news.xml RSS лента новостей сайта


Не дам загинуть Україні!

ЛЕВКО ЛУК’ЯНЕНКО

ПЕРЕДНЄ СЛОВО

Боже, який важкий шлях до волі! Уже й радіо не глушать, і газети різних
напрямків маємо, уже й книжок трохи вийшло з описом нашої справжньої
історії, а люди ще темні-темні і не знають свого роду-племені, не розуміють
українських національних інтересів і не вміють бачити залежність їхнього
особистого добробуту від долі цілої нації. Чого ж їм не зрозуміло, що коли
б Україна була самостійна, вона була б демократична, бо в традиціях
українців глибока відданість демократичним формам громадсько-політично-
го життя, — і це означає, що людина мала б право поїхати за кордон і
подивитися, як інші народи живуть, і порівняти їхнє життя з нашим. Вони
не розуміють, що коли б Україна була самостійна, її б не грабували і вона б
підняла достаток своїх громадян в рівень з іншими європейськими народами,
і ніхто б з наших громадян не гаяв час і не псував би нерви в чергах. Та що
"там казати! Кожен народ у світі прагне бути незалежним, як кожен чоловік
хоче бути незалежним господарем у власному домі. А в нас знаходяться люди,
для яких немовби краще жити в чужій хаті, ніж у своїй, краще бути в наймах,
аніж самому порядкувати, краще сидіти за чужим столом, ніж за власним.
Небораки! Що зробила з них неволя?! Особливо прикро, коли такою неща-
сною є людина здібна. Тоді дивуєшся: як можна мати талант і в той же час
бути цілковитим простаком? А можна бути. Ось один з них.

У кінці березня 1992 року листоноша принесла лист на моє ім'я з такою
зворотною адресою: 340120, Донецьк, вул. Заперевальна, 105, п.243, за
підписом «Комиссаренко В.К.»
Лист складається зі вступу та вісьмох віршів. Цикл віршів зветься «Запро-
данці України». Ось вступ:
«Антирадянська, антиінтернаціональна і антинародна політика так званих
українських лідерів І.Драча, В.Гриньова, Л.Лук'яненка, Д.Павличка... при-
вела Україну до політичної і економічної розрухи».
Як справжній homo sovetikus він, ясна річ, не може обійтися рідною мовою,
а пише ще й російською.

Ось що він пише:
«Разве в этом расцвет Украины?
В 20 раз колбаса дороже,
Многократно вздорожали ткани.
Самостійність — все то, что негоже,
А поди ж, спекулянтка — пани.
Разве в этом расцвет Украины
И раздолье казачьей среды?
Вижу всюду смесь и руины
И наивность насильной беды.
Не дремай мой народ украинский,
Не теряй ни родства и не уз.
Верный друг твой — народ российский
И единый Советский Союз.
17 февраля 1992 г.»


Українські вірші щедро оздоблені нецензурними словами. Через те, що я
не хочу давати ту приправу до книжки, наводжу один з не кращих віршів про
тризуб.
Збережено особливості авторського стилю.
«Думки про тризубець, який я побачив у лівому куточку на газеті «Само
стійна Україна».
Дивлячись на його роги Знов окинь тризубець оком:
(Їх нє два, а цілих три), Грати в ньому бачиш ти,
Не забудьте остороги — Так неволі ненароком
Всім про це ти говори, Можеш вмить і досягти.
Бо тризубець — темна сила — Геть тризубець УеРПівський, —
Знову роги наставля, Зірка хай затьмить його!
Наче біс-трійчатка-вила, — Символ влади він імперський, —
Не вгадаєш звідкіля. Не бувати більш того.
По бокам як леза наче, «Самостійна Україна» —
В центрі бомба мов стоїть. То газета не для всіх,
Розпізнай скоріш, козаче, Бо вона гірка руїна
Що цей символ в нім таїть... І несе отак лиш гріх.
11 січня 1992 р.»

Ось так, шановний читачу, тут є все. З лексики антиукраїнської партокра-
тичної пропаганди наших безбатченків: і перекладення на плечі демократів
вини за економічну розруху (хоча адміністративна влада, як у попередні
десятиріччя, так і тепер, перебуває в руках номенклатурного класу), і «верный
друг» (який їхав на українській шиї понад триста років), і «единый Советский
Союз» (який опустив рівень життя українців на 82 місце в світі), і заклики
до спілки з окупантом, і незнання герба нашої держави (тобто відсутність
елементарних знань з історії України).

Ніхто з нас не винен, що народився в уярмленій, а не у вільній Україні,
але захищати ярмо після п'ятьох років всебічної публічної критики, після
цілого моря неспростовних фактів геноциду і приниження українського
народу — це справді треба бути вузьколобим дурнем.
Не дивно, що в часи жорстокої диктатури люди (і поети в тім числі)
зрікалися своїх переконань, України, батька й матері, аби лишитися в живих,
але тепер?.. А втім, це можна пояснити. Тільки не можна виправдати. Бо ми
ж таки люди.

Останній час мені все частіше зринає на думці біблійна історія про
полонених ізраїльтян, яких Мойсей з Єгипту до Ізраїлю вів аж сорок років.
Він так довго їх вів для того, щоб повмирали ті, хто жив у полоні. Вони
ремствували на важкі умови життя на волі і хотіли повернутися в Єгипет —
там хоч і не було свободи, зате було затишно. І їм здавалось краще. Мойсей
хотів привести в Ізраїль — цю землю надії і мрії та місця піднесення і
звеличення всього ізраїльського народу — людей, що народилися на волі і
знають переваги вільного життя.

Невже й нам треба чекати сорок років, щоб відродити національний дух і
поновити духовний зв'язок живих поколінь з пращурами минулих сторіч?
О ні, ми зробимо це швидше, бо рух історії з часів Мойсея став незрівнянно
швидший. Через знання і пізнання себе «Комиссаренки» із перевертнів
стануть українцями, а їхні діти ще й пишатимуться своїм козацьким родом.
Нині ж кажу: виполюйте бур'ян із душ московських блюдолизів, отих няньок
«отечества чужого!»

З квітня 1992 року, с Хотів

скачати файл



Created by Freelance Internet Studio