Всі розділи (64)Новинки (12)Документи (4)Книги (41)Статті (18)Періодика (1)

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ

ВСТУП

1. Кримінально-виконавча система України за роки незалежності значно змінилися, стала більш відкритою для суспільства, виникло чимало громадських організацій, які співпрацюють з установами системи, надають їм допомогу. Помітно підвищився доступ громадськості як до статистичних даних, які відображають діяльність відомства, так і до відомчих документів, які регламентують її діяльність. Останнім часом більш інформативно насиченою стала Веб-сторнінка Державного департаменту України з питань виконання покарань (далі – Департаменту) в Інтернеті.

2. Разом з тим, досі не існує систематичних досліджень щодо різних аспектів діяльності установ системи. Особливо це стосується досліджень питань дотримання прав людини в установах системи. За останні десять років було проведено лише один моніторинг умов перебування в установах виконання покарань – у 2000 році. Тому численні твердження Департаменту щодо ефективності заходів, які вживає його керівництво щодо реформування системи та впровадження європейських стандартів утримання ув'язнених недостатньо підкріплені незалежними дослідженнями. Враховуючи більш ніж прохолодне відношення Департаменту до пропозицій громадських організацій провести той чи інший моніторинг, дане дослідження є унікальною та актуальною спробою зібрати та упорядкувати наявну інформацію щодо стану дотримання прав людини в установах системи, використовуючи широкий спектр джерел інформації.

3. Громадська правозахисна організація “Донецький Меморіал” підготувала Доповідь про дотримання прав ув'язнених в Україні.

Автори Доповіді не виключають, що деякі наведені факти не мають гарантованого підтвердження, а певні висновки є дискусійними. Тому наведену в Доповіді інформацію, її аналіз та висновки краще за все розглядати як фрагменти існуючої реальності, але ні в якому разі такі, що повністю охоплюють реальність. Автори сподіваються на розуміння того, що обмеженість у часі та в ресурсах не дозволила зробити дане дослідження більш повним та ґрунтовним. Разом з тим ми переконані в цінності, правильності та плідності обраного підходу як до збору інформації, так і до її упорядкування.

4. Підготовка цієї Доповіді стала можливою, по перше, завдяки фінансовій підтримці Посольства США в Україні. По-друге, чимало надзвичайно цікавої інформації було зібрано та надано “Донецькому Меморіалу” партнерами в різних регіонах країни. Автори Доповіді висловлюють свою щиру вдячність

Катерині Шмагало, громадська організація “Право і демократія”, Львів,

Іванченко Інні, громадська організація “Правозахист”, Кременчук,

Бадирі Валентині, Чернігівський жіночій правозахисний центр

Полторацькій Ларисі, громадська організація Батьківський комітет “Порятунок”

Рудик Марії, Тернопільська обласна жіноча асоціація

Ухваріной Ірині, Центр молодіжних ініціатив ТОТЕМ

Кравець Оксані, Жіночій еколого-правовий соціальний центр, Артемівськ

Гнату Ігорю, громадська організація Центр соціальної адаптації

Федоруку Миколі, Донецький міський притулок для бездомних осіб

Світличному Костянтину, громадська організація Благодійний фонд “Підліток”

Звичайно, чимало зусиль доклали до складання Доповіді працівники “Донецького Меморіалу” Тодоракі Ольга та Солдатова Юлія.

Надзвичайно важливими були й зауваження експерта Тетяни Денисової та Департаменту з питань виконання покарань. Автори Доповіді щиро вдячні їм за слушні та професійні зауваження. Низка їх зауважень врахована при підготовці остаточного варіанту Доповіді.

5. Сподіваємось, що оприлюднення цієї Доповіді сприятиме розумінню та неупередженому баченню проблем кримінально-виконавчої системи, більш серйозному обговоренню в суспільстві проблем системи та шляхів їх вирішення.

-----------------------------

додаток до статті

zip-file (27.708 kb), таблиці :
1. Умови перебування ув’язнених в ізоляторах тимчасового тримання
2. Чисельність ув’язнених в установах виконання покарань станом на 01.07.2006 р.
3. Заповненість установ та подання скарг в кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.
4. Нагляд прокуратури за дотриманням прав ув’язнених

Методи збору інформації. Джерела інформації

6. Для складання Звіту були використані попередні дослідження громадської організації “Донецький Меморіал”, зокрема, зібрана статистична інформація, надрукована в інформаційному бюлетені АСПЕКТ та в брошурі “Кримінальні покарання в Україні в 2004”.

7. Іншим важливим джерелом інформації стали відповіді на інформаційні запити організації, надіслані протягом другої половини 2005 року до Департаменту з питань виконання покарань та його управлінь у регіонах, до Міністерства внутрішніх справ та низки його обласних управлінь, до Генеральної прокуратури України та низки обласних прокуратур, до Державної Судової адміністрації України.

8. Значною частиною використана у Доповіді інформація була отримана з публікацій у засобах масової інформації, з Інтернет-видань.

9. Важливою частиною джерел інформації стала робота партнерів у регіонах, які надали приклади публікацій в місцевій пресі, витяги з листів громадян, які зверталися до цих організацій по допомогу.

10. Звичайно, до всієї отриманої інформації важливо відноситись та сприймати її з певною мірою критичності. Це стосується, на наш погляд, як наведених громадянами в їх листах прикладів порушень прав людини, так і інформації державних установ.

Очевидно, міра достовірності використаної інформації з різних джерел різна. Але, враховуючи специфіку діяльності системи, нам не вбачається виправданим відкидати інформацію тільки на підставі того, що вона містить негативний зміст або суперечливі факти. Чесність підходу передбачає розгляд різних фактів та думок. Лише на такому шляху можна скласти більш-менш повне уявлення про те, що є в реальності, а значить, тільки при такому підході можна ефективно вибрати оптимальні шляхи подолання існуючих проблем.

УСТАНОВИ МІЛІЦІЇ

11. В ув’язненні в установах міліції громадяни перебувають під час затримання та в очікуванні пред’явленого звинувачення. У цей період вони утримуються спочатку безпосередньо в райвідділах міліції, потім в ізоляторах тимчасового тримання.

12. У віданні Міністерства внутрішніх справ знаходиться 501 ізолятор тимчасового тримання (ІТТ), де затримані можуть утримуватися максимум упродовж 3 діб (10 діб у виняткових випадках) до переведення в СІЗО. Проте бувають випадки, коли цей термін перевищується. Щоденно в ІТТ в Україні утримується близько 7 000 затриманих, а загалом вони розраховані на 10 400 місць. За даними Міністерства внутрішніх справ, 127 ІТТ потребують ремонту.

13. Найбільша кількість випадків жорстокого поводження під час ув’язнення в країні припадає саме на час знаходження затриманих в установах міліції. Крім того, самі умови тримання в них бувають надто суворі. Вони пов’язані значною мірою з поганим фінансуванням, проте останнім часом на утримання осіб, які перебувають в ІТТ, кошти виділяються. “Донецький Меморіал” направив інформаційні запити до десяти обласних управлінь МВС з питаннями щодо забезпечення умов тримання ув’язнених в ІТТ. Результати відповідей наведені у таблиці 1 „Умови перебування ув’язнених в ізоляторах тимчасового тримання”.

14. Згідно з даними управлінь, на кожну особу під час її перебування в ІТТ виділялося у 2004-2005 роках від 16 до 70 грн.

Проте проблеми з годуванням осіб, які перебувають під вартою та яких під час судового процесу доставляють до суду, залишаються. Їх можуть цілий день не годувати. Про один з прикладів повідомляє регіональний тижневик міста Артемівська, Донецька обл., «События» (№ 27 від 6.07.2005р.): “Во время одного из судебных процессов в Артемовске подсудимому стало плохо. Причина банальна: он не ел с предыдущего утра. Родные (подсудимого) были в шоке от того, что его держат голодным и стали возмущаться, но конвоир тут же отрезал: «Передачи здесь не положены!».

15. У Доповіді Моніторингового Комітету Ради Європи, представленому восени 2005 року ПАРЄ, відзначається, що за даними Уповноваженого парламенту з прав людини Ніни Карпачової, протягом її майже семирічної роботи на цій посаді вона отримала близько 12 000 скарг від осіб, які стверджували, що вони зазнали катувань, знаходячись під вартою у міліції. Вона також сказала, що протягом останніх років кількість незаконних арештів і катувань з боку міліції взагалі не зменшилася. За словами Голови Верховного Суду України пана Маляренка, у кожному третьому випадку тяжкого або особливо тяжкого злочину обвинувачувані скаржилися на незаконні методи розслідування.

16. Постраждалі, як правило, не звертаються зі скаргами на жорстоке поводження, а тому важко оцінити реальний рівень незаконного застосування сили працівниками міліції. Серед причин, з яких постраждалі не скаржаться – опасіння погіршити свою долю, знаходячись в цілковитій залежності від працівників міліції і не маючи можливостей повідомити про свій стан та проблеми. Нерідко особи, які піддаються жорстокому поводженню – представники соціально маргінальних верств населення - бомжи або раніше судимі особи, які просто не знають, кому та яким чином вони можуть поскаржитись. Тому після звільнення вони не наполягають на знаходженні та покаранні винних. Ті ж громадяни, які спробують поскаржитись та довести провину міліціонерів, можуть місяцями добиватися “законним чином” доведення факту застосування жорстокого поводження в судах та прокуратурі.

17. Одним зі свідчень занадто довгого зволікання з розслідуванням скарги про побиття в міліції стала справа громадянина Афанасьєва, у випадку якого Європейський суд з прав людини визнав порушення Конвенції та застосування катувань з боку міліції.

18. Ще один з прикладів – випадок Євтюшина Михайла. У червні 2000 року у віці 16 років він брав участь у бійці. Через десять днів після неї один з учасників бійки помер. Спочатку було затримано двоє дорослих учасників бійки, проте скоро їх звільнили й заарештували Михайла. Це сталося близько шостої години ранку 29 червня, коли вдома не було батьків, а тільки маленький брат. Михайла побили, а протокол склали лише о 14 годині дня та обманом змусили його підписати. Мати запевняє, що в неї міліціонери вимагали декілька тисяч доларів за звільнення сина, а коли вона відмовилась, його доправили до СІЗО. Там він провів два роки, після дуже тривалого розслідування справа дійшла у 2002 році до апеляційного суду, який справу повернув на дослідування та звільнив Михайла, змінивши йому запобіжний захід на підписку у зв’язку із захворюванням на туберкульоз. Хлопчина захворів у СІЗО, про що свідчить медичне обстеження, проведено відразу після звільнення. Проте адміністрація СІЗО на запит матері відповіла, що напередодні звільнення Михайло був начебто здоровий.

Прокуратура оскаржила зміну запобіжного заходу й, не зважаючи на гостру потребу в лікуванні, добилася рішення суду про відновлення взяття його під варту. Задля продовження лікування Михайло почав переховуватися від міліції, його оголосили в розшук. Цей стан триває й на початку 2006 року. Михайло звертався до суду з проханням замінити йому запобіжний захід на підписку, щоб він міг безпечно з’явитися до суду, де мусить бути розглянута його справа. Суд відмовився розглядати таке прохання без присутності в суді Михайла. Його матір звернулася до прокуратури Петровського району м. Донецька зі скаргою на порушення при його затримання в 2000 році та побиття при цьому. Прокуратура перевірила в червні 2005 року її скаргу та відмовила в порушення справи. Мати оскаржила це рішення прокуратури і суд задовольнив її скаргу. Прокуратура знову начебто перевірили її скаргу, і у серпні 2005 року знову винесла постанову про відмову у порушенні кримінальної справи, проте про це рішення мати не було поінформовано. Лише наприкінці грудня у відповіді на її запит прокуратура сповістила про винесення постанови. Отже, складається враження, що й сьогодні дії міліції, прокуратури та суду на місцевому рівні узгоджені проміж собою та спрямовані на покриття можливого жорстокого поводження з Михайлом під час затримання. Хлопцю вже 21 рік, він живе, постійно переховуючись від міліції та не маючи можливості у суді довести, чи справді він не винен у смерті людини, яка разом з ним брала участь у бійці в середині 2000 року, а за спливом майже десяти днів від чогось померла.

19. Ще про один випадок повідомляє тижневик «События», № 41, 12 жовтня 2005 р.:

“Шесть лет назад после драки между молодыми людьми несколько из них получили серьезные травмы. Как рассказал отец одного из пострадавших, Романа, «Следователь райотдела Р., не спрашивая разрешения врача, надел на сына наручники и отправил в СИЗО. Кто смог отдать 300 долларов за подписку о не выезде, тот ее получил. Друга сына, Сашу Кулика, сразу бросили в изолятор, т.к. у него родители инвалиды, и денег негде взять. А я просто не успел заплатить. Я бы отдал деньги, но не потому, что Роман кого-то избил, а только из-за состояния его здоровья. Следователь изначально занимался фальсификацией уголовно дела.» Хлопоты отца пять лет были безуспешны, и лишь в этом году ситуация изменилась. «Дело моего сына наконец-то было закрыто за отсутствием состава преступления. Теперь я буду подавать в суд на следователя Р. и бывшего начальника следственного отдела районной милиции (который сейчас работает адвокатом) за фальсификацию уголовного дела».

20. Для убезпечення від можливих позовів осіб, які перебували під вартою в міліції, а потім звільнилися та можуть поскаржитися на жорстоке поводження, міліція не рідко застосовує взяття заяв-підписок про відсутність претензій до неї.

Спробу протидіяти такій практиці вжила правозахисна організація Полтавський обласний медіа-клуб. Вона звернулася 21 листопада 2005 року із ЗАЯВОЮ до керівництва УМВС у Полтавський області та керівництва Міністерства внутрішніх справ, у якій вимагає “припинити практику отримання від затриманих чи заарештованих громадян у будь-якій формі (з примусу чи без) заяв-розписок про відсутність претензій до працівників міліції”. У Заяві наголошується, що “при розгляді скарг громадян на жорстоке поводження особливо цинічним є посилання керівництва правоохоронних органів на те, що скаржники нібито залишили власноручні заяви про те, що не мають претензій до міліції. Ініціаторами таких заяв завжди є правоохоронці, щоб утруднити громадянину процес оскарження їхніх незаконних дій і убезпечити себе від відповідальності. По-друге, нерідко ці заяви вони вибивають насильницькими методами і не відпускають доти, доки людина на напише таку розписку”.

Конкретним кроком, який пропонує організація, могло би бути видання Міністром МВС “з цього приводу офіційного наказу, доведення його змісту не лише до особового складу, а й оприлюднення через засоби масової інформації”. На думку Президента Полтавського обласного медіа-клубу Людмили КУЧЕРЕНКО, “такий наказ свідчитиме про справжнє бажання керівництва силових структур покінчити з катуваннями і приниженням людської гідності, дотримуватися права, гарантованого ст.3 Євроконвенції з прав людини та ст.28 Конституції України”

21. Однією з проблем перебування в міліції є неможливість доправити до СІЗО затриманих осіб, хворих на туберкульоз. Як зазначається в згадуваній Доповіді Моніторингового Комітету Ради Європи, на підставі ряду нормативно-правових актів Державного департаменту з питань виконання покарань особи, які хворіють на інфекційні хвороби (включаючи туберкульоз), не можуть бути переведені в слідчі ізолятори (СІЗО) з ізоляторів тимчасового тримання (ІТТ), що знаходяться у віданні Міністерства внутрішніх справ. За деякими даними, у 2004 році в СІЗО не були прийняті 739 заарештованих. Таким чином, хворі на туберкульоз утримувалися в ІТТ, не пристосованих для знаходження в них таких людей, упродовж терміну, що перевищує встановлений законом термін арешту (3 або 10 днів). Це не лише порушує права заарештованих, але й сприяє подальшому поширенню хвороб у ІТТ. За даними Міністерства внутрішніх справ, понад 1 000 людей щоденно утримується в ІТТ після завершення встановленого законодавством терміну, включаючи 100 людей, хворих на туберкульоз. Ситуація не покращилася навіть після видання розпорядження (№ 419-р від 05.07.2004) Кабінету Міністрів, відповідно до якого Державний департамент з питань виконання покарань отримав доручення забезпечити прийняття заарештованих, які страждають на туберкульоз. Відповідно до коментарів органів влади України, цю проблему планується вирішити шляхом передачі лікування заарештованих у відання спеціальних закладів Міністерства охорони здоров’я, охорону яких забезпечуватимуть підрозділи МВС. Це вимагає внесення змін у відповідне законодавство.

22. За інформацією Генеральної прокуратури, за перше півріччя 2005 року судами України притягнуто до кримінальної відповідальності 212 працівників міліції за вчинені ними злочини, з них 43 – за застосування недозволених методів слідства. Загалом на вимогу прокурорів до дисциплінарної відповідальності станом на вересень 2005 року притягнуто 14117 працівників міліції.

23. Ситуація з жорстоким поводженням із затриманими в міліції протягом 2005 року залишалася в Україні загрозливою, тому ПАРЄ у своїй Резолюції № 1466 (2005) “закликає українську владу продовжувати застосовувати політику абсолютної нетерпимості й забезпечити швидке, неупереджене і повне розслідування всіх заяв про катування, переслідування і покарання винних та покращити контроль над діяльністю правоохоронних органів на практиці.”

24. Внесені до Закону «Про міліцію» зміни зобов’язують міліцію повідомляти родичів затриманого/заарештованого протягом 2 годин – а не 24 годин – після затримання/арешту; повідомляти адвоката, адміністрацію місця роботи або навчання про затримання, якщо це вимагається затриманим/заарештованим; забезпечувати годування всіх затриманих осіб тричі на добу; повідомляти затриманого або заарештованого про його процесуальні права та підстави для затримання/арешту. Працівникам міліції забороняється допитувати затриманого/заарештованого, якщо він вимагає присутності захисника, до прибуття такого захисника. У випадку недотримання зазначених вище та інших положень встановлюється право на грошову компенсацію.

25. Проте практика діяльності міліції змінюється досить повільно, і з’являється чимало свідчень про нові й нові випадки корупції або незаконного затримання громадян міліцією.

Наприклад, прокуратура Тернопільської області порушила кримінальну справу стосовно колишнього начальника відділу карного розшуку одного з райвідділів міліції. За хабар у 1600 доларів міліціонер пообіцяв сприяти звільненню від покарання засудженого до 1 року 6 місяців обмеження волі громадянина Г. Не маючи повноважень звільнювати, міліціонер присвоїв гроші і обіцянку не виконав. Обмануті люди поскаржилися на нього, на це зреагувала прокуратура. (Тижневик “У кожен Дім”, № 37 від 17 вересня 2005)

26. Прокурор Рівненської області Леонід Ореховський стверджував, що більше 92% людей у 2005 році в області були затримані незаконно – з 203 затриманих міліцією людей лише проти 97 були порушені кримінальні справи, і лише в 15 випадках складено протоколи про адмінпорушення. Затриманим часто не надають можливості повідомляти своїх родичів про це. (КВУ –Закарпаття – ХПГ інформ).

Газета “Чернігівський вісник” від 29 вересня 2005 року повідомляє, що “з початку року до облпрокуратури надійшло 33 звернення щодо застосування незаконних методів дізнання та слідства, минулого року – 40. Щоправда, підтвердилися одиниці.”

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧА СИСТЕМА УКРАЇНИ. СТВОРЕННЯ Й ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ДЕПАРТАМЕНТУ

27. Державний Департамент України з питань виконання покарань був створений Указом Президента України 22 квітня 1998 року на базі Головного управління виконання покарань (ГУВП) МВС України як окрема структура. Її створення стало етапом у виконанні взятих в 1995 році Україною на себе зобов'язань при вступі до Ради Європи про переведення кримінально-виконавчої системи у ведення Міністерства юстиції. З 1998 року дотепер (2005 рік) Департамент входить до структури Кабінету Міністрів як самостійне відомство, начальник Департаменту призначається Указом Президента.

28. Завдання та функції Департаменту спочатку були визначені в Положенні про Департамент, затвердженому Указом Президента України 31 липня 1998 року. Згодом у червні 2005 року був прийнятий Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", який визначає правові основи організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження. З1 січня 2004 року набув чинності новий Кримінально-виконавчий кодекс, який є основним документом, що регламентує виконання покарань і структуру установ Департаменту в Україні.

29. Відразу після створення в Україні в лютому 2005 року нового уряду було заявлено про ліквідацію Департаменту як самостійної структури та передачу його до Мін'юсту. Таке рішення відповідало зобов’язанню України, зафіксованому у висновку Парламентської Асамблеї РЄ № 190 (1995). Однак відразу стали з'являтися думки деяких політиків, підтримувані або ініційовані керівництвом Департаменту, про те, що вже самим виведенням кримінально-виконавчої системи з ведення Міністерства внутрішніх справ зобов’язання виконані: Голова Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності Володимир МОЙСИК стверджував: "Згідно зобов’язанням України при вступі до Ради Європи у відповідності з Висновком (Заключенням) її Парламентської Асамблеї (№ 190 за 1995 рік) було визначено, що до кінця 1998 року пенітенціарну систему України потрібно вивести з підпорядкування Міністерства внутрішніх справ. На мою думку, вимоги Ради Європи зводяться не до підпорядкуванню пенітенціарної системи Мінюсту, а до створення пенітенціарної служби в якості автономної соціальної організації”

Таку позицію проголошувало й нове керівництво Департаменту.

30. Разом з тим, ці твердження, м’яко кажучи, неточні.

Це стосується й посилань на Висновок ПАРЄ, у якому однозначно говориться: “відповідальність за управляння пенітенціарною системою... буде передана Міністерству юстиції до кінця 1998 року”. Не змінилася позиція Ради Європи й у подальшому. Так, у п. 8 Резолюції ПАРЄ № 1346 (2003) однозначно сказано:

"Асамблея закликає органи влади України: ...ііі. завершити перевід всієї пенітенціарної системи у підпорядкування Міністерства юстиції..."

В п. 13.7 Резолюції Парламентської Асамблеї РЄ № 1466 (2005) про виконання обов’язків та зобов’язань Україною говориться:

"Що стосується дотримання принципу верховенства закону та захисту прав людини, Асамблея закликає владу України:

13.7. продовжувати діяльність з поліпшення умов тримання під вартою та медичного лікування в пенітенціарних закладах у відповідності зі стандартами та рекомендаціями КЗК; завершити передачу Державного департаменту з питань виконання покарань у ведення Міністерства юстиції, як це передбачено у висновку 190 (пункт 11.vіі); започаткувати на національному рівні незалежний орган з нагляду за місцями позбавлення волі та продовжувати похвальну практику санкціонування публікації доповідей КЗК, присвячених Україні"

31. Таким чином, насправді позиція ПАРЄ щодо виконання зобов’язань нашої країни перед Радою Європи не мінялася. Це означає, що переведення пенітенціарної служби в підпорядкування Мінюсту залишається не виконаним до кінця зобов’язанням України, чинним і сьогодні.

32. Очевидно, що рішення про підпорядкування Департаменту з питань виконання покарань Мін'юсту – рішення політичне та рано чи пізно мусить бути виконане. Про наслідки досить тривалого автономного існування Департаменту буде йти мова далі в даній Доповіді.

33. Президент України своїм Указом № 39/2006 від 20 січня 2006 року “Про План заходів із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи” затвердив План, який містить й такий пункт: “із виконання обов'язків та зобов'язань України, що випливають з її членства в Раді Європи здійснити заходи щодо вирішення питань підпорядкованості Державного департаменту України з питань виконання покарань” із терміном виконання 1 квітня 2006 року.

ЗАГАЛЬНІ ВІДОМОСТІ ПРО ДЕПАРТАМЕНТ

34. Адміністративний поділ України включає 25 регіонів - 24 області й Автономну Республіку Крим. Відповідно до адміністративного розподілу, у структурі Департаменту функціонують 26 територіальних органів управління, у тому числі 23 управління в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області, 2 відділи в Закарпатській та Чернівецькій областях, а також відділ кримінально-виконавчої інспекції в м. Севастополі, на який також покладені відповідні управлінські функції.

35. Загальне число установ різних режимів у кримінально-виконавчій системі України в останні роки коливалося в межах 180-182, у тому числі 136 виправних колоній, 33 СИЗО, 11 виховних колоній для неповнолітніх. До того ж, у кримінально-виконавчій системі функціонує 22 виправних центри, де тримається майже 5 тисяч засуджених до обмеження волі.

36. Штатна чисельність персоналу установ й органів Департаменту поступово зменшується. На початку 1999 року вона становила 54 787 чоловік, знизившись до початку 2003 року до 48664,5 одиниць. Кількість посад рядового і начальницького складу становила 36986 одиниць, а кількість посад працівників, які не мають спеціальних звань, становила 11678,5 одиниць.

Станом на 01.01.2006 кількість посад рядового і начальницького складу становила 49814 одиниць, а кількість штатних посад персоналу, який утримується за рахунок бюджетних коштів, становить 43487,5 одиниць, або 67% від показника кількості персоналу кримінально-виконавчої служби, встановленого законодавством.

37. Система підготовки кадрів пенітенціарної системи включає Чернігівський юридичний колеж, два училища підготовки молодшого персоналу в Дніпродзержинську та Білій Церкві. Готується відкриття ще одного училища для молодшого персоналу. Підготовка спеціалістів для органів і установ виконання покарань здійснюється в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого у місті Харкові (спеціалісти-правознавці), Харківському національному університеті ім. В.М. Каразіна (спеціалісти-психологи та спеціалісти-соціальні працівники).

СТРУКТУРА ПОКАРАНЬ В УКРАЇНІ

38. Структура покарань, які застосовують суди України за кримінальні злочини, така: згідно даним, люб'язно наданим "Донецькому Меморіалу" Судовою адміністрацією України, у судах країни в 2005 році було закінчено провадженням 208 673 кримінальних справи (у 2004–221 375). При цьому було засуджено 195 169 осіб. Це на 15% менше, ніж в 2004 році, і майже стільки ж, як й у 2002 році. Застосування різних видів покарань в 2005 році відображено в наведеній таблиці. Застосування деяких із цих покарань більш докладно висвітлено далі.

Вид покарання	Число засуджених
До позбавлення волі на певний строк	54 114 / 27,7%
Довічне ув’язнення	168 /0,08%
Виправні роботи	2 221 / 1,1%
Громадські роботи	3 800 / 1,95%
Арешт	2 219 / 1,1%
Штраф	12 963 / 6,6%
Звільнені від відбування покарання з випробуванням	109 362 / 56,0%
Обмеження волі	4 502 / 2,3%
Усього	195 169

39. Покарання у вигляді позбавлення волі одержали 54 114 осіб, що помітно менше, ніж в 1996-2000 р. Стабільним та неприродно низьким залишається в судовій практиці число виправдальних вироків. В 2005 році їх винесено 898 (0,46%), хоча у 2004 році взагалі лише 592 (0,26%).

40. Довічне ув’язнення отримали 168 осіб. Нині в Україні відбувають довічне ув’язнення більше 1 221 осіб. Особи, засуджені до довічного ув’язнення, утримуються у двох спеціально обладнаних в'язницях у Житомирі та Вінниці. Крім того, за даними Департаменту, такі засуджені тримаються ще у секторах максимального рівня безпеки Дніпропетровської ВК №89, Бердичівської ВК №70, Єнакіївської ВК №52, Качанівської ВК №54, Софіївської ВК №55, Слов'яносербської ВК №60, Сокальської ВК №47, Городищенської ВК №96, Роменської ВК №56, Темнівської ВК №100 та Замкової ВК №58. Станом на 01.01.2006 у зазначених установах загалом обладнано 1225 місць. Крім того, у першому кварталі 2006 року заплановано ввести в дію ще 72 місця у Ладижинській ВК №39. Департамент ледь встигає створювати нові місця для цієї категорії в’язнів, і тому іноді вони утримуються певний час у СІЗО, де для їхнього тримання виділені спеціальні блоки

УВ’ЯЗНЕНІ ТА ЗАСУДЖЕНІ В УСТАНОВАХ ДЕПАРТАМЕНТУ

41. У розрахунку на 100 000 населення в Україні утримується в ув’язненні близько 370 осіб. Для порівняння - у США цей показник складає 700, у Росії - близько 650. У країнах Західної Європи цей показник становить близько 100 (наприклад, у Німеччині - 85, у

Рік	Засуджено усього	в тому числі до позбавлення волі	Частка осіб, засуджених до позбавлення волі
1999	222 239	83 399	37,5%
2000	230 903	82 869	35,9%
2001	201 627	70 308	34,9%
2002	194 212	61 168	31,4%
2003	201 100	61 000	30,3%
2004	224 226	62 337	27,9%
2005	195 169	54 282	27,8%

Бельгії - 75). Значний ріст тюремного населення в Україні відбувався в першій половині 90-х років минулого століття: в 1989 році в місцях позбавлення волі відбувало покарання 88 807 чіл., а в 1992 році вже 110 538 чіл., в 1996 р. - 172 163 чіл.

42. Збільшення чисельності тюремного населення стало наслідком тенденції збільшення застосування судами покарання у вигляді позбавлення волі. Якщо в 1988 році було засуджено до позбавлення волі всього 29 372 осіб, то вже у 1994 – 63 572, а з 1996 року протягом трьох років у місця позбавлення волі щорічно відправлялися більше 85 тис. осіб.

43. Порівняння даних за останні роки (див. таблицю) дозволяє констатувати, що застосування позбавлення волі з 2001 року стало трохи знижуватися. У результаті щорічно замість звичайних в 1996-2000 р. 86-83 тисяч осіб у місця позбавлення волі в 2002-2004 р. відправлялося "тільки" по 61-62 тис. осіб, а в 2005 – близько 54 тисячі осіб. Максимум застосування позбавлення волі припадає на 1999 рік – 37,5%. Помітна зміна відбулася після прийняття нового Кримінально кодексу – в 2004 році частка осіб, засуджених до позбавлення волі, впала до "рекордно низького" після 1988 року рівня в 27,9%, а у 2005 – до 27,8%.

44. Фінансування пенітенціарної системи здійснюється головним чином з бюджету (в 2004 році - 612 млн. грн. або біля $ 123 млн. доларів), що явно недостатньо. За деякими оцінками для нормального фінансування системи потрібно приблизно в три рази більше. Передбачено часткове фінансування установ за рахунок діяльності у колоніях промислових підприємств (в 2004 році планувалися надходження 159 млн. грн. або біля $ 32 млн. доларів). На харчування одного ув'язненого в середині 2002 року витрачалося 2 грн. 11 коп. (біля $ 0,4); усього на утримання одного ув'язненого витрачалося на місяць близько 120 грн. ( біля $ 23). Зараз ці показники ненабагато зросли.

45. Крім того, тримання ув'язнених частково оплачують вони самі зі своїх заробітків; для цього із заработаних ними коштів робляться відрахування. Підприємства Департаменту зазнають великих труднощів з отриманням замовлень, з виробництвом та реалізацією своєї продукції. Значна частина засуджених не забезпечена роботою, що породжує безліч труднощів як для самих ув'язнених, так і для адміністрації колоній.

46. У доповіді Моніторингового Комітету ПАРЄ 2005 р. зазначається:

“Поряд із виділенням достатніх коштів для підтримки і розвитку пенітенціарної системи додаткову увагу слід приділити ефективності витрат. Рахункова палата парламенту, після ретельної перевірки бюджетних видатків Державного департаменту у 2004 році, дійшла до висновку у березні 2005 року, що Департамент не зміг реалізувати належним чином доручені йому бюджетні програми. Через відсутність належного внутрішнього контролю і невиконання попередніх рекомендацій палати посадові особи Департаменту вчинили бюджетні правопорушення і неефективно використали бюджетні кошти на суму в 136 мільйонів гривень (майже 19 мільйонів євро)

Ми закликаємо органи державної влади України забезпечити достатнє фінансування пенітенціарної системи, усунути переповнення в’язниць і покращити умови утримання. Європейський Суд з прав людини неодноразово звертав увагу на те, що брак ресурсів не може служити виправданням утримання ув’язнених в таких поганих умовах, які досягають межі поводження, що становить порушення статті 3 Конвенції. У шести справах проти України Суд визнав умови утримання нелюдськими та такими, що принижують гідність”.

КРИМІНАЛЬНО-ВИКОНАВЧЕ ЗАКОНОДАВСТВО

47. Очевидно, що виконання судового вироку неминуче супроводжується рядом обмежень, не визначених у судовому вироку, але тісно пов'язаних з виконанням покарання. Практично це означає, що іноді до Закону вводяться обмеження, які не є неминучими при відбуванні покарання у вигляді позбавлення волі й доцільність яких може бути сумнівною або не мати розумного обґрунтування. Проте, сформульовані й введені до Кодексу, вони набирають силу закону.

48. Аналіз ряду наведених статей нового Кримінально-виконавчого Кодексу України має дещо фрагментарний характер і ставить на меті показати недосконалість, а іноді суперечливість або декларативність багатьох з положень нового Кодексу.

49. Новий Кримінально-виконавчий кодекс України був прийнятий в 2003 році й набув чинності 01.01.2004 року. Він містить ряд нових і прогресивних положень, однак у той же час в ньому залишилося багато норм, характерних для старого кодексу й таких, що не відповідають реаліям сьогодення.

50. У п. 2 ст. 7 стверджується, що "засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду". Дана норма дозволяє цим Кодексом обмежувати права засуджених, виходячи не тільки за рамки судового вироку, а й за рамки неминучих та доцільних обмежень. Далі наводяться приклади такого перевищення рамок судового вироку (див. наприклад, аналіз ст. 121 даного Кодексу).

51. Ст. 8 надає засудженим право "на отримання інформації про свої права і обов'язки, порядок і умови виконання та відбування призначеного судом покарання ", однак не ставить за обов'язок адміністрації надавати її в письмовому вигляді. Це призводить до того, що часто тюремний персонал тільки зачитує засудженим їх права, і тим самим позбавляє їх можливості звертатися до точних формулювань закону в будь-який зручний для них час, коли така потреба в них виникає. У кожному випадку, коли виникає потреба звернутися до норм закону, засуджений змушений просити про це адміністрацію.

Цією ж ст. 8 засудженим надається право звертатися відповідно до законодавства із пропозиціями, заявами й скаргами до адміністрації органів й установ виконання покарань, до їхніх вищих органів, а також до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, до суду, органів прокуратури, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян. Незважаючи на те, що засуджений має право звернутися до суду, кодекс не містить процедури та гарантій для такого звернення. У засудженого немає гарантованої можливості звернутися до адвоката, відправити скаргу до суду тощо. До останнього часу стаття не містила навіть норми, яка б дозволяла засудженим конфіденційно звертатися до міжнародних інституцій, наприклад, до Комітету проти тортур або до Європейського Суду з прав людини. Законом України від 1 грудня 2005 року були внесені зміни до Кодексу – до цієї статті та до ст. 113. Завдяки цьому засуджені одержали право звертатися до Європейського суду з прав людини та до інших органів міжнародних організацій

Право "на соціальне забезпечення, у тому числі й на одержання пенсій, у відповідності із законами України", яке надається цією статтею, фактично має дискримінаційну процедуру (див. коментар до ст. 122)

52. Показовим є співвідношення декларацій про те, що прийнятий кодекс є прогресивним та враховує міжнародні стандарти щодо дотримання прав людини, та фактичний зміст положень кодексу. З цього приводу дуже слушне спостереження зробив декан факультету Національної Юридичної Академії (Харків) А. Степанюк. Він, зокрема, відмічає, що “у зв'язку з аналізом переліку принципів кримінально-виконавчого законодавства виникає питання, чому серед перерахованих принципів не виявилося місця принципу поваги до прав людини? Виходить, що розроблювачі КВК, декларуючи, що КВК України розроблений з урахуванням міжнародних стандартів поводження з ув'язненими, міжнародних угод про захист прав і свобод людини, фактично проігнорували Основні принципи поводження з ув'язненими, де містяться такі положення: “Всі ув'язнені користуються повагою, притаманною гідності та значущості, як людей”. “За винятком тих обмежень, необхідність яких власне обумовлена фактом ув’язнення в тюрму, всі ув'язнені користуються правами людини і фундаментальними свободами.

53. Частина 2 ст. 8 визначає коло осіб, які можуть надавати засудженим правову допомогу: "Засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи". Очевидно, що це коло максимально обмежене, до нього, наприклад, не включені ані громадські організації, ані родичі засудженого, тоді як ст.44 Кримінально-процесуального Кодексу України передбачає можливість допуску як захисника родичів обвинуваченого. Таким чином, нормами даного Кодексу право засуджених на правову допомогу максимально обмежено.

54. Варта уваги точка зору наукового співробітника сектору проблем кримінально-виконавчого законодавства Інституту вивчення проблем злочинності Академії Правових Наук України, м. Харків, І.Яковець щодо нового порядку розподілу засуджених за видами установ. Вона вважає, що “існуючий порядок здійснення розподілу засуджених в установи виконання покарань містить у собі багато протиріч. Протягом 2001 – 2005 років в Україні відбулися значні зміни у кримінальному і кримінально-виконавчому законодавстві, певної мірою зумовлені спробами втілення в життя міжнародних норм і стандартів, у тому числі й поводження з засудженими до кримінальних покарань, що не могло не відбитися на цій діяльності. Прискорені темпи активного впровадження вказаних норм у практичну діяльність без належної попередньої теоретичної розробки й урахування низки інших особливостей національного менталітету призвели до виникнення проблем, які не дозволяють зробити цей процес максимально ефективним і потребують негайного вирішення.

55. Існуючий на сьогодні порядок визначення виду установи виконання покарань не забезпечує зведення засуджених в однорідні групи, що є однією з умов ефективності роботи з ними. В установах одного й того ж виду дуже часто разом тримаються зовсім різні за ознаками вчиненого злочину й даними про особу засуджені.

56. Утворення Регіональних та Апеляційних комісій є яскравим прикладом втілення в життя практичних новацій без відповідного наукового підґрунтя, в результаті чого не забезпечено навіть досягнення мети їх створення. Незважаючи на те, що в Інструкції вказується на всебічне врахування обставин справи й особи засудженого при визначенні установи виконання покарань (на чому наголошували експерти Ради Європи), на практиці їх первинна класифікація здійснюється виключно з огляду на тяжкість учиненого злочину, попередню судимість й факт відбування в минулому покарання у виді позбавлення волі.

Місце розташування колонії певною мірою впливає на ступінь ізоляції, а значить і на каральний зміст позбавлення волі, на здійснення права на побачення, в результаті чого обсяг кари, що буде відчувати та чи інша особа, залежить також і від урахування чи неврахування родинних зв’язків при направленні засуджених до виправних установ. Саме тому потрібно забезпечити відбування засудженим покарання в тому регіоні, де він постійно проживав чи має стійкі соціальні зв¢язки.

Встановлений чинними нормативно-правовими актами Департаменту порядок захисту засудженими своїх прав при визначенні виду установи виконання покарань відрізняється невиправданою складністю, плутаниною й у цілому не відповідає положенням Конституції України та чинного законодавства”.

57. У ст. 24 Кодексу в переліку осіб, які мають право відвідувати без спеціального дозволу установи виконання покарань для здійснення контролю, відсутні члени Європейського Комітету проти катувань, що не відповідає рекомендаціям Комітету й сенсу Європейської Конвенції проти катувань. Немає в переліку й представників спостережних комісій, які вповноважені здійснювати громадський контроль місць позбавлення волі. Таким чином, декларований у ст. 25 Кодексу громадський контроль фактично неможливий як контроль повноцінний.

58. У п. 2 ст. 25 говориться: „Для забезпечення громадського контролю за дотриманням прав засуджених під час виконання кримінальних покарань створюються спостережні комісії, які діють на підставі цього Кодексу та Положення про спостережні комісії, яке затверджується Кабінетом Міністрів України". Як показало дослідження “Донецького Меморіалу”, вперше проведене в Україні, реально ці комісії в переважній більшості складаються на 85-90%, а часто й на всі 100% з чиновників. То ж громадський контроль установ системи тільки декларується, оскільки до кола повноважень комісій, визначених згаданим Положенням, контроль дотримання прав людини не включений. Тобто, на практиці такий контроль відсутній. А позитивні оцінки діяльності спостережних комісій у царині громадського контролю на даному етапі можуть надаватися лише тими, хто погано знає реальний стан справ.

59. Ряд інших положень Кодексу передбачають участь громадськості в діяльності установ виконання покарань, але виключно для надання їм допомоги та сприяння у виправленні засуджених, а ніяк не для контролю діяльності. Так, певна участь громадськості у виправленні та ресоціалізації засуджених неповнолітніх передбачається статтею 149: "для надання допомоги адміністрації виховної колонії в організації навчально-виховного процесу та зміцненні матеріально-технічної бази колонії, вирішення питань соціального захисту засуджених, трудового та побутового облаштування осіб, які звільняються, при виховних колоніях створюються піклувальні ради з представників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій". Однак очевидно, що в цьому переліку завдань піклувальної ради завдання контролювати або оцінювати рівень дотримання прав людини в колонії відсутнє..

60. Даним Кодексом виконання деяких видів покарань, започаткованих як альтернатива позбавленню волі, передбачене таким чином, що відмінності їх від позбавлення волі практично немає. Так, у п. 2 ст. 51 Кодексу сказано " На засуджених до арешту поширюються обмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі ". Це означає, що покарання у вигляді арешту – фактично є ПОЗБАВЛЕННЯ ВОЛІ, хоча формально воно таким не вважається. Це підтверджується й формулюванням п. 1 ст. 53: " Матеріально-побутове забезпечення і медичне обслуговування засуджених до арешту здійснюються відповідно до норм, встановлених для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі "

61. Стаття 59 містить два взаємовиключних положення для осіб, які відбувають покарання у вигляді обмеження волі. У п.1 спочатку стверджується, що особи, "засуджені до обмеження волі мають право... мати при собі гроші та цінні речі, користуватися грішми без обмежень,", а в п. 4 наводиться перелік заборонених предметів і говориться, що "у разі виявлення... у засудженого... гроші, цінності та інші речі за рішенням суду можуть бути передані в доход держави ". Інакше кажучи, в одній і тій же статті гроші мати при собі дозволяється, і передбачено покарання за те, що засуджений буде ці гроші при собі мати.

62. Кодекс не містить ясних вказівок, чи є праця правом засуджених або їхнім обов'язком. Так, у п.1 ст.60 говориться: "засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як правило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах". Така ж недомовленість міститься в ст. 77 Кодексу щодо праці військовослужбовців. У ст. 9 серед основних обов'язків засуджених необхідність працювати відсутня. Зате ст. 118 стверджує цілком виразно: "Засуджені до позбавлення волі повинні працювати в місцях і на роботах, які визначаються адміністрацією колонії". Разом з тим, у ст. 107 Кодексу наведені права та обов'язки засуджених до позбавлення волі, серед яких визначене право "брати участь у трудовій діяльності". Очевидно, що одночасне застосування положень статей 107 й 118 неможливе.

63. У п. 2 ст. 60 сказано: "Праця засуджених до обмеження волі регулюється законодавством про працю, за винятком правил прийняття на роботу, звільнення з роботи, переведення на іншу роботу." Однак Кодекс має й інші обмеження застосування законодавства про працю. Наприклад, згідно п. 4 ст. 118, "засуджені не мають права припиняти роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів". Заборона припиняти роботу для вирішення трудового спору – позбавлення права засудженим відстоювати свої трудові права. У ст. 133 визнається, що "злісним порушником установленого порядку відбування покарання є засуджений, який не виконує законних вимог адміністрації, необґрунтовано відмовляється від праці (не менш, як три рази протягом року); припинив роботу з метою вирішення трудових та інших конфліктів". Дана стаття фактично передбачає, що спроба вирішити трудовий конфлікт зупинкою роботи може спричинити важкі наслідки для засудженого – його визнають "ЗЛІСНИМ порушником" і він може бути за це покараний (див. наступну статтю)

64. Ряд статей передбачає використання праці засуджених як покарання (ст.68, 82, 132, 145 Кодексу) У даному зв'язку А. Степанюк слушно відмічає, що "оголосивши свою прихильність міжнародним стандартам поводження з ув'язненими, розроблювачі КВК у ч. 1 ст.132, де передбачене таке стягнення, як "призначення на позачергове чергування по прибиранню приміщень і території колонії ", ще раз проігнорували рекомендації, що містяться в ч. 1 ст. 28 Мінімальних стандартних правил поводження з ув'язненими, відповідно до якої ув'язнених не слід карати в дисциплінарному порядку роботою по обслуговуванню самої установи."

65. Стаття 69 містить порядок застосування заходів заохочення й стягнення до осіб, засуджених до обмеження волі, однак в ній відсутня ясна процедура оскарження накладення стягнення. А для засуджених військовослужбовців застосування цих заходів передбачено Міністерством оборони. т.я. у ст. 83 йдеться: "Права командира дисциплінарного батальйону щодо застосування заходів заохочення і стягнення, передбачених цим Кодексом, а також порядок їх застосування і обліку визначаються Міністерством оборони України".

66. Особливо багато обмежень, виправданість яких або сумнівна, або взагалі не має розумного пояснення, міститься у статтях, які визначають права засуджених. Їхній конкретний зміст часто суперечить положенням загального характеру, які містяться в Кодексі. Наприклад, у ст. 102 стверджується, що "режим у колоніях має зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії і на свободі, що повинно сприяти підвищенню відповідальності засуджених за свою поведінку і усвідомленню людської гідності". Це твердження суперечить численним конкретним обмеженням, встановленихм іншими статтями цього Кодексу.

Так, ст. 110 встановлює, що "засудженим надається право на чотири телефонних розмови протягом року тривалістю до п'ятнадцяти хвилин кожна під контролем адміністрації". А ст. 81 передбачає надання однієї телефонної розмови як міру заохочення. Більше того, Правила внутрішнього розпорядку, які є підзаконним актом, ще більше звужують - до речі, у порушення Конституції – можливості для засуджених користуватися телефоном, оскільки згідно ст. 46 Правил "адміністрація установи при наявності технічної можливості забезпечує надання засудженим телефонних розмов". Така норма дозволяє адміністрації у випадку, якщо "технічної можливості" немає – взагалі телефонні розмови не надавати, що суперечить положенням Кодексу. Крім того, заохочення телефонним дзвінком, та ще ОДНИМ на місяць, означає, що право на спілкування із зовнішнім світом може перетворюватися в елемент маніпулювання засудженими. Це протирічить і ст. 22 Конституції України, яка забороняє приймати закони, що погіршують положення із правами людини.

67. Стаття 107 надає засудженим також право:

- подавати пропозиції, заяви і скарги в усній чи письмовій формі від свого імені і з питань, що стосуються їх особисто;

- розпоряджатися вільним часом, який відведений розпорядком дня, не порушуючи при цьому правил поведінки;

- одержувати освіту відповідно до законодавства про освіту.

Однак ця стаття фактично забороняє подавати скарги, якщо вони не стосуються засудженого особисто. Вільним часом засудженим теж часто фактично складно розпоряджатися на свій розсуд, оскільки у випадках, коли розпорядком дня колонії передбачені певні заходи, ухилитися від участі в них неможливо, інакше це може бути розцінене як порушення правил поведінки. Про це мова йде в ст. 123, де прямо говориться: "розпорядком дня колоній можуть бути передбачені виховні заходи, участь у яких для засуджених є обов'язковою". Таким чином, вільний час, яким засуджені можуть дійсно розпоряджатися на свій розсуд, зводиться до мінімуму, а позбавлення засуджених права вибору в такій ситуації знижує їх соціальну відповідальність, що прямо суперечить статті 7, у якій стверджується, нібито "держава поважає та охороняє права, свободи та законні інтереси засуджених, забезпечує необхідні умови для їхнього виправлення та ресоціалізації ". Складно поєднати описані вимоги Кодексу із твердженнями п.2 ст. 102 "звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на волі".

68. Одержувати освіту засудженим теж буває неможливо, тому що в колоніях нерідко відсутні в достатній кількості підручники, зошити, дуже складно залучити достатньо вчителів. І хоча згідно п. 2 ст. 125 "засудженим, які бажають підвищувати свій загальноосвітній рівень, незалежно від віку, створюються умови для самоосвіти, надається можливість навчання в загальноосвітніх навчальних закладах колоній", у той же час здійснення цієї можливості ставиться в залежність від "наявності необхідної матеріально-технічної та науково-методичної бази, педагогічних кадрів". Це не дає гарантій виконання передбачених положенням даної статті зобов'язань та означає, що виконання гарантованого Конституцією права на освіту ставиться в залежність від наявності матеріально-технічної бази, якої часто в колоніях немає. А якщо немає бази, виходить, і можливості для засуджених немає. І в силу ст. 7 про те, що "засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом" така ситуація начебто і не є порушенням закону, у тому числі й ст. 53 Конституції, яка гарантує право громадян на освіту.

Щодо реального стану з освітою, то за даними Департаменту в установах виконання покарань тримається 20352 засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти. Кількість учнів у виправних колоніях на кінець І семестру складає 11006 засуджених (54% від осіб, які не мають середньої освіти), що на 18% більше ніж у 2004/2005 навчальному році. У порівнянні з минулим навчальним роком з 670 до 712 збільшилася кількість вчителів, які працюють у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи.

Навчальні заклади функціонують при 103 виправних колоніях та 18 слідчих ізоляторах. У 38 установах створено вечірні школи, у 41 - класи (групи) з вечірньою формою навчання, у 42 - навчально-консультаційні пункти. Обладнано 332 навчальних класи.

У п. 4 цієї ж статті говориться: "Для засуджених, які не мають робітничої професії, за якою вони можуть бути працевлаштовані в даній колонії, обов'язковою є підготовка на курсах професійного навчання робітників на виробництві". Інакше кажучи, навчання професіям у колоніях може бути примусовим, що не передбачається ані Конституцією, ані вироком суду, а лише "даним Кодексом".

69. Стаття 112 обмежує максимальну вагу однієї посилки або бандеролі, посилаючись на поштові правила, що ще можна якось зрозуміти. Незрозуміло, чому "вага однієї передачі не може перевищувати встановленої ваги посилки". Обмеження права одержувати посилки, продукти без обмежень суперечить наміру п.2 ст. 102 Кодексу "звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на волі".

70. Стаття 108 визначає, що "Засуджені мають право придбавати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на гроші, зароблені в колоніях", але ніяк не на гроші, отримані за переказами. Якщо в колонії немає роботи, а значить, і заробітку в засуджених, то і їхня можливості придбавати будь-що дорівнює нулю. Дозволені Кодексом норми використання грошей дуже невеликі. Навіть "засудженим, які перевиконують норми виробітку або сумлінно виконують встановлені завдання, може бути додатково дозволено витрачати на місяць гроші в сумі тридцяти відсотків мінімального розміру заробітної плати", а в певних випадках – "п'ятдесяти відсотків мінімального розміру заробітної плати незалежно від відбутого строку покарання". Таким чином реально виглядає згідно нового Кримінально-виконавчого Кодексу режим, який з огляду на ст. 102 "повинен зводити до мінімуму різницю між умовами життя в колонії й на волі".

71. Стаття 111 Кодексу надає засудженим у зв'язку з винятковими особистими обставинами отримати право на короткочасні виїзди за межі виправних колоній. Дозвіл на короткочасний виїзд надається начальником колонії з урахуванням особистості та поведінки засудженого. Однак Кодекс не містить процедури оскарження відмови в наданні виїзду. Можливо, вважається, що начальник колонії ніколи не може помилитися, ухвалюючи рішення щодо надання засудженому можливості виїзду за межі колонії.

72. Недостатньо чітко регламентоване Кодексом тримання засуджених до позбавлення волі в ділянці посиленого контролю. Стаття 97 передбачає, що в таких випадках "На кожного засудженого розробляється спеціальна індивідуальна програма, яка передбачає заходи індивідуально-виховного, психотерапевтичного, психокорегуючого характеру". Переведення до ділянки ресоціалізації можливе "за клопотанням начальника відділення соціально-психологічної служби постановою начальника колонії... після реалізації цієї програми". Проте у Кодексі не визначено, як довго засуджений може перебувати в приміщенні камерного типу, відсутні критерії виконання програми. Не виключена ситуація, коли засуджений може в принципі весь свій строк провести в ділянці посиленого контролю, оскільки Кодекс не містить перешкод такому варіанту. Той факт, що порядок зміни умов тримання засуджених шляхом переведення до дільниці посиленого контролю визначений вказівкою Департаменту від 1 липня 2004 року № 5-2740, підтверджує неприпустиму практику, коли питання, які стосуються прав людини, визначаються підзаконними документами.

73. Стаття 64 встановлює, що "із засуджених, які тримаються в дисциплінарних ізоляторах, стягується повна вартість харчування, наданого їм за встановленими нормами". Проте як бути, якщо в колонії немає роботи й у засудженого немає коштів, Кодекс не пояснює.

74. У статті 106 регламентовано застосування фізичної сили, спеціальних засобів і зброї. В п.5 передбачається, що "про застосування фізичної сили, спеціальних засобів та гамівної сорочки доповідається в рапорті начальникові колонії. Про кожний випадок застосування зброї складається рапорт і негайно повідомляється прокурор". Разом з тим не передбачена можливість контролю застосування фізичних мір впливу з боку цивільних структур, громадськості. А мова йде про ситуації, коли ймовірність порушення прав людини підвищена.

75. Що ж стосується безпеки засуджених, то А. Степанюк зауважує, що "як підкреслювалось в літературі, колоністському гуртожитку іманентно притаманний ряд легітимних чи завуальованих правообмежень, відсутніх при камерному тюремному триманні. Зокрема, він не забезпечує на належному рівні право засудженого на особисту безпеку і захист від зазіхань з боку інших засуджених на його життя і здоров'я, честь і гідність, права й законні інтереси, обмежує засудженого в праві вільно розпоряджатися особистим часом, одержувати інформацію, що його цікавить, з каналів масової комунікації. У зв'язку з цим видається, що лише тюремне тримання засуджених змогло б забезпечувати їхню особисту безпеку.”

76. Згідно ст. 113 "засудженим дозволяється одержувати й відправляти листи й телеграми за свій рахунок без обмеження їхньої кількості.... Кореспонденція, яку одержують і відправляють засуджені, підлягає перегляду". Кодекс не встановлює, як відбувається перегляд листів – у присутності засудженого або без нього. У такому варіанті перегляд листів фактично означає цензуру. Крім того, держава не забезпечує засудженим якийсь мінімум можливостей для листування, і якщо у засудженого немає коштів, іноді не з його провини - то у нього тоді немає фактично й ПРАВА вести листування.

Схожа позиція в цьому питанні й у А. Степанюка який відмічає:

“Український законодавець, як здається, виявив деяку непослідовність, передбачаючи в одних випадках для осіб, що знаходяться в кримінально-виконавчих установах, можливість перегляду їхньої кореспонденції, а в інших – ні. Так, кореспонденція осіб, обмежених волі, і засуджених військовослужбовців у дисциплінарному батальйоні (який є місцем позбавлення волі), перегляду не підлягає, що, до речі, відповідає, положенням ст. 31 Конституції України, яка кожному гарантує таємницю листування. На відміну від цього ч. 3 ст. 113 КВК указує на те, що кореспонденція осіб, позбавлених волі, підлягає перегляду, а це є не чим іншим, як прихованою формою цензури, що згідно зі ст. 15 Конституції України заборонено.

77. Згідно п. 4 цієї статті, "пропозиції, заяви та скарги, адресовані Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини та прокуророві, перегляду не підлягають і не пізніше, ніж у добовий строк направляються за приналежністю". У переліку адресатів для листів, які не підлягають перегляду, Європейський Суд з прав людини з'явився тільки після прийняття 1 грудня 2005 року Закону, яким внесено відповідні зміни.

78. Стаття 115 встановлює, що норма житлової площі "на одного засудженого у виправних колоніях не може бути меншою трьох квадратних метрів". Однак ця норма не відповідає рекомендаціям Комітету проти катувань про як мінімум чотири квадратних метри на особу.

79. В умовах відсутності роботи в багатьох колоніях та відповідно можливостей для засуджених заробити гроші, вимога ст. 121 "із нарахованого засудженим заробітку, пенсій та іншого доходу відшкодовують вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг, крім вартості спецодягу і спецхарчування" породжує нерівність між тими, хто працює та утримує себе, і тими, хто не працює та утримується за рахунок держави. При цьому багато хто не працює зовсім не по своїй волі, а тому, що в колонії немає роботи

У п. 3 цієї статті міститься і більше сувора вимога: "із засуджених, які злісно ухиляються від роботи, вартість харчування, одягу, взуття, білизни, комунально-побутових та інших наданих послуг утримується з коштів, які є на їхніх особових рахунках. У разі відсутності в засудженого коштів на особовому рахунку виправна колонія має право пред'явити йому позов через суд". Очевидно, що подача позову до суду на засудженого, який відмовляється від роботи, створює, крім іншого, для нього складнощі після звільнення – не маючи роботи, він мусить ще сплачувати за позовом за своє перебування в колонії.

80. Стаття 122 Кодексу визначає, що "засуджені мають право на загальних підставах на державне пенсійне забезпечення за віком, по інвалідності, у зв'язку з втратою годувальника та в інших випадках, передбачених законом". Однак у п.3 цієї статті міститься положення, яке зводить нанівець твердження п.1: "час роботи засуджених у період відбування ними покарання у виді позбавлення волі зараховується у стаж роботи для призначення трудової пенсії після звільнення за умови сплати ними страхових внесків до Пенсійного фонду України в порядку і розмірах, передбачених законодавством". У колоніях при оплаті праці засуджених внески в Пенсійний фонд установи на них не перераховують, тим самим не зі своєї волі, а в результаті дій державної структури - установи виконання покарання – засуджені фактично втрачають права на пенсію за час роботи в колонії, якщо не оплатять по виходу на волю в Пенсійний фонд внески за цей час. Як правило, це їм зробити важко або навіть не можливо. Тому на практиці їхнє ПРАВО на пенсію за час роботи в колонії обертається відсутністю реальних можливостей здійснити це своє право. Це ще одне свідчення того, як на практиці обіцянка п.2 ст. 102 "звести до мінімуму різницю між умовами життя в колонії та на волі" обертається порушенням їхніх прав і створенням для засуджених проблем, які ускладнюють їм соціальну адаптацію після звільнення.

У п. 4 цієї ж статті 122 міститься положення про те, що "засуджені, які втратили працездатність під час відбування покарання, після звільнення їх від покарання мають право на пенсію і на компенсацію шкоди у випадках і у порядку, встановлених законодавством України". Тим самим даною нормою засуджені позбавляються права на компенсацію нанесеної їм шкоди під час відбування покарання, тому що таке право з'являється у них лише після звільнення. Очевидна дискримінаційність даної норми, яка стає нібито законною в силу п. 2 статті 7, де стверджується, що "засуджені користуються всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, визначених законами України та цим Кодексом і встановлених вироком суду".

81. Згадувана вище І. Яковец вважає, що “те, що в статтях 107 і 119 КВК особам, позбавленим волі, не передбачене право на відпустку, означає не що інше, як ігнорування не лише ст. 45 Конституції України, де закріплене право кожного працюючого на щорічний відпочинок, але й те, що український законодавець не взяв до уваги рекомендації, що містяться в ст. 70. 2 Європейських тюремних правил, відповідно до яких програми виправного впливу повинні передбачати умови надання відпустки з місць позбавлення волі. Незрозумілою є редакція ч. 4 ст. 122 КВК, відповідно до якої засуджені, що втратили працездатність під час відбування покарання, мають право на пенсію і компенсацію шкоди лише після звільнення від відбування покарання.”

82. Процедура оскарження рішень адміністрації, передбачена Кодексом, вкрай недосконала. Вона міститься в пп. 13-15 статті 134: "засуджений може оскаржити накладене на нього стягнення, однак подання скарги не зупиняє виконання стягнення. Посадова особа, яка наклала стягнення, за наявності для того підстав може його скасувати або замінити іншим, більш м'яким стягненням. Вища посадова особа може скасувати стягнення в разі, коли посадова особа, як наклала стягнення, перевищила свої повноваження або стягнення було накладено нею при відсутності порушення з боку засудженого". Як випливає зі статті, рішення "вищої посадової особи" оскаржити вже не можна. Кодекс такого оскарження не передбачає. Кінцева інстанція для скаржника – "вища посадова особа". І ніякої ролі незалежних структур, ніякого громадського контролю за правильністю застосування покарань Кодекс не передбачає. Крім того, п. 15 даної статті передбачає, що "при накладенні стягнення на засудженого адміністрація колонії надає йому можливість у встановленому порядку повідомити про це близьких родичів, адвоката або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи". Однак Кодекс не містить процедур і механізмів повідомлення, гарантій з боку адміністрації такого повідомлення. Не відомо, який встановлений порядок повідомлення про стягнення адвокатові, не визначено, КИМ та ЧИМ такий порядок встановлений, чи існують санкції за його порушення адміністрацією.

Ще одним прикладом відсутності процедури оскарження рішень адміністрації є стаття 145, яка встановлює, що "за порушення встановленого порядку й умов відбування покарання до засуджених неповнолітніх може застосовуватися... поміщення до дисциплінарного ізолятору на строк до десяти діб з виводом або без виводу на навчання або роботу". Разом з тим процедура оскарження такого рішення в Кодексі відсутня.

83. Схожа ситуація й з порядком стягнення матеріальних збитків, заподіяних засудженими до позбавлення волі. Згідно ст. 137, "матеріальні збитки, заподіяні державі засудженими під час відбування покарання, стягуються з їхнього заробітку за постановою начальника колонії... Постанова начальника колонії про стягнення збитків оголошується засудженому під розписку". У випадку, якщо все-таки начальник колонії не прав, якщо він помилився або неправильно порахував нанесені збитки, то "Засуджений може оскаржити постанову начальника колонії вищій посадовій особі. Подача скарги не зупиняє виконання постанови про стягнення збитків". Вища посадова особа може скасувати постанову про стягнення збитків або зменшити розмір суми, яка підлягає стягненню. Однак якщо вища посадова особа, на думку засудженого, теж прийняла рішення, з яким він не згодний, то процедура оскарження такого рішення відсутня.

84. Щодо невиправданих обмежень, зафіксованих у Кодексі, І. Яковець вважає, що у ньому „передбачені такі обмеження, які безпосередньо не характеризують сутність покарання, хоча вони у тій чи іншій мірі впливають на обсяг кари. Яскравим прикладом подібного обмеження є встановлення занижених норм харчування для осіб, які утримуються у приміщеннях камерного типу виправних колоній максимального рівня безпеки порівняно з установами інших видів”.

85. Стаття 157 передбачає, що "особи, які звільнені від відбування покарання, забезпечуються безплатним проїздом до місця проживання або роботи в межах України". Однак ця вимога може й не виконуватися, оскільки зараз колонії часто не мають для цього коштів. Засуджені нерідко виходять на волю без копійки грошей і без паспорта. Однак відповідальність за те, що засудженому не забезпечать безплатний проїзд, Кодексом не передбачається, як вона не передбачена й за невиплату йому зароблених грошей. Це ще один приклад несиметричності відповідальності засудженого та державної установи.

86. Положення Кодексу, що стосуються утримання довічно ув'язнених, теж недосконалі. Так, стаття 92 передбачає роздільне тримання засуджених до позбавлення волі. Така вимога не передбачає їхнього тримання у загальній масі ув'язнених на весь період їхнього покарання, що навряд чи виправдано та не сприяє збереженню ними соціальних навичок, негативно впливає на їхнє психологічне самопочуття.

Згідно ст. 151 "засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка. Самодіяльні організації серед засуджених до довічного позбавлення волі не створюються"

87. В цілому умови тримання довічно ув'язнених дуже суворі й жорстокі. Вони не стимулюють засуджених виправлятися, сподіватися на майбутнє. Їм не надана можливість, нехай і з часом, відбувати покарання в середовищі інших ув'язнених. Наслідки такого підходу можуть бути дуже негативні для засуджених.

88. Засуджені до довічного ув’язнення жінки утримувалися в Чернігівській колонії № 44 з порушенням положень даного Кодексу. Кількаразові звернення правозахисників щодо необхідності приведення у відповідність умов їх тримання Департаментом ігнорувалися. Тільки після втручання Генеральної прокуратури ці зміни були введені.

89. Правила внутрішнього розпорядку колоній містять цілу низку норм, застосування яких не має раціонального обґрунтування. Так, наприклад, засудженим заборонено вивішувати біля своїх тумбочок та ліжок репродукції з журналів, фотографії.

90. Слід зазначити ще дві важливих особливості нового Кримінально-виконавчого кодексу. По-перше, він грішить зайвою деталізацією: кодекс визначає кількість побачень, вагу передач, кількість телефонних дзвінків, які дозволяють засудженим. Це означає, що змінити будь-яку з цих позицій, наприклад, щодо ваги для посилок або можливої кількості телефонних дзвінків, може тільки парламент і для цього треба приймати окремий Закон. Набагато прагматичніше було б всі подібні деталі регламентувати більш простою процедурою, наприклад, встановлювати їх Правилами внутрішнього розпорядку, затверджуваними Наказом Голови Департаменту. Тим більше, що в цих Правилах ці норми все одно зафіксовані, дуже часто в тих же самих формулюваннях, що й у Кодексі. Таке дублювання свідчить про певну “неосвіченість” розробників Кодексу з техніками складання правових документів.

91. По-друге, у розділі ІІІ Кодексу глава "Режим в колоніях та способи його забезпечення" розташована поперед інших глав, присвячених умовам тримання, правам та обов'язкам засуджених. Це розташування фіксує усталені пріоритети в діяльності установ виконання покарань – режим важливіше за дотримання прав засуджених. Практична діяльності адміністрації та керівництва органів Департаменту підпорядкована саме такій ієрархії. Такі пріоритети сприяють порушенням прав людини, тому що саме вимогами режиму ці порушення прав найчастіше виправдовуються.

92. У червні 2005 року прийнятий Закон України "Про Державну кримінально-виконавчу службу України", який визначає правові засади організації та діяльності Державної кримінально-виконавчої служби України, її завдання та повноваження.

КОНТРОЛЬ ДІЯЛЬНОСТІ УСТАНОВ ВИКОНАННЯ ПОКАРАНЬ

93. Проблеми, труднощі та недоліки в діяльності кримінально-виконавчої системи України її керівники та представники не приховують, однак, як правило, обмежуються їх досить загальною констатацією. Незалежних інституцій, які мають за Законом право перевіряти та контролювати діяльність системи, не багато. Національними інституціями є прокуратура та омбудсман, міжнародними – Європейський Комітет з попередження катувань. Варто підкреслити, що автономний характер відомства ускладнює контроль за його діяльністю незалежними структурами. Фінансову діяльність системи може перевіряти Рахункова палата Верховной Ради. Фрагменти звітів омбудсмана та Рахункової палати, які наведені нижче, свідчать про серйозні недоліки як у сфері дотриманні прав ув'язнених, так й в організації використання бюджетних коштів.

94. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна КАРПАЧЕВА у своєму виступі у Верховній Раді України на представленні своєї щорічної доповіді про стан з дотриманням і захистом прав і свобод людини в Україні 6 липня 2005 року відзначає ряд дуже суттєвих проблем з дотриманням прав ув’язнених.

95. Вона вважає досить болючою проблему надмірного застосування судами такого запобіжного заходу, як тримання під вартою. Передача функції вирішення застосування його від прокуратури до суду майже не вплинула на кількість утримуваних осіб. Місцевими судами задовольняється близько 90 відсотків подань слідчих. Протягом 2004 року зі слідчих ізоляторів був звільнений кожен сьомий арештований (10 тис. 537 чоловік) – у зв'язку зі зміною запобіжного заходу, засудженням до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, виправданням або взагалі закриттям кримінальних справ (див. також п.171).

На її думку, формалізм, поспішність у застосуванні арешту, а часом і політична упередженість, не кажучи вже про замовлене рішення, - все це призводить до безпідставного позбавлення волі, грубого ігнорування права на свободу та особисту недоторканність людини.

96. Одним із пріоритетів діяльності Уповноваженого є боротьба з практикою застосування недозволених методів ведення слідства, зокрема катувань. Як свідчить моніторинг Уповноваженого, протягом останніх двох років у цієї практики, на жаль, тенденції до зниження не спостерігається. Отже, докорінних змін на краще ані раніше, ані сьогодні так і не відбулося. Дотепер не створений незалежний орган для розслідування скарг на міліцію.

Про застосування катувань до громадян у міліції свідчать навіть результати опитування керівників кримінального розшуку, які вчилися в Національній академії МВС України. Близько 97% з них підтвердили, що часто або епізодично в Україні застосовуються катування.

На даний час в Євросуді перебуває близько 40 справ, пов'язаних із застосуванням катувань в Україні.

97. Одним з напрямків діяльності Уповноваженого є контроль за умовами тримання громадян, затриманих міліцією.

Перевіркою Уповноваженого з прав людини в червні нинішнього року в ізоляторі тимчасового тримання (ІТТ) м. Феодосії було встановлено, що камери дотепер залишаються без вікон. У багатьох ІТТ камери - це напівпідвальні, напівтемні бетонні мішки, без свіжого повітря, питної води, санвузлів, що є ризиком для здоров'я людини й нагадує епоху середньовіччя. До того ж вони постійно в півтора-два рази переповнені, і дихати там можна тільки завдяки примусовій вентиляції.

В результаті спільної перевірки в травні ц.р. працівниками секретаріату Уповноваженого з прав людини та Секретаріату Президента України стану з умовами тримання громадян у місцях позбавлення волі виявлено, що порушуються права громадян на тригодинну затримку в кімнатах для тримання осіб, у половині з 808 райвідділів затриманих так і не годують, незважаючи на кілька подань Уповноваженого, за якими народні депутати та уряд виділили кошти. Такі умови теж є катуванням, але через триваючи масові затримки та арешти їх розташовують у кімнатах для затриманих. Тому через ІТТ проходять щорічно більше мільйона осіб.

98. Однією з самих болючих проблем, пов'язаних з дотриманням прав ув'язнених, є перенаповнення пенітенціарних установ і пов'язані із цим незадовільні побутові умови їхнього тримання.

В Україні перенаповненість місць позбавлення волі становить 20%. Приведення умов тримання в пенітенціарних установах до міжнародних стандартів проходить в Україні вкрай повільно. Наслідком цього є постійний ріст кількості скарг ув'язнених та їхніх близьких родичів до Європейського суду з прав людини.

Перевіркою Уповноваженого з прав людини встановлено, що саме через незадовільний стан з розглядом судами матеріалів щодо важко хворих людей, які перебувають за ґратами в установах пенітенціарної системи, зокрема, в Херсонській і Донецькій областях, з 454 засуджених, які захворіли важкими хворобами та мають право бути звільненими від покарання, тільки в 40% випадків суд пішов назустріч цим людям. А з тих, кому було відмовлено, помер кожен третій.

99. Уповноважений розцінює як катування практику використання в пенітенціарних установах підрозділів особливого призначення. Про це детально говориться в доповіді. Бійців підрозділів залучають до так званих відпрацьовувань установ і проведенню в них загальних обшуків. При цьому введена жорстока та така, що принижує людську гідність, методика з масовим побиттям людей. Такі негативні явища були виявлені Уповноваженим з прав людини у виправних установах Вінницької, Запорізької та Хмельницької областей.

100. В Україні росте кількість покарань у вигляді довічного позбавлення волі. У порівнянні з 1999 роком кількість таких покарань виросла втроє, довічно позбавлені волі 1182 чоловік, з яких 11 – жінки (точніше див. п.40). Уповноважений вважає, що система довічного ув’язнення в Україні вимагає введення дифферен-ційованої прогресивної системи відбування такими особами покарання, що позитивно зарекомендувало себе в багатьох країнах світу.

101. У системі Державного департаменту України з питань виконання покарань немає жодного вищого навчального закладу для підготовки фахівців пенітенціарної системи. Але ще в 1992 році в другій періодичній доповіді України Комітету ООН проти катувань було відзначено, що в Україні планується створити спеціальний інститут для підготовки державних посадових осіб з метою забезпечення урядових відомств компетентними керівними кадрами, у тому числі психологами, яких будуть направляти на роботу в пенітенціарні установи. Але й дотепер, на думку Уповноваженого, зобов'язання уряду про підготовку фахівців для пенітенціарної системи залишилося невиконаним.

102. Уповноважений вважає,що підвищення кваліфікації кадрів для пенітенціарної системи сприяло б досягненню позитивних змін в подальшому реформуванні та гуманізації кримінально-виконавчої системи, покращанню відносин між персоналом та засудженими, їхньої реабілітації після відбування покарання.

103. Дуже детально та професійно установи виконання покарань та підрозділи міліції інспектувалися під час візитів в Україну делегацій Європейського Комітету із запобігання катувань. (ЄКЗК).

У жовтні 2005 року відбувся п'ятий візит делегації цього Комітету до України. Перші чотири відбувалися в 1998, 1999, 2000 та 2002 роках. Відкриття перших трьох Доповідей КЗК за підсумками візитів делегації Комітету до України в 1998-2000 роках і трьох Звітів уряду відбулося на початку жовтня 2002 року. У своїх Доповідях Комітет піддав серйозній критиці багато аспектів тримання осіб в ув’язненні або в закритих установах. Часте застосування побиття у міліції при затриманні, застосування витончених катувань при допитах у міліції, погані умови тримання ув'язнених у місцях позбавлення волі, особливо в СІЗО, перенаповненість місць ув’язнення, часом нестерпна, безліч інших недоліків щодо харчування ув'язнених, медичного обслуговування, поводження з ними персоналу установ позбавлення волі, тримання довічно ув'язнених – далеко не повний перелік висловлених уряду України зауважень за підсумками візитів делегації Комітету. Під час третього візиту у 2000 році делегація Комітету відзначала певний прогрес у реалізації багатьох рекомендацій Комітету, однак визнала його все ще вкрай недостатнім. Матеріали останнього візиту залишаються допоки конфіденційними.

104. Рахункова палата України перевірила використання коштів Державного бюджету України, виділених Державному департаменту України з питань виконання покарань у 2004 році на забезпечення його діяльності та реформування кримінально-виконавчої системи. Результати перевірки виявили численні порушення. Ось деякі з них.

105. Заходи, передбачені бюджетними програмами, були забезпечені бюджетними коштами, в середньому, лише на 45,4% від потреби, визначеної Департаментом у бюджетному запиті на 2004 рік, а за окремими бюджетними програмами тільки на 5,9-9%. Такий стан фінансування не забезпечував не тільки розвиток і реформування системи виконання покарань відповідно до вимог Кримінально-виконавчого кодексу України та європейських стандартів, але й утримання установ виконання покарань на належному рівні.

106. Всупереч положенням Програми подальшого реформування та державної підтримки кримінально-виконавчої системи на 2002-2005 роки щодо створення протитуберкульозної лікарні на 600 місць на базі Галицької ВК № 128 (Івано-Франківська область), створено установу виконання покарань на 360 місць, а проблема поліпшення умов тримання та надання медичної допомоги засудженим, хворим на активну форму туберкульозу, вирішується за рахунок розширення існуючих протитуберкульозних лікарень кримінально-виконавчої системи. При цьому про виконання окремих заходів Програми Департамент прозвітував також за Програмою зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки.

Деякі пункти Програми соціальної адаптації осіб, звільнених з місць позбавлення волі, на 2004-2006 роки фактично дублюють завдання Департаменту, які передбачені Положенням про Департамент, зокрема, функціонування в установах виконання покарань спеціальних курсів та реалізація програми диференційованого виховного впливу на засуджених "Підготовка до звільнення" є виконанням Департаментом своїх звичайних функцій і завдань.

107. Заходи і завдання Програми боротьби із захворюванням на туберкульоз на 2002-2005 роки мають неконкретний, загальний характер. Вони не визначають поетапні строки виконання, обсяги та джерела фінансування з розбивкою по роках, очікувані результати. Епідеміологічна ситуація із захворюваності на туберкульоз в установах виконання покарань залишається серйозною, хоча у 2004 році намітилась тенденція до стабілізації. Низький рівень укомплектованості лікарями-фтизіатрами не сприяє ефективній протидії туберкульозу в установах кримінально-виконавчої системи. Туберкульозні лікарні протягом 2004 року були укомплектовані лікарями-фтизіатрами лише на 87%. При цьому лише 20% лікарів-фтизіатрів мали кваліфікаційні категорії з цієї спеціальності.

В порушення вимог ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я та постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.97 № 765 "Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я", 168 закладів охорони здоров'я Департаменту не акредитовані як заклади охорони здоров'я і не мають акредитаційного сертифіката, отже здійснюють свою діяльність без офіційного визнання статусу цих установ як закладів охорони здоров'я, наявності в них умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження їх відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

108. Незважаючи на те, що Програмою зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки передбачалося виконання восьми конкретних організаційно-практичних заходів, вона, по суті, носила декларативний характер, оскільки не конкретизувала необхідні обсяги фінансування в цілому і диференційовано по роках з визначенням джерел фінансування.

Наприклад, протягом 2001-2004 років Робочим планом передбачалося поліпшення умов тримання засуджених за рахунок додаткового перепрофілювання, будівництва та облаштування 12000 місць загальною вартістю робіт 26,7 млн. гривень. Станом на 01.01.2004 побудовано та введено в експлуатацію 4965 місць, на що витрачено 2,9 млн. гривень. На цей час в пенітенціарній системі України налічувалася 181 установа за різними видами режиму, в яких утримувався 191241 засуджений при наявних потужностях на 158605 місць. Тобто, дефіцит місць утримання засуджених до наявних потужностей складав 20,5 відсотка.

Після введення в дію Кримінально-виконавчого кодексу України зазначена Програма не переглядалася, хоча відповідно до ст. 115 Кримінально-виконавчого кодексу України норма жилої площі на одного засудженого у виправних колоніях встановлена не менше 3 кв. метрів, тоді як до цього вона становила не менше, ніж 2 кв. м.

109. Крім того, станом на 01.05.2000 у слідчих ізоляторах за наявності 32,8 тис. місць утримувалося 48,4 тис. ув'язнених. Водночас Департаментом у 2001-2004 роках планувалося введення в експлуатацію в діючих слідчих ізоляторах додатково лише 2,9 тис. місць. Станом на 01.01.2004 введено в дію додатково 594 місця. На цей період в пенітенціарній системі України налічувалося 32 слідчих ізолятори, в яких утримувалося 38,4 тис. ув'язнених. При цьому середня норма площі в камері слідчого ізолятора для однієї взятої під варту особи в порушення вимог ст. 11 Закону України "Про попереднє ув'язнення" при нормі 2,5 кв. м складала 2,1 кв. м (в деяких ізоляторах вона була менше 2 кв. м, наприклад: Донецьке СІЗО № 5 - 1,4 кв. м, Запорізьке СІЗО № 10 - 1,4 кв. м, Херсонське СІЗО № 28 - 1,6 кв. м тощо).

Незважаючи на дефіцит потужностей на 5018 місць, Департаментом у 2004 році не створено жодного місця із передбачених в рамках цього заходу 1250 місць.

110. Із запланованих для облаштування 1200 місць для тримання осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, фактично створено 1062 місця за наявності 1099 засуджених цієї категорії на початок 2005 року та 1221 засудженого – на кінець року.

111. На думку Рахункової палати, відсутність єдиної державної цільової програми реформування кримінально-виконавчої системи з урахуванням міжнародного досвіду та світових стандартів, з визначенням конкретних виконавців, строків виконання (в цілому і поетапно), обсягів та джерел фінансування за кожними із заходів та завдань, очікуваних результатів та ефективності, призвели до втрати контролю з боку державних органів виконавчої влади, насамперед, Кабінету Міністрів України за належним виконанням численних і розпорошених програмних заходів Департаменту. Тому Уряд був змушений прийняти рішення щодо розробки нового проекту Державної програми реформування кримінально-виконавчої системи на 2005-2010 роки, який знову ж, в більшості своїх завдань, фактично дублює стару, так і невиконану Програму зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки.

112. Протягом 1999-2003 років Департаментом на виконання Програми забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей планувалося побудувати та придбати 169,7 тис. кв. м. житла.

Незадовільно вирішувалась проблема забезпечення житлом працівників Департаменту. При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи протягом 2004 року було забезпечено житлом 80 сімей, в той же час тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир, а з 69 будинків, які рахувалися як незавершене будівництво, 10 загальною площею 28940 кв. м були списані.

Загальний аналіз виконання державних програм, реалізація яких повністю або частково була покладена на Державний департамент України з питань виконання покарань, свідчить про те, що виконаними були тільки ті заходи, які мали поточний та організаційний характер і не потребували для цього значних фінансових ресурсів. Наявні фінансові та матеріальні ресурси використовувалися неефективно. Справжнього реформування системи не відбувалося, а головної мети програмних завдань – поліпшення умов тримання засуджених, а також забезпечення житлом осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи та членів їх сімей, не досягнуто.

113. Закупівля товарів, робіт і послуг за державні кошти в Департаменті та його територіальних підрозділах проводилася з порушенням вимог чинного законодавства і не була націлена на досягнення максимального економічного ефекту від використання бюджетних коштів.

114. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.94 № 352 "Про особливості застосування Закону України "Про підприємства в Україні" до підприємств установ виконання покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту з питань виконання покарань" такі підприємства установ виконання покарань є державними з правами юридичної особи і провадять свою діяльність з метою залучення до праці засуджених осіб і забезпечення їх професійного навчання. Начальники установ виконання покарань є директорами підприємств за посадою.

Оскільки начальники установ виконання покарань є державними службовцями і на них поширюються норми статті 16 Закону України "Про державну службу" щодо обмежень, пов'язаних з проходженням державної служби, норма зазначеної постанови Кабінету Міністрів України, згідно з якою начальники установ виконання покарань є директорами підприємств за посадою, суперечить чинному законодавству, зокрема, ст. 5 Закону України "Про боротьбу з корупцією", відповідно до якої державному службовцю заборонено виконувати роботу на умовах сумісництва.

115. У 2004 році по підприємствах системи кількість робітників, виходячи із трудомісткості виробничих програм, складала 35384 чол., а загальна чисельність адміністративного та обслуговуючого персоналу становила 9904 чоловіки, що означає їх співвідношення 3,5 до 1, а по деяких установах воно сягало 1:1. Існуюче співвідношення збільшує собівартість одиниці виготовленої продукції, внаслідок чого аналоги продукції, представлені на ринку, коштують значно дешевше, ніж, навіть, собівартість продукції, виготовленої підприємствами установ.

116. Середньосписочна чисельність спецконтингенту в 2004 році складала 152964 чол., з них за різними причинами не могли працювати 33319 чол., отже до праці можна було задіяти 119645 засуджених. Фактично ж працювало лише 56054 засуджених. Норма їх виробітку у 2004 році, в середньому по системі, склала 55,5%, тобто для виконання роботи, розрахованої по нормі на одного робітника, залучалося двоє засуджених. По окремих установах по нормі одного робітника працювало, в середньому, 6 засуджених, а у ВК № 2 Донецької області - 7 засуджених на одну норму.

Намагання максимально залучити засуджених до праці призвело лише до погіршення показників виробництва і негативно позначилось на продуктивності праці.

Якби робота була надана кожному засудженому, який міг працювати, і йому виплачувалась хоча б мінімальна заробітна плата, а утримання із заробітної плати на оплату харчування та комунально-побутових послуг складали навіть 50%, то середньорічні надходження до спеціального фонду за працевикористання могли б скласти, щонайменше, 340,3 млн. гривень. Фактично, в 2004 році вони склали лише 107,4 млн. гривень.

117. Внаслідок невиконання керівництвом підприємств протягом більш, ніж дев'ять років вимог постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.94 № 352 щодо створення робочих місць, необхідних для залучення до праці кожного засудженого, тільки в 2004 році спеціальний фонд держбюджету недоотримав, щонайменше, 233 млн. гривень. Підприємствами системи у звітності відображалась ціна реалізації продукції, нижча за реальну, і, відповідно, прибуток, якого фактично не було. Окремі товари, які надходили за бартером, не використовувались. На складах підприємств накопичилось запасів балансовою вартістю 234 млн. грн. (майже 70% річного обсягу виготовленої продукції).

118. Протягом багатьох років за рахунок коштів підприємств здійснювались витрати, не пов'язані з виробничою діяльністю, придбання різних товарно-матеріальних засобів для потреб установ. Наприклад, підприємством ВК № 81 придбаний автомобіль ВАЗ-21099 вартістю 31,1 тис. грн., ВК № 133 автомобіль "Хонда" - 90,4 тис. грн., ВК № 136 автомобіль ВАЗ-2107 - 27,9 тис. грн. та автомобіль Деу Ланос - 42,4 тис. грн., які були передані на баланси обласних управлінь Департаменту. В результаті неефективного господарювання 61 підприємство установ Департаменту станом на 01.01.2004 мало непокриті збитки минулих років на загальну суму 50,4 млн. гривень.

119. Питома вага бартерних операцій в загальній сумі розрахунків підприємств з установами за працевикористання засуджених у 2004 році склала 97,2 відсотка, хоча законом такі операції заборонені. Вивченням виробничих показників підприємств системи виконання покарань, їх фінансової та іншої звітності встановлено, що зазначені підприємства в тому стані, у якому вони перебувають нині, визначально збиткові. Звітна "паперова" їх прибутковість досягалась за рахунок фінансових ін'єкцій бюджетними коштами, у тому числі за рахунок: списання податкової заборгованості (у 2004 році списано 7,6 млн. грн.), неперерахування плати за працевикористання та відрахувань із заробітної плати засуджених (середньорічна заборгованість складала близько 34 млн. грн.).

120. Внаслідок відсутності в роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань дієвого внутрішнього контролю та невиконання пропозицій попередньої перевірки Рахункової палати, допущено бюджетних правопорушень та неефективного використання бюджетних коштів на суму 136 млн. грн.

ОПИТУВАННЯ КОЛИШНІХ УВ’ЯЗНЕНИХ

121. У рамках виконання проекту "Дотримання прав ув'язнених в Україні" у листопаді-грудні 2005 року "Донецьким Меморіалом" було проведене анкетування осіб, які нещодавно звільнилися з місць позбавлення волі. Метою опитування було визначення рівня дотримання прав ув'язнених у місцях позбавлення волі. Опитування проводилося анонімно в трьох регіонах України. При цьому враховувалося, що оскільки більшість (близько 90%) опитуваних громадян перебувають вже на свободі, то й висловлюватися вони можуть без оглядки на тюремну адміністрацію, тобто, вони можуть давати відповіді незалежно та більш відверто.

122. Варто мати на увазі, що коло опитаних осіб не є репрезентативною вибіркою, а тому дане дослідження не є повною мірою соціологічним опитуванням. Учасниками опитування в основному були особи, які мають проблеми після звільнення із працевлаштуванням, житлом, оформленням документів тощо і тому потрапили у поле зору структур або організацій, до яких вони звернулися по допомогу та з цієї причини стали учасниками опитування. Іншими словами, опитування було проведено серед тієї частини осіб, які відбули покарання у вигляді позбавлення волі, у кого рівень соціальної облаштованості нижче, ніж, якщо можна так сказати, у середньому серед всіх ув’язнених. Тому вважати, що отримані результати точно відображають реальну картину в місцях позбавлення волі буде не зовсім виправдано. Проте, зважаючи на те, що Департамент з питань виконання покарань уникає проведення громадськими організаціями моніторингів у місцях позбавлення волі, отримані дані можуть на якісному рівні з певною мірою вірогідності свідчити про наявність або відсутність проблем з дотриманням прав людини в установах виконання покарань.

123. В результаті проведеного анкетування було опитано 92 особи, у тому числі для 19 осіб (21% від загального числа опитаних) з моменту звільнення пройшло не більше місяця, для 10 (11%) - від 1 до 3 місяців, для 22 (24%) - від 3 місяців до півроку та тільки 29 (32%) перебували на волі більше півроку. 10 осіб (11%) дали відповіді на анкету, очікуючи звільнення.

124. При проведенні опитування насамперед оцінювався рівень дотримання найбільш важливих елементів перебування в ув’язненні – харчування, медичного обслуговування та доступу до інформації.

Із загального числа учасників опитування більшість - 52% - оцінили якість харчування як частково задовільну, 34% опитаних вважають її зовсім незадовільною. Тільки 13% вважають, що їхнє харчування в колонії можна назвати цілком задовільним. Приблизно такий же розподіл думок й щодо медичного обслуговування: частково задовільним його вважають 48% опитаних, зовсім незадовільним - 26% і цілком задовільним назвали 25%.

Звичайно, висловлювані опитаними особами думки є суб'єктивними. Варто враховувати й те, що відбували покарання вони в різних колоніях, що також надто важливо. Проте, той факт, що третина опитаних оцінили харчування як зовсім незадовільне та чверть вважають таким медобслуговування, свідчить про те, що в цій сфері нашим колоніям ще дуже далеко до європейських стандартів. Причина такого стану з харчуванням та медобслуговуванням криється, насамперед, у недостатньому фінансуванні колоній. Ці недоліки, як правило, викликані не діями адміністрації конкретних колоній, а загальним станом кримінально-виконавчої системи.

125. Трохи інша картина з доступом ув'язнених до інформації (газети, телебачення тощо) і контактами із зовнішнім світом. Цілком задовільним вважають доступ ув'язнених до інформації 39% опитаних, а частково задовільним – більше половини опитаних (56%). Тільки 4% назвали стан в цій сфері зовсім незадовільним.

126. Однією з важливих проблем утриманя в місцях позбавлення волі, з якою можуть зустрітися ув’язнені, є застосування насильства. Безумовно, у місцях позбавлення волі можуть виникати ситуації, коли таке застосування виправдане і його неможливо уникнути. Проте важлива не стільки його повна відсутність, скільки те, що воно мусить застосовуватися як міра крайня та у жодному разі не повинне застосовуватися персоналом свавільно.

На питання, як часто з боку тюремного персоналу невиправдано застосовувалася сила або були погрози її застосування до опитуваних половина – 46 осіб (50%) – відповіли "іноді". Самі особисто ніколи не піддавалися необґрунтованому застосуванню сили та не отримували погроз її застосування 28 опитаних (30%). Майже таке ж співвідношення спостерігається й у відповіді на питання, чи були опитувані свідками необґрунтованого застосування сили до інших ув'язнених: час від часу це траплялося з 48 опитаними особами (52%) і 20 осіб (22%) ніколи не були свідками необґрунтованого застосування сили або погроз її застосування до інших ув'язнених. Разом з тим, дуже тривожно, що 18 осіб (20%) з опитаних відчували на собі необґрунтоване застосування сили "дуже часто" та 23 особи (25%) були свідками настільки ж частого її застосування щодо інших ув'язнених.

127. Згідно ст. 1 Кримінально-виконавчого кодексу України, завдання його - створювати умови для виправлення засуджених, застосовувати до них міри впливу з метою виправлення. Серед принципів виконання покарань (ст. 5 КВК) зазначена й справедливість.

Як самі колишні ув'язнені оцінюють зусилля тюремної адміністрації по їхньому виправленню? – таким було наступне питання. За час перебування в колонії відчули на собі помітний виправний вплив з числа опитуваних тільки 9 осіб (10%). Незначний виправний вплив торкнувся 38 опитаних (40%). У той же час "ніякого виправного ефекту" не відчули 33 особи (36%) з числа опитуваних. А от негативний вплив спроб адміністрації виправити ув'язнених відчули 13 колишніх в'язнів (14%).

128. Контроль за дотриманням прав ув'язнених є важливим механізмом гарантії їх дотримання. Як такий механізм працює в установах кримінально-виконавчої системи?

Єдиною структурою, уповноваженою у країні проводити регулярні перевірки дотримання законності в місцях позбавлення волі та дотримання прав ув'язнених, є прокуратура. Однак одержати від органів прокуратури результати таких перевірок виявилося досить важко. Органи прокуратури у різних областях країни знаходять різні приводи для відмови надати інформацію про це: наприклад, дуже часто ці дані називаються "службовим листуванням", а тому вони, начебто, не підлягають наданню.

129. Під час даного опитування було запропоновано самим ув'язненим оцінити ефективність прокурорських перевірок.

Красномовно, що вважають такі перевірки "ефективним засобом проти порушень прав ув’язнених" тільки 12 опитуваних(13%), ще 39 (43%) вважають, що такі перевірки бувають ефективними тільки іноді. Зате назвали їх "порожньою формальністю" 38 опитаних (41%).

130. Крім прокурорських перевірок боротися з можливими порушеннями прав ув'язнених допомогала б ефективна система подання скарг ув'язненими. Чи існує така в місцях позбавлення волі в Україні? Існуючий стан такий, що ув'язнені не мають можливості безпосередньо відправляти свою кореспонденцію, вони можуть це робити тільки через адміністрацію установи. При цьому виникає небезпека того, що їхня кореспонденція буде переглянута адміністрацією, навіть проти їхньої волі, і в якихось випадках може бути не відправлена. Важливо було дізнатися думки самих учорашніх в'язнів про те, чи існує цензура в установах виконання покарань.

Виявилося, що у відсутність цензури в наших колоніях вірить 1 особа (1%). Вважають, що листи піддаються цензурі час від часу 13 ув'язнених (14%). Разом з тим, у її обов'язковому існуванні впевнено 78 осіб – 85% опитаних. Очевидно, що формально зафіксована в Кодексі відсутність цензури не заважає адміністрації фактично не тільки перевіряти листи, але й не відправляти їх, якщо заманеться. Немає жодних механізмів, які гарантують відправлення адміністрацією колоній листів ув'язнених. З відомчою інструкцією Департаменту щодо регламентації роботи з листами ув'язнених неможливо ознайомиться, оскільки вона має обмежений доступ. Разом з тим, вона фактично легалізує цензуру, формально скасовану законодавством. В таких умовах існування незалежної та ефективної системи подання скарг зовсім не можливо.

131. Важливим елементом умов тримання та застосування насильства є використання мір покарання, таких як ШІЗО та ПКТ. Наскільки обґрунтовано, - звичайно, на суб'єктивний погляд самих колишніх в'язнів, - адміністрація місць позбавлення волі застосовує такі міри? Переважна кількість опитаних – 51 особа (56%) – впевнені, що поміщення ув'язнених до ШІЗО та ПКТ буває так само часто обґрунтовано, як і не обґрунтовано. П'ята частина опитуваних – 18 осіб (20%) – вважає, що такі суворі покарання застосовуються адміністрацією як правило, необґрунтовано. Трохи менше опитаних – 17 осіб (19%) – вважають застосування таких мір "завжди виправданими та на які заслуговують".

132. Є банальним твердження, що якщо покарання заслужено, то воно й переноситься психологічно легше. Гідність людини особливо помітно страждає, якщо їй здається, що вона покарана необґрунтовано, несправедливо. Одним з важливих елементів виправлення в місцях позбавлення волі, вірогідно, мусить бути відновлення віри громадян у справедливість, переконання в неминущій цінності гідності людини. І цілком очевидно, що людина відчуває приниження, коли їй доводиться виконувати зовсім не обґрунтовані, несправедливі вимоги, можна сказати, примхи тих, від кого вона перебуває в повній залежності.

133. Очевидно, що прагнення скоріше вийти на волю – цілком природне прагнення, і домагатися цього бажає практично кожен ув'язнений. Тісно пов'язана з можливістю звільнитися раніше – або за амністією, або за умовно-достроковим звільненням – поведінка засудженого, виконання ним вимог представників тюремної адміністрації. Як часто засудженим, які бажаючим звільнитися за УДЗ, доводиться змушувати себе виконувати невиправдані вимоги адміністрації? На таке питання були отримані наступні відповіді: вважають, що для отримання УДЗ варто відстоювати свої права всього 7 опитаних (8%). Переконані, що можуть всерйоз розраховувати на УДЗ та при цьому не поступатися принципами і виконувати тільки законні вимоги адміністрації 27 опитаних (29%). Разом з тим, набагато більше половини – 55 осіб (60%) – вважають себе реалістами та упевнені, що заслужити дострокове звільнення можна, тільки виконуючи БУДЬ-ЯКІ, навіть не обґрунтовані вимоги персоналу. Не складно уявити, з яким уявленням про справедливість вийдуть на волю засуджені, які матимуть такі життєвий багаж і віру, і яке відчуття гідності виховує в них тюремний персонал, домагаючись слухняності за будь-що і використовуючи при цьому природне бажання одержати УДЗ.

134. Навряд чи наявність цих проблем можна пояснити недофінансуванням системи. Безсумнівно й те, що ці проблеми – наслідок явного дефіциту. Дефіциту чого? На це питання можуть бути різні варіанти відповіді. Може, дефіциту політичної волі керівництва Департаменту. Може, дефіциту бажання насправді будувати незалежне й демократичне суспільство. Може, дефіциту професіоналізму та компетентності на якихось щаблях системи. У будь-якому разі пошук причин такого стану вбачається й актуальним, й надзвичайно важливим для подальшого існування кримінально-виконавчої системи в країні.

135. Після звільнення у людини проблем не стає менше, хоча вони вже зовсім інші, ніж в колонії. При проведенні даного опитування була започаткована спроба оцінити найбільш важливі проблеми, з якими стикаються звільнені особи. При відповіді на питання анкети про проблеми, з якими вони стикаються після виходу на волю, їм пропонувалося назвати одночасно не більше ТРЬОХ головних проблем. Найбільш значущими виявилися проблеми відсутності засобів до існування – 65 осіб (71%) та відсутності житла – 64 особи (70% опитаних). Третьою за важливістю виявилася відсутність паспорту (52%), хоча зараз існує можливість отримати його ще до звільнення. Керівники установ та органів Департаменту запевняють, що паспорта отримують "майже всі", хто виходить на волю. Якимсь дивним чином ця проблема все ж таки для багатьох звільнених осіб існує. І вирішується вона вкрай погано. Адже за даними Департаменту, у 2005 р. надано сприяння в оформленні паспортів 3413 засудженим, з яких 1055 отримали паспорти вперше та у 1994 р. - замість втрачених. За даними “Донецького Меморіалу”, тільки в колоніях Донецької області не мали паспортів у 2003 році близько 10 тисяч засуджених, а дефіцит паспортів тільки по чотирьох досліджених областях складав майже 27 тисяч. То ж сприяння у отриманні паспорту лише 3,4 тис. осіб на рік при такому великому попиті є темпами надто незадовільними і, звичайно, проблеми не вирішує.

Наступними за важливістю є відсутність роботи (45%), відсутність близьких людей – 27 осіб (29%) та відсутність держструктур, які допомагали б звільненим у перший час – 20 осіб (22%).

136. Останнє питання анкетування стосувалося умов перебування в СІЗО. Відомо, що режим перебування там набагато суворіший, ніж "на зоні". Які ж спогади про перебування в слідчому ізоляторі залишилися у колишніх в'язнів? Які фактори вони вважають найбільш тяжкими, згадуючи про своє перебування в СІЗО? При відповіді на це питання опитувані могли відмічати також не більше ТРЬОХ найбільш суттєвих для них проблем.

В результаті найбільш значущою проблемою виявилися погані побутові умови (світло, повітря, туалети тощо) – їх відмітили 60 опитаних (65%). Другим за важливістю вважають брак харчування – 54 особи (59%), на третьому місці – перенаповненість камер – 40 опитаних (44%). Відчували як серйозну проблему неможливість усамітнитися 27 осіб (29%), потерпали від ізольованості та відсутності контактів із близькими 25 опитаних (27%). Кожен четвертий – 23 особи (25 %) – запам'ятав як проблему, можливо, надовго, жорстке поводження персоналу. І тільки 9 осіб (10%) з опитаних не відчували особливих складнощів, проводячи частину свого життя в СІЗО.

137. Головними висновками даного дослідження є наступні.

1. Харчування та медичне обслуговування в місцях позбавлення волі оцінені опитаними в цілому як частково задовільні.

2. Контакти ув'язнених із зовнішнім світом теж оцінюються скоріше як частково задовільні.

3. Необґрунтоване застосування сили або погрози її застосування мають, як правило, епізодичний характер, однак від 20 до 25% опитаних вважають, що вона застосовується часто. Причому немає помітної різниці – чи застосовувалася вона до самого опитуваного, чи він був лише свідком її застосування.

4. Ефект зусиль адміністрації колоній по виправленню засуджених досить сумнівний – половина колишніх в'язнів вважають, що його або немає, або він взагалі негативний. Схоже, що "виправлення засуджених" скоріше існує у звітах Департаменту та у деклараціях його представників, ніж у реальності.

5. Контроль дотримання прав людини з боку органів прокуратури не є ефективним. Його дієвість 43 % опитаних відчули лише в окремих випадках, разом з тим 41% вважають такий контроль з боку прокуратури взагалі порожньою формальністю.

6. Така оцінка корелює з мотивами поміщення до ПКТ або до ШІЗО: більше половини опитуваних вважає поміщення туди такою ж мірою обґрунтовано, як і не обґрунтовано, кожен п'ятий впевнений, що адміністрація поміщає туди засуджених необґрунтовано.

7. З урахуванням рівня дієвості прокурорського контролю та мотивації адміністрації при застосуванні каральних мір до засуджених цілком логічним у такій ситуації є вибір ними способу поводження: 60% переконані, що якщо хочеш раніше звільнитися, то треба для цього виконувати ВСІ, навіть необґрунтовані вимоги адміністрації. Шукати правди ані в колонії, ані за її межами не варто – це дарма. З таким висновком логічно сполучається впевненість навчених досвідом життя "за колючкою" колишніх зэків у наявності цензури – 85% опитаних вважає, що вона є обов'язково. Це означає, що для звільнення варто забути на час перебування в колонії й про гідність, й про справедливість.

8. Звільнення спричиняє масу нових проблем, допомогти вирішувати які мусила б держава, створюючи можливості для забезпечення роботою та житлом, надаючи мінімальну підтримку відразу після звільнення, але... Поки що реально та всерйоз держава цими питаннями не переймається, і порятунок тих, хто звільнився, в першу чергу є справою самих звільнених. І персонально в цьому ніхто не винний.

УСТАНОВИ ДЕПАРТАМЕНТУ

138. Незважаючи на певне зниження чисельності ув'язнених останнім часом, установи виконання покарань все ще залишаються перенаповненими. За даними Департаменту, на 1 липня 2005 року перевищення складало 27,7 тис. осіб.

Динаміка зміни чисельності ув'язнених у кримінально виконавчій системі в останні роки наведена в таблиці

01.01

2001

01.01

2002

01.01

2003

01.01

2004

01.01

2005

01.07

2005

01.01.

2006

Загальне число ув’яз-нених, включаючи СІЗО

222 254

192 293

197 641

191 677

188 465

187 600

170 923

139. Зазвичай, до цього числа не входять ще декілька сот осіб, які за рішенням суду обмежені у вільному пересуванні. Це засуджені військовослужбовці. Вони відбувають покарананя у виді тримання у дисциплінарному батальйоні. Такий батальйон перебуває у віданні Міністерства оборони, проте відбування покарання військовослужбовцями здійснюється згідно Кримінально-виконавчого кодексу (гл. 14 ст. 71-85).

За даними Міноборони, в Україні в єдиному дисциплінарному батальйоні та на гауптвахтах відбували покарання у 2004 році 375 військовослужбовців, у 2005 – 416. Очікували рішення суду, перебуваючи на гауптвахтах, у 2004 році 83 військовослужбовця, у 2005 році – 51 особа. Скарг від всіх цих осіб на незаконні дії працівників слідчих органів не надходило. Жінок-військовослужбовців серед цих осіб у 2004 - 2005 роках не було. Військовослужбовців, які померли під час перебування у дисбаті або на гауптвахтах, за цей час те ж не було.

140. Разом з тим, у різних регіонах країни число колоній різне, а тому розподіл ув'язнених по областях сильно відрізняється. "Донецький Меморіал" звернувся в липні 2005 року із запитами до обласних управлінь Департаменту з проханням надати відомості про чисельність ув'язнених у кожній з областей. Лише до листопада вдалося такі відомості зібрати (детальніше див. п.144). Ці дані наведені у таблиці 2 „Чисельність ув’язнених в установах виконання покарань станом на 01.07.2006 р.”

Найбільше ув’язнених станом на 01.07.2005 р., за даними Департаменту, у Донецькій (25 449), Дніпропетровській (18 813), Харківській (16 464) та Луганській областях (15 594), найменше – на Закарпатті (353), у Чернівецькій (1 849) та у Волинській областях (2 040).

Непропорційно багато ув’язнених вмерло протягом першої половини 2005 року в Донецькій області – 154 з загального числа 504.

141. Одним з джерел інформації про ситуацію в установах системи є засоби масової інформації. Проте публікацій у ЗМІ про стан справ у колоніях Департаменту не багато. Більшість з них носить загалом позитивний, навіть іноді компліментарний щодо установ характер. Очевидно, що журналісти, які отримали дозвіл на відвідування установ, дуже обережно ставляться до висвітлення негативних сторін колонійської дійсності. Зрозуміло, що й засуджені ділитися проблемами, які можуть загрожувати їх перебуванню, з незнайомими людьми, навіть журналістами, часто не налаштовані.

142. Доступ журналістів у колонії суворо контролюється Департаментом. Ще донедавна журналісту загальноукраїнського видання для візиту до колонії у будь-якому регіоні країни треба було за дозволом звертатися у Департамент до Києва. Зараз такий дозвіл надає обласне управління Департаменту. Самостійно вирішувати питання про допуск до колонії журналіста центрального видання, який забажає відвідати будь-яку установу у регіоні країни, адміністрація установи не має права – попри відсутність законодавчих обмежень. Адже згідно ч. 2 ст. 24 КВК, “представники засобів масової інформації можуть відвідувати установи виконання покарань за спеціальним дозволом адміністрації цих установ” або органів управління цими установами.

Згідно інформації, наданої Департаментом, протягом 2004 року та першої половини 2005 року до керівництва Департаменту представники ЗМІ зверталися 96 разів, тобто в середньому поступало по 5 звернень на місяць. За цей час було проведено 7 брифінгів та прес-конференцій, тобто приблизно по одній на квартал. Точну інформацію про те, як часто відмовляють журналістам, отримати не вдалося, оскільки кількість відмов журналістам Департамент не повідомив, обмежившись фразою: “В переважній більшості запити були задоволені за винятком випадків, коли засуджені відмовлялися від зустрічей з пресою. Звернень від засуджених про зустріч з пресою до Департаменту не надходило.”

143. В регіональних управліннях Департаменту прес-служби як помітно діючі структури практично відсутні, тому відомості про регулярне надання інформації до ЗМІ майже відсутні. Про дієвість взаємодії органів та установ Департаменту з пресою свідчать такі факти. “ДМ” звернувся восени 2005 року до управлінь Департаменту у Херсонській та Донецькій областях із запитом щодо висвітлення випадків втеч з СІЗО Херсона та Артемівська, Донецька область, влітку 2005 року.

В. о. начальника управління Департаменту в Херсонській області повідомив, що прес-реліз про цю подію прес-службою управління не оприлюднювався. Разом з тим повідомлялося, що для місцевої преси “першочерговим джерелом інформації послужили розшукові орієнтировки, які розповсюджувалися з метою активізації розшуку втікачів. Крім цього, начальником управління Департаменту інформація оголошувалася по місцевому телеканалу “Скіфія” та радіовіщальному каналу “105,6 FM”. Місцевому населенню доведено інформацію щодо втікачів, а також роз’яснено про кримінальну відповідальність за приховування злочинців. Звернуто увагу на допомогу у розшуку та затриманню осіб, скоївши втечу”. Додатково до цієї інформації було надіслано зразки орієнтировок.

У аналогічній ситуації управління Департаменту в Донецькій області діяло дещо інакше. У відповідь на запит заступник начальника управління повідомив, що “інформація про втечу засуджених з Артемівського слідчого ізолятора не поширювалася”. Звичайно, що й прес-реліз про цю подію те ж не розповсюджувався прес-службою управління. Незважаючи на те, що формально прес-служба у Донецькому облуправлінні Департаменту начебто є, проте фактично вона не працює. Інформація про втечу з СІЗО Артемівська з’являлася у ЗМІ Донеччини з посиланням на прес-службу Управління МВС.

144. Попри заяви керівництва Департаменту про відкритість діяльності його установ, як безпосередньо Департамент, так і його управління дуже обережно надають інформацію про свою діяльність за інформаційними запитами. Після направлення “Донецьким Меморіалом” інформаційних запитів до Департаменту та його управлінь щодо їх діяльності, зокрема чисельності ув’язнених за категоріями, відразу надали всю запитувану інформацію відповідно до вимог закону лише чотири обласних управління. Частина управлінь взагалі не відповіла. А близько десяти повідомили, що запитувана інформація є “службовою”, а тому не підлягає наданню, разом з тим вони порадили за отриманням інформації звернутися до Департаменту. А управління Департаменту в Донецькій області поцікавилося, “де, коли, кому та при яких умовах буде надана отримана інформація та чи буде ця інформація надана іноземній державі, якщо так, то якої?”. На пояснення “Донецького Меморіалу”, що подібні питання виходять далеко за рамки вимог Закону, управління у наступному листі заявило, що оскільки проект є недержавний, та оскільки його не було надано, “таким чином у ознайомленні та вивченні даного проекту на предмет відповідності до чинного законодавства було відмовлено”, управління припускає, що “даний проект спрямований на збір інформації, яка не підлягає наданню за запитами”, а тому “прийняло рішення про відмову у наданні зацікавленої інформації щодо діяльності управління”.

На повторні запити до управлінь Департаменту, які не надали інформації відповідно до вимог Закону, і на прохання до них надати будь-який нормативний документ, який визначає віднесення запитуваної інформації до “службової” та обмежує її надання, жодне управління не надало такого документу. Зрештою лише після декількох повторів запитів з посиланням на Закон України “Про інформацію” та на Закон “Про боротьбу з корупцією” більшість управлінь все ж таки інформацію надали. Після тримісячного листування надав інформацію і Департамент. Проте відповіді на деякі питання отримати так і не вдалося.

145. Разом з тим про певні здобутки та проблеми установ системи можна дізнатися зі ЗМІ. Серед публікацій, які позитивно висвітлюють ситуацію в установах, можна, як приклад, навести такі.

“За рік діяльності учбового центру у Криворізькій виправній колонії № 80 підготовлено 225 спеціалістів – електрогазозварників, слюсарів-ремонтників, мулярів, кухарів тощо. На навчання подали заяви 250 засуджених – по два чоловіка на місце. З осіб, які поповнили колонію, 311 не мають будь-якої професії” (Криворізька газета “Червоний гірник“ 141-142 за 15 вересня 2005 року).

“В Снежнянской исправительной колонии № 127 60 женщин начали обучение швейной профессии. Это стало возможным после создания в колонии Учебного центра. Руководство СИК № 127 проделало большую организационную работу по подготовке помещения, укомплектованию центра квалифицированными кадрами, учебными пособиями. швейным оборудованием”. (Газета Акцент, № 178, 2 декабря 2005)

“В 2004 году пришла в Дзержинскую исправительную колонию № 2 директива – открыть при колонии учебный центр, где заключенные смогут получать профессии электросварщика и электромонтера. Выяснилось, что материальная база ПТУ практически отсутствует и надо начинать если не с нуля, то с каких-то десятых. Деньги надлежало выделять из бюджета колонии. Во всех учреждениях области есть учебные заведения. А вот центров профессионально-технического обучения всего четыре. Еще пять планируется открыть. По официальному мнению, «честная профессия», приобретенная за решеткой, должна стать гарантом добропорядочной жизни на воле. На самом же деле процент тех, кто трудоустраивается по этим специальностям, мизерный. Профессии не плохие – для сварщика и монтера дело всегда найдется, но на работу бывших заключенных брать не хотят”. (Газета Донбасс, 12 мая 2005)

146. Однією з висвітлюваних у ЗМІ проблем, які існують у колоніях, є відсутність роботи

Старший помічник прокурора Чернігівської області Вас. Вас. Лось зазначає: “Незайнятість осіб, які відбувають покарання, - один з основних факторів, що негативно впливають на ситуацію у місцях позбавлення волі. Безробіття не дає можливості засудженому не лише заробити на додаткове харчування, але й отримати заохочення від адміністрації. А це сприяло би отриманню шансу на умовно-дострокове звільнення. ... в макошинській колонії № 91 немає на рахунку грошей на те, щоб виплатити засудженим зароблене. А якщо людина заробила кілька сот гривень, а при звільненні не може їх отримати, то що їй робити? Більшість скарг засуджених викликана фінансовим станом виправного закладу, на невиплату зароблених грошей. Ще скаржаться на дії адміністрації, коли та, на думку ув’язнених, накладає на них неправомірні дисциплінарні стягнення”. (Чернігівська газета “Гарт” № 36, 1 вересня 2005)

147. Брак коштів впливає й на можливості організувати навчання у колоніях. Херсонська газета “Вгору”, № 36 за 8.9.2005 пише:

“Из-за отсутствия денег в бюджете местные власти Белозерки, Херсонская область, намерены были закрыть учебно-консультационные пункты в двух колониях, однако работникам Управления Департамента удалось эти пункты отстоять. Сейчас идут переговоры с руководством облоно по поводу открытия в колониях полноценных вечерних школ. В СИЗО обучение подростков будут проводить волонтеры ХГУ, и заключенные получат справки об изученных предметах.”

148. Критичні публікації те ж з’являються у пресі, часто на Інтернет-сайтах, а також на сайтах правозахисних організацій. Проте не завжди можна бути впевненим у достовірності такої інформації. На жаль, іноді й високоповажні інституції подають інформацію, до достовірності якої треба відноситись обережно.

Наприклад, у газеті “Голос Украины”, № 145 від 9 серпня 2005 р. повідомлялося:

“Уполномоченная по правам человека Нина Карпачева потребовала освобождения из-под стражи журналиста Владимира Лутьева. Вопреки тому, что журналист содержится в одной из самых худших камер, он, как утверждает Уполномоченная по правам человека, подвергается издевательствам и физическому насилию, унижениям человеческой чести и достоинства”.

“Донецький Меморіал” звернувся із запитом до Управління Департаменту АР Крим з приводу умов тримання Лутьєва та застосовування щодо нього фізичного насильства. У відповіді в.о. начальника Управління Департаменту в АР Крим відзначається, що “перевірка інформації щодо умов тримання ув’язненого Лутьєва В. у Сімферопольському СІЗО у 2005 році п. Н. Карпачовою не проводилась”. Сам Лутьєв під час знаходження у СІЗО “тримався без порушень санітарно-побутових норм. Фактів застосування насильства до ув’язненого Лутьєва В.Г. адміністрацією Сімферопольського СІЗО не зафіксовано та не виявлено”.

То ж дуже важко зробити з відповідей цих двох поважних інституцій достеменний висновок, чи насправді застосовувалося насильство до пана Лутьєва під час його перебування у СІЗО.

149. Залишається проблемою багатьох установ якість харчування ув’язнених. Нерідко воно досить погане. Про це свідчить, зокрема, дослідження, проведене ДМ: як частково задовільне його оцінили 52% опитаних (див. п. 124). За даними іншого дослідження, яке провів Харківський Інститут соціальних досліджень у 2004 році, 56% опитаних мешканців СІЗО вважають, що їх годували не достатньо та вони постійно відчували голод. Разом з іншими умовами тримання – духотою, поганим освітленням, спекою влітку та холодом взимку ці проблеми ув’язнені називають як найбільш відчутні при перебування в ув’язненні. Департамент не раз наголошував, що умови тримання поліпшуються, проте це відбувається надто повільно. Брак коштів на поліпшення умов, пов’язаний із загальною складною економічною ситуацією в країні – не єдина причина такої повільності. Як свідчить перевірка Рахункової палати (див. п. 104-120), чимало коштів Департамент витрачає надто не ефективно. Наприклад, у 2004 році не введено жодного нового місця тримання ув’язнених з запланованих 1250 (див. п. 109),

150. Серед питань інформаційного запиту, доправленого до кожного обласного управління Департаменту, були й питання щодо наявності місць в установах виконання покарань. На жаль шість управлінь Департаменту, попри неодноразові повтори запиту, відмовилися надавати інформацію. За результатами отриманих відповідей було складено таблицю 3 ”Заповненість установ та подання скарг в кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.”.

151. Як свідчать наведені в таблиці дані, в 7 з 19 областей країни, звідки надійшли відповіді, кількість утримуваних засуджених менше, ніж існує місць, тобто установи цих областей недозаповнені. Перевантаження спостерігається у 9 областях.

152. Проте, не завжди відомо, яким чином рахувалися місця в установах, адже чинний КВК з 01.01.2004 року підняв мінімальну норму на одного засудженого до 3 м². Цікава інформація надіслана з управління Департаменту в Донецькій області.

Так, СІЗО м. Донецька розрахований на 2 194 місця, проте там є 3 288 спальних місць;

СІЗО м. Артемівська розрахований на 1 622 місця, проте там є 2 115 спальних місць;

СІЗО м. Маріуполя розрахований на 905 місця, проте там є 1 007 спальних місць.

Це означає, що СІЗО у Донецьку облаштований на тримання числа осіб, яке перевищує їх вмістимість відповідно до вимог закону на 50%. То ж утримання в трьох СІЗО області 5285 ув’язнених означає, з одного боку, їх перевантаження на 12%, бо вони розраховані на 4721 місце. З другого боку, в СІЗО при цьому залишається ще 1120 вільних місць, якщо виходити з кількості «спальних місць».

153. За інформацією Моніторингового Комітету ПАРЄ, Департамент планує виконати міжнародні стандарти в цьому відношенні лише до 2012 року. Усупереч значному зменшенню кількості ув’язнених проблема переповнення все ще залишається гострою. В СІЗО затриманим насправді виділяється площа лише у розмірі 2,3 м² попри норму в 2,5 м².

154. Офіційно керівництво Департаменту визнає, що умови тримання треба покращувати, та докладає для цього певних зусиль. Разом з тим, конкретних прикладів, які ілюструють рівень цих проблем, як правило, не наводиться. Поширеною практикою є поєднання поганих умов тримання зі зневажливим, а іноді брутальним ставленням персоналу до засуджених, хоча таке ставлення й заборонено законом. Ось як описують умови тримання деякі з засуджених та їх родичів (повні імена цитованих осіб авторам звіту відомі).

155. Дружина засудженого О. з Дніпропетровської ВП № 89, м. Дніпропетровськ, пише у листі до правозахисної організації у листопаді 2005 року: “(Муж) летом находится в камере как в каменном мешке раскаленном. Абсолютно нет доступа воздуха, отчего у многих, в частности, у моего мужа, плохое здоровье, просто нечем дышать. Когда обращаются за медицинской помощью, она не оказывается, в ответ только насмешки. Зимой этот каменный мешок превращается в холодильник, по стенам течет вода, в окна затекает дождь. Мой муж верующий человек, обращается с просьбами общения со священником, такие просьбы отклоняются. Когда муж обратился к начальнику колонии, то в сопровождении нецензурной брани услышал, что люди, которые находятся на пожизненном заключении, уже вычеркнуты из общества и нечего им требовать. А будет жаловаться – сказал: «Я тебя здесь урою».

156. Дружина іншого засудженого Б., який перебуває в тій же колонії, пише: “Сырая бетонная камера, стеклоблоки вместо обычных окон, переводят из камеры в камеру каждые 10 дней... баня в течение 10 минут – это ненормально. Краткосрочные свидания через стекло два раза в год!”

157. Засуджений Р., який перебуває у Замковій ВК № 58, м. Ізяслав Хмельницької області, у листі, надісланому батькам у липні 2005 року, відмічає: “Начальники медслужби та колонії вважають, що для прийняття душу один раз на тиждень достатньо 10 хвилин, ще й графік затвердили про часові проміжки перебування у бані певної кількості засуджених: наприклад, менше 8 чоловік – 10 хвилин, більше 8 чоловік – 15 хвилин. Тільки став під душ, хвилин за 5 банщик настроює воду – подає або холодну, або гарячу, і 5 хвилин митися.... Дезінфекція банного приміщення не проводиться, вонь і сморід... Туберкульозних хворих зеків, яких утримують окремо, водять на помивку в баню водночас зі здоровими зеками, з інтервалом в 30 хвилин. 15 діб карцеру мені дав пан Х. за виявлену під спальним місцем, на якому я сплю, металеву пластину, до якої я жодного відношення не маю і пояснити її наявність там не зміг. Сподіваюся, що провокацій в майбутньому до мене не буде, хоча ось сьогодні пан Л. відмовив мені у прийомі і вигнав з кабінету”.

158. У листі засуджених з колонії № 81, опублікованому у бюлетені ХПГ “Права людини” № 13 за 2005 рік, йдеться:

“Администрация принудила нас голосовать за Януковича. Сначала дали подарки: сигареты, чай, две «Мивины» (каждому), и предупредили: «Будем избивать всех, кто проголосует за Ющенко». Но многие из нас проголосовали за Ющенко. И начальник ВВК № 81 отдал приказ избивать всех, кто проголосовал за Ющенко. Нас закрыли в изолятор и ежедневно избивали. Побои от администрации не регистрировались, в медицинской помощи было отказано. Зарабатываемые нами деньги, которые начисляют на лицевой счет, не выплачиваются по освобождению, их невозможно отправить родным, эти деньги – только на бумаге. В столовой меню – только для комиссии”.

159. Ці приклади свідчать, що іноді об’єктивно суворі умови тримання використовуються в’язничним персоналом для здійснення тиску, морального чи психологічного, на засуджених, аби домогтися їх беззаперечної покори. Спробам засуджених скаржитися кладеться край. Досі зберігається практика використання вводу до колоній спец загонів, про що говорила й Уповноважений з прав людини ( див. п. 99). Департамент виправдовує таку практику необхідністю проведення навчань цих загонів та наполягає, що ці навчання відбуваються із суворим дотриманням закону та під наглядом прокуратури. Іноді інформація про введення спец загонів з’являється й у ЗМІ. В донецькій газеті „Донбас” № 93, 20 травня 2005 повідомлялося: “В Торезе на базе исправительной колонии № 28 состоялись антитеррористические учения. Как удалось узнать, инсценировался захват осужденными в заложники мастеров производственного цеха колонии. Выдвижение требований, диапазон которых впечатляет: водка, наркотики, тормозки, курево. А еще – вывод войск из Ирака и 500 тысяч долларов. В операции по „обезвреживанию” „террористов” участвовали спецподразделения СБУ, внутренних войск, управления по исполнению наказаний, а также „Беркут” и „Сокол”. Насколько все гладко прошло, оперативно узнать не удалось: минимум информации, максимум засекреченности.” Варто підкреслити, що в отриманій „Донецьким Меморіалом” відповіді від Департаменту стверджується, що у 2004-2005 роках засуджені до участі в тактих навчаннях не залучалися.

160. Доцільність таких навчань у тому вигляді, як вони відбуваються фактично, вбачається сумнівною, тим більше, що не поодинокі випадки, коли дії членів таких загонів бувають дуже брутальні і спрямовані на досягнення цілковитої покори від ув’язнених.

Варто підкреслити, що в отриманій „Донецьким Меморіалом” відповіді від Департаменту стверджується, що у 2004-2005 роках засуджені до участі в таких навчаннях не залучалися.

161. Засуджений Р. із Замкової ВП № 58, м. Ізяслав, писав у липні батькам: “Стало вже нормою проводити обшуки без присутності офіцера – представника адміністрації колонії, ритися в листах і читати їх (хтозна, з якою метою), порушуючи вимогу Інструкції по проведенню обшуків жилих приміщень і особистих речей засуджених – зневажливо розкидаючи речі і не складаючи їх на місце, брутально ставлячись до особистого майна... Заказний шмон з метою психічного тиску”.

162. Батьківський комітет “Порятунок” звернувся 6 липня 2005 року з листом до Президента України та до Голови Держдепартаменту п. Кощинця В.В., в якому пропонує усунути порушення, котрі мають місце в установах виконання покарань. Зокрема мова йдеться про спецзагони та регулярні так звані профілактично-режимні заходи. На думку Комітету, мета заходів – утримання в’язнів у страху і покорі, щоб не скаржилися, перетворившись у покірне, залякане стадо. Члени Комітету відзначають:

“Не зважаючи, що законами передбачається лише перегляд кореспонденції засуджених, насправді в установах діє сувора цензура. Листи засуджених контролюються спеціальними посадовими особами. Контроль здійснюється з метою виявлення скарг в’язнів. Такі листи, в тому числі і особисті, вилучаються і не відправляються, а опісля вживаються каральні заходи: побиття, карцери, інші утиски, щоб відбити бажання скаржитися. Всупереч Конституції України, Держдепартамент керується відомчою, власноруч написаною Інструкцією про перегляд кореспонденції засуджених осіб. Фактично ця відомча інструкція скасовує конституційне право засудженого на таємницю листування”. У зверненні також йдеться про неправомірне скорочення побачень для довічно засуджених з 4-х до 2-х годин.

163. У відповіді Департаменту існування спец загонів обґрунтовується боротьбою з тероризмом, а щодо більшості інших проблем просто цитуються існуючи норми закону. Відповідь завершується ствердженням, що “керівництвом департаменту встановлений суворий контроль щодо дотримання вимог чинного законодавства, прав людини та недопущення приниження гідності засуджених у місцях позбавлення волі.”

164. На звернення до Мін’юсту України Батьківський комітет “Порятунок” отримав відповідь, де зокрема говориться: “вказані в листі комітету “Порятунок” питання перекликаються з тими заходами, які мають виконуватися в рамках реалізації Концепції державної політики у сфері виконання кримінальних покарань”.

МЕДИЧНІ ПРОБЛЕМИ

165. За даними Департаменту, у місцях позбавлення волі на 01.01.2005 р. перебувало 3 568 ВІЛ- інфікованих осіб, у тому числі 89 хворих СНІдом, а також 10198 хворих активною формою туберкульозу. Протягом 2004 р. під час перебування в установах Департаменту вмерло 808 осіб, з них 44 случаючи суїциду. Смертність складає 4,3 осіб на 1 тис. осіб ( у середньому по країні - 16,0)

166. Ось яким чином висвітлюються у ЗМІ медичні проблеми установ виконання покарань та зусилля Департаменту по їх вирішенню.

“На базе одной из колоний Херсонской области создается первое в Украине отделение на 40 мест для больных СПИДом, где они смогут получать АРВ-терапию” – повідомляє херсонська газета “Вгору”, № 21 від 7.7.2005.

Інша місцева газета Херсонщини (“Гривна”, № 16, 14.04.2005) повідомляє: “В колониях Херсонщины содержится более 7,5 тыс. чел. В двух колониях для больных туберкулезом отбывают срок 2100 чел. Если они за время нахождения в колонии не успевают вылечиться, то после освобождения они должны продолжать лечение в специализированном диспансере. Однако некоторые из них, даже больные открытой формой, освободившись, бродяжничают, создавая опасность для граждан. “

167. Проблеми в місцях позбавлення волі загрожують й тим, хто перебуває на волі. Газета «Наш криминал» у № 17 за 15 вересня 2004 р. передрукувала з сайту «Украина криминальная» таке повідомлення.

“Жовтневская исправительная колония № 17, Харьковская область, в которой находится и туберкулезная зона: «При прибытии в колонию все заключенные подвергаются принудительной процедуре мытья полов, подметания. Никто не учитывает того, что это туберкулезная зона. За отказ тебя сразу же помещают в «клетку», где держат неделю, затем избивают и водворяют в штрафной изолятор с последующим переводом во второе отделение (закрытые камеры без доступа свежего воздуха). Во втором отделении заключенных лишают передач, в том числе и медицинских, возможности покупать продукты в ларьке” Из письма заключенного: „Питание отвратительное. Из рациона полностью исключены соль, сахар. Никакой диеты для туберкулезных не существует.” „При колонии есть огород, на котором в основном выращивают помидоры. Для работы на огороде используют осужденных, больных открытой формой туберкулеза. Часть урожая идет на нужды зоны, а часть реализуется на свободе, на рынках”.

168. Не завжди офіційна інформація від відомств відображає реальну картину повністю. Ті працівники, хто знає реальний стан, буває бояться про це говорити. Наприклад, згадувана газета “Вгору”, № 39, від 29.9.2005 написала:

“Умерших от туберкулеза, кого не востребовали родственники, хоронят на кладбище неподалеку села, где расположена туббольница. По медицинским нормам их надо бы сжигать, говорит фельдшер врачебной амбулатории, но крематория нет, а потому их хоронят поглубже, засыпают дезпрепаратами. Официальные заверения, что все больницы, в том числе и колония, в необходимом объеме обеспечены дезпрепаратами – неправда. Но прямо указывать на нарушения никто не решается, как и не оспаривают официальную версию „все хорошо” – ведь если закроют контору, то где работать?”

169. Є певні проблеми і з звільненням осіб, у яких поганий стан здоров’я. Існує спільний наказ Департаменту та Міністерства охорони здоров'я України № 3/6 від 18.01.2000, який містить “Перелік захворювань, які є підставою для подання в суди матеріалів про звільнення засуджених від дальшого відбування покарання”.

Батьківський комітет “Порятунок” 5 липня та 26 жовтня 2005 звертався до Президента України з проханням посприяти у звільненні від покарання за станом здоров’я засуджених Каверзіна О., Ключника С., Перепелицю В. На перше звернення відповіді не було. Після другого відповів Департамент та листом від 30 листопада повідомив, що “стадії перебігу захворювань цих засуджених не передбачені Переліком захворювань, затвердженим Міністерством охорони здоров’я, а Перепелиця В. помер у медичній лікарні УВП № 1”.

Разом з тим у відповіді зазначається, що Департамент порушив перед Міністерством охорони здоров’я України питання щодо можливості розширення Переліку захворювань, які є підставою для подання до суду матеріалів про звільнення засуджених від подальшого відбування покарання.

СІЗО

170. Чисельність ув'язнених у СІЗО протягом останніх 7-8 років мало змінюється й залишається на рівні 39-44 тис. чіл. Станом на 01 січня 2005 року в СІЗО утримувалося 38 768 осіб, з них 2 659 жінок та 1 992 неповнолітніх. Як свідчать дані Департаменту, до кінця 2005р. їхня чисельність знизилася до 36,6 тис. осіб.

171. Міра застосування запобіжного заходу тримання під вартою в Україні залишається невиправдано високою. Доволі часто така міра застосовується до осіб, які спричинили нетяжкий злочин, але їх доправляють до СІЗО – скоріше для зручності слідчого, а не тому, що не застосувати таку міру неможливо. Красномовним покажчиком існуючої практики є число осіб, які виходять на волю із СІЗО. Саме до цих осіб, як правило, застосування такого попереджувального заходу найменш виправдано. У 2004 із СІЗО звільнилося 14 186 осіб – 19,3% від числа всіх осіб, які надійшли до СІЗО за рік. З них:

- у зв'язку із застосуванням судами мір покарання, не пов'язаних з позбавленням волі - 8392 осіб,

- по закінченню строку покарання - 3604 осіб,

- у зв'язку зі зміною запобіжного заходу - 2103 осіб,

- через припинення судами справ і за виправдальними вироками - 46 осіб

172. Очевидно, доцільність тримання у СІЗО більшості з цих понад 14 тисяч осіб надто сумнівна, оскільки в результаті ніхто з них не був засуджений до серйозного покарання. І відповідальність за цю ситуацію лежить, насамперед , на суддях, які санкціонують тримання під вартою. Існує проте думка, що значна частина із цієї категорії – це особи, які не з’являлися на судові засідання, і для того, щоб не зволікати з розглядом їхніх справ у зв'язку з регулярними неявками до суду, останній обирав їм запобіжний захід у вигляді тримання під вартою на той короткий термін, допоки розглядалася їх справа. Це забезпечувало досить швидкий розгляд їхніх справ, і після отримання дійсно не дуже суворого покарання, вони звільнялися з СІЗО. Однак досліджень, які могли б дати відповідь, яка саме частка таких осіб у загальній масі тих, хто втримувався в СІЗО, а потім був звільнений, не проводилося.

173. Особи, які перебували у СІЗО, мало добрих слів кажуть про умови перебування там. Наприклад, донецький адвокат Салов так згадує про своє перебування у донецькому СІЗО № 5:

«В СИЗО № 5 Донецка условия скотские. Летом – духота, зимой – холод. А сырость, клопы, грязь – это постоянно. Каждый день вареная пшеница – я собак своих кормлю лучше… В камере все 8 месяцев я соседствовал с «курицей» (так называют подсадного, который вынюхивает и носит доносы в оперчасть). Всего нас было четверо, другие сокамерники менялись, а этот был моим постоянным спутником. Но в сравнении с ИВС, где я провел 11 суток, это было уже неплохо –ведь там приходилось спать на бетонном полу. В ИВС одна такая камера – без нар, и именно мне она досталась.

Когда я «засиделся» в ИВС и люди на митингах выступали с требованием перевести меня хотя бы в СИЗО, мои представители письменно обратились к главной правозащитнице Карпачевой. Был получен ответ, согласно которому она «не имеет права вмешиваться в деятельность правоохранительных органов». В 2001 выступая перед Радой, упомянула меня как единственного нарушителя избирательной кампании-99, осудила с трибуны парламента. А когда недавно задержали Колесникова, этот «правозащитник» уже на второй день с той же трибуны горячо и бурно потребовала освобождения Колесникова. И ничего ей не помешало вмешиваться в деятельность правоохранительных органов” (газета “Донбасс”, 10 сентября 2005 г.)

174. Під час виїзного засідання Комітету Верховної Ради із законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності у Одесі голова Комітету навів такі цифри: у СІЗО від 9 місяців до одного року знаходилась 71 особа, до 1,5 року – 56, а 18 – понад 1,5 роки. Провина в цьому не тільки слідчих, але й насамперед судових органів. Було запропоновано "внести у відповідне законодавство зміни, за якими суддів притягували б до відповідальності за невиправдано тривалі, з їхньої вини, строки перебування ув'язнених у слідчих ізоляторах. (газета "Голос України", № 183 1 жовтня 2005 р.)

175. Як згадувалося (див. п.21), існують проблеми з прийомом до СІЗО з ІТТ затриманих, хворих на туберкульоз – персонал СІЗО, як правило, відмовляється брати таких людей. Проте є й інші приклади. Так, газета „Голос Украины”, № 230 від 3 грудня 2005 р. повідомляла, що „в Кировоградском СИЗО выделен отдельный блок для содержания больных с активной формой туберкулеза. За десять месяцев 2005 года выявлено 75 больных туберкулезом, из них у 13 – активная форма. Осужденных, которым диагноз ТБ устанавливают в СИЗО, как правило, переводят с этой болезнью из изолятора временного содержания”.

176. Влітку ЗМІ повідомляли про дві втечі зі слідчих ізоляторів – в Артемівську, Донецька область, та у Херсоні.

Про перший випадок писалося:

“Из СИЗО сбежали четверо осужденных из числа хозобслуги, все в возрасте немногим более 18 лет. Они были осуждены за квартирные кражи на сроки от 3 до 5 лет, и оставалось им до освобождения от трех месяцев до пяти лет. По факту побега возбудили уголовное дело”. (Газета “Вперед”, № 85 за 3-4 серпня 2005 р.).

Майже через двоє діб втікачі були затримані, вони особливо й не намагалися сховатися. Умови утримування в них були „нібито непогані - і холодильник був, і навіть телевізор. Начальник Артемівського СИЗО В.Мироненко в день втечі перебував у від'їзді, однак по закінченні кількох днів, як пише газета „События” № 31 за 3 серпня,”до него в эти дни не удалось ни дозвониться, ни достучаться, поэтому информацию собирали по крупицам из неофициальных источников.”

Суд над утікачами відбувся 3 жовтня. Один з підсудних заявив „о причинах побега: зэки постоянно вымогали у него и приятелей деньги, забирали себе большую часть передач”. Мати одного з підсудних заявила, що в неї є листи сина, „в которых он рассказывал о жизни в неволе: со стороны зэков, кроме забирания денег и передач, были насильственные попытки склонения к мужеложеству. Мать подсудимого утверждала, что передавала начальству много денег, чтобы ее сын отбывал наказание в более-менее нормальных условиях. Но результата не было, сколько ни плати. Передавала мать сыну и таблетки от болезни почек, но медикаменты к нему так и не дошли, затерявшись где-то в лабиринтах СИЗО” (щотижневик «События» № 41, 12 жовтня 2005 р.)

177. Про інший випадок повідомляли херсонські ЗМІ, зокрема газета “Гривна”, № 34 писала 18.08.2005 р.:

„10 августа из СИЗО Херсона совершили побег четверо человек, Трое из них были вскоре пойманы. Поиск велся силами Департамента по вопросам исполнения наказаний”. За місяць вона повідомила, що “четвертого беглеца взяли, воспользовавшись информацией, за которую ее авторы получили тысячу гривен.” („Гривна” №38, 15.09.2005). (Про діяльність прес-служб управлінь цих областей під час втеч див. вище п. 143)

178. Широкого розголосу отримав випадок з персоналом СІЗО м. Львова.

Колектив офіцерів та прапорщиків Львівського слідчого ізолятора № 19 звернувся до Кабінету Міністрів та до Голови Департаменту Василя Кощинця з проханням “покласти край корупції, хаосу та знущанню над громадянами”, яке чинить начальник СІЗО Василь Романишин.

Заяву, яку підписали 17 офіцерів – працівників СІЗО, оприлюднили 15 червня 2005 р.

179. У своєму зверненні щодо дій керівника СІЗО, працівники СІЗО зазначають, що їх начальник “морально та фізично впливав на ув’язнених, примушуючи їх під час президентських виборів голосувати за кандидата Януковича”. “Людей, що тут працюють, він вважає за своїх рабів, матеріальну допомогу виплачує тільки тим, хто є з ним у родинних зв’язках (при цьому офіцери, які є родичами начальника чи підтримують з ним особисті стосунки, виходять на службу, коли їм заманеться), “зрізає” відсотки та надбавки”, - розповів один з офіцерів СІЗО.

6 липня о 10-00 дев’ять працівників Львівського СІЗО офіційно оголосили початок безстрокового голодування на знак протесту проти “тиску й антизаконної діяльності” В.Романишина. Останньою краплею для них стало, як вони стверджують, жорстоке побиття начальником їхнього колеги, старшого лейтенанта внутрішньої служби Куртика, якого після цього перевели на роботу в іншу установу.

Начальник лікарні СІЗО майор Надія Кисельчук розповіла журналісту “Газети”, що “ще в травні ми написали колективну скаргу Голові Департаменту, в якій виклали факти протиправних дій В. Романишина. Це і незаконне утримання хворих ув’язнених у карцері, побиття їх, а також побиття та моральний тиск на самих працівників установи. Однак дотепер на цю тему зі мною ніхто не говорив – ані з управління, ні з департаменту.”

Лікар-психіатр СІЗО Наталія Лугова стверджує, що “в лікарні СІЗО за вказівкою начальника на стаціонарне лікування переводять людей, яких не треба лікувати, і навпаки. А про курси підвищення кваліфікації лікарі СІЗО можуть тільки мріяти. А пан Романишин каже, що йому не потрібні розумні лікарі.”

Молодшого інспектора відділу режимної охорони Лілю Супрун, чоловік якої підписав заяву, начальник викликав і сказав, що ставить у нічну зміну. На її слова про те, що вона має двох маленьких діток, він відповів: “Мене це не хвилює”.

Журналісти довго не могли зв’язатися з Романишиним за телефоном, але врешті-решт їм це вдалося. Він відповів так: “щодо сексуальних домагань... Напевно, жінки, які звинувачують мене в цьому, хочуть зробити собі рекламу. А взагалі офіцери, які підписали заяву, часто влаштовують пиятки на роботі, порушують трудову дисципліну. Я їм просто не вигідний».

Після однієї з публікацій пан Романишин вирішив звернутися до суду та в позовній заяві вимагав спростувати опубліковані про нього відомості, адже вважає, що “Газета” не мала права писати про застосування ним сили до підлеглих та про спроби зґвалтування, до відповідного вироку суду. Натомість, журналісти вважають, що вони виклали лише претензії голодуючих до пана Романишина та поряд розмістили цитату самого Романишина про те, що він ці звинувачення відкидає.

180. Щодо реакції керівництва департаменту, то один з підписантів заяви сказав: “Ми звернулися до Голови Департаменту, він вислухав дві сторони і обіцяв за десять днів навести порядок. Минуло три тижні. Нам не відоме жодне рішення. Але всіх, хто підписався, перевели на інші місця.”

Начальник СІЗО вважає, “що вони офіцери і повинні користуватися дисциплінарним статутом і положенням про проходження служби. А там чітко все сказано, що кожен може звернутися в прокуратуру, до вищих органів. Бо є внутрішня безпека, є посадовці, які можуть вирішувати будь-які претензії тільки в правовому полі.”

Голодування тривало десять днів. В.о. начальника обласного управління департаменту видав наказ, згідно з яким усіх учасників голодування за порушення службової дисципліни покарали. В. Романишн залишився на посаді.

181. Натомість прокуратура порушила декілька кримінальних справ щодо Романишина. На одного з підпис антів заяви почав чинитися тиск: невідомі телефонували та вимагали змінити свої свідчення проти Романишина. Останній ліг у лікарню, начебто за порадою керівництва до вирішення всіх проблем. Але його не раз бачили у цей час у місті та й на роботі.

Він впевнений, що всі звинувачення – замовлення, аби дискредитувати СІЗО і його начальника. Результат розслідування прокуратурою кримінальних справ поки що невідомий.

УТРИМАННЯ НЕПОВНОЛІТНІХ ТА ЖІНОК

182. Залишається тривожним стан підліткової злочинності. В 2004 році за кримінальні злочини було засуджено 21 806 неповнолітніх – 9,7% всіх засуджених. Для порівняння – в 2000 році було засуджено 20 016 підлітків (8,67% від загального числа засуджених осіб), причому до позбавлення волі засуджено 4 810 осіб (24,0% від числа засуджених підлітків). В 2004 році за ґрати було відправлено 4 384 підлітка - 20,1% від загального числа засуджених неповнолітніх. В Україні відсутні ювенальні, тобто спеціалізовані суди для підлітків. Занадто мало застосовуються до них альтернативні позбавленню волі заходи попередження або покарання.

183. В Україні 11 виховних колоній для неповнолітніх: десять - для хлопчаків та одна (у Мелітополі Запорізької області) – для дівчат. В них станом на 01 січня 2006 року утримувалося 2 698 засуджених (на 01.01.2005 р. – 3 225 осіб), у тому числі близько 120 дівчат. За 2005 рік число неповнолітніх знизилося на 527 осіб. Згідно новому КВК, у виховних колоніях дозволяється тримати та не переводити до дорослих колоній молодих людей віком до 22 років, хоча раніше ця межа становила 21 рік.

184. Ось як ЗМІ висвітлюють проблеми неповнолітніх засуджених. „У Маріупольській виховній колонії є відділення "рецидивістів" – їх близько 40. Їх можна відрізнити за зеленими кепками. З 334 мешканців колонії 80% раніше були засуджені умовно або мали відстрочку від покарання, 70% росли в неповних родинах, близько 60 підлітків не мають батьків. Більшість потрапили за ґрати за крадіжки, кожен восьмий – за розбій або грабіж, кожний 14-й – за нанесення тяжких тілесних ушкоджень або вбивство.” (Газета "Донбас” №146, 9 серпня 2005).

185. Психолог Прилуцької виховної колонії говорить: «Все воспитанники колонии, только что прибывшие в наше учреждение после прохождения СИЗО и суда, находятся почти в шоковом состоянии от нервного напряжения, а это – дети. Поэтому первое, что мы должны сделать, - помочь им прийти в себя. Для этого по два часа ежедневно на протяжении почти 10 дней ребята ходят в комнату релаксации, чтобы адаптироваться к условиям учреждения отбывания наказания. Живут ребята в комнатах по 20 человек. За работу в воспитательной колонии получают зарплату – от 48 до 200 грн. в месяц. На нее они могут приобрести в местном магазине питание и предметы первой необходимости.”" (газета "Товариш", № 70, вересень 2005р.)

186. Театр-студія "Арабески" (Харків) працює з колоніями більше п'яти років, ставить силами засуджених спектаклі. Іноді буває, що дехто з артистів не поспішає виходити на волю, якщо наближається чергова їхня прем'єра, аби виступити у спектаклі. (газета "Голос України", № 234, 9 грудня 2005 р.).

187. Трапляються й неприємні випадки. Прокуратурою Донецької області порушена кримінальна справа за ст. 127 ч. 3 КК України за фактом застосування катувань до засудженого у Маріупольській виховній колонії. Як повідомляла прес-служба прокуратури Донецької області, встановлено, що вихователь відділення № 3 колонії навмисне наносив тілесні ушкодження підліткові, засудженому на три роки за крадіжку." (газета "Акцент" № 163 3 листопада 2005

188. Станом на кінець 2005 року в 13 жіночих виправних колоніях перебувало 8,5 тис. жінок (на початок 2003 року - 8 016 жінок, на 01.01.2005 - 9 265). У двох колоніях для дорослих засуджених жінок є Будинки дитини – в Одесі та у Чернігові.

189. Про проблеми засуджених жінок іноді пишуть у ЗМІ. Газета Товариш в № 76 за вересень 2005 року повідомляла:

«В Качановской исправительной колонии (Харьков) отбывают наказание более 900 женщин от 18 до 77 лет. Начальник колонии считает, что перевоспитать человека в таких условиях невозможно, его можно лишь приучить к режиму.

Молодые девушки, с которыми поговорили журналисты, надеются на передачи продуктов от родственников, а также самостоятельно пытаются приготовить еду с помощью кипятильника. Почти все жаловались на отсутствие в магазине при колонии элементарных средств гигиены для женщин и на то, что многие „бегают в администрацию по поводу и без – закладывают друг друга.” Еще одно заметное ограничение – обязательно носить косынку на голове.

Основной контингент колонии – это молодые женщины от 22 до 35 лет, отбывающие наказания за кражи и убийства. …статистика свидетельствует, что основная масса освобожденных после выхода на свободу не находят себе работу.»

190. Про цікавий досвід повідомляє газета “Досьє 02”, № 6 квітень 2005 р.: “У Тернополі спостережною комісією та громадською організацією Тернопільська обласна асоціація жінок створено постійно діючий консультаційний пункт для вирішення питань жінок, які звільняються з місць позбавлення волі, який сприятиме соціальній адаптації цих жінок”.

191. Активно та дуже плідно працює з Чернігівською жіночою колонією № 44 Жіночий правозахисний центр (Чернігів). Ним створена громадська приймальня при колонії № 44, яку за неповний рік відвідало більше двохсот засуджених. Практична діяльність приймальні свідчить, що найбільш поширені порушення:

- порушення трудового законодавства щодо тривалості робочого дня;

- спонукання засуджених до купівлі товарів та продуктів харчування за зароблені у колонії гроші замість виплати їх при звільненні;

- не надання допомоги в отриманні паспорту, що унеможливлює нормальну адаптацію після звільнення.

В ході прийому жінок, засуджених довічно, було виявлене грубе порушення умов їх тримання, що містить ознаки жорстокого поводження (див. далі п. 207-209).

192. В деяких колоніях існує дивна і своєрідна практика примусу персоналу установ у літній період збирати лікарські рослини або по посадках абрикоси тощо.

Як повідомив тижневик «События» (№ 32, 10 серпня 2005), “начальник Артемовского СИЗО подтвердил информацию о том, что «в свободное от работы время специально выделяются люди (работники СИЗО), которые занимаются сбором трав, цветов для заключенных. Делается это с целью обеспечить витаминами заключенных.” Как утверждает начальник СИЗО, „это практикуется во всех колониях. Государство не может в полной мере обеспечить заключенных витаминами, вот мы и стараемся сделать жизнь людей, отбывающих наказание, полегче.” На вопрос, могут ли сотрудники отказаться от сбора трав, начальник ответил, что с ними проводится „разъяснительно-профилактическая работа. Это как общественная нагрузка. Помните, раньше пионеры собирали металлолом? Сказали надо – значит надо. И я сдаю чай и сухофрукты для заключенных, и мои замы, и ничего негативного в этом мы не видим, только пользу”

193. В сусідній області в ЗМІ те ж з’явилося аналогічне повідомлення. Газета «Слава Краснодона» від 03.09.2005 повідомляє: “Суходольская исправительная колония № 36 этим летом собрала 4,5 тонн фруктов и засушила на компот. На зиму заготовили 400 тонн овощей - 200 тонн собрали сами. Заготовили лечебные травы – липу и зверобой.

В Суходольской колонии для пополнения запасов продовольствия, где только можно было – в посадках, заброшенных колхозных садах, собраны три тонны яблок и абрикосов, которые сушат на зиму. Сотрудники в балках и по степям собрали пять тонн различных лекарственных трав для приготовления лечебных отваров.”

Наскільки поширена ткаа практика в установах Департаменту, невідомо.

УТРИМАННЯ ДОВІЧНО УВ’ЯЗНЕНИХ

194. Довічне позбавлення волі є відносно новим для України видом покарання. Після скасування смертної кари суди України, які до цього виносили по півтори сотні вироків до смертної кари щорічно, такими ж темпами засуджують до довічного позбавлення волі. Департамент не встигає створювати нові місця для нормального утримання цієї категорії в’язнів. На кінець 2005 року кількість таких осіб перевищила 1200.

195. Проблемам утримання довічно ув’язнених осіб велику увагу приділяє Європейський Комітет із запобігання катувань (ЄКЗК). Наявність проблем з їх утриманням визнає й Департамент, адже певна частина засуджених перебуває у слідчих ізоляторах, які, як правило, не пристосовані для тримання такої категорії ув’язнених

196. Кримінально-виконавчий кодекс визначає надто суворі умови тримання довічників. Вони мусять носити спеціальний помаранчевий одяг, за межами камери ходити у наручниках. Часто для їх супроводження поза камерами використовують собак.

Між тим світова практика застосування довічного ув’язнення свідчить, що стимули для довічно ув’язнених мусять бути гнучкими та надавати людині, яка скоїла жахливий злочин, реальні шанси для каяття та для повернення у суспільство. Європейські стандарти та підходи визначені, зокрема, у Доповіді ЄКЗК за наслідками візиту до України у 2000 році, де у п. 75 говориться:

“ЄКЗК хоче наголосити, що він не бачить виправдання факту тримання засуджених, чиї смертні вироки були змінені на довічне ув’язнення, відокремлено від інших довгостроково засуджених. У багатьох правосуддях довічно ув’язнених не вважають обов'язково більш небезпечними ніж інших засуджених; багато з них мають довгостроковий інтерес у стабільному і безконфліктному середовищі. Оцінка ризиків та потреб довічно ув’язнених має проводитись індивідуально. Такий підхід зробить можливим розміщення засуджених неподалік від їх дому та покращить їх контакти із зовнішнім світом.

ЄКЗК рекомендує українській владі взяти до уваги усі вищевикладені фактори у політиці тримання довічно ув’язнених і передбаченого для них режиму. Комітет також рекомендує заохочувати тюремний персонал спілкуватися і розвивати позитивні стосунки з цією категорією засуджених.”

197. У ЗМІ іноді з’являється інформація щодо тримання довічників. Наприклад, газета “Донбасс” від 9 червня 2005 р. так пише про тих, хто відбуває довічне ув’язнення: “В Енакиевской колонии № 52 самому молодому смертнику – 19 лет, 22 чел. – моложе 25 лет, самому старшему – 65. И больше половины – 73 чел. – первоходки. В двухэтажном здании 48 камер, медчасть, хозчасть, еда подается в камеру. Смотреть ТВ можно только в определенное время, если родственники передали ТВ, читать. Работы нет, но планируется. Еженедельно баня, ежедневно – час прогулки в дворике, как камера, но без крыши. Ни травинки, ни былинки”.

198. Суворість тримання довічників частково пояснюється загальним мізерним фінансуванням системи. Проте є чимало випадків, коли доцільність деяких мір вбачається сумнівною. Наприклад, рекомендації ЄКЗК не застосовувати наручники при виведенні цих засуджених з камери залишаються не виконаними. Згідно п. 10.2 ПОЛОЖЕННЯ про організацію виконання покарання у вигляді довічного позбавлення волі “У разі виведення засуджених із камер, конвоювання на території установи та за її межами до них застосовуються наручники. При застосуванні наручників руки засуджений тримає за спиною. Конвоювання засуджених здійснюється по одному в супроводі двох молодших інспекторів та кінолога зі службовою собакою.”

Майже всі довічники не забезпечені роботою, а отже позбавлені можливості заробляти бодай невеличкі гроші.

199. З деякими нюансами поводження з довічно засудженими можна дізнатися з їх листів до батьків або до правозахисних організацій.

Засуджений Б., який тримається у тюрмі № 1, Вінниця, у листі до рідних пише:

”Хотів відправити скаргу голові [ Департаменту] п. Кощинцю В.В., однак її не відправили. Вона була наступного змісту:

Адміністрація навмисне створює проблеми і не вирішує їх. Зокрема, я за свої особисті кошти зробив в камері ремонт, а через тиждень мене з тієї камери викидають, переводять в іншу камеру..... Чи я маю за свій рахунок робити для інших ремонт? А сам маю сидіти в камері, де санвузол не відповідає елементарним вимогам санітарії, оскільки унітаз напряму з’єднаний з каналізацією без коліна і увесь сморід з каналізації і уся зараза йде в камеру, що сприяє зараженню ув’язнених туберкульозом та іншими хворобами. Мене посадили до людини, яка курить, хоча я сам не курю і змушений тепер труїтися тютюновим димом, що порушує моє право на охорону здоров’я, гарантоване ч. 1 ст. 49 Конституції України. Мої звернення до Генеральної прокуратури про злочини не відправили, принаймні про це не повідомили. Віддав я конверт 30.08.2005 року, мені його повернули через тиждень 07.09.2005 року, хоча мали б відправити протягом доби. Я вдруге подав його для відправлення 08.09.2005 р.”

У наступному листі до батьків у вересні 2005 року він відзначає:

“Наступні три листи повернули, бо треба було доклеїти ще марок. А потім, коли я вже доклеїв, мені сказали, що його не відправили, бо там були копії звернень, які я надсилав до Уповноваженого та Генпрокурора, та до Апеляційного суду Івано-Франківської області. А копії скарг суворо заборонено надсилати додому, а тим паче з якимись скаргами на адміністрацію. А лист до Генпрокурора так і не відіслали, він зник, як завжди буває.

У жовтні 2005 він повідомляє батькам:

“Також мені повернули лист до Генпрокуратури, який я відправив ще 08.09.2005 року в закритому конверті. А мені його повернули взагалі без конверта. Тобто тут його незаконно вскрили і не відправили”.

200. Довічно засуджений Ю. тримається у Замковій ВК № 58, Хмельницька область. Його тітка повідомила, що “приїхавши на побачення до племінника, вияснила, що продуктову передачу, котру вона йому перед цим передала, в нього вилучили та віддали на склад, позбавивши його права нею користуватися. Короткострокове побачення було дозволено тривалістю 15 хвилин.” Вона поскаржилась начальнику колонії, що племіннику не надають медичну допомогу, хоча він хворіє. Проте у своїй відповіді начальник колонії зауважив, що “скарг та претензій з боку Ю. на порядок і умови покарання не поступало, про що свідчать його особисті пояснення”, “кваліфікована медична допомога” йому буде надана, якщо він звернеться. Сам засуджений надав на ім’я начальника колонії 11 січня 2005 року два письмових пояснення. В одному з них він пише: “По факту заданих питань пояснюю, що претензій до адміністрації колонії щодо порядку відбування покарання не маю. Питання які висловлені у листі моєї тітки рахую безпідставно”. В іншому поясненні (орфографія оригіналу збережена) він стверджує: “С приводу мені заданих мені запитань роз’яснюю, що я не маю претензій з приводу надання мені медичної допомоги.”

201. Дружина засудженого В, який тримається у тюрмі у Вінниці, пише, що «нет личных свиданий, не разрешают радио-видео, в камере запрещены холодильники, не разрешаются овощные-фруктовые передачи… письма [адміністрації установи] по закону можно только смотреть, но не читать, а если будет нецензурная брань или тайнопись – они уничтожаются. Значит, письма фактиченски читают, иначе как можно узнать про брань...”

Батько засудженого С., який те ж тримається у Вінниці, пише: “28.09.2005 знову, коли ми були на побаченні і коли по закінченні побачення ми виходили, на коридорі стояли, немов есесівці з собаками, яких з трудом удержували молодики. Нам прийшлось жатись до перил, щоб собаки не порвали нас, а коли ми спустилися поверхом нижче, то там на горі робилось щось неймовірне, бо саме вивели хлопців.”

Про випадок із засудженим О., який тримається у колонії № 89, Дніпропетровськ, повідомляється таке:

“При затриманні у 2001 році міліціонери вибили йому око і воно витекло, а друге осліпло. Йому дали 1 групу інвалідності. У серпні 2004 року його при веденні на прогулянку покусав пес. На скаргу матері начальник колоній листом від 02.03.2005 року відповів, що прокуратура перевірила та встановила, що “засуджений О. був укушений службовою собакою внаслідок особистої необережності.”

202. Чимало зусиль для поліпшення тримання довічно ув’язнених докладає Батьківський комітет “Порятунок”, який об’єднує батьків, чиї діти відбувають найсуворіше покарання. У листі на ім’я Генерального прокурора України Батьківський комітет зазначає, що “явно обурливими виглядають дії керівництва колонії у зв’язку з взяттям пояснень у засудженого Ю. про відсутність претензій до адміністрації. Засуджений Ю. є повністю залежною від адміністрації тюрми особою, перебуває фактично в їхніх руках, тому взяття таких пояснень є незаконною і неприпустимою практикою. Про це вказувала Європейська Комісія з прав людини у доповіді за справою № 38812/97 Полторацький проти України.”

203. У звернені Комітету “Порятунок” до Президента, надрукованому у “Правді України” восени 2005 року, говориться:

“Наших дітей вже кілька років не просто тримають у в’язницях, а методично і цілеспрямовано піддають тортурам. Те, що побачив шановний Президент у виправній колонії № 71, ще не є справжнім жахом у порівнянні з тим, що довелося пережити нашим дітям. Факти тортур, котрими ми володіємо, не вписуються у поняття людяності.

Роками ми зверталися до Генеральної прокуратури України, Верховного Суду України, Уповноваженого Верховної ради України з прав людини, до засобів масової інформації. На жаль, скарги не розглядаються.

Ми просимо рахувати серйозність поставленої проблеми, адже незаконно засуджені до смертної кари та довічного позбавлення волі роками чекали на зміну влади, щоб мати реальну можливість довести свою невинність. Фальсифікації кримінальних справ набули в Україні за останні роки масового характеру, що стало справжньою загрозою національній безпеці. В’язнів катують, піддають приниженням, всіляким утискам, тримають у покорі і страху, щоб звести до мінімуму їхні скарги та звернення.”

204. Батьки одного з довічно засуджених Б. констатують: “Ми неодноразово зверталися до державного департаменту України з питань виконання покарань та Міністерства юстиції України, однак ані підтримки, ані розуміння проблеми не знайшли. Особливо нас прикро вразила позиція Голови ДДУПВП п. Кощинця В.В., котрий не сприймає ані критики, ані пропозицій нашої громадської організації, не намагається вникнути у нормативно-правові проблеми і тим більше вирішувати їх”.

205. Європейський суд з прав людини виніс декілька рішень за справами осіб, які відбувають довічне ув'язенння, та визнав порушення їх прав. Проте після рішення Європейського Суду з прав людини у справі “Полторацький проти України”, в якому було визнане порушення Україною ст. 3 Європейської Конвенції з прав людини, яка забороняє тортури, порушення цієї статті щодо Полторацького та інших засуджених продовжуються (газета „Правда Украины”, 13 жовтня 2005 р.).

206. Один з засуджених у червні звернувся до Генеральної прокуратури зі скаргою, у якій писав, що під час перебування у СІЗО № 12 у 1998 році “по приказу начальника был избит будто бы за то, что во дворике для прогулок перебросил записку другому заключенному. Я написал записку по объяснительной по записке и сигаретам. 2 сентября 1998 года, когда я был уже сине-черного цвета, поскольку проявились все синяки, меня продолжали бить в клубе СИЗО по причине, мне не известной. Однако причина прояснилась после того, как меня привели (а точнее, дотащили) в полусознательном состоянии в кабинет начальника. Он приказал снять с моей правой руки наручник (потому что я должен что-то писать) и прикрепил левую руку к столу. Потом положил передо мной конверт и листок, приказал работникам СИЗО выйти за дверь, а мне сказал: «Пиши!». На мой вопрос, что я должен писать, он сказал писать в Европейский суд по правам человека, что я отказываюсь от своих предыдущих показаний по своему уголовному делу и подтверждаю показания, по которым меня приговорили к высшей мере – смертной казни.» Кузнецов отказался это сделать, его снова избили и все же вынудили написать такое письмо в Европейский Суд.

На основании решения Европейского Суда, признавшего нарушение ст. 3 Евроконвенции по правам человека о запрете пыток, родителями осужденных было сделано в сентябре 2003 года обращение в Генпрокуратуру, однако в ответе утверждалось, что проведенные ранее проверки нарушений не выявили. После смены Генпрокурора было сделано еще одно обращение с попыткой привлечь к ответственности должностных лиц прокуратуры Ивано-Франковской области, однако и на это обращение поступил такой же ответ. На обращение к Президенту Украины 9 июня 2005 года пришел ответ из Генпрокуратуры со все тем же стандартным ответом – об отсутствии в деяниях должностных лиц прокуратуры состава преступления.

207. В Україні тримається 11 жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, які до жовтня 2005 року відбували покарання у Чернігівській жіночій колонії №44. Вони довгий час утримувалися з порушенням чинного законодавства. Спроби правозахисників Чернігова виправити ситуацію довгий час не знаходили належної реакції з боку керівництва Департаменту.

Як зазначають фахівці Жіночого правозахисного Центру, відповідно до статті 15 попереднього Виправно-трудового кодексу України, засуджені до позбавлення волі жінки відбували покарання в колоніях загального і суворого режиму. Правовий статус жінок, які відбували покарання в колоніях суворого режиму був інший, ніж у чоловіків, які утримувались на особливому режимі і ні в кого не виникало думки одягнути цих жінок у одяг спеціального зразку. І це в той час, коли про принципи гуманізму та демократизму майже не говорилось. Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, затверджені наказом Департаменту №275 від 25.12.2003 року в розділі 4 «Особливості тримання засуджених до довічного позбавлення волі» не надавали конкретної відповіді про правовий статус жінок, засуджених до довічного позбавлення волі. Цей розділ деталізував порядок відбуття покарання засудженими довічно чоловіками, об’єм їх прав і обов’язків, місце, порядок і умови виконання та відбуття ними покарання.

208. Не абсолютний характер довічного позбавлення волі передбачає забезпечення необхідних умов для виправлення і ресоціалізації, соціальну, правову захищеність та особисту безпеку жінок, які засуджені довічно.

З1 січня 2004 року з набранням чинності новим Кримінально-виконавчим кодексом України, до жінок, засуджених до довічного ув’язнення, почали застосовувати ст. 150 КВК, тоді як вона стосується засуджених чоловіків. Застосування до цієї категорії жінок положень ст.151 в повному обсязі звужує обсяг їх законних прав, які випливають із змісту статей 94, 94 ч.1 абзац 2, статті 97 п.1, статті 140 ч.2. Засудженим до довічного позбавлення волі жінкам безпідставно не надаються тривалі побачення, зменшено суму коштів на придбання продуктів харчування, кількість посилок протягом року. Їм встановлено одяг спеціального зразку, пересування їх за межами камер здійснюється у наручниках. Відмовитися від такої практики щодо всіх довічно ув’язнених Європейський Комітет з запобігання катувань радив Україні ще під час візиту 2000 року (п.76 Доповіді ЄКЗК 2000): “Комітет рекомендує вжити термінових заходів для перегляду існуючої практики надівати наручники на ув’язнених кожного разу, коли їх виводять з камери. Така практика є дуже спірною, тим більше, коли вона застосовується тривалий час у безпечному середовищі. Можна й потрібно віднайти інші міри протидії ризику небезпеки”.

209. Інформація про порушення прав жінок направлялась Жіночим правозахисним центром (Чернігів) голові Держдепартаменту, до прокуратури Чернігова, Уповноваженому з прав людини п. Карпачовій Н., проте без будь-якого результату. Лише після звернення до Президента України Генеральною прокуратурою було вжито заходів по відновленню порушених прав вказаних жінок. Департамент на вимогу Генпрокуратури, хоча і з порушенням визначених законом термінів, все ж таки відреагував. Проте замість зміни умов тримання жінки були раптово переведені в іншу жіночу колонію. Перевірити умови їх тримання на новому місті чернігівським правозахисникам тепер набагато складніше. Про повне виконання вимог Генпрокуратури щодо зміни умов тримання жінок, засуджених до довічного позбавлення волі, Чернігівській правозахисній організації не відомо.

Водночас на початку жовтня 2005 року без будь-яких пояснень ці жінки раптом були переведені з Чернігівської колонії в жіночу колонію в м. Харків. Цей перевід співпав з початком візиту до України делегації Європейського Комітету із запобігання катувань.

210. У травні 2005 року громадська організація “Донецький Меморіал” звернулася до Президента України, Прем’єр-Міністра, деяких членів Верховної Ради, а також до членів Комісії з помилування при Президентові України з пропозиціями щодо утримання довічно ув’язнених, зокрема пропонувалося наступне:

- переглянути главу 22 Кримінально-виконавчого кодексу України, яке регламентує умови відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі, передбачивши більш людяні умови тримання засуджених до довічного позбавлення волі та більш вагомі стимули для їх виправлення;

- скоротити термін, після відбуття якого довічно ув’язнений може вперше звернутися з клопотанням про помилування;

- помилувати всіх 11 жінок, які відбувають довічне покарання, та замінити їм довічне покарання на позбавлення волі на обмежений термін, в залежності від тяжкості скоєних ними злочинів.

Наразі ця ініціатива залишилася без дієвого відгуку.

ПОКАРАННЯ, НЕ ПОВ'ЯЗАНІ З ПОЗБАВЛЕННЯМ ВОЛІ

211. Виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, у Департаменті покладено на Кримінально-виконавчу інспекцію (далі – КВІ). Із введенням у дію нового Кримінального кодексу, значення покарань, альтернативних позбавленню волі, стало зростати. Відчутно стала зростати й кількість осіб, які перебувають на обліку в КВІ.

212. За даними Департаменту, станом на 1 січня 2006 року виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, покладено на 703 підрозділи кримінально-виконавчої інспекції із штатною чисельністю 1732 працівника, що становить 22 % від потреби, передбаченої законом.

За 2005 рік по обліку кримінально-виконавчої інспекції Департаменту пройшло 316505 осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, при цьому станом на 1 січня 2006 року перебувало на обліку – 156334 таких засуджених; з яких звільнені від відбування покарання з випробовуванням – 144247 осіб; неповнолітніх – 8087.

Середнє навантаження на штатного працівника територіального підрозділу кримінально-виконавчої інспекції становить 96 засуджених, у деяких інспекціях це число доходить до 200. Відповідно до Закону України "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України" один працівник кримінально-виконавчої інспекції повинен здійснювати контроль не більше, ніж за 20 засудженими.

213. Вивчення ситуації з дотриманням прав людини цієї дуже великої групи засуджених не входить до завдань даного дослідження. Разом з тим, варто відмітити, що проблеми існують, хоча їхнього систематичного дослідження не проводилося. Серед фахівців ідуть жваві дискусії щодо створення в країні служби пробації, проводяться експерименти. Однак дотепер закону про пробацію немає.

АМНІСТІЯ ТА ПОМИЛУВАННЯ

214. Амністія, проведена в 2005 році, торкнулася 32.614 осіб. З колоній та СІЗО було звільнено 8.414 осіб, ще 24.942 особи були зняті з обліку Кримінально-виконавчою інспекцією (газета "Закон й обов'язок" №42, жовтень). За амністією 2003 року теж було амністовано майже 32 тис. осіб, у тому числі вийшли на волю 5.032 осіб.

215. Про амністії ЗМІ пишуть, відзначаючи її перебіг та проблеми, з якими стикаються звільнені особи. Херсонська газету "Вгору" № 28 від 14.7.2005 повідомляла:

“В отличие от предыдущих лет, на счет каждого учреждения пришло достаточное количество денег для обеспечения билетами тех амнистированных, у которых на личном счету нет средств.”

216. Право застосування помилування належить в Україні Президентові. Для цього створена Комісія з помилування, яка готує матеріали про помилування щодо осіб, які з таким проханням звертаються до Президента. Однак склад Комісії та її діяльність до 2005 року зовсім не оприлюднювалися. На запити надати інформацію про роботу комісії її голова відмовляв, посилаючись на те, що Комісія – орган при Президентові та статистики не веде. В 2005 році ухвалена Президентом нова редакція Положення про комісію (у січні, а потом вдруге – у липні), оновлений та опублікований її склад. Раніше в середньому за рік одержували помилування близько 500 осіб. У 2005 році помилувано Президентом 447 осіб. Будь-яких відомостей про помилуваних – за які злочини вони були засуджені, скільки взагалі звертається осіб на рік з проханням про помилування – автори даної Доповіді не мають.

ПРОБЛЕМИ ПІСЛЯ ЗВІЛЬНЕННЯ

217. Чимало проблем доводиться вирішувати громадянам після звільнення з місць позбавлення волі. Незважаючи на можливість одержати паспорт ще в колонії, усе ще велика кількість тих, хто виходить на волю, не маючи паспорта. Не зрозуміла причина становища, коли багато засуджених в колоніях виявляються без паспортів. При арешті та проведенні слідства паспорт у затриманого громадянина вилучається та знаходиться в органі слідства. Чому після винесення вироку ці паспорти не передаються органами міліції до колоній, куди засуджені направляються для відбування покарання, та дуже часто кудись зникають, не відомо.

218. Практично в країні відсутня дієва система надання підтримки особам, які звільнилися, відразу після виходу з колонії. От як про їхні проблеми пишуть ЗМІ (донецька газета "Акцент" № 176, 30 листопада 2005):

«По словам городского головы Дружковки (Донецкая область), есть граждане (из освободившихся), которые категорически отказываются работать. В Дружковский центр занятости обратились в 2005 году 44 освобожденных из мест лишения свободы, а работу получили только 5 из них. Лишь отдельные предприятия готовы брать на работу освобожденных. Практически везде вакансии, предназначенные для приема на работу социально незащищенных категорий, забиты «под завязку», Принятый в марте новый закон о бронировании рабочих мест, который мог бы изменить ситуацию, пока, по словам экспертов, не действует. А для освободившихся «даже такая казалось бы мелочь как приобретение скоросшивателя, бумаги, конвертов, предоставление фотографии на личное дело (все это требуют при оформлении документов) для многих является непреодолимым барьером. За это просто нечем платить. О создании реабилитационного центра в Краматорске говорят давно, вот только дело с мертвой точки не сдвигается. А на покупку дома для такого центра, где можно было бы разместить мастерские, содержать подсобное хозяйство, надо около 50-60 тыс. гривен”

219. У Херсоні в громадські приймальні звільнені особи звертаються насамперед з трьох головних питань: немає паспорту, немає житла та реєстрації, немає роботи. Про їхні проблеми місцева газета "Вгору" № 28 від 14.7.2005 повідомляла:

«Для тех, у кого нет паспорта или регистрации, сотрудники Центра занятости могут подбирать вакансии с предоставлением жилья по всей Украине. На предприятиях области для освобождающихся забронировано 75 мест. Реабилитационного Центра в Херсоне до сих пор нет. Паспортные столы готовы идти навстречу и регистрировать эту категорию людей по адресу любого общежития в неограниченном количестве, даже если там нет мест – чтобы у них была возможность устроиться на работу и получить пособие в ЦЗ. Но хозяева общежитий не идут навстречу. [Кроме того] по УДО из колоний области освободилось в 2004-м 465 человек, а уже в 2005-м – 494.»

СИСТЕМА ПОДАННЯ СКАРГ

220. У будь-якій в’язничній системі одним з механізмів захисту прав ув’язнених є ефективна система подання скарг. Кримінально-виконавчий кодекс України не містить такого механізму. Дії адміністрації можна оскаржити лише вищестоящому начальнику. Теоретично можна звернутися до суду, але ж скаргу потрібно відправляти через адміністрацію, що практично, як правило, унеможливлює таке звернення.

221. “Донецький Меморіал” зробив спробу зібрати статистичну інформацію щодо скарг ув’язнених. На інформаційні запити, іноді не відразу, але все ж таки відповіли управління Департаменту 19 регіонів. Відомості про кількість скарг, доправлених ув’язненими безпосередньо до Департаменту, навести не можливо, тому що попри листування з його керівництвом протягом липня-грудня 2005 року та доправлення низки запитів, керівництво Департаменту уникало надання цих відомостей. На останній з запитів заступник Голови повідомив, що “за всіма скаргами проводяться ретельні перевірки. У разі підтвердження викладених відомостей до працівників, які допустили незаконні дії, вживаються заходи реагування. Враховуючи, що... державна статистика відкрито публікується і до неї забезпечується відкритий доступ, Ви маєте можливість у встановленому чинним законодавством порядку ознайомитись зі статистичною інформацією”. Дана відповідь є фактично відпискою, адже не відповідає вимогам ст.32 Закону України “Про інформацію”, де зазначається, що “органи законодавчої, виконавчої та судової влади України, їх посадові особи зобов'язані надавати інформацію, що стосується їх діяльності, письмово, усно, по телефону чи використовуючи публічні виступи своїх посадових осіб”, а також ст. 10 даного Закону, в якій визначається, що “право на інформацію забезпечується... обов'язком органів державної влади... інформувати про свою діяльність”. Проте статистичних даних попри вимогу закону заступник Голови Департаменту так і не повідомив. Можливо, скарги та процедура їх подання не належать до пріоритетів діяльності Департаменту та до параметрів, за якими ведеться статистичний облік.

222. Разом з тим інформація щодо скарг, доправлених до управлінь Департаменту, управліннями збирається і є в багатьох з них. Вона наведена у таблиці 3 „Наповненість установ та подання скарг в кримінально-виконавчій системі України в 2005 р.” (див. стор. 27). За отриманою інформацією від 19 управлінь Департаменту можна зробити певні висновки.

Як вбачається з наведених даних, в Управліннях департаменту Вінницької, Волинської, Тернопільської, Полтавської, Херсонської, Черкаської областей з отриманих скарг (від 6 до 67) не визнана обґрунтованою жодна. До Хмельницького управління дійшла тільки одна скарга. Трохи відмінна картина в деяких інших управліннях. Наприклад, у Донецькій області задоволено 179 звернень засуджених з 308, але це наведена кількість не тільки скарг, а й заяв та пропозицій. Скільки з них саме скарг – не відомо. Про кількість звернень громадян та засуджених Департамент те ж надав інформацію – їх було за першу половину 2005 року 3934, з яких задоволено та вирішено питань у 412 випадках. Проте кількість саме скарг залишається невідомою. Управління департаменту у Миколаївській області надало те ж кількість звернень громадян та засуджених. Це не ті дані, які запрошувалися від управлінь. Управління Департаменту у Полтавській області повідомило, що отримано було “67 скарг від засуджених, які розглядалися комісійно, з виїздом до установи”. Проте навіть таке ретельне ставлення не виявило обґрунтованих скарг.

223. Зазначене ставлення до скарг засуджених зовсім не означає, що робота з розгляду скарг та звернень ніде не ведеться, або ведеться скрізь погано. Ось як виглядає ситуація з розглядом скарг та звернень у Херсонській області.

Представники громадської організації, які брали участь разом з працівниками управління Департаменту у розгляді таких скарг, зробили певні узагальнення.

З 1.01.2005 до 10.09.2005 у соціально-психологічній службі УДДУПВП у Херсонській області зареєстровано 60 звернень як від засуджених та підслідних, так і від їхніх родичів. Незалежно від того, кому було направлено звернення, всі ці листи по інстанціях "спускаються" до управління і відповідь дає соціально-психологічна служба.

Скарги засуджених бувають різні за тематикою. Більшість звернень – прохання з приводу скорочення строку покарання (УДЗ, амністія, помилування), є звернення з приводу аліментів, допомоги при вирішенні трудових та побутових умов, дозволу виїзду за кордон, якості трансляції телепередач, не отримання кореспонденції, невиплати пенсії за інвалідністю.

224. Скарги та звернення можна розбити за типовістю на декілька груп. Одна група скарг пов’язана з роботою засуджених.

Робітники промзон скаржаться на те, що у зв'язку зі збільшенням мінімальної місячної зарплати, їм збільшили норми виробітку так сильно, що майже ніхто цю норму фізично не "витягає", дуже стало важко працювати. Не зрозуміло, як їм нараховують зарплату, оскільки вони начебто працюють-працюють, приходять на "отоварку", а у них – або зовсім нічого немає, або копійки, за які нічого не купиш. Були ситуації, коли людина відпрацювала місяць, з неї все вирахували, а в наступному місяці замовлення не було і тому роботи не було. Так з грошей, які залишилися у нього з минулого місяця на рахунку, знову вирахували й за місяць, коли він не працював.

225. Інша група скарг – від хворих.

У багатьох сепсис, рани, які гниють, а фельдшер тільки може зеленкою помазати. Ті, у кого інвалідність, стикаються з проблемою її щорічного підтвердження, - для цього треба, щоб їх вивезли до колонії, де є соматична лікарня, пройти там обстеження, співробітникам треба запросити комісію тощо. Може це все добре розписано, але на практиці складно реалізується і навіть простого направлення на обстеження складно домогтися.

226. Є група скарг - досить багаточисельна – на прокуратуру.

Ситуація незбагненна: і адміністрація колонії, і спостережна комісія рекомендують засуджених на УДЗ, а прокуратура заявляє протест. І людина залишається в колонії. Причина протестів майже одна й та сама: офіційно на виробництві не працював. І не важливо, є позов - немає позову (навіть був інвалід, якому працювати не можна за станом здоров'я). А в колоніях із роботою на промзонах дійсно катастрофа. В одній, більш-менш благополучній колонії (СВК №90) з півтори тисячі осіб працює тільки біля трьохсот – немає роботи. І більшість засуджених працюють на території: щось вирощують, збирають, фарбують-білять, ремонтують. Був навіть один засуджений з БВК №105 (перша судимість, строк – три роки, позову й аліментів немає), який повністю "взяв" на себе котельну, працював там повний робочий день, нічого не отримуючи – добровільно. А йому прокуратура: не працював, не випустимо.

227. Безпосередньо на неправомірні дії адміністрації виправних колоній і СІЗО – 11 скарг, проте у жодному випадку управління Департаменту не вбачає порушення.

Засуджений К. скаржився, що йому не видала адміністрація колонії копії рішення суду. Однак, начебто за правилами засудженого тільки знайомлять із рішенням суду "під розписку", а сам документ знаходиться в його особистій справі. Копій з документів, які зберігаються в особистій справі засуджених, адміністрація не робить, і якщо засудженому необхідна копія рішення суду, то йому потрібно звернутися безпосередньо до того суду, який виніс рішення.

Засуджений пенсіонер Т. вважає неправомірними дії адміністрації, коли він забажав переводити всю свою пенсію, яка надходить на його рахунок у колонію, родичам, щоб з неї не вираховували суму на його утримання. Йому роз'яснили, що якщо й будуть пенсію переводити, то все одно не всю, а тільки те, що буде залишатися після відрахувань на утримання.

Скарга засудженого Чернишова А.Н. (СВК №90) на те, що його не переводять до ділянки адаптації, хоча йому через півроку вже на волю. Йому роз'яснили, що ділянка адаптації створюється при виховних колоніях, де утримуються неповнолітні, а не при виправних. Про те, що іноді скарги на дії адміністрації неможливо відправити, свідчать й окремі ув’язнені.

228. Є підстави вважати, що така картина не охоплює всю існуючу практику спроб ув’язнених скаржитися. Вона такою спостерігається тому, що більш серйозні за змістом скарги до керівництва управлінь, можливо, майже не доходять. Принаймні варто взяти до уваги й такі повідомлення.

У згадуваному листі засуджених щодо виправних колоній № 81 та 86, надрукованому у бюлетені “Права людини” № 13 за 2005 рік, відзначається: “Из этих мест невозможно отправить жалобу, а тех, кто жалуется – избивают и всячески притесняют во всем, в чем только можно. Делают из такого человека нарушителя, возбуждают статью, добавляют срок. Почту получаем с задержкой, в открытом виде. Администрация не выделяет осужденным ни мыла, ни что-либо из одежды. Закон на администрацию не распространяется, что хотят, то и делают”.

Засуджений Р. із Замкової ВП № 58, м. Ізяслав, писав у липні батькам: “зникла і не була відправлені скарга від 08.08.2005 Генеральному прокурору у закритому вигляді.”

229. Про більш суттєві проблеми зі скаргами повідомляє й Батьківський комітет “Порятунок”. У скарзі на ім’я голови Держдепартаменту Василя Кощинця від 05 жовтня 2005 р. Комітет зазначає:

“У липні поточного року на особистому прийомі у Вас ми обговорювали питання порушень прав засуджених та наведення конкретних фактів. З великим жалем змушені повідомити, що наша активна правозахисна діяльність завершилась помстою з боку керівництва установ виконання покарань.

Факти порушень ми наводимо.

1. Установа виконання покарань № 1, м. Вінниця

Посилилася цензура, скарги до прокурорів, до Вас, до Уповноваженого з прав людини вилучаються і не відправляються.

Засудженого Б. умисно перевели в іншу, набагато гіршу камеру, хоча він попередньо зробив ремонт за власні кошти. Помістили в камеру з курящим, щоб умисно труїти димом і дошкуляти. Вилучили телевізор “Самсунг” – також з метою помсти. Скарги до прокуратури і Держдепартаменту не відправляються. Три особисті листи були спочатку вилучені, а потім повернуті і не відправлені. Всупереч ст.15 Конституції, цензура в УВП № 1 процвітає.

2. Установа виконання покарань № 58, Ізяслав, Хмельницька обл.

Засудженого Р. піддають регулярним репресіям за те, що він відстоює свої права і права інших ув’язнених: здійснюють замовні обшуки, пишуть наклепницькі рапорти, ніби порушує режим, чим блокують вихід до дільниці ресоціалізації на невизначений термін. Скарга до Генерального прокурора в закритому конверті адміністрацією відправлена не була.

Ми обурені такою політикою Державного департаменту, котра жодних змін на краще не зазнала, а продовжує бути репресивною і ганебною. Ми здивовані тими висновками, котрі зробив Департамент з наших звернень, оскільки жодні з вказаних нами порушень усунуті не були. Натомість ув’язнених, персонажів наших скарг, піддають утискам, а керівництво установ відверто виправдовується.”

Організація вимагає негайно заборонити цензуру в установах виконання покарань, уважно поставитися до наведених фактів порушень, забезпечити безпеку засудженим, які скаржаться, не допустити помсти з боку керівників установ та забезпечити суворе дотримання законності.

230. Листом від 2 листопада 2005 р. за підписом начальника управління М. Ільтяя Департамент повідомив Комітет, що проведеною перевіркою встановлено, що заходи фізичного впливу і спеціальні засоби до засуджених не застосовувалися, харчування здійснюється згідно з затвердженими нормами... Робота медичних частин установ здійснюється згідно з вимогами відповідного наказу. Порушень нормативно-правових актів Департаменту, неправомірних дій та упередженого ставлення з боку працівників установ до вказаних засуджених не встановлено.”

231. Складається враження, що досить поширеною є практика, за якою адміністрація багатьох установ прагне досягнути стану, коли скарг на її дії не повинно бути взагалі, а якщо й трапляються, то тільки такі, які при перевірці не підтверджуються. Зрозуміло, аби досягти такого стану, потрібен суворий контроль всієї кореспонденції, яка виходить від засуджених на волю, тобто сувора цензура.

Такі припущення цілком співпадають з результатами дослідження Донецького Меморіалу” ( див. п. 130), за яким у наявності цензури переконані 85% опитаних колишніх в’язнів. Скарги засуджених, які надходять до „Донецького Меморіалу” офіційним шляхом з установ, стосуються виключно проблем вироків, несправедливого суду, процедури оскарження вироку у Європейському суді тощо. Скарги, які надходять до організації на дії адміністрації, відправляються, як правило, нелегальним шляхом.

232. Важливо підкреслити, що практично завжди скарги, надіслані до Департаменту, перевіряються тільки самим Департаментом, без залучення громадських організацій або спостережних комісій. Тому якість перевірки оцінити неможливо. Разом з тим бувають виключення. Так, після чергової скарги батьківський комітет “Порятунок” був запрошений до перевірки 19 травня 2005 року Сокальскої колонії № 47, Львівська область.

233. Після перевірки Комітет у доповідній записці, спрямованій Президенту України, Голові Держдепартаменту та начальнику управління у Львівській області, повідомляє:

“Батьківський комітет з вдячністю відмічає, що вперше за роки незалежності України до установи виконання покарань, де утримуються довічно ув’язнені, були допущені представники громадської організації.

Доводи, наведені у нашій скарзі, підтвердилися приблизно на 90%. До приїзду представників Держдепартаменту та нашого комітету, начальником ВК №47 було докладено багато зусиль для усунення вказаних у скарзі порушень. Таким чином побутові умови значно покращилися: налагодилося постачання гарячої води, покращилася якість питної, засуджені переведені у сухі, чисті, просторі і світлі камери, поліпшилося ставлення до засуджених з боку персоналу, перестали використовувати чорні мішки на голові для переміщення засуджених. Однією з головних проблем ВК № 47 є відсутність належного фінансування, що унеможливлює створення гідних умов для проживання, достатнього харчування та лікування”.

Проте подібні приклади поодинокі, і наступні звернення Комітету свідчать, що суттєвих змін не відбувається.

ПЕРЕВІРКИ ПРОКУРАТУРИ

234. Єдиною структурою в країні, яка уповноважена регулярно перевіряти стан дотримання прав ув’язнених, є прокуратура. За дослідженнями “Донецького Меморіалу”, дієвість таких перевірок оцінюється засудженими дуже скромно – 41% опитуваних колишніх в’язнів їх вважають “пустою формальністю” ( див. п. 129)

235. “Донецький Меморіал” направив інформаційні запити до Генеральної прокуратури України та до прокуратур десяти областей з питаннями щодо нагляду за дотриманням законів установами виконання покарань та реагуванням на скарги ув’язнених. Результати відповідей, зокрема, дані про кількість поданих скарг до обласних прокуратур та кількість підтверджених скарг, наведені у таблиці 4 „Нагляд прокуратури за дотриманням прав ув’язнених”.

236. Як видно з таблиці, наприклад, зі 156 скарг, доправлених засудженими та ув’язненими до прокуратури Полтавської області протягом 2004 року, після перевірок не підтвердилася жодна. І це досить типова ситуація для більшості регіонів: у 2005 році у Донецькій області з-понад 280 скарг підтвердилися 3, у Львівській з 83 – 2, у Запорізькій з 65 – жодної. Проте важко уявити, що, маючи такі суворі умови тримання та об’єктивні нагоди для скарг, ув'язнені цих регіонів зверталися до прокуратури виключно з необґрунтованими та надуманими скаргами, які виявилися потім не підтвердженими, і не спромоглися надіслати жодну справді серйозну скаргу. Варто підкреслити, що прокурори самостійно виявляють чимало порушників закону серед персоналу установ. До відповідальності у 2004 році, за даними Генеральної прокуратури, було притягнуто 2778 працівників кримінально-виконавчої системи, з них лише у Донецькій області понад тисячу. Та й прокурорами приймаються сотні осіб по регіонах. Ці дивні дані ще потребують додаткового вивчення та аналізу.

237. У контексті додержання вимог закону безпосередньо обласними прокуратурами варто звернути увагу на те, що на запити “Донецького Меморіалу” не надали відомостей, як того вимагає закон, прокуратури Донецької, Луганської, Дніпропетровської та Запорізької областей. Тільки після звернення громадської організації до Генеральної прокуратури в ці обласні прокуратури нею були надіслані вказівки надати відповідь на інформаційний запит.

238. Разом з тим варто підкреслити, що попри майже повну відсутність – за даними прокуратур – підтверджених скарг, перевірки прокуратурами установ системи виявляють численні порушення. Прес-служби прокуратур працюють не погано, то ж у ЗМІ з’являється чимало повідомлень про результати таких перевірок.

Наприклад, газета “Міліцейський кур’єр” за 3-9 листопада 2005 року повідомляє, що прокуратура Львівської області у 2004 році “внесла 82 документи прокурорського реагування, притягнуто до дисциплінарної відповідальності понад 80 осіб порушено 6 кримінальних справ. У 2005 році ці показники складають 45, 53 та 3.”

Херсонська газета “Вгору” у № 23 за 9.06.2005 р. повідомляє: “Прокуратура Херсонської області за перші п’ять місяців 2005 року винесла 160 документів прокурорського реагування, до дисциплінарної відповідальності притягнуто 172 працівника правоохоронних органів. За вчинення службових злочинів притягнуто до кримінальної відповідальності 4 працівника органів внутрішніх справ. За фактами застосування до осіб недозволених

методів слідства та дізнання протягом року кримінальні справи не порушувались”.

Інша херсонська газета “Гривна” № 36 за 2.09.2005 пише про обласну прокуратуру, що та “возбудила уголовное дело против инспектора надзора и безопасности Дарьевской исправительной колонии № 10, за попытку передачи заключенному наркотиков. Это уже третий случай задержания в 2005 году сотрудников колоний области”.

Газета “Вечерний Донецк” 26 березня 2005 року повідомляє, що “на межведомственном совещании в прокуратуре Донецкой области отмечалось, что в 2004 году правоохранительные органы задержали 5204 человека по подозрению в совершении преступлений. Впоследствии 1005 из них были освобождены судами из-под ареста. А ведь отдельные из этих задержанных провели в СИЗО по два и более месяца, хотя веских оснований и причин для содержания их под стражей не было. Прокурор Донецкой области А.В. Баганец привел такие факты: из 536 оперативно-розыскных дел, заведенных сотрудниками управления СБУ в Донецкой области, в уголовные дела переросло лишь 81. В 94 случаях суды давали Службе безопасности разрешения на использование оперативно-технических средств. Но в результате этих мер возбуждено крайне мало уголовных дел.”

239. Чимало порушень виявляється у Донецькій області.

“Как сообщает пресс-служба прокуратуры Донецкой области, установлено, что воспитатель отделения № 3 колонии умышленно причинял телесные повреждения подростку, осужденному на 3 года за совершение кражи” (газета “Акцент” № 163 за 3 ноября 2005 року).

Газета “Донбас” № 69 за 14 квітня 2005 року сповіщає:

”Должностные лица Торезской исправительной колонии № 28 более десяти месяцев незаконно удерживали в своем заведении гражданина Н. Его срок отбывания наказания закончился в июне, но его не освободили. Только после проверки прокуратуры Донецкой области справедливость была восстановлена. «Отличились» и сотрудники СИЗО № 5 г. Донецка, где осужденный К. получил тяжелые телесные повреждения, опасные для жизни. Сейчас по этому случаю возбуждено уголовное дело, городская прокуратура проводит расследование.”

240. Помітна робота у цій сфері й Генеральної прокуратури України. Як повідомляє Інтернет-сайт for-ua.com, “Генеральная Прокуратура Украины провела проверку состояния соблюдения требований законов администрацией исправительных колоний и центров Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний, в ходе которой выявлен ряд существенных нарушений.

Как сообщили в пресс-службе Генпрокуратуры, в частности, выявлены многочисленные факты несвоевременного рассмотрения материалов в отношении осужденных, которые отбыли предусмотренную законом часть срока наказания, незаконного отказа или безосновательного направления в суд представлений о применении к ним условно-досрочного освобождения от наказания или замены наказания более мягким.

По результатам проверок внесено 56 документов прокурорского реагирования, на основании которых за допущенные нарушения закона привлечены к дисциплинарной ответственности 74 должностных лица уголовно-исполнительной системы и отменен 61 незаконный правовой акт, передает "УНИАН".

Также установлены факты незаконного освобождения судом осужденных от последующего отбывания наказания по болезни на основании заключения специальных врачебных комиссий колонии. Внесено 3 апелляционных и 2 кассационных представления в Верховный Суд Украины об отмене незаконных постановлений судов.

Генеральной прокуратурой направлено представление председателю Государственного департамента Украины по вопросам исполнения наказаний Василию Кощинцу на устранение выявленных нарушений законов и письмо прокурорам областей об усилении прокурорского надзора за соблюдением законов при применении к осужденным условно-досрочного освобождения от наказания или замены наказания более мягким, а также освобождения по болезни”.

241. Наведені приклади результатів перевірок органами прокуратури установ системи свідчать про те, що у діяльності установ кримінально-виконавчої системи є чимало проблем. Силами тільки прокуратури та Уповноваженого з прав людини виявити їх важко, багато з виявлених порушень залишаються не відомі громадськості, то ж не стають предметом суспільного обговорення. Покладатися в уявленні про стан системи тільки на ту порцію інформації, яку видає суспільству Департамент з питань виконання покарань, навряд чи є виправданим. То ж більш активне залучення громадськості, зокрема, громадських організацій, до діяльності установ системи та до їх контролю, зокрема, активізація діяльності спостережних комісії та проведення моніторингів може дозволити скласти більш повну та об’єктивну картину стану дотримання прав ув’язнених. Тільки на підставі повної інформації варто та виправдано вирішувати питання подальших шляхів розвитку кримінально-виконавчої системи України, включаючи важливі питання її підпорядкування та ролі громадських організацій у здійсненні громадського контролю установ системи.

ВИСНОВКИ

1. З 1998 року статус Державного департаменту з питань виконання покарань зберігається як автономної структури. Така ситуація є порушенням зобов’язання України, наданого при вступі до Ради Європи у 1995 році про підпорядкування кримінально-виконавчої системи Міністерству юстиції.

2. Тривала автономія відомства стала одним з чинників надто повільного процесу реформування кримінально-виконавчої системи.

3. Попри прийняття нового Кримінально-виконавчого кодексу пріоритети Департаменту у сфері законотворчості помітно не змінилися, а тому косметичні зміни у цій сфері не встигають за вимогами часу.

4. Дотримання прав людини та повага до гідності людини досі не стали домінуючим чинником кримінально-виконавчої політики, а існуюча практика поводження із ув’язненими побудована на суворому вимаганні з боку адміністрації установ покори ув’язнених. Це доповнюється відсутністю ефективного механізму подання скарг.

5. Поліпшення умов тримання ув’язнених іде надто повільно, хоча є значною мірою наслідком загального складного соціально-економічного стану в країні. Це обумовлено, зокрема, й вкрай недостатнім фінансуванням системи, яке іноді доповнюється безгосподарністю структур Департаменту при витрачанні бюджетних коштів.

6. Умови роботи персоналу важкі, він соціально слабо захищений, а не виважена кадрова політика Департаменту сприяє відтоку кваліфікованих кадрів, і цей процес набирає в деяких регіонах загрозливих масштабів.

7. Занадто вузькі рамки взаємодії з громадськістю, в першу чергу, з неурядовими організаціями, обмеження її лише питаннями матеріальної допомоги системі, несприйняття деякими керівниками Департаменту критичних думок представників громадськості щодо фактів та процесів у кримінально-виконавчій системі руйнує досить тривкий громадський інтерес до проблем системи.

8. Громадській контроль діяльності установ відсутній, громадські колегії при управліннях Департаменту та безпосередньо при Департаменті протягом року так і не запрацювали, що значною мірою спричинене й не зацікавленістю керівництва органів системи у їх роботі.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

1. Виконати зобов’язання перед Радою Європи та вирішити питання підпорядкованості Департаменту Міністерству юстиції, як про це йдеться в черговій Резолюції ПАРЄ № 1466 (2005).

2. Змінити пріоритети у нормотворчій діяльності, віддаючи перевагу гуманітарним цінностям перед проблемами технічного функціонування відомства. Підвищити увагу до питань дотримання прав людини, поваги гідності як осіб, які перебувають в ув’язненні, так і персоналу установ, та не обмежуватись тільки словами про це.

3. Широко впроваджувати моніторинги умов тримання ув’язнених та підготовку річних звітів щодо ситуації в системі силами неурядових організацій, у тому числі й за державні кошти, включаючи підготовку й альтернативних звітів, звітів по проблемах або за напрямками діяльності установ.

4. Якісно підвищити інформування суспільства про стан та проблеми системи шляхом регулярного проведення широкого кола публічних заходів, таких як прес-конференції, “круглі столи”, а також спрощення процедури доступу громадськості та журналістів до установ.

5. Приділяти більше уваги соціальному захисту персоналу установ, підвищенню його кваліфікації, залучати до вирішення цих питань ресурси неурядових організацій.

6. Сприяти здійсненню комплексного аналізу норм Кримінально-виконавчого кодексу та нормативних актів Департаменту, а також практики їх застосування, сприяти їх поліпшенню, залучати до цієї роботи фахівців, в тому числі Пенітенціарного товариства України.

7. Сприяти впровадженню громадського контролю установ виконання покарань та не обмежувати його рамками діяльності спостережних комісій.

8. Прийняти Концепцію реформування кримінально-виконавчої системи тільки після проведення незалежної експертизи та її громадського обговорення.

РЕЦЕНЗІЯ

на щорічний звіт про дотримання прав ув’язнених в Україні,

поданий головою правозахисної організації

„Донецький Меморіал” за 2005 р., станом на 01.01. 2006 р.

Сучасний стан розвитку Української держави характеризується поширенням впливу негативних соціальних явищ, серед яких одним з найбільш небезпечних залишається злочинність. Криміналізація суспільства становить серйозну загрозу національній безпеці країни. Нинішній стан криміногенної ситуації в державі значною мірою пояснюється прорахунками в системі запобігання злочинам, недостатньою ефективністю функціонування всієї системи органів виконання покарань, не створенням належних умов утримання засуджених і приведення їх у відповідність світовим стандартам, безконтрольністю з боку держави та суспільства за дотриманням прав і свобод засуджених і т. ін. Не викликає сумнівів те, що підвищення ефективності цієї діяльності потребує концептуального осмислення багатьох важливих проблем правової політики держави, надійного правового захисту кожної особи, забезпечення прав і свобод людини і громадянина, в тому числі і тих осіб, які тимчасово утримуються під вартою або відбувають покарання. Проблеми інституту покарання в умовах поступового розвитку демократичних засад українського суспільства, розбудови відповідних правових інституцій держави привертають до себе особливу увагу не тільки фахівців-юристів, але й досить широкого загалу української громадськості. Особливо це стосується проблем повернення до суспільного життя осіб, які відбувають та відбували покарання в місцях позбавлення волі. Саме тому, звіт про дотримання прав ув’язнених, який складений членами неурядової організації є актуальним і представляє особливий інтерес.

Загальновизнано, що демократія і насильство не сумісні. Неможливо будувати нове суспільство, що базується на демократичних цінностях і одночасно застосовувати репресивну політику. Проте, відмовитися від кримінальних покарань суспільство не може, адже завдяки йому проводиться реальна боротьба зі злочинністю шляхом притягнення до відповідальності, призначення покарання і виконання заходів державного примусу до осіб, які вчинили злочини. Однак, неможливо забувати про те, що покарання, хоча і важливий, але не основний засіб боротьби зі злочинністю. І як би сьогодні не хотілося швидше скоротити кількість різного роду злочинів, елементами погроз, посиленням покарання, навіть застосуванням довічного ув’язнення та смертної кари, досягти цього неможливо. Нажаль, кримінальне законодавство України і практика його застосування переконливо свідчать, що держава відводить кримінальному покаранню значну роль. Так, за даними Державної Судової адміністрації України, про що зазначено у звіті, було засуджено за вчинення злочинів більш, ніж 220 тис. осіб.

Як слушно зазначає О.П. Букалов, незважаючи на приєднання до міжнародних документів з прав людини і взяття перед Європейською спільнотою зобов’язань щодо додержання прав кожного громадянина, Україна, як не прикро відзначати, допускає серйозні помилки при утриманні ув’язнених під вартою та при виконанні покарань, що призводить до розладу їх фізичного здоров’я, соціальної і розумової деградації, розриву соціально-корисних зв’язків тощо. Авторами звіту наведені статистичні дані Державної Судової адміністрації України, Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, Державного департаменту України з питань виконання покарань, багаточисельні приклади жорстокого поводження з ув’язненими та засудженими. Важливою частиною джерел інформації стала робота партнерів у регіонах, які надали приклади публікацій в місцевій пресі, витяги з листів громадян, які зверталися до цих організацій за допомогою.

О.П. Букалов та інші автори звіту, аналізують інформацію послідовно: від умов утримання під вартою, судового розгляду до діяльності установ системи виконання покарань та на постпенальній стадії.

Відмічається, що особливо тяжких умов зазнають особи, які знаходяться під вартою і роками чекають вироку суду. Назавжди покалічене життя, захворювання, страждання, приниження честі та гідності, позбавлення спілкувань з рідними, - ось тільки невеликий перелік наслідків утримання під вартою особи, яка ще не визнана винною, бо згідно з Конституцією України та чинним кримінальним законодавством це може зробити тільки суд.

Також, з матеріалів звіту вбачається, що найбільша кількість випадків жорстокого поводження під час ув’язнення в країні припадає саме на час знаходження затриманих в установах міліції. Крім того, самі умови тримання в них бувають надто суворі. У Доповіді Моніторингового Комітету Ради Європи, представленому восени 2005 р. ПАРЄ, відзначається, що за даними Уповноваженого з прав людини Н.І. Карпачової, протягом її майже семирічної роботи на цій посаді вона отримала близько 12 000 скарг від осіб, які стверджували, що вони зазнали катувань, знаходячись під вартою у міліції. Нею також зазначено, що протягом останніх років кількість незаконних арештів і катувань з боку міліції взагалі не зменшилася. За словами Голови Верховного Суду України В.Т. Маляренка, у кожному третьому випадку тяжкого або особливо тяжкого злочину обвинувачувані скаржилися на незаконні методи розслідування.

Як вірно наголошено авторами звіту, кримінально-виконавча система України знаходиться на зламі, коли з одного боку очевидним є протиріччя між консервативністю діючого законодавства і всієї системи виконання покарань, а з іншого – прагнення держави до гуманізму та демократії.

Слід в цілому підтримати позиції, зазначені у звіті, за якими основними проблемними питаннями у роботі Департаменту є:

1) недостатнє фінансування установ виконання покарань („Заходи, передбачені бюджетними програмами, були забезпечені бюджетними коштами, в середньому, лише на 45,4% від потреби, визначеної Департаментом, а за окремими бюджетними програмами тільки на 5,9-9%. Такий стан фінансування не забезпечував не тільки розвиток і реформування системи виконання покарань відповідно до КВК України та Європейських стандартів, але й утримання установ виконання покарань на належному рівні”);

2) кадрові питання („В системі Державного департаменту України з питань виконання покарань немає жодного самостійного навчального закладу ІІІ-ІV рівня акредитації, де б готувались спеціалісти пенітенціарної системи”; „неналежна система підвищення кваліфікації керівних кадрів” тощо);

3) перенаповненість установ спецконтингентом (неналежні матеріально-побутові умови, недостатня кількість місць для утримання у слідчих ізоляторах, недостатня кількість грошей для побудови нових установ та наближення існуючих до міжнародних стандартів, відсутність повноцінного медичного забезпечення та ін.);

4) малоефективна соціально-виховна робота із засудженими (дисциплінарна практика носить репресивний уклін, потребує значного поліпшення організація загальноосвітнього навчання);

5) виробничі показники більшості установ залишаються низькими (нерентабельність, відсутність збуту готової продукції, послаблення сільськогосподарського виробництва, відсутність гнучкої маркетингової політики);

6) незадовільне вирішення проблем забезпечення житлом працівників Департаменту („При незабезпеченості житлом 2892 сімей осіб рядового та начальницького складу кримінально-виконавчої системи протягом 2004 р. було забезпечено житлом 80 сімей, в той же час тільки у довгобудах законсервовано понад 1000 квартир, а з 69 будинків, які рахувалися як незавершене будівництво, 10 загальною площею 28940 кв. м були списані”);

7) порушення вимог ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров'я та постанови Кабінету Міністрів України від 15.07.97 № 765 "Про затвердження Порядку державної акредитації закладу охорони здоров'я" (168 закладів охорони здоров'я Департаменту не акредитовані як заклади охорони здоров'я і не мають акредитаційного сертифіката, отже здійснюють свою діяльність без офіційного визнання статусу цих установ як закладів охорони здоров'я, наявності в них умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження їх відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності).

Однак автори звіту не тільки наводять приклади недостатньо ефективної роботи ДДУ з питань виконання покарань, а й фрагментарно аналізують ряд статей КВК України, ілюструють його недосконалість і вади, протиріччя і декларативність певних положень. Цілком підтримую позиції авторів звіту з наступних питань:

- в КВК немає гарантій та процедури звернень засуджених до суду, до адвоката тощо;

- існуючий на сьогодні порядок визначення виду установи виконання покарань не забезпечує зведення засуджених в однорідні групи, що є однією з умов ефективності роботи з ними („на практиці їх первинна класифікація здійснюється виключно з огляду на тяжкість учиненого злочину, попередню судимість й факт відбування в минулому покарання у виді позбавлення волі”);

- протиріччя в нормах КВК щодо ставлення засуджених до праці і визнання її або правом засудженого або його обов’язком;

- проблеми з наданням засудженим права на телефонні розмови;

- неможливість дієвого громадського контролю за діяльністю установ виконання покарань тощо.

Неможливо не підтримати тезу звіту про зміни в утриманні засуджених, що забезпечить безпеку ув’язнених і засуджених, а саме: “як підкреслювалось в літературі, колоністському гуртожитку іманентно притаманний ряд легітимних чи завуальованих правообмежень, відсутніх при камерному тюремному триманні. Зокрема, він не забезпечує на належному рівні право засудженого на особисту безпеку і захист від зазіхань з боку інших засуджених на його життя і здоров'я, честь і гідність, права й законні інтереси, обмежує засудженого в праві вільно розпоряджатися особистим часом, одержувати інформацію, що його цікавить, з каналів масової комунікації. У зв'язку з цим видається, що лише тюремне тримання засуджених змогло б забезпечувати їхню особисту безпеку.”

Треба мати на увазі, що сьогодні не створено достатньо аргументованих програм виправлення засуджених з активною участю різних інституцій громадського суспільства, а сама система, на жаль, не може протистояти небезпечній масі злочинців.

У цілому позитивно оцінюючи матеріали звіту, слід також звернути увагу на дискусійні та спірні положення, що мають місце:

1. Уявляються дискусійними підходи авторів, згідно яких вони намагаються розглядати задачі і функцій Державного департаменту України з питань виконання покарань з позиції передачі останнього у підпорядкування Міністерству юстиції України. Дійсно, така пропозиція неодноразово висувалася Президентом України, членами Ради Європи, науковцями та деякими практиками. Однак, на мою думку, слід підходити до зазначеного питання виважено і вирішувати долю всієї системи на користь таких пропозицій або в протиріч лише після того, як будуть надані відповідні пропозиції щодо такого переходу.

2. Автори звіту слушно відзначають, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 04.06.94 р. № 352 "Про особливості застосування Закону України "Про підприємства в Україні" до підприємств установ виконання покарань і лікувально-трудових профілакторіїв Державного департаменту України з питань виконання покарань" такі підприємства установ виконання покарань є державними з правами юридичної особи і провадять свою діяльність з метою залучення до праці засуджених осіб і забезпечення їх професійного навчання.

У відомчих інструкціях ДДУ начальник установи виконання покарань є директором підприємства за посадою, чого не повинно бути, оскільки на начальника покладаються дещо інші, і ширші за обсягом, функції (наприклад, забезпечення загальної та спеціальної превенції, виправлення та ресоціалізація засуджених і т.ін.).

Однак, не можна погодитись з позицією, що начальник установи виконує роботу директора підприємства на умовах сумісництва, і тим самим порушує норми чинного законодавства.

3. О.П. Букалов обґрунтовує необхідність участі громадянського суспільства у формуванні кримінально-виконавчої політики держави, проте він не відзначає, що такому формуванню повинна передувати велика робота, оскільки в нашому суспільстві ще домінують погляди на покарання, які були сформовані в тоталітарній державі. Отже, з цього випливає, що спочатку треба “попрацювати” над суспільною свідомістю громадянського суспільства, а вже потім громадянське суспільство “дасть свої плоди” у царині формування пенітенціарної політики держави. Очевидно, що з огляду на це більш коректною була б постановка питання про можливість впливу на формування пенітенціарної політики держави певними інститутами громадянського суспільства та зробити оцінку такої можливості на тлі вищенаведеної проблеми “відставання” суспільної свідомості від передових ідей пенітенціарії.

4. В наданому звітові міститься досить цікавий матеріал щодо опитування колишніх ув’язнених. Вважаю що для більшої репрезентативності, ДДУ слід провести моніторинг щодо дотримання прав ув’язнених з можливим залученням до такої роботи представників громадських організацій.

5. Зважаючи на те, що у науковій літературі вважається доведеним те, що мета перевиховання соціалізованої особи є недосяжною в місцях позбавлення волі, уявляється, що перевиховання не співвідноситься із жодною із цілей покарання, оскільки постановка такої мети в сучасних умовах є принаймні некоректною. Тому при проведенні виховного впливу на засуджених, слід говорити лише про процес їх виправлення.

6. В запропонованому звіті наводяться багаточисельні приклади із матеріалів ЗМІ. Для більш точного уявлення про виявлені порушення, бажано було б вказувати точні вихідні дані відповідної публікації. Так, наведені дані про навчання спецпідрозділів на базі виправної колонії № 28 у м. Торезі, вбачаються досить сумнівними, бо проведення такого роду навчань суворо регламентується і категорично забороняється залучати до такої справи засуджених.

7. Потребує деяких пояснень і уточнень термінологія, що застосовується у звіті. Загальновідомо, що до категорії ув’язнених ми відносимо осіб, які знаходяться під вартою, арештовані або відбувають покарання в тюрмах. Решта відноситься до засуджених. Також потребують додаткової аргументації та роз’яснення питання щодо співвідношення таких понять, як „статус”, „стан”, „становище”, „положення”, що вживаються як авторами звіту, так і іншими науковцями при визначенні правового статусу засуджених.

Загалом слід позитивно відзначити щорічний звіт про дотримання прав ув’язнених в Україні, поданий головою правозахисної організації „Донецький Меморіал” за 2005 р., станом на 01.01 2006 р. Вважаю, що викладені у звіті матеріали можуть бути використані в роботі Державного департаменту України з питань виконання покарань, при проведенні моніторингів, для обґрунтування або спростування позиції щодо підпорядкування ДДУ Міністерству юстиції України, в науково-дослідницькій роботі.

Рецензент кандидат юридичних наук, професор, заслужений

юрист України, член Правління Пенітенціарного Товариства України

декан юридичного факультету Гуманітарного університету

„Запорізький інститут державного та муніципального управління”

Т.А. Денисова

ЗАУВАЖЕННЯ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Державного департаменту з питань виконання покарань

до проекту Доповіді про стан дотримання прав людини

у пенітенціарній системі України

До розділу "Кримінально-виконавче законодавство".

Для надання об'єктивної оцінки процесу гуманізації законодавства щодо порядку і умов відбування кримінальних покарань в Україні доцільно було б провести порівняльний аналіз Кримінально-виконавчого та Виправно-трудового кодексів України.

Департаментом постійно ведеться робота щодо удосконалення чинного законодавства. Протягом 2005 року внесено ряд змін та доповнень до Кримінально-виконавчого кодексу України, Закону України "Про попереднє ув’язнення" та деяких інших нормативно-правових актів, якими суттєво розширені права засуджених та ув’язнених.

До пунктів 2, 122.

У листопаді 2005 року Департаментом надано згоду громадській організації "Українсько-Американське Бюро захисту прав людини" щодо реалізації проекту "Моніторинг дотримання прав ув'язнених та засуджених осіб в Україні", який буде здійснюватися протягом 2006 року за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".

До пункту 34.

У структурі Департаменту функціонують 26 територіальних органів управління, у тому числі 23 управління в АР Крим, областях, м. Києві та Київській області, 2 відділи у Закарпатській та Чернівецькій областях, а також відділ кримінально-виконавчої інспекції у м. Севастополі, на який також покладені відповідні управлінські функції.

До пункту 35.

У Звіті не береться до уваги наявність та функціонування в кримінально-виконавчій системі 22 виправних центрів, де тримається майже 5 тисяч засуджених до обмеження волі.

До пункту 36.

Станом на 01.01.2003 показник штатної чисельності персоналу становив 48664,5 одиниць. Кількість посад рядового і начальницького складу становила 36986 одиниць, а кількість посад працівників, які не мають спеціальних звань, становила 11678,5 одиниць.

До пункту 37.

Підготовка спеціалістів для органів і установ виконання покарань здійснюється в Національній юридичній академії України ім. Ярослава Мудрого у місті Харкові (спеціалісти-правознавці), Харківському національному університеті ім. В.М. Каразіна (спеціалісти-психологи та спеціалісти-соціальні працівники) та Чернігівському юридичному коледжі Державного департаменту України з питань виконання покарань, а для забезпечення потреб у початковій підготовці кадрів – в Дніпродзержинському та Білоцерківському училищах професійної підготовки працівників кримінально-виконавчої системи.

З метою удосконалення професійної майстерності, вивчення новітніх досягнень науки та техніки, використання позитивного досвіду в оперативній роботі та фінансово-господарської діяльності ведуться роботи по створенню Хмельницького училища професійної підготовки та перепідготовки працівників кримінально-виконавчої системи.

До пункту 40.

Особи, засуджені до довічного позбавлення волі, тримаються у Вінницькій та Житомирській установах виконання покарань, а також у секторах максимального рівня безпеки Дніпропетровської ВК №89, Бердичівської ВК №70, Єнакіївської ВК №52, Качанівської ВК №54, Софіївської ВК №55, Слов'яносербської ВК №60, Сокальської ВК №47, Городищенської ВК №96, Роменської ВК №56, Темнівської ВК №100 та Замкової ВК №58. Станом на 01.01.2006 у зазначених установах загалом обладнано 1225 місць. Крім того, у першому кварталі 2006 року заплановано ввести в дію ще 72 місця у Ладижинській ВК №39.

До пункту 51.

Засуджені у будь який час мають можливість звертатися до нормативно-правових документів. В усіх установах у достатній кількості розповсюджується відповідна правова література з вказаних питань, у відділеннях соціально-психологічної служби та місцях масового перебування засуджених є наочна інформація тощо.

До пунктів 54-56.

Апеляційна та Регіональні комісії з питань розподілу, направлення та переведення для відбування покарання осіб, засуджених до позбавлення волі, створені для реалізації вимог статей 86, 87, 92, 93, 100, 101, 147 чинного Кримінально-виконавчого кодексу України відповідним наказом Департаменту, який пройшов державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України.

Питання щодо здійснення розподілу та направлення засуджених до виправних колоній опрацьовувалось за результатами візитів представників Департаменту до Великої Британії та ФРН. Проект Інструкції вивчався фахівцями та практичними працівниками кримінально-виконавчої служби України та Керівного комітету з реформування в'язничної системи України, який створений Директоратом з правових питань Ради Європи. Крім того, в Департаменті проводився міжнародний семінар, за результатами якого була надана позитивна оцінка у зазначених питаннях.

На даний час ці комісії у повному обсязі виконують покладені на них завдання та забезпечують дотримання чинного законодавства у своїй діяльності.

До пункту 58.

У пункті 7 Положення про спостережні комісії, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2004 року № 429, визначено, що представники громадських організацій становлять, як правило, не менше половини складу цих комісій. Не дотримання цієї норми у деяких регіонах не є провиною органів влади, місцевого самоврядування або установ виконання покарань.

Позитивну оцінку такої інституції, як спостережні комісії було надано під час проведення І Міжнародної конференції "Перспективи розвитку громадського контролю в системі кримінального покарання в Україні", яка відбулася 15 - 16 грудня 2005 року у м. Києві за підтримки відомої міжнародної неурядової організації „PRI" (Пенал Реформ Інтернешнл).

До пункту 66.

Автором не вірно трактуються положення Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань. На даний час у переважній більшості установ виконання покарань телефонні розмови засудженим надаються згідно з чинним законодавством через встановлені таксофони мережі "Укртелеком". У виправних колоніях, що розташовані на значній відстані від міст та районних центрів та не забезпечені мережею "Укртелеком", телефонні розмови надаються через чергову частину та комутатор установи. Виходячи з цього, у пункті 46 Правил внутрішнього розпорядку дійсно визначено, що адміністрація установи за наявності технічної можливості забезпечує надання засудженим телефонних розмов, які проводяться за рахунок засудженого; для проведення телефонних розмов використовується телефон чергової частини або встановлюється таксофон. Норма, викладена у Правилах внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, не суперечить Кримінально-виконавчому кодексу України, оскільки не забороняє надання телефонних розмов засудженим, а є роз'яснювальною нормою щодо використання наявних телефонних мереж установ.

До пункту 67.

Нормативно-правовими актами для засуджених передбачено не менше 2 годин вільного часу, що враховано при складання розпорядку дня кримінально-виконавчих установ.

До пункту 68.

Завдяки заходам, що вживаються Департаментом спільно з Міністерством освіти і науки України, щорічно збільшується мережа загальноосвітніх закладів при виправних колоніях та слідчих ізоляторах.

В установах виконання покарань тримається 20352 засуджених, які не мають повної загальної середньої освіти. Кількість учнів у виправних колоніях на кінець І семестру складає 11006 засуджених (54% від осіб, які не мають середньої освіти), що на 18% більше ніж у 2004/2005 навчальному році. У порівнянні з минулим навчальним роком з 670 до 712 збільшилася кількість вчителів, які працюють у загальноосвітніх навчальних закладах при установах кримінально-виконавчої системи.

Бібліотечний фонд загальноосвітніх навчальних закладів при виправних колоніях налічує 172 тис. книг. У липні-вересні 2005 року від місцевих органів управління освітою одержано понад 31 тис. примирників навчальної літератури.

Робота щодо забезпечення рівних умов для набуття засудженими освіти триває та знаходиться на постійному контролі.

До пункту 69.

Відповідно до Закону України "Про Державний бюджет України на 2006 рік" знято обмеження на кількість посилок (передач) і бандеролей, що отримують засуджені та особи, взяті під варту.

До пункту 72.

Умови тримання засуджених у дільниці посиленого контролю регламентуються Правилами внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, а порядок зміни умов тримання засуджених шляхом переведення до дільниці посиленого контролю визначений вказівкою Департаменту від 1 липня 2004 року № 5-2740.

До пункту 102.

У Білоцерківському та Дніпродзержинському училищах професійної підготовки кадрів працівників кримінально-виконавчої системи первинну підготовку, підвищення кваліфікації та перепідготовку проходять 18 категорій персоналу кримінально-виконавчої служби.

До пунктів 108–111.

У зв'язку з обмеженим фінансуванням видатків з Державного бюджету (на рівні 7-8% від потреби) на виконання заходів Програми зміцнення матеріальної бази органів та установ кримінально-виконавчої системи на 2000-2004 роки, а також скрутним фінансово-економічним станом кримінально-виконавчої служби залишились невиконаними завдання з облаштування додаткових 7,1 тис. місць в установах виконання покарань, 2,3 тис. місць у діючих слідчих ізоляторах. Не проведено капітальний ремонт об'єктів установ кримінально-виконавчої служби, поліпшити матеріально-технічну базу навчальних закладів, оновити автотранспорт, придбати медичне, комп'ютерне обладнання, технологічне устаткування та системи зв'язку у запланованих обсягах.

З метою приведення умов тримання засуджених та ув'язнених у відповідність до вимог законодавства та міжнародних стандартів Департаментом розроблено проект Державної програми покращення умов тримання засуджених та осіб, взятих під варту, на період до 2010 року, який після погодження із зацікавленими органами виконавчої влади направлено на затвердження до Кабінету Міністрів України.

До пункту 109.

Станом на 01.05.2005 у слідчих ізоляторах було в наявності 36,4 тис. місць, відповідно дефіцит складав близько 2 тис. місць.

Чисельність ув'язнених у слідчих ізоляторах до кінця 2005 року зменшилась до 33,4 тис. осіб.

До пункту 112.

За час дії постанови Кабінету Міністрів України від 29 листопада 1999 року № 2166 "Про затвердження Комплексної програми забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей", одним з виконавців якої визначено Департамент, протягом 2000-2005 років для працівників кримінально-виконавчої служби введено у дію 49,9 тисяч квадратних метрів житла, що складає 27% від запланованих Програмою показників.

Основними чинниками, що не дозволили у повному обсязі розв'язати житлову проблему, є недостатнє щорічне бюджетне фінансування, яке в середньому здійснювалось на рівні 20% від потреби, недосконалість нормативно-правової бази щодо залучення альтернативних джерел фінансування, скрутний фінансово-економічний стан підприємств установ виконання покарань, а також постійне зростання вартості житла.

Із 69 незавершених будівництвом житлових будинків у 2004 році списано 10 таких об'єктів загальною площею 28940,0 квадратних метрів у зв'язку з низьким рівнем будівельної готовності, моральною застарілістю ПКД.

З цієї причини підлягають ліквідації ще 26 незавершених будівництвом житлових будинків.

До пункту 113.

У 2005 році затверджено новий склад тендерного комітету Департаменту, члени якого з метою підвищення кваліфікації пройшли відповідне навчання та отримали свідоцтва встановленого зразка.

У Департаменті закупівля товарів, робіт і послуг за державні кошти здійснюється виключно на конкурсній основі шляхом проведення відповідних процедур закупівель, керуючись нормами Закону України "Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти" від 22.02.2000 № 1490.

До пункту 114.

У звіті не враховано, що у відповідності із статтею 13 Закону України „Про Державну кримінально-виконавчу службу України" начальник установи виконання покарань не є за посадою директором її підприємства.

До пунктів 115, 116.

Викладені відомості не враховують фактичної професійної підготовки засуджених, які залучаються до роботи. Посилання на трудомісткість виробничих програм позбавлені актуальності, оскільки цей показник обраховується із використанням методів наукової організації праці, виходячи із норм характерних для фахової підготовки робітників, які виконують відповідні виробничі операції. Крім того, не враховано те, що виробничий персонал підприємств установ виконання покарань залучається до робіт пов'язаних із забезпеченням режимних вимог та життєдіяльності установи.

До пунктів 117, 118, 119.

Беручи до уваги наявне недофінансування пенітенціарної системи (пункт 44), робити припущення щодо незадовільного стану створення достатньої кількості робочих місць для засуджених, неефективного господарювання та питомої ваги бартерних операцій для забезпечення потреб бюджетної діяльності недоцільно.

Крім того, необхідно зазначити, що неперерахування плати за працевикористання та відрахувань із заробітної плати не обумовлює „паперову" прибутковість підприємства, оскільки відповідні складові враховані у витратній частині виробничої діяльності.

До пункту 133.

Відповідно до рекомендацій експертів Ради Європи практика умовно-дострокового звільнення засуджених щорічно збільшується. У 2005 році цю заохочувальну норму закону було застосовано до 32923 засуджених, що становить 60,1% від осіб, на яких за формальними ознаками поширювалося право на умовно-дострокове звільнення (протягом 2004 року - до 50,5%).

До пунктів 135, 191.

За ініціативою Департаменту 5 серпня 2002 року було видано спільне з МВС України розпорядження №331/86, яке регламентує порядок отримання паспортів засудженими. У 2005 році надано сприяння в оформленні паспортів 3413 засудженим, з яких 1055 отримали паспорти вперше та 1994 - замість втрачених.

До пункту 145.

З метою дотримання прав людини, Департаментом вживаються всі можливі заходи щодо створення в установах умов для свідомого відновлення засуджених в статусі повноправних членів суспільства та повернення їх до самостійного суспільно-корисного життя після звільнення від відбування покарання, у т.ч. і шляхом проведення їх професійно-технічного навчання у навчальних центрах, які створені в установах.

До пункту 184.

Відповідно до статті 92 Кримінально-виконавчого кодексу України вперше засуджені до позбавлення волі тримаються окремо від тих, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі.

До пунктів 187 та 239.

27 жовтня 2005 року Донецькою прокуратурою з нагляду за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах порушено кримінальну справу за ознаками ст. 127 КК України (катування) щодо вихователя Маріупольської виховної колонії майора внутрішньої служби Бурлаченка С.І.

10 листопада 2005 року вихователь Бурлаченко С.І. за постановою Ворошилівського районного суду м. Донецька заарештований та поміщений до ізолятора тимчасового тримання Маріупольського міського відділу внутрішніх справ.

Причиною порушення кримінальної справи стало те, що засуджений Петько Д.В. в особистій бесіді з начальником виховної колонії 18 жовтня минулого року повідомив інформацію про знущання над ним з боку вихователя Бурлаченка С.І., а саме: 2-го жовтня 2005 року вихователь Бурлаченко С.І. приблизно о 14.00 годині завів його до кімнати вихователя та нібито піддав фізичним знущанням (присідання, побиття через матрац дерев'яною палицею, побиття руками). Однак, після побачення з матір'ю 28 жовтня 2005 року засуджений заявив, що інформацію про знущання вигадав із-за образи на вихователя за призначення на прибирання туалетного приміщення.

27 січня 2006 року кримінальна справа передана з прокуратури до Іллічівського суду м. Маріуполя.

До пункт 212.

Станом на 1 січня 2006 року виконання покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, покладено на 703 підрозділи кримінально-виконавчої інспекції із штатною чисельністю 1732 працівники, що становить 22 % від потреби, передбаченої законом.

За 2005 рік по обліку кримінально-виконавчої інспекції Департаменту пройшло 316505 осіб, засуджених до покарань, не пов'язаних з позбавленням волі, при цьому станом на 1 січня 2006 року перебувало на обліку - 156334 таких засуджених, з яких звільнені від відбування покарання з випробовуванням - 144247 осіб, неповнолітніх - 8087.

Середнє навантаження на штатного працівника територіального підрозділу кримінально-виконавчої інспекції становить 96 засуджених, у деяких інспекціях ця цифра доходить до 200. Відповідно до Закону України "Про загальну структуру і чисельність кримінально-виконавчої системи України" один працівник кримінально-виконавчої інспекції повинен здійснювати контроль не більше, ніж за 20 засудженими.

Слід окремо зазначити, що значна частина інформації, викладеної у Звіті, носить суб’єктивний характер та потребує додаткової перевірки.

Державний департамент України з питань виконання покарань

-----------------------------

додаток до статті

06.01.2024

Аналітичний звіт про моніторингові візити до пенітенціарних та соціальних місць несвободи у 2023 році

Цей аналітичний звіт був підготовлений трьома українськими правозахисними організаціями — Захистом в’язнів України (ЗВУ), Харківською правозахисною групою (ХПГ) та Україною без тортур (УБТ), у партнерстві з Данським інститутом проти катувань (DIGNITY). Звіт стосується візитів до пенітенціарних установ та соціальних місць несвободи в Україні, здійснених у 2023 році.

20.09.2023

Аналітичний звіт за результатами моніторингових візитів в місця несвободи на підконтрольній Уряду України території в 2022

Аналітичний звіт містить результати моніторингу дотримання прав засуджених та ув’язнених в установах виконання покарань та підопічних соціальних закладів на підконтрольних українській владі територіях, проведеного з серпня по грудень 2022

08.09.2023

Методологія превентивного моніторингу дотримання прав людини в пенітенціарних установах на підконтрольній Уряду території України

У цьому виданні міститься детальне керівництво з проведення моніторингових візитів в кримінально-виконавчі установи, метою яких є спостереження з дотриманням прав людини, зокрема засуджених та ув’язнених.

01.07.2023

ДОТРИМАННЯ ПРАВ УВ’ЯЗНЕНИХ В УКРАЇНІ

Аналітичний звіт про моніторингові візити до пенітенціарних та соціальних місць несвободи у 2023 році

Аналітичний звіт за результатами моніторингових візитів в місця несвободи на підконтрольній Уряду України території в 2022

Методологія превентивного моніторингу дотримання прав людини в пенітенціарних установах на підконтрольній Уряду території України

«Дев’ять кіл пекла»: місця несвободи в Україні під час російської окупації. Березень 2022 – грудень 2022

Реформа пенітенціарної медицини

Reform of the Penitentiary Healthcare

Довічне ув’язнення: європейські стандарти та українська практика

Рішення Європейського суду з прав людини щодо порушення прав в’язнів з 2016 по 2021 рік

Пенітенціарна система України та стандарти Європейського комітету з запобігання катуванням

On the readiness of the penitentiary system of Ukraine to counteract the spread of COVID-19