Права людини в Україні - 2005. XII. Економічні та соціальні права
Основними елементами міжнародного правового захисту економічних і соціальних прав є Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Європейська соціальна хартія, які покликані наповнити реальним змістом положення, проголошені Загальною декларацією прав людини (1948 р.).
Визначені в Загальній декларації економічні й соціальні права в подальшому були розвинені в Міжнародному пакті про економічні, соціальні та культурні права, який визначає і деталізує право на працю (стаття 6), право на справедливі і сприятливі умови праці (стаття 7), право створювати професійні спілки і вступати до них (стаття 8), право на соціальне забезпечення, включаючи соціальне страхування (стаття 9), право сімей, матерів, дітей і підлітків на якнайширший захист і допомогу (стаття 10), право на достатній життєвий рівень (стаття 11), право на найвищий досяжний рівень фізичного і морального здоров’я (стаття 12), право на освіту (стаття 13 і 14), право на участь у культурному житті (стаття 15), а також рівність чоловіків і жінок (стаття 3).
Положення Загальної декларації прав людини щодо соціальних прав розвиваються також Європейською соціальною хартією[2], яка виділяє:
– право на працю (зобов’язання: соціальна й економічна політика, спрямована на гарантування повної зайнятості; захист права працівника заробляти на життя вільно обраною працею; створення справедливих умов праці, особливо щодо тривалості робочого дня і розміру винагороди; боротьба проти сексуальних домагань і моральних принижень; заборона примусової праці; свобода у створенні професійних спілок та інших об’єднань, спрямованих на захист економічних і соціальних інтересів працівників; свобода кожного вступати в такі об’єднання; заохочення спільних консультацій, колективних переговорів, механізму примирення й добровільного арбітражу; право на страйк);
– право на житло (зобов’язання: будівництво житла відповідно до потреб сім’ї; зменшення числа бездомних; доступ кожного до житла; установлення цін на житло, доступних для малозабезпечених осіб; дотримання принципу рівного доступу іноземців до соціального житла);
– право на охорону здоров’я (зобов’язання: забезпечення доступного й ефективного обслуговування кожного; здійснення політики, спрямованої на попередження захворювань, передусім шляхом захисту навколишнього середовища; усунення ризиків професійних захворювань для гарантування в законодавстві й на практиці безпечних умов праці);
– право на освіту (зобов’язання: заборона найму працівників, які не досягли 15-річного віку; безкоштовна початкова й середня освіта; безкоштовні служби професійної орієнтації; професійна підготовка і перепідготовка; доступ до вищої освіти виключно на основі особистих здібностей);
– право на соціальний захист (зобов’язання: право на соціальне забезпечення, на отримання соціальної допомоги й послуг соціальних служб; право на захист від бідності; вживання особливих заходів для захисту родини й осіб літнього віку).
Європейська соціальна хартія готується до ратифікації в Україні[3], тому визначення і класифікація економічних і соціальних прав у ній має важливе значення для створення ефективних механізмів захисту цих прав в Україні.
1. Право на адекватні стандарти життя
Конституцією України встановлено, що кожен має право на достатній життєвий рівень для себе та своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло (стаття 48). Це положення Конституції є основним щодо визначення права людини на адекватні стандарти життя.
Проблема бідності й реалізації права на гідний рівень життя залишається однією із найгостріших серед усіх проблем захисту соціальних прав в Україні. Це зазначається також у Зверненні Президента України до Верховної Ради України в зв`язку з Посланням Президента України до Верховної Ради України «Про внутрішнє й зовнішнє становище України в 2005 році», де одним з основних завдань держави названо забезпечення державних стандартів та соціальні гарантії гідного рівня життя кожному громадянинові, незалежно від місця його проживання. За останній рік відбулися певні позитивні зрушення, зокрема, це можна помітити на прикладі такого соціального ідентифікатора, як середня зарплата.
Таблиця 1
Середня заробітна плата по регіонах у 2005 році [4]
(у розрахунку на одного штатного працівника, грн.)
| Січень | Лютий | Березень | Квітень | Травень | Червень | Липень | Серпень | Вересень | Жовтень | Листопад | Грудень |
Чернігівська | 454,65 | 478,98 | 532,84 | 539,72 | 570,04 | 637,88 | 641,93 | 651,37 | 643,92 | 666,93 | 681,41 | 741,93 |
Тернопільська | 414,87 | 447,72 | 478,31 | 502,87 | 516,08 | 614,86 | 547,74 | 540,10 | 588,79 | 627,22 | 637,35 | 749,13 |
Волинська | 450,13 | 462,26 | 503,64 | 525,72 | 556,56 | 604,48 | 620,48 | 619,73 | 630,37 | 666,65 | 684,44 | 773,62 |
Житомирська | 460,78 | 486,52 | 530,82 | 545,33 | 569,64 | 650,41 | 632,84 | 610,67 | 637,29 | 670,94 | 683,02 | 775,81 |
Вінницька | 456,40 | 478,09 | 525,58 | 536,75 | 559,97 | 613,16 | 625,85 | 626,10 | 652,25 | 677,91 | 677,75 | 786,71 |
Хмельницька | 454,21 | 473,53 | 507,72 | 523,51 | 548,83 | 598,77 | 608,30 | 600,60 | 613,26 | 640,91 | 661,74 | 791,46 |
Черкаська | 486,32 | 507,77 | 561,57 | 582,64 | 614,27 | 654,53 | 681,57 | 674,05 | 694,94 | 727,68 | 732,51 | 799,63 |
Херсонська | 476,36 | 502,30 | 541,92 | 564,17 | 595,48 | 649,98 | 661,32 | 635,68 | 670,07 | 706,86 | 704,54 | 799,75 |
Кіровоградська | 488,34 | 501,38 | 539,44 | 565,12 | 592,91 | 633,64 | 663,96 | 656,46 | 669,59 | 694,87 | 706,28 | 800,82 |
Сумська | 507,40 | 533,21 | 595,33 | 599,82 | 632,66 | 685,20 | 701,83 | 718,63 | 702,33 | 744,12 | 744,12 | 814,04 |
Чернівецька | 476,82 | 494,23 | 540,84 | 551,69 | 576,62 | 627,63 | 662,08 | 641,64 | 670,45 | 694,66 | 704,30 | 823,82 |
Рівненська | 561,07 | 585,71 | 630,97 | 629,74 | 646,02 | 685,72 | 700,98 | 684,30 | 700,04 | 753,46 | 762,55 | 886,40 |
Львівська | 548,39 | 601,86 | 641,76 | 648,73 | 675,73 | 737,97 | 741,74 | 743,24 | 765,68 | 784,13 | 787,34 | 891,37 |
Закарпатська | 502,16 | 534,71 | 594,62 | 593,64 | 623,58 | 683,47 | 696,72 | 675,33 | 724,55 | 726,38 | 759,83 | 899,66 |
Івано-Франківська | 555,46 | 601,63 | 644,07 | 652,66 | 674,55 | 761,11 | 751,33 | 778,64 | 756,69 | 775,44 | 778,14 | 907,77 |
АР Крим | 575,97 | 582,90 | 647,62 | 651,58 | 697,95 | 739,41 | 778,20 | 771,17 | 791,35 | 800,83 | 812,59 | 922,32 |
Полтавська | 606,92 | 672,34 | 663,26 | 691,11 | 712,29 | 762,91 | 801,77 | 812,90 | 798,32 | 814,36 | 832,06 | 940,32 |
Миколаївська | 612,47 | 636,76 | 680,59 | 674,18 | 719,00 | 763,70 | 779,90 | 740,56 | 791,90 | 795,89 | 825,62 | 943,85 |
Харківська | 596,08 | 650,06 | 671,00 | 691,77 | 713,98 | 771,66 | 787,54 | 784,98 | 813,34 | 840,69 | 850,52 | 945,93 |
Одеська | 640,02 | 647,75 | 688,24 | 685,48 | 739,87 | 791,65 | 794,39 | 773,39 | 804,79 | 832,54 | 845,76 | 981,77 |
Луганська | 642,87 | 670,49 | 741,59 | 734,16 | 778,71 | 812,86 | 836,33 | 844,50 | 874,81 | 869,54 | 891,75 | 982,60 |
Київська | 651,70 | 675,10 | 719,28 | 743,92 | 760,95 | 816,91 | 850,69 | 848,92 | 856,09 | 912,28 | 901,11 | 1019,92 |
Запорізька | 721,51 | 735,01 | 795,78 | 793,72 | 849,83 | 865,80 | 895,84 | 883,05 | 905,86 | 932,73 | 936,36 | 1027,10 |
м. Севастополь | 630,85 | 689,21 | 711,04 | 725,89 | 762,45 | 806,79 | 833,12 | 796,99 | 861,11 | 876,34 | 882,50 | 1071,17 |
Дніпропетровська | 771,09 | 736,82 | 823,75 | 858,97 | 879,98 | 918,91 | 954,87 | 943,60 | 974,76 | 990,44 | 998,10 | 1117,12 |
Донецька | 784,69 | 801,01 | 908,91 | 889,15 | 914,90 | 969,15 | 986,38 | 998,85 | 1026,93 | 1041,97 | 1067,62 | 1157,95 |
м. Київ | 1024,76 | 1099,85 | 1142,50 | 1189,19 | 1224,76 | 1382,40 | 1361,43 | 1324,64 | 1368,02 | 1423,77 | 1450,36 | 1755,08 |
Україна | 640,86 | 666,76 | 722,01 | 733,73 | 764,29 | 823,10 | 837,45 | 831,06 | 856,02 | 882,10 | 896,58 | 1019,71 |
Крім того, за даними Державного комітету статистики України номінальні доходи населення за січень-листопад 2005 р. порівняно з аналогічним періодом 2004 р. збільшились на 38,1%. Наявні доходи, які можуть бути використані населенням на придбання товарів та послуг, збільшились на 36,4%. Наявні доходи в розрахунку на одну особу за січень-листопад 2005 р. становили 5244,3 грн. проти 3816 грн. за аналогічний період 2004 р[5].
Незважаючи на це, за даними статистики межа бідності складає 263 гривні на одну людину на місяць. Цей показник визначає граничну межу, за якою наступають бідність й убогість. Таким чином, 13 млн. громадян України (а це понад 28% населення) сьогодні перебувають за межею бідності, при цьому 55% бідного населення відносяться до категорії вкрай бідних. Глибина бідності становить 25%, тобто бідному населенню до межі бідності не вистачає 65 гривень. При цьому сукупний дефіцит доходів бідних становить 826 млн. гривень на місяць. Згідно з нещодавнім дослідженням, проведеним Міжнародною організацією праці спільно з ПРООН, 46,8% населення вважали себе дуже бідними, а ще 36,9% визначили себе як «незаможні.»
Порівнюючи середні витрати на одну особу бідного населення, що становлять 198 гривень на місяць, і витрати в середньому по країні (412 грн.), ми побачимо, що витрати бідного населення в 2 рази нижчі. Залишається високим рівень бідності серед родин з дітьми – 35% проти 19% серед родин без дітей. Як показує статистика, цей рівень залежить від місцевості проживання: чим менше розмір населеного пункту, тим вище відсоток бідного населення. Рівень бідності в сільській місцевості становить 35% проти 20% у середньому у великих містах.
По-різному складається ситуація й у регіонах України. Серед регіонів із підвищеним рівнем бідності – Автономна Республіка Крим, Хмельницька, Рівненська, Чернігівська й Волинська області (понад 37% бідних). Не набагато краща ситуація в Івано-Франківській, Тернопільській, Миколаївській й Одеській областях. Найкраще становище сьогодні в місті Києві, Донецькій і Полтавській областях.
Крім того, слід зазначити, що зростання заробітної плати відбувається в експортно-орієнтованих галузях, зокрема, найбільше отримують працівники підприємств з виробництва коксу, продуктів нафтопереробки та металургії. Зарплата цих працівників в 1,7-2 рази перевищує середній показник. Водночас зарплати працівників сільського, рибного господарств, охорони здоров’я і соціальної допомоги залишаються значно нижчими. І до сьогодні поглиблюється розрив у зарплаті працівників різних галузей, що веде до порушення прав громадян України на адекватні стандарти життя.
Державна політика у сфері регулювання мінімальної оплати праці також є одним із ключових чинників боротьби із бідністю. В українському законодавстві мінімальна зарплата визначається як законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт)[6]. Водночас, для визначення адекватності розміру мінімальної зарплати, важливим є порівняння її із прожитковим мінімумом, показником, який визначає рівень доходів громадян, достатніх для забезпечення нормального функціонування організму людини, збереження його здоров’я, набору продуктів харчування, а також мінімального набору непродовольчих товарів та мінімального набору послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості. Динаміка зростання мінімальної зарплати в 2005 р. відображається в Таблиці 2.
Таблиця 2
Мінімальна заробітна плата в 2005 р.
Розмір мінімальної зарплати | ||
332 грн. | 01.09.2005 – 31.12.2005 | _"_ |
Розмір прожиткового мінімуму, встановлений Законом України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2005 рік» на одну особу в розрахунку на місяць у розмірі 423 гривень, а також для тих, хто відноситься до основних соціальних і демографічних груп населення:
- дітей віком до 6 років – 376 гривень;
- дітей віком від 6 до 18 років – 468 гривень;
- працездатних осіб – 453 гривень;
- осіб, які втратили працездатність, – 332 гривень.
Просте порівняння дає змогу зрозуміти, що Україна не забезпечує достатній життєвий рівень для своїх громадян, а також те, що проблема забезпечення цього конституційного права залишається невирішеною.
У контексті встановлення в Україні прожиткового мінімуму в 2005 році виникали правові колізії, які вносили непередбачуваність у застосування цього показника. Зокрема, було встановлено два різних розміри прожиткового мінімуму в Законі України «Про затвердження прожиткового мінімуму на 2005 рік» і в Законі України «Про державний бюджет на 2005 рік», які набирали чинності одночасно[7]. Ця правова колізія була виправлена лише в кінці березня 2005 р.[8], як результат великої кількості звернень з приводу застосування прожиткового мінімуму в Україні. Крім того, недосконалою залишається і сама методика розрахунку прожиткового мінімуму, яка базується на середніх цінах споживчих товарів, що призводить до помилкової оцінки цього показника.
Недоліки державного управління в Україні дуже яскраво проявляються, зокрема, у нездатності скористатися певним економічним зростанням, що відбувається в країні, починаючи з 2000 року, для стійкого зниження рівня бідності або суттєвого поліпшення соціальної політики. Впродовж останніх 10 років соціальна політика в основному знаходиться позаду макроекономічної стабілізації та розвитку приватного сектора. Як зазначається в Аналізі соціально-економічної політики «Нова хвиля реформ на шляху до успіху», який був проведений Комісією «Блакитної стрічки» у 2005 році, трьома найбільш виразними симптомами соціального нездужання, що триває попри економічне зростання, є такі демографічні симптоми:
– рівень народжуваності в Україні є незвичайно низьким (1,2 дітей на жінку – один із найнижчих рівнів у світі);
– низький рівень очікуваної тривалості життя (62 роки для чоловіків – один із найнижчих у регіоні);
– масова трудова міграція.
Унаслідок усіх цих чинників населення країни зменшується. За період з 1997 р. по 2005 рік воно зменшилось з 50,2 до 47,2 мільйона[9]. За цей самий період середній вік населення виріс з 36,5 до 39 років.
Не можна не відзначити також проблеми, які виникли щодо забезпечення громадян України житлом. Держава не тільки не створювала умов, за яких громадянам, які потребують соціального захисту, надається житло безоплатно або за доступну для них плату, але й були спроби порушити конституційні права громадян на житло.
Яскравим прикладом є спроби прийняття нового Житлового кодексу України (законопроект № 3584 від 8 серпня 2005 р.[10]). Слід зауважити, що в проекті чітко простежувалася основна його мета – виселення із житла без надання іншого, причому не тільки в судовому порядку, а й у порядку, встановленому цим Кодексом (стаття 91 проекту), що суперечило статті 47 Конституції України. Крім того, цим кодексом звужувався зміст та обсяг існуючих прав громадян щодо безстрокового користування житловими приміщеннями. Цим значно погіршувалися права громадян у порівнянні із чинним кодексом, оскільки після закінчення терміну договору з найму житла наймодавець вправі виселити наймача без надання іншого житла. Також у проекті містилася норма про виселення громадян без надання іншого житла щодо наймачів, які не вносять плату за житло за шість місяців, і це призвело б до масового виселення громадян у той час, як рівень грошових доходів більшої частини населення залишається нижче прожиткового мінімуму, а заборгованість по заробітній платі та соціальним виплатам залишаються все ще значними. Це викликало великий супротив громадськості, і в результаті численних звернень громадян і правозахисних організацій Верховна Рада України 4 жовтня 2005 р. відхилила новий Житловий кодекс України.
Експерти наголошують, що саме соціальна політика має бути пріоритетним напрямком у діяльності держави. Однак це не означає, що країна має витрачати більше коштів на соціальні потреби. Існуючі програми страждають від бюрократичної зацентралізованості та наскрізної корупції. Вони мають стати більш гнучкими та ефективними[11].
Але поки що соціальна політика є здебільшого декларативною, що підтверджує декларативне виконання Україною в 2005 році Стратегії подолання бідності. Стратегія передбачала реалізацію в цьому році третього етапу програми, суть якого в посиленні орієнтації економічних процесів на більш ефективне задоволення потреб людини, зменшення глибини бідності серед найбільш уразливих верств населення, функціонування програм соціального захисту і створення ефективної системи соціального страхування[12]. І до сьогодні при реалізації цього етапу основна увага концентрується на проблемах фінансового забезпечення та створення ефективної управлінської системи соціальної допомоги.[13] І це стає однією із причин, що реальні результати виконання Стратегії залишаються далеко позаду запланованих. Зокрема, як зазначається в листі Міністерства праці та соціальної політики України від 3 лютого 2006 р. №2/18/157-06, незважаючи на усі проведені заходи щодо подолання бідності, рівень бідності зріс на 0,7 % і становив 27,3 %, а рівень крайньої форми бідності зріс на 0,5 %.[14]
2. Право на соціальний захист
Конституція України визначає, що громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом (стаття 46).
Для гарантування цього конституційного права держава створює систему соціальної допомоги, яка б гарантувала соціальний захист громадянам України. Становлення такої системи в Україні відбувалось в декілька етапів.
У перші роки незалежності фінансування всіх видів допомоги здійснювалося, як і раніше, у радянський час, із коштів Державного бюджету і єдиного Фонду соціального страхування. З 1 січня 1993 року вступив у дію Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», відповідно до якого розмір усіх видів допомоги становив 100% заробітку (доходу) для всіх працюючих і непрацюючих. Норми цього закону виконувалися через постанови Кабінету Міністрів України, які визначали набагато менший розмір відповідних виплат. Наприклад, допомога з вагітності й пологів становила 25% мінімальної заробітної плати (18 гривень), одноразова допомога при народженні дитини передбачалася в чотириразовому розмірі мінімальної заробітної плати, а насправді виплачувалося всього 25% (74 гривні), грошові виплати матерям, зайнятим доглядом за трьома й більше дітьми, становили 18 гривень, допомога на дітей самотнім матерям – 15 гривень. Можливості Державного бюджету не забезпечували на необхідному рівні виплату всіх видів соціальної допомоги.
Тому з метою реального підвищення всіх видів соціальної допомоги Верховна Рада України прийняла Концепцію соціального забезпечення населення України, у якій були закладені нові підходи через принципи соціального страхування, передбачені соціальні виплати за рахунок страхових внесків роботодавців і найманих робітників.
Наступним етапом реформування стало прийняття й введення в дію Основ законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування й законів по окремих видах соціального страхування.
Загальновідомо, що сьогодні в Україні діють чотири таких фонди:
1) Фонд страхування від нещасного випадку на виробництві й професійному захворюванні, які призвели до втрати працездатності;
2) Фонд страхування на випадок безробіття;
3) Фонд страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й витратами, обумовленими народженням і похованням.
4) Пенсійний фонд.
Перші три фонди створені й діють із 2001 року, Пенсійний фонд почав працювати з 1 січня 2004 року.
Соціальне забезпечення є пріоритетом діяльності нового уряду, і це відображено й у Програмі діяльності уряду, і вже в перших його діях: 81 % цьогорічного бюджету спрямовано на соціальні видатки, що є найбільшим показником за всю історію України. Уперше мінімальна пенсія сягнула рівня прожиткового мінімуму для непрацездатних – 332 гривні. Розпочато ліквідацію пенсійної зрівнялівки. Якщо до 1 квітня лише 10 % пенсіонерів отримували пенсію, вищу за мінімальну, то тепер 53 %. До 8,5 тис. гривень збільшено допомогу при народженні дитини. Дещо зросли допомоги на дітей-сиріт, дітей-інвалідів, інвалідам з дитинства, малозабезпеченим самотнім матерям. У той же час необхідно відзначити, що виплати, які фінансуються з Державного бюджету, у більшості не досягають прожиткового мінімуму. Крім того, не відбулося підвищення ефективності використання наявних фондів соціального страхування, в тому числі шляхом збільшення прозорості системи соціального забезпечення та уникнення оплати допомоги тим людям, які насправді цього не потребують.
Слід одразу окремо зазначити, що відповідно до Закону про пенсійне забезпечення мінімальна пенсія встановлюється лише за віком при наявності відповідного робочого стажу. Відповідно ця мінімальна пенсія зменшується пропорційно до нестачі років до загального пенсійного стажу. У наслідок цього насправді багато громадян отримують пенсію часом навіть суттєво нижчу від мінімальної через те, що не можуть підтвердити з тих чи інших причин наявність стажу роботи.
Для визначення розміру виплат державної допомоги громадянам, незастрахованим у системі соціального страхування, застосовується такий показник, як рівень забезпечення прожиткового мінімуму. У результаті при визначенні права на деякі види соціальної допомоги держава виходить не з величини прожиткового мінімуму, а з фіксованих у Законі про Державний бюджет сум, які є значно нижчими.
Що стосується допомоги по безробіттю, то вона також не відповідає прожитковому мінімуму й становить для застрахованих осіб 135 гривень, а для незастрахованих – 108 гривень[15]. Але при цьому потрібно розуміти, що цей вид допомоги не може зростати випереджаючими темпами у порівнянні із заробітною платою, він повинен, насамперед, забезпечувати функцію стимулювання до праці й не породжувати утриманських настроїв у суспільстві.
Також недостатнім залишається розмір допомоги з догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Для застрахованих осіб цей вид допомоги становить 104 гривні, для незастрахованих – 90 гривень.
Паралельно із системою соціального страхування в умовах ринкових перетворень була створена система соціальної допомоги, що, у першу чергу, складається з допомоги родинам з дітьми, державної соціальної допомоги малозабезпеченим родинам, дітям-інвалідам, інвалідам з дитинства й інших категорій.
До найбільш значимих досягнень останніх років у сфері надання соціальної допомоги можна віднести також заміну джерел фінансування соціальних програм. Після централізації виплат з Державного бюджету переважна більшість виплат здійснювалася за рахунок субвенцій, внаслідок чого поступово були ліквідовані заборгованості перед одержувачами. Введення твердого контролю над фінансуванням допомоги родинам з дітьми й малозабезпеченим родинам дозволило протягом 2005 року стабілізувати їхню виплату. Але при всьому цьому соціальні виплати все-таки не досягають передбаченого Конституцією рівня прожиткового мінімуму.
Комітет Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці здійснював парламентський контроль за виконанням всіх законів України по соціальному страхуванню, що дало можливість виявити ряд недоліків:
1) виявлені порушення нормативно-правових актів, затверджених правліннями фондів;
2) установлені випадки перевищення повноважень головами правлінь фондів;
3) практика формування страхових тарифів і внесків здійснювалася з порушенням базових законів;
4) були непоодинокі випадки ігнорування принципів соціального партнерства й спроби виконавчої влади впливати на діяльність фондів.
За результатами контролю Комітет висунув пропозиції про внесення змін у статутні документи фондів. На виконання рекомендацій Комітету Кабінет Міністрів вніс законопроекти по всіх видах соціального страхування, спрямовані на вдосконалювання законодавчої бази.
У Фонді соціального страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності в 2005 році виникла ситуація, коли на засіданні правління фонду 15 квітня на вимогу Міністра праці й соціальної політики було ухвалене рішення про скорочення розміру коштів на виплату допомоги з тимчасової непрацездатності на 86 млн. гривень і на 50% скорочені витрати на санаторно-курортне лікування. Усе це було зроблено тільки для того, щоб виконати обіцянку Президента України про підвищення розміру допомоги при народженні дитини до рівня 8,5 тис. гривень. Тобто на шкоду іншим соціально незахищеним категоріям населення виконуються спроби реалізувати передвиборну обіцянку, порушивши законодавство.
За рішенням Комітету дію постанови правління фонду припинено. Виникає питання: чому виконавчі органи не передбачили вирішення цієї проблеми через фінансування з Державного бюджету? Чому тільки 158 млн. гривень передбачено для компенсації фонду з Держбюджету, у той час як для цього потрібно мінімум 700 млн. гривень? І чому виплата цієї допомоги розтягнута на цілий рік, коли по своїй природі вона є одноразовою?
Уряд також визнає, що є проблема непрозорості роботи страхових фондів. Зокрема, Міністр праці та соціальної політики Кириленко В.А. відзначав, що проведені протягом 2005 р. перевірки засвідчують, що багатомільйонні суми страхових коштів витрачалися неефективно. Наприклад, стосовно службових осіб Фонду соціального страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності Генеральною прокуратурою порушено кримінальну справу за ознакою злочину відповідно до частини другої статті 364 Кримінального кодексу. Упродовж 2005 року директорів трьох фондів соціального страхування звільнено, змінені бюджети двох фондів, зменшується число видаткових статей, через які, як правило, здійснювалися зловживання.
Викликає тривогу також порядок формування розміру страхових внесків. Повністю порушується система, коли необхідно просто підрахувати витрати на матеріальне забезпечення й надання соціальних послуг для застрахованих осіб відповідно до діючого законодавства, і на цій основі розрахувати розміри внесків. Замість цього з боку Міністерства праці й соціальної політики (попереднього складу) надійшла команда про середній розмір страхового тарифу, що надалі привело до фінансової нестабільності роботи фондів, а точніше до дефіциту, обчислювальному сотнями мільйонів гривень.
Крім цього, Законом України про Державний бюджет щорічно, починаючи з 2002 року, на фонди соціального страхування покладають нецільові виплати, які не передбачені базовими законами. Тільки з Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві за період з 2002 року було вилучено 314 млн. гривень на погашення заборгованості по одноразовій допомозі й відшкодуванню збитків. Два роки поспіль законами про Державний бюджет на Фонд соціального страхування на випадок безробіття покладається обов’язок оплачувати витрати на соціальні послуги й матеріальне забезпечення незастрахованим особам, на що тільки в 2004 році з фонду вилучено більше 90 млн. гривень. На Фонд соціального страхування в зв’язку з тимчасовою втратою працездатності покладають обов’язки з оплати перших п’яти днів тимчасової непрацездатності для бюджетних організацій, що також суперечить базовому закону й приводить фонд до додаткових витрат на суму більше 100 млн. гривень щорічно.
Усе це викликає не просто тривогу за стабільну роботу фондів, але й суперечливе ставлення до органів виконавчої влади, які замість здійснення належного нагляду за роботою фондів прямо втручаються в їхню фінансову діяльність, грубо порушуючи чинне законодавство.
Викликає сумнів доцільність того, що на чолі правління двох фондів – у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності й на випадок безробіття – стоять заступники міністра праці й соціальної політики, представники того органу, що має здійснювати контроль за їхньою діяльністю. Зрозуміло, що вони не можуть висловити об’єктивну точку зору правління, яка може не збігатися з думкою міністра. Таким чином, принципи соціального партнерства, закладені в базових законах, грубо порушуються саме з боку органу державної влади, що має здійснювати нагляд за діяльністю фондів через призму закону.
Не можна залишити без уваги й питання єдиного соціального податку. Відповідний законопроект неодноразово розглядався Верховною Радою й з цього питання не знаходив підтримки в народних депутатів, однак з боку Міністерства праці й соціальної політики звучать пропозиції про необхідність його впровадження.
На жаль, однозначно на користь єдиного соціального податку й дворазового зменшення відрахувань у соціальні фонди висловився і Президент України В. Ющенко в прямому ефірі 12 травня 2005 р. Але Президент не сказав, за рахунок чого поповняться відсутні кошти фондів. За рахунок бюджету? Навряд чи він сам поповниться незаконним чином за рахунок коштів соціального страхування. Тоді залишається єдине джерело – застраховані особи, тобто громадяни України. Якщо так, то для найманих робітників це обернеться непосильною ношею й втратою не менш 20% заробітної плати.
При цьому, заборгованість із виплати соціальної допомоги, передбаченої Законом України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», на 1 грудня 2005 р. становила 2,7 тис. грн.
Розглядаючи питання про єдиний соціальний внесок, потрібно розуміти, що таке реформування системи соціального страхування може привести до її повного руйнування, оскільки передача навіть окремих подібних функцій в один орган викликає сумнів у частині цільового використання коштів цих фондів.
Слід зазначити, що розрізняються бази нарахування страхових внесків і зборів у ці фонди, форми фінансової звітності, звітні періоди, зрештою, різні категорії платників цих внесків. Таким чином, об’єднання страхових внесків на всі види соціального страхування в єдиний соціальний податок приведе до надзвичайної плутанини в платежах.
Основні аргументи міністерства звучать так: чотири фонди, чотири платежі, чотири суб’єкти, що перевіряють, – це багато, потрібно створення єдиного органу. На сьогоднішній день немає ні схеми об’єднання, ні розрахунків, ні механізму, ні фінансування, ні фінансово-економічного прогнозу.
Крім того, не введений у дію п’ятий вид обов’язкового державного соціального страхування – медичне страхування. Рішенням Конституційного Суду України сплата страхових внесків на цей вид соціального страхування передбачена тільки роботодавцями. Це свідчить про те, що введення єдиного соціального податку не може бути законодавчо й практично прогнозовано без завершення повного формування системи всіх видів соціального страхування.
Очевидно, варто також звернути увагу на негативний досвід Російської Федерації, де застосовується єдиний соціальний податок, що існує з 1999 року, але він не досяг очікуваних результатів і тих цілей, заради яких уводився. Зниження соціального навантаження на роботодавця (з 36% до 26%) не стало стимулом для легалізації заробітної плати. Фінансові ресурси фондів вичерпали себе, кошти дотуються з федерального бюджету. На відміну від Росії, ми не можемо розраховувати на наш бюджет ні в найближчій, ні в середньостроковій перспективі.
Украй нерозумним буде руйнування працюючої системи соціального захисту громадян України. І до цього питання необхідно підходити дуже обережно й не нав’язувати економічно й соціально необґрунтовані зміни.
Пенсійна система на сьогодні є найбільш реформованою системою соціальної сфери в Україні. Але в ній і надалі збереглась тенденція збільшення витрат солідарної системи пенсійного страхування. Значне зростання пенсійних виплат призвело до зростання витрат пенсійних фондів з 9% (в 2004 році) до 14-16% від ВВП в 2005 році. До цього слід додати 26 різних законів, якими регулюються питання пенсійного забезпечення, наявність численних пільг зі сплати пенсійних внесків і, нарешті, співвідношення пенсіонерів та працюючих, чисельність яких скоро може зрівнятися.
Збільшена сума пенсійних витрат у сьогоднішніх умовах видається нереалістичною й нестійкою для фінансування навіть у короткотерміновому періоді. Збільшення пенсійних витрат може створити нову проблему пенсійних заборгованостей і невиконаних зобов’язань пенсійної системи, а також призвести до збільшення інфляції. Спроби фінансувати розширену систему за допомогою надмірних соціальних внесків приватних підприємців стимулюватиме їх «вихід у тінь». Окрім того, існуюча система не стимулює роботодавця сплачувати пенсійні внески з відносно низьких зарплат, роблячи більш вигідним сплату мінімального внеску та отримання трудового стажу.
У 2005 році продовжувала існувати проблема, викликана Постановою Кабінету Міністрів України №1783 від 20 листопада 2003 року про заходи щодо поліпшення пенсійного забезпечення громадян, якою змінені офіційні показники середньої заробітної плати в Україні за 1958–91 роки та за 2002 рік, тобто кожному пенсіонерові не додано від 25 до 124 гривень залежно від стажу роботи і розміру колишньої заробітної плати.
Найбільше при такому «коригуванні» середньої заробітної плати постраждали вчителі, лікарі, працівники культури, аграрного сектора. Наслідком такого нововведення стала така цікава закономірність: чим старший пенсіонер, тим менший у нього розмір пенсії. У своїх зверненнях пенсіонери, які зверталися до Комітету ВР у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів, постійно порушували питання, що зазначена постанова уряду має бути скасована як така, що суперечить Конституції України, фальсифікує державну статистику стосовно середньої заробітної плати в Україні і відкриває можливості для подальшої фальсифікації, утиску матеріальних і фінансових прав пенсіонерів, принижує їх честь і гідність. На жаль, і минулий, і нинішній уряд вважають, що ця постанова є правомірною.
Загальне невдоволення спричинила зрівнялівка в рівнях пенсій, до якої вдався уряд, прийнявши Постанову від 18 вересня 2004 року про підвищення рівня пенсійного забезпечення. Цією постановою в один ряд були поставлені інваліди, ветерани праці і війни, особи, які мають особливі заслуги перед Україною, а також ті, хто абияк і абиде пропрацював кілька років.
Важливим кроком зміни ситуації щодо запровадження пенсійного страхування, відходу від зрівнялівки в пенсіях було прийняття 23 грудня 2004 року Закону України «Про внесення змін до Закону України» «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», яким установили мінімальний розмір пенсії за віком на рівні прожиткового мінімуму і відповідно підвищення розміру пенсії залежно від трудового внеску. На жаль, реалізація цього закону затяглася в часі, лише в квітні 2005 року розпочалася виплата пенсій у новому розмірі та доплат до цих пенсій.
Дискусійними і проблемними залишаються питання розміру коефіцієнту страхового стажу в солідарній системі, відсотка індексації пенсії залежно від зростання середньої заробітної плати. Запровадження показника страхового стажу у співвідношенні 1% за 1 рік роботи в 2 рази зменшує рівень пенсії порівняно з порядком розрахунку, який був передбачений Законом України про пенсійне забезпечення. Це оцінюється багатьма громадянами як порушення статті 22 Конституції України, згідно з якою при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.
Для вирішення вищезгаданих проблем Кабінет міністрів України бачить такі шляхи збалансування фінансів Пенсійного фонду.
1. Виведення з тіні вже наявних і створення нових робочих місць, а також перегляд пільг зі сплати внесків на пенсійне страхування, що розширить базу збирання внесків.
2. Зростання заробітної плати, яка має стати головним джерелом доходів населення.
3. Усе пенсійне законодавство слід привести до єдиних принципів, звівши його якщо не до одного, то принаймні, до кількох системних законів.
4. Поруч із солідарною, треба все-таки створити накопичувальну пенсійну систему, як це передбачено новим базовим законом.
Водночас, для того щоб зробити систему пенсійного забезпечення насправді ефективною, Комісія «Блакитної стрічки» рекомендує[16]:
– Перший та другий рівень пенсійної системи повинні фінансуватися в повному обсязі. Взяти до уваги загальні витрати та при необхідності зменшити їх. Зменшення в загальних витратах може бути досягнуто екстенсивно та через упорядкування правил передчасного виходу на пенсію. Вік виходу на пенсію має бути збільшений.
– Треба терміново розробити стратегію розвитку накопичувальної системи, тому що існуюче законодавство не дає чіткої відповіді, як це має бути зроблено. Особливої уваги, з точки погляду пенсійної реформи, також потребує розробка стратегії зростання зайнятості та наймом, яка створює основу збільшення надходжень до Пенсійного фонду.
– Установлення сильних професійних органів управління, що незалежні політично. Посилення органів нагляду над фінансовим ринком має стати пріоритетом. Щодо Пенсійного фонду другого рівня, у першу чергу, має бути посилена незалежність та вплив виконавчого директора Накопичувального фонду. Члени фонду повинні бути відповідно оцінені за професійність. Протягом терміну виконання їхніх повноважень вони повинні бути захищені від дострокового звільнення їх від виконуваних обов’язків (за винятком вчинення злочинів).
– Створити конкуренцію між приватними керуючими пенсійних фондів другого рівня пенсійної системи. У той час, коли Накопичувальний фонд наймає менеджерів по управлінню активами з метою максимізації прибутку, він може також спрямувати інвестиції в проекти і сектори, що відповідають національним інтересам.
І на кінець, потрібно відзначити висновки Рахункової палати України щодо ефективності діяльності Пенсійної фонду України [17].
1. Реформування системи пенсійного забезпечення в Україні проводиться в умовах істотного пенсійного навантаження на роботодавців, низького рівня задекларованої заробітної плати та тіньової зайнятості значної частини працездатного населення, що уповільнює вдосконалення солідарної системи та ускладнює формування бюджету Пенсійного фонду.
2. Відсутність системності в проведенні пенсійної реформи, випереджувальне підвищення розмірів пенсій, порівняно зі збільшенням фонду оплати праці, на фоні розтягнутого в часі до десяти років розширення джерел доходів Пенсійного фонду та поетапного звільнення його від невластивих витрат розбалансовують бюджет Пенсійного фонду.
3. Незважаючи на зростання доходів бюджету Пенсійного фонду в 2004 році, порівняно з попереднім роком, майже наполовину, а в 2005 році, за прогнозом, ще на 83,5 відсотків, формування їх було неповним, а обсяги – недостатніми. Це пов’язано не тільки з тінізацією доходів працюючих осіб, але й законодавчим обмеженням джерел доходів.
4. Управління пенсійними коштами здійснювалося неефективно. Значні їх обсяги відволікалися на фінансування невластивих Пенсійному фонду видатків. Основною причиною зазначеного є встановлення в законах про державний бюджет на відповідний рік за більшістю бюджетних програм з виплати пенсій, призначених за різними пенсійними програмами, а також нормативно-правовими актами видатків не на поточне фінансування виплати пенсій, а на відшкодування уже здійснених Пенсійним фондом виплат, що створює сприятливі умови для відстрочення виконання зобов’язань державного бюджету та цільових фондів перед Пенсійним фондом.
5. Поступове звільнення Пенсійного фонду від невластивих йому витрат, а також покладання на нього законами про державний бюджет на відповідний рік та нормативно-правовими актами, всупереч статтям 9 та 73 Закону, видатків, джерелом фінансування яких є кошти державного бюджету, спричинили додаткове навантаження на власні кошти Пенсійного фонду в 2004 році в обсязі 8657,3 млн. грн., що склало 26,7 відсотків видатків на виплату пенсій, у І кварталі 2005 року – 1180,6 млн. грн. або 12,4 відсотка.
6. Управління Пенсійним фондом страховими коштами супроводжувалося окремими порушеннями фінансової дисципліни, які призвели до недоотримання доходів, додаткового навантаження на бюджет Пенсійного фонду, заниження кредиторської заборгованості.
7. Підвищення мінімального розміру пенсії за віком до рівня прожиткового мінімуму, неспівставне з рівнем зростання мінімальної та середньої в галузях економіки заробітної плати, зруйнувало диференціацію в розмірах пенсій та повернуло до зрівнялівки в пенсіях низько- та середньооплачуваних категорій громадян, що неминуче поглибить проблему приховування заробітної плати від оподаткування та негативно вплине на доходи бюджету Пенсійного фонду.
8. Правове забезпечення сплати страхових внесків, призначення і виплати пенсій та допомог містить ряд невідповідностей та невизначеностей, що негативно позначається на реалізації громадянами права на пенсійне забезпечення і державну підтримку або призводить до неефективного використання коштів Пенсійного фонду.
Залишається актуальною проблема соціального захисту людей, які постраждали від аварії на Чорнобильській АЕС. Тут потрібно чітко усвідомлювати, що подолання наслідків Чорнобильської катастрофи – це багатопланова проблема. Це не лише подолання бідності через мізерні соціальні чорнобильські виплати, це й подолання наслідків Чорнобильської катастрофи в рамках безпосереднього забезпечення радіаційної безпеки, належного медичного обслуговування, житла, обов’язкового працевлаштування людей у разі їх переселення.
На сьогодні соціальний захист чорнобильців здійснюється згідно із Законом «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», прийнятого в 1991 році, ще за часів Радянського Союзу. Від самого початку цей закон не виконувався на 100%, максимальне фінансування було на рівні 57%. За даними Міністерства праці та соціальної політики України, для виконання закону в повному обсязі потрібно 23 млрд. гривень. Таких коштів у бюджеті немає, а відповідно держава й надалі продовжує порушувати нею ж встановлені зобов’язання щодо соціального забезпечення цієї групи населення України.
Зобов’язання держави із утвердження соціальних і економічних прав припускають, що держава ці права не порушує сама, захищає від порушень (державними й приватними організаціями) і забезпечує їх реалізацію (виділяє необхідні фінансові ресурси і вживає інституціональних заходів). Потрібно констатувати, що у виконанні Україною положень Міжнародного пакту про соціальні, економічні і культурні права є значні проблеми в усіх трьох механізмах реалізації прав.
3. Право на працю
Стаття 43 Конституції України визначає:
– кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;
– держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб;
– кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом;
– використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах забороняється;
– громадянам гарантується захист від незаконного звільнення;
– право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.
Недоліком багатьох статей Конституції, які містять у собі різного роду соціальні гарантії, є те, що вони побудовані таким чином, що потребують додаткового тлумачення. Зокрема, це характерно й для права на працю, і в другій частині статті, яка регулює це право, є формулювання про те, що «держава створює умови для ...». Важко визначити, що відбувається, коли держава не створює умов для реалізації конституційного права. Чи означатиме це, що право тоді не може бути реалізоване? Так, право на працю гарантується кожному. Проте стаття передбачає, що держава має створити умови для повного здійснення громадянами права на працю, а також гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Ніхто не знає, скільки років знадобиться державі, аби створити такі умови[18].
За даними Державного комітету статистики України за січень-вересень 2005 р. середньомісячна чисельність економічно активного населення віком 15–70 років становила 22,3 млн. осіб, з них 20,7 млн. осіб, або 93,0%, були зайняті економічною діяльністю, решта – не мали роботи, але активно її шукали та були готові приступити до неї, тобто відповідно до методології Міжнародної організації праці (МОП) класифікувалися як безробітні. Середньомісячна кількість безробітних становила 1,5 млн. осіб, або 7,6% від чисельності економічно активного населення зазначеного віку.
За 2005 р. послугами державної служби зайнятості скористалися 2,9 млн. не зайнятих трудовою діяльністю громадян, з них 65,4% зверталися до цієї установи впродовж року. На обліку в державній службі зайнятості на 1 січня 2006 р. перебувало 903,5 тис. незайнятих громадян, з них кожний другий проживав у сільській місцевості. Серед зазначеної категорії громадян 97,6% мали офіційний статус безробітних, з яких більше ніж двом третинам було призначено допомогу по безробіттю.
Кількість зареєстрованих безробітних упродовж грудня 2005 р. зросла на 8,9% і становила 881,5 тис. осіб, у сільській місцевості – відповідно на 13,9% та 452,7 тис. осіб, у міській місцевості – на 4,0% та 428,8 тис. осіб.
Рівень зареєстрованого безробіття в цілому по країні в грудні 2005 р. зріс на 0,2 % і на 1 січня 2006 р. становив 3,1% від кількості населення працездатного віку. Цей приріст був забезпечений за рахунок сільського населення, де він зріс за місяць на 0,7 % і становив 5,5% населення працездатного віку. Проте серед міського населення його значення залишилося на рівні листопада і становило 2,1%.
За сприяння державної служби зайнятості в грудні 2005 р. були працевлаштовані 53,7 тис. осіб, що на 21,0% менше, ніж у попередньому місяці та на 9,0% більше, ніж у грудні 2004 р. Серед працевлаштованих осіб майже половину (49,9%) становили жінки. Стосовно загальної чисельності осіб, які перебували на обліку впродовж грудня, кількість працевлаштованих громадян становила 5,2%. За регіонами найвищий рівень цього показника спостерігався в м. Києві (24,3%), а найнижчий – у Чернівецькій області (2,1%).
Таблиця 3
Соціальний захист населення від безробіття
| Грудень 2004 р. | Січень | Лютий | Березень 2005 р. | Квітень 2005 р. | Травень 2005 р. | Червень 2005 р. | Липень 2005 р. | Серпень 2005 р. | Вересень 2005 р. | Жовтень 2005 р. | Листопад 2005 р. | Грудень 2005р. |
Кількість безробітних, які були на обліку, | 981,8 | 992,1 | 1019,0 | 1018,4 | 986,7 | 918,3 | 858,3 | 825,4 | 800,4 | 780,6 | 762,9 | 809,7 | 881,5 |
Рівень зареєстров. безробіття на кінець періоду (у % до населення працездатного віку) | 3,5 | 3,5 | 3,6 | 3,6 | 3,5 | 3,3 | 3,0 | 2,9 | 2,8 | 2,8 | 2,7 | 2,9 | 3,1 |
Попит на робочу | 166,5 | 170,2 | 167,1 | 188,9 | 197,5 | 207,2 | 205,7 | 210,4 | 210,6 | 218,1 | 214,6 | 200,9 | 186,6 |
Навантаження на одне вільне робоче місце (вакантну посаду), осіб | 6 | 6 | 6 | 6 | 5 | 5 | 4 | 4 | 4 | 4 | 4 | 4 | 5 |
Кількість працевлаштованих незайнятих громадян, | 49,3 | 57,2 | 73,2 | 92,8 | 111,8 | 112,4 | 113,2 | 93,0 | 83,9 | 96,5 | 93,9 | 68,1 | 53,7 |
Важливим напрямком підвищення конкурентоспроможності безробітних на ринку праці є професійна підготовка та перепідготовка. З метою отримання нової професії або спеціальності державною службою зайнятості в грудні 2005 р. було направлено на навчання 11,0 тис. безробітних проти 13,5 тис. осіб у попередньому місяці. Загалом на початок січня 2006 р. за такими направленнями в навчальних закладах усіх типів проходили професійне навчання 33,0 тис. осіб (3,7% зареєстрованих безробітних).
Ще одним складовим елементом права на працю є гарантування державою права на захист від незаконного звільнення. У той же час багато порушень трудового законодавства пов’язано із порушенням саме цього права.
Як один із прикладів можна навести трудовий спір М.Горват, у якому поєднано порушення багатьох трудових прав: це й право на звільнення, і право на поновлення, і право на працевлаштування. Суть справи в тому, що М.Горват, яка працювала директором Дому школярів, спочатку запросили працювати на посаді заступника мера м. Мукачева з гуманітарних питань, але згодом незаконно звільнили з цієї посади, і в порушення вимог трудового законодавства не поновлювали на старому місці роботи, крім того було створено перешкоди в її працевлаштуванні[19].
Якщо торкнутися питання захисту трудових прав працівників, то законодавством України передбачено різні способи їх захисту, у тому числі шляхом створення комісій з представників найманих робітників і адміністрації для вирішення питань, що стосуються зарплати, умов праці та прав і обов’язків керівництва підприємств. Для врегулювання конфліктів між адміністрацією та найманими робітниками Законом про вирішення трудових спорів запроваджено третейські суди й Національну службу посередництва і примирення. Згідно з офіційною статистикою, за перші 9 місяців 2005 року ця служба владнала 70 з 213 розглянутих нею трудових конфліктів.
Громадянам України гарантовано право на страйк «з метою захисту економічних та соціальних інтересів», але зазначено, що страйки не повинні загрожувати національній безпеці, функціонуванню системи охорони здоров’я та правам і свободам інших громадян. Як зазначається в Звіті Державного департаменту США про дотримання прав людини в Україні в 2005 році, уряд у цілому поважає право трудящих на страйк. Забороняється страйкувати лише працівникам прокуратури та суду, військовослужбовцям збройних сил, співробітникам служби безпеки та правоохоронних органів, державним службовцям, а також на транспорті. Працівникам галузей, яких стосуються наведені обмеження, у разі участі в страйку загрожує ув’язнення строком до 3 років.[20] Протягом 2005 року за офіційною статистикою відбувся страйк на одному підприємстві (408 робітників). Для порівняння в 2003 році їх було 15 на 15 підприємств, а в 2004 році – 4 на 4 підприємствах.
Як уже зазначалося вище, в 2005 році відбулися певні позитивні зрушення, які відображалися, зокрема, у зростанні середньої зарплати в Україні.
У той же час, загальна сума невиплаченої заробітної плати за 11 місяців 2005 р. збільшилася на 0,2% і на 1 грудня 2005 р. становила 1,1 млрд. грн. Обсяг боргу дорівнював 10,7% фонду оплати праці, нарахованого за листопад 2005 р., проти 14,8% рік тому. Протягом січня-листопада 2005 р. заборгованість працівникам економічно активних підприємств зменшилася на 0,9%, або на 5,0 млн. грн., і на 1 грудня становила 580,0 млн. грн. Загалом з кожних 100 гривень, не виплачених економічно активними підприємствами, 50 заборгували своїм працівникам промислові підприємства, ще 19 – підприємства сільського господарства.
На початок грудня вчасно не отримали заробітну плату 480 тис. осіб, що становить 4,4% загальної кількості працівників. Кожному з них на 1 грудня 2005 р. не виплачено в середньому 938 грн., що адекватно рівню середньої заробітної плати за листопад.
За даними міністерств та інших органів виконавчої влади, у закладах освіти, що знаходяться в їхньому підпорядкуванні, заборгованість із виплат стипендій та грошового забезпечення студентів, курсантів та учнів протягом листопада 2005 р. зменшилася на 20,8% і на 1 грудня 2005 р. становила 907,1 тис. грн., що більше суми заборгованості на 1 грудня 2004 р. на 12,5%, або на 0,1 млн. грн.
Динаміку заборгованості щодо заробітної плати показано на графіку[21]:
Окремо слід торкнутися питання діяльності профспілок в Україні, а саме свободи їх функціонування. Як було визначено в ч. 3 п. 3.1 рішення Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями народних депутатів України та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) статей 8, 11, 16 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» (справа про свободу утворення профспілок) від 18 жовтня 2000 року №11-рп/2000: «Встановлення реєстрації (із набуттям статусу юридичної особи) як єдиного способу легалізації перешкоджає реалізації права утворювати професійні спілки «на основі вільного вибору їх членів» (частина третя статті 36 Конституції України), оскільки громадяни можуть визнати за потрібне об’єднатися з метою захисту своїх трудових і соціально-економічних прав у таку професійну спілку (як правило, нечисленну), яка не обов’язково повинна мати права юридичної особи».
Однак це рішення Конституційного Суду до сьогодні є не реалізованим, залишаючи незмінною правову колізію при реєстрації профспілок в Україні. Проект закону України № 4389 «Про внесення змін до статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (щодо реєстрації професійних спілок)» від 18 листопада 2003 р., який спрямовувався на вирішення проблеми, був відхилений Верховною Радою 4 жовтня 2005 р.[22]
4. Право на здоров’я
Конституція України гарантує кожному громадянину право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (стаття 49).
З погляду цивілізованого суспільства основними показниками, які визначають діяльність системи охорони здоров’я, є доступність та якість медичної допомоги, і вимоги до цих основних показників постійно висувають громадяни більшості розвинутих країн. Амстердамська декларація Європейського бюро ВООЗ у сфері прав пацієнтів визначили доступність і якість медичних послуг як основні соціальні права громадян, які мають максимально реалізовувати європейські держави у своїх системах охорони здоров’я. Крім політичного і соціального підґрунтя цих вимог, реалізація державою права громадян на доступність і якість системи охорони здоров’я визначає також рівень цивілізованості самої держави. Для України забезпечення доступності медичної допомоги може стати одним із важливих критеріїв, від яких залежить її вступ до ЄС.
За міжнародним визначенням доступність медичної допомоги – це багатовимірне поняття, що передбачає баланс багатьох чинників у рамках жорстких практичних обмежень, зумовлених особливостями ресурсів і можливостями конкретної країни: кадри, фінансування, технічні та транспортні засоби, свобода вибору, громадська просвіта, якість і розподіл технічних ресурсів. Баланс цих елементів, що максимізують кількість і якість насправді отримуваної населенням допомоги, і визначає характер і ступінь її доступності[23].
У радянські часи і в перші роки незалежності обмежень на надання медичних послуг практично не було. Лише стосовно деяких видів послуг (лікарські засоби для амбулаторних пацієнтів, косметологічна допомога, зубне, слухове, очне протезування) передбачалось неявне нормування, що полягало в безоплатному наданні цих послуг, але в обсязі не більше за встановлені норми. Для більшості населення їх надавали платно, однак певні категорії населення, що належать до вразливих груп, користувалися пільгами.
У 1996 році постановою Кабінету Міністрів України низку медичних послуг, що надаються в державних і комунальних установах охорони здоров’я, було переведено до розряду платних. Декларувалося, що перелік платних послуг включає лише ті види медичних послуг, ненадання яких не загрожує здоров’ю пацієнта. Однак до числа платних потрапили також послуги, пов’язані з наданням лікувально-профілактичними установами всіх видів медичної допомоги (крім невідкладної) не за профілем їхньої основної діяльності: обстеження та лікування хворих, направлених лікарями, які мають приватну практику, трансплантація органів і тканин, реконструктивні операції, практично вся стоматологічна допомога і багато чого іншого. Крім того, за послуги, не внесені до переліку, лікувально-профілактичними установам дозволялося брати від хворих плату як добровільну компенсацію, що за своєю суттю було завуальованою формою платності медичної допомоги. Передбачалося зберегти безкоштовними лише медичні послуги дітям. Фактично завдяки зазначеній вище постанові спектр медичних послуг, які можна було надавати платно, у цей період практично не обмежувався[24].
Нерегульоване розширення державою платних медичних послуг стало причиною різкого зниження доступності медичної допомоги. Всеукраїнське опитування 48,2 тис. осіб, проведене Державним комітетом статистики України з жовтня 2000-го до жовтня 2001 року, свідчить, що 28,7% домогосподарств не мали змоги отримувати необхідну для кого-небудь зі членів родини медичну допомогу. Згідно із цими даними рівень доступності дещо поліпшився порівняно з аналогічним періодом 1999-2000 років (35,3%), однак він і надалі невисокий. Основною причиною цього переважна більшість опитаних назвали дуже високу вартість ліків, предметів домашнього догляду та послуг охорони здоров’я. Через фінансові проблеми хворі 10 % домогосподарств не змогли отримати необхідне лікування в стаціонарних умовах. Дослідження також виявило, що пацієнти, перебуваючи на стаціонарному лікуванні, змушені самостійно забезпечувати себе, зокрема, ліками – 92,7%, їжею – 83,13%, постільною білизною – 63,9%. Саме ці послуги мала б надавати система державної охорони здоров’я.
Зниження доступності медичної допомоги та безсистемне впровадження і змішування платних і безоплатних медичних послуг у державних і комунальних лікувальних установах України викликали велике невдоволення населення та шквал скарг. Врешті у 1998 році Конституційний Суд України ухвалив рішення про неконституційність стягування плати з пацієнтів за медичні послуги. Але скасування платних послуг і надалі не супроводжувалося зміною підходів до фінансування та/або реформування галузі, як наслідок – ситуація в медичних закладах і далі погіршувалася.
У пошуках нових форм залучення коштів, що не суперечать конституційним нормам, парламент і уряд України почали керуватися Законом України «Основи законодавства України про охорону здоров’я», який передбачає право лікувально-профілактичних установ на отримання добровільних благодійних внесків і пожертвувань від юридичних і фізичних осіб.
У травні 2002 року Конституційний Суд України знову розглянув питання про офіційне тлумачення статті Конституції щодо безоплатності медичної допомоги й ухвалив остаточне рішення, що в державних і комунальних установах медична допомога має надаватися всім громадянам незалежно від її обсягу «без попередніх, поточних або подальших розрахунків».
Порушенням конституційної норми було визнано й планове стягування страхових внесків із громадян відповідно до Закону «Про обов’язкове державне соціальне медичне страхування». Водночас було зроблено застереження, що в державних і комунальних установах платно можуть надаватися послуги, які виходять за межі медичної допомоги. Можливим також визнано залучення додаткових коштів через добровільне медичне страхування й солідарну участь населення у фінансуванні галузі (лікарняні каси, кредитні союзи, фонди). Отже, своїм рішенням держава призупинила практику розрахунків у формі обов’язкової плати за медичні послуги в державних і комунальних лікувальних установах, надавши право лише добровільним видам так званої компенсації. Але на сьогодні така компенсація дуже рідко набуває саме добровільної форми.
У зв’язку з рішенням Конституційного Суду України нині фахівці намагаються штучно розмежувати в законі поняття медичної допомоги та медичної послуги. Однак, незважаючи на все ще наявну термінологічну неузгодженість, уряд все-таки визначив перелік послуг, що не можуть фінансуватися з бюджету (2002 р.). Доступність таких послуг у державних установах стала можливою за умови повної їх оплати пацієнтом або третіми особами (юридичними чи фізичними).
Слід зазначити, що чітких критеріїв визначення платних послуг, як і раніше, немає. Однак, виходячи з їх спектра, уряд вирішив віднести до платних послуг лише ті, що не належать до першочергових (високопріоритетних) медичних потреб, а саме: надання косметологічної допомоги; лікування безплідності; анонімне обстеження і лікування хворих на алкоголізм і наркоманію; лікування хвороб, що передаються статевим шляхом; операції штучного переривання вагітності, крім абортів за медичними показаннями; протезування, у тому числі зубне, вушне, очне; корекція зору за допомогою окулярів і контактних лінз; стоматологічна допомога, надавана в госпрозрахункових підрозділах; оздоровчі та профілактичні процедури для дорослого населення (масаж, гімнастика тощо); медичні обстеження при прийомі на роботу, для отримання права на володіння автомобіля, носіння зброї та відповідні періодичні профілактичні обстеження; надання фоніатричної допомоги; лікування логоневрозів у дорослих; догляд і лікування хворих удома за неможливості здійснювати таке лікування в амбулаторних умовах; діагностичне обстеження і консультування громадян без направлення лікаря; перебування в стаціонарі батьків з дітьми віком від шести років, якщо це не зумовлено станом здоров’я дитини; медичне обслуговування спортивних змагань, масових культурних і громадських заходів; медичне обслуговування іноземних громадян тощо[25].
Одночасно із цими рішеннями в межах виконання своїх соціальних гарантій, пов’язаних із необхідністю поліпшення доступності медичної допомоги та забезпечення лікарськими препаратами, держава надала право на певні пільги деяким категоріям населення. Відповідними нормативними актами були звільнені від оплати або почали отримувати медичні послуги на пільгових умовах особи, які належать до так званих незахищених або вразливих груп населення, і хворі, які страждають на деякі соціально значущі та важкі захворювання. Ці пільги стосувалися насамперед забезпечення ліками при амбулаторному лікуванні. При цьому безоплатно й на пільгових умовах передбачено видавати лікарські засоби, включені до затвердженого урядом переліку, за рецептами, виписаними лікарем за місцем проживання пацієнтів.
Витрати, пов’язані з пільговим наданням медичних послуг, здійснюються за рахунок загальних асигнувань, передбачених бюджетами на охорону здоров’я. Однак, зважаючи на загальний жалюгідний стан фінансування галузі, можливості пільгового забезпечення вкрай обмежені. На практиці навіть пацієнти з уразливих груп населення здебільшого змушені сплачувати ці послуги самотужки.
Не можна оминути також проблему, яка виникла в зв’язку із затвердженням Наказу МОЗ № 360 від 19 липня 2005 р. «Про затвердження Правил виписування рецептів та вимог-замовлень на лікарські засоби і вироби медичного призначення, Порядку відпуску лікарських засобів і виробів медичного призначення з аптек та їх структурних підрозділів, Інструкції про порядок зберігання, обліку та знищення рецептурних бланків та вимог-замовлень», який установлював жорсткий порядок відпуску більшості ліків тільки на основі рецепта, а також обов’язок виписування рецепта стаціонарним хворим. Крім того, цей Наказ унеможливлював обіг деяких форм комбінованих лікарських засобів, скорочував термін дії рецепта, значно ускладнював процедуру видачі рецепта тощо.[26] Цей нормативно-правовий документ викликав численну критику у пресі і як результат 20 жовтня 2005 р. дія найбільш спірних положень наказу була призупинена.
Доводиться констатувати, що чинні державні зобов’язання у сфері охорони здоров’я мають декларативний характер і їх перелік не відповідає економічним можливостям країни. Спроби стягування коштів із громадян у будь-якій формі при отриманні медичної допомоги в комунальних і державних медичних установах суперечать конституційній «нормі» про безкоштовність надання медичної допомоги в установах, що перебувають в державній або комунальній власності й фінансуються з бюджетів будь-якого рівня.
Наприклад, громадянин Х., що знаходився не за місцем реєстрації, наприкінці 2005 року звернувся до поліклініки № 3 Деснянського району міста Києва з проханням виклику лікаря додому у зв’язку із захворюванням. Лікар прибув за викликом, виписав рецепт, проте вказав, що для подальшого лікування слід оформити заяву до поліклініки на ім’я головного лікаря та сплатити відповідні кошти. Закон про свободу пересування та вільний вибір місця проживання забороняє встановлення залежності реалізації прав від місця реєстрації. У Конституції також не зазначено обмеження щодо надання безкоштовних медичних послуг виключно за місцем реєстрації. Незважаючи на це, громадянина Х. відмовилися обслуговувати без указаної заяви. Тоді йому, оскільки він потребував негайного лікування, а не судової багатомісячної тяганини, довелося написати таку заяву на ім’я головного лікаря поліклініки № 3 Архипенко Н.А. Після цього ним було оплачено до невідомого благодійного фонду 40 гривень у касі поліклініки за обслуговування в поліклініці протягом 2006 року не за місцем реєстрації. При цьому був виданий чек, який разом із заявою, був прикріплений до медичної картки і став підставою для обслуговування. Форми контролю за використанням коштів указаного благодійного фонду, засновники благодійного фонду (поліклініка не може бути засновником такого фонду, – відповідно до Закону про благодійні організації, це можуть бути тільки фізичні особи), а також підстави дій працівників поліклініки залишаються невідомими.
Розрив між проголошеними гарантіями щодо надання безкоштовної медичної допомоги та обмеженими економічними можливостями держави став причиною бурхливого обговорення реалістичної програми державних зобов’язань із надання медичної допомоги населенню. Правовою базою для створення такої програми став Закон України «Про державні соціальні стандарти і державні соціальні гарантії». Цей нормативний акт визначив правові основи формування і застосування державних соціальних стандартів та нормативів. Соціальні нормативи відповідно до цього закону визначено як показники необхідного споживання, у тому числі медичних послуг. До державних соціальних нормативів у сфері охорони здоров’я віднесено: перелік і обсяг гарантованого рівня медичної допомоги громадянам у державних і комунальних установах охорони здоров’я, нормативи надання медичної допомоги, які містять обсяг діагностичних, лікувальних і профілактичних процедур, показники якості медичної допомоги тощо.
Відповідно до Закону для забезпечення державних соціальних стандартів і нормативів мають розраховуватися нормативи фінансування поточних витрат на охорону здоров’я на одного мешканця, нормативи фінансування поточних витрат на утримання мережі закладів охорони здоров’я та нормативи державних капітальних вкладень на їх будівництво.
Усе це спонукало уряд затвердити Програму надання громадянам України гарантованої державою безкоштовної медичної допомоги з таким переліком видів медичної допомоги, які надаватимуть державні й комунальні установи охорони здоров’я:
– швидка та невідкладна допомога;
– амбулаторно-поліклінічна допомога;
– стаціонарна допомога;
– невідкладна стоматологічна допомога;
– долікарська допомога сільським мешканцям;
– санаторно-курортна допомога інвалідам і хворим у спеціалізованих і дитячих санаторіях;
– утримання дітей у будинках дитини;
– медико-соціальна експертиза працездатності.
Отже, програма вперше затверджує принцип узгодження державних зобов’язань з очікуваними розмірами бюджетів охорони здоров’я. Проте українські експерти ставлять під сумнів можливість створення дієвої збалансованої програми державних зобов’язань без внесення змін до Конституції, які б легалізували співучасть громадян в оплаті медичних послуг, і без здійснення послідовної політики щодо структурної реорганізації системи охорони здоров’я.
5. Право на освіту
Для реалізації закріпленого в Конституції України права на освіту (стаття 53) необхідно гарантувати здійснення цілої низки пріоритетних завдань, серед яких:
– забезпечити доступ до якісної освіти, всебічний розвиток науки;
– втілити ефективні механізми розширення доступу молоді до якісної освіти;
– увести систему державної підтримки для здобуття вищої й середньої спеціальної освіти та виходу на ринок робочої сили;
– пропагувати та втілювати принципи автономії й самоокупності в усіх інституціях вищої освіти незалежно від форм власності;
– розвивати та стимулювати розробку нової генерації національних підручників, книжок і методологічного забезпечення та створити умови для використання Інтернету в школах;
– реалізувати єдину систему тестування при вступі до закладів вищої освіти.
На сьогодні уряд планує і поступово вже здійснює певні концептуальні кроки у реформуванні системи освіти. Зокрема, потрібно згадати роботу щодо імплементації єдиної системи установ; державні кредити для здобуття вищої освіти; реформи механізмів установлення заробітної плати для вчителів; підготовку нових методик навчання. Деякі із цих кроків уже підтримано змінами в бюджеті 2005 року та змінами в Бюджетному кодексі.
Дотепер уряд сконцентрований на підвищенні зарплат учителів, скасуванні їхньої часткової зайнятості і посиленні ролі Міністерства освіти та науки, що керує деякими установами вищої освіти. А отже, проблеми освіти уряд намагається вирішити шляхом збільшення бюджетного фінансування, але при цьому не пропонуючи механізмів забезпечення стабільності системи освіти.
У той же час, законопроект № 3322 від 2 квітня 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» є спробою внести зміни до законодавства України щодо відшкодування студентами витрат за навчання державі в разі відмови працювати за направленням.[27] Зокрема, передбачалося доповнити статтю 56 Закону України «Про вищу освіту» абзацом наступного змісту: «Випускник вищого навчального закладу, який навчався за кошти державного бюджету, в разі відмови відпрацювати три роки за направленням зобов’язаний відшкодувати державі витрати за навчання з урахуванням індексації на рівень інфляції в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів».
Разом з тим, стаття 53 Конституції України гарантує громадянам право здобувати на конкурсній основі вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах безоплатно, тобто без внесення плати в будь-якій формі за надані їм освітні послуги. Таким чином, прийняття Верховною Радою змін до Закону «Про вищу освіту» прямо суперечило б Конституції України. А окрім того, відповідно до Конвенції Міжнародної організації праці «Про скасування примусової праці» № 105, ратифікованої Законом України № 2021-III від 5 жовтня 2000 року, Україна зобов’язується скасувати примусову або обов’язкову працю і не вдаватися до будь-якої її форми, зокрема «як методу мобілізації і використання робочої сили для потреб економічного розвитку» (пункт Б статті 1 зазначеної Конвенції). Отже, положення законопроекту, які примушують випускників вищих навчальних закладів до праці «за направленням», суперечать міжнародним зобов’язанням, прийнятим на себе Україною згідно з Конвенцією № 105 МОП. У зв’язку із цим було направлено велику кількість звернень студентських організацій, зокрема Української асоціації студентського самоврядування, «Студентського братства» та Української студентської спілки, і як наслідок, ці зміни до сьогодні залишаються тільки проектом.
Важливо відзначити, що навіть середня освіта в Україні часто є приховано платною, оскільки батьки регулярно вносять внески на розвиток шкіл шляхом перерахуванням коштів до благодійних фондів. При цьому залишаються невідомими засновники таких фондів, а також відсутній механізм контролю за правильністю витрачання цих коштів.
Викликає занепокоєння рішення Кабінету Міністрів України скоротити частку контрактних студентів у державних вищих навчальних закладах до 50% і збільшити державне замовлення в 2005 р. Цей крок спричинить скорочення фінансового забезпечення державних вузів з приватних джерел та йтиме всупереч ідеї про зростання їх автономії. Крім того, просте збільшення частки студентів, які навчаються за державним замовленням, не вирішує проблеми відповідності системи освіти потребам ринку праці.
Важливим питанням також є підготовка робітничих кадрів. Професійно-технічна освіта визначається Законом України «Про професійно-технічну освіту» як складова система освіти, що забезпечує первинну професійну підготовку, перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників.
На жаль, цей елемент системи освіти є далеко не в найкращому стані, про що свідчать і статистичні дані щодо кількості професійно-технічних навчальних закладів.
Діаграма 1.
Динаміка чисельності професійно-технічних навчальних закладів у 1996-2005 роках
Як бачимо, у 1997 році кількість професійно-технічних навчальних закладів зменшилася на 151 установу, а всього з 1996 по 2005 рік – на 207 установ.
Крім того, це засвідчують дані перевірки використання коштів бюджету України на розвиток професійно-технічної освіти [28]. Зокрема, відзначається масова декваліфікація, зростання дефіциту представників більшості робітничих професій, як правило, зі складних наукоємних технологій, старіння трудових ресурсів при стійко сформованому ставленні молоді до кар’єри кваліфікованого робітника як до неперспективного варіанту.
Самоусунення уряду від проблем української професійно-технічної освіти, невизначеність загальнодержавної політики у сфері підготовки та забезпечення кваліфікованими кадрами економіки України призвели до занепаду і критичного стану цього напрямку галузі освіти.
Кабінет Міністрів України не забезпечив виконання рішень Верховної Ради України, прийнятих за результатами розгляду проблем профтехосвіти на Дні уряду 11 березня 2003 року. Впровадження інноваційних, інформаційних технологій, сучасної техніки та методик, модернізація матеріально-технічної бази, створення правових і економічних механізмів стимулювання заінтересованості роботодавців та інвесторів у розвитку і відновленні трудових ресурсів держави так і не стали пріоритетними напрямками політики уряду в галузі професійно-технічної освіти при формуванні Державного бюджету України на 2004-2005 роки. Державна програма розвитку професійно-технічної освіти на 2005-2010 роки не затверджена.
Усупереч статті 19 Закону України «Про професійно-технічну освіту» Кабінетом Міністрів України потреба професійно-технічних закладів у 2004-2005 роках не визначалася.
Окрім того, проведені Рахунковою палатою контрольні заходи та аналіз статистичних даних стану української професійно-технічної освіти висвітлюють її нерівномірний і безсистемний розвиток, свідчать про відсутність управління профтехосвітою та взаємодії з боку Міністерства фінансів, Державного казначейства, Міністерства економіки та Міністерства освіти і науки.
Формування, фінансування і виконання державного замовлення проводилося у 2004-2005 роках без аналізу стану кадрового забезпечення галузей та науково-обґрунтованого прогнозу розвитку ринку праці. Міністерство освіти і науки не забезпечило виконання Закону України «Про поставки продукції для державних потреб», Порядку формування та розміщення державних замовлень на поставку продукції для державних потреб і контролю за їх виконанням, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 29 лютого 1996 року № 266.
За відсутності державних контрактів між державним замовником із виконавцями, Держказначейством фінансування видатків професійно-технічних навчальних закладів здійснювалося згідно з кошторисними призначеннями, без ув’язування з державним замовленням, внаслідок чого бюджетні кошти в 2004 році в загальній сумі 942,5 млн. грн. і в 2005 році в сумі 998,4 млн. грн. використані з бюджетними правопорушеннями.
Для вирішення проблем, які існують в системі освіти України, Комітет «Блакитної Стрічки» рекомендував узяти до уваги такі моменти:
– Створення системи моніторингу якості освіти. Необхідно створити стандарти функціонування системи освіти відповідно до кращих світових зразків та ефективні механізми контролю за їх дотриманням з боку держави та суспільства. Стратегічною є також участь України в міжнародних порівняльних дослідженнях (PISA, TIMSS, інші), проведення прогностичних заходів щодо розвитку освіти та запитів ринку праці. Без створення цієї системи існуючі на сьогодні ініціативи незалежних центрів тестування та інші реформи залишаться окремими заходами, що не виправдають загального курсу на оновлення та модернізацію.
– Створення механізмів громадського контролю за коштами, що виділяються на навчальні заклади на рівні місцевих бюджетів. Такий підхід забезпечить прозорість процедур фінансування та підвищить ефективність технічного обслуговування шкіл та інших навчальних закладів, їх матеріального та технічного оснащення. Важливим є також створення сучасних фінансових, ринкових механізмів з можливістю залучення ресурсів з різних джерел.
– Створення механізмів відповідності системи освіти сучасним потребам ринку праці. Це потребує скорочення розриву між попитом на професії та можливістю отримати освіту із цих професій; приведення змісту начальних програм у відповідність до потреб ринку праці та соціальних потреб суспільства; створення ринкових механізмів розробки та вибору підручників; створення ефективної системи професійної підготовки впродовж життя.
– Створення прозорої та ефективної системи мотивації педагогічних кадрів через стимулювання до підвищення кваліфікації. Необхідним є суттєве підвищення заробітної плати вчителя відповідно до рівня кваліфікації та перегляд механізмів забезпечення педагогів необхідними навчально-методичними матеріалами, організації робочих місць.
6. Рекомендації
1. Реалізація соціальних функцій державою, іншими суб’єктами соціальної діяльності має містити в собі правові й економічні механізми:
а) Правові мають бути реалізовані шляхом розробки й прийняття Соціального кодексу України або здійснення іншої форми законодавчого узагальнення тисяч нормативних актів у цій сфері, передбачивши при цьому забезпечення їх відповідності до Бюджетного, Сімейного та Цивільного кодексів.
б) Економічні механізми мають стимулювати розвиток економіки країни, її соціальну спрямованість, зростання доходів населення, насамперед заробітної плати. Нам необхідно кардинально реформувати систему оплати праці, відновити стимулюючя функція заробітної плати, визначити ціну робочої чинності, підвищити питому вагу фонду оплати праці в собівартості продукції, у валовому внутрішньому продукті й грошових доходах населення.
2. Адаптація українського законодавства до вимог Європейського Союзу, і, що важливіше, забезпечення розмірів виплат на рівні європейських стандартів.
3. Ратифікація Європейської соціальної хартії як елементу гарантування економічних і соціальних прав в Україні, що дозволить підняти на вищий рівень захист цих прав.
4. Створення сучасної системи соціального забезпечення і соціального страхування, оскільки стабільне зростання життєвого рівня і досягнення соціальної гармонії можливе лише в разі здійснення системних змін.
5. Призначення більшості видів допомоги потрібно прив’язати до рівня доходів родини. Сам механізм отримання соціальної допомоги також має бути впорядкований. Перший крок на цьому шляху – запровадження єдиної заяви для отримання всіх видів допомоги. Найважливіше – узагальнити й зробити доступною для працівників органів соціального захисту інформацію про статус та реальні доходи заявників. З цією метою потрібно використовувати не лише напрацювання Міністерства праці, а й дані, вже накопичені в Державній податковій адміністрації, органах юстиції та внутрішніх справ, страхових фондах.
6. Розвиток багатоканальної системи фінансування охорони здоров’я, що містить елементи як суспільного, так і приватного фінансування. Механізми фінансування потрібно зрозуміло роз’яснити громадськості для того, щоб усі зацікавлені особи уяснили можливі для них умови оплати. Розподіл відповідальності та повноважень у цій схемі такий: суспільство зобов’язане забезпечувати прийнятне субсидіювання необхідної медичної допомоги нужденним; лікарі зобов’язані в прийнятних межах брати участь у наданні таких субсидій, а уряд зобов’язаний керувати такою діяльністю.
7. Формування ефективної системи кредитування навчання у вищих навчальних закладах.
8. Удосконалення системи працевлаштування студентів вищих навчальних закладів державної форми власності після закінчення навчання.
9. Розширення самостійності вузів, розвиток самоврядування.
10. Розв’язання проблемних питань акредитації та сертифікації недержавних навчальних закладів.
11. Удосконалення системи професійно-технічної освіти як одного із ключових елементів розвитку економіки України.
12. Створення системи моніторингу якості освіти, механізмів суспільного контролю за коштами, що виділяються на навчальні заклади на рівні місцевих бюджетів; механізмів відповідності системи освіти сучасним потребам ринку праці; прозорої та ефективної системи мотивації педагогічних кадрів через стимулювання до підвищення кваліфікації.
[1] Підготовлено Максимом Щербатюком, УГСПЛ.
[2] Європейська соціальна хартія: http://www.coe.int/T/E/Human_Rights/Esc/3_Reporting_procedure/3_Follow-up_to_the_Conclusions/ RSC_report_2005.pd f
[3] П.10 Плану заходів із виконання обов'язків та зобов’язань України, що випливають з її членства в Раді Європи, затверджений Указом Президента України від 20 січня 2006 року №39/2006. Хартія відповідно до Плану має бути подана Президентові до 1 квітня 2006 року. План заходів доступний в Інтернеті: http://www.president.gov.ua/documents/3854.html .
[4] Дані наведено без урахування найманих працівників статистично малих підприємств та в громадян-підприємців. Дані також враховують показники офіційної зарплати, при цьому значна її частина залишається в тіні.
[5] Соціально-економічне становище України за 2005 рік http://www.ukrstat.gov.ua/
[6] Закон України «Про оплату праці» доступний в Інтернеті: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg= 108%2F95%2D%E2%F0&p= 1144071559836339
[7] У Законі України «Про Державний бюджет на 2005 рік» прожитковий мінімум був встановлений у розмірі 382 грн.
[8] Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про державний бюджет України на 2005 рік» та деяких інших законодавчих актів України» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2505%2D15&p=1144071559836339
[9] Демографічна ситуація (березень 2005 року) http://www.mlsp.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=40833&cat_id=34948
[10] Проект Житлового кодексу України № 3584 від 8 серпня 2005 р. http://www.rada.gov.ua:8080/pls/radac_gs09/z_pd_list_n?zn=3584
[11] Аналіз соціально-економічної політики «Нова хвиля реформ на шляху до успіху», проведений Комісією «Блакитної стрічки» у 2005 році, http://www.un.org.ua/brc/ua_bks.html
[12] Указ Президента «Про стратегію подолання бідності» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=637%2F2001&p=1144071559836339
[13] Лист Міністерства праці та соціальної політики України від 18 лютого 2006 р №12/10/137-06
[14] Лист Міністерства праці та соціальної політики України від 03 лютого 2006 р. №2/18/157-06
[15] Постанова правління Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття від 25.04.2005 р. № 328, з 01.04.2005 р. http://www.dcz.gov.ua/control
[16] Аналіз соціально-економічної політики «Нова хвиля реформ на шляху до успіху», проведений Комісією «Блакитної стрічки» у 2005 році, http://www.un.org.ua/brc/ua_bks.html
[17] Про результати аналізу та перевірки формування і виконання бюджету Пенсійного фонду України / Підготовлено департаментом з питань соціальної політики та державного управління і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 9 серпня 2005 № 17-2 / – Київ: Рахункова палата України, 2005. – Випуск 20.
[18] Р.Романов «Соціальні та економічні права в Конституції України: міфи та реалії» // Права людини в Україні: стан, проблеми, перспективи.-Київ: «КМ Академія».-2003.-ст.47
[19] В.Мартин «Трудовий спір»// Дзеркало тижня.-№12(591) Субота, 1-7 Квітня 2006 року http://www.zn.kiev.ua/ie/show/591/53020/
[20] Звіт про дотримання прав людини 2005. Оприлюднений Бюро демократії, прав людини і праці Державного департаменту США 8 березня 2006 року http://kiev.usembassy.gov/files/060407_human_rights_report_2005_Ukr.html
[21] За даними Державного комітету статистики України http://www.ukrstat.gov.ua/
[22] Проект Закону про внесення змін до статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців» (щодо реєстрації професійних спілок): http://www.rada.gov.ua:8080/pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=16307
[23] Всесвітня медична асамблея, Відень, 1988
[24] В.Лехан, В.Глуховський, А.Гук «Доступність медичної допомоги в Україні» // Український журнал про права людини. – №2 (2) 2005 р.
[25] Постанова Кабміну від 17 вересня 1996 р. № 1138 «Про затвердження переліку платних послуг, які надаються в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти»: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=1138%2D96%2D%EF&p= 1144071559836339
[26] Наказ № 360 Зауваження і пропозиції // Аптека № 37(508) від 26.09.2005 р. Дивіться також на сайті ХПГ www.khpg.org.
[27] Законопроект № 3322 від 2 квітня 2003 року «Про внесення змін до Закону України «Про освіту» http://www.rada.gov.ua:8080/ pls/zweb/webproc4_1?id=&pf3511=14662
[28] Про результати перевірки використання коштів Державного бюджету України, виділених Міністерству освіти і науки України на підготовку робітничих кадрів / Підготовлено департаментом з питань науки та гуманітарної сфери і затверджено постановою Колегії Рахункової палати від 27 грудня 2005, № 31-3 / – Київ: Рахункова палата України, 2006. – Випуск 4.