Запалити свічу

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – цим девізом керується видатний громадський і політичний діяч, організатор самвидаву, правозахисник Михайло Горинь. До книжки увійшли його автобіоґрафічна розповідь, нариси і спогади про політв’язнів, інтерв’ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху боротьби за людські права і незалежність України – від 30-х років донині.

Біоґрафічна довідка
Народився 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р-ну
Львівської обл. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був
головою сільської «Просвіти», керував районною нелеґальною ор-
ганізацією ОУН, репресований польською та радянською владою.
Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003), теж
була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір’ю був де-
портований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося
втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не
вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.
1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівсь-
кого університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в
комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку,
відновлений. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюд-
жував листівки.
1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, українсь-
кої мови і літератури, директором шкіл, завідував районним метод-
кабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на нау-
ковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експеримен-
тальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці
при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методич-
них розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував
дисертацію, склав кандидатський мінімум.
У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятни-
ками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром
Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівсь-
кого Клубу творчої молоді «Пролісок» (1963). Налагодив виготовлен-
ня та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної
літератури, яка видавалася за кордоном.
Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у прове-
денні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримі-
нального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні
Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Гори-
нем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений
на 6 років таборів суворого режиму.
Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії
пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інфор-
мації в Україну і за кордон. Національні групи політв’язнів консолі-
дувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самви-
даву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського р-ну
Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володи-
мирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформа-
цію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом
книжку М.Гориня «Листи з-за ґрат» (1971).
Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я,
його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у «дармоїдс-
тві» мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату
в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях
Львова, з 1977 – психологом на заводі «Кінескоп». Опікувався роди-
нами політв’язнів.
Брав участь у виробленні основоположних документів створе-
ної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння
виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де
визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників
УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував
№№ 4-7.
Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під
час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ
документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст
на 15 сторінках під малограмотною назвою «Соціальні дослідження
механізму русифікації на Україні» (треба б «соціологічні»).
3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову за-
арештований. У слідства не було доказів проти Гориня. На знак про-
тесту проти фабрикування «справи» він оголосив голодування і від
мовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня
стався серцевий напад. 25 червня 1982 року М.Горинь засуджений
за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда
та відмова дати покази у справі І.Кандиби) на 10 років позбавлення
волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний
особливо небезпечним рецидивістом.
12 листопада 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Ку-
чино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий
співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином пробле-
му реформування УГГ, написав психологічні нариси про співка-
мерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про
Василя Стуса.
Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984
року у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року ета-
пований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лі-
карні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед за-
грозою загибелі. У зв’язку з «перебудовою» помилуваний 2 липня
1987 року, 1990 реабілітований.
Уже в липні 1987 року Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь
відновили видання машинописного журналу «Український вісник»,
який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В. Чорноволом дав
інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорну-
ла кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів
усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11 березня 1988 ро-
ку М. Горинь, Зиновій Красівський і Вячеслав Чорновіл підписали
«Звернення Української Гельсінкської Групи до української та сві-
тової громадськости» про відновлення її діяльности. В. Чорновіл та
брати М. та Б. Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у
Львові оприлюднили «Декларацію принципів Української Гельсінк-
ської Спілки», створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Ви-
конкому УГГ.
11 серпня 1988 року Управління КГБ Львівської обл. винесло
Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його «антирадянською
діяльністю». Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в
Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студен-
тів, він був заарештований на 15 діб.
У вересні 1988 року М. Горинь організував і очолив Робочу групу
захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціонального
комітету захисту політв’язнів. Він учасник декількох нарад представ-
ників національно-демократичних рухів народів СРСР.
Улітку 1989 Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Ру-
ху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня)
обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і спів-
головою НРУ.
У березні 1990 – квітні 1994 М. Горинь – депутат Верховної Ра-
ди України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Ко-
місії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних
відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що прожива-
ють за межами України. Входив до Народної Ради.
М. Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональ-
ні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення
та утвердження незалежності України: «Ланцюг єднання» між Киє-
вом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя,
літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991),
«Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України в Західну
і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорно-
морського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної
Ради (1994).
З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Рес-
публіканської партії. Один із засновників Республіканської Христи-
янської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З груд-
ня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил
(КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського
суспільства.
19 травня 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Ко-
ординаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою дослід-
жень та співпраці з закордонним українством відвідав українські
громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн При-
балтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в
Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Влади-
востоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у
відставку посади Голови УВКР 19 серпня 2006.
Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв’язки з підпіллям
була засуджена на 25 р. ув’язнення, 5 р. позбавлення громадянських
прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964;
син Тарас 1972 р. н. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богдан
політв’язень у 1965-68 рр. і народний депутат України в 1990-98 рр.;
Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації
(1992-96).
У листопаді 1992 р. М. Горинь нагороджений орденом «За заслу-
ги» (Польща), 1998 – українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня,
у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у лис-
топаді 2005 – орденом «За заслуги» ІІ ступеня, 8 листопада 2006, як
член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня.
16 січня 2009 року «за вагомий внесок у справу консолідації ук-
раїнського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і право-
вої держави та з нагоди дня Соборності України» Президент України
Віктор Ющенко нагородив М. Гориня орденом Свободи.

Бібліоґрафія:
І.
Запалити свічу у пітьмі. Міфи, реальності і наші завдання. Статті,
виступи, інтерв’ю. Упор. та ред. В. Шкляр. – К.: УРП, 1994. – 88 с.
У нас була велика місія // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк.
Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух
і літера, 2004. – С. 185–234.
Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група,
«Фоліо», 2005. – 288 с., фотоіл. (Перше, машинописне видання – у
самвидаві Івана Геля, 1971).
ІІ.
Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіял, 1991. –
С. 39-52. (І вид. – 1967).
Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Ук-
раїнської Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична.
Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 4, 5; 1982: 1-2, 2-23, 4-28, 6-1, 9-10;
1984: 4-25, 5-56; 1985: 1-24, 4-22.
Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору
1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 47, 51, 55, 56, 73, 91,
94, 173, 174, 195, 198, 201.—  —
Запалити свічу
Тарас Батенко. Свіча Михайла Гориня. Штрихи до портрета.
Бібліотека журналу «Республіка». Серія: політичні портрети. – К.:
УРП, 1995, № 2. – 64 с.
Українська Гельсінкська Група: До 20-ліття створення. – К.:
УРП, 1996. – С. 12-13.
Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. –
К.: Вид.-во ім. О. Теліги. – 1998. – С. 116, 142, 146, 152, 154, 155, 156,
165, 182, 184, 262, 263, 269, 271, 274, 275.
Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінк-
ських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правоза-
хисна група; Укладачі Є.Ю. Захаров та В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо,
2001. – Т. 1. – 8, 14-16, 26, 31, 33, 37-40, 45, 47, 51, 64-66, 81, 172, 174;
Т. 2. – 114; Т. 3 – 150, 176, 221, 239-244; Т. 4. – 221, 239-242.
Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні
(1956–1967). Харківська правозахисна група; Худ.-оформ. Б. Заха-
ров. – Харків: Фоліо. – С. 30, 72, 80, 83-87, 89, 119, 126-127.
Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Цент-
ральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна.
Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права лю-
дини». – 2006. – С. 160-163.
Остапа Світлана. Ми – українці: Експедиції Української Всес-
вітньої Координаційної Ради: Літ.-худож. вид. / Світлана Остапа;
Вступ. сл. Михайла Гориня. – К.: Вирій, 2005. – 80 с.: іл.

Борис Захаров, Василь Овсієнко