ПРАВА ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Випуск 4. УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ. ПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ

Інформаційно-аналітичний бюлетень
Українсько-Американського
Бюро захисту прав людини

Київ – Харків

1994

Редакційна колегія

Зіновій АНТ0НЮК(заст. гол. редактора)
Наталія БЄЛІЦЕР
Семен ГЛУЗМАН
Євген ГОЛОВАХА
Володимир ЖМИР
Євген ЗАХАРОВ (гол. редактор)
Віталій КРЮКОВ
Мирослав МАРИНОВИЧ
Євген ПРОНЮК
Леонід ФІНБЕРГ

Бюлетень верстається на комп’ютерах, наданих міжнародним фондом «Відродження» і видається при підтримці американської правозахисної організації «Union of Councils» та харківського видавництва «Фоліо».

УДОСКОНАЛЕННЯ ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ

ПРОЕКТ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ[1]

Переднє слово

Читачеві пропонується унікальний документ, цікавий в багатьох відношеннях, яскравий відразу в декількох якостях.

Перш за все він є принципово контрастним до проекту Конституції, створеного офіційною Конституційною комісією. Офіційний проект важкий, перенасичений регламентивними нормами, піклується про порядок. Цей же проект – фантастично лаконічний, обструганий та збитий, як мала дубова діжка. Всі елементи припасовані так, що жодної шпарки не лишилося. Все зазначено, обумовлено коротко, найчастіше через кому. Ніби й смішно керуватися такою Конституцією, проте, ознайомившись з нею, відчуваєш явну симпатію. Причому це почуття звернене не до Конституції як такої, а до трибу життя, який з її лаконічних статей прозирає.

Жодного лицемірства, демагогії, підсвідомих спроб приспати суспільний загал з метою тої горезвісної стабільності та порядку. Мала Конституція ніби полишає людину саму на себе. Попервах ніби й страшно, але ті, хто вже скуштував свободи, знають: то є найкраща позиція до вправної дії на всіх теренах. Чого варте, наприклад, одне тільки право: «вільно чинити власною долею». Тут і саме щастя, і шлях до нього, і наслідки в разі неуспіху покладено на громадянина. І то в українській політичній традиції не вперше! Може, й так, але в конституційному тексті то є новела для України, новела, що висловлена в цілком оригінальний спосіб, довершено юридично, з моральним наснаженням.

Звісно, кожен собі прочитає документ і щось про себе вирішить. Фахівці, безумовно, знайдуть помилки. Наперед можна сказати, що існуючий український парламент – Верховну Раду – ця Конституція не надихне. А от молодше покоління, тих, кому тепер 15-17, така Конституція, думаю, зацікавила б. Звісно, якби вони знали, що саме з неї юридично випливає. Бо перш за все вона цікава з огляду на перспективи життя, якому вона адресована.

Навіть при таких коротких означеннях проект вдалий, як вірш, може, навіть японське «хокку», яке ескізно подає картину держави з мінімізованою бюрократією, вправну до власного професійного мисленння (спробуй-но витлумач таку Конституцію!), не переобтяжену самозобов’язаннями, орієнтовану на вільне споживання сонячного тепла, землі, води – власне, всього, що Бог українській людині послав. Послав, та поки, мабуть, бідкається, споглядаючи, що ми з того всього вчиняємо.

На відміну від офіційного проекту Конституції, який створено на засадах патерналістського світосприйняття («роби з нами, роби, як ми, роби, як ми скажемо»), цей неофіційний «вибрик» юридичної свідомості дає нам не шаблон до наслідування, а надію. Він не зачиняє, а прочиняє спершу двері, потім хвіртку, а затим вже й ворота до якогось іншого життя. Там, мабуть, ми матимемо суд, який боронитиме дійсно те, що того варте, парламент, який збиратиметься не для сварок, а для плідної праці, теренове самоврядування, яке не стане місцевим «хабарнуванням».

Гарантій, звісно, жодних. Але намір вже видно. Благородні помисли, зокрема, присутні. Цікаво, що ці речі прочитуються в Конституції, яка не має жодних прикрас, скупа на слова й навіть юридичні епітети. Але ж чи то дивина, що не завжди гарним є те, що таким намальовано? Отже, маємо доста унікальний ефект, цікавий шкіц молодої професійної думки. Почитаймо, вдумаємося. Впевнений: пізнаємо так щось корисне.

В.В .Речицький

Установчі збори громадян України, скликані у Києві дня ... у ... 1993 року, які

виходять з суверенного права Народу України визначати свій політичний статус і забезпечувати свій розвиток;

здійснюють установчу владу на підставі солідарної і свобідної волі Народу України і згідно з власними Правилами;

прагнуть миру і співпраці з Іншими народами;

ухвалили у Києві дня ... у ... 1993 року

КОНСТИТУЦІЮ УКРАЇНИ

Вступний розділ

1. Народ України є суб’єкт національного суверенітету. Національний суверенітет є єдиний на цілому державному терені України, зважаючи на норми екстериторіальності.

Спеціальні закони визначають види знаків національного суверенітету та істотні умови їх використання і захисту.

2. Народ України визначає політичний статус України як республіки і створює влади держави на засадах представницької демократії.

3. Народ України є суб’єкт теренового самоврядування і створює теренові спільноти на засадах представницької демократії.

4. Народ України є суб’єкт народної ініціативи щодо створення і припинення влад держави і теренових спільнот, ухвали Конституції, актів влад держави і теренових спільнот, поправок до них або їх скасування.

Спеціальні закони визначають види та істотні умови чинності колективних петицій і національних або теренових референдумів.

5. Влади держави і теренові спільноти забезпечують офіційний статус української мови на цілому державному терені. Теренові спільноти визначають статус інших мов на власному терені.

Перший розділ. ОСОБИ І ГРОМАДЯНИ

6. Влади держави і теренові спільноти забезпечують правну рівність кожної особи, яка перебуває на державному терені або під юрисдикцією України. Кожна особа має правоздатність, що не може бути обмежена на підставі особистого статусу. Кожна особа має цілу дієздатність з 18 років, якщо інше не визначено чинним для такої особи іноземним правом або судовим актом.

7. Влади держави і теренові спільноти визнають будь-які права, що може мати кожна особа, зважаючи на Конституцію, акти влад держави і теренових спільнот, особистий статус і права кожної іншої людини, а саме: жити і мати доступ до засобів існування; мати ім'я, правосуб’єктність і правонаступництво; зберігати особисту недоторканість; вільно чинити власною долею; сумлінно виконувати свої цивільні обов’язки.

8. Кожна особа є сумлінною у посіданні і захисті таких прав, якщо інше не визначено актом компетентної влади держави або теренової спільноти відповідно до процесуальних норм України. Неістотні є акти влад держави і теренових спільнот, що обмежують право судового захисту і перегляду таких актів, накладають санкції, що не відповідають процесуальним нормам або мають зворотну чинність, обмежують право самозахисту за застосування або явної загрози застосування сили кожною іншою особою.

9. Влади держави визнають право кожної особи, бодай один з батьків якої мав статус громадянина України на день народження такої особи, набувати статус громадянина України.

Спеціальні закони визначають істотні умови судового акту натуралізації кожної іншої особи.

10. Влади держави і теренові спільноти визнають права кожної особи, яка має статус громадянина України і цілу дієздатність, брати участь у створенні влад держави і теренових спільнот, мати доступ до посад у владах держави і теренових спільнотах, брати участь у народній ініціативі, користуватися дипломатичним захистом України.

Спеціальні закони визначають види та істотні умови реєстрації політичних асоціацій громадян України. Неконституційні є політичні асоціації, що є незареєстровані або воєнізовані.

11. Кожна особа може бути позбавлена статусу громадянина за судовим актом про експатріацію на підставі відмови від статусу громадянина України, визнання натуралізації нечинною або натуралізації такої особи за іноземним правом.

Неістотні є акти експатріації на підставі особистого статусу.

Другий розділ. ВЛАДИ ДЕРЖАВИ

12. Влади держави чинять Парламент, Президент і Найвищий Суд.

Влади держави розташовані у Києві.

Влади держави обираються на 5 років загальними прямими виборами таємним і рівним голосуванням.

Спеціальні закони визначають істотні умови створення виборчих округів і виборчих комісій, державної реєстрації виборів, кандидатів або списків кандидатів, голосування, визнання виборів чинними або призначення додаткових виборів.

13. Особи, які є представниками влад держави, присягають Конституції, особисто виконують конституційні функції, не можуть посідати жодну іншу посаду і чинити професійну діяльність. Члени Найвищого Суду не можуть бути членами політичних асоціацій.

Особи, які є представниками влад держави, не можуть бути відкликані або притягнуті до судової відповідальності під час виконання ними конституційних функцій.

Найвищий Суд розглядає прохання осіб, які є представниками влади, про відставку, а також позови відповідної влади держави про недієздатність, несумісність або порушення присяги.

Спеціальні закони визначають розмір винагороди особам, які є представниками влад держави, перед кожними черговими виборами.

14. Парламент має найвищу законодавчу владу. Парламент має від 240 до 250 депутатів. Парламент ухвалює спеціальні закони, делегує Президентові право ухвалювати законодавчі акти, розглядає і затверджує державний бюджет та контролює його виконання, ратифікує і денонсує міжнародні угоди, що містять територіальні, військові і фінансові зобов’язання, або вимагають поправок чи скасування спеціальних законів.

Спеціальний закон визначає Правила Парламенту, що мають бути ухвалені 2/3 чинних голосів депутатів Парламенту.

15. Президент має найвищу виконавчу владу і є найвищою посадовою особою. Президент забезпечує виконання Конституції та актів влад держави посадовими особами і тереновими спільнотами, ухвалює законодавчі акти на підставі делегованих Парламентом прав, ухвалює нормативні «акти і делегує це право посадовим особам або тереновим спільнотам; керує діяльністю військової і цивільної служби; складає державний бюджет і забезпечує його виконання; укладає міжнародні угоди, призначає дипломатичних представників України та акредитує іноземних дипломатичних представників; оголошує національні вибори і референдуми; надає офіційні винагороди і звання; здійснює право помилування; виконує інші обов’язки на підставі Конституції.

16. Найвищий Суд має найвищу судову владу. Найвищий Суд має 9 суддів. Найвищий Суд тлумачить Конституцію і здійснює конституційний нагляд; призначає суддів і членів державних судів; забезпечує виконання судами процесуальних норм і переглядає їх акти; керує діяльністю судової поліції.

17. Спеціальний закон визначає статус Прокуратури. Прокуратура здійснює нагляд за виконанням спеціальних законів та актів влад держави тереновими спільнотами, посадовими особами та іншими особами; сприяє здійсненню судової влади відповідно до процесуальних норм.

Генеральний прокурор призначається Парламентом на 5 років і має статус представника влади держави.

18. Влади держави визначають статус підпорядкованих їм установ. Влади держави визначають статус і розмір винагороди посадових осіб цих установ відповідно до законів України. Акти влад держави набувають чинності на день офіційної публікації, якщо спеціальні закони або такі акти не визначають дальший термін.

Третій розділ. ТЕРЕНОВІ СПІЛЬНОТИ

19. Теренові спільноти створюються на підставі народної ініціативи як її муніципальні округи. Теренові спільноти є юридичні особи.

Спеціальні закони визначають статус теренових спільнот. Теренові спільноти визначають статус підпорядкованих їм установ, статус і розмір винагороди посадовим особам таких установ відповідно до законів України.

20. Теренові спільноти можуть створювати об’єднання на територіальній засаді і визначати їх статус. Об’єднання не можуть бути юридичними особами або мати спільні юрисдикції.

21. Спеціальні закони визначають істотні умови припинення теренових спільнот та їх об’єднань на підставі акту Найвищого Суду.

Четвертий розділ. МАЙНО І ФІНАНСИ

22. Спеціальні закони визначають істотні умови використання і захисту природних ресурсів державного терену, економічної зони і континентального шельфу України.

Спеціальні закони визначають істотні умови створення, використання і припинення відокремленого майна влад держави, теренових спільнот та осіб.

Неістотні є акти влад держави і теренових спільнот щодо конфіскації майна або обмеження і відмови у захисті майна на підставі особистого статусу.

23. Державний бюджет містить всі прибутки і видатки влад держави протягом календарного року. Президент надає Парламентові проект державного бюджету принаймні за 3 місяці до початку чергового фінансового року. Державний бюджет триває до ухвали відповідного спеціального закону про затвердження проекту державного бюджету.

24. Спеціальні закони визначають істотні умови запровадження і стягнення прибутків влад держави і теренових спільнот, створення і використання спеціальних фондів, коштів позик і кредитів влад держави і теренових спільнот.

Спеціальні закони визначають істотні умови затвердження і виконання тереновими спільнотами власних бюджетів, контролю влад держави над їх виконанням, участі теренових спільнот у державному бюджеті і спеціальних фондах.

Неістотні є акти влад держави і теренових спільнот щодо запровадження і стягнення прибутків на підставі особистого статусу.

П’ятий розділ. КОНСТИТУЦІЙНИЙ НАГЛЯД

25. Найвищий Суд розглядає заяви про неконституційність актів влад держави або теренових спільнот на ініціативу не менш за 20 депутатів Парламенту, Президента, Генерального прокурора або теренової спільноти.

Найвищий Суд розглядає заяви про захист прав осіб щодо порушення Конституції владами держави або тереновими спільнотами на ініціативу суддів і членів судів або прокурорів на підставі будь-якої судової справи.

26. Найвищий Суд не розглядає заяви про неконституційність щодо фінансових актів та актів про особистий статус.

Розгляд заяв не припиняє чинності актів влад держави до офіційної публікації акту Найвищого Суду. Постанови актів влад держави, що не визнані неконституційними, є чинні.

Шостий розділ. КОНСТИТУЦІЙНА РЕФОРМА

27. Установчі збори розглядають та ухвалюють поправки до Конституції або скасовують та ухвалюють цілу Конституцію на підставі актів Парламенту або народної ініціативи.

Установчі збори обираються відповідно до спеціального закону. Спеціальний закон визначає статус Установчих зборів відповідно до Правил Установчих зборів. Учасниками Установчих зборів не можуть бути представники влад держави і посадові особи установ влад держави.

28. Неістотні є ініціативи Конституційної реформи під час стану загрози, що оголошує Президент терміном до 15 діб і негайно повідомляє про те Парламент; надзвичайного стану, що Президент оголошує, якщо загроза або стихійне лихо триває понад 15 діб; стану війни або облоги, що оголошує Парламент на ініціативу не менш за 20 депутатів Парламенту або Президента, якщо застосовано силу проти влад держави або міжнародних зобов’язань України.

Проекти поправок до Конституції або цілої Конституції, що ухвалено Установчими зборами, мають бути затверджені національним референдумом не пізніше як за 3 місяці за офіційної публікації. Ухвали національного референдуму з конституційної реформи набувають чинності за 3 місяці за офіційної публікації.

ПРАВОЗАХИСТ В УКРАЇНІ

3. П. Антонюк

(погляд Українсько-Американського Бюро захисту прав людини, виголошений на Перших Всеукраїнських читаннях з прав людини 10 грудня 1993 року)

Не дивлячись на те, що Україна дуже давно перебуває у сфері впливів потужної юдео-греко-християнської традиції у розвитку людства з її головною вартістю свободи, усвідомлення ідеї безумовної свободи, цінності її самої по собі, усвідомлення самодостатності особи та притаманності їй свободи через ряд причин відбувалося у нас з великими труднощами та запізненням. Адже Україна тільки в період кризи національно-визвольної ідеї, поразки та осмислення збройної реалізації її, на рубежі 50-60-х років починає болісно опановувати конечність вплетення своїх змагань у контекст універсальної ідеї захисту прав людини.

Починала молода творча інтелігенція, починала із свободи творчості, з мистецтва, з літератури... Бо тут важко заперечити індивідуалізм, новацію. Наявність великих імен в поезії надавала величезної моральної сили оновчому рухові в Україні і згодом до сфери його зацікавлень потрапляють загальні громадянські права, соціальні, політичні. Я вважаю, що в цьому процесові розширення та поглиблення руху роль прийнятої Загальної декларації прав людини була вирішальною.

Я не знаю, чи після прийняття ООН Загальної декларації прав людини у 1948 році відзначалася широко у світі дата 10 грудня як день захисту прав людини. У тодішньому Радянському Союзі ця дата не відзначалася. Почали її відзначати дуже оригінально – голодівками – двадцять років тому політв’язні брежнєвських концтаборів. Для них (в’язнів сумління, правозахисників, дисидентів…) ця дата мала якийсь містичний сенс, бо з кожним роком відзначалася все з більшим завзяттям, всупереч усім жорстокостям тоталітарної влади.

Мені здається, що саме цей за своєю природою чисто моральний порив самопожертви політичних зон і створив парадоксальний ефект: висіяв по країнах Заходу справді масовий і розгалужений правозахисний рух, який усвідомив та проголосив себе спадкоємцем так званого радянського правозахисного руху і постійно налагоджував і зміцнював зв’язки з цим жертовним рухом.

У нас правозахисний рух, не дивлячись на високу жертовність його представників, масовим бути не міг, але поширившись за межі творчої інтелігенції на тлі розростання його масовості в західних країнах та відставання у науково-технічній революції від Заходу, прискорив формування в керівній верстві тоталітарної імперії відчуття суспільної безвиході і необхідності реформування державних структур. Образно кажучи, дисидентський рух висіяв у керівній верстві імперії черв’ячка сумніву в своїй вірі.

Не слід думати, що наш правозахисний рух був чисто правозахисним. Просто цей напрям опозиції режимові було легше відвоювати завдяки міжнародній підтримці і легше відстоювати перед холодним обличчям тоталітарного суспільства.

Чорнобильська катастрофа призвела до економічного та морально-політичного послаблення режиму, прискорила всі процеси в суспільстві і викликала появу численних громадсько-культурних, громадсько-політичних, а згодом і чисто політичних структур. Важливим джерелом рушіїв цих процесів був колишній правозахисний рух. А коли рух опозиції став масовим, то правозахисному рухові довелося пережити серйозну кризу. Ця криза зачепила й персонально кожного, хто так чи інакше зарахував себе до того феномену. Додало кризи правозахистові 1 грудня 1991 року: створилася ілюзія зайвості.

Життя згодом розвіяло ілюзію, бо прийшло усвідомлення того, що конструктивний аспект правозахисного руху себе не те що не вичерпав, але й не проявлявся ще, бо в тоталітарну епоху це було виключено. Окремі правозахисних почали осмислювати нові реалії і шукати собі позицію та способи реалізації своїх правозахисник ідей та зусиль (свою правозахисну нішу). Але це вже по суті інший правозахист. Інший не тільки і не стільки людьми, скільки пошуками нових підходів до проблеми при відсутності деструктивного начала при орієнтації на природну мозаїчність суспільства.

Мені здається, що наше правозахисне бюро вибрало вдалу форму для поглиблення солідарних зв’язків у світовому правозахисному русі шляхом створення спільних правозахисних структур. Засновниками Бюро є група громадян України та Американська правозахисна організація Union of Councils. У діяльності Бюро можна відзначити такі головні аспекти:

1) просвітницько-правозахисний, шляхом продуманої видавничої діяльності; вважаємо своїм обов’язком досягти того, щоб загальновизнані у світі права і свободи сприймалися колись нашими громадянами, виходячи з ідеї народовладдя як владні повноваження вільної особистості в межах свого правового статусу, а не як подарунок держави;

2) науково-дослідний, проведенням глибоких соціологічних досліджень через залучення кваліфікованих фахівців; розглядаємо його за дуже перспективний та ефективний напрямок сучасного правозахисту;

3) моніторинг преси, з аналізом соціальних, культурних та політичних процесів у суспільстві з метою розробки заходів по корекції цих процесів у напрямку до громадянського суспільства;

4) лоббізм у владних структурах через незалежну юридичну експертизу законів та законодавчих актів з метою наближення українського законодавства до загальносвітових стандартів у галузі прав людини;

5) стимулювання процесу усвідомлення українським суспільством важливості правозахисної теми, наприклад через відзначення щорічною премією нашого Бюро їм. Валерія Марченка – відомого правозахисника та журналіста – найкращих, найсміливіших, найглибших публікацій правозахисного характеру в українській пресі.

Відомо, що тоталітарна суспільна модель не визнає особистості. У ній держава та суспільство – тотожні, а тому без зруйнування її, про реальні права особистості – годі говорити. У нетоталітарних моделях суспільство та держава не тотожні, співвідношення між ними можуть бути різними, і в залежності від того співвідношення особистість має більше чи менше поле для самореалізації. У громадянському суспільстві державні структури є тільки специфічними структурами самого громадянського – суспільства, і в ідеалі ці структури мають головною функцією – дотримання та захист прав і свобод особи.

Це – в ідеалі. Реальне ж життя породжує оту специфічну формулу правозахисту: захист державою прав людини із сприянням у цьому з боку громадських правозахисних структур та захист прав людини громадськими організаціями правозахисту від цієї держави. Цю правозахисну формулу дуже важко належно сприймає наша посттоталітарна ментальність, яка звикла абсолютизувати неабсолютне. Не вдаючись в теоретичне осмислення цього, зазначу тільки, що наше правозахисне бюро не абсолютизує ролі держави, не абсолютизує її ні в «плюсах», ні в «мінусах».

Джерелом порушень прав людини є сама людина і, звичайно ж, усі структури, які вона створює. Безперечно, що серед усіх тих структур державні мають найбільше можливостей для таких порушень. Ми це розуміємо не тільки абстрактно, але і в контексті українського сьогодення, що ще мало віддрейфувало від тоталітарного минулого з реальним державним абсолютом. Між сучасним українським суспільством та громадянським існує величезний розрив і зменшити його можна тільки зусиллями всього українського суспільства, бо всяке суспільство має ті державні структури, які воно спроможне створити. Тобто первісним для нас є суспільство. Дотримання кожного із загальновизнаних світом прав та свобод людини потребує певного стану суспільства, розвитку його структур, рівня правосвідомості тощо. А рушієм еволюції нашого суспільства у напрямку загальнолюдському є, як і завжди буде, особистість. Бо тільки вона здатна зламати оті страшні стереотипи минулого, що є найважчими кайданами.

Проблему корекції співвідношення держава – суспільство розуміємо так: якщо якісь державні структури, чи вся їх сукупність гальмує процес еволюції суспільства у громадянське, то має бути демократичним шляхом замінена на іншу, інакше зорієнтовану, більш адекватну.

Виходячи з цього розуміння, не займаємо позиції холодного спостерігача та критика. Звичайно, не заперечуємо права інших громадських структур займати іншу позицію, скажімо, позицію гострого критика сьогоднішнього стану державних структур. Тим більше, що критикувати треба, щоб «кров не загнивала», і критикувати є за що. Хоч це – діло не хитре, але критикувати слід ті чи інші аспекти політики, бити по причинах, а не по наслідках і без використання «популістського коника». Ми розуміємо, що політика, яку здійснюють сьогодні державні структури, не відбиває не тільки потреб суспільного розвитку, але й співвідношення політичних сил у суспільстві. Але то – справа політичних структур добиватися більшої адекватності в орієнтації державних структур на реальне співвідношення політичних сил, а не правозахисних структур.

Тому у цьому виступі не буде очікуваних однозначних звинувачень конкретних і реальних державних структур.

Наше бюро надає величезного значення посиленню спілкування як між різними групами суспільства, так і з владними структурами за допомогою відвертого конструктивного ДІАЛОГУ. Ми переконані, що проблеми взаємодії громадських і владних структур, шляхи узгодження різних інтересів всередині нашого суспільства, можуть і повинні розв’язуватися тільки на основі Права, як і переконані в тому, що конфлікти у суспільстві будуть від початку менш гострими, якщо буде розуміння права на різний підхід до цих проблем з боку владних і з боку громадських структур. Саме з метою ініціювання широкого діалогу в українському суспільстві, для вживлювання універсальних правозахисних ідей у конкретний український контекст, щоб правозахист увійшов у живу структуру суспільства як притаманний йому природний компонент наше Бюро розпочало видання щомісячного інформаційно-аналітичного Бюлетеня «Права людини в Україні», два числа якого вже вийшли у світ, третій друкується. Крім того Бюро розпочало видавати серію брошур ООН з прав людини українською мовою (первісток – «Викладання прав людини. Практична діяльність у початковій і середній школі», а на черзі – інші). І хіба без діалогу можна подолати найбільшу біду нашого суспільства, що полягає в тому, що ми ще й сьогодні не знаємо рівності перед законом, а свій стан психологічної підпорядкованості начальству (для нас Закон – саме начальство) не намагаємося змінити на рівноправність з ним перед Законом. Щоправда, і старе начальство, якого тьма по наче б то нових структурах влади, намагається з усіх сил зберегти свою роль Закону.

Багато говориться про соціальну дисципліну і законодавче забезпечення її. Але ще наш великий киянин Богдан Кістяківський підкреслював, що соціальна дисципліна створюється не Законом, а народжується у глибинах правосвідомості. Ми гостро потребуємо співпережиття правових, зокрема правозахисних ідей. Бо мало їх запозичити, треба бути захопленим ними, щоб вони допомогли нам здійснити творчу роботу свідомості перетворити правосвідомість на важливе підґрунтя загальної свідомості, бо тільки пережита правова ідея стимулює нашу волю до праці, до активності, і тільки після цього зможемо перевести у справжнє минуле спостереження Герцена: «Русский, какого бы звання ни был, обходит или нарушает закон всюду, где это можно делать безнаказанно; совершенно так же поступает правительство».

В українській традиції, – чи під впливом російським, чи без нього, значення не має, – ігнорувати правові інтереси особи коштом якихось вищих інтересів (села, міста, нації, держави...). Український правозахист 70-80-х років робив наголос на правах нації. Але сьогодні треба усвідомити, що поки ми наш правозахисний менталітет не переведемо з площини захисту прав нації у площину захисту прав особи, громадянського суспільства нам не бачити, а отже, і демократичної України. Мене свого часу здивувала та легкість, з якою формулу демократів про право нації підхопила тоталітарна автура і стала її всебічно використовувати у своїх інтересах. А річ у тім, що будь-яку затемнену конструкцію можна повернути в протилежний бік, можна маніпулювати нею і на шкоду їй. А особистість, яку тоталітаризм не визнавав та ігнорував справедливо як найлютішого ворога, для цього ніколи не надасться. Я розумію, що перевести менталітет з класового на національний куди легше, ніж працювати над піднесенням особистості. Але ж без справжньої особистості ми не матимемо ні міцного громадянського суспільства, ні міцної нації, нації не з крові, а із свідомості, свідомості громадянської.

Наскільки тут важка і тривала потрібна праця, свідчать прояви українських ультра, які спекулюють на ситуації в деяких регіонах України, де в принизливому нерівноправному становищі продовжує перебувати національна більшість – українці, свідомо відводячи суспільство від єдино можливого демократичного розв’я зання проблеми – шляхом послідовного і повного знаття оков з особистості, з кожної особистості, без різниці у статі, мові, національності, релігії, соціальному чи майновому станові.

Небезпека для дотримання прав людини з боку українських ультра ускладнюється пасивністю демократичних сил, загіпнотизованих ідеєю первинності держави: мовляв, ультра не виступають проти держави взагалі, вони просто за сильну національну державу, то пощо хвилюватися, хлопці просто трохи гарячкуваті, а решта – нічого, нема потреби з ними сваритися... Не помічаючи, як ці войовничі ультра небезпечно ударяють по суспільству, не розуміючи, що коли суспільство розколеться, то жодна т. зв. «державотворча» ідея вже не врятує і державу від розвалу.

Останнім часом у нашому суспільстві різко погіршилася ситуація в релігійному житті, бо державні структури одержимі ідеєю створення в Україні державної релігії або хоч як мінімум головної конфесії, яка була б під опікою держави. Це теж відбувається на тлі трагічної байдужості до ситуації та можливих наслідків дальшого розвитку подій з боку української інтелігенції, яка десь у глибинах посттоталітарної свідомості думає, що воно, може, і не так вже погано робиться, якщо буде державна релігія... Як і в випадку з діями ультра... Ситуація у релігійній галузі вимагає, щоб нею зайнялися, не зволікаючи з вирішенням, тим більше, що в деяких владних структурах гостроту ситуації намагаються використати як обґрунтування повернення до жорсткіших форм відносин між державою і суспільством, не забутих ще з учорашнього дня. Це і буде предметом спеціального розгляду на одному з найближчих засідань нашого Бюро із залученням кваліфікованих експертів, щоб вилитися в якийсь підсумковий документ типу нашої записки з національного питання.

Сьогодні, як і до падіння державного соціалізму, найгрубіші порушення прав людини пов’язані із специфічною нашою судовою системою, що залишилась майже незмінною. Як показує аналіз петицій та звернень до нашого Бюро – 70 % з них – прямий наслідок відсутності в Україні судової влади, що реально працювала б.

Нас дуже обходить становище людини в місцях позбавлення волі взагалі, так і те, що за деякими даними 30 % засуджених на позбавлення волі є психічно хворими. Усі ці проблеми архискладні для вирішення в умовах посттоталітарного суспільства, але Бюро готується до їх підняття і сподівається на співпрацю в цьому владних структур, усіх правозахисників, зокрема з Росії.

Дякую за увагу та прошу вибачення, що, може, десь збивався на менторський тон.

Реальне життя породжує специфічну формулу правозахисту: захист державою прав людини із сприянням у цьому з боку громадських правозахисних структур та захист прав людини громадськими організаціями правозахисту від цієї держави.

Ми переконані, що проблеми взаємодії громадських і владних структур, шляхи узгодження різних інтересів всередині нашого суспільства, можуть і повинні розв’язуватися тільки на основі Права.

Наше бюро надає величезного значення посиленню спілкування як між різними групами суспільства, так із владними структурами за допомогою відвертого конструктивного ДІАЛОГУ.

ОСВІТА В УКРАЇНІ: ТРИ ТОЧКИ ОПОРИ

М.Ф. Маринович

Здається, нічого не проводиться так легко і не коштує суспільству так дорого, як ...реформи в системі освіти. І все ж автор хотів би запропонувати ще одну корекцію в багатостраждальній народній освіті. Я належно оцінюю спроби сучасного освітянського керівництва повернути їй цивілізовану основу, хоч розумію, що рамки, в яких дозволено це чинити, були і є не надто широкими. Реформи фактично проводяться в межах однієї й тієї ж радянської парадигми, а тому наша система освіти просто приречена на збої і прорахунки.

Недавні події в Москві і подальші реформи Єльцина дають підстави сподіватися, що рано чи пізно потребу розпрощатися з радянськими моделями суспільства буде усвідомлено і в Україні. Отож, гряде ще одна реформа в освіті. Знаю, що багато освітян не вичікували даремно, і в портфелі Міністерства вже чимало конкретних розробок, які лише чекають на зелене світло реформ.

Мені б не хотілося фарбувати освіту минулих років лише в чорний колір. Школа давала цілком непогану підготовку з наукових дисциплін, і це стає очевидним, коли виїжджаєш на Захід і стикаєшся часом із дивовижним анальфабетством випускників тамтешніх шкіл. Ахілесовою п’ятою радянської школи була її надмірна заідеологізованість, причому лише зараз наше суспільство, наче прокидаючись від важкого сну, починає усвідомлювати, до яких катастрофічних наслідків це привело.

Досвід деідеологізації школи, який набували за останні роки, не можна назвати в усьому успішним. В деяких місцях цей процес треба було б точніше назвати декомунізацією школи, оскільки місце комуністичної ідеології почали займати інші. Не можна не помітити також, що коли суворо дотримуватися принципу деідеологізації, то виховані в цих умовах діти нагадували б рослини, вирощені при відсутності гравітації. Віття в них може вирости як найрозлогіше, але спрямоване воно буде вусебіч.

Чи ж маємо погодитися на виховання отаких «нічиїх» дітей, рано чи пізно (а насправді – дуже скоро!) стануть дітьми «ненашими», чужими?

Зрозуміло, що повернутися в «Сад підстрижених жовтенят» я не закликаю: не для того ми з такими труднощами втікали з «єгипетського рабства», щоб до нього знову повернутися. Однак багато вихователів у школі раптом відчули пустку: в яких світоглядних координатах виховувати дітей? Можна уникнути насаджування ідеології якоїсь конкретної партії, але тримати дитину поза світом ідей просто неможливо. Проблема ця особливо важка для України з її регіональними особливостями і традиціями. Що поставити у спільному знаменнику, щоб Львів і Луганськ почували себе комфортно в єдиному чисельнику? Боюсь, старі форми управління освітою можуть лише розхитати наш український «дріб».

В усіх посткомуністичних країнах сформульовано одні й ті ж звинувачення у бік комуністичної ідеології. Вплив її найбільш руйнівно позначився на духовності людей. Якщо говорити конкретно про Україну, то цілі покоління українців втратили Бога й понесли Боже кесарю, втратили національне коріння, перетворившись із народу в населення, зате замість абсолютних норм моралі отримали мораль релятивну, коли моральним стало все те, що йде на користь якійсь групі людей (пролетаріату, номенклатурі тощо). Іншими словами, в основу наших стосунків ми поклали моделі тоталітарного суспільства.

Легко було припустити, що відродження нашої духовності піде найенергійніше саме в зазначених сферах. І справді, з першими ж вітрами свободи припливли до наших берегів два кити майбутньої системи освіти: виховання релігійне і національне. Однак, майже відразу відчувся опір. Стало очевидно, що наші освітянські береги отих китів активно відштовхують. Не спішу пояснити це лише ретроградністю освітян (хоч певна консервативність і зашореність мислення їм, без сумніву, властива). Релігійний та національний чинник поверталися в наше життя далеко не безболісно. І освітяни, навчені нелегким життям, воліли, що називається, «дмухати на холодне», ніж іще раз боляче обпектися. Спробуємо проаналізувати, які перестороги висовувало українське суспільство щодо повернення в освітянську програму релігійної та національної основ.

Школа та релігія

Відродження Церков в Україні практично відразу почало супроводжуватися конфліктами поміж ними. Тут не місце аналізувати їхні причини. Констатуємо лише, що міжконфесійні чвари мали великий травмуючий вплив на суспільство, яке очікувало з боку Церкви чуда воскресіння духовності, а натомість аж надто часто отримувало майже середньовічні релігійні війни. Причому нерідко сам священик у цих чварах не стільки гамував пристрасті своєї пастви, скільки їх, навпаки, розпалював. Зрозуміло, що в таких умовах суспільство прагнуло оберегти себе від розжарених вуглин ворожнечі. Тим більш обережною була школа, бо від священика, який не розумів, що таке християнська любов і справжні інтереси народу, важко було сподіватися, що він усвідомить делікатні проблеми школи.

Другою проблемою, яка не могла не зачепити стосунки Церкви і школи, є велика регіоналізація впливу наших головних Церков. Так, Українська православна Церква (УПЦ, Московський патріархат) поширена здебільшого на Сході та Півдні України. Українська греко-католицька Церква діє, в основному, на Заході. А головними регіонами впливу православної автокефалії Української автокефальної православної Церкви (УАПЦ) та Української православної Церкви – Київський патріархат (УПЦ–КП) є Центр і Волинь. Як зауважує М. Хмільовський («Голос України»), така регіоналізація, з урахуванням тисячолітньої традиції «державної Церкви», може призвести до оформлення ще й «регіонально-державних Церков». А на цьому надзвичайно складному полі міжцерковної інтерференції світським школам зберегти свою конфесійну нейтральність було б надзвичайно важко.

Отож, зрозуміло, що першою відруховою реакцією школи на проблему тіснішого контакту з Церквою була обачність. Із своїми пересторогами виступили правозахисники, які не могли не побачити прихованих «мін» на шляху до зближення школи й Церкви. Вони не без слушності передбачали, що навернення дітей до віри може дуже швидко перетворитися у боротьбу священиків за сфери впливу. Адже, виховані «великими» вихователями Товаришем Маузером і Сильною Рукою, ми заходилися боротись із тоталітаризмом передусім тоталітарними методами. Однак, і в позиції правозахисників можна було добачити певний догматизм в аналізі проблеми. їхні перестороги не стільки вчили, як перейти через «мінне поле», скільки знеохочували взагалі наближатися до нього, іншими словами, ми так забоялися вовків, що взагалі до лісу не пішли.

Отож, замість сісти з священиками за стіл та обговорити всі дражливі пункти проблеми, ми просто сховали саму проблему в канцелярську шухляду, яка, як відомо, завжди є дуже довгою. А тим часом шкільний конвеєр продовжує випускати у світ нові покоління українців, які не мають в серці образу Бога й далі готові нести належне Богові лукавим земним владикам.

Я розумію, що мої висновки є полемічно загостреними, а тому неточними. Адже в різних регіонах України знаходилися ентузіасти, які бралися до роботи, не чекаючи інструкцій. Зрештою, саме міністерство освіти пішло на сміливий для нашої країни експеримент, створюючи мережу так званих християнських шкіл із поглибленим вивченням Біблії. І все ж перестороги й побоювання залишаються. Але якщо головною перепоною до цивілізованої співпраці світської школи й Церкви залишаються тоталітарні моделі в нашій поведінці, то, очевидно, треба руйнувати ці моделі. І тут ми виходимо на замкнуте коло, бо якраз релігійна віра з її максимою «люби ближнього свого» (в нехристиянських конфесіях є свої формули людинолюбства) й могла б стати головною точкою опори, з допомогою якої вдасться перевернути світ тоталітаризму.

Розірвати це замкнуте коло можливо, але спершу я просив би читачів придивитися до іншої проблеми нашої духовності – національної.

Школа й національна ідея

У XX столітті співіснують дві діаметрально протилежні тенденції. З одного боку, виразне викоисталізувалося бажання людей стати «громадянами Землі», акцентуючи увагу не на тому, що нас різнить, а на тому, що об’єднує. З іншого боку, кожен раз, як за отим «земним громадянством» криється домінування якогось одного народу над іншими, з’являється гостра реакція принижених, яку, доречно чи недоречно, називають націоналізмом або ізоляціонізмом. Досвід комуністичного експериментування засвідчив однозначно: національне почуття не витравити ніяким вогнем і мечем. Разом з тим досвід усіх посткомуністичних країн не менш однозначно засвідчив, що моделі національного порятунку, в основу яких закладено протистояння і ворожнечу, також безперспективні.

Якщо говорити конкретно про Україну, то, з одного боку, навіть після двох років незалежності інерцію русифікації тут все ще не зупинено (в окремих регіонах, після певного періоду вичікування, вона навіть посилилась). Така ситуація живить аргументами ультрарадикальне крило націоналізму. З іншого боку, збережений в Україні радянський характер управління суспільними проблемами віддає національне питання на поталу чиновництву, яке встигло наламати тут чимало дрів. Це, в свою чергу, постачає аргументами прокомуністичні й антиукраїнські сили.

В таких тісних площинних координатах опинилася сьогодні й школа. Питання, чи виховувати дітей в національному дусі, розсмішило б якогось німця чи японця, але викликає велике роздратування, наприклад, в Одесі. Вже перші спроби запровадити концепцію національної школи в російськомовних регіонах вивели освітян знову ж таки на мінне поле непорозумінь. Звідси обачність і перестороги до національного виховання як такого (про відверту ворожість до українців я тут мови не веду). В результаті в одних регіонах України творення національної школи заблоковано взагалі, а в інших – значно пригальмовано.

Однак, наче у відповідь, починає радикалізуватися супротивний табір.

З'являється спокуса надати в освітянській політиці переваги національній школі, але тепер уже вкладаючи у слово «національна» не стільки державний, скільки етнічний сенс. Ситуація щораз більше відходить від центру рівноваги в бік дзеркально симетричних крайнощів.

Загроза, що йде від надання переваг якійсь етнічній школі, в Україні загалом усвідомлена достатньо добре. Я переконаний, що вірус ксенофобії зможе заразити лише маргінальні верстви нашого суспільства. Значно важче зрозуміти, що ж ми здобуваємо, коли відмовляємося виховувати громадян України як патріотів України. Чи перетворює це нас автоматично у «громадян Землі»? Відповідь очевидна: ми просто повертаємось у звичний статус «граждан єдіной нєдєлімой», який неуникненно приводить до втрати унікального національного коду українців (сподіваюся, що етап «неперспективних» сіл і мов ми вже пережили). Отже, проблема, що викликає конфліктну ситуацію, не знімається поверненням у недавнє лукаве минуле, а лише деформується на користь якоїсь суспільної домінанти.

Як бачимо, тут теж своє замкнене коло, яке не розривається тоталітарними моделями, в основі яких – силове протистояння і ворожнеча.

Школа і демократична ідея «прав людини»

Обидва згадані замкнуті кола можна розірвати, якщо включити до розгляду третій чинник – ідею прав людини. Вона ґрунтується на Загальній декларації прав людини, прийнятій ООН у 1948 році і доповненій Міжнародним пактом про економічні, соціальні та культурні права (1966 рік), Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 рік) і Факультативним протоколом до останнього.

Надзвичайно важливо знайти правильне місце для прикладання ідеї прав людини. За останні роки, наскільки мені відомо, ми вже встигли й тут викликати багато непорозумінь. В одних регіонах України ідея прав людини почала використовуватися всупереч національному вихованню, як контраргумент до нього. В інших регіонах запідозрили відповідно, що ця ідея є лише «троянським конем», у якому ховаються національні інтереси інших держав чи певних національних груп. Всі виділення підкресленням засвідчують, з якою сумною неуникненністю ми вносимо у всі сфери свого життя елемент противленства.

Важливо також не підмінити правами людини ідею Бога. Звичайно, як перший крок до виховання пошани до віруючих у тих регіонах України, де релігійні почуття все ще зневажаються як «опіум для народу», чи як символ середньовічної відсталості, пошанування прав віруючих може дати неоціненні результати. Але й тут права людини покликані лише створити атмосферу в суспільстві, при якій релігія перестане бути пасербицею суспільства, але не замінити релігію як таку.

Отож, ідея прав людини не повинна ні підміняти собою дві попередні, тобто національну ідею й ідею Бога, ні домінувати над ними. Вона має бути усвідомлена як та найголовніша передумова, при якій і релігійне, і національне виховання будуть найефективнішими і внутрішньо не суперечливими.

Пружину, яка не давала розвиватися релігійному та національному почуттям, було затиснуто так довго, що коли її врешті відпустили, вона не могла не проминути положення рівноваги і розширитися трішки далі. Оцей «перехльост» найбільше помітний якраз у сфері прав людини. Так, у запеклій боротьбі за право людини бути членом якоїсь конкретної релігійної чи національної спільноти часом губиться сама людина. Вона стає більше суб’єктом боротьби, ніж тим найголовнішим об’єктом, на благо якого спрямовані всі зусилля. В умовах незбалансованого суспільства і міжгрупового протистояння деформується свідомість і з'являється переконаність, що вільно сповідувати свої ідеали можна лише тоді, коли позбавити такого права свого суперника.

З методологічної точки зору в основі всіх релігійних, національних, соціальних та всяких інших непорозумінь в сучасній Україні лежить наше невміння вирішувати конфліктні ситуації. Ми наче запрограмовані на вирішеннях їх з позицій сили. Але саме нетоталітарні моделі вирішення конфліктів, в яких шанується кожна позиція, і складають серцевину того, що ми називаємо «права людини». В них накопичений гіркий досвід людської цивілізації, яка, пройшовши тривалий період «проб і помилок», врешті хотіла б на них чогось навчитися.

Я не знаю, чи вдасться нам пробитися до умів і сердець тих дорослих «дядь», які сьогодні творять політику. З тривогою помічаю, як українське суспільство невпинно розшаровується на діаметрально протилежні крайнощі, які щораз більше «глухнуть» одне до одного. Це логіка наростання конфлікту, за яким рано чи пізно настає «коротке замикання». Чим зможуть зарадити тут нечисленні правозахисники, які часом і самі пропагують свої ідеї з позицій не доповнення, а протистояння? Скоріше всього, ми таки пожнемо гіркі плоди нашої запеклості. Але якої суворої зими не очікували б люди, вони не мають забувати висіяти озимі. Іншими словами, треба зробити все від нас залежне, щоб вкласти хоча б у ментальність наступних поколінь ті толерантні моделі, брак яких сьогодні так гостро відчуваємо ми.

В моїх руках – методологічний посібник «Вирішення конфліктів», розроблений одним із американських університетів для вчителів початкових класів. З нього діти дізнаються, що рано чи пізно всі конфлікти закінчуються примиренням. То чи не варто зразу почати із нього? Як навчитися розуміти позицію іншої сторони? Як зробити перший крок до примирення? Такий посібник – це лише невеличка краплина у морі літератури з прав людини, яке розлилося сьогодні в усьому світі. На фоні цього моря територія колишнього СРСР – це суцільна безводна суша. Ось чому перекласти найкращі зразки такої літератури на українську мову, адаптувати їх до наших умов, врешті створити свої власні посібники – все це стає для нашої освіти справою невідкладною. (Згаданий посібник уже перекладається, і я сподіваюся, що Дрогобицька група Міжнародної Амністії знайде спонсорів для його опублікування).

Колись ми гоноровито заявляли: «Доженемо й переженем Америку!» Сьогодні добре було б скромно проголосити: «Доженемо й переженемо Африку...». Бо мешканці того континенту, для якого характерне майже калейдоскопне розмаїття релігійних та національних особливостей, давно вже усвідомили, яку рятівну силу має ідея прав людини. Тому на конференціях з питань вивчення прав людини, які організовуються ООН чи багатими організаціями Заходу, щораз частіше діляться своїм досвідом делегати з Африки чи Латинської Америки і розгублено мовчать учасники зі Східної посткомуністичної Європи.

Сьогодні досвід викладання прав людини в школах України набувається на кількох «острівках». Мені особисто відомо про активність ентузіастів-правозахисників Харкова, організаторів «Школи прав людини» в Одесі, членів Міжнародної Амністії у Дрогобичі та Рівному. Вірю, що перелік ентузіастів цим не обмежується. Бракує лише одного – розгорнутої програми вивчення прав людини, яка була б пристосована до системи освіти в Україні і охопила б усі ланки освітянського життя.

Кілька місяців тому Громадська Рада Українсько-Американського бюро захисту прав людини звернулася до Міністерства освіти з Запискою «Вивчення прав людини в навчальних закладах України». Поки що чіткої відповіді Рада не отримала, хоча особисто вірю, що ця проблема буде освітянським керівництвом рано чи пізно усвідомлена. І все ж очікувати на спущені з Міністерства інструкції не варто. Зусилля ентузіастів-одинаків мають бути об’єднані у єдиному потокові, у добре скоординованій загальноукраїнській програмі. Тому всім нам потрібні сьогодні фахівці-педагоги, які б могли взяти на себе ініціативу в розробленні та впровадженні такої програми.

[1] Проект надано Комітетом Української Національної Консервативної Партії. Упорядник – О.Ю.Винников.