Хроніка ходіння за прокурорською інформацією

«Органи прокуратури України:

Закон України «Про прокуратуру», ст. 6.

Кількарічна кампанія звернень кореспондентського пункту бюлетеню «Права людини» у Чорткові до органів прокурорського нагляду розпочинається у листопаді 2001 року. Тоді корпункт вперше звернувся до Прокуратури Тернопільської області з проханням «надати інформацію про факти притягнення до дисциплінарної відповідальності та судимості за службові правопорушення, зокрема про випадки протиправного насильства зі сторони співробітників органів внутрішніх справ Тернопільської області у 2000–2001 роках». Через місяць нами було отримано відповідь за підписом ст. помічника прокурора області К.Брочковського з повідомленням, що «вказані дані в статистичних звітах прокуратури не відображуються».

Рік 2002-й. Через деякий час нам довелося безпосередньо спостерігати декількох потерпілих від міліцейських побоїв людей, які у важкому стані поступали до Чортківської лікарні. Тому в 2002 році корпункт наважився знову запросити прокурорську інформацію про випадки протиправного насильства зі сторони співробітників міліції Тернопільської області. Але і цього разу ситуація повторилася – відповідь стражів законності була однаково категоричною та лаконічною і з принциповістю, вартою іншого застосування, знову ж гласила: «статистичний облік таких випадків Прокуратурою не ведеться». І все тут.

Рік 2003-й. Протягом наступних двох років в плані доступу до інформації на делікатну тему насильства у закритих державних установах обласна Прокуратура залишалася не менш неприступною, аніж македонська фаланга. Не посприяло її відкритості ані відкриття Міжнародного десятиліття миру та ненасилля (2001 – 2010 рр.), проголошеного Генеральною Асамблеєю ООН, ані повідомлення про початок загальнонаціональної Кампанії запобігання катуванню та жорстокому поводженню в Україні, ані резонансний розгляд на сесії Тернопільської обласної ради випадку міліцейського побиття та арешту Нагірянського сільського Голови О.С. Барни, що стався у грудні 2003 року. На два чергових запити корпункту бюлетеню «Права людини» до Прокурора Тернопільскої області Ю. В. Голуба, що містили також пропозиції забезпечити вичерпне відображення усіх випадків протиправного насильства у службових звітах Прокуратури, вже не надходило жодної відповіді.

Рік 2004-й. Усвідомивши всю безперспективність подальшихзвернень до Прокуратури Тернопільської області, корпункт потурбував своїм листом від 29.04.2004 р. Генпрокурора України Г.А. Васильєва.

Процитуємо: «наше недержавне об’єднання —
у партнерстві з Харківською правозахисною групою, іншими українськими організаціями та установами, за підримки Європейської комісії — бере участь у загальнонаціональній Кампанії запобігання катуванню та жорстокому поводженню в Україні. Загальна мета Кампанії – через різноманітні заходи громадського впливу сприяти зменшенню рівня насильства у закритих установах: слідчих ізоляторах, місцях позбавлення волі, збройних силах, медичних закладах закритого типу та у практиці відділів МВС.

З повагою,
кореспондент бюлетеню«Права людини»,
Олександр Степаненко.»

8 червня 2004-го довгоочікувана відповідь надійшла. Заступник Прокурора Тернопільської області Г. Гулевський повідомляв про відмову у наданні інформації, мотивуючи це досить таки дивними аргументами, серед яких: «п.4 рішення Конституційного суду України у справі за поданням Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 86 Конституції України та статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України" (справа про запити народних депутатів України до прокуратури) від 14.04.2000р. за №4-рп/2000».

Пан Гулевський вказував, що«громадсько-політичні організації та їх представники не повинні втручатись у діяльність прокуратури, якій доручено відповідно до статті 121 Конституції України питання нагляду за додержанням законів органами, які проводять дізнання та досудове слідство, питання нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян.

Крім того, ст.31 Закону України «Про інформацію» передбачено, що державні органи, інформаційні системи яких вміщують інформацію про громадян, зобов'язані надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, а також вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до неї. Таким чином, забороняється доступ сторонніх осіб до відомостей про іншу особу і таку інформацію неможливо видавати без згоди тих осіб, яких вона стосується».

Погодьтеся, важко зрозуміти, до чого тут посилання на статус народного депутата, чому інформаційний запит сприймається, як втручання у діяльність прокуратури, і з яких підстав згадано про конфіденційність «відомостей про іншу особу», адже жодного конкретного прізвища у запиті кореспондентського пункту не згадувалося. Схоже – якщо немає аргументів по суті, не залишається нічого іншого, як вдаватися до інсинуацій...

Озброївшись черговими зразками «канцеляриту», 21 липня 2004 р. кореспондентський пункт знову пішов по правду до Генпрокурора Г. Васильєва: «Шановний Генадію Андрійовичу, змушений звертатися до Генеральної Прокуратури повторно (вперше за № 2-04 від 29 квітня 2004 р.) з приводу ненаданняПрокуратурою Тернопільської області інформації про «випадки протиправного насильства зі сторони співробітників органів УМВС та управління Держдепартаменту України з питань виконання покарань в області, що полягали у протизаконному жорстокому поводженні при затриманні, арешті, провадженні слідства та відбуванні покарання, які сталися у Тернопільській області у 2002–2003 роках та розглядалися органами прокуратури».

Після першого звернення до Генеральної Прокуратури України мною було отримано відповідь від 08.06.2004 р. за № 16/1773 – 04 за підписом заступника Прокурора Тернопільської області Г. Гулевського, змістом якої я не задоволений. Посилання у відповіді Прокуратури на окремі законодавчі акти України не стосуються суті порушеного мною питання, а тому є некоректними: ст. 86 Конституції регламентує порядок подання запитів народними депутатами України, ст. 12 Закону України «Про статус народних депутатів» визначає порядок законодавчих ініціатив народних депутатів, ст. 19 даного закону також не може бути застосована, оскільки запитувач не є народним депутатом України. Посилання на ст. 31 Закону України «Про інформацію» також є безпідставним, оскільки вказана стаття визначає порядок доступу громадян до інформації про них.

Уточнюю, що метою інформаційного запиту, надісланого мною до Прокуратури, не було отримання відомостей, які не підлягають ознайомленню відповідно до ст. 37 Закону України «Про інформацію», тобто визнаних в установленому порядку державною таємницею, а також конфіденційної інформації, інформації про оперативну та слідчу роботу прокуратури, яка може зашкодити оперативним заходам, порушити право на справедливий та об’єктивний розгляд справи судом, створити загрозу життю чи здоров’ю будь-кого, стосується приватного життя громадян і т. ін. Не йшлося також про відомості, які не можуть бути розголошені у контексті Закону України «Про державну таємницю» та включені у «Звід відомостей, що становлять державну таємницю».

1. Кількість скарг на незаконні дії працівників УМВСУ Тернопільської області та установ Державного департаменту з питань виконання покарань, яких було притягнуто до дисциплінарної та кримінальної відповідальності за неправомірні дії стосовно затриманих, які поступили до Прокуратури на протязі 2002 – 2003 років.

2. Кількість задоволених скарг, кількість працівників, які були засуджені загалом та, зокрема, за статтями 365 та 373 Кримінальногокодексу України на протязі 2002 – 2003 років.

3. Кількість випадків, коли потерпілі внаслідок незаконних насильницьких дій працівників УМВСУ Тернопільської області та установ Державного департаменту з питань виконання покарань зверталися по медичну допомогу та потрапляли до стаціонарів лікувальних закладів області на протязі 2002 – 2003 років.

4. Кількість санкцій, що надані прокурорами відповідно до частини третьої ст. 263 КУАП на адміністративне затримання на строк понад три доби, а також кількість випадків адміністративного затримання, коли прокурору повідомлялось про затримання на строк понад три години на протязі 2002 – 2003 років.

З повагою,
кореспондент бюлетеню «Права людини»,
депутат Тернопільської обласної ради,
Олександр Степаненко»

На цю розлогу епістолу відповіді не було. Надалі у нас вже не було припущень, що мовчання прокуратури можна пояснити недбальством, лінощами, «синдромом двірника Герасима», притаманними якомусь конкретно узятому прокурорському посадовцю. Було очевидним, що ділитися інформацією прокуратура не бажає «з принципу», що тут йдеться про демонстративне ігнорування звернень громадян та про звичайне «дахування» прокуратурою злочинців у погонах ...

У одній зі своїх публікацій колега Дмитро Скрильніков з львівського «Еко-Права» зауважив: "Найкраща аудиторія для виховання чиновників — зала судового засідання". Повіривши колезі на слово, ми вирішили спробувати себе в якості вихователів прокурорських чинів. У скарзі, поданій до Тернопільського міського суду, кореспондент інформаційного бюлетеню «Права людини» О. Степаненко просив: «1. Визнати дії прокуратури Тернопільської області, а саме відмову в наданні інформації за моїм запитом, неправомірною. 2. Зобов`язати прокуратуру Тернопільської області задовольнити мою вимогу і надати інформацію відповідно до мого запиту».

Ухвала міського суду заслуговує на те, аби бути внесеною до колекцій правничої казуїстики. Вона гласила, що суддєю Тернопільського міського суду Лекан І.Є. відмовлено у прийнятті скарги, оскільки "дії прокуратури оскаржує Степаненко О. М. не як громадянин, а як кореспондент бюлетеню "Права людини" (!!!). Мовляв, принишкніть, «писаки», навіть пересічними громадянами Вам бути не дано!

Цю ухвалу довелося оскаржувати у Тернопільському обласному апеляційному суді, на що було втрачено ще майже два місяці... Щоправда оскарження було успішним,і суддя І.Лекан все ж змушена була узяти скаргу до розгляду. Цікаво, що на першому судовому засіданні на світ сплила «відповідь», буцімто, надана на мій інформаційний запит обласною прокуратурою. Заступник прокурора області М. Яценко повідомляв, що «впродовж 2002 року до органів прокуратури області надійшло 30 звернень на застосування незаконних методів розслідування працівниками органів внутрішніх справ та 6 звернень на недозволенні заходи впливу адміністрації місць застосування заходів примусового характеру. У 2003 році до органів прокуратури області надійшло 49 звернень на застосування незаконних методів розслідування працівниками органів внутрішніх справ та 11 звернень на недозволені заходи впливу адміністрації місць застосування заходів примусового характеру. За результатами проведених перевірок у задоволенні вказаних звернень було відмовлено. У 2002–2003 роках судами області не виносились обвинувальні вироки стосовно працівників органів УМВС та управління Державного департаменту України з питань виконання покараньв області за скоєння злочинів, що полягали у протизаконному жорстокому поводженні при затриманні, арешті, провадженні слідства та відбуванні покарання. В органах прокуратури області немає інформації про кількість звернень у 2002-2003 роках за медичною допомогою осіб, які потерпіли від незаконних насильницьких дій працівників УМВС України в області та установ Державного департаменту з питань виконання покарань».

Ясна річ, «відповідь» було складено вже у той час, коли наша скарга на дії Прокуратури блукала по судах, і «надіслано» її було, звичайним листом, який «міг загубитися» на пошті. І все ж, хоч і майже через рік після першого звернення, нам почасти вдалося досягнути реагування на інформаційний запит. А отже, репліка Д. Скрильнікова про «виховання у суді» почасти підтверджувала свою правильність. І все ж, погодьтеся, якими школярськими (якщо не сказати — шулерськими) виявилися дії наших «вихованців-спритників» з прокуратури по «надсиланню» того горезвісного листа! Наскільки лукавим є повідомлення про 60 скарг на застосування протиправних насильницьких дій, жодне з яких не було підтверджено у процесі розслідування! Дивно також, чому у органів Прокуратури немає інформації про кількість звернень потерпілих за медичною допомогою, адже така інформація опрацьовувалася Управлінням охорони здоров»я у Тернопільській області за результатами наших пропозицій.

Подальший розвиток подій підтвердив припущення про наявність спотвореного партнерського «дахування» у системі взаємовідносин «органи внутрішніх справ – прокуратура – суд». Рішенням від 08.11.04 р. суддя Тернопільського міського суду Лекан І.Є. відмовила в задоволенні скарги кореспондента бюлетеня «Права людини» О. Степаненка, «оскільки його інтереси як фізичної особи не зачіпаються, а інформація потрібна для підготовки правозахисного бюлетеня». Суддя вибірково посилалася лише на одну статтю Закону «Про інформацію», 31-у – «доступ громадян до інформації про них», не зваживши на те, що у цьому Законі є й інші статті, приміром, ст. 9: «всі громадяни України мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій». Згідно ст. 29 цього Закону, «переважним правом на одержання інформації користуються громадяни, яким ця інформація необхідна для виконання своїх професійних обов'язків». Норма цієї статті начебто прямо стосується журналістських професійних інтересів. Нарешті, згідно зі ст. 34 Конституції України, «кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб». Згідно зі ст. 10 Європейської конвенції про права людини та основні свободи «кожен має право на одержання та поширення інформації». Трьох судових засідань Тернопільського апеляційного суду також було недостатньо, аби зважити на ці норми...

Як видно, дух і буква закону, не настільки вагомі для конкретних суддів, як важелі деформованих суспільних взаємовідносин, де суд для громадянина і суд для прокуратури керується принципово різними підходами у винесенні рішень. За таких умов громадськість і правоохоронні органи, вочевидь, не скоро стануть партнерами у протидії гангстеризації суспільного життя.