Європейські стандарти щодо свободи висловлювань (Стаття 10 Єв-ропейської конвенції про захист прав людини та основних свобод) стосовно законодавства про захист честі й гідності і практика їх застосування
Конвенційні органи, колишня Європейська комісія з прав людини (далі – Комісія) і Європейський суд з прав людини (далі – Суд) мали в останні десятиліття справу із значною кількістю скарг осіб, визнаних національними судами винними у дифамації чи у образливих зауваженнях, якщо суди не вважали скоєне в якості реалізації їхнього права на свободу висловлювань. Також новий остаточний Європейський суд з прав людини, який було створено 11 протоколом і який діє з листопада 1998 р. вже вирішив декілька справ, у яких він повинен був знайти баланс між правом особи на захист його/її репутації і честі з одного боку і права на свободу висловлювань з іншого боку.
Свобода висловлювань гарантується ст.10 Європейської Конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція) у наступних термінах:
“1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цінності або громадської безпеки, для охорони порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров’я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві.”
Кримінальний вирок за дифамацію є очевидним втручанням у свободу слова і звичайно передбачається законом. Він, звичайно, слугує цілям захисту репутації чи прав інших. Єдиним питанням, яке повинен, звичайно, вирішити Суд щодо такої скарги – це те, були чи ні ці заходи “необхідними в демократичному суспільстві”.
У цьому відношенні може бути встановлено наступні основні принципи, які лежать в основі теперішніх і колишніх рішень Суду, що стосуються ст.10 Конвенції:
(1) Свобода висловлювань складає одну з невід’ємних підстав демократичного суспільства і одну з основних умов для його прогресу і самореалізації кожної особи. З врахуванням п.2 ст.10, прийнятними є не тільки “інформація” чи “ідеї”, які прихильно сприймаються чи вважаються необразливими чи сприймаються з байдужістю, але також і ті, які ображають, шокують чи дратують. Такими є вимоги плюралізму, толерантності і широти поглядів без яких немає “демократичного суспільства”. Як встановлено далі у ст.10 Конвенції, ця свобода є предметом виключень, які повинні, однак, бути сконструйованими точно, і необхідність будь-якого обмеження повинна встановлюватися переконливо.
(2) Сфера обмежень, згідно п.2 ст.10 Конвенції, щодо політичних промов чи дебатів з питань, що мають суспільний інтерес є невеликою (дивись Вінгров (Wingrove) проти Об’єднаного Королівства, рішення від 25 листопада 1996, Звіти, 1996-V, с.1957, §58). Крім того, межі допустимої критики ширше стосовно уряду ніж по відношенню до громадянина, що не займає публічних посад чи, навіть, політика. У демократичній системі поведінка чи помилки уряду повинні підлягати детальній перевірці не лише законодавчих і судових органів, але також і громадської думки. Більше того, домінуюче положення, яке займає уряд, робить її [перевірку] необхідною для того, щоб виявити стриманість у звертанні до кримінальних справ, особливо, коли для відповіді на несправедливі напади і критику його суперників доступні інші засоби. Проте, для компетентних державних органів влади, звичайно, залишається відкритою можливість приймати, в межах їхньої компетенції як гарантів громадського порядку, заходи, навіть кримінально-правового характеру, намагаючись відреагувати відповідним чином і без надмірності на такі зауваження (дивись Інкол (Incall) проти Туреччини, рішення від 9 червня 1998, Звіти, 1998-IV, c. 1567, §54). Органи державної влади мають широкі межі оцінювання у визначенні потреби втручання у свободу висловлювань, особливо, коли такі зауваження стимулюють насилля проти індивіда, публічної посадової особи чи якогось прошарку населення.
(3) Політику, звичайно, надається право захищати свою репутацію, навіть коли він діє не у своїй приватній якості, але вимоги такого захисту повинні бути зважені у світлі інтересів відкритої дискусії з політичних питань, оскільки виключення зі свободи висловлювань повинні тлумачитися вузько (дивись, зокрема, Обершлик проти Австрії (1) рішення від 23 травня 1991, Серія A, №204, с. 25-26, §§57-59, і Vereingung demokratischer Soldaten Цsterreichs і Gubi проти Австрії, рішення від 19 грудня 1994, Серія A, №302, с.17, §37).
Тому межі прийнятної критики ширше стосовно політиків, які виступають у своїй публічній якості ніж по відношенню до приватної особи. Перший неминуче і свідомо сам робить себе відкритим для детальної перевірки кожного його слова і вчинку як журналістами так і всім суспільством, і він повинен показати вищий рівень толерантності, особливо, коли він сам висловлює публічні твердження, які легко піддаються критиці.
(4) Принцип, згідно з яким свобода висловлювань також охоплює інформацію чи ідеї, які ображають, шокують чи дратують має, звичайно, також особливу важливість стосовно преси. Хоча преса не повинна переступати обмеження, встановлені, між іншим, “для захисту репутації інших”, її завданням є, проте, передавати інформацію і ідеї щодо політичних питань і щодо інших питань, які представляють загальний інтерес. Преса здійснює суттєву функцію у демократичному суспільстві, і це є фактором особливої важливості для рішення Суду у справах про захист честі і гідності. Суд уважно ставиться до того факту, що журналістська свобода також охоплює можливі звернення до рівня перебільшення чи навіть провокації. Саме тому національна межа розуміння окреслюється інтересом демократичного суспільства у наданні можливості пресі виконувати належну їй по праву роль “сторожового собаки суспільства” у поширенні інформації, що представляє серйозний громадський інтерес (дивись Бладет Тромсо і Стенсаас (Bladet Tromso and Stensaas) проти Норвегії, рішення від 20 травня 1999, §59). Для журналістів може бути неприйнятним позбавлення судовими рішеннями можливості вираження критичної оцінки, незважаючи на те, чи міг він чи вона довести свою правдивість (дивись Лінгенс проти Австрії, рішення від 8 липня 1986, Серія A, №103, с.28, §46).
(5) Прикметник “необхідний”, у значенні §2 статті 10, має на увазі існування “невідкладної суспільної потреби”. Договірні Сторони мають певні критерії для визначення, чи така потреба дійсно існує, однак вони йдуть поряд з європейським наглядом, охоплюючи як законодавство, так і рішення, що застосовують його, навіть ті, які винесено незалежним судом. Ось чому Суд уповноважено видавати кінцеву постанову, щодо того, чи “обмеження” або “покарання” є сумісними зі свободою висловлювань, яка захищається статтею 10.
(6) Під час виконання своєї наглядової юрисдикції, Суд повинен розглядати втручання у світлі справи в цілому, включаючи зміст спірної праці і контекст, у якому її було опубліковано. Зокрема, вона повинна визначати, чи були заходи у спірному питанні “пропорційними щодо переслідування законної мети”, і чи причини, наведені національними органами влади для підтвердження цього, є “такими, що стосуються даної справи і достатніми”. Діючи таким чином, Суд сам повинен забезпечити, щоб національні органи влади застосовували стандарти, які відповідають принципам, що містяться у статті 10 і, більше того, щоб вони самі базувалися на прийнятній оцінці фактів, що стосуються даної справи.
II. ПРИКЛАДИ У ПРЕЦЕДЕНТНОМУ ПРАВІ
Виклавши основні принципи, які Суд застосовує в усіх справах, в яких питанням спору є свобода слова, я наведу тепер деякі конкретні приклади.
1) У справі Лінгенс проти Австрії перед Судом вперше було поставлене питання про сумісність кримінального вироку щодо журналіста за критику ним голови уряду, а саме тодішнього австрійського канцлера Крайського (Kreisky), здійснену образливим чином.
Заявника було визнано винним національними судами у дифамації через те, що він описав п. Крайського як “аморального” і “негідного” і такого, що діє з “підлим опортунізмом”. Газетна стаття з питання, яке зачіпає політичну проблему, що представляє суспільний інтерес у Австрії, призвела до численних палких дискусій стосовно позиції австрійців загалом – і канцлера, зокрема, – до націонал-соціалізму і участі колишніх нацистів в управлінні державою. Заявник критикував канцлера Крайського через те, що його підтримував інший австрійський політик, п. Петер (Peter), голова політичної партії, яка, ймовірно, у відповідний час разом з партією п. Крайскі (Соціалістичною) могла сформувати коаліційний уряд. Пан Петер зазнав критики від п. Візенталя (Wiesenthal), президента Єврейського центру документації, як особа, яка була колишнім нацистом і служила в бригаді піхотинців СС.
В інтерв’ю Крайскі рішуче підтримав п. Петера і згадував організацію п. Візенталя і її діяльність як “політичну мафію” і “методи мафії”.
Це спонукало заявника до критики Крайського і до використання виразів “підлий опортунізм”, “аморальний” і “негідний”.
У ході вирішення цього питання, Суд відзначив, що, оскільки справа має відношення до п. Крайського у його якості як політика, слід звернути увагу на той фон, на якому ці статті були написані. Саме тому оскаржені вислови розглядалися на фоні політичної полеміки. У цій боротьбі кожен використовував зброю, яка була у його розпорядженні; і в цьому не було нітрохи незвичного для запеклих політичних сутичок.
Що стосується урядового заперечення, що обговорювана стаття була вже широко поширена під час кримінального засудження заявника австрійським судом, і тому покарання, накладене на автора, власне кажучи, не перешкоджало йому самому висловлюватися, Суд відзначив, що воно, проте, було рівнозначне цензурі, яка б, імовірно, могла відбити у нього бажання до створення критичних статей такого роду знову у майбутньому.
Суд розкритикував тоді національні суди за прагнення визначити, чи підсудний стверджував правду у своєму вислові. Оскаржувані вирази “підлий опортунізм”, “аморальний” і “негідний” були оціночними судженнями, а не ствердженням факту. Незважаючи на існування фактів, які може бути доведено, правдивість оціночних суджень неможливо довести.
Суд вирішив, що покарання заявника було непропорційним законній цілі, яка переслідується, і порушило статтю 10 Конвенції.
2) В іншій справі проти Австрії (Обершлік №2), рішення від 1 липня 1997) Суд подібним чином виявив порушення статті 10. Заявник, журналіст і редактор періодичного видання “Форум” опублікував коментар щодо промови Йорґа Хайдера (Jorg Haider), лідера Австрійської партії свободи і добре відомого своїми екстремістськими політичними переконаннями. Хайдер у своїй промові прославляв роль “покоління солдатів”, яке брало участь у Другій світовій війні. Він також критикував письменника, який, на думку Хайдера, принизив всіх тих, кого вбили у цій війні. Хайдер сказав стосовно цього:
“свобода думки... досягає своїх меж там, де люди скаржаться, що духовна свобода, яку б вони ніколи не отримали, якби інші не ризикували своїми життями, формує їх так, щоб вони могли тепер жити в демократії і свободі”.
Цю промову було повністю відтворено у “Форумі” і прокоментовано заявником, який написав, між іншим, “Я скажу про Йорга Хайдера, по-перше, що він не є нацистом, а по-друге, що він є, однак, ідіотом (Trottel)”. Заявник тоді пояснив на основі аналізу промови Хайдера, чому він вважав його ідіотом.
Внаслідок цього Хайдер пред’явив позов про дифамацію і образу, і журналіста було визнано винним. Австрійський суд вважав, що використання слова “ідіот” є образою. Цей термін ніколи не використовується для будь-якої об’єктивної критики.
З точки зору Суду, однак, стаття заявника і, зокрема, слово Trottel, можуть, звичайно, бути визнані полемічними, але ця оцінка не складає безпричинний особистий напад, оскільки автор забезпечив для нього отримання об’єктивно зрозумілого пояснення з промови п.Хайдера, яка сама була провокаційною. Як такі, вони були частиною політичної дискусії, спровокованої промовою п. Хайдера і прирівнюються до оціночного судження, правдивість якого неможливо довести. Таким чином, оціночні судження можуть, однак, бути надмірними, зокрема, за відсутності будь-яких фактичних підстав, але у світлі вищезгаданих міркувань, воно не було таким у цьому випадку (дивись джерело Де Хаес (De Haes) і Ґійсельс (Gijsels) проти Бельгії, рішення від 24 лютого 1997, Звіти, 1997-I, с.236, §47).
Це правда, що публічне називання політика Trottel може ображати його. У цьому випадку, однак, це слово не здається непропорційним до зумисне викликаного п. Хайдером обурення. Що ж до полемічного тону статті, то його не потрібно підтверджувати, потрібно нагадати, що стаття 10 захищає не лише сутність виражених ідей і інформації, але також і форму, у якій вони виражені (дивись серед інших джерел, Обершлик (№1), рішення, цитоване вище, с.25, §57).
3) У справі Кастеллс проти Іспанії, заявника, який був сенатором, обраним за списком політичної партії, що підтримувала незалежність регіону басків, було визнано винним за спробу образи уряду. Його було засуджено до одного року ув’язнення
Це звинувачення базувалося на тому факті, що він опублікував статтю у щотижневому журналі, звинувативши уряд у приховуванні численних фашистських вбивств, скоєних у баскському регіоні. Іспанські суди не взяли до уваги доказ, наданий заявником на підтримку його тверджень.
Європейський суд з прав людини відзначив, що заявник у своїй статі:
склав довгий список вбивств і нападів, скоєних у баскському регіоні;
наголосив, що вони залишилися непокараними;
стверджував участь різних екстремістських організацій, які він назвав;
приписував уряду відповідальність за цю ситуацію.
Ці твердження були, на думку Суду, спробою встановити їхню правдивість; точно так, як заявник міг би обґрунтовано намагатись продемонструвати свої добрі наміри.
Враховуючи, що національний суд визнав неприйнятним доказ, який заявник намагався представити, Суд зробив висновок, що втручання у використання заявником свободи висловлювань не було необхідним в демократичному суспільстві.
4) У справі Торгейр Торгейрсон проти Ісландії заявник був звинувачений у дифамації поліції, через те, що він надрукував дві газетних статті, в яких засуджував брутальність поліції у Рейк’явіку, базуючись на тому, що нібито повідомили йому жертви.
Він, між іншим, використав такі терміни як “звірі у формі”, “жертви поліцейських звірюк”, “дозвіл звірам і садистам задіяти їхні збочення”.
Суд відзначив, що заявник висвітлював, по суті, те, що говорили інші про брутальність поліції і вважає, що оскільки від нього вимагалося встановити правдивість його твердження, він зіштовхнувся з нерозумним, якщо не неможливим, завданням.
Далі Суд вирішив, що критика заявника не могла бути сприйнята як напад на одного, зокрема, чи на всіх членів поліцейських сил, і що уважне прочитання його записів виявило його принципову мету спонукати Міністерство юстиції заснувати незалежний і безпристрасний орган для розслідування скарг про брутальність поліції.
Суд постановив, що оскаржені звинувачення і вирок були здатними обмежити відкриту дискусію на суспільно важливі теми і порушували статтю 10.
5) Повідомлення про нібито поліцейську брутальність у місті Берген також було підставою для справи Нільсен і Джонсен проти Норвегії, рішення від 25 листопада 1999, Звіти, 1999-VIII). Заявники, два поліцейські офіцери і провідні члени Бергенської і Норвезької поліцейських асоціацій, відповідно, йдучи за публікацією незалежного дослідника у книзі під назвою “Поліцейська брутальність”, критикували книгу і її автора як “чисту дезінформацію, спрямовану на завдання шкоди поліції”, як “умисну брехню” і “негідну професора права”.
Автор книги “Поліцейська брутальність” звернувся до суду з позовом на захист честі і гідності. Національний суд визнав твердження офіцерів поліції дифамаційними і проголосив їх не відповідаючими дійсності.
Тоді справу було внесено на розгляд Європейського суду з прав людини, який постановив, що у зрівноваженні конкуруючих інтересів також повинна бути врахована роль, яку відіграла ображена сторона у справі з цього питання. Він відзначив, що сам автор книги висловив різку критику щодо поліції і використав значну кількість принизливих виразів. Саме тому заявники отримали право відбити напад тим же чином. Установивши, що рівень перебільшення повинен бути терпимим у контексті таких палких і тривалих публічних дебатів про справи, які представляють суспільний інтерес, і відзначивши, що існувало фактичне підтвердження для припущення того, що фальшиві твердження про брутальність поліції зроблені інформаторами, Суд виніс рішення, протилежне до рішення національного суду, що оскаржувані твердження на адресу автора книги не перевищують меж припустимої критики.