ВСІ ТЕМИ
Права Людини
онлайн-бібліотека
Харківська правозахисна група
Рішення Європейського суду з прав людини щодо України. Випуск 2
ПЕРЕДНЄ СЛОВО
Однією із перших статей Конвенції про захист прав і основних сво-
бод людини справи, за якими були розглянуті Європейським судом з прав
людини стосовно України, стала стаття 3. Практично одразу після рати-
фікації Конвенції та набуття нею чинності для нашої держави до Європейсь-
кого суду було надіслано заяви, які в принципі стосувались права особи
на справедливий судовий розгляд, що гарантований статтею 6 Конвенції,
але торкались також і питань умов утримання в місцях позбавлення волі
осіб, які засуджені до виняткової міри покарання – смертної кари, замі-
неної в 2001 році на довічне позбавлення волі. У своїх ухвалах про при-
йнятність цих заяв до подальшого розгляду Європейський суд визнав
неприйнятними скарги на порушення права на справедливий судовий
розгляд, виходячи із своєї часової юрисдикції, оскільки судовий розгляд
у справах заявників відбувся до набуття Конвенцією чинності для України,
але визнав прийнятними скарги на умови утримання. 29 квітня 2003 року
щодо цих заяв («Полторацький проти України», «Кузнєцов проти Украї-
ни», «Алієв проти України», «Хохлич проти України», «Назаренко проти
України», «Данкевич проти України») Європейським судом було винесе-
но рішення, в якому було констатовано, серед іншого, порушення прав,
гарантованих статтями 3, 8 та 13 Конвенції.
Узагальнюючи рішення по цих справах, необхідно звернути увагу на
застосування Судом та Комісією з прав людини, що існувала тоді, стан-
дарту оцінки доказів «поза розумним сумнівом»: Комісія констатувала,
що розповідь одного з заявників про побиття його працівниками слідчого
ізолятора містила ряд деталей, які не могли б бути вигадані, але, тим не
менш, дійшла висновку про недоведеність факту, оскільки не було медич-
них чи інших суттєвих доказів, які б підтверджували, що заявник зазнав
ушкоджень у результаті жорстокого поводження з боку службовців, тим
більше, що деталі побиття, надані заявником та його батьками, були
різними.
Врахувавши це, Комісія не стверджувала, що побиття не було як та-
кого, але зазначила, що неможливо встановити поза розумним сумнівом,
що заявник був підданий нелюдському поводженню в СІЗО, як він ствер-
джував. В зв’язку із таким висновком Комісії Суд не констатував пору-
шення статті 3 в частині стверджуваного побиття заявника співробітниками
слідчого ізолятора, але провів оцінку дій органів держави з точки зору пози-
тивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції, тобто з’ясував, чи провели дер-
С П Р А В А « ПО Л Т О Р А Ц Ь К И Й П Р О Т И У К Р А Ї Н И»
4
жавні органи ефективне і належне розслідування скарг заявника та його
батьків на нелюдське поводження. Комісія, яка встановлювала факти, по-
інформувала Суд про відсутність необхідної медичної документації, про
формальні відповіді органів державної влади на скарги батьків заявника,
а також про те, що жоден незацікавлений орган державної влади не брав
участі у розслідуванні цих скарг. Виходячи із своєї власної оцінки фактів,
Європейський суд дійшов висновку, що за умови проведення ефективно-
го розслідування скарга заявника про застосоване до нього насильство
могла знайти своє підтвердження. У зв’язку із цим Судом було констато-
вано порушення статті 3 в частині проведення розслідування скарги заяв-
ника про побиття його співробітниками слідчого ізолятора.
Не менш важливою в цих справах є позиція Суду стосовно умов
утримання в місцях позбавлення волі. Як і в інших справах, при вирішен-
ні питання, чи відповідають умови утримання в місцях позбавлення волі
цієї категорії засуджених статті 3 Конвенції, Суд виходив з принципу, що
висловлений у багатьох попередніх рішеннях, зокрема: держава має пе-
редбачити, щоб особа була ув’язнена в умовах, які відповідають повазі до
її людської гідності, щоб засоби та методи виконання покарання не при-
зводили до фізичного болю або надмірних страждань, пов’язаних із умо-
вами утримання, щоб, маючи на увазі практичні потреби ув’язнення, здо-
ров’я та самопочуття ув’язненого були адекватно збережені шляхом, крім
іншого, надання необхідної медичної допомоги (див. mutatis mutandis,
рішення в справі «Аертс проти Бельгії» від 30 липня 1998 року, Звіти
1998-V, с. 1966, § 64, «Кудла проти Польщі», № 30210/96, § 94).
Але при тому в українських справах Суд також узяв до уваги до-
кументи Ради Європи, які стосувались питання скасування смертної кари
в Україні, і звіти Європейського Комітету про запобігання катуванням,
які стосувались України.
При аналізі всіх цих складових Суд не знайшов у діях державних ор-
ганів України позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Од-
нак, з точки зору Суду, незважаючи на те, що питання, чи було метою повод-
ження прагнення принизити чи збентежити жертву, є фактором, який слід
брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію
порушення статті 3 Конвенції.
В результаті розгляду заяви Суд дійшов висновку, що умови, в яких
утримувались заявники, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати
їм значного психічного страждання і принизити їх людську гідність. І хо-
ча при цьому Суд констатував покращення в режимі утримання цієї
категорії засуджених, тим не менше констатував порушення статті 3 Кон-
венції.
Наслідки цих рішень Європейського суду є дуже важливими. По-
перше, відповідно до процедури виконання рішень Європейського суду
С П Р А В А « ПО Л Т О Р А Ц Ь К И Й П Р О Т И У К Р А Ї Н И»
5
держава має сплатити заявникові суму справедливої сатисфакції за завдані
порушення. У цьому випадку кожен із заявників отримує по 2 тис. євро мо-
рального відшкодування, крім того, двоє з заявників отримують по 1 тис.
євро за судові витрати. По-друге, держава має змінити своє законодавство
згідно з рішенням Європейського суду. В даному разі – забезпечити зако-
нодавчу гарантію заборони катування, нелюдського та такого, що принижує
людську гідність, поводження або покарання в місцях позбавлення волі
відповідно до стандартів, проголошених Європейським судом.
Але один наслідок є, без сумніву, найбільш важливим. Усі рішення
Європейського суду за статтею 3 Конвенції, так само, як і ті рішення,
що були прийняті щодо українських заяв у квітні 2003 року, спрямовані
на забезпечення поваги до людської гідності, на унеможливлення випад-
ків такого поводження, що може потрапити під дію статті 3 Конвенції.
Наслідком у такому випадку, і взагалі метою статті 3 стає підвищення
поваги людини до самої себе і захищеність від неналежного поводження
або покарання навіть у місцях позбавлення волі та під арештом.
Крім того, необхідно звернути увагу також на правову позицію Єв-
ропейського суду стосовно обмеження листування осіб що знаходяться
під вартою. В цій частині розгляду скарг заявників Європейський суд ви-
ніс рішення, яке стосується кожного в Україні. Аналізуючи скарги на обме-
ження листування, Європейський суд дійшов висновку про порушення
статті 8 Конвенції, але не в зв’язку із тим, що обмеження листування як
таке порушувало права людини, а в зв’язку із тим, що законодавство, яке
містило таке обмеження, було таємним і не було відомим ані громадсько-
сті, ані заявникам, яких воно стосувалось. Відповідно висновок, який мож-
на зробити, виходячи із вказаних рішень Європейського суду, полягає в
тому, що якщо національне законодавство містить певні обмеження тих
чи інших прав особи або основних свобод, воно має бути публічним.
Таким чином, незважаючи на те, що вказані рішення прийняті за
скаргами осіб, які засуджені судом, вони матимуть значний вплив на по-
дальший розвиток законодавства України, а також практики його засто-
сування.
Валерія Лутковська, заступник Міністра юстиції України
Однією із перших статей Конвенції про захист прав і основних сво-
бод людини справи, за якими були розглянуті Європейським судом з прав
людини стосовно України, стала стаття 3. Практично одразу після рати-
фікації Конвенції та набуття нею чинності для нашої держави до Європейсь-
кого суду було надіслано заяви, які в принципі стосувались права особи
на справедливий судовий розгляд, що гарантований статтею 6 Конвенції,
але торкались також і питань умов утримання в місцях позбавлення волі
осіб, які засуджені до виняткової міри покарання – смертної кари, замі-
неної в 2001 році на довічне позбавлення волі. У своїх ухвалах про при-
йнятність цих заяв до подальшого розгляду Європейський суд визнав
неприйнятними скарги на порушення права на справедливий судовий
розгляд, виходячи із своєї часової юрисдикції, оскільки судовий розгляд
у справах заявників відбувся до набуття Конвенцією чинності для України,
але визнав прийнятними скарги на умови утримання. 29 квітня 2003 року
щодо цих заяв («Полторацький проти України», «Кузнєцов проти Украї-
ни», «Алієв проти України», «Хохлич проти України», «Назаренко проти
України», «Данкевич проти України») Європейським судом було винесе-
но рішення, в якому було констатовано, серед іншого, порушення прав,
гарантованих статтями 3, 8 та 13 Конвенції.
Узагальнюючи рішення по цих справах, необхідно звернути увагу на
застосування Судом та Комісією з прав людини, що існувала тоді, стан-
дарту оцінки доказів «поза розумним сумнівом»: Комісія констатувала,
що розповідь одного з заявників про побиття його працівниками слідчого
ізолятора містила ряд деталей, які не могли б бути вигадані, але, тим не
менш, дійшла висновку про недоведеність факту, оскільки не було медич-
них чи інших суттєвих доказів, які б підтверджували, що заявник зазнав
ушкоджень у результаті жорстокого поводження з боку службовців, тим
більше, що деталі побиття, надані заявником та його батьками, були
різними.
Врахувавши це, Комісія не стверджувала, що побиття не було як та-
кого, але зазначила, що неможливо встановити поза розумним сумнівом,
що заявник був підданий нелюдському поводженню в СІЗО, як він ствер-
джував. В зв’язку із таким висновком Комісії Суд не констатував пору-
шення статті 3 в частині стверджуваного побиття заявника співробітниками
слідчого ізолятора, але провів оцінку дій органів держави з точки зору пози-
тивних зобов’язань за статтею 3 Конвенції, тобто з’ясував, чи провели дер-
С П Р А В А « ПО Л Т О Р А Ц Ь К И Й П Р О Т И У К Р А Ї Н И»
4
жавні органи ефективне і належне розслідування скарг заявника та його
батьків на нелюдське поводження. Комісія, яка встановлювала факти, по-
інформувала Суд про відсутність необхідної медичної документації, про
формальні відповіді органів державної влади на скарги батьків заявника,
а також про те, що жоден незацікавлений орган державної влади не брав
участі у розслідуванні цих скарг. Виходячи із своєї власної оцінки фактів,
Європейський суд дійшов висновку, що за умови проведення ефективно-
го розслідування скарга заявника про застосоване до нього насильство
могла знайти своє підтвердження. У зв’язку із цим Судом було констато-
вано порушення статті 3 в частині проведення розслідування скарги заяв-
ника про побиття його співробітниками слідчого ізолятора.
Не менш важливою в цих справах є позиція Суду стосовно умов
утримання в місцях позбавлення волі. Як і в інших справах, при вирішен-
ні питання, чи відповідають умови утримання в місцях позбавлення волі
цієї категорії засуджених статті 3 Конвенції, Суд виходив з принципу, що
висловлений у багатьох попередніх рішеннях, зокрема: держава має пе-
редбачити, щоб особа була ув’язнена в умовах, які відповідають повазі до
її людської гідності, щоб засоби та методи виконання покарання не при-
зводили до фізичного болю або надмірних страждань, пов’язаних із умо-
вами утримання, щоб, маючи на увазі практичні потреби ув’язнення, здо-
ров’я та самопочуття ув’язненого були адекватно збережені шляхом, крім
іншого, надання необхідної медичної допомоги (див. mutatis mutandis,
рішення в справі «Аертс проти Бельгії» від 30 липня 1998 року, Звіти
1998-V, с. 1966, § 64, «Кудла проти Польщі», № 30210/96, § 94).
Але при тому в українських справах Суд також узяв до уваги до-
кументи Ради Європи, які стосувались питання скасування смертної кари
в Україні, і звіти Європейського Комітету про запобігання катуванням,
які стосувались України.
При аналізі всіх цих складових Суд не знайшов у діях державних ор-
ганів України позитивного наміру принизити чи збентежити заявника. Од-
нак, з точки зору Суду, незважаючи на те, що питання, чи було метою повод-
ження прагнення принизити чи збентежити жертву, є фактором, який слід
брати до уваги, відсутність такої мети не може виключати констатацію
порушення статті 3 Конвенції.
В результаті розгляду заяви Суд дійшов висновку, що умови, в яких
утримувались заявники, зокрема, до травня 1998 р., повинні були завдати
їм значного психічного страждання і принизити їх людську гідність. І хо-
ча при цьому Суд констатував покращення в режимі утримання цієї
категорії засуджених, тим не менше констатував порушення статті 3 Кон-
венції.
Наслідки цих рішень Європейського суду є дуже важливими. По-
перше, відповідно до процедури виконання рішень Європейського суду
С П Р А В А « ПО Л Т О Р А Ц Ь К И Й П Р О Т И У К Р А Ї Н И»
5
держава має сплатити заявникові суму справедливої сатисфакції за завдані
порушення. У цьому випадку кожен із заявників отримує по 2 тис. євро мо-
рального відшкодування, крім того, двоє з заявників отримують по 1 тис.
євро за судові витрати. По-друге, держава має змінити своє законодавство
згідно з рішенням Європейського суду. В даному разі – забезпечити зако-
нодавчу гарантію заборони катування, нелюдського та такого, що принижує
людську гідність, поводження або покарання в місцях позбавлення волі
відповідно до стандартів, проголошених Європейським судом.
Але один наслідок є, без сумніву, найбільш важливим. Усі рішення
Європейського суду за статтею 3 Конвенції, так само, як і ті рішення,
що були прийняті щодо українських заяв у квітні 2003 року, спрямовані
на забезпечення поваги до людської гідності, на унеможливлення випад-
ків такого поводження, що може потрапити під дію статті 3 Конвенції.
Наслідком у такому випадку, і взагалі метою статті 3 стає підвищення
поваги людини до самої себе і захищеність від неналежного поводження
або покарання навіть у місцях позбавлення волі та під арештом.
Крім того, необхідно звернути увагу також на правову позицію Єв-
ропейського суду стосовно обмеження листування осіб що знаходяться
під вартою. В цій частині розгляду скарг заявників Європейський суд ви-
ніс рішення, яке стосується кожного в Україні. Аналізуючи скарги на обме-
ження листування, Європейський суд дійшов висновку про порушення
статті 8 Конвенції, але не в зв’язку із тим, що обмеження листування як
таке порушувало права людини, а в зв’язку із тим, що законодавство, яке
містило таке обмеження, було таємним і не було відомим ані громадсько-
сті, ані заявникам, яких воно стосувалось. Відповідно висновок, який мож-
на зробити, виходячи із вказаних рішень Європейського суду, полягає в
тому, що якщо національне законодавство містить певні обмеження тих
чи інших прав особи або основних свобод, воно має бути публічним.
Таким чином, незважаючи на те, що вказані рішення прийняті за
скаргами осіб, які засуджені судом, вони матимуть значний вплив на по-
дальший розвиток законодавства України, а також практики його засто-
сування.
Валерія Лутковська, заступник Міністра юстиції України
Завантажити файл (2.31 MB)
Рекомендувати цей матеріал