ПРАВА ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Випуск 1. ЕКСПЕРТИЗА. ЗАКОНОДАВСТВО

Інформаційно-аналітичний бюлетень
Українсько-Американського
Бюро захисту прав людини

Київ—Харків

1993

ЕКСПЕРТИЗА

ЗАКОНОДАВСТВО

Деякі зауваження щодо проекту Конституції

В.В. Речицький

Проект Конституції України в редакції від 27 травня 1993 р. нарешті передано депутатам українського парламенту. Чи означає це, що роботу над проектом завершено й що подальші спроби його покращення можуть бути запропоновані вже тільки на якісно відмінному рівні? Судити про це рано. Так або інакше, але проект і сьогодні справляє враження документа, до якого треба ставитися критично. Це продемонстрував і міжнародний симпозіум «Проект Конституції України» (Київ, червень 1993 p.), про який наша преса докладно не розповіла.

Як учасник попереднього міжнародного симпозіуму, також присвяченого Конституції України (Київ, липень 1992 p.), можу засвідчити, що в теперішньому вигляді проект Конституції безумовно кращий. Демократичнішою стала конструкція місцевої влади, в тому числі державної виконавчої. Повернулась до традиції прокуратура. Спрощено механізм взаємодії палат українського парламенту. Визначено компетенцію Кабінету Міністрів України. Знято надлишок елементів «мікрорегулювання», яким не місце в Конституції України як «макроюридичному» документі. Конституція стала також більш однорідною за масштабом своїх норм, тобто, вона стала більш гармонійною. У Конституції вже не так сильно відчувається роздвоєність її юридичної спрямованості на демократію, а разом з тим на сильну авторитарну державну владу.

Разом з тим, подальша критика проекту можлива і необхідна. Схоже, що найпростішим і найбільш зрозумілим буде спосіб послідовного аналізу тексту від початку до кінця, а вже потім наведення певних юридичних та політичних узагальнень.

Преамбула. Звертає на себе увагу факт, що, затверджуючи Конституцію, народ за преамбулою «керується» Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р. Чи не міститься в цьому певний «політичний бюрократизм»? Чому народ має керуватися Актом, а не просто усвідомленням стану незалежності України, її суверенітету? Прив’язувати народний волевияв до будь-якого документа навряд чи доцільно. Референдум все одно не свідчитиме про те, що ментальність народу в момент затвердження Конституції була «керованою» Актом проголошення незалежності. Вільні люди керуються в такі моменти, як це органічно випливає з ситуації, не стільки державними документами, скільки широкими узагальненнями досвіду свого життя, мріями на майбутнє тощо.

Розділ I. Викликає сумнів зміст ст. І, ч. 2, де говориться, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Це твердження є основною метою такого деперсоніфікованого владного авторитету, як сама Конституція, але не держави. Держава дбає про стабільність, порядок, захищеність та безпеку. Її роль вочевидь скромніша, менш амбітна. У контексті даної статті держава — це чиновництво й навряд чи є доцільним його штучно облагороджувати.

У ст. 2 йдеться про визначення України як «соціальної» держави. Хоча цей епітет і зустрічається в європейських конституціях, не варто забувати, що багатьма він сприймається іронічно. Нобелівський лауреат Ф. Гаєк називав його прикриттям «доброзичливого деспотизму». Схоже, що й у нас таке визначення не позбавлене сенсу.

У ст. 6, ч. 2 мовиться про те, що норми Конституції України мають «пряму дію». Ця позитивна теза в контексті саме даного проекту може сприйматися лише як прикраса. До цього ми ще повернемося, але вже й тут варто зазначити, що пряма дія Конституції означає, що її зміст треба розуміти буквально, що саме на її нормах може безпосередньо ґрунтуватися рішення місцевої адміністрації, суду, висновок прокурора, держінспектора тощо.

У ст. 9, ч. 3 йдеться про те, що «закон гарантує рівноправність всіх форм власності». Але за буквальним означенням це юридичний нонсенс, адже поділ власності на різні форми в своїй основі якраз і має різний статус прав стосовно об'єктів власності. Те, що можна вчинити стосовно об'єктів приватної власності, не завжди можна повторити стосовно об'єктів власності держави і навпаки.

Розділ II. У ст. 13, ч. 2 міститься норма про те, що природні права і свободи людини є невід’ємними. Але в Конституції дарма шукати переліку природних прав, Отже, як скористатися з цієї статті, залишається таємницею. Право на життя за (ст. 21) є невід'ємним, а тому ніби й природним, але саме в цій статті сказано, що за певних обставин життя може відібрати суд. Тоді в чому проявляється «пряма дія» ст. 13?

Дещо незрозумілим є «право на збереження і захист своєї національної належності» (ст. 16). Якщо суб‘єктивне право — це вид і міра можливої поведінки громадянина (а це саме так за юридичними канонами), то виходить, що від «збереження національної належності» можна і відмовитись, адже саме це відрізняє право від обов’язку. Проте ми знаємо, що національна належність є чимось суттєво відмінним від того, що людина може дійсно вільно обирати.

Ст. 28 проекту Конституції гарантує «право на свободу думки, совісті і релігії». Якщо такі об’єкти права, як совість та релігія, сприймаються органічно, то цього не скажеш про «свободу думки». Подібний вираз зустрічається в міжнародних пактах про права людини, але чи все, що було колись записано у формі права, є бездоганно логічним? У світській країні «свобода думки» означає приблизно те ж саме, що й «свобода дихання» або «право засмагати на сонці». Суттєвішим, однак, є те, що на основі ст. 29 проекту Конституції свобода слова — найважливіша політична свобода — може бути обмежена звичайним законом. Дарма, що проект пропонує раціональні обґрунтування для цього: державна та інша таємниця, захист прав та свобод інших осіб. Як відомо, перша поправка до Конституції США забороняє Конгресу Сполучених Штатів приймати будь-які закони, які могли б обмежити свободу слова. Такий підхід більше відповідає природі нормальних взаємин громадян і влади, адже державну таємницю становить надто часто саме те, що могло б скомпрометувати державу в очах громадськості. І чого при обмеженні свободи слова варта свобода думки?

Зустрічаються в проекті й трюїзми, як от у ст. 38, в якій говориться про те, що «громадянин має право брати участь у вирішенні суспільних і державних справ... через своїх представників, обраних до органів влади». Так для того ж й існують вибори. У політичному сенсі наведена теза значить приблизно те ж саме, що й право їсти ложкою борщ.

Розділ про економічні, соціальні, екологічні і культурні права наводить на тужливі роздуми. Тут патерналізм та державницький демагогізм сягають критичної відмітки. Ст. 40, ч. 5 гарантує від імені держави заробітну плату, мінімальний розмір якої «відповідає науково обґрунтованим фізіологічним і соціально-культурним потребам людини». Те ж саме говориться стосовно пенсій (ст. 43, ч. 3). Цікаво знати, в який термін може бути запроваджена «пряма дія» такої вимоги і за чий рахунок? Соціальні можливості держави ми знаємо. Сьогодні очевидно, що як економічний господар (а у нас і сьогодні понад 90% власності належить державі) держава є повним банкрутом. Чи збільшиться соціальна функція держави, якщо ті 90% зменшаться до 30-40%, як це буцім-то заплановано стратегічно? Навряд. Добробут люди можуть здобути тільки власною працею і то переважно в приватному секторі. Чому у творців проекту Конституції в час кризи такі сподівання на державу, її соціальні можливості, не ясно.

У ст. 42 йдеться про право громадян на страйк з «метою захисту колективних економічних і соціальних прав та інтересів». Відразу низка питань. Чому тільки колективних інтересів, і в чому вони полягають на відміну від просто інтересів страйкуючих? Як відомо, колективний інтерес найчастіше виступає як політичний. Але політичні права та інтереси у цій статті не згадуються. Вони віднесені за проектом до іншого розділу, а тому соціальні інтереси треба тлумачити за буквою Конституції, тобто, вузько. А це означає, що страйки з політичними вимогами Конституцією заборонено.

Ст. 44 про право на житло коментувати просто незручно. Це зразок чистої державницької демагогії, яка компрометує всі інші (так звані «негативні») права, які містяться в Конституції. Адже досить одного фіктивного права, щоб і інші права сприймались як політико-юридична декорація. Принаймні, громадянинові тоді можна завжди сказати, що не тільки його права фактично не забезпечені.

Якщо «пряму дію» конституційних норм застосувати щодо положень ст. 47 про право «на екологічно безпечне навколишнє середовище», то це має означати, що кожен, хто дихає брудним повітрям, п'є не очищену до стандартів воду, має право на судовий позов проти забруднювачів (з яких понад 90% державні), а суд повинен буде або негайно зупинити промислові гіганти, або ж примусити державу сплачувати мільярдні компенсації. Саме тому положення ст. 47 не просто демагогічні, але й відверто облудні, бо розраховані на створення суто штучного іміджу цивілізованої держави. Адже всім ясно, що ні гігантів зупинити, ні компенсацій виплатити сьогодні ніхто в державі не в змозі.

Ще один рецидив пустопорожнього комуністичного демагогізму ми маємо у ст. 73, де вже в знайомій беззастережній манері проголошено «пріоритет екології над економікою».

Трапляються в проекті й просто непродуманості. Так, у ст. 53, ч. 6 йдеться про те, що «у випадку скасування судового вироку як неправосудного держава відшкодовує повні матеріальні і моральні збитки тим, кому вони заподіяні». Але хто може вирахувати «повні моральні збитки»? І чи можна матеріально повністю відшкодувати те, що втрачено морально? Відшкодування моральних збитків матеріальними засобами є необхідним, але воно ніколи не буває повним.

Особливо виділяється своєю непослідовністю ст. 59 проекту. Вона передбачає перелік обмежень конституційних прав та свобод і вказує на раціональні причини таких обмежень. Наприклад, конституційні права та свободи можуть бути обмеженими з огляду на вимоги «громадської безпеки» та «суспільної моралі». Ясно, що тут йдеться про колективістичні цінності та пріоритети. Але ж згадаймо, що в ст. І проекту Конституції говориться про «утвердження і забезпечення прав і свобод людини» (читай: індивіда) як про «головний обов’язок держави». То все ж таки: на індивіда, людину, чи колектив, суспільство орієнтована українська Конституція?

Оскільки обмеження конституційних прав та свобод може бути запроваджене звичайним законом (про це прямо сказано), то роль тлумача категорій «громадської безпеки» та «суспільної моралі» тим самим виноситься за межі тексту Конституції. Отже, яким з положень Конституції керуватиметься той майбутній тлумач?

Наш колективістичний, державницький фетишизм виявився антигуманним, бо справжній гуманізм живиться іншим. Як писав А.Швейцер, «етика моральної особистості індивідуальна, не регламентована й абсолютна. Етика ж, яка створена для процвітання суспільства, надособиста, регламентована й релятивна. Саме тому моральна особистість не може беззастережно коритися етиці суспільства, навпаки, вона перебуває в постійній полеміці з нею. Майже завжди вона змушена виступати проти неї, оскільки вважає її значно нижчою за своїм рівнем», і як висновок: «Етика суспільства хоче мати рабів, які б не повставали» (див.: Благоговение перед жизнью. — М.: 1992, с.208-209). Але повернемося до проекту.

Якийсь прямолінійний буквалізм прочитується і в ст. 77, де мовиться, що «чоловік і дружина у сімейних відносинах мають рівні права і обов’язки». Чому в сімейних стосунках особи різної статі повинні мати дійсно «рівні права і обов’язки», невідомо. Чоловік і дружина в сімейних стосунках грають суттєво відмінні ролі, з чого випливають різні за природою права і обов’язки. Конституція ніби хоче поширити свій вплив дещо далі, ніж тільки громадський бік справи, де дійсно стать не є суттєвою.

Ще один «буквалізм» маємо в ст. 79, ч. 3, де йдеться про те, що « будь-яке насильство над дитиною... переслідується за законом». Але ж виховання дитини без певного насильства над нею неможливе. Насильно часто-густо дітей укладають спати, ведуть до лікаря, вчать плавати тощо. Ясно, що й тут Конституція своїм «будь-яке» перейшла органічну межу правового регулювання.

У ст. ст. 80, 82, 83 маємо цілу низку самозобов’язань держави щодо розвитку освіти, науки, культури, наукових досліджень, підготовки кадрів. Неясно, чому всім цим має піклуватися держава. Соціалістична держава дійсно все бере на себе і з часом успішно провалює. Але скільки ми можемо спокушатись принадами соціалістичного утопізму? Стосовно освіти, науки, культури від держави, перш за все, треба вимагати додержання вимог свободи слова; «Свободи наукового пошуку» (В. Вернадський); терпимості стосовно мистецького, творчого – загалом культурного дисидентства. Опіка держави тут може бути тільки спонсорська при додержанні засад невтручання в суть справи. Саме про це доцільно було б сказати.

Утопічним є також положення ст. 90, в якій говориться, що в Україні «законом забезпечуються рівні права і можливості доступу до інформації». Це нонсенс стосовно «рівних можливостей», бо, нагадаю, права і можливості в даному контексті не співпадають. Якісна інформація сьогодні коштує великих грошей, і той, хто платить більше, одержує, відповідно, суттєво більший обсяг інформації. Як збирається держава за конституційним приписом на ділі гарантувати рівний доступ громадян до паризької сінематеки або свіжих газет із Нью-Йорка, невідомо, точніше відомо, що ніяк. Тоді навіщо ці прикраси в стилі утопій Сен-Сімона або Фур’є?

Недоречності трапляються й далі. В ст. 92 записано, що «засоби масової інформації мають право на одержання будь-яких відомостей від державних органів», що означає, логічно, інформацію без обмежень. Проте ч. 3 цієї ж статті забороняє «використання засобів інформації для розголошення відомостей, які становлять державну чи іншу охоронювану законом таємницю». Якщо за змістом норми Конституція дозволяє засобам інформації діставати будь-яку інформацію (у тому числі й ту, що становить зміст таємниці) і забороняє оприлюднювати тільки її певну частину, то всім має бути ясно, що фактичної цензури нам не уникнути. Тим більше, що в цій же статті заборонено розголошувати відомості, які посягають на «суспільну мораль». Цікаво знати, кого ми матимемо за арбітра в питаннях суспільної моралі на цей раз?

Розділ V. Почасти обскурантистський підхід зустрічається і тут, хоча в цілому розділ особливих нарікань не викликає. Скажімо, неясно, чому «гарантії підприємництва» мають визначатися «виключно Конституцією і законами України» (ст. 110, ч. 18)? Чому певні гарантії підприємництва не можуть бути встановлені на урядовому рівні, актами Кабінету Міністрів, Президента?

У розділі VI зустрічаються псевдонорми, тобто, положення, які не мають суттєвого правового сенсу. Навіщо в Конституції вказувати, що порядок виборів Президента України визначається Законом «Про вибори Президента України» (ст. 142)? А де президентів обирають без виборчого закону? І чи так вже важлива назва цього закону? Ясно, що в Конституції не місце подібним повідомленням.

Розділ VIII. Лишається незрозумілим, чому правосуддя в Україні ведеться «від імені України». А якщо позов громадянина буде скеровано проти України як держави? Тоді вийде, що суд стане стороною у власній справі, а це з огляду на канони права неприпустимо. Правосуддя має здійснюватися від імені Закону, і в цій якості орган правосуддя є дійсно неупередженим, незалежним арбітром між державою та будь-ким іншим. Саме тому судова влада має бути суто судовою, а не одним з розгалужень державної влади, як про це записано в Конституції (ст. 3, ч. 4). Це особливо актуально для Конституційного Суду, взагалі вищих судових ланок.

Неясно з проекту, чому одні судді призначаються (обираються) на свої посади безстроково (обласні (земельні), господарські суди), а інші — на термін у п’ять років (мирові, районні, окружні, міські) або й 10 років (Конституційний Суд). Безстроковість або довічність повноважень суддів є принциповою гарантією незалежності судової влади як такої, і тому нелогічним є застосування гарантій незалежності тільки в одному випадку. Судова влада повинна мати автономію від усіх інших влад, і цього треба додержуватись неухильно.

Підводячи підсумок, хочеться знати, чим пояснюється така кількість і, ще цікавіше, такий характер конституційних недоліків. Схоже, що відповідь не лежить на поверхні. У нових політичних обставинах ми ще не оволоділи філософією відкритого суспільства, ширше — філософією свободи. А саме ця філософія мала б стати квінтесенцією Конституції.

Конституція в демократичній державі є головним гарантом справедливості. Сенсом же справедливості у відкритому суспільстві є свобода, і тому Конституція, в першу чергу, має протистояти її обмеженням. У цьому розумінні призначення конституцій полягає в тому, щоб захистити вільні поривання людини від брутального тиску завжди в чомусь обмеженої влади. Конституція примушує владу бути моральною, не дозволяючи разом з тим перевищувати стандарти моральних вимог до людини.

Конституція — це гарант свободи, виразом якої в здоровому суспільстві є міра позитивного хаосу, «невпорядкованості» в економіці (ринок), політиці (демократія), приватному житті. Саме тому Конституція є не стільки упорядником громадського життя, скільки гарантом проти його надмірної, несправедливої, а тому й протиправної, організованості, регламентованості тощо.

У рамках соціалістичної парадигми співжиття ми звикли ставитись до Конституції як до «юридичного генерала» — почасти поблажливого, іноді схильного до демагогічних розпатякувань, а проте в своїй основі завжди авторитарно самовладного, пірамідально зверхнього. Не викликає жодних сумнівів, що Конституція має протистояти політичному і юридичному свавіллю. Але, перш за все, вона оберігає суспільство від ідейного обскурантизму, монотеїзму, зазіхань персонально уособленої влади на владу деперсоніфіковану (об'єктивне право). У своєму підході до Конституції як такої ми маємо якнайшвидше позбутися наших застарілих уявлень про Конституцію як про кодекс засад громадського колективізму. Вдало складені конституції боронять індивідуалістичні максими не гірше від колективістичних, заперечуючи мало не всі утилітарні аргументи для вторгнення держави, її агентів у сферу приватного життя, індивідуальних прав та свобод.

Конституція демократичної країни в правовому сенсі завжди унікальний документ. Її унікальність проявляється в тому, що вона не стільки очолює систему національного законодавства, скільки в тому, що протистоїть органічним вадам останньої, завжди залишаючись в своїх найкращих зразках в першу чергу гарантом свободи народу і тільки в другу чергу дбаючи про безпеку та порядок. Оскільки встановити фіксовану міру свободи в будь-якому суспільстві наперед неможливо, правова система органічно складається як біполярна. Частина норм «дбає» про свободу, решта — про впорядкованість. Проте свобода все таки важливіша за порядок, й тому серце правової системи — Конституція — має стати на бік свободи. «Підконституційна» ж частина права дбає про порядок і стабільність. У хворих соціумах цього не розуміють, скеровуючи і Конституцію на захист порядку. Наслідки добре відомі. Громадський загал занурюється в нудьгу та прострацію, розкошують обскурантистські ідеології, почуття повноти життя поступово втрачається, економіка стагнує, мало не вся оригінальна активність криміналізується, інтелектуальна верхівка емігрує в пошуках вільніших світів.

Слід зазначити, що в правовому смислі свободу не треба розуміти надто філософськи — вишукано, рафіновано. Йдеться, перш за все, про свободу підприємництва, політичної дії, пересування, слова, приватного життя, власне, будь-яких типів ініціативи, починаючи від форм абстрактного мислення й завершуючи тим, що інколи називають «шаленим марнотратством».

Не слід боятися свободи. Свобода є найкращим гарантом порядку, а там де є свобода, громадський консенсус складається якнайшвидше, ідея вигідності свободи для порядку була висловлена ще у XVII ст. Д. Локком. Вона підтверджена потім неодноразово, так що американська та англійська конституційні системи, засновані на пріоритеті свободи, виявилися найстабільнішими у світі.

На жаль, на шляху до свободи Україні поки що бракує не тільки досконалої, якісно більш волелюбної Конституції. Зрештою, треба визнати, що в умовах панування державної власності ми не станемо вільними. Свобода за таких обставин завжди перетворюється на пародію. Дарма й надалі переписувати західні конституційні зразки, як ми спочатку спробували це робити. Конституції унікальні, як і дух народу, хоча всі вони юридично обертаються довкола спільних тем.

В умовах соціального панування державної власності люди не можуть жити, як раби, а думати, як вільні. Українські актори можуть зіграти моделі життєвих стосунків людей західного світу. Та вони не можуть жити за цими моделями, як це можливо в економічно розкріпачених соціумах. У цьому прочитується реальний драматизм сьогодення, коли замість повсякденного щастя люди мають поки що тільки надію на нього. Остання ніколи не матеріалізується без економічних реформ. Чи може Конституція передувати цим реформам? Формально так. Але чи не перебрали ми вже давно міру формального?

ЛЮДИНА І НАЦІЯ

Записка

Національне питання в Україні

Громадська Рада Українсько-Американського Бюро захисту прав людини

І. Загальні принципи

1. В основу висунутих у Записці концепцій кладеться ідея прав людини, тобто переконаність, що вирішити увесь комплекс національних проблем України можна тільки шляхом дотримання прав особи.

2. Права людини як особи можуть бути гармонійно забезпечені лише за умови одночасного забезпечення її національних прав.

3. Протиставлення прав людини правам нації і навпаки є теоретично невмотивованим. Воно викликане незбалансованістю національних інтересів у суспільстві, що було характерно для колишньої УРСР, а тепер дісталося у спадок незалежній Україні.

4. Гармонізація національних стосунків має проводитися з урахуванням регіональної та етнічної специфіки. Таке врахування не має ставити під сумнів суверенітет і територіальну цілісність Української держави.

Ситуація на сьогодні

Нинішній стан міжнаціональних стосунків в Україні є результатом дії двох діаметрально протилежних тенденцій. З одного боку, демократизація суспільного життя оживила спроби ліквідувати наслідки багаторічної політики русифікації, яка випливала з теорії «злиття націй». З іншого боку, надзвичайно інерційна «командно-адміністративна система», що запрограмована на реалізацію такої політики, гальмує процес встановлення рівноваги в міжнаціональних стосунках. Як наслідок, в Україні досі відсутня вивірена державна програма гармонізації міжнаціональних стосунків, яка б вивела національну проблему з-під монопольного й часто випадкового впливу чиновництва та поставила її вирішення на наукову основу.

Відсутність випереджувальної державної програми позначилася на тому, що спроби збалансувати національні інтереси почали проводитися стихійно, на емоційній основі. У такій ситуації неможливо уникнути непередбачених екстремальних ситуацій, які, в свою чергу, спонукатимуть державну систему консервувати старі «мирні» моделі національного співжиття.

Однак звести національну політику в Україні до «гасіння пожеж» означає остаточно загубити справу взаємного порозуміння. Історичний досвід усіх держав засвідчив, що різні національні екстреми живлять одна одну енергією ворожнечі й що середнім арифметичним між ними є громадянська війна.

Міжнаціональний мир минулих десятиліть досягався через замороження нерівноправних стосунків між народами з допомогою репресивного апарату держави. Міжнаціональний мир в Україні сьогодні є результатом не стільки вирішеності національного питання, скільки загальної інерційності виходу суспільства з епохи тоталітарного обледеніння. А на такій основі він не може бути тривким.

Тому вже найближчим часом уряд України буде поставлений перед дилемою: а) знову задіяти репресивний апарат держави, щоб повернутися до стану, який ще донедавна вважався нормою, і тим самим відсунути розв’язання національного питання на майбутнє, або б) не зволікаючи, взятися за вирівнювання позицій різних етнічних груп і пошук гармонійної рівноваги між ними. Ясна річ, Громадська Рада вищепойменованого Бюро виступає за другий шлях.

III. Особливості національного питання в Україні

Типова для держав світу модель «національна більшість — національні меншини» може примірюватись до України лише з суттєвими застереженнями. Так, вона стала типовою лише для західного регіону України, який тривалий час розвивався в принципово іншій державній структурі, що тепер проявляється у відмінностях його мовних та етнопсихологічних ознак. Новітня демократизація ліквідувала в Галичині сталінські диспропорції, і тепер вплив на суспільство з боку етнічної більшості — українців — став домінуючим.

Інша ситуація в решті регіонів України. Там, в основному, діє старий вектор національної політики КПРС із виразною російською домінантою, при якій народи так званих «суверенних» республік були насправді національними меншинами, права яких на практиці постійно ігнорувалися. Український етнос, ослаблений 350-літньою русифікацією, продовжує почувати себе національною меншиною, як це було колись в СРСР. Ось чому, хоч на сході України чисельно українці й переважають, суспільною домінантою є все-таки росіяни або зрусифіковані українці, євреї, греки, болгари тощо.

Виходячи з цих особливостей, можна припускати (ясна річ, цей прогноз не можна вважати всеохоплюючим), що в Україні порушення національних прав відбуватиметься в двох площинах. Якщо в Галичині при подальшому погіршенні економічної ситуації можна передбачати утиски прав національних меншин — росіян, євреїв, поляків тощо (наприклад, при найманні на роботу), то в решті регіонів України ми можемо стати свідками порушень національних прав етнічної більшості — українців (наприклад, права дати своїм дітям освіту рідною мовою, користуватися державною мовою на території України).

Ось чому для встановлення гармонійного міжнаціонального миру Конституція України, її законодавчий механізм та урядова національна політика повинні передбачати захист прав не тільки етнічних меншин, а й ослабленої етнічної більшості.

Національні меншини — це вкраплення в масив української нації. Доки в цьому масиві зберігатимуться залишкові деформації, дискримінаційні щодо нього самого, доти суспільство не гарантоване від «землетрусів». Звідси випливає, що права національних меншин не можуть бути гарантовані доти, доки не буде гарантоване право української нації на самовизначення, доки не буде побудовано демократичну Українську державу.

Український народ не має іншого місця на Землі, окрім України, де б він міг реалізувати своє право на самовизначення. Твердження, буцімто національний характер української державності автоматично веде до порушення прав національних меншин, є результатом тривалої дискримінаційної щодо українців пропаганди, на якій будувати майбутнє України просто недопустимо. Навпаки, чим більше відмовлятимуть українському народові в праві побудувати свою державність, тим гостріші форми прийматиме його протест. Тому права інших національностей, а також російськомовних українців можуть бути надійно захищені лише в тому випадку, якщо вони визнають національний характер державності України.

У свою чергу, радикальні українські політичні угрупування повинні усвідомити, що всякі спроби насильницького вирішення національного питання в сучасних геополітичних умовах можуть привести до втрати української незалежності взагалі. Права українців не можуть бути захищені через порушення прав інших національностей.

Особливістю України є також те, що з усіх національних меншин, які мають державні утворення поза межами України (росіяни, поляки, євреї тощо), виняток становлять кримські татари, які можуть реалізувати своє право на самовизначення лише на території, що входить до складу сучасної України. Громадська Рада виступає за тісну співпрацю між Президентом України та її Верховною Радою з одного боку та Меджлісом кримсько-татарського народу й Верховною Радою Криму (допоки вона існує окремо від Меджлісу) з іншого. Загроза соборності України випливає з подальшого нехтування національними інтересами кримських татар.

IV. Проблема двомовності

Інформаційні потоки в сучасній Україні протікають річищами двох мов — української та російської. Це — історична реальність, яку треба визнавати, як би вона емоційно не оцінювалася.

Сталінській деспотії не вдалося знівелювати етнопсихологічні особливості переважної більшості українців. Але ця більшість розташована на території України далеко не рівномірно. Так, якщо Галичина відзначається високим рівнем національної свідомості, яка тільки загартувалася в боротьбі з тоталітарним режимом, то, наприклад, для Донбасу характерний високий рівень денаціоналізації неросіян.

На сході України існує побоювання, що коли українська державність набуде національного характеру, то російськомовне населення стане об'єктом примусової українізації. Підстави для такого побоювання дають нетерплячість частини україномовних українців, некомпетентне адміністрування чиновництва, а також радикалізм окремих національно орієнтованих політичних партій. Однак поряд із цим існує жупел «примусової українізації», який використовується певними політичними колами для контрпропаганди за повернення України до складу нової імперської структури. Треба вміти розрізняти перше від другого.

Громадська Рада вважає, що моральне заохочення кожного громадянина України у певний строк оволодіти українською мовою є вмотивованим і не суперечить міжнародним стандартам прав людини. Знання української мови є обов’язковим для державних посадових осіб (порядок введення в дію цієї норми передбачений чинним законодавством). Всякий остракізм за послуговування українською мовою й за агітацію до переходу на неї недопустимий.

Разом із тим, рівно ж недопустимі переслідування за послуговування російською мовою. Має бути заборонене всяке примусове звуження каналів російськомовної інформації (за винятком конституційно необхідного), застосування етнічного «сита» в кадровій політиці тощо. Насильницька українізація — це найдовший шлях до прищеплення російськомовному населенню України поваги до мови й культури українського народу. Тоталітарні моделі вирішення національного (мовного) питання мають бути цілковито відкинуті.

Хочемо особливо наголосити на тому, що уряд несе відповідальність за надання можливості й засобів ефективного вивчення української мови. Організація курсів, підготовка викладачів, випуск сучасних привабливих підручників і посібників мають передувати застосуванню тих чи інших санкцій щодо посадових осіб за неволодіння українською мовою.

Мовна політика держави має уникати крайнощів. З одного боку, не можна потурати тим громадянам України, які заперечують необхідність вивчення української мови, а тому кожен крок у цьому напрямі оголошують примусовою українізацією й порушенням прав людини.

З іншого боку, недопустимо ігнорувати волю російськомовних громадян України, нав’язувати українську мову командно-адміністративними методами й перетворювати володіння нею в перепустку до соціальних благ.

На нашу думку, при виробленні державних програм щодо поширення сфери дії української мови державні органи та громадські структури повинні орієнтуватися на думку тих громадян, які схвалюють ідею поступового й регульованого входження української мови в усі сфери життя з урахуванням інерційності мовних традицій.

V. Проблема державної мови

Виступаючи за рівноправне і гармонійне включення російськомовного населення до моделі сучасної української національної держави, Громадська Рада, однак, не схвалює вимогу проголосити російську мову другою державною мовою України.

Така вимога є демократичною лише позірно. Закріплення статусу державної за кількома мовами цілком допустиме, але за умови рівних стартових можливостей, якими володіє кожна з них. Враховуючи, що російська й українська мови в Україні внаслідок тривалого періоду русифікації перебувають в нерівних стартових умовах, застосування принципу вільної їх конкуренції призвело б тільки до посилення їхньої нерівноправності на користь мови російської.

Громадська Рада заперечує поділ мов на «перспективні» і «неперспективні», вважаючи кожну мову здобутком людської цивілізації, який має абсолютну вартість. Саме тому державний захист історично ослабленої української мови не тільки виправданий, а й необхідний. Держава також повинна сприяти вільному функціонуванню (в межах культурної автономії) інших мов, що опинилися колись під пресом русифікації.

Крім того, надання російській мові статусу другої державної призвело б до закріплення певних «сфер впливу» кожної з них.

В умовах, коли в поведінці громадян все ще переважають тоталітарні стереотипи, таке закріплення взаємно протиставило б обидві мови, зробило б непроникними кордони між сферами їхньої дії і, врешті-решт, могло б привести до розчленування України.

VI. Проблема українського націоналізму

Колишні радянські пропагандистські твердження про так званий «український буржуазний націоналізм» Громадська Рада вважає неспроможними. Націоналізм як специфічна форма патріотизму притаманний усім народам без винятку, а як історична форма самозахисту поневоленого народу мусить бути реабілітований, оскільки саме незабезпеченість прав людини, визначених Загальною Декларацією, спонукає народ до бунту. Цей акт реабілітації не має стати ні апологією збройної боротьби, ні закликом до насильства, ні спонукою до національної ворожнечі.

В Україні, як і в кожній іншій державі, існує проблема радикальних форм націоналізму, які прагнуть нав’язати суспільству силові моделі вирішення його проблем. Права нації в них абсолютизуються і протиставляються правам людини. В психологічній основі такого радикалізму лежить, як правило, емоційна втома від того, що болючі проблеми не розв’язуються взагалі або розв’язуються занадто повільно.

У демократичному суспільстві націоналізм виконує важливу сигнальну функцію: він, як біль у тілі людини, вказує на місце, де порушена норма. Соціальна «анестезія», тобто репресивне вилучення націоналізму з політичної палітри держави, нічого не вирішує. Вона тільки заганяє вглиб ту проблему, на існування якої вказує націоналізм. І навпаки, своєчасне відновлення норми знімає хворобливість реакції з боку суспільного організму.

Радикальний націоналізм як різновид суспільної рефлексії неможливо викорінити. Його можна лише мінімізувати, своєчасно знімаючи конфлікт, який став джерелом аргументації, і підвищуючи ефективність моделей, що пропонуються політичним центром.

VII. Проблема ксенофобії

Ксенофобія в національному сенсі — це патологічне неприйняття людей не своєї нації. Вона є різновидом людиноненависництва.

Прояви ксенофобії (україно-, русо-, юдо-, кримо-татаро — тощо) почастішали за останні роки. Ми стали свідками численних актів вандалізму щодо українських, російських, єврейських святинь та символів: спалення хати батьків Шевченка, наруги над пам’ятниками бійцям УПА, загиблим у Бабиному Яру, облиття фарбою меморіальних дошок у містах України... Деякі пресові видання, що звільнені не тільки від цензури, а й від гуманістичних засад редакторів, сіють ворожнечу та розбрат на нашій землі.

Перелічені факти повинні оцінюватися відповідно до законів демократичної держави: вандалізм чи пропаганда ворожнечі повинні бути засуджені суспільною думкою, а винні у скоєнні злочинів мають відповідати перед судом.

Зрозуміло, що це не найкращий вихід. Але альтернатива ще гірша: безкарне зло неодмінно тиражується, загрожуючи існуванню всього суспільства. Ксенофобські акції — це джерела дестабілізації життя, створення атмосфери психічної напруги для окремих людей та спільнот. Такі акції загрожують хаосом, втратою будь-якої керованості суспільними процесами, що особливо небезпечно в умовах переструктуризації економіки, політичного ладу, світоглядних орієнтирів.

VIII. Шляхи гармонізації

Громадська Рада виходить із переконання, що існує гармонійний спосіб забезпечити повноцінне відродження українського народу і одночасно гарантувати іншим національностям загальноприйняті права людини.

Похибкою силових моделей в пропозиціях націонал-радикалів є те, що, констатуючи історично закріплені вторинні ролі українців на своїй землі, вони пропонують відновити справедливість найчастіше за рахунок інших національностей шляхом силового заниження їхніх можливостей. Іншими словами, це шлях заборон, шлях пригнічування чужого етносу, недопустимий для цивілізованої країни.

Пропонований нами спосіб встановлення міжетнічної рівноваги передбачає:

а) гарантування всім без винятку громадянам України загальновизнаних громадянських і політичних прав, а також права культурної автономії для національних спільнот;

б) розробку та реалізацію програми сприяння розвитку української державності, культури й мови з метою компенсації штучного їх ослаблення в минулому за умови, що таке сприяння не зачіпає прав інших національних груп (це ж стосується і кримсько-татарського народу).

Тут доречно повторити, що обмежитися зрівнюванням прав усіх національностей з подальшою «вільною конкуренцією» їхніх творчих потенцій неможливо, оскільки впродовж тривалого часу в СРСР діяло пригнічувальне щодо неросійських народів поле. Інерційність того пригнічувального поля зберігається й досі. Отож, саме для того, щоб не припиняти дію цього поля зустрічним пригніченням, і пропонується компенсувати його полем сприяння.

Обираючи шлях пригнічення «чужого», ми апелюємо до руйнівних сил у своєму народові й тим пригнічуємо його самого. Зате переключаючись на сприяння «своєму», ми промовляємо до його творчих сил, створюємо суспільний запит на активність його доброго світлого первня.

Суспільство має усвідомити потребу такого сприяння, а держава — розробити конкретну його програму. Затвердження цієї програми вимагає обов’язкової правозахисної експертизи, яка б гарантувала її ненасильницький характер.

Але неважко передбачити, що реалізація такої програми рано чи пізно ввійде в суперечність з існуючою системою управління, сформованою в умовах тоталітаризму і до них припасованою. Так, по-перше, оскільки держава все ще реалізує свої пріоритети через монопольний перерозподіл матеріальних благ, існує небезпека, що сприяння зведеться до «перетягування суспільної ковдри» на користь одного народу і на шкоду іншим. Зрозуміло, що в такому разі ми тільки віддалятимемося від моменту гармонії.

По-друге, чи ресурси, виділені для сприяння українському народові, справді підуть йому на користь в умовах командно-адміністративної системи. Практика минулого не залишає надій: ресурси, реклама, зелене світло адміністративних світлофорів — усе буде діяти на користь не так талановитих, як тих, хто ближчий до керма і хто до нього лояльніший.

По-третє, в умовах командно-адміністративної регуляції всяке сприяння рано чи пізно набуває ознак надання привілеїв, що викликає соціальний протест. Ось чому абсолютно необхідна ліквідація привілеїв комуністичного періоду не має супроводжуватися творенням нових, рівно ж несправедливих.

Іншими словами, не може командно-адміністративне «дерево», яке одвіку плодоносило порушенням прав людини, тепер давати плоди їхнього щедрого дотримання. Тоталітаризм у формі масових репресій на сьогодні усунений з державної практики. Але зберігся він у моделях управління, в параграфах службових інструкцій, а головне — в стереотипах мислення як самих управлінців, так і об'єктів їхнього управління.

Консервуючи стару суспільну систему, Україна не зможе бути державою національної злагоди. Вона або збереже свій несправедливий щодо українського народу характер, або перетвориться в державу українського тоталітаризму з відповідним зневажанням прав інших національностей. В обох випадках права особи гарантувати не вдасться.

Ось чому справжнє вирішення національного питання в Україні можливе лише за умови, що гармонізація міжнаціональних стосунків буде проводитися паралельно з комплексним реформуванням державно-адміністративної системи. Без такої докорінної трансформації держава рано чи пізно повернеться до репресивних способів залагодження міжнаціональних конфліктів.

Україні потрібні не тільки благородна мета, а й етично виправдані засоби її досягнення. В сучасних геополітичних умовах тільки така Україна й можлива.

IX. Першочергові заходи в напрямі всеукраїнського порозуміння

1. Доопрацювати проект Конституції України. Зберегти всі його положення про захист прав національних меншин, доповнити проект визнанням права українського народу на самовизначення, тобто на побудову власної національної демократичної держави, на конституційний захист своєї мови, культури тощо.

2. Розробити детальний законодавчий механізм, який би гарантував безумовне дотримання декларованих у Конституції прав і свобод усіх громадян України, незалежно від їхньої національності, а також визначав відповідальність за їх порушення.

3. Вести моніторинг правозахисної ситуації в Україні через спеціальну мережу моніторів, службу соціального опитування з метою своєчасного виявлення конфліктних ситуацій.

4. При відповідних службах Президента України, Верховної Ради України, Уряду країни опрацювати способи швидкого реагування на проблеми, що виникають, щоб запобігти їх поглибленню і переростанню в затяжний конфлікт.

5. Проаналізувати можливість введення в Україні інституції Уповноваженого з прав людини.

6. Остаточно ліквідувати наслідки сталінських перекосів в національній політиці. Для цього реабілітувати тих осіб і групи осіб, яких було репресовано за ідеологічною, релігійною та національною ознаками.

7. Компенсувати, де це можливо, вчинені колишньою державою протизаконні переслідування цілих народів, національних груп, «заборонених» Церков, інших релігійних громад, а також деформації у сфері національної культури, якщо в результаті такого втручання держави ці суспільні ланки були штучно послаблені.

Громадська Рада висловлює надію, що всі державні та громадські інституції врахують помилки минулого і зійдуться на переконанні, що нехтувати вирішенням національного питання недопустимо.

Зіновій Антонюк, Наталія Беліцер, Семен Глузман, Володимир Жмир, Євген Захаров, Віталій Крюков, Мирослав Маринович, Євген Пронюк, Леонід Фінберг

Прийнято на засіданні Громадської Ради 27 лютого 1993 року в м. Києві

РЕЛІГІЙНЕ ЖИТТЯ

Про міжконфесійну ситуацію в Україні

М.Ф.Маринович

Міжконфесійні суперечки охопили три Церкви, які сьогодні мають назви: Українська православна Церква — Київський патріархат (УПЦ-КП), Українська православна Церква (УПЦ, тут розуміється Московський патріархат) і Українська греко-католицька Церква (УГКЦ). Обряд усіх трьох Церков практично один і той самий — православний (візантійський), а обрядові відмінності — несуттєві. Зате підпорядкування Церков — різне.

Характеристика учасників конфліктів

Перша Церква (УПЦ-КП) формально незалежна, її очолює патріарх Мстислав (Скрипник), який має свій осідок у м. Баунд-Брук, США[1]. Оскільки Київський патріархат не має визнання у християнському світі, ієрархи цієї Церкви шукають контактів із патріархом Константинополя, з яким хотіли б перебувати в євхаристійній єдності. Посередником у цьому виступає Українська православна Церква в Канаді, делегація якої в травні цього року перебувала в Києві. Заступником, а фактично головою Церкви в межах України є митрополит Філарет.

Друга Церква (УПЦ) підпорядкована Московському патріархові. Формально вона наділена правами автономії, але патріарх неодноразово підкреслював, що слово «Українська» в назві Церкви має виключно територіальний, а не національний сенс. До минулого року її очолював митрополит Філарет, але після його спроби проголосити автокефалію (повну незалежність) Московський патріарх позбавив його сану і відлучив від Церкви. Філарет разом із невеликою частиною ієрархів об'єднався з Українською автокефальною православною Церквою (УАПЦ), яка відновила свою діяльність в Україні влітку 1990 року під керівництвом патріарха Мстислава. Об'єднана Церква отримала назву УПЦ-КП (див. вище). Собор же більшості єпископів, які залишилися вірними Москві і не пішли за Філаретом, відбувся в травні 1992 року в Харкові і обрав першоієрархом УПЦ митрополита Володимира (Сабодана).

Третя Церква (УГКЦ) підпорядкована папі Римському. Головою Церкви є верховний архієпископ кардинал Мирослав-Іван Любачівський, який того ж 1992 року переїхав на постійне проживання з Ватікану до Львова. Її попередній голова, митрополит Йосиф Сліпий, на II Ватіканському Соборі проголосив створення Києво-Галицького патріархату УГКЦ, і це рішення привітали учасники Собору. Але папська курія досі не визнала цей патріархат, хоч останній собор УГКЦ, який проходив 1993 року у Львові, одноголосно підтвердив створення патріархату.

Отже, перша причина непорозумінь між згаданими Церквами випливає із різного підпорядкування. Обидві православні Церкви розглядають УГКЦ як результат експансії католицизму на «сферу впливу» історичного православ’я. З іншого боку, УПЦ-КП і УГКЦ борються з проросійською УПЦ, розглядаючи сильні позиції останньої як результат експансії Московського патріархату, підтриманої свого часу сталінським режимом і НКВД. Іншими словами, Україна в якомусь сенсі стала полем конкуренції між світовими центрами християнства, два з яких — Москва і Рим — виступають безпосередньо, а Константинополь — опосередковано.

Правові аспекти конфліктів

Спершу трошки історії. В умовах сталінських репресій НКВД організувало так звані ліквідаційні собори двох національних українських Церков: 1930 року — Української автокефальної православної церкви (УАПЦ), а в 1946 році — Української католицької Церкви (УГКЦ). Обидва собори були проведені з великими порушеннями норм юридичного і канонічного права. Майно обидвох Церков було передано в користування Російській православній Церкві Московського патріархату, а їх віруючі були поставлені перед вибором: або перейти в лоно Російського православ’я, або відважитись на всі небезпеки підпілля. Другий шлях обрала лише частина греко-католиків.

У часи горбачовської демократизації, в період 1989-1990 pp. відновила свою діяльність УАПЦ і легалізувалася УГКЦ. Держава зареєструвала їхні громади, але не дала політичної і правової оцінки минулим ліквідаційним соборам. Це мало кілька дуже важливих наслідків. По-перше, не були реабілітовані ті священики обидвох Церков, які були репресовані в сталінські часи за вигадані НКВД провини, а фактично — за конфесійну приналежність. Реабілітації домагається особливо УГКЦ.

По-друге, не було вирішене принципово важливе питання повернення насильно відібраного колись церковного майна або надання відповідної компенсації за нього. Віруючим було запропоновано формально «демократичний» шлях його вирішення: храми та інше церковне майно передаються в користування тій Церкві, до якої себе зарахує відповідна релігійна громада. У разі спірних питань віруючі користуються храмами почергово.

Однак таке рішення не тільки не заспокоїло розбурхані релігійні громади, а, навпаки, ще більше посилило конкуренцію між ними. Віруючі втратили надію на відновлення історичної справедливості. Ігноруючи право Церков на незаконно відібрану в них власність, держава надала віруючим моральне право ігнорувати саму державу і її непродуманий закон. Відтепер і священики, і віруючі зрозуміли: їм належатимуть тільки ті храми, які вони зуміють відібрати (або втримати) від суперників. Міжконфесійні суперечки почали вирішуватись не через право, а з допомогою сили.

Великою мірою на характер процесів впливала політична ситуація в Україні 1989-90 pp. Це був час прориву комуністичної монополії в політиці і монополії Російської православної Церкви (РПЦ) в релігійній сфері. Зокрема в Галичині — основному полі міжконфесійних конфліктів — ядром антикомуністичної опозиції були греко-католики, натомість російські православні ієрархи закликали голосувати на виборах за комуністів. Коли національний рух набрав сили, комуністична номенклатура вирішила розіграти карту «автокефалії». Доходило до курйозів: у багатьох селах Галичини головними активістами громад «автокефальних православних», що виступали проти греко-католиків, були... парторги КПРС, які ще вчора активно боролися проти всякої релігії. Після провалу кремлівського путчу 1991 року і заборони КПРС в Галичині були знайдені документальні підтвердження, що операція «Православ’я» була проведена компартією і КДБ з метою розколу національно орієнтованих опозиційних сил.

Однак прагнення багатьох жителів Галичини залишитися православними і не повертатися в лоно греко-католицької Церкви не може бути зведеним лише до провокації КДБ, як це часто в полемічному запалі роблять греко-католики. Значна частина галичан щиро хоче бути православними, і це їхнє право гарантується їм Загальною Декларацією Прав Людини. Однак для того, щоб зберегти за собою храми, вони не визнають право власності на них греко-католиків і ведуть антикатолицьку пропаганду взагалі, ображаючи, в свою чергу, греко-католиків. Іншими словами, яку церковну проблему ми б не бралися аналізувати, рано чи пізно ми обов’язково наштовхнемося на невирішеність майнових прав Церкви.

Позиція держави

Українська держава за характером свого управління продовжує залишатися радянською, тобто командно-адміністративною. Вона може бути (і є!) достатньо ліберальною, щоб вважатися посткомуністичною, але поки що не створений ще соціально-правовий механізм, який оберігав би державу від рецидивів минулого. Доказом цього є збереження старої системи управління релігійним життям — Комітету у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, саме тієї структури, яка відзначалася в минулому особливою брутальністю в своєму втручанні у справи Церкви. Сьогоднішнє його керівництво набагато цивілізованіше, але сама модель управління продовжує бути неефективною і часом шкідливою.

а) випадки втручання у справи Церкви

Формально Комітет у справах релігій і уряд в цілому виступають за невтручання держави в релігійні процеси і за рівність усіх релігій і конфесій перед законом. Але така рівність — скоріше мета (і її не можна не вітати), ніж реальність нашого дня. У нас вона виростає з нерівноваженого стану, який характеризується штучним, підтримуваним репресивним апаратом держави, домінуванням Російської православної Церкви над усіма іншими релігіями й конфесіями. Сама ослаблена і зневажена, вона все ж вважалася першою з усіх інших і упривілейованою. А на словах священики цієї Церкви називали її навіть державною.

З розвалом Союзу деякі ознаки «державної церкви» по інерції почали переноситися спочатку на УПЦ (Московського патріархату), а після крутого розвороту митрополита Філарета в бік автокефалії — на УПЦ — Київський патріархат. Ці ознаки проявляються не в деклараціях, а в симпатіях керівництва держави і в прихованому (а також і в неприхованому!) сприянні одній Церкві (УПЦ-КП) супроти інших. Всім відомо про давні і навіть дружні контакти Президента Л.Кравчука з митрополитом Філаретом. Це значною мірою пояснює той факт, чому в період гострого конфлікту між Філаретом і вірним Москві митрополитом Володимиром (Сабоданом) держава майже офіційно, через опубліковану в пресі заяву групи народних депутатів включно з радниками Президента, втрутилася у конфлікт на боці однієї з Церков.

Про втручання держави в справи Церкви говорив і патріарх Мстислав (Скрипник). Згадане вже об’єднання УАПЦ й УПЦ 1992 року пройшло з порушенням передбаченого законом порядку і з великим тиском з боку групи народних депутатів на голову УАПЦ патріарха Мстислава. Все це змусило його недавно офіційно заперечити окремі аспекти цього об’єднання (але не ідею об’єднання як таку).

б) концептуальні прорахунки

Останнім часом велику активність розвинула релігійна секція Інституту стратегічних досліджень — структура, яка усвідомлює себе як дорадчий орган при Президентові. Я брав участь у кількох релігієзнавчих конференціях, які були організовані цим інститутом, і від них у мене залишилися невеселі враження. Виглядає, що його дослідники не розуміють природи релігійного почуття, часом нехтують історичними традиціями Церкви і підміняють церковні інтереси політичними і національними.

Так, по-перше, і Президент Л.Кравчук, і співробітники інституту повторюють одну й ту ж думку про те, що держава не може миритися з тим, щоб якась Церква, що діє на території України, керувалася центром за межами України. Натяк на Москву очевидний, і Президент має цілковиту рацію, коли говорить про те, що російський уряд використовує УПЦ для прямого втручання в українські справи. Але як вихід із складної ситуації Президент пропонує модель, яка неприйнятлива і навіть дилетантська, коли йдеться про природу Церкви. Так у США довелося б поставити поза законом римо-католицьку Церкву, що керується Ватіканом.

По-друге, з уст одного доповідача на конференції, співробітника згаданого Інституту я почув тезу, що національною і лояльною щодо держави буде вважатися та Церква, яка буде використовувати в своїй практиці ...державну мову. Але навіть християнські конфесії досі послуговуються (повністю або частково) так званою церковно-слов’янською мовою, що має глибокі історичні традиції, які не перекреслити одним розчерком адміністративного пера. На жаль, сьогодні я ще не можу процитувати ці слова точно, і тому прошу не посилатися на них офіційно. До того ж припускаю, що вони були все-таки особистою думкою доповідача, а не офіційною позицією Інституту чи Президента, інша річ, якими співробітниками укомплектований інститут, що виступає дорадчим органом при Президентові!

Як бачимо, концептуальне обґрунтування церковної ситуації в Україні загалом і церковної політики держави зокрема поки що не можна вважати задовільним. Наше керівництво ніяк не може позбутися навиків адміністрування в церковних справах, які були властиві комуністичному чиновництву.

Висновки

1. Тут я б хотів ще раз повторити, що ситуація для українських Церков справді дуже складна. На сході України керована Москвою УПЦ явно й таємно настроює вірних проти державної незалежності України, проти інших (автокефальної православної та греко-католицької) Церков. Непрості стосунки і у греко-католиків із папською курією, яка, здається, ніколи так і не зрівняла їх у правах з «нормальними» римо-католиками. Константинополь визнав би автокефалію українського православ’я, якби була міцною держава. А держава не може стати міцною, ще й через те, що не відрегульоване становище Церков. Впливи різних християнських центрів розривають Україну на частини, і політична компонента цих впливів теж безсумнівна. Знайти модель виживання в цій ситуації справді непросто.

2. Жодна Церква не вкладається в прості схеми «чорнабіла», «добра-погана». У діях кожної з них більше чи менше проявляється типова «тоталітарна реакція на тоталітарні процеси». Такі огріхи моментально підмічаються суперницями, що робить ланцюг взаємних звинувачень безкінечним. Навряд чи треба цьому дивуватися: і уряд, і клір, і віруючі — всі несуть у собі стереотипи комуністичної ментальності. Однак все це ставить правозахист у складну ситуацію, коли доводиться захищати справедливі інтереси якоїсь Церкви в одному населеному пункті, хоч у той самий час в іншому місці інший її священик чи віруючі можуть, навпаки, виступати стороною-порушником.

3. Величезною проблемою всіх Церков є невідповідність священичих кадрів вимогам церковного служіння взагалі і міжцерковного порозуміння зокрема. Клір значною мірою укомплектований тими священиками, які колись проходили апробацію в надрах КДБ і відповідно ним вишколені. Серед молодих священиків багато випадкових осіб, які вибрали собі цей шлях із кон’юнктурних міркувань. Церкви змушені були закривати на це очі, оскільки релігійний бум викликав раптову потребу у великій кількості священиків. Однак, саме такі невідповідні священики найчастіше і стають епіцентрами міжконфесійної ворожнечі, часто навіть помимо волі найвищих ієрархів. Однак, в умовах неправової ситуації, коли з вини держави становище і впливовість тої чи іншої Церкви визначає не так закон, як вміння де словом, а де силою перетягнути віруючих на свій бік, керівництво Церков не може собі дозволити рішучу «чистку» серед кліру.

4. Справжнє вирівнювання позицій релігій і конфесій почнеться, на мою думку, тільки тоді, коли буде закінчено демонтаж старої комуністичної системи управління. А до того часу сама «радянськість» системи породжує поділ Церков на «любимчиків» і «пасербиць», спокушує державний апарат перерозподілювати блага на користь тих Церков, які до нього лояльніші, а в управлінні — надійніші.

5. На мій погляд, міжконфесійна боротьба (чи то позиційна, чи у вигляді фізичних сутичок) буде тривати доти, доки держава не ліквідує наслідки свого грубого втручання в справи Церкви в сталінський період. Це мало б проявитися в таких актах:

а) повна і безумовна реабілітація УАПЦ й УГКЦ;

б) повернення храмів і церковного майна їхнім колишнім власникам (УАПЦ чи УГКЦ) у тих випадках, коли теперішня релігійна приналежність громад збігається з тією, яка була перед репресіями щодо згаданих Церков;

в) надання матеріальної компенсації обидвом Церквам за храми і майно, що перейшло до іншої Церкви в результаті повної конфесійної переорієнтації релігійної громади;

г) створення повноважної комісії, яка б розглядала спірні питання, відстоюючи, з одного боку, майнові права репресованих Церков, з іншого боку — право віруючих змінити свою конфесійну приналежність.

Припускаю, що перелічені вище заходи грішать схематичністю, але ж кваліфікована Комісія завжди змогла б пристосувати їх до реального життя.

ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Записка

Вивчення прав людини в навчальних закладах України

Громадська Рада Українсько-Американського Бюро захисту прав людини

Координаційна група Міжнародної Амністії « Україна-1» (м Дрогобич)

Загальні міркування

Наше суспільство по-різному оцінює причини того, чому в Україні реформи в багатьох ділянках життя гальмуються, а то й не ведуться взагалі. В жодному разі не можна применшувати значення політичних, законодавчих, економічних бар’єрів на шляху реформ. І все ж, на нашу думку, в кожній із названих причин можна виділити складову, яка вкорінилася в стереотипах мислення, вироблених минулим суспільним ладом. Ментальність людини — це останній бастіон тоталітаризму.

Минула епоха, формулюючи відносність норм моралі (моральне лише те, що йде на користь «пролетаріату»), позбавила людей абсолютного морального еталону. Найвищим мірилом особи стала вірність комуністичній ідеології. Ось чому в момент, коли ідеологія, обтяжена злочинами, впала, людина залишилася беззахисною перед спокусами вселенського Зла. В результаті, замість сподіваного духовного відродження, ми отримали зростання агресивності людей, здрібніння їхніх сердець, черствий прагматизм душі.

Повернути людині імунітет до спокус можна двома шляхами. Перший — дати інший різновид «єдино правильної» ідеології, знову підганяючи під її потреби вічні норми моралі. На наш погляд, це означатиме новий виток ілюзій та розчарувань. Інший шлях — повернути людині опору, яка б ніколи не захиталася, тобто повернути їй моральний Абсолют.

Можна лише припустити, якою тернистою й покрученою буде дорога до нього в людей дорослих. Але тим більше ми повинні подумати про дітей, яким маємо забезпечити шанс жити в мирі й гармонії. В епоху інтерференції культур, релігій, цивілізацій ідеї людяності та милосердя входять у людські душі не лише через Церкву чи релігійну громаду. Ідея прав людини, народжена в крові Великої французької революції, набула в XX столітті нового змісту, гідного нової епохи. Саме ця ідея стала каналом, через який у секуляризований світ повернулася формула «любові до ближнього», без якої людська спільнота втрачає сенс цивілізації.

Після прийняття 1948 року Загальної Декларації Прав Людини життя світової спільноти якісно змінилося. Ідея прав людини набула характеру механізму, який відтепер міг лягти в основу міжнародного і внутрішнього законодавства, дипломатії, системи політичної мотивації.

Ідеї милосердя, терпимості, любові до ближнього — поняття, які донедавна охоплювалися виключно сферою релігії, — в Декларації були сформульовані в термінах, які не зачіпали канонічних рамок кожної окремої конфесії. Міжконфесійні бар’єри — такі суворі, коли мова заходить про об'єднання релігій, — стали прозорими для канонічно нейтральної лексики Декларації. Так ідея прав людини, переборюючи неуникненну антиномічність її трактування і нарости лукавої політичної кон’юнктури, поволі стає механізмом об’єднання людей на такому духовному рівні, який вивищується понад расові, національні, релігійні, класові, статеві та інші бар'єри. У цьому розумінні концептуальна система прав людини займає проміжне становище між замкнутими в канонічні рамки історичними релігіями й майбутнім інтегральним релігійним світоглядом, суб'єктом якого стане все людство.

Ідея прав людини стала неоціненною у сфері народної освіти. В середині століття інтеграція цивілізованого світу досягла такої межі, що стало вже очевидним: школа не може далі бути моноетнічною й моноконфесійною. Треба було шукати такі форми освіти, які б готували дитячі душі до майбутньої загальносвітової інтеграції. Програма вивчення прав людини в школі зуміла компенсувати негативні наслідки закону про відокремлення церкви від школи і школи від церкви, оскільки ввела у навчальний процес ідеї милосердя, гуманізму, моралі, жертовності та духовного очищення, які властиві всім релігіям.

На даний час світова спільнота в особі таких інституцій, як ООН, ЮНЕСКО, Міжнародна Амністія, а також інших правозахисних організацій детально розробила принципи і рекомендації щодо введення до навчальної програми курсу вивчення прав людини. Подальші пропозиції, викладені в Записці, сформульовані на засадах уже існуючих методичних розробок.

Права людини й українська школа

Якщо нанести на карту світу країни, які вже запровадили в себе програму вивчення прав людини, то Україна на цій карті все ще буде виглядати білою плямою.

Такою констатацією ми не хочемо принизити заслуг справжніх вчителів — педагогів від Бога, — які й раніше вчили дітей Любові, навчали розрізняти добро і зло. Адже на карті людиновизвольних і народовизвольних змагань Україна аж ніяк не є білою плямою. Однак мова йде про засвоєння та адаптацію важливого для нас досвіду світової цивілізації.

Не забуваємо також про ентузіастів, які останнім часом пробують ввести елементи правозахисного виховання з власної ініціативи чи під впливом груп Міжнародної Амністії. Однак і тут ідеться про відсутність в Україні добре продуманої, психологічно вивіреної та поширеної на всі вікові категорії освітянської програми — програми, яка має бути прийнята на найвищому державному рівні.

Відразу ж зазначимо, що така програма не має бути протиставлена суто релігійному вихованню, яке розгортається в Україні через систему недільних шкіл. Однак просто повернутися до традиційних форм релігійної освіти, характерних для докомуністичного періоду, теж практично неможливо (виняток становлять окремі острівки староукладного життя в Галичині, але й вони останнім часом швидко трансформуються). Отож, обидва вектори навчання — релігійний і правозахисний — мають доповнювати один одного, компенсовувати свої можливі упущення, але аж ніяк не пригнічувати себе взаємно.

Ситуація в Україні має особливості, які спонукають нас подвоїти увагу до пропаганди прав людини. Ось деякі з них:

Національна сфера — гармонізація суспільного життя можлива через гарантування права українського народу на самовизначення і одночасний захист прав національних меншин; обидві мети можна досягти, тільки поважаючи національні особливості, за умови взаємної толерантності та ненасильницького характеру вирішення суперечностей.

Релігійна сфера — враховуючи надзвичайно строкату картину розподілу громадян України за релігійною ознакою і конфесійною приналежністю, забезпечити релігійні права особи через проголошення одних релігій чи конфесій «правильними», а інших — «небажаними» неможливо. Всяке порушення свободи віросповідання має вважатися недопустимим.

Як бачимо, унікальність України полягає в тому, що, яку проблему не візьми, її неможливо вирішити силовим методом, не поставивши цим під загрозу соборність держави. Політично активне населення пізнає цю унікальність на власному досвіді міжпартійної боротьби, і в результаті головним чинником етичної мотивації в політиці стає страх перед дезінтеграцією України та іншими негативними для неї наслідками. Натомість програма вивчення прав людини в навчальних закладах України, поряд із програмою релігійної освіти, покликана виховати покоління громадян з розвиненою етичною свідомістю, в якій релігійна, національна та всяка інша терпимість закріплена на рівні аксіом.

Засадничі завдання програми

1. Прищеплювати повагу до людської особи, до її автономності та індивідуальності.

2. Виробити довіру до моральних принципів як до основного регулятора поведінки людини.

3. Сприяти формуванню правової свідомості.

4. Ознайомити з головними віхами в історичному становленні ідеї прав людини.

5. Ознайомити зі змістом основних правозахисних декларацій, конвенцій та угод сучасності.

6. Виробити вільне володіння понятійним апаратом, прийнятим у концепції прав людини (рівності, терпимості, дискримінації тощо).

7. Дати знання про практику основних порушень прав людини та народу.

8. Виробити розуміння того, як співвідносяться індивідуальні, групові та національні права.

9. Виробити вміння збирати та аналізувати інформацію про порушення прав людини.

10. Ознайомити з різними формами захисту прав людини.

Першочергові заходи, які можуть лягти в основу програми

1 а) Створити ініціативну групу для складання програми курсу «Вивчення прав людини»;

б) зібрати й систематизувати методичний матеріал на тему вивчення прав людини, опрацьований як в Україні, так і за кордоном;

в) видати масовим тиражем узагальнений методичний посібник із цього курсу для вчителів середніх шкіл;

г) включити до нього рекомендації для вчителів-предметників щодо введення елементів програми в канву їхніх предметів відповідно до вікових особливостей дітей.

2. Видати масовим тиражем основні декларації та інші нормативні документи з питань прав людини (обов’язково Загальну Декларацію Прав Людини, Декларацію Прав Дитини) у вигляді брошур, плакатів, інформаційних листків.

3. Залучити ініціативних педагогів та методистів до підготовки ілюстрованого шкільного підручника «Права людини».

4. Виготовити аудіовізуальні засоби (відеокасети, буклети, ігри, записи пісень популярних виконавців) на тему прав людини для оснащення ними шкіл та вузів.

5. Періодично організовувати семінари з питань вивчення прав людини в усіх ланках народної освіти (найперше в системі методичної підготовки вчителів).

6. Сприяти розширенню контактів вчителів України з міжнародними структурами, що займаються правами людини, та їх вивчення.

7. Організовувати конкурси (наприклад, дитячих малюнків, студентських плакатів, кращих літературних творів), тематичні виставки, спеціальні концертні програми на тему прав людини.

8. Відзначати найактивніші осередки з вивчення прав людини спеціальними грамотами та нагородами.

9. Утворити при школах гуртки Міжнародної Амністії, в яких учні мали б змогу виробляти навички захисту прав людини.

10. Після відповідної підготовки і напрацювання досвіду ввести курс вивчення прав людини в шкільний навчальний план. Передбачити викладання курсу за трьома основними напрямами:

а) вивчення історії прийняття основних правозахисних документів та іх змісту, а також історії правозахисного руху в Україні;

б) вивчення прав людини як втілення моральних принципів;

в) засвоєння цих принципів через власну поведінку, роздуми, життєвий досвід

11. Ввести спецкурс із вивчення прав людини в системі вищої освіти, особливо в педагогічних вузах.

12. Відзначати День прав людини (10 грудня) широкою програмою дій правозахисних організацій, читанням лекцій на цю тему в навчальних закладах, проведенням вечорів, зустрічей тощо.

Для прискорення прийняття освітянської програми та її впровадження автори Записки готові співпрацювати з усіма відповідними інституціями.

Зіновій Антонюк, Наталія Беліцер, Семен Глузман, Євген Головаха, Володимир Жмир, Євген Захаров, Віталій Крюков, Мирослав Маринович, Євген Пронюк, Леонід Фінберг

Прийнято на засіданні Громадської Ради 27 лютого 1993 року в м. Києві.

ПОДІЇ, ФАКТИ, ДОЛІ...

УХВАЛА

Громадської Ради Українсько-Американського Бюро захисту прав людини

Українсько-Американське Бюро захисту прав людини, що діє в Україні згідно із статутом з 1993 року, оприлюднило «Положення про вручення Премії імені Валерія Марченка», київського журналіста, відомого правозахисника.

Премія надається на підставі висувань кандидатів журналами і газетами України, а також членами Громадської Ради нашого Бюро. Премію засновано з метою відзначення найбільш глибоких, серйозних, сміливих публікацій на теми правозахисту. Ми сподіваємося, що це буде заохочувати журналістів, публіцистів до праці над правозахисною тематикою.

В ім’я торжества істини та справедливості ми хочемо повернути ім’я Валерія Марченка в наше сьогодення.

Можна відзначити низку видань та авторів правозахисної теми, а саме:

— організацію та проведення незалежного правничого дослідження причин та наслідків Чорнобильської катастрофи; матеріали, видруковані в газеті «Зелений світ», авторський колектив на чолі з В. Вовченком;

— публікацію відповідей на аналітичну анкету газети «Український оглядач» (гол. редактор Н. Вяткіна, автор анкети К. Сігов), в якій осмислюється минуле та сьогодення правозахисту;

— низку публікацій газети «Независимость» (гол. редактор В. Кулеба) та «Пост-Поступ» (гол. редактор О. Кривенко) на захист конкретних осіб від сваволі влади.

Окремо ми хотіли б назвати ще статті членів нашого Бюро пп. М. Мариновича та В. Крюкова, тощо, котрих — зрозуміло, з етичних причин — ми не мали можливості висувати на здобуття премії.

Премію імені Валерія Марченка 1993 року Бюро вирішило надати колективові часопису «Україна» (гол. редактор Олександр Климчук) за добірку публікацій правозахисної спрямованості. Насамперед, за низку інтерв'ю кореспондентів часопису з відомими правозахисниками: Н. Світличною (О .Климчук), М. Руденком (В. Коцюк), І. Ратушинською (Т. Малькова), з представниками «Amnesty International» — Міжнародної Амністії — Хезою Макгіл та Уллою Біргегорд (Н. Зінець), публікації поезій І. Світличного, Я. Лесіва, матеріал «Означення волі» — реквієм за Іваном Сокульським, та інші.

Громадська Рада Українсько-Американського Бюро захисту прав людини відзначає:

— глибоке та послідовне розкриття теми історії правозахисту в Україні на сторінках багатьох чисел часопису впродовж останніх років;

— увагу часопису до ідеалів правозахисників України;

— постановку актуальних проблем правозахисту в Україні.

Проте, хочемо підкреслити, що суспільство має усвідомлювати: ані тема правозахисту, ані конкретні статті на захист громадян не посідають ще в нашій пресі, радіо та на телебаченні того місця, на яке потребує сьогоденна Україна. Наші громадяни практично не знають засадничих міжнародних документів з прав людини, якими керується світова спільнота. Значну частину цих документів взагалі ніколи не друковано в Україні. Практично не існує в нашій пресі і матеріалів на захист прав дітей, інвалідів, суспільство не знає про умови утримання в’язнів, а також тих наших громадян, хто перебуває в психіатричних лікарнях та притулках для пристарілих.

І найсуттєвіше: за умов соціально-економічної кризи, яку ми всі переживаємо, людина почуває себе беззахисною, бо параліч влади — не найкращі умови для забезпечення прав людини.

Але іншого шляху немає: суспільство повинно стверджувати права людини як цінність і відстоювати їх щоденно. Ми закликаємо всіх людей, які поділяють цю думку, до співпраці і ще раз поздоровляємо першого лауреата Премії імені Валерія Марченка — колектив часопису «Україна».

Громадська Рада Українсько-Американського Бюро
захисту прав людини

Валерий Марченко

UNION OF COUNCILS

13 вересня 1993 p.

З нагоди вручення Премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему в українській пресі.

Національний прес-клуб,

Київ, Україна

Від імені 100 тисяч членів нашої організації, регіональних Товариств та правління директорів Спілки Товариств ми передаємо наші найтепліші поздоровлення редакції журналу «Україна», першому володарю нагороди імені Валерія Марченка за публікацію на правозахисну тему, яку присуджує Українсько-Американське Бюро захисту прав людини за кращу публікацію на цю тему.

Встановлення бюро щорічної премії імені Валерія Марченка на правозахисну тему є свідченням зростання цінності прав людини в незалежній Україні.

Ім’я Валерія Марченка не знає кордонів. Його ім’я є живим пам’ятником його світогляду і боротьби за права людини і людську гідність, в ім’я яких він жив та помер. Його абсолютна та непохитна відданість істині та справедливості фактично є його «свідченням» встановлених демократій та нових націй, що вирвалися із міцних обійм радянського тоталітаризму.

Але немає такої ділянки, в якій би ім’я Валерія Марченка важило би більш суттєво, ніж у пресі. У будь-якій країні вільна та незалежна преса є могутнім голосом на захист розвитку соціальних та політичних цінностей.

Преса, яка віддзеркалює вартості та принципи, символом яких є ім’я Валерія Марченка, неминуче гратиме життєво важливу роль у створенні умов повного та вільного розвитку держави, заснованої на законності, та гарантій захисту прав людини. Таким чином, само собою встановлення цієї премії є суттєвим внеском у демократичний розвиток України і ми вітаємо керівників Бюро і сподіваємося, що його зусилля будуть постійно скеровані на цей шлях.

Сьогодні редакція журналу «Україна» вшановується як перший адресат премії імені Валерія Марченка за кращу публікацію на правозахисну тему. Редакція журналу відзначилася тим, що особливо часто надає свої сторінки для публікації, які віддзеркалюють та пропагують етичні цінності та загальні людські принципи, у тому числі прекрасний біографічний портрет Валерія Марченка.

У темну епоху, коли інакодумців кидали до тюрем та таборів або піддавали репресіям у психіатричних лікарнях, ми, Спілка Товариств, боролися за політичних в’язнів та жертв зловживання психіатрією. І ми глибоко переконані, що незалежна Україна принесе надію на особисту свободу, гідність та безпеку усім своїм громадянам. Сьогодні ми поздоровляємо володарів цієї важливої нагороди.

Вдячні вам.

* * *

У м. Карлівка Полтавської області відбувається суд над редактором і видавцем Харківської газети «Орієнтир» Олександром Волосовим. Йому інкримінують скоєння злочинів за шістьма статтями Карного Кодексу (КК) України, зокрема, наклеп, образа судді, прокурора, зловживання службовим становищем. Максимальне покарання, передбачене цими статтями — п’ять років позбавлення волі.

Газета «Орієнтир» зареєстрована в 1988 році. Це одне із перших недержавних видань у колишньому СРСР. Девіз газети — «Лучше быть желтым, чем красным». Постійно піддавалася переслідуванню з боку КПРС. У 1988-1990 pp. друкувалась у Литві та Росії, звідки доставлялася в Україну. Під час серпневого заколоту О. Волосов видав газету 20 серпня з антипутчівськими матеріалами.

У газеті постійно друкувалися статті про свавілля правоохоронних та судових органів, причому, стиль цих матеріалів часто був образливим, на грані фолу. У 1992 році було надруковано низку статей, де ряд посадових осіб звинувачувався у скоєнні злочинів. Одну з цих статей передрукувала «Независимость».

Представники Генеральної прокуратури не підтвердили після перевірки факти, наведені у газеті, і Харківською прокуратурою було відкрито кримінальну справу.

О. Волосов різко протестує проти ведення суду в Карлівці. На його думку, це зроблено для замовчування процесу. Крім того, саме в Карлівці у 80-ті роки відбулися процеси з політичним забарвленням. Але клопотання Волосова до Верховного суду України про переведення процесу до Харкова проігноровано. Адвоката Волосов досі не має.

P.S. Судовий процес закінчився 27 жовтня, вирок — чотири роки позбавлення волі.

Є. Захаров

[1] Ця робота написана до смерті патріарха Мстислава (прим.ред.)