MENU
FB TW YOUTUBE RSS

Завдання, функції, права і принципи діяльності правозахисних організацій

Правозахисні організації (ПО) – це особливий вид недержавних неприбуткових організацій, діяльність яких спрямована на утвердження й захист прав людини і основоположних свобод, ефективний контроль за їхнім дотриманням державою, її органами і посадовими особами. ПО сприяють зменшенню організованого насильства, здійснюваного державою. Для цього вони працюють одночасно в трьох напрямках:
1) захист прав людини в конкретних випадках (ця допомога повинна бути безкоштовною для заявника), громадські розслідування фактів порушень прав людини державними органами;
2) поширення інформації про права людини, правове виховання;
3) аналіз стану з правами людини.
Усі три напрямки тісно взаємозалежні, робота тільки в одному із трьох напрямків, взагалі кажучи, не може бути, на мій погляд, ефективною. Якщо займатися тільки захистом громадян, то правозахисні організації приречені на вічну боротьбу з державою при патерналізмі, що зберігається у суспільстві, незнанні людьми своїх прав та інструментів їхнього захисту і законодавства, що, як і раніше, несе загрози правам людини. Правове виховання і викладання прав людини, знання своїх прав, національних і міжнародних механізмів їхнього захисту необхідні для успішного відстоювання своїх прав і утвердження правової свідомості. Аналіз стану з правами людини передбачає аналіз законодавства, судової й адміністративної практики, їхньої відповідності міжнародним угодам в сфері прав людини, спостереження за законодавчим процесом, ініціювання необхідних змін у законодавстві і правозастосовчій практиці. Для проведення такого аналізу необхідне знання міжнародних договорів у галузі прав людини, внутрішнього законодавства і судової практики інших країн, “м'якого” права, зокрема, практики Європейського суду з прав людини.
Було б дуже добре, якби існувала мережа організацій, що займаються тільки одним ключовим правом – наприклад, тільки правом на життя; або тільки правом на захист від катувань і жорстокого поводження; або тільки свободою виявлення поглядів, тобто свободою поглядів, свободою слова і свободою інформації; або тільки свободою совісті і т.д. Проте правозахисних організацій (маються на увазі громадські організації, що займаються хоча б одним із трьох зазначених напрямків) дуже мало, тому вони змушені займатися розглядом порушень найрізноманітніших прав людини, працюючи в режимі пожежної команди з непередбаченими викликами. Більш ефективній роботі сприяла б спеціалізація ПО, коли вони, обравши одне або декілька ключових прав, займалися ними систематично і глибоко з року в рік.

Концепція прав людини

Перед тим, як говорити далі про правозахист, необхідно дати визначення усіх термінів, які використовуються: що розуміється під правами людини, від кого їх захищають, хто, власне, порушник прав людини.
Слід зауважити, що чіткої несуперечливої концепції прав людини не існує. Її можна було б збудувати, якщо прийняти суто ліберальне трактування прав людини, тобто розуміти їх тільки як так звані права першого покоління – громадянські (або особистісні) та політичні. До громадянських прав відносяться право на життя, на захист від рабства, від катувань, від безпідставного арешту, затримання або вигнання, право на рівність перед законом, на справедливий суд, на приватність, на свободу пересування, право на притулок, на свободу думки, совісті і релігії, на свободу вираження поглядів. До політичних прав належать: свобода мирних зібрань і свобода асоціацій, право на участь в управлінні, право обирати і бути обраним. Формулювання цих прав йдуть від Джона Локка, пройшли через буржуазні революції, потрапили до Декларації прав людини і громадянина і Американського Білю про права людини та були кодифіковані у Загальній декларації прав людини і Міжнародному пакті про громадянські і політичні права в майже не зміненому вигляді. В термінології Джона Локка усі ці права є природними, тобто належать усім людям по праву народження, просто тому, що вони люди.
Слід підкреслити, що йдеться про права особистості, а не якогось колективу, і у якості порушника розглядається виключно держава. В основі концепції прав людини міститься три положення: 1. будь-яка влада в державі має бути обмеженою; 2. кожна людина має свою область свободи, в яку держава може втручатися тільки за певних умов: це втручання повинне мати легітимну мету, ґрунтуватися на законі і бути необхідним в демократичному суспільстві; 3. якщо держава порушила ці умови, людина повинна мати можливість оскаржити це порушення в суді, який примусить державу перервати порушення і компенсувати збитки, які були нанесені порушенням. Таким чином, права людини – це зони свободи, які мають бути або вільні від регулювання державою, або втручання держави має бути строго регульованим виключенням. При такому підході зручно використовувати поняття негативних прав, тобто заборон державі свавільно порушувати зони свободи. Одночасно до держави висуваються вимоги щодо дій, спрямованих на утвердження і захист цих прав і свобод. Можна зробити висновок, що держава має: а) поважати права людини, тобто не припускатися зайвого втручання в їхнє здійснення, б) забезпечити умови для здійснення прав людини; в) захищати права людини, коли вони порушені.
Отже, кожне з негативних прав першого покоління є водночас і позитивним, оскільки його реалізація вимагає певних дій держави. Що ж до правозахисних організацій, то можна чітко визначити їхню місію – по-перше, охороняти ці зони свободи від експансії держави, захищати людину від організованого насильства, яке здійснює держава, і по-друге, допомагати державі в утвердженні і захисту цих прав: сприяти їй у виконанні її позитивних обов’язків щодо дотримання прав людини, і вказувати на її бездіяльність, коли відсутні дії щодо захисту порушених прав або створення умов для здійснення прав. При цьому, якщо природні права переходять в статус юридичних, тобто закріплені в законі, то з’являється можливість захищати їх за допомогою визначених законом процедур. Наприклад, гарантування прав людини в Конституції вже уможливлює юридичний захист прав людини через Конституційний чи звичайний суд в залежності від того, як збудована конституційна система. В українській Конституції ці права гарантовані статтями 21-41.
Описана концепція прав людини одразу перестає працювати, якщо розширювати поняття прав людини і додати до них так звані права другого покоління, які з’явилися у Загальній декларації прав людини під тиском Радянського Союзу та його сателітів, – соціальні, економічні та культурні права. Вони включають право на соціальне забезпечення, на працю, на рівну оплату за рівноцінну працю, на відпочинок і дозвілля, право на достатній життєвий рівень, право на освіту, право на участь у культурному житті суспільства та інші. В Конституції України вони гарантуються статтями 42-54. Ці права мають вже зовсім іншу природу. Їх називають позитивними, оскільки вони накладають на державу позитивний обов’язок їх забезпечити. Прибічники ліберальної концепції прав людини кажуть, що ці права взагалі не можна називати правами людини – вони вже не універсальні, не всезагальні, не невідчужувані, і, найголовніше, вони мають бути реалізовані державою, а не людиною, це обіцянки держави зробити людям «хороше життя» – забезпечити їх робочими місцями, достатнім рівнем життя, що означає достатній рівень харчування, житла та одежі, якісною освітою, кваліфікованою медичною допомогою, достатнім соціальним забезпеченням в старості, тощо. Але, зауважимо, забезпечити реалізацію цих прав можливо тільки у випадку отримання грошей від тих, хто їх заробляє, а потім справедливого і правильного розподілення отриманих коштів. Жодного позитивного прикладу такого ґатунку в так званих країнах народної демократії ми не бачили, а бачили, навпаки, дещо протилежне – руйнацію економіки, соціального життя і суспільний занепад.
Отже, більш прийнятною видається ліберальна концепція прав людини, яка й має бути покладена в основу діяльності правозахисних організацій.
Це не означає, що правозахисні організації мають ігнорувати права другого покоління, тим більше, що вони закріплені в нашій Конституції (хоча, на мою думку, це було помилкою, і в подальшому Конституцію доведеться змінити, гарантії цих прав переформулювати – наприклад, так, як це зроблено в Конституції Польщі, де ці права гарантуються не для усіх, а для соціально слабких), Міжнародному пакті про соціальні, економічні та культурні права (Україна є його учасником) і Європейської соціальної хартії (Україна приєдналася до хартії). Проте говорити про реалізацію цих прав можна, якщо тільки декларативні норми (сформульовані як наміри, побажання) цих документів підкріплені нормативними актами, які, наприклад, визначають, що в цій країні є достатній рівень життя. Інакше незрозуміло, що є порушенням цих прав, і ці порушення не можна оскаржити в суді. Отже, ст.8 Конституції, яка декларує, що конституційні норми є нормами прямої дії, виконати для цих прав неможливо. Таким чином, в наших умовах ці права є суто декларативними, і держава їх реалізувати не в змозі. Але для правозахисних організацій залишається великий простір для утвердження мінімальних норм, які держава має визнати і забезпечити, для захисту від дискримінації в реалізації цих прав, для боротьби з порушеннями законодавства, яке певною мірою реалізує ці права (нарахування пенсій, допомоги інвалідам, багатодітним родинам, тощо).
Слід визнати, що прибічники розширення концепції прав людини мають свої сильні аргументи. Оскільки праця невіддільна від життя, право на життя і право на працю – речі взаємопов’язані; якщо держава не бере на себе обов’язок забезпечити бодай на мінімальному рівні це право, а людина слабка і не може сама собі це право забезпечити, вона відкидається на узбіччя життя. Як же можна тоді говорити про соціальну державу? Крім того, є відома теза про неподільність прав людини. Людина єдина, є істотою соціальною, і усі її права, які відображають різні іпостасі людини, не можна розділити. Вони потрібні людині в комплексі. Якщо людина не буде мати можливості працювати і заробляти, навіщо їй фундаментальні свободи? Крім того, заперечується теза, що позитивні права на відміну від негативних пов’язані з рівнем багатства суспільства: кажуть, що багато прав першого покоління, такі, як, наприклад, право на справедливий суд, на рівність перед законом, в бідному суспільстві захистити також не можна. І взагалі, чому права першого покоління є негативними? Те ж право на справедливий суд – хіба воно негативне? Воно означає, зокрема, позитивний обов’язок держави забезпечити рівний доступ до правосуддя та існування справедливого і безстороннього суду. Заборона катувань означає позитивний обов’язок держави провести швидке, неупереджене і ефективне розслідування повідомлень про катування. Заборона державі безпідставно і свавільно порушувати свободу людини означає позитивний обов’язок держави захистити ці права у випадку порушення, тобто один орган державної влади має виправити помилки іншого органу державної влади, який припустився порушення. Не можна не визнати ці аргументи серйозними.
У другій половині ХХ сторіччя з’явилась концепція прав третього покоління, прав народів. Право народів на самовизначення навіть потрапило до пактів ООН 1966 року. Хоча слід зауважити, що це право не забезпечене процедурно в міжнародному праві і є дуже небезпечним в практичній площині. Була спроба запропонувати третій пакт, який кодифікував би ці права – на самовизначення, на розвиток, на чисте довкілля, але вона виявилась невдалою. Хоча деякі з цих прав були включені до Африканської Хартії прав людини 1971 року. Ці права ще більш далекі від юридичного закріплення, ніж права другого покоління. З теоретичної точки зору тут ще більше питань.
Але це не означає, що колективні права треба відкидати. Якщо визнавати, що захист прав людини – це діяльність, спрямована на мінімізацію організованого насильства, здійснюваного державою, то кроки на захист якихось груп, які потерпають від дискримінації та інших порушень прав людини саме за ознакою належністю до групи, – це загалом коректний підхід.
На закінчення розгляду концепції прав людини хочу підкреслити, що всі ці розмови про права людини, всі ці правові конструкції безглузді, якщо вони не сприяють захисту свободи, життя, честі й гідності людини.

Завдання, функції і права ПО

Спробуємо розглянути більш докладно і точно за формою предмет контролю ПО, завдання ПО, їх функції і права, принципи їхньої діяльності, маючи на увазі розробку в майбутньому спеціального закону “Про громадські правозахисні організації”.
Предметом контролю ПО є поточна державна політика в галузі прав людини, рішення, дії (бездіяльність) державних органів та їх посадових осіб, у результаті яких порушуються права людини і основоположні свободи, або створюються перешкоди для здійснення прав і свобод, або людина незаконно залучається до виконання яких-небудь обов'язків або незаконно притягається до відповідальності. Ці порушення, перешкоди і примус можуть бути системними, тобто стосуватися не однієї людини, а групи людей, тому ПО розглядають заяви і скарги як фізичних, так і юридичних осіб, включаючи звернення групи людей, або проводять розслідування за власною ініціативою.
ПО покликані вирішувати такі задачі:
1. Захищати права і свободи людини, що закріплені в Конституції і національному законодавстві (включаючи міжнародні договори, згода на обов'язковість яких дана парламентом);
2. Бути джерелом інформації про права людини для народу та органів влади, підвищувати рівень освіченості в галузі прав людини, заохочувати становлення цінностей і розвиток настанов, що сприяють повазі і усвідомленню прав людини;
3. Аналізувати стан з правами людини у своїй країні і її окремих регіонах.
Для вирішення цих завдань ПО необхідно виконувати такі функції:
1.1. Розгляд заяв фізичних і юридичних осіб, або їхніх асоціацій, про недотримання прав людини і основоположних свобод, закріплених у Конституції, міжнародному праві і національному законодавстві;
1.2. Інформування подавця заяви про його права і наявні можливості їхнього правового захисту і сприяння йому в доступі до цих засобів;
1.3. Здійснення посередницьких функцій для відновлення порушених прав і свобод за допомогою погоджувальної процедури (mediation);
1.4. Проведення громадських розслідувань фактів порушень прав людини (як за заявами фізичних і юридичних осіб, так і за власною ініціативою);
1.5. Направлення заяв (від імені заявника або від свого імені) компетентним органам для вирішення по суті;
1.6. Звернення від імені заявника або від свого імені в суд і міжнародні організації;
1.7. Участь у судовому процесі з метою захисту і відновлення порушених прав і свобод заявника;
1.8. Прийняття висновків за результатами проведеного громадського розслідування;
1.9. Винесення громадського осуду і громадського попередження органам і (або) особам, чиї дії (бездіяльність) призвели до порушення прав людини і основоположних свобод;
1.10. Публікація висновків у ЗМІ.
2.1. Збір, підготовка і поширення інформаційних матеріалів, що включають:
внутрішнє законодавство (у тому числі імплементоване міжнародне право), що стосується прав людини, коментарі до нього, відповідні адміністративні і судові рішення та їх тлумачення вищими судовими органами;
внутрішні механізми захисту прав людини;
міжнародні правові документи з прав людини і коментар до них;
міжнародні механізми захисту прав людини;
інформацію про діяльність самої правозахисної організації і її власні публікації.
2.2. Створення просвітницьких друкарських, аудіо-, фото- і киноматеріалів про права людини для масового споживача і спеціального призначення;
2.3. Розробка навчальних планів, методик і програм викладання прав людини для різноманітних соціальних і фахових груп;
2.4. Проведення спеціалізованих семінарів з прав людини для представників т.зв. "професій ризику" (співробітників органів внутрішніх справ і служб безпеки, службовців пенітенціарних закладів та установ, адвокатів, суддів, прокурорів, військовослужбовців, лікарів, журналістів, профспілкових діячів, соціальних робітників), представників законодавчої і виконавчої гілок влади, пов'язаних із створенням і виконанням законодавства, що стосується прав людини;
2.5. Організація різноманітних публічних кампаній і акцій із метою утвердження прав людини в суспільній свідомості: конкурсів на кращий твір про права людини і конкурсів малюнків та фотографій для школярів, олімпіад для студентів, спеціальних заходів, присвячених Дню прав людини, Дню політв’язня і т.д.
2.6. Збір і поширення матеріалів з історії розвитку ідеї прав людини й історії правозахисного руху.
3.1. Підготовка висновків стосовно законів, законопроектів та інших нормативно-правових актів і програм, спрямованих на утвердження і захист прав людини, підготовка і надання парламенту через офіційних суб'єктів права законодавчої ініціативи власних законопроектів і програм;
3.2. Моніторинг законодавства, судової й адміністративної практики в галузі прав людини;
3.3. Сприяння ратифікації міжнародних договорів у галузі прав людини і спостереження за відповідністю національного законодавства і законозастосовчої практики міжнародним зобов'язанням у галузі прав людини;
3.4. Підготовка незалежних доповідей про стан дотримання і захисту прав людини і основоположних свобод і коментарів до офіційних доповідей, що подаються тією або іншою державою відповідно до міжнародних договорів;
3.5. Підготовка і надання парламенту, уряду й іншим органам державної влади та управління аналітичних записок, рекомендацій й пропозицій, що стосуються будь-яких питань, пов'язаних з правами людини, зокрема, із питань:
а) національної політики;
б) адміністративних процедур і практики;
в) процесуальних дій правоохоронних органів – суду, поліції (міліції), прокуратури, служби безпеки, податкової міліції й ін.;
г) міжнародних аспектів прав людини.
Для виконання цих функцій ПО повинні мати такі права:
право на вільний доступ до всіх документів, включаючи документи, що зберігаються державними органами й архівами, які необхідні для належного розслідування заяви і право знімати з них копії, якщо викладена в цих документах інформація не містить державної або іншої, що охороняється законом, таємниці;
право одержувати письмові або усні роз'яснення від усіх осіб (у тому числі державних посадових осіб і службовців), що можуть мати інформацію про дане порушення або в інший спосіб надати допомогу у розслідуванні;
проводити розслідування заяви на місці, включаючи камери попереднього затримання, місця попереднього ув'язнення, установи виконання покарань, військові частини, психіатричні лікарні, інтернати та інші місця тимчасового обмеження свободи людини;
здійснювати інші дії, необхідні для проведення належної перевірки заяви, які не суперечать законодавству;
право виносити рекомендації державним органам за результатами розслідування й оцінювати дії державних і недержавних органів у цій галузі;
право на вільний доступ до законотворчої роботи: право одержувати проекти законів від Комітетів парламенту, право брати участь в обговоренні законопроектів на засіданнях Комітетів, право звертатися до суб'єктів законодавчої ініціативи;
право на участь у розробці державних програм, що стосуються викладання і досліджень у сфері прав людини, і їхньої реалізації в школах, вузах та в інших інституціях з фахової підготовки державних службовців;
право бути присутніми у судових засіданнях і засіданнях інших державних органів із питань захисту прав людини і основоположних свобод, право мати доступ до протоколів таких засідань і знімати з них копії;
право на одержання офіційних доповідей, які держава повинна направляти органам і комітетам ООН, ОБСЄ, Ради Європи й інших міжнародних організацій;
право передавати зібрану інформацію про порушення прав людини, власні аналітичні матеріали органам влади, засобам масової інформації, а також міжнародним організаціям, якщо ця інформація не містить відомостей, що становлять державну або іншу таємницю, що охороняється законом,.

Принципи діяльності правозахисних організацій

Сформульовані принципи, які пропонуються для розгляду, допоможуть, як я сподіваюсь, відділити правозахисну активність від іншої громадської активності, зокрема, суто політичної, і правозахисні організації – від інших неурядових організацій.

Загальні принципи

1. Недискримінація. ПО утверджують і захищають права людини незалежно від її раси, кольору шкіри, статі, громадянства, етнічного або соціального походження, майнового або іншого положення, посади, роду і характеру занять, місця проживання, мови, релігії, політичних й інших переконань.
2. Право на вмотивовану відмову заявникові в задоволенні його скарги. Цей принцип означає, що ПО мають певну свободу розсуду, вони, на відміну від держави, що зобов'язана захищати права людини, приймають до розгляду скарги, якщо вважають, що їхні зусилля призведуть до відновлення порушених прав людини і основоположних свобод, допоможуть запобігти незаконній діяльності або бездіяльності державних органів і посадових осіб або припинять таку діяльність, або хоча б будуть привертати увагу суспільства до цих порушень. При цьому відмова повинна бути старанно вмотивована. Мабуть, це найважча справа в роботі ПО – відмовити людині, яка просить допомоги.
Це положення можна узагальнити як принцип свободи діяльності: ПО вільні у виборі напрямків і методів своєї роботи
3. Відкритість, гласність і прозорість. Діяльність ПО повинна бути відкритою і прозорою для громадськості. Що стосується прозорості дій ПО, то, на мій погляд, була б природною підготовка річних звітів про діяльність організації, що включають, крім змістовної частини докладний фінансовий звіт із зазначенням джерел фінансування і витрат отриманих коштів.
4. Конфіденційність. Колізія між правом на доступ до інформації про діяльність організації і правом на приватність жертв порушень прав людини, які звернулися до ПО, вирішується на користь приватності. ПО повинні поважати право на приватність осіб, які звернулися до них за захистом порушених прав. Розголошення інформації про ці порушення та обставини справи можливе тільки за наявності письмової згоди жертви порушення.
5. Ненасильство. Звичайно, бувають часи (нацистська Німеччина, СРСР у період 1917-1953 рр.), коли збройна боротьба проти держави виправдана, але це вже сфера діяльності, далека від інституціоналізованого захисту прав людини.
6. «Не нашкодь!». Цей принцип означає, що потрібно діяти так, щоб не погіршити становище об'єкта (жертви) порушення прав людини. Він випливає також із того, що головна мета правозахисної активності – мінімізація рівня насильства в суспільстві.
7. Милосердя вище за справедливість. Співчуття до страждаючого важливіше бажання встановити справедливість. Для правозахисника співчуття до жертви незаконного насильства має важити більше, ніж вмотивованість дій держави досягти справедливості. Байдужого правозахисника я собі не уявляю.
8. Дієвість. Як сказав австрійський психолог В.Франкл, «справи кепські, але вони погіршуватимуться й далі, якщо ми не зробимо все, що в наших силах, аби їх поправити».
9. Прагнення до самовдосконалення та підвищення професіоналізму.

Принципи взаємовідносин з інституціями громадянського суспільства, політичними партіями, державними органами та органами місцевого самоврядування

10. Неупередженість і терпимість. Для правозахисника принципово, щоб у суспільному дискурсі були репрезентовані усі позиції. У громадському житті мають відображатися і ліві, і праві, і центристи, всі напрямки політичної думки і соціальної активності. Він має бути терпимим до інших думок, зокрема, протилежних його поглядам. Він має поважати відмінності у мисленні, різноманіття громадських об’єднань та їхніх цілей.
11. Врахування інтересів усіх сторін, пов'язаних із конфліктом, у тому числі державних органів. Це один з основних принципів у конфліктології – чітке розуміння того, що гармонія в суспільстві настає не тоді, коли інтереси всіх його членів збігаються (такий збіг і неможливий, і неприродний), а тоді, коли однаковою мірою шануються і враховуються інтереси всіх зацікавлених сторін.
12. Незалежність від політичної позиції. На мій погляд, правозахисні організації зобов'язані бути принципово безпартійними і не повинні підтримувати ту або іншу партійну платформу у виборчих кампаніях, політичний вибір повинен залишатися справою особистого вибору кожного члена правозахисної організації. На мій погляд, члени правозахисних організацій не повинні бути членами політичних партій і депутатами парламенту, проте можуть бути депутатами місцевих рад. Підтримка окремих особистостей на виборах, а також участь у виборчій кампанії щодо виборів представників національних інституцій з прав людини (омбудсмени, члени Комісій з прав людини тощо), допустимі і є внутрішньою справою кожного активіста правозахисту.
13. Незалежність від суспільної думки. Суспільна думка може цілком підтримувати ідеї, далекі від прав людини і загрозливі для них. Наприклад, суспільна думка в будь-якій країні підтримує страту, правозахисні ж організації засуджують її застосування і борються за її скасування.
14. Незалежність правозахисних організацій від держави. Оскільки ПО є опонентами держави, вони повинні бути максимально незалежними від неї, насамперед, у фінансовому плані. На мій погляд, правозахисні організації не повинні субсидуватися за рахунок держави і не повинні одержувати якісь спеціальні пільги, крім установлених законом для всіх недержавних неприбуткових організацій. Проте незалежність не повинна переходити в конфронтацію. Мене бентежить прокурорський стосовно держави тон багатьох правозахисників, їхнє прагнення в усьому звинуватити владу. Джерело порушень прав людини – сама людина і ті структури, що вона створює. Ми маємо таку державу, на яку заслуговуємо, оскільки не змогли створити собі іншу. Краще сповідувати філософію вини, а не образи – значно конструктивніше шукати корені своїх бід в собі, ніж в інших. Але людям властиво шукати причини своїх бід де завгодно, крім як у самих себе.
15. «Чесна співпраця неоднодумців». Цей принцип взаємодії правозахисних організацій з державою сформулював у 1988 р. Сергій Ковальов. В усьому тому, у чому я згоден із владою, я готовий із нею чесно співпрацювати, а коли вона допускає помилки, я буду протистояти їй, використовуючи наявні законні методи.
16. Чесність, максимальна достовірність і об'єктивність інформації. Цей принцип означає, по-перше, неможливість думати одне, а говорити інше, і, по-друге, роботу за формулою англійського суду: «говорити правду, усю правду і нічого, крім правди». Це одна з основних відмінностей між правозахисною і політичною діяльністю. Для політика, у кращому випадку, характерно говорити правду, але не всю. А ту інформацію, що може виявитися шкідливою для своєї партії, можна і приховати. Відома формула «він сучий син, але це наш сучий син» для правозахисних організацій цілком неприйнятна. Вони повинні прагнути до об'єктивності інформації, навіть якщо ця об'єктивність не свідчить на їхню користь.
17. Сприяння державі в захисті прав громадян. Зауважимо, що правозахисник не може не бути до певної міри державником, оскільки права людини мають на меті обов'язки держави щодо їх дотримання і забезпечення. Як сказала відома американська правозахисниця Кетрин Фіцпатрик, «без справедливих законів, незалежних судів і професійних адвокатів боротьба за права людини – це елементарна боротьба за гласність: обнародування інформації про злочини в надії зачепити совість або, принаймні, викликати стурбованість серед владних структур». Тому доти, поки держава здатна на діалог, правозахисні організації повинні його вести. Характер діалогу визначають сформульовані вище принципи «чесного співробітництва неоднодумців» і «врахування інтересів усіх сторін», а тема його – реальне дотримання державою прав людини, пріоритет яких проголошений усіма посттоталітарними країнами. Тому стара формула правозахисту в тоталітарний період – «захист прав громадян від організованого насильства, здійснюваного державою» – повинна бути доповнена: «і сприяння державі в забезпеченні і захисті прав громадян».
18. Рівність ПО і держави. Учасники діалогу між ПО та державою мають бути рівноправними. Якщо посадові особи держави будуть зверхньо ставитися до активістів правозахисту, або навпаки, їхня взаємодія приречена. Рівності можна досягти тільки тоді, коли учасники цього діалогу однаково поінформовані. Звідси випливає вимога вільного доступу до всієї відкритої інформації, яка знаходиться у розпорядженні органів влади і управління.
19. Професійність. Якщо правозахисники не будуть професійними, то діалог з владою неможливий. Посадові особи повинні відчувати, що мають справу з фаховими людьми, які можуть надати ним реальну консультативну допомогу в їхній роботі.
20. Ефективність. Взаємодія ПО з державою має бути плідною і давати результати. Якщо взаємодія буде неефективною, треба шукати причини цієї неефективності і змінювати формат і форми діалогу, можливо, навіть припинити його.

Принципи співпраці спільноти ПО

21. Солідарність. ПО будують взаємовідносини між собою на засадах взаємної довіри, взаємоповаги, взаємодопомоги. Дії або бездіяльність ПО не повинні наносити шкоду іншим ПО. Правозахисна спільнота не може існувати, якщо ці риси спільної роботи втрачені. Якщо довіра поміж окремими ПО і повага друг до друга зруйновані, то майбутнє правозахисної пільноти є сумним, їй загрожує розвал.
22. Рівність ПО. Усі члени спільноти мають бути рівними в формуванні стратегії її розвитку, формуванні її поточних планів, прийнятті рішень, доступі до інформації про спільну діяльність, в праві обирати і бути обраними до координуючих органів.
23. Незалежність ПО. ПО є незалежними від спільноти своїх діях. ПО не можуть втручатися у внутрішні справи одне одного.
24. Врахування індивідуальних інтересів ПО та правозахисної спільноти в цілому. Правозахисна спільнота має розвиватися за формулою «Сильні члени – сильна спільнота». Кожен спільний проект має сприяти розвитку його учасників, а проекти ПО мають сприяти розвитку спільноти.
25. Чесна конкуренція. Необхідним є усвідомлення того, що ПО знаходяться в конкурентних взаємовідносинах друг з другом. Але при цьому мпає бути усвідомлення, що будь яка ПО є одночасно і партнером. У спільноті бажано будувати взаємовідносини таким чином, щоб конкурентні стосунки не позначалися на спільній діяльності та її принципах, зазначених тут. Для цього необхідно інформувати про свої майбутні плани, узгоджувати їх та свої конкретні дії і домовлятися про участь/неучасть в грантових конкурсах і програмах, а також розвивати мережеві проекти з максимальним залученням членів спільноти.
26. Відповідальність. Цей принцип означає дотримання ПО взятих на себе зобов’язань перед іншими ПО, дотримання домовленостей.
27. Несумісність правозахисту з бізнесом. Зрозуміло, що недержавна організація не може вести діяльність, пов’язану з отриманням прибутку. Проте члени ПО можуть вести таку діяльність як приватні підприємці чи працюючи за сумісництвом найманими працівниками в бізнес-інституціях. У таких випадках вони не повинні вести діяльність, спрямовану проти інтересів жертви порушення прав людини.
28. Вирішення конфліктів всередині спільноти. Цей принцип означає, що у випадку виникнення спірних питань, колізій і конфліктів поміж ПО вони зобов’язані намагатися зняти ці конфлікти шляхом діалогу і досягнення компромісу всередині спільноти, щоб не наносити шкоди її репутації.
29. Доброзичливість, толерантність, повага до позиції меншості. Бажано, щоб в правозахисній спільноті панувала доброзичлива атмосфера, а спільні рішення приймалися переважно консенсусом
30. Скромність. Цей принцип менш ясний і важко піддається формалізації. На жаль, у нас розвинулося явище, що можна було б назвати «правозахисним туризмом», коли людей, що називають себе правозахисниками, важко почути в рідній країні; з'явилися організації, що іменують себе правозахисними, які постійно влаштовують семінари з пишними бенкетами – у бідній країні це, на мою думку, неприпустимо. Загалом йдеться про відданість справі захисту суспільного блага. Конкретніше це можна сформулювати таким чином. ПО мають використовувати фінансові, матеріальні, людські, природні ресурси максимально ефективно та економно, спрямовуючи їх переважно на реалізацію статутних цілей та підтримання належної ресурсної спроможності.
Не менш специфічні відносини правозахисних організацій з іншою частиною громадянського суспільства, що можуть бути далеко не безхмарними. Недержавна організація захищає інтереси певного колективу, конфлікти інтересів у суспільстві неминучі, і правозахисні організації за природою своєю повинні залагоджувати ці конфлікти. Фактично ПО повинні відігравати роль буфера між суспільством, державою і різноманітними суспільними групами. Можна було б порівняти ПО з імунною системою організму. При цьому, взагалі кажучи, не виключена ситуація, коли правозахисники будуть відстоювати інтереси держави у випадку загрозливої поведінки яких-небудь екстремістських, радикальних структур громадянського суспільства.
Однією з великих проблем представляється легалізація правозахисних організацій. Очевидно, що не державний орган повинний вирішувати, чи є дійсно правозахисною організація, яка так себе називає. На мою думку, це повинно визначатися правозахисним співтовариством у цілому, наприклад, в особі національної асоціації правозахисних організацій, а орган державної влади може тільки оформити рішення цієї асоціації. Повинна бути описана процедура прийняття нової організації в асоціацію, так само, як і ряд інших вимог, що визначають порядок роботи ПО: кодекс професійної етики, декларація прав і обов'язків і ін. Але нам ще треба до створення такої асоціації дорости: сьогодні, на мою думку, ми ще не готові до її створення. Єдина існуюча асоціація правозахисних організацій – Українська Гельсінкська спілка з прав людини, яка об’єднує 29 організацій, є тільки прообразом майбутнього об’єднання.

   Рекомендувати цей матеріал  
X



 

забув пароль

реєстрація