Замкнене коло.
Важко не погодитись з висновками Правління Організації солдатських матерів України, які вони щойно оприлюднили, що законодавство про військову службу і призов у нас недосконале.
Але де ж йому бути досконалим, якщо воно не враховує реалії, які у нашій молодій державі швидко змінюються? Здається, що у нас закони пишуть люди, які наче живуть на сьомому небі, – так вони далекі і від армії, і від медицини, і від юриспруденції. Але головне, що вони далекі від людей. Бо закон на те і існує, щоб чітко визначити і обґрунтувати, хто і за що відповідає у кожному випадку, передбаченому тим законом.
Візьмемо, як приклад, законодавство про призов. Воно повинно чітко визначити відповідальність сторін: військовослужбовців, лікарів, офіцерів. Але у нас визначена тільки відповідальність військовослужбовців (і так пишуться більшість наших законів у будь-якій галузі – відповідає самий незахищений). Посадовці, здається, пишуть закони один для одного. Що стосується законодавства про призов, Наказів МО №2 і №207, а також “Положення про проведення призову” – то вони значно ліпші, ніж попередні, писані ще за радянських часів, але в кожному з них не передбачена дієва схема обстеження призовників, як і жорстка тактика вибору критеріїв, за якими військовослужбовці звільняються у запас через хворобу за рішенням комісій ВЛК. Тому, відносно ліберальне законодавство, яке дає змогу не брати до лав армії хворих, так часто і неухильно рік від року не спрацьовує. І ми продовжуємо отримувати листи з частин із скаргами і переліком прізвищ комісованих через хвороби у перші місяці служби.
Чомусь наші відомості разюче відрізняються від тих, якими володіє ОВК і наш обласний Відділ охорони здоров’я, але цю загадку нам спільними зусиллями вирішити не вдалось. Отже, розберемося, що, з нашої точки зору, є в цих наказах № 2 та №207 такого, що не сприяє якості призову. У статті 90 “Положення про призов” Наказу №2 є перелік необхідних даних про призовника, які мають бути у медиків комісій РВК і ОВК для прийняття рішення про придатність юнака до військової служби. Ось він: призовник повинен мати флюорографію, чи рентген легень, клінічні аналізи крові та сечі, ЕКГ, всього-на-всього 1 раз на 3 роки, туберкулінові проби, довідку про дитячі хвороби, довідку від лікарів-спеціалістів з районної поліклініки. Пояснення до статей з розкладу хвороб теж прописані нечітко. От, себто, і все.
Але ми живемо в країні, яка займає ледь не перше місце в Європі з поширення СНІДУ, туберкульозу, вірусних гепатитів. Ми маємо велику кількість психічних розладів у юнаків, ми бачимо і читаємо у мас-медіа чисельні матеріали про підліткову та дитячу наркоманію. І при цьому правила огляду і перелік необхідних даних, які повинні надійти до РВК з медичних установ, не змінюються майже 10 років.
Але у 1993 році, коли приймався Наказ №2 МО, ще не було такої епідемічної напруги! Не було такого поширення наркоманії. Ну, що побачить психіатр, подивившись на руки молодика, який регулярно курить, або нюхає, або ковтає якусь наркотичну речовину? Що побачить лікар по клінічному аналізу крові та сечі, якщо юнак інфікований чи то на СНІД, чи то на вірусний гепатит? А туберкульоз легень – найчастіша, але, на жаль, не єдина форма прояву цієї страшної хвороби. І тільки флюорографією її не виявити. А чисельні ендокринопатії, які вразили після Чорнобиля всю Центральну Україну? Як їх виявляти вчасно?
Сам перелік найголовніших документів, звичайно, ще не все обстеження. Передбачається, що лікарі-спеціалісти з комісій РВК та ОВК повинні оглянути юнака, вислухати його скарги і, якщо документація їх не підтверджує, направити призовника на дообстеження. Але призовники часто не скаржаться, бо хочуть служити, навіть з такими хворобами, з якими їх без супроводу не завжди і на вулицю можна відпустити – шизофренія, психопатія, регресивна амнезія, енцефалопатія з синокопальними нападами і втратою свідомості, виразка шлунку з частими загостреннями. Ось далеко неповний перелік тих, кого було комісовано з лав нашої бідолашної армії. Ми опитували декількох з них (у більшості це були втікачі, що звернулись до ХОССМ за допомогою). Всі вони хотіли служити, не скаржилися, не мали відповідних документів на призові. Їх ніхто і не дообстежував. Ми знаємо, що в районах часто комісія з 3-4 лікарів. А чи часто при цьому з районів направляють на дообстеження у місто? Відносно дуже рідко.
Тобто недостатньо написати в Наказі, яка хвороба робить юнака непридатним служити зовсім чи у мирний час – треба визначити, які саме обстеження повинні бути зроблені при відповідних скаргах чи при огляді призовника. Треба чітко прописати для кожної хвороби свою методику дообстеження. Може, десь в іншому світі, така прискіпливість і не варта. Але в нас, де масова армія існує у країні з майже відсутньою системою охорони здоров’я (і я берусь довести це будь-кому), так і треба прискіпливо розписати кожний крок усіх діючих осіб. Інакше існує дуже висока вірогідність, що цього кроку зроблено не буде, хвороба не буде знайдена, хворий буде призваний, з усіма наслідками, про які ми волаємо вже багато років.
Приведемо конкретні приклади.
У звіті голови Організації солдатських матерів України говориться про ст. 87 “гіпотрофія”, яку майже звів нанівець наказ №207. А всього тільки і зроблено, що із статті зникли чіткі параметри, що за неї вважати лікарям. Залишилось не дуже зрозуміле формулювання “недостатність розвитку кістно-м’язової системи і підшкірної клітини”. І от командири частин скаржаться, що до них потрапляють хворі юнаки з недостатністю ваги, яка була першою ознакою якоїсь більш серйозної патології, виявленою вже на службі. Ми наведемо, як приклад, іншу – нову статтю Наказу №207 – ст. 90 “алергічні хвороби”. Те, що така стаття з’явилась у переліку, безперечно, крок вперед. Але нечіткість її викладення зробила свою справу, та й лікарі виявились не готові до того, щоб зрозуміти, як обстежувати призовників із скаргами, що підлягають обстеженню за цією статтею.
Мені довелось сперечатися з алергологом, яка мене здивувала тим, що не розуміла: чому в армію не можна брати з полінозами? Суперечка була чисто теоретичною, алерголог – просто знайома лікарка, яка не мала відношення до призову, але могла мати, бо в її медичний заклад у будь-яку хвилину могли потрапити призовники. Лікар просто, як з’ясувалось, не уявляла собі реалій служби в збройних силах. Але хіба з лікарів тільки вона це собі не уявляє? Працівники медичних комісій теж часто собі не уявляють, і їм ніхто не пояснює, в які саме умови потрапляють юнаки, котрих вони визнали придатними.
Щодо ст. 90, то ніхто ніде не написав, які саме аналізи, проби чи обстеження треба проводити алергіку, і в якій формі. Алергія має багато видів, і всі потребують свого тестування. Але є загальні моменти – зміни імунітету, припустимо, чи стійке порушення функції органів дихання, що виявити неважко. Але раз від разу до нас потрапляють із скаргами призовники чи допризовники із важкими алергічними хворобами, які були недообстежені і яким прийшлося, щоб довести, що в них алергія, проводити додаткове самостійне обстеження. Наведу два приклада. Хворий О., який був обстежений у міській алергології, де йому не було зроблено ані імунограми, ані відповідних проб. Алергію не виявлено, і юнак був визнаний придатним. За нашим проханням О. був дообстежений у обласній алергології, де йому зробили усі необхідні аналізи, і діагноз “алергія у вигляді рецидивуючого полінозу з частими загостреннями і набряками Квінке” був підтверджений. Допризовник К., який з дитинства страждає на алергічний риніт, з таким порушенням функцій, що зовсім не дихає носом, з набряками Квінке, був визнаний придатним навіть без консультації алерголога. Йому теж прийшлося проходити альтернативне обстеження. А до цього висновок “придатний” було зроблено на підставі висновку міської ларингології, хоч висновок її чітко вказував на алергічне походження хвороби – алергічний риніт. Правда, чомусь не було згадано про стійку втрату функції дихання через ніс. Ця справа ще не закінчена.
Я навела ці приклади, не вишукуючи чогось неординарного – перше, що є у списку скарг по ст. 90. Але взяти у армію алергіка із серйозною алергічною реакцією на щось, що командир не може усунути чи передбачити, це просто ризикувати його життям. А ну юнак з полінозом на квітіння, схильний до набряку Квінке, потрапляє у ліс, чи в поле на навчання, а до санчастини далеко, та й командири не лікарі, щоб вчасно розібратися!
Так, “ми хочемо як краще, а виходить як завжди”, ця безсмертна цитата з висловлювань російського посла п. Чорномирдіна дуже актуальна, коли бачиш практичне виконання Наказів №2 і №207.
А є ще стаття 256 Наказу №2, за якою забороняється брати на строкову службу юнаків із хронічними захворюваннями, кожне з котрих не дає підстав для звільнення від служби, а сукупність їх не сумісна з проходженням служби. Ми ще не бачили, щоб ця стаття спрацювала хоч у жодному випадку. І це не дивно: хто визначив у ст. 256, що він саме мав на увазі під загадковим текстом “сукупність не сумісна з проходженням служби”? Невійськова нечіткість формулювань у військовій справі неприпустима. Особливо, коли армія у процесі призову сама від себе не залежить, не може пояснити шляхом військових інструкцій і наказів всім цивільним, залученим до призову, як себе поводити, не може суттєво вплинути на процес призову. Саме тому ми і товчемося на місці і не можемо ніяк зрушити на краще справу із призовом хворих.
Особливо чітко це питання постає, коли мова заходить про відповідальність конкретної особи, яка пропустила хворого. Хто б це не був – невропатолог, терапевт, хірург, – він спокійно відповість всім, що від нього це не залежало, допризовник не скаржився, в документах нічого такого не було. Це означає, що лікар-спеціаліст повинен мати свої законодавчі повноваження, щоб наполягати на тому, що він повинен зробити. А якщо закон не буде виконано, лікар, чи той, хто заважав йому дообстежити призовника, чи медичний заклад, який дав невірний висновок про стан здоров’я – повинні відповісти своїми коштами. Я вже не кажу, що і ті вимоги, що є в законі, постійно порушуються ніяк не за виною лікарів медичних комісій. Бо, якщо накази №2 і №207 МО вимагають обстежувати призовника кожного окремо, у окремому кабінеті, то реальність від цього дуже далека: лікарі військкоматів сидять разом, гарно, коли по двоє, або кабінети розташовані один за одним, двері не зачиняються, і в будь-який час до кабінету зайде будь-хто. Та і призовники ходять від спеціаліста до спеціаліста гуртом. Де вже скаржитись на геморой чи енурез? Не кожен і на головний біль поскаржиться. А хто за це відповідає?
Якось у одному РВК на чергову відповідь, що хворий призовник просився в армію сам, я запитала: “А якщо я у вас до армії буду проситись, візьмете, не зважаючи на стать і вік?”. На мене, не відчувши іронію, подивились як на божевільну, хоча ми тоді прийшли розмовляти з приводу психічно-хворого, ще й дезертира, якого цей військкомат визнав придатним невдовзі до розмови. Хлопець, якого за нашим проханням, мати везла на обстеження до Київського військового шпиталю, по дорозі ледь не вистрибнув з потягу, мав відхилення поведінки і суїцидні спроби з дитинства. Але його взяли до армії. Чим цей сюжет за своєю фантастичністю відрізняється від того, який я запропонувала співробітникам винного РВК?
Гроші наша держава вперто не хоче рахувати, ані свої, ані платників податків, тобто наші з вами. Лише тому ми маємо такий низький рівень соціального захисту, таких знедолених пенсіонерів і інвалідів. Лише тому ми опиняємось у злиднях, що приймаємо хтозна що у вигляді законів і постанов і звільняємо від усякої відповідальності будь-кого, крім найнезахищених і найбідніших, і це створює у державі порочне, замкнене коло.