ГРОМАДСЬКА ОЦІНКА ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ У СФЕРІ ПРАВ ЛЮДИНИ
ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД [1]
На початку 2005 року в Україні склалася принципово нова ситуація. Народ у відкритому протистоянні з владою мирним ненасильницьким шляхом відстояв свій вибір. У той же час було очевидним, що демократично обраний Президент Віктор Ющенко і його команда одержали важку спадщину систематичних і масових порушень прав людини, зіпсовану систему суспільних відносин, розколоту на «біло-сині» та «помаранчеві» регіони країну, корумпований і розбещений державний апарат, розкрадений бюджет та відсутність демократичних механізмів функціонування влади. А очікування суспільства щодо швидких реформ і покращання життя були явно завищеними. Були потрібні неординарні кроки для здійснення очікуваного прориву – оздоровлення суспільних відносин.
Ще 22 січня члени Всеукраїнської асоціації правозахисних організацій «Українська Гельсінська спілка з прав людини» привітали Президента зі вступом на посаду і запропонували ряд конкретних кроків, спрямованих на утвердження і реалізацію прав людини та основоположних свобод. Було запропоновано ініціювати перегляд конституційної реформи, введення інституту індивідуальної конституційної скарги, розробку нових проектів Кримінально-процесуального та Кримінально-виконавчого кодексів, нового інформаційного законодавства, запровадження законодавчих механізмів, які зроблять, нарешті, судову владу незалежною й сильною, які будуть створювати інституціональні механізми громадського контролю, парламентського та позапарламентського, започаткують реформу місцевого самоврядування, створення громадського телерадіомовлення.
Проте ми добре розуміли, що самі лише нові закони не працюватимуть, якщо вціліє огидна напівфеодальна соціальна система, коли тільки близькість до влади забезпечує преференції та гаразди і внаслідок фіскального тиску ніхто не може працювати, не крадучи, тобто кожен є вразливим для всієї державної потуги, а наймані працівники часто повністю безправні й залежні від роботодавця, особливо в сільській місцевості. Вважаючи, що саме моральний занепад став однією з головних причин суспільної кризи, що спричинилася до Помаранчевої революції, ми одночасно говорили про першочергові кроки, спрямовані на очищення, скасування аморальної системи суспільних відносин, посталої за режиму Кучми, але закоріненої ще в комуністичному соціумі. Ми пропонували негайно розпочати розслідування фактів порушень прав людини, які мали місце в минулому, особливо переслідувань журналістів, зникнень та політичних убивств, переслідувань людей у зв’язку з їхніми політичними поглядами чи громадською діяльністю, фальсифікації виборів 2004 року; публічно оголосити про результати таких розслідувань та відновити справедливість щодо постраждалих осіб; терміново розсекретити незаконно утаємничені правові акти Президента України, Кабінету Міністрів України, Генеральної прокуратури та інших органів влади, що приховані під незаконними грифами «Не для друку», «Опублікуванню не підлягає» та ДСК; розділити бізнес і владу; перервати ганебну практику масового стеження, зокрема, прослуховування телефонів та контроль інших комунікацій; почати оновлення і реформування державного апарату, зокрема, правоохоронних органів; започаткувати реальний громадський контроль за діяльністю правоохоронних органів України та громадський моніторинг місць позбавлення волі. Запропонований проект навздогінної декомунізації суспільства отримав назву «декучмізація».
Сьогодні мусимо констатувати, що, на превеликий жаль, «декучмізація» не відбулася. Помаранчева революція поки що не отримала нового імпульсу. Зауважимо, що її можна було б вважати саме революцією, якби вона мала продовження у революційних змінах. Революція, за Ханною Арендт, означає заміну політичних еліт, появу нових лідерів і збільшення доступу народу до влади. Нові лідери не з’явилися, еліти лишилися незмінними, доступ народу до влади, навпаки, зменшився з набуттям чинності змін до Конституції 1 січня 2006 року та призначенням національних і місцевих виборів виключно за партійними списками. Залишилася нерозкритою справа Ґонгадзе, оскільки не обвинувачені й не піддані правосуддю замовники та організатори цього вбивства. Не підтверджена автентичність записів Мельниченка, які можуть бути найважливішим доказом у справах Ґонґадзе, Єльяшкевича і багатьох інших резонансних справах епохи Кучми. Не розслідувані справи про отруєння Ющенка, про побиття «Беркутом» прихильників Ющенка в ніч на 23 жовтня 2004 р. біля ЦВК, хоча ввесь напад повністю задокументований на відеоплівку, про проникнення до серверу ЦВК і маніпуляції під час підрахунку голосів 21 листопада та інші серйозні обвинувачення у фальсифікації результатів виборів. Кількаразові обіцянки висунути такі обвинувачення проти декількох членів ЦВК так і не здійснилися. До відповідальності притягалися та були засуджені переважно тільки виконавці незаконних наказів, а не ті, хто організовував масові фальсифікації, провокував насильство або підкуповував виборців. У відомому Меморандумі, підписаному Ющенком, Януковичем та Єхануровим ідеться про амністію щодо тих, хто скоїв правопорушення за статтями 157, 158 КК. Зауважимо, що амністію можна застосувати тільки відносно тих, хто вже засуджений. Левова більшість організаторів махінацій лишилися безкарними. Така безкарність є запорукою подальшого порушення прав людини.
Усі гілки влади грішать порушенням принципів верховенства права на догоду політичній доцільності. Багаторазово порушувалася Конституція, але українські політики не вбачають у цьому нічого поганого.
Політичне життя стало більш прозорим, і ця прозорість висвітлила наївність та непрофесійність українського політикуму. Проте прозорість є дуже обмеженою. Генеральна прокуратура й надалі не публікує свої нормативні рішення і не реєструє їх у Міністерстві юстиції України. Відверто розчаровує невиконання обіцянки розкрити існуючі нормативно-правові акти з незаконними грифами обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає», за якими раніше ховалися кулуарні політичні угоди, корупційні дії та пільги вищим посадовим особам. Нормативні акти з цими грифами часів Кучми могли би багато розповісти про корупцію у вищих ешелонах влади. ЗМІ повідомляли, що саме документами з такими грифами суттєво підвищили в 2005 році заробітну платню міністрам, Президентові, іншим вищим посадовим особам та депутатам парламенту. Що це, як не прояв кучмізму і рудимент радянського мислення? Цей факт свідчить про те, що подолання корупції не стало пріоритетом помаранчевої команди. Розділити бізнес та владу їй не вдалося. Навпаки, взаємні обвинувачення в корупції розкололи колись єдину команду і призвели до політичної кризи, втрати довіри виборців і неясних перспектив на майбутнє.
Протягом першої половини 2005 року можна було часто спостерігати відверту неповагу виконавчої влади до права власності, що тільки підсилювало недовіру до держави як з боку українців, так і міжнародної спільноти. Вочевидь неадекватними і неправовими були заяви вищих посадових осіб держави про повернення майна у державну власність без відповідних рішень суду, що набрали чинності, а тим більше – обнародування списків підприємств для реприватизації, що порушувало презумпцію невинуватості.
Порушення свободи мирних зібрань були навіть більшими, ніж у 2004 році. Грубі порушення вчинялися владою у столиці країни. Напади на наметове містечко, адміністративне затримання громадських активістів не лишилися лише хронікою незаконних дій старої влади, а здійснювалися в Києві в травні 2005 року. Негативні приклади можна наводити ще й ще.
Представлена картина може здаватися досить похмурою. Але важливим чинником є відсутність колишнього тиску влади на суспільство. У країні стало значно легше дихати. Суспільна атмосфера суттєво змінилася: у багатьох людей зник страх перед владою. Революція таки сталася – в душах багатьох українців. Десятки тисяч людей готові відстоювати свої права, різко збільшилася кількість скарг на незаконні дії чи бездіяльність органів влади і місцевого самоврядування. Останні, у свою чергу, намагаються знайти канали взаємодії з громадськістю і враховувати її вимоги. Крім того, порівняння стану з правами людини в 2005 році та за часів Кучми показує певний прогрес. Продемонструємо цю тезу аналізом розвитку у 2005 році розглянутих у Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2004» тенденцій, які визначали все більші порушення прав людини та основних свобод під час 10-річного панування режиму Кучми (порівняльна таблиця щодо стану виконання рекомендацій, включених до цієї Доповіді, наведена нижче).
1. Адміністративний тиск держави, який істотно обмежував свободу особи, послабився. Якщо раніше був можливий тільки бізнес, підтримуючий владу, то зараз такий тісний зв’язок не є обов’язково необхідним. Але зв’язок із владою й надалі є механізмом захисту власного бізнесу. У той же час фіскальна політика держави не змінюється. Податкова міліція, як один з основних порушників прав людини та символ політичних переслідувань у минулому, мала б припинити своє існування, про що й обіцяли багато високих посадовців, але вона продовжує здійснювати широкий спектр діяльності, у тому числі оперативно-розшукові заходи, що часто призводить до необґрунтованого втручання в приватне життя та обмеження інших свобод у країні. В основному зберігся старий державний апарат, корумпований і розбещений за часів Кучми, який звик працювати переважно за корупційними схемами. Тому загроза посилення цієї тенденції залишається. Головними завданнями тут стають кардинальні реформи в економіці та державному управлінні, які повинні мати наслідком детінізацію економіки та реальну боротьбу з корупцією. Або будуть справжні реформи, або все повернеться на старе.
2. Зростання бідності та соціальної нерівності припинилося. Але рівень життя великої частини населення країни є низьким. Режим Кучми залишив у спадок прірву між величезною кількістю бідних і незначним числом заможних. Мізерні доходи частини населення, не реформована медицина створюють загрозу праву на життя. Те, що значна частина українців перебуває в позавчора, а частина – в післязавтра, є значним викликом для держави. Боротьба з бідністю стала одним із головних її пріоритетів. Уперше мінімальна пенсія зрівнялася з прожитковим мінімумом для непрацюючих, її підвищення було особливо відчутним на селі. Стали значно більшими й інші соціальні виплати. Шкода, що ріст цін внаслідок великою мірою рукотворної інфляції частково «з’їв» ці підвищення. Становище значної частини населення в цьому сенсі залишається нетривким, тим більше, що йому загрожують плани місцевих влад суттєво підвищити платню за житло та комунальні послуги. Ці плани мають враховувати реальний рівень доходів населення і не випереджати його. Загалом успіх держави в боротьбі з бідністю напряму залежить від успішної детінізації бізнесу.
3. Придушення політичних опонентів, використання правоохоронних органів як інструменти політичної боротьби припинилося, і, сподіваємось, назавжди. Детальний розгляд цієї проблеми поданий у статті Олександра Костенка «Чи може справедливе покарання злочинця вважатися політичною репресією?» (див. нижче). Волання про «політичні переслідування», які лунають з боку колишніх можновладців, є суцільною демагогією. Жертви політичних репресій не виступають на центральних каналах телебачення, не створюють нові партії і не відкривають нові газети. Навпаки, народилася реальна політична конкуренція, коли політичні сили вже не бояться, що їх розчавлять усією силою державної потуги. Це, зокрема, продемонстрували й парламентські вибори в березні 2006 року.
4. Жорстокість кримінально-правової політики залишається великою проблемою. Відсутні якісні ініціативи із системного реформування правоохоронних органів. Кадрове оновлення не здатне їх демократизувати за відсутності змін функцій та повноважень МВС, СБУ, прокуратури. На жаль, таке «оновлення» призводило до призначення новою владою на відповідальні посади осіб, що брали участь протягом 2004 року у переслідуванні представників опозиції. Комітетом Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронних органів і надалі вперто «проштовхувався» розроблений урядом проект Кримінально-процесуального кодексу, побудований на основі моделі радянського інквізиційного кримінального судочинства, хоча він був підданий жорсткій критиці правозахисними організаціями та отримав негативну оцінку Ради Європи. Остання спроба була в березні 2006 року. Широко розповсюджене затримання без санкції, яке за Конституцією має бути винятком. Навпаки, винятком є затримання за санкцією суду. Правоохоронні органи й надалі надто широко застосовують запобіжний захід у вигляді взяття під варту. Правозахисні організації продовжують отримувати скарги на застосування катувань та жорстоке поводження під час дізнання та попереднього слідства. Досі не запроваджені ефективні заходи із протидії катуванням у міліції. Скарги на дії правоохоронних органів, як правило, розглядаються поверхово та упереджено. Показовим є те, що найбільша кількість звернень громадян до Міністерства внутрішніх справ України надходить у формі скарг на дії органів МВС і значно перевищує кількість заяв про злочини. Практично немає змін на краще в кримінально-виконавчій системі, прокуратурі та СБУ.
Слід зауважити, що МВС стало більш відкритим і більше співпрацює з правозахисними організаціями. Були проведені серйозні спільні дослідження насильства, що вчиняється особовим складом МВС, зокрема, катувань. Представники правозахисних організацій були запрошені до спільних інспекцій райвідділів разом з викладачами інститутів системи МВС та працівниками Управління внутрішньої безпеки МВС. Цей експеримент, розпочатий на початку 2005 року в трьох областях – Харківській, Сумській і Полтавській, виявився цілком успішним і з липня був розповсюджений на всю країну. На початку 2006 року почала працювати Громадська рада при МВС з питань забезпечення прав людини.
Про справжню реформу кримінальної юстиції та правоохоронних органів почали говорити лише наприкінці 2005 року. Спочатку під егідою РНБОУ була створена відповідна комісія, котра насправді так нічого і не розробила. А пізніше реформу почали розробляти під егідою Національної комісії зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, що була утворена Президентом у серпні 2005 року, проте реально запрацювала лише в грудні. У складі комісії утворена робоча група, котра готує Концепцію реформування кримінальної юстиції та правоохоронних органів, проте робота над її створенням ще не завершена. Очевидно, що така робота повинна була розпочатися ще на початку 2005 року.
5. Незалежність і належне функціонування судової системи та повага до верховенства права в цілому також залишається великою проблемою. Фактів прямого тиску на суди було значно менше, ніж за часів Кучми, але бракує розуміння важливості незалежності судової системи, а її фінансування лишається незадовільним. Хоч фінансування й збільшилося до 0.27% ВВП порівняно з 0.2% у 2004 році, виділених коштів достатньо для задоволення лише 42% потреб. Можна тільки вітати рішення про майбутнє збільшення зарплатні суддям в три рази, але необхідно належно фінансувати й інші потреби судів і при цьому звести джерела фінансування виключно до державного бюджету та ліквідувати фінансування з місцевих бюджетів і так званими «спонсорами». Ініційоване Юлією Тимошенко залучення спонсорів до фінансування судів явно демонструє відсутність концептуального розуміння механізмів функціонування судової влади та ставлення до суду як незалежної повноцінної гілки влади. До того ж фінансування судів, як і під час режиму Л.Кучми, знаходиться під повним контролем виконавчої влади, що суттєво порушує принцип розподілу влади.
Лише в грудні 2005 року знову ж таки Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права була розроблена Концепція вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів[2]. Концепція отримала схвальний відгук експертів Венеціанської комісії Ради Європи, а пізніше була схвалена Президентом через прийняття Плану заходів на 2006 рік щодо реформування судової системи на основі розробленої Концепції. Концепція, в першу чергу, спрямована на вдосконалення системи судів, реформування системи набору та підвищення кваліфікації суддів, зміну системи дисциплінарної відповідальності суддів, а також збільшення ролі самоврядування суддів й зменшення адміністративної ролі голів судів. Концепція окремо вирішує питання фінансування судів. Фактично вся критика цієї концепції звучить лише від суб’єктів, котрі захищають свої власні корпоративні інтереси та незацікавлені у суттєвому реформуванні. На нашу думку, дана концепція за умови її підтримки парламентом може значно посилити судовий захист порушених прав, і наслідки її впровадження можна буде відчути вже наприкінці 2006 року.
Безумовним позитивом є набуття чинності з 1 вересня 2005 року Цивільно-процесуального кодексу та Кодексу адміністративного судочинства. Наступним кроком стало створення адміністративних судів. Можна вітати також намір поступової ліквідації військових судів. Але загалом судова реформа гальмується невизначеністю статусу прокуратури. Більше того, зміни до Конституції, прийняті 8 грудня 2004 року, повертають органам прокуратури старий радянський загальний нагляд, що взагалі суперечить створенню сильної і незалежної судової влади. Це величезний крок назад у справі реформування прокуратури відповідно до європейських стандартів і порушення своїх зобов’язань, наданих Україною при вступі до Ради Європи ще у 1995 р.
Взагалі все, що стосується конституційної реформи, красномовно свідчить про повну зневагу до Конституції та принципів верховенства права. Багато разів порушувалася процедура внесення змін до Конституції. Схоже, нікому з українських політиків не болить, що реформа створює алогічну конкуренцію вищих державних посад Президента і Прем’єр-міністра в межах однієї – виконавчої – гілки влади, фактично розриває єдність зовнішньої та внутрішньої політики України, зазіхає на принцип колегіальної відповідальності Кабінету Міністрів, вульгаризує принцип розділення влад. Реформа запроваджує засади найгіршого політичного колективізму, перетворює депутатів парламенту на голосуючі автомати, цілком залежні від волі партійних босів і лідерів фракцій, вочевидь збільшує ризики парламентсько-президентського протистояння, різко підсилює пряму організаційну залежність парламенту від волі Президента. Вплив егоїстичних інтересів потужних фінансово-промислових груп на парламент ще більше посилиться й набуде сталого, системного характеру. Не маючи бажання піднімати рівень своєї політичної культури до вимог хоча б діючої Конституції, нинішня політична еліта вперто намагалася понизити рівень конституційного регулювання до своїх плутаних й короткозорих псевдодемократичних уявлень і вкотре продемонструвала недалекоглядну політичну доцільність замість поваги до верховенства права. Після її запровадження різко зріс й без того значний корпоративізм у політичній системі України.
6. Стеження силових служб держави за її громадянами загалом мало менші масштаби, але все одно лишається дуже значним. Якщо у 2002 році було надано 40 000 санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку, то за перші 9 місяців 2005 року – приблизно 11 000. Ці неофіційні дані підтвердив 8 жовтня Святослав Піскун, тоді ще Генеральний прокурор України, в інтерв’ю газеті «Комсомольська правда в Україні». При цьому він зазначив, що отримані матеріали були використані всього в 40 випадках. А в інших країнах кількість виданих санкцій значно менша, наприклад, у США – в чотири рази. Крім того, були численні заяви державних діячів про те, що за ними стежили та їхні розмови прослуховувалися. Чи були ці прослуховування санкціонованими – невідомо. Навпаки, стало відомим, що в першій половині 2005 року СБУ здійснювала незаконне прослуховування телефонних розмов деяких вищих посадових осіб країни, зокрема, тодішнього Міністра юстиції Романа Зварича. Слід зауважити, що це питання було постійним предметом уваги Президента, який неодноразово вказував на неприпустимість незаконного стеження і підписав 7 листопада Указ № 1556 щодо заходів, які мають цьому запобігти.
На наш погляд, силові структури не поспішають підтримати Президента. Навпаки, відсутні будь-які інші ініціативи, що могли б зробити діяльність правоохоронних органів підзвітними суспільству, у тому числі в питаннях контролю за інформаційним обміном. СБУ й надалі впроваджує системи моніторингу телекомунікацій через кількох Інтернет-провайдерів, контролюючи вже більше половини, а в регіонах навіть більше 2/3 українського трафіку. Наказ Державного комітету зв’язку №122, який впроваджує контроль за користувачами мережі Інтернет, і далі лишається чинним через прагнення СБУ зберегти цю форму контролю за суспільством, хоча Міністерство юстиції України листом від 13.10.05 зобов’язало Міністерство транспорту і зв’язку скасувати Наказ №122 від 17.06.2002 в 5-денний термін. Проте Наказ №122 досі не скасований. СБУ вперто опирається прийняттю законопроекту №4042-1 «Про перехоплення телекомунікацій», який містить гарантії проти зловживань, і внесла разом з іншими силовими структурами до нової редакції «Зводу відомостей, що становлять державну таємницю» від 12.08.05 п.4.4.8 про засекречування статистичних показників щодо оперативно-розшукової, контррозвідувальної чи розвідувальної діяльності. Цей пункт взагалі не буде давати можливості отримати дані про кількість наданих санкцій на зняття інформації з каналів зв’язку. Вихід бачиться в прийнятті парламентом законопроекту №4042-1, втілення якого має вирішити проблему зловживань у цій сфері.
7. Право людини на захист своїх персональних даних продовжує перебувати під загрозою. Президент своїм Указом від 10 березня ц.р. за № 457/2005 року скасував Указ №500 від 30 квітня 2004 року про ведення Міністерством внутрішніх справ Єдиного реєстру фізичних осіб на базі ЄДАПС. Крім того, багато повідомлялося про залучення в минулому до виготовлення карток сумнівних бізнес-структур, в результаті чого велика база персональних даних потрапила у приватне користування. Тим не менше, МВС, судячи з повідомлень преси, явочним порядком практично закінчило розробку ЄДАПС на основі єдиного багатоцільового ідентифікаційного коду особи (у якості такого коду використаний податковий ідентифікаційний номер). Нещодавно Юрій Луценко, Міністр внутрішніх справ України, заявив про створення картки громадянина з єдиним номером. Зокрема він сказав таке: «Ми подали пакет документів до Кабінету Міністрів... Ми пропонуємо зробити картку громадянина України у вигляді пластикової картки зі вшитим електронним чіпом, який буде серйозно захищено, і чіп матиме номер картки, який буде єдиним для використання як у Податковій, так і в Пенсійному фонді. Єдиний... Але не номер громадянина..., а картки... щоб віруючі не турбувалися... Чіп міститиме всю необхідну інформацію про людину, і крім того, у цей чіп можна буде внести інформацію про наявність водійського посвідчення». Впровадження цього паспорта за словами Міністра, відкладається до закінчення виборів 2006 року. Проте видача закордонних паспортів у вигляді пластикової картки з єдиним номером уже запроваджена. При цьому ані базовий закон про захист персональних даних, ані закон про створення Єдиного реєстру так і не прийняті. Тобто, усі ці дії здійснюються не на підставі закону, як це повинно бути в демократичному суспільстві. Звичайно, пластикові картки зручні, але їх треба впроваджувати за законною процедурою і при цьому ніяк не можна застосовувати єдиний багатоцільовий ідентифікаційний код. На нашу думку, спочатку необхідно прийняти базові закони, а потім впроваджувати посвідчення особи, дотримуючись права на приватність.
8. Порушення свободи слова стали значно меншими. У всіх медійних секторах наявний плюралізм думок, більшість загальнонаціональних телерадіомовників дотримуються збалансованості в поданні інформаційних матеріалів, хоча елементи маніпулювання інформацією залишаються. Нам не відомі факти тиску на журналістів з боку центральної влади, державні ЗМІ поступово позбавляються традиційного для них виключно упереджено-позитивного ставлення до влади. Слід відзначити, що не було встановлено жодних гарантій щодо закріплення чи розвитку цих позитивних змін. Зауважимо також, що місцева влада в деяких регіонах й далі продовжує чинити тиск на ЗМІ. Унаслідок зменшення тиску ЗМІ стали вільнішими від забаганок влади, хоча вони все-таки ще залишаються під впливом влади та волі своїх власників, котрі тісно пов’язані з політикою. Крім того, зникнення адміністративного тиску на ЗМІ змінилося тиском фінансовим. Унаслідок цього всі без винятки ЗМІ здійснюють поширення замовлених матеріалів під виглядом новин чи інформації, чим підривають авторитет ЗМІ в демократичному суспільстві та створюють справжню загрозу свободі слова. Особливо це проявилося під час виборчої парламентської кампанії, коли без фінансової підтримки практично неможливо було опинитися в новинах навіть при наявності важливого інформаційного приводу.
У цій площині варто привітати внесення парламентом змін до Цивільного кодексу України наприкінці 2005 року, що значно розширили свободу слова. На жаль, до цього часу не вироблено зрозумілої позиції з приводу створення суспільного мовлення та приватизації державних ЗМІ, окрім остаточного рішення створювати систему суспільного мовлення на базі Першого загальнонаціонального каналу (УТ-1) та Першого національного каналу радіо.
9. Необґрунтоване засекречування й обмеження доступу до офіційної інформації залишається проблемою. Обіцянки інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, що давалися на Майдані під час Помаранчевої революції, значною мірою лишилися нереалізованими. Прогресу в цьому питанні важко досягнути внаслідок відсутності у державного апарату ще з радянських часів культури відкритості і його намагання закрити якомога більше інформації про свою діяльність. Слід відзначити, що застосування незаконних грифів обмеження доступу «Не для друку» та «Опублікуванню не підлягає» припинилося, а Міністерство юстиції відкрило назви 295 нормативних актів уряду з грифом «Не для друку» за останні п’ять років. Самі ж тексти документів так і не розкриті. А ось Секретаріат Президента відкрити навіть назви актів Президента з незаконними грифами так і не наважився.
Відсутність інформаційної відкритості, прозорості та підзвітності влади суспільству, необґрунтоване засекречування інформації й обмеження свободи інформаційного обміну уявляються чи не найбільш небезпечними для майбутнього країни в порівнянні з іншими порушеннями прав людини. І справа навіть не тільки в тому, що це створює живильну атмосферу для зростання корупції. Інформаційна сфера є основою, на якій базуються всі політичні, адміністративні, економічні та й просто будь-які рішення в царині галузей людської діяльності. Ці рішення будуть тим більш обґрунтованими й ефективними, чим більше інформації буде використано для їх прийняття. Найбільш важливі політичні рішення звичайно закріплюються на правовому рівні, фіксуються в тих або інших нормативних актах. Таким чином, ми маємо трьохрівневу систему прийняття рішень: інформація, політика, право. Її можна умовно зобразити у вигляді дерева: корені, стовбур, крона. Дерево тим більше і сильніше, чим більше розвинена у нього коренева система. І коли на правовому (третьому) рівні приймаються акти, що забороняють або обмежують доступ учасників проблемних політичних дискусій (другий рівень) до інформації (до першого рівня), тоді якість політичних рішень неминуче деградує. Виникає неприродна ситуація, коли крона не дає власним кореням живити дерево. Особливо часто вона має місце у випадку, коли інформаційні потоки намагається обмежувати і контролювати виконавча влада або навіть парламентські інституції. Робиться це звичайно з кращими намірами, проте уражені ізоляціонізмом суспільства потрапляють у застій, їхні інтелектуальні еліти емігрують, а економічний комплекс перетворюється в сировинний придаток більш відкритих і тому більш динамічних сусідів. Отже, необхідно переглянути існуючі пріоритети інформаційної політики і закріпити відкритість інформації на законодавчому рівні.
Наведений аналіз засвідчує, що в цілому стан з правами людини в 2005 році покращився, але це покращення не є стійким. Звичайно, не можна за рік викорінити корупцію, вивести економіку з тіні, змінити свідомість правоохоронців і державного апарату в цілому. Але необхідні політична воля й постійні зусилля, спрямовані на покращення стану з правами людини.
Необхідно вдосконалити діяльність Конституційного Суду України, зокрема, через впровадження інституту індивідуальної конституційної скарги та прийняття відповідного процесуального закону. Слід виключити з Конституції положення, що суттєво обмежує незалежність суддів Конституційного суду – про можливість їхнього звільнення з посади суб’єктами, які їх призначили.
Важливим залишається реформування й Інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Незважаючи на підірваний авторитет до цього інституту через участь Омбудсмана у політичній кампанії та здійснення ним політично заангажованої діяльності, слід переглянути його повноваження в бік посилення та розширення сфер діяльності з метою посилення парламентського контролю за дотриманням прав людини та основоположних свобод. Доцільно також розглянути можливість запровадження окремих омбудсманів щодо дотримання окремих прав: прав дитини, захисту приватності та свободи вираження поглядів тощо.
Слід зазначити, що в кінці 2005 – на початку 2006 року спрямованість на реформи стала значно відчутнішою. Позитивну роль у цьому відіграє Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, створена Президентом України, яка стала головним генератором реформ. З’явилися якісні концепції судової реформи, організації безоплатної правової допомоги та інші. Прийняті прогресивні закони щодо виконання рішень і застосування практики Європейського суду з прав людини, про доступ до судових рішень та інші і, навпаки, відкинуті, вже на рівні вето Президента, декілька законів, які містили потенційні порушення прав людини.
Перед цим певні реформи були закладені у Плані заходів щодо виконання Плану дій Україна – ЄС, затверджених Кабінетом Міністрів у квітні 2005 року. План заходів розроблявся за участю представників громадських правозахисних організацій і містив низку конкретних дій для покращення ситуації. Проте на кінець року виявилося, що більшість із цих кроків не зроблені, і їхня реалізація переноситься на 2006 рік.
Узагальнюючи, слід додати, що державна політика щодо утвердження та забезпечення прав людини та основоположних свобод є безсистемною та хаотичною. При цьому політична доцільність і відомчі інтереси органів влади значно переважають над інтересами громадян, а тому діяльність цих органів переважно спрямована не на утвердження прав людини, а на реалізацію мінливих державних або власних інтересів. Фактично в Україні не існує розробленої й належно затвердженої концепції державної політики щодо забезпечення фундаментальних прав і свобод. Виняток становлять право на справедливий суд, якщо врахувати проекти вищезгаданих Концепцій, підготовлених Національною комісією, та окремі соціальні права, хоча забезпечення останніх, у свою чергу, бажає кращого.
Певним кроком до формування такої політики було прийняття Президентом Указу №39 від 20.01.2006 щодо виконання Україною зобов’язань перед Радою Європи. Проте й він є швидше певною програмою необхідних мінімальних заходів, ніж концепцією державної політики з метою інституційного, фінансового та правового забезпечення прав і свобод.
На нашу думку, сьогодні все ще зберігаються можливості для швидкого старту дієвих реформ. Надзвичайно важливою при цьому є умова дотримання Конституції та принципів верховенства права, зокрема, виконання всіх процедурних вимог. Тільки за цієї умови зміни на краще з правами людини стануть невідворотними.
Стан виконання рекомендацій
правозахисних організацій
щодо покращення ситуації, включених
до Доповіді правозахисних організацій
«Права людини в Україні – 2004»[3]
Чи може справедливе покарання злочинця вважатися політичною репресією?
Олександр Костенко, доктор юридичних наук, професор
При зміні влади завжди виникає проблема: як представники нової влади будуть ставитись до представників старої влади? І це цілком природно. Залежно від цього ставлення можна визначити, що на що змінилося.
Тому нова влада, якщо вона хоче бути прогресивною на відміну від старої, має керуватися у своєму ставленні до старої влади прогресивною доктриною.
Зміна влади в Україні відбулася завдяки Помаранчевій революції, яка була антикримінальною революцією. Народ вийшов на революційний Майдан під гаслом «Злочинці мають бути покарані!»
Революційна ситуація в Україні у 2004 році виникла внаслідок загострення класової боротьби між двома соціальними класами – класом незлочинців і класом злочинців.
Клас злочинців зумів перетворити державу на інструмент кримінальної експлуатації незлочинців. Проявами кримінальної експлуатації, зокрема, була корупція, від якої найбільше потерпали незлочинці.
Те, що мало належати незлочинцям, корупційним шляхом перетікало до рук злочинців, які використовували засоби держави для легалізації протиприродно набутих багатств. При цьому вони, корупціювавши органи кримінальної юстиції, могли цинічно стверджувати: мої багатства набуті законно, тому що ці органи не визнали мене злодієм (за принципом: не пійманий – не злодій). Опинившись у руках злочинців, держава стала знаряддям легалізації злочинних діянь. Будь-який злочин можна було вчинити, маскуючи його за допомогою державних механізмів. Наприклад, вбивство журналіста Георгія Ґонґадзе, чи розкрадання Чорноморського пароплавства, чи фальсифікація виборів на будь-якому рівні.
Цілком природно, що народ, натерпівшись кримінального свавілля, передав владу в руки політичної опозиції з надією на декриміналізацію держави.
І коли нова влада взялася за справу декриміналізації держави, виникла проблема: як це зробити, щоб декриміналізація не перетворилась на політичні репресії.
І тут слід керуватися відповідною правовою доктриною, яка б стала на перешкоді свавілля як тих, хто може зловживати обвинуваченнями невинуватих, так і з боку тих, хто може зловживати захистом винних. Наприклад, коли перші представляють владу, а другі – опозицію.
Такою протисвавільною доктриною, очевидно, має бути наступна.
У сучасній кримінальній юстиції існує принцип невідворотності відповідальності за злочин. Зокрема, він закріплений у ст. 2 Кримінально-процесуального кодексу України, де одним із завдань кримінального судочинства визнається, «щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності». Виходячи з цього, закон передбачає, що «суд, прокурор, слідчий і орган дізнання зобов’язані в межах своєї компетенції порушити кримінальну справу у кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання» (ст. 4 Кримінально- процесуального кодексу України).
Крім того, у ст. 24 Конституції України зазначається, що всі громадяни є рівними перед законом і тому не може бути привілеїв чи обмежень, наприклад, за ознакою політичних переконань. Це означає, що обвинувачення за Кримінальним кодексом має однаково застосовуватись до всіх злочинців, незалежно від того, чи є вони представниками влади, чи представниками опозиції. Але це означає, що і той, хто стає на захист обвинувачуваних, так само має дотримуватися принципу рівності всіх громадян перед законом.
Якщо, наприклад, влада обвинувачує злочинців, то вона не повинна робити це вибірково, за політичними ознаками – «чужі» злочинці обвинувачуються, а на «своїх» злочинців закриваються очі.
Але й опозиція не має права захищати «своїх» злочинців, посилаючись на те, що їх треба звільняти від відповідальності тому, що влада закриває очі на злочини тих, хто є «політично» своїми для влади.
Опозиція може для усунення зазначеної вибірковості з боку влади вимагати лише одного: щоб до кримінальної відповідальності влада притягала і «своїх» злочинців. Якщо опозиція є справжньою, а не політичним маскуванням власних інтересів жадібних до влади угруповань, то їй можна порадити для усунення можливості вибіркового підходу домагатися прийняття закону про кримінальну відповідальность слідчого, прокурора чи іншої уповноваженої особи за незаконну відмову від притягнення до кримінальної відповідальності того, хто скоїв злочин. Тоді вибірковий підхід у притягненні до кримінальної відповідальності стане забороненим під страхом покарання. Уповноважені особи змушені будуть притягати всіх, хто скоїв злочин, а не лише злочинців із числа політичних противників.
У той же час влада має право дорікати опозиції за її вибірковий підхід: чому опозиція захищає від несправедливих обвинувачень лише «своїх» злочинців, а хіба всі інші злочинці завжди справедливо обвинувачуються? Звідси урок для опозиції: треба захищати від несправедливості усіх, у т.ч. і «чужих», таким чином удається захистити «своїх». Такий самий урок і для влади: обвинувачувати треба всіх, хто вчинив злочин, у т.ч. і «своїх», інакше не відбудеться декриміналізації держави.
Лише так слід долати вибірковий підхід щодо відповідальності злочинців, незалежно від того, хто цей підхід ініціює: влада чи опозиція.
Але тут виникає ще одна проблема.
Присвоївши владу в державі, клас злочинців створив обставини, сприятливі для кримінального способу життя і несприятливі для чесного життя. Під тиском цих обставин певна частина народу піддалася криміналізації. Опинившись перед дилемою: або бути потерпілими від злочинів, або стати на злочинний шлях, вони вибрали останнє. У суспільстві формувалася кримінальна культура, придатна для виживання людей в умовах «державного» криміналізму.
Але це не означає, що громадяни, втягнені у злочинну діяльність класом злочинців з допомогою криміналізованої ними держави, не підлягають кримінальній відповідальності. Як і ті, хто їх втягнув у цю діяльність, вони мають відповідати, але по-різному, тобто кожен за своє. Не можна відмовлятися від притягнення до кримінальної відповідальності, наприклад посадової особи, яка чинила передбачені Кримінальним кодексом діяння на тій підставі, що «так у ситуації криміналізованої держави чинили всі». Закон не передбачає такої підстави для звільнення. Інша справа, що в країні може бути, наприклад, оголошена амністія тим, хто вчинив злочини під тиском криміногенних обставин, створених тими злочинцями, що заради власної наживи криміналізували державу і таким чином насаджували в суспільстві кримінальну культуру, яка розбещувала громадян. Отже, втягненим у злочинну діяльність громадянам – амністію, а тим, хто їх втягнув – суворе покарання.
Крім амністії, чинне законодавство щодо втягнутих у злочинну діяльність громадян надає можливість застосувати, зокрема, такі інститути як визнання їхніх діянь такими, що вчинені у стані крайньої необхідності, звільнення у зв’язку із зміною обстановки, звільнення у зв’язку з дійовим каяттям, звільнення засудженої особи від відбування покарання актом про помилування тощо.
Тут доречним було б нагадати, що згідно із ст. 44 Кримінального кодексу України особу, яка вчинила злочин, звільняти від кримінальної відповідальності може виключно суд у порядку, встановленому законом (крім звільнення за амністією чи за актом помилування). Ніякі інші державні органи чи посадові особи не уповноважені звільняти злочинця від кримінальної відповідальності, в тому числі за політичними мотивами.
Отже, вибір, кого карати, а кого милувати не може бути свавільним, і, зокрема, залежним від політичних уподобань влади чи опозиції. Якщо, наприклад, дати утвердитися принципу політичної вибірковості при кримінальному переслідуванні чи навпаки – при відмові від переслідування, то з цього користуватиметься будь-який насильник, крадій чи хабарник, заявивши, що він в опозиції до влади, і отримавши таким чином індульгенцію називати кримінальне переслідування за вчинений ним злочин політичною репресією. І що буде робити з цим нинішня опозиція, якщо народ довірить їй владу, і нинішня влада, якщо вона опиниться в опозиції, тобто якщо вони поміняються місцями? Очевидно, спрацює властива таким ситуаціям закономірність – за що боролись, на те й напоролись.
Слід визнати, що завжди існує небезпека, що влада може стати на шлях політичних репресій, але так само і опозиція завжди може стати на шлях політичного захисту винних. Протидіяти як зловживанням влади, так і зловживанням опозиції можна лише шляхом дотримання букви і духу закону.
Що стосується самого поняття політичних репресій, то такими прийнято вважати притягнення із політичних мотивів до кримінальної відповідальності невинуватих або призначення із цих же мотивів несправедливо жорстокого покарання винним.
Лише за наявності у діях влади таких ознак опозиція має підстави стверджувати про політичні репресії, вчинювані владою.
І ще одне. Як це не парадоксально, але очищення влади від злочинців вигідно всім, навіть самим злочинцям. Тому що навіть злочинці знають, що найнебезпечнішим злом є «беспредел». А влада в руках злочинців завжди породжує «беспредел».
Для суспільства небезпечними можуть бути політичні репресії влади щодо невинуватих, але так само небезпечним є перешкоджання притягненню до відповідальності винних, що чиниться опозицією з політичних чи будь-яких інших мотивів.
То чи може вважатися справедливе покарання злочинців політичною репресією? Жодним чином! Навпаки – це моральний, правовий і, зрештою, політичний обов’язок влади, яка має забезпечувати правопорядок, сприятливий для благополуччя всіх громадян, а не бути знаряддям у руках злочинців.
22-06-2005
Надруковано з Майдану. http://maidan.org.ua/
ПРАВА ЛЮДИНИ (№ 17,2005)
Коментар Харківської правозахисної групи
з приводу оплати зусиль
народних депутатів України[4]
Останніми днями в Україні набула розголосу справа про подолання Верховною Радою України вето Президента України на Закон України «Про внесення змін до статті 20 Закону України «Про статус народного депутата України». Суть справи полягає в тому, що 4 квітня 2006 р. парламент України під головуванням спікера В.Литвина прийняв Закон, згідно з яким передбачається надати всім колишнім народним депутатам України право на зарахування в резерв кадрів Головного управління державної служби України та отримання матеріальної допомоги у разі втрати роботи після закінчення строку повноважень народного депутата. Як повідомляє преса, оскільки перше голосування за законопроект не змогло подолати бар’єр у триста голосів, спікер В.Литвин поставив законопроект на голосування вдруге. В результаті, із зареєстрованих 370 депутатів за Закон проголосувало 307 народних обранців.
Якщо відкинути зайві юридичні формальності, то суть справи полягає в тому, що відтепер кожен колишній народний депутат має право до досягнення ним пенсійного віку одержувати з бюджету компенсаційні щомісячні виплати у розмірі приблизно 2 тисяч доларів США. В реаліях українського сьогодення це означає, що безробітний парламентарій здобув собі право одержувати щомісяця приблизно 4 стипендії дійсного члена Національної академії наук України, або приблизно 6 зарплат професора українського університету IY (вищої) категорії, або 12-13 зарплат лікаря вищої категорії, або приблизно 20 зарплат шкільного вчителя вищої категорії...
Є привід згадати також і про актуальні зарплати народних обранців. Так, згідно з частиною 2 статті 33 Закону України «Про статус народного депутата України», «народний депутат в питаннях матеріального і соціально-побутового забезпечення прирівнюється до членів Кабінету Міністрів України». Це, у свою чергу, означає, що місячна зарплата діючого народного депутата дорівнює приблизно 4 тисячам доларів США. Тобто один діючий депутат коштує бюджету України як вісім діючих академіків, або 12 професорів, або 26 лікарів-хірургів, або 40 вчителів середніх шкіл. Пенсія ж народного депутата, за Законом, коливається в межах 80-90% від діючої на момент виплати зарплати народного депутата.
Крім того, «Верховна Рада України забезпечує колишньому народному депутату безпосередньо після закінчення строку його повноважень, на період його працевлаштування, виплату матеріальної допомоги у розмірі заробітної плати з урахуванням всіх доплат та надбавок, які отримують працюючі народні депутати, але не більше одного року» (частина 5 статті 20 Закону). А в «разі виходу на пенсію народному депутату виплачується грошова допомога в розмірі 12 місячних посадових окладів працюючого народного депутата за рахунок бюджетних призначень на забезпечення діяльності Верховної Ради України» (пункт 2 частини 12 статті 20 Закону). Отож, після закінчення терміну повноважень депутат має одержати ще й «матеріальну» (гроші на період працевлаштування), а перед виходом на пенсію – «грошову» (гроші для пом’якшення виходу на пенсію) допомогу, кожна з яких дорівнює його річній (48 тисяч доларів) зарплаті.
Якщо вдатися до нескладної арифметики, то за п’ять років перебування народного депутата на посаді він одержить через зарплату приблизно 240 тисяч доларів США, до яких слід додати ще «матеріальну» та «грошову» допомогу, яка дорівнює приблизно 96 тисячам доларів США. Про компенсаційні виплати, що нині обговорюються у ЗМІ, та пенсію наразі говорити не будемо. Таким чином, фактична зарплата народного депутата за п’ять років його перебування на посаді становить приблизно 336 тисяч доларів США. Всі також знають, що «народний депутат, незалежно від місця постійного проживання, за його бажанням має право на отримання одноразової грошової компенсації витрат для створення належних житлових умов (грошова компенсація), або на строк його повноважень службового жилого приміщення, або жилого приміщення для постійного проживання» (частина 1 статті 35 Закону). Оскільки одружений депутат має право на додаткову окрему кімнату, мінімальна сума компенсації (в умовах ринку житла в Києві) становитиме не менш як 120-150 тисяч доларів США. Отож разом усі виплати дорівнюють приблизно півмільйона доларів США. З огляду на зазначені суми, можна зрозуміти викривлені обличчя молодих українських «растіньяків», яким не поталанило ввійти цього разу до парламентського депутатського корпусу. Проте залишається питанням, чи розуміли повністю «матеріальний» сенс своїх дій українські виборці. Принаймні, відомо, що дехто з виборців не голосував за «Нашу Україну», бо просто не хотів, образно кажучи, дарувати співачці Руслані та сентиментальній О.Герасим’юк по десять «мерседесів».
Саме тут доречно спитати, яким чином усе це співвідноситься із світовою практикою. На перший погляд, усе має ніби пристойний вигляд. Бо й на Заході гарантією незалежності депутатів вважається одержання ними солідної державної винагороди. Багато конституцій навіть мають про це відповідні статті (США, Іспанія, Німеччина та ін.). Зокрема, Двадцять сьома поправка до Конституції США встановлює, що розмір парламентської винагороди не може бути збільшений конгресменами самими для себе. Тобто можливе збільшення виплат матиме чинність лише для наступного складу палат Конгресу. Типовою є також практика, коли розмір депутатської винагороди прирівнюється до посадових зарплат членів уряду (Австрія) або вищих державних службовців (Франція). Часто-густо такий розмір встановлюється на рівні 50-70% зарплати міністра. До того ж, він може залежати від ступеня реальної участі депутата в роботі парламенту (Франція), стажу депутатської діяльності або його зайнятості в парламентських комітетах (Австрія).
Однак це лише зовнішній бік справи. Внутрішній її бік полягає в тому, що зарплати депутатів парламенту на Заході дорівнюють зарплатам професорів престижних національних університетів. Якщо професор державного американського університету може одержувати приблизно 7-8 тисяч, а приватного – 8,5-10 тисяч доларів США на місяць, то це не дуже відрізняється від зарплати американського сенатора чи рядового конгресмена (приблизно 16 тисяч доларів на місяць). Відповідно, ректор державного університету в США має зарплату приблизно 25-26, а ректор приватного – 45-50 тисяч доларів на місяць, що не дуже поступається зарплаті президента США (приблизно 40 тисяч доларів на місяць). За словами датчанки Ганни Северинсен, її парламентська зарплата є не набагато більшою від заплати досвідченого вчителя або журналіста в рідній країні. Загалом, зарплата депутата Європарламенту очевидно поступається зарплаті вправного нейрохірурга. У німецькому Бундестазі зарплата депутата є приблизно такою ж, як і зарплата університетського професора. Список можна продовжувати далі, проте краще вдатися до типової зарплатної «вилки».
Вилка зарплат для всіх, хто працює в американських бюджетних (державних) установах приблизно дорівнює співвідношенню: 1:5. У Європі така ж вилка приблизно дорівнює співвідношенню: 1:4. Це означає, що зарплата рядового державного службовця в США не може бути меншою, ніж 25% зарплати міністра. Приблизно те ж саме маємо в Західній Європі, де в абсолютному вимірі державні зарплати, звичайно, поступаються зарплатам у США, але процентне співвідношення між зарплатами залишається приблизно на тому ж рівні. Що ж стосується України, то у нас, за визнанням самих народних депутатів, вилка зарплат для людей, які одержують платню з державного бюджету, дорівнює співвідношенню: 1:40. Справді, звичайний український учитель у державній школі має зарплату приблизно 100 доларів США на місяць, а народний депутат – 4 тисячі доларів. Ділимо друге на перше й одержуємо національну вилку: 1:40...
Слід також додати, що в Західній Європі та США розмір зарплат вищих посадових осіб не є і не може бути закритим для зацікавленої громадськості.[5] У США це гарантує закон 1966 р. «Про свободу інформації» та, почасти, пізніше прийнятий закон про «Уряд в сонячному світлі» (1976 р.). У Західній Європі на сторожі відкритого доступу до подібних даних стоять рішення Європейської Комісії та Європейського суду з прав людини. Навпаки, в Україні дізнатися з офіційних джерел про розмір зарплат, наприклад, суддів Конституційного або Верховного Суду України – марна праця. Навіть після Помаранчевої революції зарплата членам Кабінету Міністрів України підвищувалась у закритому (відповідний урядовий документ мав гриф обмеженого доступу) режимі.
Свого часу автор даного тексту був свідком того, як один із колишніх суддів Конституційного Суду України іронічно розповідав своїм колегам з латвійського Конституційного Суду про наших журналістів-невдах, які так і не спромоглися дізнатися в Конституційному Суді реальні розміри суддівських зарплат. Але глибша іронія ситуації полягала в тому, що: а) латвійські колеги не могли зрозуміти, чому це має бути таємницею; б) їхня власна зарплата на той час перевищувала зарплату українських колег приблизно у п’ять разів; в) вони пишалися тим, що їм вдалося запобігти приватизації квартир у старих кварталах Риги вищими урядовцями (серед них був і Раймонд Паулс). Приклад показує, що й після розпаду СРСР український суддя несвідомо відтворював схему: два світи – дві системи.
З того часу минуло майже десять років. Проте й досі зарплата судді Верховного або Конституційного Суду України залишається для вітчизняного журналіста таємницею. Подейкують, що нині вона сягає приблизно 10-11 тисяч доларів США на місяць. Коли конституційний суддя йде по завершенню «каденції» у відставку, то його відразу чекає не пенсія, а «державне утримання», яке дорівнює 80% грошового утримання та інших видів грошового забезпечення діючого судді Конституційного Суду України (частина 2 статті 29 Закону України «Про Конституційний Суд України»). Фактично суддя такого рангу довічно житиме на утримання або пенсію, що становитимуть приблизно 10 тисяч доларів США на місяць.
Звісно, що рахувати гроші в чужих кишенях – не зовсім благородна справа. Так само неблагородним є навішування ярликів на українських народних обранців та інших вищих посадових осіб держави. Тим більше, що вони й самі про себе іноді критично говорять. Як зізнався один із моїх колег, який тепер на додачу до своїх професорських 450 доларів на місяць одержує ще 3,5 тисяч доларів депутатської пенсії, «я цього не робив своїми руками». Виходить, це зробила Українська держава для своїх вірних і вдячних синів. У результаті, маємо в країні закономірну ситуацію, коли контраст між державою та громадянським суспільством не тільки не зникає, але й робиться ще гострішим. Мало сказати, що народні депутати поводять себе егоїстично. Гіршим є те, що насправді вони поводять себе по-зрадницьки. Свого часу В.Шамберлайн (W.Chamberline) писав у невеличкій роботі «Україна – поневолена нація» про те, що український народ перманентно зраджувала національна еліта. Проте В.Шамберлайн писав про те, що еліта зраджувала свій народ в час політичної несвободи, а тепер ми бачимо, що еліта продовжує морально зраджувати його в обставинах державного суверенітету.
Спостерігаючи, наскільки безвідмовно діє в коридорах влади «хапальний інстинкт», невільно замислюєшся над тим, чому наших народних обранців досі не перекупила за нафтові долари Росія. Адже якщо 2 тисячі доларів місячно коштує депутатська совість, то за 5 тисяч можна ризикнути купити й депутатський розум. Українські депутати, по ціні вісім професорів за одного... Пригадується, як відносно недавно Є.Кушнарьов у телевізійному ефірі сказав, що жодна конституція у світі не передбачає права народу на революцію, а А.Матвієнко – так само на телекамеру – що більшість федерацій створюється за національною ознакою. Насправді ж більшість федерацій із національною ознакою не має нічого спільного, а інститут демократичного повстання є класичним елементом світової конституційної культури (це право в різній формі передбачають: Декларація незалежності США, стаття 20 Конституції Німеччини 1949 р., стаття 23 Конституції Чехії 1992 р., стаття 120 Конституції Греції 1975 р., стаття 32 Конституції Словаччини 1991 р., стаття 54 Конституції Естонії 1992 р., стаття 3 Конституції Литви 1992 р.).
На превеликий жаль, навіть після обрання реально демократичного В.Ющенка на посаду Президента країни, навіть після Помаранчевої революції в Україні продовжує розгортатися й поглиблюватися – у зовні респектабельній формі конституційної реформи – справжній заколот багатих проти бідних. Звісно, що називати наших депутатів «багатими» – означає не стільки говорити образливо, скільки вдаватися до лестощів. Бо справжні багатії не кидаються на гроші, як пес на кістку. Патологічна любов народних обранців до «компенсацій», «відшкодувань» та «допомог» є, радше, свідченням їх попередньої укоріненості в злиднях. Так зазвичай поводять себе люди, які вочевидь виросли не в палаці. Тож в черговий раз «видно пана по халявах». Свого часу О.Вайлд писав, що жадібнішими за багатих є лише один клас людей, і це люди бідні. Українські депутати нехтують своїм іміджем, але не можуть відмовитися від «дурних грошей». Але чи може якось по-іншому вчинити представник народу, в долю якого бідність була закладена генетично?
Зрештою, те, що днями трапилося, можна було б проігнорувати. Проте в черговий раз не можна не відмітити інфантильності українського національного парламентаризму. Дитячі інстинкти в політиці – це не недолік, а справжній ризик і загроза для народу. І українські громадяни можуть уже ближчим часом на собі це відчути. Порушивши всі можливі процедури й правила, потоптавшись на принципах власної Конституції, народні депутати під головуванням В.Литвина «переклепали» президентсько-парламентську Україну на Україну парламентсько-президентську. Тепер цей нещасний механізм має нас рухати в Європу.
У чомусь українське парламентське голосування за найновіші пільги нагадує дитяче змагання за цукерки. Із зав’язаними очима дітлахи намагаються здобути солодощі, які для забави хтось розвісив перед ними на тонких шнурочках. Та серед дітей є дещиця дорослих. Одні, як-от О.Мороз, щиро приєдналися до гри й уже відчувають у роті смак цукрової пудри. Інші, як-от В.Литвин – відсторонені й умілі – підправляють і спрямовують хаотичні метання малюків до вміло закамуфльованої прірви.
ДОтримАННЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ У 2005 РОЦІ[6]
Стан дотримання конституційної законності в Україні в 2005 р. можна визначити як, в цілому, незадовільний. Головна проблема в цій ділянці виникла внаслідок юридично некоректного внесення змін до Конституції України (Закон України № 2222-IV від 8 грудня 2004 р.), після чого президентсько-парламентська республіка Україна перетворилася на парламентсько-президентську республіку. Не вдаючись до аналізу політичної суті конституційної реформи (такий аналіз було нами подано в Доповіді правозахисних організацій «Права людини в Україні – 2004»), мусимо визнати, що суттєві порушення конституційної процедури при внесенні поправок до українського Основного Закону призвели до того, що не тільки українська та міжнародна громадськість, але й самі ініціатори та виконавці політичної реформи не мають нині певності в законності та легітимності вчинених ними дій.
Невизначеність політико-юридичної ситуації в країні призвела, у свою чергу, до того, що реформатори вже в жовтні 2005 р. почали створювати штучні перешкоди на шляху до можливого перегляду результатів реформи українським Конституційним Судом. Прямі й непрямі дії парламенту та його спікера В.Литвина в цьому напрямку були прогнозованими заздалегідь деякими з українських та зарубіжних аналітиків. Зокрема, на високу вірогідність парламентського блокування перегляду результатів реформи шляхом не приведення нового складу суддів Конституційного Суду до присяги вказав колишній радник Президента України з правових питань, суддя Федерального апеляційного суду США Б.Футей. Сьогодні можна навіть стверджувати, що всі головні події в царині «процесуально-процедурного» українського конституціоналізму розгорталися в 2005 р. за передбаченим Б.Футеєм сценарієм. Утім, для подальшого викладу та аналізу стану речей необхідно подати окремі пояснення.
Зокрема, за нормами українського конституційного законодавства до повноважень Конституційного Суду України належить «офіційне тлумачення Конституції України та законів України» (пункт 2 частини 1 статті 150 Конституції України). Крім того, Конституційний Суд уповноважений заслуховувати й вирішувати питання щодо відповідності законів, указів Президента та інших нормативно-правових актів Конституції України. Прийняті в результаті тлумачення або перевірки на конституційність законів рішення Конституційного Суду стають «обов’язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені» (частина 2 статті 150 Конституції України). І хоча Конституція 1996 р. у своєму тексті прямо не вказує, яка саме кількість конституційних суддів повинна голосувати за прийняття обов’язкового для виконання рішення, Закон України «Про Конституційний Суд України» від 16 жовтня 1996 р. передбачає, що рішення Конституційного Суду вважається прийнятим за умови, якщо за нього проголосує не менш ніж 10 конституційних суддів.
Крім того, Конституційному Суду України належить відповідальна (фактично контролююча) роль у процесі внесення будь-яких змін до національного Основного Закону. Зокрема, «законопроект про внесення змін до Конституції України розглядається Верховною Радою України за наявності висновку Конституційного Суду України щодо відповідності законопроекту вимогам статей 157 і 158 цієї Конституції».
Стаття 157 Конституції України, у свою чергу, вказує, що «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану.» Що ж стосується статті 158 Конституції України, то вона говорить, що «законопроект про внесення змін до Конституції України, який розглядався Верховною Радою України, і закон не був прийнятий, може бути поданий до Верховної Ради України не раніше, ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту. Верховна Рада України протягом строку своїх повноважень не може двічі змінювати одні й ті самі положення Конституції України.»
Таким чином, на Конституційний Суд України покладається одночасне здійснення аналітичної та контрольної функцій. Свою місію Конституційний Суд реалізовує за спеціальними правилами, які викладено в нормах національного (матеріального та процесуального) законодавства. Головними юридичними джерелами тут виступають Розділ XII та Розділ XIII Конституції України, Закон України «Про Конституційний Суд України» 1996 р., а також Регламент Конституційного Суду України. За Основним Законом, Конституційний Суд України складається з 18 суддів, причому Президент, Верховна Рада України і з’їзд суддів України призначають (почасти фактично обирають) суддів Конституційного Суду за рівними квотами. Кожен із вищезазначених суб’єктів направляє в Конституційний Суд по 6 суддів. При цьому Конституція і Закон встановлюють низку спеціальних вимог для кандидатів на вищу судову посаду. Всі судді Конституційного Суду призначаються на 9 років без права бути призначеними повторно. Перебування конституційного судді на посаді обмежується також досягненням ним/нею 65-річного пенсійного віку. За політичною (конституційною) реформою, в разі необхідності суддя звільняється з посади тим органом або посадовою особою, який його призначив (пункт 26 частина 1 статті 85, пункт 22 частина 1 статті 106 Конституції України).
Невдовзі після прийняття Верховною Радою України в жовтні 1996 р. Закону України «Про Конституційний Суд України» відбулося призначення першого складу його суддів. Враховуючи передбачений Конституцією України 9-річний термін повноважень суддів, заборону їх повторного призначення, а також норму щодо їх пенсійного віку, термін повноважень більш як половини складу конституційних суддів закінчився у жовтні 2005 р. За збігом різних обставин цей – зовні нейтральний – факт створив в Україні гостру політико-юридичну колізію. Як це й передбачав у своєму аналізі Б.Футей, з формальної точки зору масовий відхід конституційних суддів від своїх посад не створював серйозної організаційної чи політичної проблеми. Проте, з огляду на ситуацію з конституційною реформою, на практиці відхід суддів першого набору перетворився на справжню політико-юридичну кризу, призвів до серйозних ускладнень в ділянці дії конституційного принципу поділу влад. Головним каменем спотикання тут стала процедура складання присяги новопризначеними конституційними суддями. Отже, суть справи полягала в наступному.
По-перше, Верховна Рада України не змогла (фактично не захотіла) призначити за належною їй квотою відповідну кількість конституційних суддів. По-друге, керівництво парламенту в особі В.Литвина послідовно ігнорувало вимоги Конституції і Закону «Про Конституційний Суд України» щодо приведення до присяги вже призначених іншими уповноваженими на це суб’єктами конституційних суддів. У результаті, все це призвело до фактичної відсутності конституційних суддів на їх робочих місцях. Таким чином, діяльність вищого й єдиного органу конституційної юрисдикції України була призупинена на невизначений термін. Можна стверджувати, що з жовтня 2005 р. Конституційний Суд України de facto повністю припинив своє функціонування.
Щоб краще зрозуміти й правильно оцінити ситуацію, нагадаємо окремі положення відповідного законодавства. Зокрема, на вимогу статті 46 Закону України «Про Конституційний Суд України,» відкриття провадження у справі здійснюється за конституційним поданням або конституційним зверненням вказаних у Конституції суб’єктів. Відповідна процедура має бути ініційована Конституційним Судом України на його спеціальному засіданні. Для цього на основі статті 47 Закону має бути спочатку створена колегія (фактично дві колегії) суддів Конституційного Суду. Закон України «Про Конституційний Суд України» передбачає, що лише колегія суддів може голосувати «за» або «проти» відкриття провадження у справі. Формально це означає, що в будь-якому разі засідання Конституційного Суду, на якому має здійснюватися відкриття провадження у справі, вважатиметься юридично правомочним, якщо в ньому візьме участь не менше 11 суддів Конституційного Суду. Для прийняття рішення про відкриття (або відмову у відкритті) провадження у справі необхідно, щоб за це проголосувало не менш ніж 6 з 11 присутніх на засіданні суддів.
Закон України «Про Конституційний Суд України» також вимагає, щоб розгляд справи по суті здійснювався на його пленарному засіданні. Адже саме на пленарних засіданнях Конституційним Судом ухвалюються рішення з питань, передбачених пунктом 1 статті 13, а також даються висновки з питань, передбачених пунктами 2, 3, 4 статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України». За Законом пленарне засідання Конституційного Суду України вважається повноважним, якщо на ньому присутні не менше 12 конституційних суддів. У свою чергу, рішення Конституційного Суду по справі вважаються прийнятими, а висновки – схваленими, якщо на пленарному засіданні Суду за це проголосує не менше 10 конституційних суддів.
Таким чином, виписаний конституційно й законодавчо порядок роботи Конституційного Суду України вимагає, щоб під час відкриття провадження у справі, а також вирішення справи по суті була присутня необхідна мінімальна кількість суддів. Як зазначалося вище, 11 конституційних суддів утворюють мінімальний кворум для засідання Конституційного Суду для відкриття провадження у справі або для відмови в цьому. Не менше 12 суддів повинні бути присутніми на пленарному засіданні Конституційного Суду при розгляді й вирішенні справи по суті. Не менше 10 суддів мають голосувати за конкретне рішення або висновок.
Враховуючи ту обставину, що в жовтні 2005 р. закінчувався термін повноважень більшості суддів Конституційного Суду, його політична та юридична дієздатність опинилася в руках парламенту (фактично спікера Верховної Ради України В.Литвина). Процедурний бік справи виявився принциповим і полягав у тому, що кожен новопризначений суддя (незалежно від того, чи був він призначений Президентом, Верховною Радою чи з’їздом суддів України), перед вступом на посаду повинен був скласти присягу на спеціальному засіданні Верховної Ради України. Як зазначається в частині 3 статті 17 Закону України «Про Конституційний Суд України», суддя Конституційного Суду України «складає присягу на засіданні Верховної Ради України, яке проводиться за участю Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховного Суду України, не пізніш як через місяць після призначення суддею Конституційного Суду України». Це означає, що якщо Верховна Рада не призначить спеціального засідання для складання присяги суддями, або хто-небудь із зазначених у статті 17 Закону вищих посадових осіб держави не погодиться чи не зможе з’явитися на це засідання, Конституційний Суд не буде переведено в робочий стан. Тобто його судді просто не зможуть приступити до виконання своїх професійних обов’язків.
У подальшому розвиток подій в Україні показав, що не тільки спікер парламенту В.Литвин, але й колишній Голова Верховного Суду України В.Маляренко доклали певних зусиль для того, щоб унеможливити вчасне приведення конституційних суддів до присяги. Зокрема, спікер Верховної Ради В.Литвин не тільки свідомо ухилявся від приведення конституційних суддів до присяги, але й подавав з цього приводу публічні коментарі для українських та зарубіжних засобів масової інформації. Зовні в його відповідях журналістам ішлося про намагання в такий, відверто кажучи, дивний спосіб зберегти досягнення конституційної реформи, забезпечивши при цьому «порядок» і «стабільність» у державі. Що ж стосується колишнього Голови Верховного Суду України В.Маляренка, то він на час парламентської виборчої кампанії (майже на півроку) подав у відпустку – формально – через включення його кандидатури до першої п’ятірки кандидатів у народні депутати за списком політичного блоку В.Литвина. Цим своїм кроком колишній Голова Верховного Суду України не тільки порушив спеціальне законодавство про судоустрій та політичні партії, яке забороняє суддям займатись будь-якою політичною діяльністю, але й унеможливив свою присутність в офіційній якості на процедурі приведення суддів Конституційного Суду до присяги.
У результаті, як це й передбачалося окремими аналітиками, сценарій зриву приведення конституційних суддів до присяги було свідомо реалізовано вищими посадовими особами України. Формально-юридична процедура присяги була використана в даному випадку в якості не стільки стабілізуючого, скільки руйнівного політичного заходу. Що ж стосується можливих мотивів даного вчинку, то можливим поясненням незаконних діянь В.Литвина та В.Маляренка може бути як їхнє особисте політичне честолюбство, так і відоме ще з часів президентства Л.Кучми протистояння двох українських політичних ідеологій. Фактично існуюча з часу помаранчевої революції політична конкуренція «сходу» і «заходу», консерваторів і демократів унеможливила не тільки приведення до присяги конституційних суддів, але й взагалі внесення питання про присягу до парламентського порядку денного. Одночасно зі зривом присяги вже призначених конституційних суддів, Верховна Рада України блокувала призначення решти конституційних суддів за власною квотою. Таким чином, сьогодні до Конституційного Суду України призначено лише 14 суддів. Решта кандидатур має бути визначеною народними депутатами вже нового парламенту.
Підсумовуючи наслідки здійснення Верховною Радою України з жовтня 2005 по квітень 2006 р. своєї установчої функції, важко не дійти висновку про те, що парламент України намагався в цей період присвоїти собі роль якоїсь «головної влади» в державі. В результаті, парламент України не тільки не призначив належну йому за квотою кількість конституційних суддів, але й не дозволив уже призначеним суддям розпочати свою роботу. Як би різко це не звучало, дії Українського парламенту в даній ситуації необхідно кваліфікувати як небезпечне посягання на принцип конституційної законності, а реалізовані особисто спікером В.Литвином та колишнім Головою Верховного Суду України В.Маляренком політичні стратегії – як, хоча й політично забарвлене, проте пряме зловживання своїм службовим становищем. Попри всю патріотичну риторику спікера, парламент під його головуванням здійснив вилучення з державного механізму України вищого й єдиного органу конституційної юрисдикції. Тим самим парламент реально вийшов за юридичні межі статей 6, 19 Конституції України. Своїми деструктивними діями Верховна Рада серйозно пошкодила національний юридичний механізм стримувань і противаг. Своєю навмисною бездіяльністю Верховна Рада України прямо порушила частину 2 статті 6 Конституції України, в якій стверджується: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». Позиція Верховної Ради стосовно формування нового складу Конституційного Суду України стала також посяганням на частину 2 статті 19 Конституції України, в якій говориться: «Органи державної влади та органі місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
Не викликає жодних сумнівів, що, оскільки зміни до Конституції України від 8 грудня 2004 р. передбачали перехід значної кількості повноважень від Президента до Прем’єр-міністра України, вже 1 січня 2006 р., на Конституційний Суд України покладалися великі сподівання. Вже від самого початку (дня голосування за зміни до Основного Закону) чимало науковців і політиків порушували питання про хитку юридичну базу політичної реформи як у процесуальному, так і в матеріальному правовому сенсі. Досить вказати лише на те, що при голосуванні законопроекту № 4180 Верховною Радою України була проголосована значна кількість тих самих нормативних положень, що були раніше відхилені Верховною Радою у форматі законопроекту № 4105 вісім місяців перед тим. Як відомо, парламентське голосування за подібний за змістом до проекту № 4180 законопроект № 4105 було проведено 8 квітня 2004 р., причому тоді його прибічники одержали лише 294 голоси (тобто на 6 голосів менше від необхідної для внесення змін до Конституції України кількості).
Незважаючи на це, рівно через 8 місяців 410 народних депутатів позитивно проголосували за конституційну реформу у форматі законопроекту № 4180. Очевидна хронологічна проблема з прийняттям Верховною Радою України даного нормативного акту полягала в тому, що чинна Конституція України вимагає, щоб законопроект про зміни до Конституції, який розглядався раніше і не був прийнятий, подавався до Верховної Ради України повторно не раніше, ніж через рік з дня його попереднього голосування в стінах парламенту України.
Крім того, голосування у Верховній Раді України 8 грудня 2004 р. проводилося за пакет конституційних змін у цілому, а не за його окремі положення чи статті. Цим також була грубо порушена передбачена Регламентом Верховної Ради законотворча процедура. В результаті, парламентська «істерична» поспішність та юридична безвідповідальність спричинилися до надто серйозних наслідків. Тут важко не нагадати й про те, що чинна Конституція передбачає два голосування з питання внесення змін до власного тексту. Так, внесений суб’єктами законодавчої ініціативи законопроект має бути підтриманий спочатку простою (50% + 1), а потім кваліфікованою (75%) більшістю від конституційного складу народних депутатів Верховної Ради України. Хоча чинна Конституція України нічого не говорить про те, якою має бути сесія Верховної Ради, на який здійснюється перше голосування за поправки, проте вона містить окрему норму стосовно другого голосування. Зокрема, друге голосування за внесення змін має відбуватися на «черговій» парламентській сесії. Проте в даному разі голосування за зміни до Основного Закону було проведено не на стандартній черговій сесії парламенту, а за надзвичайних обставин Помаранчевої революції. Таким чином, процесуальна сторона внесення конституційних поправок у формі законопроекту № 4180 має дуже непевний вигляд.
Не менш відомою обставиною тогочасних подій було й те, що скріплений угодою політичний компроміс, досягнутий між кандидатами-конкурентами на президентську посаду після другого туру виборів, охоплював 3 новели, які передбачалося запровадити під час повторного голосування другого туру: а) кожен із кандидатів повинен мати однакову кількість представників у складі виборчих комісій; б) загальна кількість відкріпних посвідчень не має перевищувати 0,5% від загальної кількості виборців, внесених до дільничних виборчих списків; в) право голосувати поза межами виборчих дільниць мають лише ті інваліди, яких було визнано в даній якості офіційно. Проте перед повторним голосуванням другого туру кандидат В.Янукович звернувся з поданням до Конституційного Суду України й невдовзі одержав від нього рішення, яке скасувало щойно передбачений угодою порядок голосування виборців поза межами виборчих дільниць. Внаслідок даних дій автоматично постало суто юридичне питання про те, чи слід вважати чинною щойно досягнуту між конкурентами угоду. Адже одна із її сторін своїми діями фактично вийшла з досягнутих домовленостей.
За нормальних обставин усі наведені вище неузгодженості та колізії мали б бути врегульовані задовго до того, як конституційна реформа вступить в силу. Проте без належної кількості суддів Конституційний Суд, починаючи з жовтня 2005 р., не міг відкрити жодного провадження у справі. Відтак він не міг прийняти й жодного рішення по суті. Все це дозволяє нам дійти висновку про те, що українська політична реформа набрала чинності з 1 січня 2006 р. лише формально. Тобто, як це й випливає з канонів конституційного права, всі проблемні аспекти політичної реформи мають бути обов’язково переглянутими в конституційному (судовому) порядку. Оскільки внесення змін до Конституції України 1996 р. перетворило форму правління в Україні з президентської на парламентсько-президентську, має нелогічний вигляд, щоб трансформація такого значення та змісту могла уникнути вищої судово-конституційної перевірки.
Як зазначив у аналізі подій української конституційної реформи Б.Футей, проблеми й суперечності, які реформа принесла й висвітила разом із собою, дозволяють подивитися на українську правову реальність в суттєво ширшому, ніж це було можливо раніше, аспекті. Зокрема, сьогодні ми можемо краще висвітлити й зрозуміти ті труднощі, з якими від перших років державної незалежності зіткнулася українська судова система. Всі знають, що Україна, починаючи з 1991 р., стоїть перед необхідністю широкомасштабного перетворення судів із органів, «асоційованих із радянською системою телефонного правосуддя» (Б.Футей), в систему правосуддя, яка спирається на принцип верховенства права. Ця тема була предметом численних дискусій ще від часу прийняття Декларації про державний суверенітет України. Проте лише взимку 2004 р. світ мав можливість побачити перші стратегічні зрушення в українській судовій системі. Як відомо, Верховний Суд України в обставинах значного міжнародного та внутрішнього політичного тиску все-таки зміг винести правове рішення у справі Ющенко проти ЦВК. Здобутий тоді українським Верховним Судом високий рейтинг був справді заслуженим. Багато в чому він сприймався як українська відповідь на міжнародну критику, якій раніше було піддано інший – Конституційний Суд України за надання дозволу Л.Кучмі балотуватися на посаду Президента країни втретє. Прийняте в дні Помаранчевої революції Верховним Судом рішення мало очевидний позитивний вплив і на стан громадської думки в країні. На жаль, невдовзі після революційних подій симпатії населення до судової системи було знову підірвано.
23 січня 2005 р. в інаугураційній промові на майдані Незалежності в Києві Президент В.Ющенко заявив про те, що хоча Україна була формально незалежною з 1991 р., проте справді вільною вона змогла стати тільки тепер. Президент окремо наголосив на тому, що незалежний суд є критично необхідним для утвердження принципу верховенства права в державі, а також підкреслив його особливу роль у справі розбудови українського громадянського суспільства. У промові Президента вказувалось на те, що судова влада є найважливішою гарантією захисту прав і свобод людини, головним інструментом боротьби з корупцією. В подальшому Президент В.Ющенко призначив одного із своїх політичних прибічників – П.Порошенка головою комітету з судової реформи. Очевидно, що сама по собі актуалізація питання судової реформи була необхідною і важливою. Проте вчинена Президентом дія виявилася невдалою за конкретно обраною для неї кандидатурою. Як відмітив у своєму аналізі української ситуації з судами Б.Футей, після цього призначення реформаційні процеси в судовій гілці влади України стали менш прозорими. Іноді складалося враження, що вони просто відновлювали колишній тиск президентської адміністрації на судову систему.
Оскільки старий парламент України ще й досі не призначив конституційних суддів за виділеною йому квотою, а також надовго заблокував приведення до присяги решти новопризначених та новообраних конституційних суддів, ХПГ вважає за необхідне подати власні рекомендації для розв’язання ситуації, яка склалася. Зокрема, в Доповіді правозахисних організацій «Права людини в України – 2004». нами вже наводились критичні аргументи щодо політичної суті української конституційної реформи. Протягом 2005 р. проблема реформи набула в Україні нових процесуально-юридичних аспектів. На наше переконання, найбільш неприйнятним, в даному разі, було вчинене Верховною Радою України голосування 8 грудня 2004 р. конституційних змін у пакеті з нормами поточного законодавства.
На наше переконання, пакетне голосування за реформу зробило її елементарно неприйнятною, перш за все, з суто юридичного, правового погляду. На додачу, грубість та «екстремізм» процедурних порушень під час внесення змін до Конституції України зробили прозорою всю посттоталітарну політику старої Верховної Ради України та її спікера В.Литвина. Добре усвідомлюючи все це, ми пропонуємо – в якості можливого виходу із кризової ситуації – звернутися до Конституційного Суду України з поданням від імені Президента України або 45 народних депутатів про необхідність тлумачення статті 155, частини 2 статті 157 Основного Закону України.
Необхідність у тлумаченні статті 155, частини 2 статті 157 Конституції України викликана, на наше переконання, незаконним з процесуального погляду голосуванням 8 грудня 2004 р. у Верховній Раді України Закону України від 08.12.2004 р. № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» разом (у «пакеті») із Законом України від 08.12.2004 р., № 2221-IV «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р». Крім того, ми зазначаємо, що голосування змін до Конституції України було вчинено в умовах революційного стану в країні. На наше переконання, взаємопов’язане голосування змін до Конституції України та звичайного закону України, та ще й в умовах революційного стану є порушенням правил внесення змін до Конституції України, передбачених статтями 155, частиною 2 статті 157 Конституції України.
Ми свідомо уникаємо питання про тлумачення відповідних норм Регламенту Верховної Ради України (Відомості Верховної Ради України, 1994, № 35, ст. 338), оскільки Регламент має юридичний статус Постанови Верховної Ради й на цій підставі не входить до переліку нормативно-правових актів, тлумачення яких на основі пункту 4 частини 1 статті 13 Закону України «Про Конституційний Суд України» здійснює Конституційний Суд України.
Фактичний стан справ полягає в тому, що 8 грудня 2004 р. в реальних обставинах революційної ситуації в країні у Верховній Раді України були разом (тобто одночасно, в «пакеті») проголосовані Закон України від 08.12.2004 р. № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» і Закон України від 08.12.2004 р. № 2221-IV «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.»
Відомо, що голосування за внесення змін до Конституції України 1996 р. може здійснюватися виключно на основі передбаченого статтями 154-159 Конституції порядку. Такий порядок становить зміст Розділу XIII Конституції України й знаходиться під захистом усієї національної конституційно-правової системи. Досить послатися на те, що на основі статті 156 Конституції України будь-яка модифікація статей 154-159 вимагає обов’язкового затвердження всеукраїнським референдумом. Такий порядок у суто юридичному сенсі свідчить про абсолютизм відповідної конституційної процедури, загальну непорушність юридичної процесуальної форми.
Слід також зазначити, що подібний порядок є типовим і передбачається кращими з існуючих у світі конституційними зразками. Конституція – це документ, який, крім свободи, забезпечує стабільність правової системи в цілому, а вона, у свою чергу, починається із принципу непорушності конституційної форми, матеріальних і процесуальних норм її тексту. Непорушність форми конституції є необхідною складовою частиною, умовою її правового змісту, а процесуальні норми Конституції – головними юридичними гарантіями цінностей, закладених у її основу. Усвідомлюючи це, ми наголошуємо на тому, що взаємопов’язане («пакетне») голосування законопроекту про внесення змін до чинної Конституції України було юридично неприйнятним.
Про можливість голосування змін до Конституції в «пакеті» з поправками до будь-яких інших фрагментів національного законодавства не згадується не тільки в Конституції України, але й в українському законодавстві в цілому. І це не випадково, адже взаємопов’язане голосування в «пакеті» є класичним прикладом зв’язаного голосування або голосування під умовою. Не випадково на референдумах забороняється поєднувати в одному пункті формули референдуму два запитання. Тобто волевиявлення з приводу одного нормативно-правового акта в «пакетному» варіанті жорстко зв’язується з аналогічним (у сенсі вибору «за» чи «проти») голосуванням з приводу іншого нормативно-правового акта. В психологічному сенсі це означає пряме втручання в мотивувальну частину або фазу індивідуального вольового акту. Простіше кажучи, кожен голосуючий народний депутат, маючи обов’язок визначитись і думати про долю одного нормативно-правового акта, повинен паралельно брати до уваги долю іншого, не пов’язаного своїм змістом з першим, нормативно-правового акта. Очевидно, що такий порядок призводить лише до негативних наслідків.
У разі українського голосування змін до Конституції ситуація погіршувалась тим, що в «пакет» були поєднанні законопроекти різної юридичної сили, тобто акти, які належать до принципово різних правових регістрів. У результаті зміна кількох норм поточного законодавства обумовлювалась зміною цілого конституційно-правового масиву (зокрема, про зміну форми правління в Україні), а зміна групи норм конституційного рівня обумовлювалась зміною положень звичайного закону. Мусимо констатувати, що в даному разі було здійснено процедурний акт, який підпадає під означення юридично забороненого реверсу: доля норм поточного законодавства визначає долю норм Конституції України. Тобто зміст норми нижчого юридичного рівня потенційно (перед актом голосування) й кінетично (під час акту голосування) оперував змістом норми значно вищого юридичного рівня.
У формально-логічному сенсі це означає, що ставлення парламентаріїв до норми нижчої юридичної сили не тільки факультативно впливало, але й безпосередньо визначало їх ставлення до норми найвищої юридичної сили. Зворотна ситуація також мала місце, але оскільки вона була юридично більш прийнятною (коректною), ми її не коментуємо. В такий спосіб було здійснено неприпустиме в будь-якій органічній правовій системі керування: норма поточного законодавства (поправка до виборчого закону) апріорно визначала зміст відразу багатьох конституційних норм. Тобто нормативність ординарного, тактично-оперативного рівня керувала нормативно-аксіоматичною системою права (в правовому сенсі Конституція становить зібрання юридичних аксіом), структурними пертурбаціями генерального значення й змісту. З погляду теорії управління це можна порівняти із штучним створенням інформаційного шуму при прийнятті відповідальних управлінських рішень. У результаті, взаємопов’язане «пакетне» голосування не проясняло, як цього вимагають засади конституційної процедури, а затьмарювало свідомість народних депутатів при голосуванні питань загальнодержавного значення й змісту.
Одна з принципових рис української конституційно-правової системи полягає в тому, що в Україні не визнається можливість дискреційних повноважень органів державної влади й місцевого самоврядування. Як записано в частині 2 статті 6 Конституції України: «Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України». В частині 2 статті 19 Конституції ця вимога конкретизується спеціальною нормою, яка стверджує: «Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України».
Таким чином, загальний рівень і конкретні рамки свободи вибору тих або інших дій (варіантів поведінки) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також їх посадових осіб визначаються безпосередньо нормами Конституції і законів України і не підлягають розширеному застосуванню. З цього, у свою чергу, автоматично випливає заборона для вищого органу законодавчої влади – Верховної Ради України – вдаватися до вільних модифікацій жорстких конституційних, а також інших, передбачених законами України процедур. На жаль, саме такою модифікацією (спонтанно вчиненою реконструкцією) конституційної процедури стало «пакетне» голосування 8 грудня 2004 р.
Як відомо, народні депутати України перед голосуванням 8 грудня 2004 р. домовлялися, тобто укладали угоду про голосування в «пакеті.» Проте ми мусимо наголосити на тому, що конституційне право України – це галузь не приватного (як от цивільне), а публічного права, в якому «свобода договору» стосовно вищих державних органів України не визнається. В юридичному сенсі це означає, що в українському конституційному праві вільні угоди всередині органів державної влади не мають правової підтримки. Таким чином, взаємопов’язане голосування конституційних поправок і звичайного закону становить грубе порушення вимог Конституції України, суттєву деформацію її процесуальних норм.
При цьому ми вважаємо за необхідне підкреслити, що «пакетне» голосування знецінює вищу юридичну силу норм Конституції, але не може знецінити звичайний закон. Адже його залежність від Конституції є складовою частиною презумпції її вищої сили. Існує також формальний аспект: в конституційному переліку повноважень Верховної Ради (ст. 85 Конституції) про можливість укладання вільних угод стосовно порядку внесення змін до Основного Закону не згадується. Не згадується про можливість взаємопов’язаного голосування в «пакеті» з конституційних та звичайних поправок й у Регламенті Верховної Ради України.
Крім того, як зазначається в частині 2 статті 157 Конституції України, «Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». Як показує телеологічне (за цільовим призначенням, функціональним покликанням) тлумачення даної норми, Конституція України не може бути змінена (навіть при дотриманні формальних процедур) за умов надмірно пристрасного, розбурханого, політично неврівноваженого стану громадської думки. Заборону вносити поправки до Конституції України в такий період жодним чином не слід розуміти формально. Дана заборона визначається не тільки літерою, але й духом Конституції України. Отже, для внесення конституційних змін потрібна відносна соціальна злагода, розважливість, громадський спокій. «Пакетне» ж голосування відбулося на пікові громадянського протистояння, в умовах хоча й безкровної, проте справжньої революції.
Усе вищенаведене переконує нас в тому, що взаємопов’язане («пакетне») голосування про внесення змін до Конституції України було грубим порушенням її ж норм, насамперед, статті 155 та частини 2 статті 157 Конституції України. Органічні конституції – це правові документи, які наперед передбачають існування загрози політичних викликів, спокусливих для політичної еліти будь-якої країни. Відомо, що політичне честолюбство є безмежним і може зруйнувати навіть найсильніший характер. Винятки в даному разі можливі, але вони лише підтверджують правило. Отже, спокуса до зміни усталеного порядку речей є однією з типових рис будь-якого політичного істеблішменту. Саме цій спокусі має протистояти захищений гарантіями стабільності конституційний порядок. Думати інакше, на наше переконання, означало б зраджувати універсальні засади конституціоналізму.
Україна – молода демократія й тому особливо легко схиляється до порушення стану політичної рівноваги. Новообраний Президент України виголосив в якості політичної мети України вступ до об’єднаної Європи. Європейський вибір України підтримали в грудні 2004 р. люди на майдані Незалежності в Києві. Проте сучасна європейськість передбачає справді високорозвинену правосвідомість. Усе це краще усвідомити самим, ніж прочитати між рядками чергового висновку Венеціанської комісії. На жаль, юридичний стиль запровадження політичної реформи в Україні поки що не наближає, а суттєво віддаляє нас від Європи.
Це, зокрема, фактично підтверджується й Висновком щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції, ухваленого Національною комісією зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права[7], в якому окремо зазначається про неприпустимість прийняття змін до Конституції «пакетним» голосуванням. Крім того, Комісія зазначила, що прийнятий Закон від 8 грудня 2004 року № 2222-IV за змістом відрізнявся від проекту закону, щодо якого Конституційний Суд надав раніше позитивний висновок, що становить порушення статті 159 Конституції України та не відповідає Рішенню Конституційного Суду України від 9 червня 1998 р. у справі щодо офіційного тлумачення положень частини другої статті 158 та статті 159 Конституції України.
Комісія дійшла загального висновку про те, що Закон «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року №2222-IV слід розглядати як actum nullum ab initio [акт, недійсний з моменту виникнення], і тому він не може вважатись складовою частиною чинної Конституції України.
На наше переконання, усі вищезазначені обставини вимагають від нас долучити до аналізу ситуації Конституційний Суд. Питання, яке перед нами постало, саме в юридичному сенсі здається нам принциповим. Тому ми пропонуємо звернутися до Конституційного Суду з поданням про тлумачення статті 155, частини 2 статті 157 Конституції України, тобто запитати у Суду, чи випливає із належної правової процедури внесення змін до Конституції України можливість вчиненого 8 грудня 2004 р. Верховною Радою України взаємопов’язаного «пакетного» голосування.
Зокрема, конкретизації у формі офіційного тлумачення статей 155, частини 2 статті 157 Конституції України підлягають, на наше переконання, такі правові питання:
а) чи передбачає процедура внесення конституційних змін за правилами статті 155 Конституції України можливість взаємопов’язаного (в пакеті) голосування за внесення змін до Конституції України разом з внесенням змін до звичайного закону України?
б) чи випливає із здійсненого Верховною Радою України 8 грудня 2004 р. взаємопов’язаного («пакетного») голосування Закону України від 08.12.2004 р. № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» разом із Законом України від 08.12.2004 р., № 2221-IV «Про особливості застосування Закону України «Про вибори Президента України» при повторному голосуванні 26 грудня 2004 р.» неможливість набрання чинності Законом України від 08.12.2004 р. № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України»?
в) чи випливає із здійсненого Верховною Радою України в умовах фактичного революційного стану голосування за прийняття Закону України від 08.12.2004 р. № 2222-IV «Про внесення змін до Конституції України» неможливість набрання чинності даним Законом через порушення вимог, передбачених частиною 2 статті 157 Конституції України?
г) чи можуть взагалі вноситися зміни до Конституцій України шляхом взаємопов’язаного («пакетного») голосування цих змін разом зі змінами до поточного законодавства України?
Наприкінці аналізу дотримання вимог конституційної законності в Україні в 2005 р. ми хочемо також висловити свої застереження з приводу надання – за політичною реформою – Верховній Раді України та Президентові України можливості не тільки призначати, як це було раніше, але й звільняти з посад уже призначених ними конституційних суддів (пункт 26 частина 1 стаття 85, пункт 22 частина 1 стаття 106 Конституції України). Хоча вичерпні підстави (процесуальні гарантії) дострокового звільнення конституційних суддів з посад зазначені в Законі «Про Конституційний Суд України» 1996 р., проте реальна практика свідчить про те, що норми поточного (неконституційного) законодавчого рівня далеко не завжди беруться вищими державними посадовими особами України до уваги. Зокрема, норми саме цього юридичного рангу були проігноровані Президентом України В.Ющенком в 2005 р. при звільнені з посади Генерального прокурора України С.Піскуна. Не кращий прецедент було створено при голосуванні в парламенті України у 2006 р. питання про відставку уряду Ю.Єханурова. Тоді народні депутати України під головуванням спікера В.Литвина проігнорували процедурні норми вже й конституційного рівня.
На наше глибоке переконання, збереження повного впливу парламенту України та Президента України на професійну долю високооплачуваних й тим самим різко виділених з держапарату конституційних суддів призведе до того, що фактично перетворить їх із суддів на політичних маріонеток виконавчої та законодавчої гілок влади в державі. А це, з огляду на вимоги конституційних принципів поділу влад та верховенства права, є абсолютно неприпустимим.
Рекомендації:
1. Новообраній Верховній Раді України необхідно, щойно для цього з’явиться можливість, негайно привести до присяги вже призначених Президентом України та з’їздом суддів України конституційних суддів.
2. Новообраній Верховній Раді України необхідно, щойно для цього з’явиться можливість, призначити за виділеною їй квотою решту конституційних суддів. Після цього вона має також привести цих суддів до присяги.
3. Уповноваженим суб’єктам (Президентові України, 45-ти народним депутатам України тощо) необхідно внести до Конституційного Суду України подання щодо необхідності тлумачення статті 155, частини 2 статті 157 Конституції України, результати якого можуть законно й остаточно вирішити долю української «політичної реформи».
4. Незалежно від позитивного або негативного рішення Конституційного Суду України стосовно долі «політичної реформи,» необхідно скасувати порядок, за яким до відання Президента України та Верховної Ради України (пункт 26 частина 1 статті 85, пункт 22 частина 1 статті 106 оновленої за реформою Конституції України) віднесено не тільки призначення, але й звільнення з посад конституційних суддів.
[1] Підготовлено Євгеном Захаровим, співголовою ХПГ та головою правління УГСПЛ
[2] Текст Концепції доступний на сайті Мінюсту: http://www.minjust.gov.ua/?do=d&did=7306
[3] При оцінці використано Інформацію про виконання у 2005 році Плану дій Україна – ЄС (розпорядження Кабінету Міністрів України від 22 квітня 2005 року № 117-р), подану за матеріалами органів влади (станом на 13 лютого 2006 року). Доступно на Урядовому порталі: http://www.kmu.gov.ua/document/31423693/мониторинг_укр%2013.02.06%20-2.doc.
[4] Підготовлено конституційним експертом ХПГ В.Речицьким
[5] Зокрема, дані для цієї статті знято просто з Інтернету.
[6] Підготовлено Всеволодом Речицьким, конституційним експертом Харківської правозахисної групи.
[7] «Висновок щодо дотримання конституційної процедури під час внесення змін до Конституції України 1996 року шляхом ухвалення Закону України «Про внесення змін до Конституції України» від 8 грудня 2004 року № 2222-IV та щодо відповідності його положень загальним засадам Конституції України 1996 року і європейським стандартам», ухвалений на третьому пленарному засіданні Комісії 27 грудня 2005 року. Доступний на сайті Мін’юсту: www.minjust.gov.ua.