлене Комітетом під час інспектування і про яке ми вказували вище. Мова йде про те, що засуджених кормлять неякісною, некалорійною та нездоровою їжею. До того ж законодавство не передбачає будь-якої відповідальності для посадових та службових осіб установ кримінально-виконавчої служби за порушення вимог щодо харчування ув’язнених.
Тут ми зіштовхуємось з тією проблемою, на яку вже вказували вище. Мова йде про те, що умови тримання не повинні бути покаранням.
Крім того, пункт 25.1. Мінімальних стандартів поводження з ув’язненими містить вказівку на те, що їжа повинна відповідати не лише нормам, встановленим органами охорони здоров’я, але й відповідати за якістю та кількістю нормам та вимогам сучасної гігієни і враховувати вік, стан здоров’я та характер роботи осіб. Отже, відповідно до цих вимог норми їжі, яка надається ув’язненим, повинні переглядатися з певною періодичністю. В Україні існує один нормативний акт, який регламентує норми харчування. Це Постанова Кабінету Міністрів України № 336 від 16.06.1992 року „Про норми харчування осіб, які тримаються в установах кримінально-виконавчої системи, ізоляторах тимчасового тримання, приймальниках-розподільниках та інших приймальниках Міністерства внутрішніх справ”. Така ситуація є прямим порушенням вимог міжнародних актів, оскільки цей акт не містить сучасних норм та вимог гігієни щодо продуктів харчування та їх норм. За 15 років, на протязі яких цей акт існує, в нього вносилися зміни лише двічі. Перший раз у 2001 році були внесені доповнення, щодо норм харчування для хворих на туберкульоз та в 2004 році були внесені зміни в назву норм та наведений перелік категорій осіб, на яких ці норми розповсюджуються. Отже, норми харчування, які існують в Україні, не відповідають тим вимогам та стандартам, які сформульовані в міжнародних актах.
Також важливим є присутність в числі персоналу кримінально-виконавчої установи дієтолога, на якого необхідно покласти здійснення щоденного контролю за калорійністю, якістю та кількістю їжі. Відсутність такої службової особи у складі персоналу фактично не дає змоги встановити та з’ясувати, чи відповідає їжа, яку готують для засуджених, вимогам санітарії, гігієни та калорійним показникам, а також чи є вона придатною для споживання та якісною. До речі, їдальні кримінально-виконавчих установ повинні відповідати всім вимогам, які ставляться до об’єктів громадського харчування. Тобто ув’язнені повинні отримувати інформацію про те, що вони споживають (меню та склад їжі), ця їжа повинна бути відповідної температури, якості та ґатунку. В кримінально-виконавчі установи повинні мати доступ контролюючі органи з питань якості їжі та її відповідності санітарним та гігієнічним вимогам.
Що стосується посилок і передач, якщо не розглядати їх в аспекті контактів із зовнішнім світом, то є незрозумілою заборона та обмеження кількості таких посилок і передач, особливо стосовно їжі. Вважаю, що кількість посилок та передач (продуктових) не має потреби обмежувати. Таке обмеження можливе лише з огляду на асортимент продуктів харчування, який, безперечно, не повинен містити ті продукти, передача яких до установ заборонена.
Враховуючи наведене, можна стверджувати, що на сьогодні вітчизняне законодавство, в частині харчування засуджених, не відповідає міжнародним стандартам, та не сприяє підтриманню у цих осіб почуття власної гідності і збереженню соціально-корисних навичок.
Персонал, підтримання дисципліни та ізоляція
Стосовно вказаних категорій Комітет відзначив наступне:
Персонал повинний бути професійним та мати багатий досвід міжособистого спілкування. Необхідно орієнтувати персонал на створення позитивних взаємин з ув’язненими. Крім того, держава повинна підвищувати та підтримувати престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи.
Відповідно до ст. 14 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу” до персоналу Державної кримінально-виконавчої служби України належать особи рядового і начальницького складу, спеціалісти, які не мають спеціальних звань, та інші працівники, які працюють за трудовими договорами в Державній кримінально-виконавчій службі України.
Працівники Державної кримінально-виконавчої служби, які відносяться до рядового або начальницького складу мають воїнські звання. Цей факт є порушенням тих зобов’язань, які взяла на себе Україна вступаючи до лав Ради Європи.
Як видно із наведеного визначення, вітчизняний законодавець основними ознаками персоналу називає службові ознаки. Аналогічні положення містяться в Законі України “Про Державну кримінально-виконавчу службу”. У вказаному законі, в частині 4 ст. 14 наведений текст присяги, яку приносять працівники кримінально-виконавчої служби. Зі змісту присяги вбачається, що вона орієнтована на виконання службового обов’язку та наказів. Присяга майже не торкається ув’язнених та засуджених осіб, в неї не йдеться про дотримання та зміцнення прав та свобод людини, підвищення та поваги до гідності особи. Отже, можна констатувати, що за своїм духом присяга відповідає принципам радянських часів, коли головним було виконання службового обов’язку.
На відміну від вітчизняних пріоритетів, міжнародні акти називають пріоритетом – багатий досвід міжособистісного спілкування, створення позитивних взаємин з ув’язненими. У частині завдань та пріоритетів, які формулюються у вітчизняному законодавстві та у міжнародних актах, положення законодавства України суперечать міжнародним стандартам поводження із ув’язненими.
Для виправлення вказаного становища необхідно на законодавчому рівні визначити пріоритети кримінально-виконавчої служби України, підвищити престижність професії працівника кримінально-виконавчої системи, в тому числі й шляхом суттєвого підвищення рівня оплати труда працівників цієї системи, а також підвищити вимоги до кандидатів на посади робітників кримінально-виконавчої служби. Однією з основних з вимог до кандидатів на ці посади повинна стати наявність досвіду міжособистісного спілкування, наявність досвіду роботи в колективі та вміння налаштовувати цей колектив на позитивний лад.
Питання підтримання дисципліни в кримінально-виконавчих установах регламентуються статтями 132-135 КВК України.
Мінімальні стандарти поводження із засудженими формулюють такі вимоги до дисциплінарних заходів та покарання:
Законом або правилами відповідного компетентного органу має визначитися:
- поведінка, що становить дисциплінарний проступок;
- вид та тривалість покарання, що може бути застосоване;
- орган, який має право призначити таке покарання;
- процедура оскарження та орган, який розглядає скаргу;
- жоден засуджений не може бути покараний, якщо йому не була надана належна можливість захисту;
- колективні покарання, тілесні покарання, покарання шляхом поміщення у темну камеру, а також будь-яке жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, покарання, суворо забороняються як види покарання за дисциплінарний проступок;
- засуджені не повинні призначатися у дисциплінарному порядку на роботу по обслуговуванню установи.
Якщо порівняти наведені вимоги з національним законодавством, то можна впевнитися, що останнє не відповідає міжнародним нормам.
Так, кримінально-виконавче законодавство України не містить будь-яких норм, які б визначали, в чому має полягати дисциплінарний проступок, яка поведінка є його складом. Єдина норма, в якій згадується про деякі склади проступків – це норма „злісний порушник режиму”. У ній перелічені порушення режиму, які визнаються злісними. До речі, ця норма також не є досконалою, оскільки її редакція фактично фіксує не склади проступків, а „статус” засудженого. Якщо засуджений здійснює будь-який з проступків, вказаних у ст. 133 КВК України, то він „автоматично” отримує статус „злісного порушника”. Такий стан речей є порушенням всіх принципів притягнення особи до відповідальності, до якої, як відомо, можна притягнути особу лише за наявності доказів та відповідних рішень компетентного органу. Редакція ст. 133 КВК України – це випадок так званої „стигматизації” особи.
Відповідно, оскільки не має складів проступків, немає й строків та видів покарань, які можуть бути за них накладені. Процедура оскарження, орган, який її здійснює, та можливість захисту засудженим своїх інтересів відсутня взагалі.
І класичний випадок недотримання рекомендації міжнародних актів – це наявність в кримінально-виконавчому законодавстві такої дисциплінарної санкції, як призначення на позачергове чергування по прибиранню території місця позбавлення волі.
Після проведення інспектувань кримінально-виконавчих установ Комітет сформулював такі рекомендації стосовно матеріальних умов при реалізації дисциплінарної практики:
- забезпечити опалення та доступ до природного освітлення у приміщення штрафних ізоляторів (ШІЗО) та приміщеннях камерного типу (ПКТ);
- забезпечити засудженим, які тримаються в ШІЗО та ПКТ, можливість щоденно займатися фізичною зарядкою на відкритому повітрі;
- переглянути порядок застосування стягнення у виді поміщення засудженого до ПКТ, з метою забезпечення можливості для засуджених проводити побачення з близькими та родичами;
- скасувати заборону на передачу посилок засудженим, які знаходяться у ПКТ;
- скасувати правило, відповідно до якого з засудженого стягуються кошти за короткострокові та довгострокові побачення;
- забезпечити нормальні матеріальні умови під час проведення побачень (приміщення повинні бути просторі та забезпечені столами, стільцями та ін.);
- у всіх установах забезпечити засуджених пам’ятками, яка пояснює до яких національних та міжнародних органів вони можуть звертатися, включаючи їх адреси;
- забезпечити засудженим конфіденціальний доступ до всіх національних та міжнародних органам та організаціям, уповноваженим приймати скарги[12].
Як видно, практично жодна з рекомендацій Мінімальних стандартів поводження із засудженими та Комітету не дотримується в Україні.
Контакти із зовнішнім світом
Пункт 43.1. Мінімальних стандартних правил поводження з ув’язненими встановлює положення, відповідно до якого в’язні повинні мати можливість спілкуватися з їхніми сім’ями та з урахуванням вимог виправлення, безпеки та порядку особами або представниками поза в’язничних організацій, а також вони повинні мати можливість бачитися з цими особами якнайчастіше.
Тобто правила орієнтують на те, щоб надати в’язням можливість зберігати свої стосунки з рідними та близькими друзями, і, зокрема, зі своїми дружинами і дітьми. Підтримання таких стосунків є вирішальне важливим для всіх цих осіб, тим більш в контексті соціальної реабілітації. Основний принцип – сприяння контактам із зовнішнім світом. Будь-які обмеження таких контактів мають ґрунтуватися виключно на досить очевидних міркуваннях безпеки чи бути пов’язані з наявними ресурсами.
У зв’язку з цим Комітет підкреслює необхідність певної гнучкості у застосуванні правил щодо режиму відвідування та телефонних розмов з тими ув’язненими, сім’ї яких проживають на значній відстані від місця позбавлення волі[13].
Комітет цілком усвідомлює, що в деяких випадках є необхідність надавати побачення в закритих кабінках. Проте Комітет пропонує українським органам переглянути умови, за яких відбуваються побачення, з метою забезпечити якомога більше простору для проведення побачень[14].
Отже, міжнародні нормативні акти під контактами із зовнішнім світом розуміють можливість для ув’язнених бачитися з сім’ями та представниками поза в’язничних організацій, можливість вести листування, отримувати тимчасові звільнення з місць тримання, а також можливість отримувати інформацію про події та явища, які відбуваються в суспільстві, державі та за її межами.
У цій сфері вітчизняне законодавство має цілу низку протиріч та невідповідностей міжнародним стандартам. Національне законодавство інститут контактів із зовнішнім світом поділяє, так би мовити, на три частини.
Перше – це побачення засуджених з родичами. Цей інститут є правом засудженого та досить чітко регламентований законодавством. Останнім часом положення щодо побачень засуджених значно лібералізувалися. Основні недоліки цього інституту полягають у матеріальних умовах, в яких проходять такі побачення. Комитет вказував, що у деяких установах побачення відбуваються в вузьких кабинках, обладнаних скляними перегородками. Зараз в багатьох установах тривають роботи із збільшення площі приміщень для побачення.
Друге – це листування засуджених. Згідно зі ст. 113 КВК України засудженим дозволяється одержувати й відправляти листи й телеграми за свій рахунок без обмеження їхньої кількості. Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду. Кримінально-виконавче законодавство не встановлює, що таке перегляд, як він відбувається, та в якому порядку листи не відправляються у разі, якщо лист «не пройшов» перегляд. Чинне законодавство інших галузей вітчизняного права також не містить поняття «перегляд». У такій редакції «перегляд» листів фактично є цензурою, яка, до речі, згідно зі ст. 15 Конституції України заборонена. Комітет в своїх доповідях про стан дотримання Конвенції проти катувань вказував, що будь-яка неоднозначність у цій області загрожує появі зловживань.
І третє – це телефонні розмови засуджених. Стаття 110 КВК встановлює, право засуджених на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації. Комітет відносно телефонних розмов рекомендував надавати більше можливостей засудженим, зокрема, на телефонні розмови, якщо родичі таких засуджених мешкають далеко від установи та їх можливість приїжджати на побачення обмежена.
Незважаючи на наведені рекомендації, Правила внутрішнього розпорядку, які є підзаконним актом, звужують можливості засуджених здійснювати телефонні розмови. Таке право засуджених обмежується редакцією п. 46 Правил. Цей пункт реалізацію права засуджених на телефонні розмови обмежує «наявністю технічної можливості». Тобто достатньо зробити вигляд, що технічної можливості немає (засуджений цього перевірити не має змоги), і телефонні розмови можна не надавати. Така редакція Правил суперечить положенням Кодексу, який формулює право засудженого на телефонні розмови в безумовному виді.
І хоча Комітет згадував про те, що право на телефонні розмови може бути обмежено «нестачею ресурсів», нормативна суперечливість, яка є в національному законодавстві не може вважатися нормальною, оскільки Комітет згадує про випадки, коли право на телефонні розмови є беззаперечним, але в випадку, якщо ресурсів «раптом» не стало, розмови можуть бути припинені. Але ніяким чином не можна формулювати статтю так, щоб вона залишала простір для маніпулювання правом засудженого, яке в такому випадку взагалі перестає бути правом.
2.6. Особливості тримання окремих категорій засуджених (неповнолітні, жінки, засуджені до довічного позбавлення волі)
Неповнолітні
Неповнолітні – це специфічний контингент, який відрізняється від інших осіб, які утримуються в кримінально-виконавчих установах не лише віковою ознакою, а й фізіологічними, психологічними та інтелектуальними ознаками. Відповідно до цієї різниці неповнолітня особа, перш за все, потребує більшої уваги та участі з боку співробітників установ. З ними необхідно проводити більше часу, займати таких осіб соціально-корисною діяльністю, включати до навчального процесу. Неповнолітні на відміну від дорослих мають набагато більшу та інтенсивну моторність та потребу в переміщенні і прогулянках, тому їх потрібно притягати до спортивних ігор та більш частих прогулянок. Неповнолітні особи у більшості не пройшли належну соціалізацію і тому у ставленні до них виховальний процес повинен мати ознаки більшої інтенсивності та мотивування самих неповнолітніх. Щодо інтелектуальних та психологічних здібностей неповнолітніх, то їх можна охарактеризувати як найбільш нестабільні. На них легше здійснювати вплив, в тому числі і негативний, легше нав’язувати авторитети, в тому числі і кримінальні. Саме тому неприпустимо, щоб під час відбування покарання неповнолітні контактували з дорослими особами, які завдяки своїй фізичній, психічній та кримінальній “зрілості” можуть домінувати серед неповнолітніх та, фактично, примушувати неповнолітніх до вчинення певних дій.
Враховуючи вказану специфіку, Комітет вказував:
Слід виявляти особливу пильність, щоб належним чином захистити психічний та фізичний стан засуджених неповнолітніх.
Серед основних вимог та рекомендацій Комітету стосовно тримання засуджених неповнолітніх можна назвати такі:
- матеріальні умови тримання засуджених неповнолітніх повинні мати, серед іншого, гарне оформлення та пропонувати відповідну здорову стимуляцію;
- необхідно забезпечити всі умови для підтримання особистої гігієни засуджених неповнолітніх, особливо засуджених неповнолітніх дівчат;
- повинна бути запропонована повна програма навчання, занять спортом, професійної підготовки, відпочинку та інших видів умотивованої діяльності. При цьому програма повинна бути майже однаковою як для хлопчиків, так і для дівчат;
- повинні бути забезпечені контакти з зовнішнім світом. Активна підтримка таких контактів може справити позитивний вплив на позбавлених волі неповнолітніх злочинців, багато з яких можуть мати проблеми у поведінці через неможливість знайти вихід емоціям або неможливість реалізувати прагнення до реалізації суспільних контактів. Заборонено карати неповнолітніх у дисциплінарному порядку позбавленням права отримувати контакти з зовнішнім світом;
- неповнолітні повинні мати можливість звертатися зі скаргами як в межах закладу, так і поза його межами, та мати право на конфіденційний доступ до відповідного органу влади;
- необхідно забезпечити регулярні візити незалежного органу (комісії відвідувачів або судді) до усіх закладів, де тримають неповнолітніх з метою безпосереднього отримання скарг від засуджених та інспектування приміщень;
- медичне забезпечення повинно бути належним та не обмежуватися лише забезпеченням ліками. Необхідно проводити навчання засуджених, яке повинно включати інформацію про ризик вживання наркотиків та про хвороби, якими можна заразитись[15].
Необхідно відзначити і позитивну тенденцію. Спостереження, які були зроблені Комітетом дозволяють припустити, що в більшості установ випадки жорстокого поводження трапляються досить рідко. Випадки жорстокого поводження з неповнолітніми трапляються через відсутність достатнього захисту таких осіб, а не через свідомий намір причинити їм страждання.
Отже, це можна відзначити як недолік – відсутність соціального захисту неповнолітніх взагалі і неповнолітніх засуджених зокрема.
Розглянемо, як національне законодавство відрізняється від міжнародних актів.
Для неповнолітніх засуджених утворюються спеціальні кримінально-виконавчі установи – виховні колонії. До речі, як того і вимагають рекомендації Комітету.
Як видно з назви, ці установи орієнтовані, перш за все, на виховання засудженого. Вважається, що особа в неповнолітньому віці більш сприйнятлива, на неї можна здійснювати корегуючий вплив, звички та властивості особи в цьому віці є більш змінюваними, а сама особа краще піддається вихованню, навчанню та корекції.
КВК України в ст. 143 фіксує такі особливості відбування покарання у виховних колоніях:
у виховних колоніях засуджені мають право:
- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до ста відсотків мінімального розміру заробітної плати;
- одержувати щомісяця короткострокове і один раз на три місяці тривале побачення;
- одержувати протягом року дев'ять посилок (передач) і чотири бандеролі.
Частина 2 цієї статті передбачає можливість поліпшення умов тримання засуджених. Так, при сумлінній поведінці і ставленні до праці та навчання після відбуття не менше однієї четвертої частини строку покарання засуджені мають право на поліпшення умов тримання і їм може бути дозволено:
- додатково витрачати на місяць гроші в сумі шістдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати;
- додатково одержувати один раз на три місяці короткострокове побачення, яке за постановою начальника виховної колонії може проходити за межами виховної колонії;
- додатково одержувати протягом року три посилки (передачі) і чотири бандеролі.
Здається, вказана стаття не відбиває тих особливостей, які дійсно властиві режиму тримання в виховних колоніях. Стаття 143 КВК називає лише окремі елементи режиму, які хоча і відрізняють виховні колонії від виправних але не містять суттєвих ознак цієї різниці. Зі змісту цієї статті неможливо впевнитися в виховному характері відбування неповнолітнім покарання. Вважаю, що основними особливостями виховних колоній повинні бути названі:
- більш м’який та лояльний режим тримання. Його прояв полягає в тому, що для засуджених неповнолітніх передбачені більш якісні умови тримання взагалі, підвищені норми харчування, більші можливості для занять спортом, участі в інших заходах;
- можливості щодо навчання засуджених;
- специфічні умови праці засуджених, які передбачені законодавством про працю (скорочена тривалість роботи, заборона притягати до певних видів робіт та до робіт у певний період доби);
- заборона у застосуванні спеціальних засобів безпеки та накладення дисциплінарних стягнень;
- обмеження застосування деяких заходів щодо неповнолітніх (переміщення без супроводу, слідування до місця вибуття при звільненні засудженого, переведення неповнолітніх в інші колонії, т.ін.);
- більші можливості щодо звільнення та дострокового звільнення засуджених.
За сумлінну поведінку і ставлення до праці та навчання, активну участь у роботі самодіяльних організацій і виховних заходах до засуджених неповнолітніх можуть застосовуватися додаткові заходи заохочення:
Неповнолітнім надається можливість покидати межі колонії та відвідувати культурно-видовищні і спортивні заходи за межами колонії.
Наступним інститутом, який властивий для виховних колоній і на який необхідно звернути увагу – це переведення засуджених із виховної колонії до виправної колонії (ст. 147 КВК України). За загальним правилом засуджений, який досяг 18-річного віку, переводиться до колонії для дорослих, але з цього правила є виключення, спрямовані на закріплення результатів навчання та виховання.
Нажаль, матеріальне забезпечення установ, де тримаються неповнолітні, все ж таки не мають багатьох засобів візуального стимулювання засуджених стосовно засобів гігієни для неповнолітніх, особливо жіночої статі, то цей фактор також залишає бажати кращого.
Стосовно взаємин з зовнішнім світом та позав’язничними організаціями, то тут національне законодавство передбачає додаткові органи, які покликані сприяти таким контактам. Але тут така ж сама проблема, як і у дорослих. Усі органи, які повинні здійснювати громадський контроль та допомогу, створені з чиновників, яких, в свою чергу, не можна розглядати, як контингент, здатний позитивно впливати на установи, де тримають неповнолітніх. Так, для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу і зміцненні матеріально-технічної бази колонії, вирішення питань соціального захисту засуджених, трудового і побутового влаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюється піклувальна рада з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій.
Негативною є також закріплена в нормативних актах норма ставлення до неповнолітніх. Так, під час спілкування із засудженими адміністрація виховної колонії звертається до засудженого на «ти» або називають їх по імені, або «вихованець». Навряд чи можна вважати, що звернення на «ти» сприяє більш кращому усвідомленню засудженим своєї особистості.
Тримання засуджених жінок.
Стосовно особливостей тримання засуджених жінок рекомендації Комітету є такими:
- персонал установ, де тримаються жінки бажано повинен складатися як жінок, так і з чоловіків. Але розподіл функцій персоналу повинен бути таким, щоб забезпечити правильний з гендерної точки зору підхід до засудженої. Наприклад, обшуки повинні проводитися особою одного полу із засудженою;
- Комітет вітає практику поширену в деяких країнах, відповідно до якої разом утримуються засуджені різного полу, які є подружжям. Але засуджені повинні погоджуватися на таке тримання та повинні пройти ретельний відбір та мати постійний нагляд;
- змістовна діяльність, якою займають жінок, має бути доступна у тій же мірі, що й аналогічно утримуваним засудженим чоловікам;
- необхідно докладати зусиль для задоволення потреб позбавлених волі вагітних жінок в особливому харчуванні;
- аксіомою має бути, що діти не повинні народжуватися у неволі;
- будь-який передпологовий та післяпологовий догляд у місці позбавлення волі має дорівнювати догляду, який надається поза межами пенітенціарної системи;
- особливі гігієнічні потреби жінок повинні задовольнятися належним чином;
- охорона здоров’я засуджених жінок (та інших засуджених) повинна відповідати стандартному рівню медичного обслуговування у відповідній країні.
Розглянемо національне законодавств, яке регламентує особливості тримання засуджених жінок. Перш за все, для засуджених жінок встановлюється два види кримінально-виконавчих установ – це виправні колонії мінімального та середнього рівня безпеки.
Ніяких специфічних рис законодавець не окреслює та не встановлює. Будь-яких відмінностей, які пов’язані з фізіологією, психологією та фізичними можливостями жінок, закон також не передбачає. Харчуванням, одягом, а також комунально-побутовими послугами засуджені жінки забезпечуються за нормами, встановленими для засуджених, які відбувають покарання у виправній колонії.
Існує та врегульована КВК певна специфіка щодо тримання окремих категорій жінок. Йдеться, насамперед, про вагітних жінок, матерей-годувальниць та жінок, які мають дітей віком до 3 років. Так, ст. 141 КВК встановлює особливості відбування покарання засудженими вагітними жінками, матерями-годувальницями і жінками, які мають дітей віком до трьох років. Ці особливості полягають, зокрема, в тому, що при виправних колоніях, де відбувають покарання жінки, можуть бути організовані будинки дитини, в яких жінки, крім засуджених до позбавлення волі на строк більше п'яти років за умисні тяжкі та особливо тяжкі злочини, можуть тримати своїх дітей віком до трьох років. При цьому спілкуватися зі своїми дітьми, які знаходяться у будинках дитини, засуджені жінки можуть без обмежень, але у вільний від роботи час.
Що стосується окремих елементів режиму, то окремі категорії жінок можуть одержувати більшу кількість продуктових посилок (передач). Йдеться про матерей-годувальниць і вагітних жінок. Кількість й асортименті цих посилок визначається медичним висновком.
Діти засуджених жінок за згодою матері можуть передаватися її родичам чи за згодою матері та за рішенням органів опіки і піклування – іншим особам. Або після досягнення трирічного віку вони направляються до відповідних дитячих закладів.
Крім вказаних особливостей, законодавець також передбачає можливість для жінок проживати за межами виправної колонії (ст. 142 КВК). Така можливість існує за певних умов. Зокрема, необхідно, щоб жінка сумлінно ставилася до праці і додержувалася вимог режиму. У цьому разі за постановою начальника виправної колонії і за погодженням із спостережною комісією може бути дозволено проживання за межами виправної колонії на час звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю і пологами, а також до досягнення дитиною трирічного віку.
Під час проживання за межами колонії жінки перебувають під наглядом адміністрації колонії, для них встановлюється ціла низка виключень із загальних умов тримання засуджених.
Після закінчення періоду звільнення від роботи у зв'язку з вагітністю та пологами засуджені жінки виконують роботу за вказівкою адміністрації виправної колонії, їм нараховується заробіток на загальних підставах з іншими засудженими, які відбувають покарання у виправній колонії даного виду.
У разі систематичного або злісного порушення встановлених правил поведінки право на проживання за межами колонії скасовується за постановою начальника виправної колонії, погодженою із спостережною комісією, і засуджені жінки повертаються в колонію для подальшого відбування покарання.
Специфіка відповідальності засуджених жінок відрізняється тим, що законодавець встановлює додаткові критерії такої відповідальності, а саме критерій систематичності та критерій злісності порушення. Отже, якщо жінка порушує режим, але ці порушення не є систематичними або злісними, то вона не може бути позбавлена права проживати за межами виправної колонії.
Таким чином, норми національного законодавства відповідають вимогам та рекомендаціям Комітету і у цій сфері на практиці не дуже багато скарг на умови тримання. Лише стосовно охорони здоров’я необхідно вказати, що медичне обслуговування в Україні не є належним не тільки в кримінально-виконавчих установах, а й на волі і тому в цій частині реформування умов тримання засуджених ще має відбуватися.
Засуджені до довічного позбавлення волі.
Засудження до довічного позбавлення волі в Україні – є особливим видом покарання, яке може застосовуватися у виключних випадках, котрі визначені законом.
Правовий статус засуджених до довічного позбавлення волі, відповідно до положень чинного законодавства, не має якихось суттєвих відмінностей порівняно з засудженими до позбавлення волі на певний строк. На засуджених до довічного позбавлення волі повинні у повному обсязі поширюватися основні права й обов'язки засуджених до позбавлення волі, що визначені КВК України, нормативно-правовими актами Департаменту. Але насправді їх правовий статус має багато відмінностей та особливостей.
Відповідно до ст. 150 КВК України засуджені до довічного позбавлення волі відбувають покарання у спеціальних установах – виправних колоніях максимального рівня безпеки.
Засуджені до довічного позбавлення волі тримаються окремо від інших засуджених та осіб, узятих під варту, в окремих камерах, у залежності від наявної жилої площі, психологічної сумісності проживання за визначенням адміністрації установи. У необхідних випадках, з метою захисту засудженого від можливих посягань на його життя з боку інших засуджених чи запобігання вчиненню ним нового злочину або за наявності медичного висновку його можуть тримати в одиночній камері за мотивованою постановою начальника колонії.
Чоловіків, засуджених до довічного позбавлення волі, розміщують у камерах з дотриманням вимог роздільного тримання. Тобто, окремо тримають чоловіків і жінок; вперше засуджених до позбавлення волі окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі. Ізольовано від інших засуджених, а також роздільно тримають засуджених, яким покарання у виді смертної кари замінено довічним позбавленням волі. Окремо тримаються засуджені, які раніше працювали в суді, органах прокуратури, юстиції та правоохоронних органах.
Як видно, засуджені до довічного позбавлення волі тримаються в установах з найбільш суворим режимом. Цей режим має певну специфіку порівняно з іншими категоріями засуджених, навіть тих, хто також тримається на максимальному рівні безпеки. Розглянемо деякі права засуджених до позбавлення волі та їх реалізацію в світлі дотримання вимог та рекомендацій Комітету та міжнародних актів.
Засуджені до довічного позбавлення волі мають право:
- мати короткострокове побачення один раз на шість місяців. В частині побачень Комітет висував такі рекомендації: зробити рівними права засуджених до довічного позбавлення волі на побачення з правами засуджених, які тримаються у колоніях. Отже, національне законодавство суперечить міжнародному досвіду в частині надання побачень засудженим до довічного позбавлення волі. Причому, це протиріччя є незрозумілим, оскільки ніякого розумного підґрунтя таким обмеженням немає. Чому засудженим до довічного позбавлення волі неможна зустрічатися з тими, хто про них пам’ятає та бажає бачити?
- одержувати протягом року дві посилки (передачі) та дві бандеролі (дію норми абзацу одинадцятого пункту 23 вже стало традиційним зупиняти на кожен поточний рік). Стосовно цього права засуджених, Комітет рекомендував здійснити аналогічно до права на побачення. Такі права повинні бути рівними щодо засуджених до довічного позбавлення волі та засуджених, які тримаються в колоніях з менш суворим режимом. І взагалі, всі обмеження щодо отримання засудженим посилок повинні бути зняті, тим більш з огляду на те, що кримінально-виконавча система не має змоги задовольнити всі потреби засудженого.
- витрачати на місяць для придбання продуктів харчування і предметів першої потреби гроші, зароблені в колонії, в сумі до п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати. Обмеження щодо користування грошами, якщо вони зароблені засудженим також є незрозумілим, оскільки суперечить рекомендації Комітету відповідно до якої умови тримання засуджених не мусять бути карою. Карою повинно бути власне покарання, його зміст.
Як і всі засуджені, засуджені до довічного позбавлення волі повинні працювати. Але організація їх праці має специфіку. Засуджені до довічного позбавлення волі залучаються до праці тільки на території колонії з урахуванням вимог тримання їх у приміщеннях камерного типу. Тобто такі засуджені працюють фактично у тих самих приміщеннях, де і живуть. Навряд чи цей стан можна назвати таким, що відповідає мінімальним санітарним нормам. Комітет рекомендував забезпечити засуджених до довічного позбавлення волі працею та іншою корисною діяльністю за межами камер (спорт, освіта, вільний час, тощо). Нажаль, на сьогодні немає політичної волі к таким змінам в кримінально-виконавчому законодавстві.
Крім того, серед особливостей вимог режиму, що відносяться до осіб, які відбувають довічне ув’язнення, є вимога про надання засудженим до довічного позбавлення волі одягу спеціального зразка. Переміщення таких осіб на території установи та за її межами (крім участі в судовому засіданні) в іншому одязі заборонено. У зв’язку з цим Комітет відзначав, що форма повинна бути такого кольору, який би не принижував гідність засудженого та не припускати на форму ярликів, які мають відношення до вироку. В цій частині ситуація в Україні подекуди змінюється на краще. Форма засуджених до довічного позбавлення волі стає більш прийнятною та не містить ознак стигматизації.
Також треба звернути увагу на те, що законодавець дуже суперечливо визначив реалізацію такого елементу режиму як підтримання комунікативних здібностей засудженого та його участі у суспільному житті установи. Правила внутрішнього розпорядку містять таке положення: самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються. Отже, засуджені до довічного позбавлення волі позбавлені можливості якимось чином реалізувати себе хоча б шляхом організації суспільного життя в колонії. Також засудженим до довічного позбавлення волі фактично заборонено приймати участь у групових спортивних заходах. Таке положення випливає із Правил внутрішнього розпорядку, які дозволяють надавати засудженим до позбавлення волі можливість приймати участь в таких заходах лише зі спливом 10 років покарання. Вказані положення національного законодавства також суперечать загальним рекомендаціям міжнародних організацій.
Крім вказаного Комітет рекомендував таке:
- забезпечити, щоб у відповідних інструкціях штучне освітлення камер засуджених до довічного позбавлення волі не залишалося увімкненим на ніч, крім тих випадків, коли це необхідно. Зважаючи на те, що такого положення в нормативних актах немає, а на практиці таке існує, можна стверджувати що таке становище суперечить загальній вимозі, сформульованій в КВК України, щодо створення таких умов в колоніях, які б зводили до мінімуму умови тримання в колоніях відносно умов на волі.
- аналогічно попередньому зауваженню, практика застосування до засуджених до довічного позбавлення волі наручників під час, наприклад, проведення побачень та при пересуванні також є порушенням вимог міжнародних актів та ч. 2 ст. 102 КВК України (стосовно зведення до мінімуму різниці між триманням у колоніях та умовами на волі). Комітет відзначав що такий захід (безпідставне застосування наручників) може розглядатися як неспівмірно суворий та каральний. Крім того, така практика порушує й положення статті 106 КВК України.
Отже, як видно з наведеного, норми національного законодавства, які регламентують правила тримання окремих категорій осіб, не відповідають міжнародним актам та рекомендаціям Комітету.
2.7. Звільнення від відбування покарання у виді позбавлення волі (порядок, допомога звільненим, нагляд та контроль за поведінкою звільнених)
Міжнародні нормативні акти та рекомендації Комітету в сфері звільнення засуджених в основному стосуються інститутів допомоги засудженим, які звільняються від відбування покарання. Ця допомога повинна сприяти поверненню засудженого до загальноприйнятого життя, зокрема, поверненню у сім’ю, на роботу та взагалі до суспільства.
Відповідно до Мінімальних стандартів поводження з засудженими допомога після звільнення повинна здійснюватися шляхом запровадження програм підготовки до звільнення або шляхом умовного звільнення під відповідний нагляд з активною соціальною підтримкою.
Крім того, в’язничні адміністрації повинні підтримувати тісні контакти з соціальними службами, які надають засудженим допомогу у справі реінтеграції.
Міжнародні акти звертають увагу на необхідність забезпечення засудженого, який звільняється, одягом, відповідним до пори року, грошима, достатніми для прямування до пункту призначення та документами.
У національному законодавстві України питанню допомоги та соціальної адаптації приділено значну увагу. Крім положень Кримінально-виконавчого кодексу України існують ще окремі нормативні акти, які регламентують ці відносини. Серед них такі: Наказ Державного департаменту № 139/405/150 від 29.06.2000 р. «Про порядок взаємодії органів та установ кримінально-виконавчої системи з територіальними органами внутрішніх справ та центрами зайнятості населення з питань підготовки засуджених до звільнення та про надання допомоги в трудовому та побутовому влаштування особам, які звільнилися з місць позбавлення волі» та Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк».
Наказу Департаменту властива певна «процесуальність». Цей акт дуже ретельно розглядає порядок обміну кримінально-виконавчими установами та підрозділами внутрішніх справ і місцевими службами зайнятості запитами, які стосуються «можливості проживання засудженого за обраним місцем» та запит для надання допомоги при працевлаштуванні, а також порядок повідомлень органами у справах неповнолітніх (якщо йдеться про неповнолітню особу) до територіального органу виконання покарань. Як видно, ці положення не спрямовані на дійсну допомогу, скоріш йдеться про встановлення контролю за звільненою особою, який, до речі, нічим не регламентований. Отже, реального механізму допомоги звільненій особі цей акт не встановлює.
Те ж саме можна сказати про Закон України «Про соціальну адаптацію осіб, які відбували покарання у виді обмеження волі або позбавлення волі на певний строк». Преамбула Закону встановлює, що цей акт визначає умови і порядок надання соціальної допомоги звільненим від відбування покарання, але це не зовсім так. Закон містить загальні положення щодо організації процесу допомоги особам, звільненим з місць позбавлення волі, та їх соціальної адаптації. Конкретних правил та порядку надання допомоги в ньому немає. Його положення обмежуються бланкетними нормами, відповідно до яких звільнений, наприклад, може отримувати житло, відповідно до положень ЖК України (а отже, ніяк, оскільки кодекс, прийнятий ще у радянські часи, не містить будь-яких положень, котрі б допомогли звільненому зорієнтуватися, стати на облік та отримати житло), стати на облік у службі зайнятості відповідно до Закону «Про зайнятість населення», отримати освіту відповідно до закону «Про освіту».
Відповідно до ст. 3 Закону «Про соціальну адаптацію...» органами «соціального патронажу» є органи місцевого самоврядування, служби у справах неповнолітніх і т. ін. Як видно, всі ці органи не входять до кримінально-виконавчої системи та служби й тому, фактично, правовідносини між звільненим та органами патронажу не можна розглядати в кримінально-виконавчому аспекті. До того ж на названі органи покладено багато інших функцій, що не сприяє оперативному та якісному вирішенню ними проблем, які стоять перед звільненими від відбування покарання.
Серед заходів сприяння адаптації, які заслуговують на увагу, є забезпечення засуджених житлом. У цей час в Україні дійсно утворені та функціонують установи на кшталт гуртожитків та інтернатів, до яких поміщують звільнених у разі, якщо в них немає житла, або воно тимчасово зайняте.
Таким чином, положення національного законодавства, які регулюють порядок надання допомоги звільненим особам, носять загальний, декларативний і «процесуальний» характер, який, в кінцевому підсумку, направлений на встановлення контролю за звільненими особами, а не на надання їм допомоги.
3. Висновки
Розглянутий матеріал дозволяє зробити висновки та надати рекомендації, які можуть стати у нагоді в процесі подальшого реформування кримінально-виконавчої системи України.
Взагалі, останнім часом кримінально-виконавче законодавство України зазнало багато змін, які в цілому носять позитивний характер та спрямовані на поліпшення та лібералізацію умов тримання засуджених. Але це лише законодавство. Фактичний стан справ значно гірший, ніж нормативні положення.
Висновки за проведеним дослідженням є такими.
1. Чинне кримінально-виконавче законодавство України не відповідає міжнародним стандартам, і ця невідповідність полягає у відсутності системності, узгодженості, відсутності реальних механізмів реалізації тих положень, що у якості декларацій, все ж таки потрапили до законодавства. Особа, яка тримається в кримінально-виконавчих установах, не має відповідних важелів, за допомогою яких вона мала би змогу приводити у дію механізми забезпечення та отримувати доступ до деяких можливостей, передбачених кримінально-виконавчим законодавством.
2. Порівняно з вимогами міжнародних актів чинне законодавство України не містить чітких положень щодо матеріального забезпечення засуджених. Вимоги до забезпечення засуджених наведені в ст. 115 КВК України. Кодекс встановлює, що особам, які відбувають покарання у виправних і виховних колоніях, створюються необхідні житлово-побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Норма жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів, у виховних колоніях і у виправних колоніях, призначених для тримання жінок, – чотирьох квадратних метрів, у лікувальних закладах при виправних колоніях, у виправних колоніях, призначених для тримання і лікування хворих на туберкульоз, у стаціонарі – п'яти квадратних метрів.
3. Другим висновком є те, що законодавству України в сфері регламентування умов тримання засуджених, поряд з надмірною урегульованістю, притаманна невідпрацьованість механізмів реалізації тих норм та положень, які закріплені в нормативних актах.
Ці дві обставини зводять нанівець багато позитивних положень, які останнім часом з’явилися у кримінально-виконавчому законодавстві. Мова йде про декларації, які стосуються закріплення прав та свобод ув’язнених, поваги до їх честі та гідності, дотримання міжнародних актів під час ув’язнення осіб. Такі положення потрапляють до законодавства, але вони або сформульовані таким чином, що нікого ні до чого не зобов’язують, або немає механізмів контролю їх виконання та притягнення до відповідальності посадових осіб кримінально-виконавчої служби, які їх порушили, або начебто й сформульовані зрозуміло, але їх неможливо реалізувати, оскільки такі норми не утворюють системи, що дозволяє за допомогою інших норм приводити їх у дію та користуватися ними.
Вище ми вказували на подібні випадки. Вважаю, що будь-які положення, що вносяться в законодавство, повинні узгоджуватися з вже існуючими нормами та передбачати порядок та механізм їх реалізації та застосування. Прикладом таких положень може бути медичне обслуговування засуджених та харчування, всі форми контактів із зовнішнім світом.
Як ми раніше відмічали, необхідно вказати на різницю, яка існує в системах права і правових доктринах України та інших країн Західної Європи. Різниця полягає у тому, що українська правова доктрина йде шляхом тотального врегулювання суспільних відносин. Це породжує певні складнощі та непорозуміння. Основні складнощі, які виникають на цьому шляху – врегулювання всіх суспільних відносин неможливе, а спроби зробити це приводять лише до плутанини та породження мертвих та суперечливих норм. Крім того, врегульовані суспільні відносини для їх застосування вимагають врегулювання й інших відносин. Наприклад, положення про харчування ув’язнених вимагає, щоб були сформульовані норми харчування. Закріплення норм харчування підштовхне до врегулювання механізму контролю за дотриманням цих норм та якості їжі. Наявність контролю покличе до життя необхідність виділення відповідних посадових осіб. Особи, які будуть контролювати харчування, повинні будуть нести відповідальність за здійснення своїх функцій і т. ін.
Європейській правовій доктрині властивий принцип, який можна назвати принципом “розумності”. Зміст цього принципу не розшифровується і саме в цьому полягає його сутність, що законодавець багато в чому покладається на здоровий глузд, життєвий досвід та інші фактори, які мають, з огляду на нашу систему права, випадковий характер. Можна цю відмінність охарактеризувати й по-іншому – країни Європи більше довіряють своїм громадянам і особі взагалі.
4. Із попереднього випливає наступний висновок щодо концепції (парадигми) вітчизняної системи покарання. Основною ідеєю цієї концепції фактично є ідея виховання комплексу вини у особи, яка засуджена. Всі умови, порядок, механізми реалізації правообмежень (щодо взяття під варту) та каральних елементів (щодо покарання) спрямовані на те, щоб відрізнити ув’язнену особу від інших членів суспільства, занурити її в негативні наслідки вчиненого не з метою самокорекції, а з метою “усвідомлення” вчиненого. А це тягне за собою те, що особа відчуває відчуження від суспільства, відокремлення від нього та неможливість “повернутися” в нього. Тобто держава не “прощає”, і це вбачається у всіх інститутах, які спрямовані на так звану ресоціалізацію (адміністративний нагляд, соціальне та побутове забезпечення таких осіб, існуючі проблеми при працевлаштуванні та навіть «соціальний патронаж»). Ці інститути не носять характеру підтримки, а скоріше характер тотального контролю та недовіри.
Навіть мета покарання формулюється через категорію “свідоме відновлення” особи, її “повернення до самостійного загальноприйнятого соціально-нормативного життя”. Ці категорії, знову ж таки, свідчать про недовіру до особи, оскільки вони фактично вказують на те, що особа, яка вчинила злочин, діяла “несвідомо” та “несамостійно”. Але як вона тоді діяла, хто її спрямував на ці вчинки?
Вважаю, що уникнути виховання у особи комплексу вини можливо за допомогою формування такого ставлення до ув’язнених, яке позиціонує їх як рівноправних членів суспільства, котрі у зв’язку з певними факторами вчинили злочин, але це не робить їх відчуженими та неповноцінними. Як вказувала делегація Комітету, потрібно стосунки з ув’язненими будувати на основі міжособистисніх стосунків та підтримки. Для реалізації такої концепції, на мою думку, потрібно вилучити такі поняття, як виправлення та ресоціалізація, які фактично лише більш чітко проводять межу між “нормальним” членом суспільства та ув’язненим. Мета покарання та застосування інших обмежень до особи повинні обмежуватися виконанням певної процедури, яка не може містити елементів відокремлення, відчуження особи від суспільства, поміщення її в неприродні умови. У особи не повинна формуватися впевненість – “я – злочинець, я винуватий”, скоріше, він повинен усвідомити, що то була помилка, яку можливо виправити, але не потрібно повторювати. Можливо, доцільною буде допомога професійних психологів та психоаналітиків.
5. Основною проблемою, яка породжує невідповідність норм вітчизняного законодавства міжнародному, на мою думку, є й те, що в Україні немає культури та традицій ставлення до особи як до людини та особистості, поважання її як такої. Історично склалося так, що в Україні не було проміжків часу, на протязі яких формувалося б громадянське суспільство та основні суспільні, соціальні, демократичні та юридичні цінності, притаманні такому суспільству. Так було, коли Україна входила до складу Росії, Польщі, Австрії та Угорщини, так було і в радянські часи. Відповідно, у свідомості сучасного громадянина та члена українського суспільства не існує (а якщо існує, то не має змісту) такі поняття, як “гідність”, “честь” та “людське ставлення”. Така ситуація призводить до того, що ставлення до взятих під варту та засуджених складається суто в негативному сенсі. Ці люди є “бандитами”, і до них необхідно ставитися жорстко. Таке становище підтверджується й тим, що у часи недавньої помаранчевої революції одним із революційних гасел було: “бандити повинні сидіти в тюрмах!” Саме в цій фразі сконцентроване ставлення суспільства до засудженого. Вони повинні випасти із суспільства, не мати до нього доступу та сидіти в тюрмах. І саме таке ставлення зафіксоване в чинному кримінально-виконавчому законодавстві.
Ця теза підтверджується також наявністю у чинних нормативних актах такого поняття як „спецконтингент”, яким позначають засуджених. Незрозуміло, навіщо вводити до законодавства таке поняття, яке лише додає плутанини. Якщо користуватися юридичною лексикою та понятійним апаратом, то таких осіб потрібно називати або „засуджений”, або „підозрюваний”, або „взятий під варту”, оскільки це відповідає їх правовому статусу. І такий стан справ буде правильним. Тому пояснити наявність поняття „спецконтингент” можна лише атавізмами, які йдуть ще з табірної системи радянських часів, коли ув’язнені в прямому сенсі відрізалися від суспільства, рідних та близьких (заборона побачень, листування, ін.), метою було саме приниження, знеособлення людини, її знецінення та, в кінцевому підсумку, знищення. Іншого пояснення не може бути, оскільки особи, які знаходяться в установах кримінально-виконавчої системи не мають якихось „спеціальних” ознак, і тому іменувати їх „спецконтингентом” не потрібно. У зв’язку з цим вважаю, що термін „спецконтингент” необхідно вилучити з чинного законодавства, як такий, що не має юридичного змісту та суперечить Конституції України та міжнародним нормам.
Проблема приведення умов тримання засуджених у відповідність до міжнародних стандартів не буде вирішена доти, доки не буде змінено ставлення суспільства до особи, яка потрапила до місць позбавлення волі. І лише потім суспільство сформулює ці положення в законодавстві не лише на папері, а й за допомогою реальних правових механізмів, буде розуміти ці положення та виконувати їх не із страху перед відповідальністю, а саме із поваги до людини та особистості.
6. Ще однією з причин, яка зумовлює відсутність поваги до людської гідності є наявність в’язничної субкультури, яку в суспільстві поважають та культивують. Сенс цієї субкультури якраз і полягає в тому, що ув’язнені – це відчужені особи, які знаходяться під постійним пресом з боку держави, і тому вони дуже романтизовані, заслуговують на жалість та, в той же час, недоторканні. В українському суспільстві існують навіть радіокомпанії, які підтримують та пропагують тюремну субкультуру.
Якщо підводити загальний підсумок та оцінювати умови тримання засуджених з огляду на пп. 64, 65 Мінімальних стандартних правил поводження із в’язнями, то мусимо констатувати, що в Україні не забезпечено відповідності умов життя позбавлених волі вимогам людської гідності та нормам, прийнятим у суспільстві; не мінімізовані негативні наслідки ув’язнення та існує суттєва різниця між життям у в’язниці та на свободі і не підтримуються та не посилюються ті зв’язки з родичами та зовнішнім світом, що якнайкраще слугують інтересам в’язнів та їх родин. Отже, всі три основні вимоги вказаних пунктів в Україні не реалізовані.
Але не можна забувати про основну відмінність, яка притаманна міжнародним стандартам поводження із засудженими та національним кримінально-виконавчим законодавством. На цю відмінність вказує проф. А.Х. Степанюк[16]. Йдеться про те, що стандарти мають на увазі поводження із засудженими. Тобто це правила скоріше морального, етичного, психологічного та педагогічного напрямку. Кримінально-виконавче законодавство України регламентує порядок виконання і відбування кримінальних покарань. Тобто йдеться суто про юридичні категорії.
Щодо імплементації міжнародних стандартів в вітчизняне кримінально-виконавче законодавство необхідно торкнутися питання щодо застосування практики Європейського суду з прав людини.
Це питання стало ще більш актуальним після того, як 23.02.2006 року був прийнятий Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини». З прийняттям вказаного закону фактично можна вести мову про появу нового для нашої правової системи джерела права, а саме – судового прецеденту.
Закон «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» регулює відносини, що виникають у зв'язку з обов'язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; зі створенням передумов з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини. Закон регулює питання про доступ до рішення, процедуру виконання рішення та питання дотримання Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.
Основною тезою цього закону є встановлення механізму реалізації рішень Європейського суду з прав людини та впровадження європейських стандартів в практику діяльності державних органів.
Стосовно кримінально-виконавчого законодавства, цей закон є підґрунтям для можливості реалізації засудженими своїх прав на звернення та подання заяв, а також з прийняттям цього закону виникла реальна можливість впливати за допомогою судових органів на умови тримання засуджених в кримінально-виконавчих установах.
[1] Звіт Харківської правозахисної групи про дотримання Україною конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання / Харківська правозахисна група, 2007. – С. 71-72
[2] Дотримання прав ув’язнених в Україні. – Доповідь правозахисних організацій: «Донецький Меморіал»
[3] Проти катувань. Європейські механізми запобігання катуванням та поганому поводженню / Харківська правозахисна група; Худож.-оформлювач Б.Є.Захаров. – Харків: Права людини, 2007 – 148 с.
[4] В.М. Трубніков, В.П. Філонов, А.І. Фролов Кримінально-виконавче право України. Підручник. – Донецьк, 1999. – С. 24-25
[5] Європейські стандарти утримання в’язнів/ Харківська правозахисна група. – Харків: Фоліо, 1998. – С. 45
[6] Бущенко А.П. Проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2005. – С. 163.
[7] Конвенція ООН проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: 2007. – С. 34.
[8] Мінаєв М.М. Аналіз кримінально-виконавчого законодавства щодо права ув’язнених на оскарження рішень, дій та бездіяльності працівників правоохоронних органів і кримінально-виконавчої системи// Проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2007. – С. 153.
[9] Конвенція ООН проти катувань/Харківська правозахисна група. – Харків: 2007. – С. 81.
[10] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 рік. http://www.cpt.coe.int/en/
[11] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 та 1999 рік. http://www.cpt.coe.int/en/
[12] Звіт Українському Уряду про візит Комітету з попередження катувань з 24 листопада по 6 грудня 2002 р. – Х.: Харківська правозахисна група, 2005. – С.13
[13] Проти катувань/ Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2005. – С.162.
[14] Звіт Комітету із запобігання катувань в України за 1998 та 1999 роки. http://www.cpt.coe.int/en/
[15] Проти катувань. /Харківська правозахисна група. – Харків: Права людини, 2005. – С. 205-212.
[16] Кримінально-виконавче право України /За ред. проф. А.Х. Степанюка. – Х.: Право, 2005. – С.44-54..