ВСІ ТЕМИ
Права Людини
онлайн-бібліотека
Харківська правозахисна група
Здійснення права на інформаційну приватність та практика судового захисту цього права.
(виступ на семінарі „Свобода висловлювань в Україні. Доступ до інформації“ в Києві, 28 лютого – 1 березня 2002 р.)
Першою справою, розглянутою Конституційним Судом України (КСУ) за зверненням громадянина України, була справа К.Г. Устименка стосовно тлумачення положень Законів України „Про інформацію“ та „Про прокуратуру“.
Рішення КСУ по цій справі від 30.10.97 стало хрестоматійним прикладом судового захисту конституційного права громадянина на інформацію про особу. Цей приклад неодноразово наводився у засобах масової інформації, у виступах керівництва КСУ, у звітній доповіді Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, у посиланнях відомого в Україні американського судді Богдана Футея.
При цьому ні один з дописувачів чи промовців про „справу Устименка“ не звернувся до самого Устименка хоча б для одержання формального дозволу використовувати його повне прізвище та ім'я, які належать до персональної інформації про особу і не можуть використовуватися без її дозволу, якщо ця особа не є публічною особою.
Більше того, оскільки мотивувальна частина вказаного рішення КСУ через певні обставини не була оприлюднена негайно, деякі дописувачі керувались усними поясненнями на прес-конференції доповідача по справі в КСУ та опублікованою в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур'єрі“ та в „Юридичному віснику України“ резолютивною частиною рішення, що призвело до деякого викривлення інформації щодо Устименка в публікаціях.
Виходячи з цього, я щиро вдячний організаторам даного поважного зібрання за надану мені можливість поінформувати широкий загал про наслідки судового захисту права на доступ до персональної інформації про громадянина Устименка для самого Устименка.
Перед тим, як викласти обставини справи та мотиви рішення КСУ, вважаю доцільним звернути увагу на юридичне підгрунтя, на якому базувалось звернення до судових органів.
Згідно Закону України „Про інформацію“ від 02.10.92:
„дія цього Закону поширюється на інформативні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації“ (ст. 3).
„Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України“ (ст. 9).
„Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацію, зібраною про неї“ (ст. 23).
„Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність, тощо“. Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду“ (ст. 31).
„В разі вчинення державними органами. та їх посадовими особами,. державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду“ (ст. 48).
Звертаючись до суду загальної юрисдикції в 1989 р., Устименко посилався на Закон СРСР „О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов госуправления и должностных лиц.“, порушуючи який головлікар психоневродиспансеру відмовлявся надати інформацію щодо підстав заочних взяття й зняття з психіатричного обліку Устименка.
Перше рішення суду – відмовити в задоволенні скарги Устименка – грунтувалось на лікарській таємниці. Потім, після втручання Прокуратури України, після депутатських звернень до Генерального Прокурора М. О. Потебенька депутата Л.Д. Кучми, суд поступово став змінювати свою позицію по справі.
Одночасно, у зв'язку з набранням в листопаді 1992 р. чинності Закону України „Про інформацію“ претензії були оформлені у вигляді інформаційного запиту, а після отримання відмови головлікаря було змінено підстави судової скарги, тобто оскаржувалось порушення Закону „Про інформацію“.
Після скасування за протестами прокуратури двох рішень суду, третім рішенням дії головлікаря в частині надання Устименку інформації, що не відповідає дійсності та приховуванні інформації, визнані неправомірними й зобов'язано посадову особу надати Устименку письмову відповідь на такі питання:
1. Ким, коли і на якій підставі Устименка було поставлено на облік у психоневродиспансері?
2. За якими адресами розсилались довідки про стан здоров'я Устименка?
3. Ким Устименка було знято з обліку, на якій підставі та чи був він при цьому присутнім?
4. На підставі якого нормативного акту психіатри в 1988-90 рр. обмежували працевлаштування Устименка?
В 1994 р. Дніпропетровський обласний суд задовольнив скаргу головлікаря, скасував вказані рішення райсуду й провадження по цій справі закрив, оскільки її розгляд не є компетенцією суду.
Намагаючись якимось чином отримати персональну інформацію про себе і знаючи, що прокуратура має матеріали перевірки скарги на дії головлікаря, Устименко направляв з цього питання інформаційний запит і до прокуратури, а відмову в наданні інформації прокурора оскаржив до суду. Суд відмовив у розгляді скарги на тій підставі, що громадянин може оскаржити дії прокурора тільки у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Таким чином, судами загальної юрисдикції у 1994 р. відмовлено Устименку в захисті його права на отримання інформації про себе, гарантоване ст. ст. 3, 23, 31, 48 Закону „Про інформацію“.
Перевіривши останні судові рішення в порядку нагляду, Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко 18.11.96 підтвердив їх законність і обгрунтованість, хоч на цей час право на інформацію про особу та на судовий захист цього права вже гарантувалось ст. 32 Конституції України.
З приводу неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції Закону України „Про інформацію“ Устименко звернувся до КСУ.
Рішенням по справі Устименка № 18/гоз-97 від 30.10.97 КСУ вирішив в резолютивній частині:
1. Частину 4 статті 23 Закону України „Про інформацію“ треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).
Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членам її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту, тощо.
2. Частину 5 статті 23 Закону „Про інформацію“ треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.
Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.
В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.
У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.
Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, ні відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я та ч. 3 ст. 46 Закону України „Про інформацію“.
3. У ст. 48 Закону України „Про інформацію“ визначальними є норми, сформульовані у ч. 1 цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом „Про інформацію“ протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга ст. 48 Закону „Про інформацію“ лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а ч. 3 цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї ст. 48 Закону „Про інформацію“ не можна розуміти як вимогу обов'язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду.
Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.
4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лиш у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.
5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (ч. 5 ст. 12 Закону „Про прокуратуру“) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.
6. Рішення КСУ є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення КСУ підлягає опублікуванню у „Віснику КСУ“ та в інших офіційних виданнях України.
Роз'яснюючи ці рішення КСУ на прес-конференції, матеріали якої опубліковано в „Юридичному віснику України“ №47 за 1997 р., доповідач по справі суддя КСУ Олександр Мироненко на питання: „Тепер, після винесення КСУ рішення у цій справі, громадянин Устименко може розраховувати на її перегляд у судах загальної юрисдикції?“, відповів: „безперечно, такі суди прийматимуть відповідні рішення, виходячи з нашого тлумачення закону“.
З надією я чекав одержання повного тексту рішення КСУ. Отримавши його поштою і ознайомившись з мотивувальною частиною, яка ще ніде не була опублікована, я звернувся до Голови КСУ з листом, в якому, зокрема, повідомляв:
„Всупереч вимогам ст. 55 Закону „Про Конституційний Суд України“ мене було позбавлено права участі в розгляді мого звернення, що призвело до перекручення інформації в мотивувальній частині рішення КСУ.
Вказаний на стор. 4 рішення КСУ, як діючий сьогодні в Україні, наказ МОЗ СРСР від 29.12.79 № 1333 „Про порядок надання відомостей про психічний стан громадян“ з 1 березня 1991 р. вже в СРСР був нечинним відповідно до п. 2 Висновку Комітету конституційного нагляду СРСР від 29. 11. 90 № 17 „О правилах, допускающих применение неопубликованных нормативных актов о правах, свободах и обязанностях граждан“. Розповсюдження інформації від імені КСУ про дію в Україні цього наказу матиме негативні правові наслідки.
Керуючись ст. 40 Конституції, прошу Вас, як посадову особу державного органу, письмово повідомити мене про можливі засоби обмеження розповсюдження недостовірної інформації з рішення КСУ від 30.10.97 по справі Устименка“.
Всупереч вимогам ст. 40 Конституції Голова КСУ на це моє звернення не відповів, але опубліковані в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур'єрі“ та в „Юридичному віснику“ рішення КСУ містили лише резолютивну частину без мотивувальної. До речі, мої спроби в цьому році знайти в будь-якій бібліотеці м. Дніпропетровська „Вісник КСУ“ з опублікованим повним рішенням КСУ по справі Устименка не мали успіху, бо підписка проводилась з 1998 р., а перший номер „Вісника КСУ“ за 1998 р. був третім по рахунку. Тому, якщо повні рішення опубліковано в першому чи другому номері „Вісника КСУ“, у Дніпропетровські, як і в інших містах України, публічне ознайомлення з ним обмежене, про що я й просив Голову КСУ.
Керуючись рішенням КСУ та діючим законодавством Устименко й прокуратура області звернулись до Дніпропетровського обласного суду з поданням про перегляд ухвали облсуду від 21.02.94 про закриття провадження по справі Устименка за непідвідомчістю суду за новими обставинами.
Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.
Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд.
Тим самим суд визнав, що він свідомо не застосував у 1994 році по справі Устименка положення Закону „Про інформацію“, які повинні бути застосовані.
Розуміючи такий підтекст, в ухвалі від 30.01.98 зазначено можливість перегляду ухвали 1994 року в порядку судового нагляду. Але внесений після цього протест прокуратури в порядку судового нагляду відхилено постановою президії Дніпропетровського облсуду від 08.04.98.
Законність і обгрунтованість судових рішень про відмову в перегляді справи Устименка на основі рішення КСУ підтвердив 29.12.2000 Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко. При цьому він повідомив, що провадження з цього питання у Верховному Суді України закрите.
Звернення з скаргою на порушення права на судовий захист та права на особисту інформацію до Європейского суду з прав людини залишено без розгляду у зв'язку неприйнятністю скарги до розгляду рішенням від 26.10.99. В чому полягала ця неприйнятність в рішенні Європейського суду, не пояснюється і не повинно пояснюватися згідно п. 4 ст. 35 Конвенції про захист прав людини.
Після внесення змін до Цивільно-процесуального кодексу відносно права касаційного оскарження у Верховному Суді рішень суду, які були прийняті протягом часу дії Конституції України 1996 року, на ухвалу облсуду від 30.01.98 була подана касаційна скарга до Верховного Суду.
Жевріла надія, що персональне рішення Голови Верховного Суду про закриття провадження з цього питання у Верховному Суді може виявитися залежним від норм закону і сумління. В скарзі наводились аргументи про порушення в ухвалі від 30.01.98 норм матеріального права – статей 3, 19, 32, 55 Конституції України, статей 23, 48 Закону „Про інформацію“ та ст. 69 Закону „Про Конституційний Суд України“.
В скарзі ставилось питання про скасування ухвали облсуду від 30.01.98 та про перегляд Верховним Судом ухвали облсуду від 21.02.94 у зв'язку з виключними обставинами на основі рішення КСУ по справі Устименко від 30.10.97.
Ухвалою Верховного Суду від 12.10.01 в задоволенні касаційної скарги Устименку відмовлено.
На підтвердження особистої думки по справі Голови Верховного Суду, висловленої двічі, у 1996 і у 2000 році, підлеглі судді в цій ухвалі умудрились навіть не згадати про рішення КСУ. Всупереч вимогам ст. 343 ЦПК (Цивільно-процесуального Кодексу) в ухвалі не наведено касаційної скарги про порушення норм права і, відповідно, не вказано, чому ці доводи не взяті до уваги.
Ухвала Верховного суду від 12.10.01 є остаточною і оскарженню не підлягає.
Які можна зробити з наведених фактів порушення протягом майже десяти років права на інформацію про особу громадянина України?
Дотримання Конституції і Законів України не є обов'язковим у свідомості тих посадовців, які повинні опікуватися законності в Україні. Таке становище обумовлено відсутністю конкретних санкцій за порушення високими посадовцями своїх обов'язків та визначеного законом механізму дійового застосування цих санкцій.
На сьогодні в Україні відсутній механізм взаємоконтролю діяльності законодавчої, судової та виконавчої гілок влади, не визначений механізм відкликання виборцями народного депутата, немає визначеної законом ініціативи громадських правозахисних організацій в розслідуванні зловживань високими посадовцями своїми посадами.
Порушення законності суддями оцінюється самими ж суддями у виборних кваліфікаційних комісіях, а члени незалежного органу контролю діяльності суддів – Вищої Ради Юстиції – в повній мірі не застосовують своє право відповідно до ст. 38 Закону України „Про Вищу Раду Юстиції“ проводити перевірки зловживань суддями за зверненнями звичайних громадян України.
В свою чергу народні депутати Верховної Ради, які є суб'єктами звернення до Вищої ради Юстиції про відкриття дисциплінарного провадження з приводу порушення присяги суддями Верховного Суду, недостатньо використовують свої права за матеріалами звернень виборців.
Відсутність відповідальності посадовців зумовлює типове порушення права на інформацію про особу, а саме на заборону поширення інформації про особу без її згоди, коли з екрану телевізора прокурор чи слідчий на основі обвинувачувального висновку називає прізвище підозрюваного як злочинця, хоча це можна зробити лише після набрання чинності вироку суду.
На жаль, законодавець не завжди користується вже визначеними Законом „Про інформацію“ дефініціями. Так, у ст. 1 цього Закону визначено, що під інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
В прийнятій Верховною Радою 03.03.98 редакції Закону „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності“ стаття перша визначає, що інформація – це відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях, у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації, карти, малюнки, схеми, фотографії, кіно- і відеофільми. Тобто дається розширене тлумачення поняття „інформація“ з віднесенням до неї можливих об'єктів права інтелектуальної власності, що може призвести до колізії норм права про особисту інформацію та норм про авторське право і інтелектуальну власність.
Як бачимо, відсутність бажання виконувати Закон поєднується з колізіями законодавчих актів, з безвідповідальністю посадових осіб і все це, на мій погляд, зумовлено рівнем культури діючих осіб, які не напевно відрізняють добре і зле.
Тому завдання неурядових правозахисних організацій полягає, насамперед, у просвітницькій роботі не тільки для підвищення рівня правової культури громадян, але й для підвищення рівня моральної культури посадовців, що сприятиме сумлінності виконання ними своїх обов’язків.
Першою справою, розглянутою Конституційним Судом України (КСУ) за зверненням громадянина України, була справа К.Г. Устименка стосовно тлумачення положень Законів України „Про інформацію“ та „Про прокуратуру“.
Рішення КСУ по цій справі від 30.10.97 стало хрестоматійним прикладом судового захисту конституційного права громадянина на інформацію про особу. Цей приклад неодноразово наводився у засобах масової інформації, у виступах керівництва КСУ, у звітній доповіді Уповноваженого з прав людини Верховної Ради, у посиланнях відомого в Україні американського судді Богдана Футея.
При цьому ні один з дописувачів чи промовців про „справу Устименка“ не звернувся до самого Устименка хоча б для одержання формального дозволу використовувати його повне прізвище та ім'я, які належать до персональної інформації про особу і не можуть використовуватися без її дозволу, якщо ця особа не є публічною особою.
Більше того, оскільки мотивувальна частина вказаного рішення КСУ через певні обставини не була оприлюднена негайно, деякі дописувачі керувались усними поясненнями на прес-конференції доповідача по справі в КСУ та опублікованою в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур'єрі“ та в „Юридичному віснику України“ резолютивною частиною рішення, що призвело до деякого викривлення інформації щодо Устименка в публікаціях.
Виходячи з цього, я щиро вдячний організаторам даного поважного зібрання за надану мені можливість поінформувати широкий загал про наслідки судового захисту права на доступ до персональної інформації про громадянина Устименка для самого Устименка.
Перед тим, як викласти обставини справи та мотиви рішення КСУ, вважаю доцільним звернути увагу на юридичне підгрунтя, на якому базувалось звернення до судових органів.
Згідно Закону України „Про інформацію“ від 02.10.92:
„дія цього Закону поширюється на інформативні відносини, які виникають у всіх сферах життя і діяльності суспільства і держави при одержанні, використанні, поширенні та зберіганні інформації“ (ст. 3).
„Кожному громадянину забезпечується вільний доступ до інформації, яка стосується його особисто, крім випадків, передбачених законами України“ (ст. 9).
„Інформація про особу – це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацію, зібраною про неї“ (ст. 23).
„Громадяни мають право доступу до інформації про них, заперечувати її правильність, повноту, доречність, тощо“. Відмова в доступі до такої інформації, або приховування її, або незаконні збирання, використання, зберігання чи поширення можуть бути оскаржені до суду“ (ст. 31).
„В разі вчинення державними органами. та їх посадовими особами,. державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами протиправних діянь, передбачених цим Законом, ці дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду“ (ст. 48).
Звертаючись до суду загальної юрисдикції в 1989 р., Устименко посилався на Закон СРСР „О порядке обжалования в суд неправомерных действий органов госуправления и должностных лиц.“, порушуючи який головлікар психоневродиспансеру відмовлявся надати інформацію щодо підстав заочних взяття й зняття з психіатричного обліку Устименка.
Перше рішення суду – відмовити в задоволенні скарги Устименка – грунтувалось на лікарській таємниці. Потім, після втручання Прокуратури України, після депутатських звернень до Генерального Прокурора М. О. Потебенька депутата Л.Д. Кучми, суд поступово став змінювати свою позицію по справі.
Одночасно, у зв'язку з набранням в листопаді 1992 р. чинності Закону України „Про інформацію“ претензії були оформлені у вигляді інформаційного запиту, а після отримання відмови головлікаря було змінено підстави судової скарги, тобто оскаржувалось порушення Закону „Про інформацію“.
Після скасування за протестами прокуратури двох рішень суду, третім рішенням дії головлікаря в частині надання Устименку інформації, що не відповідає дійсності та приховуванні інформації, визнані неправомірними й зобов'язано посадову особу надати Устименку письмову відповідь на такі питання:
1. Ким, коли і на якій підставі Устименка було поставлено на облік у психоневродиспансері?
2. За якими адресами розсилались довідки про стан здоров'я Устименка?
3. Ким Устименка було знято з обліку, на якій підставі та чи був він при цьому присутнім?
4. На підставі якого нормативного акту психіатри в 1988-90 рр. обмежували працевлаштування Устименка?
В 1994 р. Дніпропетровський обласний суд задовольнив скаргу головлікаря, скасував вказані рішення райсуду й провадження по цій справі закрив, оскільки її розгляд не є компетенцією суду.
Намагаючись якимось чином отримати персональну інформацію про себе і знаючи, що прокуратура має матеріали перевірки скарги на дії головлікаря, Устименко направляв з цього питання інформаційний запит і до прокуратури, а відмову в наданні інформації прокурора оскаржив до суду. Суд відмовив у розгляді скарги на тій підставі, що громадянин може оскаржити дії прокурора тільки у випадках, передбачених Кримінально-процесуальним кодексом. Таким чином, судами загальної юрисдикції у 1994 р. відмовлено Устименку в захисті його права на отримання інформації про себе, гарантоване ст. ст. 3, 23, 31, 48 Закону „Про інформацію“.
Перевіривши останні судові рішення в порядку нагляду, Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко 18.11.96 підтвердив їх законність і обгрунтованість, хоч на цей час право на інформацію про особу та на судовий захист цього права вже гарантувалось ст. 32 Конституції України.
З приводу неоднозначного застосування судами загальної юрисдикції Закону України „Про інформацію“ Устименко звернувся до КСУ.
Рішенням по справі Устименка № 18/гоз-97 від 30.10.97 КСУ вирішив в резолютивній частині:
1. Частину 4 статті 23 Закону України „Про інформацію“ треба розуміти так, що забороняється не лише збирання, а й зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її попередньої згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту, прав та свобод людини. До конфіденційної інформації, зокрема, належать свідчення про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані).
Згода на збирання, зберігання, використання і поширення відомостей щодо недієздатної особи надається членам її сім'ї або законним представником. У період збирання інформації про нього кожний дієздатний, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту, тощо.
2. Частину 5 статті 23 Закону „Про інформацію“ треба розуміти так, що кожна особа має право знайомитись з зібраною про неї інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, якщо ці відомості не є державною або іншою, захищеною законом, таємницею.
Медична інформація, тобто свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я, за своїм правовим режимом належить до конфіденційної, тобто інформації з обмеженим доступом. Лікар зобов'язаний на вимогу пацієнта, членів його сім'ї або законних представників надати їм таку інформацію повністю і в доступній формі.
В особливих випадках, як і передбачає ч. 3 ст. 39 Основ законодавства України про охорону здоров'я, коли повна інформація може завдати шкоди здоров'ю пацієнта, лікар може її обмежити. У цьому разі він інформує членів сім'ї або законного представника пацієнта, враховуючи особисті інтереси хворого. Таким же чином лікар діє, коли пацієнт перебуває у непритомному стані.
У випадках відмови у наданні або навмисного приховування медичної інформації від пацієнта, членів його сім'ї або законного представника вони можуть оскаржити дії чи бездіяльність лікаря безпосередньо до суду або, за власним вибором, до медичного закладу чи органу охорони здоров'я.
Правила використання відомостей, що стосуються лікарської таємниці – інформації про пацієнта, ні відміну від медичної інформації – інформації для пацієнта, встановлюються статтею 40 Основ законодавства України про охорону здоров'я та ч. 3 ст. 46 Закону України „Про інформацію“.
3. У ст. 48 Закону України „Про інформацію“ визначальними є норми, сформульовані у ч. 1 цієї статті, які передбачають оскарження встановлених Законом „Про інформацію“ протиправних діянь, вчинених органами державної влади, органами місцевого самоврядування та їх посадовими особами, а також політичними партіями, іншими об'єднаннями громадян, засобами масової інформації, державними організаціями, які є юридичними особами, та окремими громадянами, або до органів вищого рівня, або до суду, тобто за вибором того, хто подає скаргу. Частина друга ст. 48 Закону „Про інформацію“ лише встановлює порядок оскарження протиправних дій посадових осіб у разі звернення до органів вищого рівня, а ч. 3 цієї статті акцентує на тому, що й оскарження, подане до органів вищого рівня, не є перепоною для подальшого звернення громадянина чи юридичної особи до суду. Частину третю у контексті всієї ст. 48 Закону „Про інформацію“ не можна розуміти як вимогу обов'язкового оскарження протиправних дій посадових осіб спочатку до органів вищого рівня, а потім – до суду.
Безпосереднє звернення до суду є конституційним правом кожного.
4. Визнати неконституційним положення частини четвертої статті 12 Закону України „Про прокуратуру“ щодо можливості оскарження прийнятого прокурором рішення до суду лиш у передбачених законом випадках, оскільки винятки з конституційних норм встановлюються самою Конституцією, а не іншими нормативними актами.
5. Прийняття рішення Генеральним прокурором України по скарзі (ч. 5 ст. 12 Закону „Про прокуратуру“) припиняє провадження по таких скаргах в органах прокуратури, але не може стати перешкодою для подальшого звернення до суду.
6. Рішення КСУ є обов'язковим до виконання на території України, остаточним і не може бути оскарженим. Рішення КСУ підлягає опублікуванню у „Віснику КСУ“ та в інших офіційних виданнях України.
Роз'яснюючи ці рішення КСУ на прес-конференції, матеріали якої опубліковано в „Юридичному віснику України“ №47 за 1997 р., доповідач по справі суддя КСУ Олександр Мироненко на питання: „Тепер, після винесення КСУ рішення у цій справі, громадянин Устименко може розраховувати на її перегляд у судах загальної юрисдикції?“, відповів: „безперечно, такі суди прийматимуть відповідні рішення, виходячи з нашого тлумачення закону“.
З надією я чекав одержання повного тексту рішення КСУ. Отримавши його поштою і ознайомившись з мотивувальною частиною, яка ще ніде не була опублікована, я звернувся до Голови КСУ з листом, в якому, зокрема, повідомляв:
„Всупереч вимогам ст. 55 Закону „Про Конституційний Суд України“ мене було позбавлено права участі в розгляді мого звернення, що призвело до перекручення інформації в мотивувальній частині рішення КСУ.
Вказаний на стор. 4 рішення КСУ, як діючий сьогодні в Україні, наказ МОЗ СРСР від 29.12.79 № 1333 „Про порядок надання відомостей про психічний стан громадян“ з 1 березня 1991 р. вже в СРСР був нечинним відповідно до п. 2 Висновку Комітету конституційного нагляду СРСР від 29. 11. 90 № 17 „О правилах, допускающих применение неопубликованных нормативных актов о правах, свободах и обязанностях граждан“. Розповсюдження інформації від імені КСУ про дію в Україні цього наказу матиме негативні правові наслідки.
Керуючись ст. 40 Конституції, прошу Вас, як посадову особу державного органу, письмово повідомити мене про можливі засоби обмеження розповсюдження недостовірної інформації з рішення КСУ від 30.10.97 по справі Устименка“.
Всупереч вимогам ст. 40 Конституції Голова КСУ на це моє звернення не відповів, але опубліковані в листопаді 1997 р. в „Урядовому кур'єрі“ та в „Юридичному віснику“ рішення КСУ містили лише резолютивну частину без мотивувальної. До речі, мої спроби в цьому році знайти в будь-якій бібліотеці м. Дніпропетровська „Вісник КСУ“ з опублікованим повним рішенням КСУ по справі Устименка не мали успіху, бо підписка проводилась з 1998 р., а перший номер „Вісника КСУ“ за 1998 р. був третім по рахунку. Тому, якщо повні рішення опубліковано в першому чи другому номері „Вісника КСУ“, у Дніпропетровські, як і в інших містах України, публічне ознайомлення з ним обмежене, про що я й просив Голову КСУ.
Керуючись рішенням КСУ та діючим законодавством Устименко й прокуратура області звернулись до Дніпропетровського обласного суду з поданням про перегляд ухвали облсуду від 21.02.94 про закриття провадження по справі Устименка за непідвідомчістю суду за новими обставинами.
Ухвалою облсуду від 30.01.98, постановленою під головуванням судді А.П. Приходченко, яка брала участь у проголошенні ухвали 1994 року, подання прокуратури і заява Устименка відхилені.
Підставою відмови в перегляді справи суд назвав те, що офіційне тлумачення Конституційним Судом Закону „Про інформацію“ по справі Устименка не може бути визнаним нововиявленими обставинами, оскільки це тлумачення не містить відомостей, про які на день проголошення ухвали від 21.02.94 не знали і не могли знати сторони і суд.
Тим самим суд визнав, що він свідомо не застосував у 1994 році по справі Устименка положення Закону „Про інформацію“, які повинні бути застосовані.
Розуміючи такий підтекст, в ухвалі від 30.01.98 зазначено можливість перегляду ухвали 1994 року в порядку судового нагляду. Але внесений після цього протест прокуратури в порядку судового нагляду відхилено постановою президії Дніпропетровського облсуду від 08.04.98.
Законність і обгрунтованість судових рішень про відмову в перегляді справи Устименка на основі рішення КСУ підтвердив 29.12.2000 Голова Верховного Суду В.Ф. Бойко. При цьому він повідомив, що провадження з цього питання у Верховному Суді України закрите.
Звернення з скаргою на порушення права на судовий захист та права на особисту інформацію до Європейского суду з прав людини залишено без розгляду у зв'язку неприйнятністю скарги до розгляду рішенням від 26.10.99. В чому полягала ця неприйнятність в рішенні Європейського суду, не пояснюється і не повинно пояснюватися згідно п. 4 ст. 35 Конвенції про захист прав людини.
Після внесення змін до Цивільно-процесуального кодексу відносно права касаційного оскарження у Верховному Суді рішень суду, які були прийняті протягом часу дії Конституції України 1996 року, на ухвалу облсуду від 30.01.98 була подана касаційна скарга до Верховного Суду.
Жевріла надія, що персональне рішення Голови Верховного Суду про закриття провадження з цього питання у Верховному Суді може виявитися залежним від норм закону і сумління. В скарзі наводились аргументи про порушення в ухвалі від 30.01.98 норм матеріального права – статей 3, 19, 32, 55 Конституції України, статей 23, 48 Закону „Про інформацію“ та ст. 69 Закону „Про Конституційний Суд України“.
В скарзі ставилось питання про скасування ухвали облсуду від 30.01.98 та про перегляд Верховним Судом ухвали облсуду від 21.02.94 у зв'язку з виключними обставинами на основі рішення КСУ по справі Устименко від 30.10.97.
Ухвалою Верховного Суду від 12.10.01 в задоволенні касаційної скарги Устименку відмовлено.
На підтвердження особистої думки по справі Голови Верховного Суду, висловленої двічі, у 1996 і у 2000 році, підлеглі судді в цій ухвалі умудрились навіть не згадати про рішення КСУ. Всупереч вимогам ст. 343 ЦПК (Цивільно-процесуального Кодексу) в ухвалі не наведено касаційної скарги про порушення норм права і, відповідно, не вказано, чому ці доводи не взяті до уваги.
Ухвала Верховного суду від 12.10.01 є остаточною і оскарженню не підлягає.
Які можна зробити з наведених фактів порушення протягом майже десяти років права на інформацію про особу громадянина України?
Дотримання Конституції і Законів України не є обов'язковим у свідомості тих посадовців, які повинні опікуватися законності в Україні. Таке становище обумовлено відсутністю конкретних санкцій за порушення високими посадовцями своїх обов'язків та визначеного законом механізму дійового застосування цих санкцій.
На сьогодні в Україні відсутній механізм взаємоконтролю діяльності законодавчої, судової та виконавчої гілок влади, не визначений механізм відкликання виборцями народного депутата, немає визначеної законом ініціативи громадських правозахисних організацій в розслідуванні зловживань високими посадовцями своїми посадами.
Порушення законності суддями оцінюється самими ж суддями у виборних кваліфікаційних комісіях, а члени незалежного органу контролю діяльності суддів – Вищої Ради Юстиції – в повній мірі не застосовують своє право відповідно до ст. 38 Закону України „Про Вищу Раду Юстиції“ проводити перевірки зловживань суддями за зверненнями звичайних громадян України.
В свою чергу народні депутати Верховної Ради, які є суб'єктами звернення до Вищої ради Юстиції про відкриття дисциплінарного провадження з приводу порушення присяги суддями Верховного Суду, недостатньо використовують свої права за матеріалами звернень виборців.
Відсутність відповідальності посадовців зумовлює типове порушення права на інформацію про особу, а саме на заборону поширення інформації про особу без її згоди, коли з екрану телевізора прокурор чи слідчий на основі обвинувачувального висновку називає прізвище підозрюваного як злочинця, хоча це можна зробити лише після набрання чинності вироку суду.
На жаль, законодавець не завжди користується вже визначеними Законом „Про інформацію“ дефініціями. Так, у ст. 1 цього Закону визначено, що під інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.
В прийнятій Верховною Радою 03.03.98 редакції Закону „Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності“ стаття перша визначає, що інформація – це відомості в будь-якій формі та вигляді, на будь-яких носіях, у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації, карти, малюнки, схеми, фотографії, кіно- і відеофільми. Тобто дається розширене тлумачення поняття „інформація“ з віднесенням до неї можливих об'єктів права інтелектуальної власності, що може призвести до колізії норм права про особисту інформацію та норм про авторське право і інтелектуальну власність.
Як бачимо, відсутність бажання виконувати Закон поєднується з колізіями законодавчих актів, з безвідповідальністю посадових осіб і все це, на мій погляд, зумовлено рівнем культури діючих осіб, які не напевно відрізняють добре і зле.
Тому завдання неурядових правозахисних організацій полягає, насамперед, у просвітницькій роботі не тільки для підвищення рівня правової культури громадян, але й для підвищення рівня моральної культури посадовців, що сприятиме сумлінності виконання ними своїх обов’язків.
Рекомендувати цей матеріал