ПРАВА ЛЮДИНИ В УКРАЇНІ. Випуск 14. ДИСКУСІЯ

Інформаційно-аналітичний бюлетень
Українсько-Американського
Бюро захисту прав людини

Київ – Харків

1995

ДИСКУСІЯ

ЧИ БУДЕ ДОЗВОЛЕНО ЕТНІЧНИМ УКРАЇНЦЯМ ЗАЛИШИТИСЯ САМИМИ СОБОЮ В НЕЗАЛЕЖНІЙ УКРАЇНІ?

О.М. Майборода

Перші чотири роки незалежності без міжетнічних зіткнень зробили б честь будь-якій пострадянській державі. Поясненням цього феномена мала б бути виважена і далекоглядна етнонаціональна політика. Щодо виваженості, то відмовити у наявності цієї риси державним органам, відповідальним за етнонаціональну політику, справді було б несправедливо. Щоправда, виваженість у нашій уяві якось асоціюється із збалансованістю, а от щодо останньої виникають певні сумніви.

Україна – держава поліетнічна, з різною питомою вагою етнічних спільностей у її населенні, з різним ступенем деформації їх культур, з різним соціальним, освітнім і т.п. рівнем. Інакше кажучи, з різним ступенем ураження хворобою денаціоналізації. За таких умов можна було б очікувати від керівництва країною визначення тих груп, чия мова і культура мали б розраховувати на найбільшу увагу. І логічно було б припустити, що переважні зусилля будуть спрямовані на відродження української культури. По-перше, як найбільш потерпілої від політики «пролетарського інтернаціоналізму», а по-друге, як культури найчисельнішого етносу, з яким ототожнюється Україна і який, без перебільшення, можна вважати ядром творення Української держави.

Поки що етнічна більшість живе сподіванням на рішучі кроки держави в напрямку українізації суспільного життя. Сьогодні об'єктом особливого опікування державних органів стали етнічні меншини. Піклування про них, безперечно, мусить становити один з фундаментів міжнаціональної гармонії. За умови, що буде зміцнюватися інший фундамент – відродження українства.

Розбалансована національна політика є віддзеркалюванням загальної суспільної психології. У нас вона формувалася протягом століть в умовах шовіністичного розгулу, і було б наївним сподіватися, що за чотири роки вона повністю зміниться. Дивує інше: держава, яка оголосила себе незалежною, не лише не прагне змінити цю політику, а навпаки, охоче використовує ідеологічні штампи і стереотипи комуністичних часів. Чи може нормально розвиватися національна держава, де досі слово «націоналіст» вживається для компрометації політичного опонента і де більшість політиків стурбовані тим, аби не отримати це «ганебне» тавро? Де в суспільну думку щодня вбивається формула, за якою термін «національний» і «демократичний» є антиподами: тобто, якщо хочеш вважатися демократом, не висловлюй симпатій до націоналістів. Квінтесенцією української «демократичної» думки часів незалежності стала така «перлина» політичної риторики: «національна ідея в Україні не спрацювала». Вирок винесено ідеї, яка, по-перше, ще не набула доктринального оформлення, по-друге, не охопила всю Україну, по-третє, не була (через перше і друге) реалізована в програмах суспільного розвитку. Тобто, засуджується те, чого ще не бачили. (Згадаймо сумнозвісне: «Я цей твір не читав, але свою думку висловлю»).

Пояснити подібні вислови слід, по-перше, звичайним невіглаством. Якщо нібито «не спрацювала» національна ідея, то на яку ідею слід робити ставку? Якщо на ідею ринку, реформ, то з чого випливає її протиставлення національній ідеї, яка охоплює захист інтересів своєї нації-держави. Інтересів економічних, зовнішньополітичних, воєнних, культурних і т.д. і т.п. Тобто національною ідеєю охоплюються всі сфери життя суспільства, а тому національна держава хоч і взаємонакладається з етнічністю, але не тотожна їй і зберігає своє звання і за поліетнічності населення.

У нас же і по чотирьох роках незалежності б’ються за те, щоб Українська держава не стала «національною» – тільки «відкритою», «демократичною» і т.п. І пояснити це, крім невігластва, можна і другою причиною, а саме: головна турбота «демократів», які виступають у шатах антиподів «націонал-демократів», полягає в тому, щоб «національність» Української держави не була українською за етнокультурними вимірами.

Найближча позиція, де «демократи» прагнуть розвіяти «націонал-демократичні» ілюзії, є мовне питання. Відчайдушна атака, що розпочалася останнім часом за державну (офіційну) двомовність, оздобилася новітньої аргументацією – звинуваченням українців у «помсті», в жадобі «реваншу» за минулу дискримінацію їх мови. Така версія постійно висувається як у засобах масової інформації (приміром, «Голос України» від 27 липня 1995 р.), так і в наукових, публічних дискусіях. Нелогічність версії очевидна: адже серед російськомовних в Україні більшість – це ті ж самі етнічні українці, що стали жертвами русифікації. Правильніше було б казати про «помсту» іншої сторони. Під час референдуму 1991 р. перед російським населенням України стояла дилема: або голосувати за збереження Союзу і свій статус панівної нації в ньому, або відмовитися від цього статусу, розраховуючи на кращий добробут у незалежній Україні. Перевагу було віддано другому варіантові. Проте розчарування в надіях на швидке процвітання потребує хоча б моральної компенсації через відновлення ситуації приниження всього українського, насамперед мови. Якщо ж урахувати і ту обставину, що українська мова опинилася на межі зникнення і її відродження можливе лише через піднесення її соціальної престижності, а відтак через збереження за нею статусу єдиної державної, то неважко передбачити наслідки офіційної двомовності: в Українській державі не буде української мови.

Мовне питання в Україні завжди було питанням політичним, бо мовна відмінність завжди була чи не найважливішою ознакою окремішності української нації, а відтак і ознакою її права на самовизначення. Перспектива зникнення української мови стає ще вірогіднішою в зв’язку із запровадженням нових паспортів, де не буде графи «національність», що в цілому мало б сприяти становленню єдиної української політичної нації, заснованої на громадянстві. Саме тому більшість націонал-демократів підтримали таку ідею. Однак у разі її реалізації їм буде важче відшукувати аргументи на користь єдиної української державної мови як мови етнічних українців, які становлять більшість населення держави. Насувається кумедна ситуація, коли той, хто неодноразово бив українців по пиці, робитиме це знову під речитатив відомого біблійного постулата, а спроби захиститися тавруватиме як помсту, тобто гріх. Ситуація буде тим кумеднішою, що для сторонніх вся процедура виглядатиме архідемократичною.

Поки що українці терпляче спостерігають, як ігнорується Закон про мову. Телекоментатори догідливо «забувають» українську мову при контакті з російськими учасниками передач. Чи забезпечить українське «непротивлення» безконфліктність у міжетнічних відносинах і надалі? Певною мірою відповідь дають деякі епізоди події 18 липня на Софійському майдані Києва. Безумовно, дії віруючих – учасників поховання Патріарха Володимира були протиправними. Але той факт, що вони дозволили втягнути себе в провокацію, не позбавляє їх справжнього патріотизму. І саме про них були слова, що їх почув В’ячеслав Чорновіл, сказані командиром змопівців: «Разогнать эту сволочь...» А рядові виконавці розправи так висловлювали своє національне кредо: «Нам нужно украинское государство, только без таких, как вы». Україна без етнічних українців уже давно стала для Росії та вірних їй манкурів жаданою мрією. І тому сучасне протистояння в Україні «демократії» і «націонал-демократії» є нічим іншим, як звичайним протистоянням російського та українського націоналізмів з усіма їх течіями. І те, що обидві сторони уникають назви «націоналісти», нічого не міняє по суті. А будь-яка політична та громадська організація в Україні, хоче вона того, чи ні, змушена визначатись у своїх симпатіях до тієї або іншої сторони. Державі, попри всі її намагання зберегти нейтралітет заради формування політичної нації, теж навряд чи вдасться уникнути вибору. Адже психологічна та ідеологічна атмосфера в спецчастинах МВС сформувалася не раптово, а ще за першого президента та його кадрової політики, при другому ж президентові вона виявила себе не лише в побитті патріотичних віруючих, а й у знущанні з державної символіки.

Якщо протистояння українського і російського націоналізмів в Україні і не переходить у відкритий конфлікт, то, головним чином, тому, що предметом суперечки є питання, яке звикли вважати культурним, а через те політично малоактуальним. У разі погіршення економічної ситуації, що надасть снаги російському націоналізмові, етнічні українці і п’ятий рік незалежності можуть зустріти у ранзі «этой сволочи» і в марних надіях на державну підтримку.

ВИЯВЛЯЄТЬСЯ, ЩО І В НАЦІОНАЛЬНИХ ПИТАННЯХ
ДЕМОКРАТІЯ – НЕ НАЙКРАЩА ФОРМА ПРАВЛІННЯ

О. М. Майборода

Внутрішні конфлікти, в т.ч. і етнічні, стали особливою прикметою країн, що виникли на уламках СРСР. Міжетнічний спокій в Україні зберігається, але це ніяк не означає, що немає жодних передумов виникнення конфлікту. Вони можуть існувати в латентній формі і виявити себе за сприятливих для виникнення конфлікту обставин. Навіть гіпотетичність і малоймовірність такої перспективи не звільняють від обов’язку готуватися до конфліктної ситуації. А в Криму події 25 червня продемонстрували розмитість між соціальним конфліктом на ґрунті боротьби із злочинністю і конфліктом етнічним. Цього разу переходу конфлікту з однієї якості в іншу вдалося запобігти екстреними силовими засобами. Та чи вистачить їх за повторення аналогічної ситуації?

Кримськотатарське питання не єдине, що вказує на наявність в Україні прихованого потенціалу міжетнічних протиріч, в т.ч. конфліктного характеру. Якщо виходити з постулату, що першою передумовою етнічного конфлікту є етнічна гетерогенність держави, то і в цьому відношенні Україна має бути особливо обережною. У складі її 52-мільйонного населення 15 мільйонів неукраїнців. Серед останніх виділяються 9 великих національних меншин (кожна кількістю від 100 до 500 тис. осіб), 12 середніх (від 1– до 100 тис), а також суперменшина – росіяни, яких за переписом 1989 року налічується 11 млн. 340 тис. Навіть якщо б перепис відбувся в умовах незалежної України і дав дещо іншу кількість росіян, їхня вага в населенні держави однаково залишилася б значною. Отже, якщо в Криму вузловим питанням є стосунки між кримськотатарським та російськомовним населенням, то в цілому в Україні міжетнічна проблема зводиться переважно до взаємовідносин росіян та українців.

Загальновідомо, що етнічний конфлікт породжується не самим фактом співжиття різних етносів на одній території, а різним спрямуванням їх інтересів і різним уявленням про шляхи їх реалізації. Росіяни начебто не можуть ремствувати на стан російської мови. Якщо врахувати і російськомовних українців, то, за деякими підрахунками, трохи більше половини населення держави – російськомовні в повсякденному житті. У той же час, будь-яка національна культура, і російська в Україні, може нормально самовідтворюватися і зберегти свою національну своєрідність і неповторність за умови, коли зберігається зв’язок між традиційною етнічною (сільською) і міською (модерною) її частинами. Міська культура на більшій території України обслуговується російською мовою. Але через відсутність компактних сільських поселень росіян, в Україні російськомовна культура може самовідтворюватися лише шляхом репродукції культурних зразків, що створюються в материковій Росії. Звідси й вимоги спільного культурного й інформаційного простору.

Українська культура, з свого боку, ще зберігається у формі традиційної етнічної, але через дискримінаційні заходи не спромоглася набути модерних міських форм. Зрозуміло, що за таких умов вона потребує преференційної підтримки, і в першу чергу закріплення за українською мовою статусу єдиної державної.

Чи не суперечить принципам демократії така вибіркова підтримка? Якщо йти за логікою, що приіоритетом має користуватися мова фактичної більшості, то в такому разі демократичним шляхом мають бути законсервовані наслідки дискримінаційної політики в Україні, а українська мова і культура втратять будь-яку надію на відродження. Якщо ж виходити з того загальновизнаного положення, що знищення будь-якої національної культури є злочином перед світовою цивілізацією, то державні кроки задля стимулювання української мови мусять визнаватися як обгрунтовані. Такими кроками вповні можуть бути примусове запровадження державної мови у найпрестижніші соціальні сфери, у державне діловодство. Врешті-решт, держава має право ставити умови чиновникам, які перебувають на її утриманні.

Практика офіційного примусового вивчення інших мов як умови соціального просування особи була запроваджена ще за радянських часів і зберігається досі. Наприклад, кожен, хто хоче стати кандидатом наук, зобов’язаний опанувати якусь іноземну мову і скласти з неї іспит. У передчутті майбутніх вигод від кандидатського ступеня ніхто навіть не натякає на недемократичність такого примусу.

Виникає ще одне питання. Чи запобігатиме етнічному конфлікту в Україні державна двомовність? Не важко передбачити, що вона закріпить регіональний розкол України, назавжди протиставить західні, переважно моноетнічні українські регіони південно-східним і частково центральним, які складають так звану «дугу поліетнічності». Цей розкол співпадатиме з економіко-господарським розколом: у південно-східних регіонах зосереджений основний промисловий потенціал країни, а в центральних і західних пріоритет надається сільському господарству. Та найстрашнішим є те, що між цими двома частинами не налагоджений взаємопотрібний товарообмін. Індустріальна частина України зав’язана на Росію, переорієнтовувати своє виробництво, судячи з утворення фінансово-промислових груп, не збирається, а отже, так і залишиться чужою решті нації – як в економічних, так і в мовно-культурних, духовних вимірах.

Рано чи пізно такий розвиток призведе до згортання української незалежності. Але оскільки кількість тих, хто не змириться з таким результатом, в Україні дещо перевищує, наприклад, кількість всіх чеченців разом узятих, то легко собі уявити масштаби майбутнього конфлікту.

Альтернативою мовно-територіальній двомовності в Україні має стати індивідуальна двомовність кожного з громадян. Реальною вона може стати лише за рівних стартових умов обох мов, що потребує певної компенсації тій з них, що зазнавала дискримінації, навіть якщо така компенсаційна спрямованість і визнаватиметься зовні нерівноправ’ям. Вимоги надання російській мові статусу другої державної (або офіційної) поставили українську націю перед фактом існування в державі російського етнонаціоналізму. Факт дещо обтяжливий для політиків, але не страшний, природний для будь-якої поліетнічної держави. Страшнішим є те, що російський етнонаціоналізм, по суті, домагається (можливо, проти волі його представників) утворення такої політико-регіональої ситуації в Україні, в якій зацікавлені націоналісти з Росії. Протистояння російського етнонаціоналізму та українського націоналізму ставить під сумнів подальший етносоціальний розвиток в Україні в напрямку формування «нації-держави» в політико-громадянському розумінні.

МОВА МОЯ – ВОРОГ ТВІЙ, АБО ЩЕ РАЗ ПРО ПОЛІТИЧНІ ПІДМІНИ

В.Є.Золоторьов

«Питання мовознавства» відіграють велику роль у політиці на всьому пострадянському просторі і, зрозуміло, у внутрішній політиці України. Як і в багатьох інших «життєво важливих» питаннях, у проблемі мови і в загальнішому «національному» питанні існує безліч свідомих і несвідомих підмін, недомовок і відвертого щахраювання. Зміст і методи розв’язання мовної проблеми в Україні характеризуються відомою всім формулою «у Франції розмовляють французькою, а в Україні треба розмовляти українською». Для ілюстрації абсурду цієї формули необхідно лишень продовжити ряд – у Швейцарії повинні говорити швейцарською, в Австрії – австрійською тощо. На жаль, вкотре суперечки ведуться навколо проблеми, якої просто не існує, точніше, відбувається підміна справді наявного (і головного для України) конфлікту «українців» і «росіян» проблемою відродження української мови.

Аргументи і термінологія, що її використовують «українофіли» не витримують жодної критики. Насамперед це відноситься до вигаданого ними таємного зв’язку між мовою, якою спілкуються громадяни та їх лояльністю до держави. Згадувана вище німецькомовна Австрія (окрім інших прикладів на кшталт англомовної Ірландії чи Сербії і Хорватії, що конфліктують, в яких присутній релігійний чинник) часто ставить адептів такого підходу в глухий кут. Дехто з них договорюється до того, що австрійської нації не існує. Цікаво, що думають самі австрійці з цього приводу? Автор не має наміру таким прикладом «заперечити» що-небудь. Йдеться про те, що в подібних питаннях взагалі не існує прикладів і стандартів. Кожна країна має свою власну історію та практику. Наступна теза, що її активно застосовують у дискусії – це розуміння меншості, зокрема й національної. Застосування такого розуміння, попри його широке використання в світовій практиці, існування численних міжнародних документів з цього питання тощо доволі сумнівне для України, бо як держава вона щойно утворилася. Проблема національних меншин, зокрема, в Європі, має історичне коріння – меншості виникали в результаті великої кількості війн між державами, що вже існували, перекроювання кордонів тощо. Україна була створена голосами людей, оголошених меншиною вже після її утворення. У цьому питанні існує одна лукава підміна, особливо уподобана нашими «націонал-демократами». З одного боку, вони використовують поняття «нація», як політичне, що включає в себе всіх громадян, незалежно від запису в паспорті. Саме в цьому розумінні вони використовували термін «нація» під час агітації за незалежність й інколи використовують його тепер (особливо у спілкуванні з міжнародними організаціями). З іншого, часто кажучи про українську націю (особливо в зв’язку з мовним питанням), вони мають на увазі українців за паспортним записом. Виходить, що незалежність була здобута паспортними «неукраїнцями» виключно для «українців». Саме в цьому очевидно проявляється непослідовність «націонал-демократів» порівняно з якими ДСУ із своїм «Україна для українців» просто зразок політичної порядності.

Саме застосування поняття «меншість» у відношенні до «росіян» теж доволі сумнівне. Кожний, хто будь-коли цікавився етнічними проблемами знає, що етнічна приналежність визначається насамперед самосвідомістю. Більшість соціологічних опитувань показує майже цілковитий збіг поведінки «росіян» і російськомовних українців. Отже, вони є доволі однорідною етнічно групою, яка становить більшість населення. Важливо, що це не просто арифметична більшість, але більшість саме етнічна, яка відчуває своє укорінення в цій країні. Саме тому не з’явилося (і ніколи не з’явиться) в Україні «російська партія», якої побоювались на зорі незалежності. Навпаки, професійні (а не взагалі україномовні) українці не лише становлять меншість, а й поводяться так, як звичайно це роблять національні меншини. Таку поведінку демонструють також східний Донбас і Крим. Ці регіони можна за деяким винятком вважати населеними меншістю, оскільки жителі тут майже всі приїжджі і ще пам'ятають про свою стару батьківщину. Вони відчувають свою чужість «всієї цієї України», так само як і (за всієї парадоксальності такої оцінки) професійні українці.

Уся логіка мовної проблеми в трактуванні патріотів змушує вважати всіх російськомовних і «росіян» п’ятою колоною, потенційно небезпечною для української державності. Не існує способу вимірювання «любові» кого-небудь до своєї батьківщини, як і критерію правильності такої «любові». Проте повсякденний досвід свідчить, що більшість «росіян», які доволі довго проживають в Україні, не тільки лояльні до української держави, а й мають ті самі повсякденні стереотипи (які й визначають етнічну приналежність), що й українці. Саме тому слово «росіяни» вживається в цьому тексті в лапках. Політична поведінка «росіян», яка часто виражається в підтримці лівих і підкреслених симпатіях до Росії, має швидше реактивний характер. Значною мірою вона пов’язана з відсутністю вибору, оскільки в Україні не існує достатньо відомих виборцеві сил, здатних переконливо поєднувати громадянський (а не паспортний) патріотизм та прагнення до економічних реформ («капіталізму»).

Таким чином, мовна проблема в нашій країні існує виключно в конфліктному трактуванні і більше того, використовується як засіб підтримки конфлікту. Прикметно, що ідея про необхідність підтримки української мови навіть мотивується конфліктно. Вважається, що така підтримка необхідна як реакція на колишню царську й радянську політику, хоча підтримка мови як культурного явища не потребує жодних політичних обґрунтувань. Сам спосіб підтримки – надання українській мові статусу державної теж свідчить про політичний характер явища. Ба більше, наша новітня історія говорить про те, що таке рішення, а точніше методи його реалізації великою мірою створило наявний в Україні конфлікт. Країни Балтії, які повніше і послідовніше проводять у себе таку політику (щоправда, в абсолютно інших стартових умовах) зустрічаються сьогодні з її наслідками. Зокрема, російськомовні, позбавлені доступу на державні пости й роботи за певними спеціальностями, активно займаються бізнесом, реєструючи підприємства на «корінних» балтійців. Багато аналітиків стверджують, що російськомовні практично контролюють балтійську економіку, що, безперечно, становить значно більшу загрозу національній меншості (до речі, аж ніяк не через нелояльність російськомовних), ніж чиновник, який погано знає мову. Таке явище спостерігається й на заході України.

Справа тут не в самому статусі української мови, а в наявному розумінні її «державності». Загалом, мовний конфлікт у його зовнішньому прояві може бути розв’язаний двома способами. Перший – запровадження двомовності при збереженні існуючої сфери застосування державної мови, другий – збереження державного статусу української мови за звуження поняття «державна мова» до цивілізованих рамок, тобто до мови оригіналу нормативних документів (навіть не діловодства), інший шлях розумніший і перспективніший хоча б тому, що передбачає звуження державного контролю, в тому числі й над такою життєво важливою сферою, як освіта. Підтримка української мови повинна бути позбавлена будь-якого політичного забарвлення і жодним чином не пов’язуватись із статусом мови. Зрозуміло, такі заходи не розв’яжуть етнічного конфлікту, проте змусять ворогуючі сторони проголошувати реальні, а не позірні інтереси, що, принаймні, робить можливим розв’язання конфлікту в майбутньому.

(УНІАН)

ДО ПРОБЛЕМИ ДВОМОВНОСТІ: ЧИ ВМІЄМО МИ ЗАЛАГОДЖУВАТИ КОНФЛІКТИ?

М.Ф. Маринович

Проблема стосунків між Сходом і Заходом України майже повністю віддана суспільній стихії – неконтрольованій грі групових інтересів, симпатій та антипатій, наслідки яких дуже важко передбачити. Сьогодні ця тема вихлюпнулася на сторінки преси, наслідки чого можна передбачити ще менше. Обидва регіони не звикли слухати одне одного: об'єднані Сталіним, вони досі не об'єднані «чуттям єдиної української родини». За весь час існування соборної України не існувало жодної програми гармонізації регіональних особливостей. Якщо ж усе-таки була якась загальнодержавна програма, то, скоріше, викорінення певних особливостей, ніж гармонізації їх (приклад– «золотий вересень» для Галичини).

Семінар на тему «Схід і Захід України: шляхи інтеграції», який було проведено 13-14 жовтня 1994 р. в Донецьку, продемонстрував, що люди все-таки можуть почути одне одного. Дискусії були толерантні, рішення – взаємоприйнятні. Інша річ, що теми семінару безпосередньо стосувалися лише кілька доповідей, в результаті чого наукового аналізу позиції Сходу і Заходу в питанні двомовності та інших гострих проблем таки бракувало. А на Сході, безперечно ж, є спеціалісти (от хоча б із конфліктології), які могли б вийти на аудиторію з дуже цікавими пропозиціями. І все ж, профінансувавши проведення цього семінару, Донецьке відділення фонду «Відродження» зробило добру справу, оскільки міжрегіональний діалог сьогодні – справа мало не першорядна.

За станом на сьогодні в Україні сформульовано дві тверді позиції – «державна мова – лише одна, українська» і «українська мова – державна, російська мова – офіційна». Зрозуміло, що обидві позиції взаємно себе виключають, а всякі компромісні зближення сприймаються їхніми адептами як зрада. Якщо йти за порадами науки конфліктології, то узгоджувати позиції (особливо якщо вони виключають себе взаємно) – справа безперспективна. Треба узгоджувати не позиції, а інтереси. Отож спробуймо проаналізувати, які інтереси обстоюють Схід та Захід у проблемі мови, попередньо вияснивши подробиці їхніх позицій.

Запитайте будь-якого галичанина, якою мовою розмовляють міста на сході України. Відповідь дістанете однозначну: переважно російською. Але запитайте, чи є в Україні двомовність, і галичанин, як правило, запнеться, а то й відповість: нема. Чому ж заперечується очевидне? Пояснити легко: термін «двомовність» – це знаковий символ брежнєвської кампанії русифікації, від якої здригається серце мало не кожного україномовного українця. Все робилося завідомою формулою Маяковського: ми говоримо двомовність, розуміємо під цим у найближчій перспективі – російськомовність. Отож, використання терміну «двомовність» автоматично вмикає у свідомості частини людей червоний сигнал тривоги – до речі, так само, як на Сході – термін «українізація» (причому незалежно від того, що міра насильства в першому й другому випадках була абсолютно різна!).

Державність української мови для більшості українців рівнозначна праву на суверенітет, а тому не підлягає обговоренню. Сьогодні недостатньо й формального проголошення державності цієї мови. Вона потребує реального наповнення, а прагнення зупинити кількасотлітній процес русифікації, безумовно, відноситься до загальновизнаного комплексу прав людини, оскільки сам по собі процес насильницької русифікації був порушенням хоча б права батьків на вибір мови навчання своїх дітей. Значно складніше з виясненням того, до якої межі і якими методами має проводитися відновлення справедливості, так щоб саме відновлення не породжувало нові кривди (до речі, одним із моїх донецьких відкриттів було те, що негативного емоційного забарвлення здобуло навіть слово «дерусифікація»).

Якщо екстраполювати галицькі сподівання на майбутнє, то постає доволі проста картина: українською мовою розмовлятиме вся Україна. В ідеалі це і мало б бути свідченням того, що наслідки русифікації ліквідовані повністю. В такій концепції російськомовність значної частини українців – це тимчасове зло, яке можна і треба усунути. Прикладом для Галичини є мовний режим більшості європейських держав – скажімо, Франції чи Польщі. Втручання держави через адміністративний примус для середнього галичанина прийнятне й навіть бажане, хоч високу мету – дерусифікацію – виправдають далеко не всякі засоби. Так, той же середній галичанин, за моїми власними спостереженнями, далеко не схильний відправляти в сибірські концтабори «розсадників російського буржуазного націоналізму» (як би можна було сказати в стилі минулої епохи), тобто тих, хто принципово розмовляє сьогодні в Україні російською мовою.

Отже, якщо середній галичанин і визнає нинішній статус-кво – двомовність, то лише для того, щоб вжити всіх заходів для його якнайшвидшої зміни.

Тепер погляньмо в інший бік – наприклад, на середнього донеччанина. Закон про другу державну мову (термін «офіційна мова» настільки невизначений, що мусить бути визнаний як евфемізм) гарантуватиме йому захист від волюнтаризму державних чиновників і зніматиме дискомфорт від необхідності послуговуватися у сфері державного управління досі незнаною і небажаною йому українською мовою.

Що ж стосується ідеологів двомовності, то вони формулюють тезу про наявність у нашій державі двох українських культур – україномовної та російськомовної. Обидві культури, за цією концепцією, мають свою особливу цінність, а тому заслуговують на державний захист. З цієї точки зору спроби держави порушити російськомовний режим Сходу є руйнацією культури, а зрівнювання кількості українських шкіл з кількістю україномовного населення без урахування мовних преференцій самих українців – порушенням права батьків на вибір мови навчання своїх дітей, яке входить до комплексу загальновизнаних прав людини.

Іншими словами, коли середній донеччанин визнає статус-кво – двомовність, то, передусім, "для того, щоб його зберегти і закріпити навічно.

Здавалося б, виділені тут позиції цілковито виключають одна одну, однак, на мою думку, все ж можна знайти певні блискітки надії. В галицькій позиції спірним моментом є майже підсвідома переконаність, що кожен українець на Сході хоче розмовляти українською мовою, але не має такої можливості (відсутність повноцінних шкіл, саботаж із боку проросійського чиновництва, негативний вплив «громадської думки» тощо). Така переконаність є справедливою лише частково, бо є цілий ряд українців, які не хочуть повертатися до мови своїх матерів чи бабусь, і примусове навернення їх до українства фактично нічим не відрізнялося б від більшовицького «железной рукой загоним человечество к счастью!». Отже, прийнятним для обох сторін могло б бути: а) гарантування права і б) забезпечення можливості для російськомовних українців повернутися в лоно втраченої колись ними чи їхніми батьками української мови. Як бачимо, в такій формулі вибір мови для себе і своїх дітей тут зберігається за самою людиною (до речі, із небажання сьогоднішніх батьків переходити в лоно української мовної стихії зовсім не випливає, що цього не захочуть зробити їхні діти; тоді це було б їхнім правом!).

В позиції прихильників законодавчого закріплення режиму двомовності спірним моментом, серед іншого, є підсвідоме прагнення не міняти нічого. Однак, така позиція є очевидно дискримінаційною щодо століттями пригнічуваних українців, які не можуть бути позбавлені права повернути собі позиції, втрачені внаслідок віковічного насильства, і вкорінювати свою культуру й на східних теренах України. На практиці режим двомовності буде трактуватися (і вже трактується!) як право російськомовних громадян нашої країни не вчити українську мову й надалі, що аж ніяк не може відноситися до категорії прав людини. Кожна держава світу так чи інакше передбачає, що її громадяни зобов’язані знати державну мову.

Про це небажання вивчати українську мову треба пам'ятати й тим, хто вважає, що наявність двох державних мов автоматично змусить громадян України вивчати обидві мови (як це робиться, наприклад, у Канаді). За умов сьогоднішньої України ця теза звучить аж надто утопічно. Реальним наслідком проголошення обидвох мов державними була б відмова навчитися і послуговуватися українською мовою на Сході, оскільки російська мова теж державна, і, відповідно, відмова навчатися і послуговуватися російською мовою на Заході, оскільки теж – державною є мова українська. Отож, прагнучи законодавчим закріпленням двомовності залагодити конфлікт, ми тим самим його тільки підсилили б.

Таким чином, обидві сторони передусім повинні відчути, що не всі їхні аргументи мають апріорне значення. Від чогось рано чи пізно доведеться відмовитись. Крім того, не можна не зауважити й інші супутні обставини.

По-перше, наскільки мені відомо, протести щодо мовних трансформацій ідуть в основному з кількох областей на Півдні й «далекому» Сході України. Волинь, а також центральна Україна прийняли зміни з розумінням. Звідси випливає очевидний висновок про неоднакову готовність різних регіонів до темпів реформи, закріплених у чинному Законі про мови, а, значить, і про абсурдність урівнювання таких темпів для всіх регіонів України. Ми справді не можемо ігнорувати історичних обставин заселення, наприклад, Донбасу. І у зв’язку з цим було б цікаво дізнатися щось про мовний режим, приміром, у французькій провінції Ельзас-Лотарінгія, де особливо сильними є «генетичні» впливи німецької культури.

По-друге, не можна не замислитися над тим, чому вживання української мови викликає в російськомовних людей такий великий психологічний бар'єр. Часто говориться про глибинну кореляцію між способом мислення, «душею» людини і мовою, якою вона говорить, про психологічну травму, якої зазнає людина при переході на іншу мову. Все правильно ... однак, ... однак цього недостатньо. Пригадується мені інтерв'ю з колишнім радянським, а тепер ізраїльським актором Михайлом Казаковим. Він розповідав про те, як важко було йому в театрі виголошувати тривалі монологи на малознайомому івриті, однак як хотів він це робити і як захоплено сприймала його спроби ізраїльська публіка. Механізм мотивації тут очевидний.

Однак, уявімо собі, що сталося б, якби цей самий злам доводилось переживати російськомовним акторам донецького театру при переході на мову українську. З одного боку, великий спротив виявив би сам актор, з іншого боку – публіки в театрі стало б іще менше. Отже, порівняно з Ізраїлем, на нашому Сході відсутній механізм національної мотивації. Але не тому, що на Сході не люблять Україну, а, передусім, тому, що там українська мова і українська культура – непрестижна. А фактор престижності психологічно надзвичайно важливий. (Пригадуєте той історичний факт, як непрестижно було колись у Росії розмовляти російською мовою і якою витонченою видавалася мова французька?).

Отже, головна причина психологічного дискомфорту при переході з однієї мови на іншу – «ножиці» престижності. Перейти на престижну мову психологічно легко, тоді як перейти на мову непрестижну, особливо якщо відсутня додаткова національна мотивація, – справа дуже нелегка.

Про це не мають права забувати ні державні чиновники, ні ті національнозахисні кола, які ставлять собі за мету відродження українства. Покладатися лише на закон і фактично занедбати справу підвищення престижності української культури – це недопустиме недбальство і загрозливий стратегічний прорахунок. Маємо це усвідомити якомога скоріше. Ясна річ, шлях через підвищення престижності – довший; до того ж він вимагає більших зусиль. Але цей шлях дає найбільше гарантій незнищенності здобутого.

І нарешті – по-третє. При всіх суперечках довкола державності немов за дужками опиняється державний чиновник. На нього скаржаться всі (під час стихійної дискусії на згаданій уже конференції в Донецьку всі без винятку скарги донеччан чи харків’ян стосувалися волюнтаризму чиновників!), однак винною в усьому стає... українська мова. Ненавидіти починають саме її (або незалежність), а не систему управління, успадковану з часів СРСР. І в цьому, на мій погляд, проявляється той сумний факт, що ми так і не втямили до кінця причини катаклізмів недавнього минулого.

В попередні роки на Сході не помічали величезної кривди, що завдавалася україномовним громадянам, оскільки такі кривди були освячені ідеологічними формулами (злиття націй, неперспективність української мови тощо). Натомість у Галичині злочинність радянської влади, яка порушувала як національні, так і громадянські права людини, стала очевидною. На початку ери Горбачова про іманентну неефективність командно-адміністративної системи, яка не може не порушувати права людини, говорили всі – як на Заході, так і на Сході.

Сьогодні дискусії про командно-адміністративну систему вже не ведуться. Галичина впритул не бачитиме чиновницьких кривд щодо російськомовних громадян України, допоки вони, кривди, освячуватимуться національними (ідеологічними) пріоритетами. Сучасний радянський за своїм вишколом чиновник є для середнього галичанина або українським, коли він відповідає певним ідеологічним вимогам, або антиукраїнським, якщо він такі вимоги порушує. Мене особисто просто вражає отой вибірковий «дальтонізм» зору, коли око перестає вирізняти порушення прав людини, якщо таке порушення комусь вигідне.

То, може, вся справа в якихось негативних рисах галичанства? На жаль, навіть після майже десятиліття кардинальних змін у суспільстві східноукраїнська політична думка демонструє нам рівень толерантності, далеко не вищий за галицький. Відчувши, що Закон про державність української мови перетворюється в руках все-ще-радянського чиновника в шпичасту ломаку, на Сході почали розглядатися довкола, як би роздобути подібну ломаку й собі. І її було знайдено: це – ідея державності російської мови. Але закон – це знову апеляція до того ж все-ще-радянського чиновника! То тепер, коли той чиновник не вимагатиме українізації, він знову стане добрим?! Чи не готуються тепер уже на Сході «законно» не помічати чиновницьких кривд щодо україномовних громадян, допоки вони, кривди, будуть для Сходу вигідні?

Я дивуюся, як може не бачити цього внутрішнього пристосування до хибної системи управління такий відомий правозахисник, як Володимир Маленкович, який активно домагається проголошення російської мови другою державною. Якщо чинний Закон про мови є недосконалим (а він таки вочевидячки недосконалий хоча б тому, що не уточнює механізму введення його в дію; і, зауважте, це типова хиба усіх радянських законів!), то його треба відкоригувати. Але захищатися від недосконалості закону іншим недосконалим законом, який породжуватиме нові порушення прав людини, – це означає продовжувати ланцюг суспільного противленства до безконечності.

Вихід тут один і, як на мене, очевидний: і Схід, і Захід, і Південь, і Північ мають реальну можливість об'єднати свої зусилля для реформи, передусім, системи державного управління, через відсталість і неефективність якої паралізовані економічні реформи. Країна у стані стагнації, а здивовані іноземці розгублено вигукують: «так багато мудрих людей у вас – і така нерозумна система управління!». Зрештою, маємо не тільки шанс. Зрізати дефектну структуру управлінського дерева, що плодоносить порушеннями прав людини, – це наш обов’язок як громадян України.

Зрештою, всі проблеми, які я лише зачепив вище, потребують детального обговорення і уточнення. Я переконаний, що всі нинішні мовні деформації можна вирівняти в рамках відкоригованого Закону про мови, не надаючи російській мові статусу офіційної (державної). Питання тільки, чи справді схочуть у керівних кабінетах вирішити проблему, чи проаналізують цю проблему, нарешті, науково, з залученням відповідних експертів, зокрема психологів, чи просто відсмикнуть руку від того, що пече.

ПРО ЧИСТОТУ ТА ПРОСТОТУ

(лікнепівські міркування на національну тему)

З.П.Антонюк

Досі перед очима випадок, про який почув у всіх деталях кілька місяців тому і який стався влітку цього року у Карпатах з групою киян (науковою експедицією), що складалася з чотирьох осіб: доктора наук (керівника експедиції, білоруса, що живе в Україні п’ять років, – каже, що у референдумі 1 грудня участі не брав, до Києва переїхав із Сибіру, вважає себе справжнім росіянином – бо мати росіянка, а «отец – фактически тоже русский, хотя и цеплялся за свое белорусское происхождение»); двох аспірантів того доктора наук (українців, з вищою освітою, із сіл Київської області, переважно російськомовних, бо українською практично розмовляють тільки приїхавши до батьків у село, поміж собою в інституті практично українською не користуються «через сором'язливість») та молодого шофера, що вже відслужив армію (росіянина, родом з Донбасу, освіта – технікум).

Постійне навертання доктором своїх довгих монологів під час тривалої подорожі машиною на антибандерівську стежку вивело нарешті з рівноваги. Але не двох українців, а найнижчого за соціальним рангом, – у цьому випадку, звичайно, – росіянина. Він зупинив серед дороги машину і рішуче прогнав з неї (може і забрутально?) керівника експедиції, а отже, на той час і свого начальника: «Вылезай! Тебя никто насильно на Украину не притащил. Оскорбляя их, – показуючи на заднє сидіння, де сиділи, зібгавшись у жменьку, аспіранти, – ты оскорбляешь и меня. Ты не смотри, что я чистый русский. Человеком надо быть». До Києва повернулися утрьох, без доктора...

Сама ця сцена може видатися декому навіть унікальною. Але вона унікальна хіба що виконанням, – конкретно тими, а не іншими, персоналіями, – але не відбиттям характеру протікання міжетнічних процесів і, до речі, не тільки в сьогоднішній Україні. Не маю наміру аналізувати усіх аспектів тої сцени, але один підкреслю: росіянин з більш розвиненим почуттям людської гідності закономірно рятує гідність, – і національну і просто людську, тих, що самі, – як він вважає, –до цього ще не доросли. Мабуть, усі ми не доросли, якщо не готові ще по-справжньому звільнитися від безвідповідальності, якщо не готові сповідувати вироблене ще нашими предками цівілізоване, – як на мене, – кредо: «ШАНУЙМОСЯ: МИ ТОГО ВАРТІ!»... Але цю фразу ми згадуємо тільки тоді, коли треба проголосити за чаркою вдалий тост, а випили – знову про все забули....

Мабуть, тому у першу чергу до таких, як ці згадані на початку аспіранти, але не тільки, – бо не в безлюдному, зрештою, просторі ми, – а до всіх, хочеться звернутися: «шануймося!». До всіх, – хто себе відчуває якось причетним до творення українства у сучасній Україні, українства як явища модерного, відкритого й не лукавого, – і звернені ці мої «лікнепівські міркування».

Не буду приховувати, що мене серйозно непокоїть те, що на нашому політичному овиді останнім часом побільшало різних, раніше мало помітних, «героїчно активних», «революційних», «справжніх», «чистих». Побільшало по обидва боки утвореного не сьогодні мовно-етнічного вододілу, який виглядає, – принаймні, його гарячково інтенсивна розбудова вгору, – досить таки штучно. Серед російськомовних громадян є не тільки росіяни, але більшість з них, не виключаючи росіян, хоче незалежності України. Серед україномовних громадян теж є не тільки лишень етнічні українці. Проте, є парадокс, який ігнорують ідеологи української «чистоти»: далеко не всі україномовні, «етнічно чисті» українці психологічно вже готові до державної незалежності, їм давай щось звичне... Можна відвертатися від тих сцен, коли зовсім не «чисті» і зовсім навіть не українці переконують українців «чистих» у необхідності збереження незалежності, але ігнорувати – злочинно. І зовсім не про кількісний бік справи йдеться, а про якісний: дотримання атмосфери довір'я, яка тільки і може зберегти наше суспільство як вільне.

Звичайно, серед українських росіян є прихильники якогось особливого, навіть державного, статусу, якщо не росіян як таких, – що після скасування в Україні в паспортах громадян п’ятої графи втратило під собою грунт, – то принаймні російської мови. Це – безумовно імперський спадок, імперський комплекс, який, до речі, легко переходить (і перейде не без допомоги наших етнічних патріотів) у комплекс скривдженості. І так само навпаки: комплекс скривдженості українців у минулому за допомогою тих таки патріотів переходить у комплекс імперський. Бо дзеркально-імперськими є погляди «чистих» українців, паралізованих комплексом колишньої скривдженості, що хотіли б психологічно законсервувати усіх українців у рамках старих (з імперії) етнічних поглядів і водночас підвищити їх формальний етнічний статус, – у панівний над іншими етносами, – чим і нав’язати нам не політичну, сучасну, відкриту, а все ту ж етнічну (імперську, закриту) модель нації в Україні. І жодного їм діла нема до того, що сучасна нація не етнос і не національність у розумінні нашої звичної з радянського часу п’ятої графи, що це – спільнота обов’язково відкрита, відкрита до діалогу і спроможна таки внести в той діалог щось дуже потрібне і важливе для всіх. Наша простота вперто вважає, що НАША НАЦІЯ має бути закритою, етнічною, і – годі!!! Очевидно, така модель може бути реалізована за допомогою жорстокого насильства. А що буде в результаті? Те, що було: знову п’ята графа, знову радянське лукавство, – тільки вже в рамках суверенної України, – а сама Україна, як держава, не сховається за провінціалізмом етнічного патріотизму, а обов’язково підлягатиме тим закономірностям, які розвалили колишній Радянський Союз.

Усі ж ще пам'ятають, як стара модель відносин між українцями і росіянами в межах 1/6 світу не витримала проби свободою у 1991 році. Вона не те що не дістала сподіваної деким більшості (через спільне минуле, тісні економічні та культурні зв’язки, нарешті – через реальний страх рвати «по живому» тощо), але була дивовижно рішуче відкинута з усвідомленням простої істини, що стара насильна конструкція не може мати майбутнього через бажання жити за іншою, самостійно сформованою, рівноправнішою і цивілізованішою моделлю.

Проте, зробивши той рішучий крок у майбутнє від нестерпного минулого, ми розгубилися. Розгубилася масова, самотня людина – неминучий продукт розпаду тоталітарного суспільства. Саме це й зумовило оті, здавалося, безпричинні та несподівані, наші задкування у звичні з часів імперії етнічні схеми і конструкції міжособистісних відносин. При неминучому за цих обставин зниженні самого рівня етнічного осмислення аж до племінного з відповідним зведенням і «захисних» перегородок, – що і стимулювало зміцнення «ура-патріотів» по обидвох боках штучно споруджуваних етнічних вододілів. Але це – позірне зміцнення. Бо постійні спроби крайніх вивести на серйозний політичний рівень гри етнічну російсько-українську карту в Україні досі успіху не мали. Насправді проблема не у мові чи етнічному походженні, або ж належності (самоідентифікації) конкретної особи, а в психологічному стані розгубленості від ломки старих стереотипів та зв’язаних з ними ціннісних орієнтирів. Це зовсім не означає, що цю дезорієнтовану масову людину не можна в принципі повернути у лукаве патріотичне русло. Це тільки означає, що українське суспільство ще зберігає якийсь запас міцності. Але наскільки цей запас значний, щоб убезпечити взагалі від «етнічного затуманення»? Отже, питання дуже гостро стоїть: якщо усвідомимо усю складність ситуації і будемо правильно діяти, забезпечуючи справжній пріоритет особи, незалежно від її етнічної чи мовної, чи ще якоїсь характеристики, то усяка міжетнічна напруженість просто буде неможливою, – що і заблокує можливість розвитку подій за етнічною (імперською) моделлю. Але що тоді робити етнічним (чи, – як вони себе називають, – національним) поводирям по обидва боки головного вододілу (і неминуче – безлічі дрібніших, як наслідку)?.. Саме тут і причина усіх спекуляцій довкола національного питання в Україні сьогодні.

Масовий менталітет прагне опори, прагне якоїсь стійкішої системи, аніж сьогоднішня перехідна. Він не проти системи координат, зорієнтованої на громадянські цінності, а ми його посилено заманюємо на свій бік, то звичним з минулого соціальним популізмом, то не менш знайомим, – і так само протипоказаним при модернізації, – «п’ятиграфним» етнографічним націоналізмом, кожна із сторін переконуючи його, що це рух у різні спасенні боки. Насправді це рух в одному напрямку: туди, назад, у традиційне суспільство, – бо в які б новації ці два рухи не зодягалися, їхні запозичення завжди будуть формальними, не зачіпаючи самих підвалин існування суспільства як соціуму пасивного, запрограмовано пасивного та тому і завжди провінційного. Саме тому нинішнє зміщення національної орієнтації в бік мовного, традиційного націоналізму, – в противагу громадянській моделі функціювання соціуму, – не може не хвилювати. Міркуєш, до якого рівня простоти може ще опуститися наша рідна простота, щоб абсолютно не помічати у своєму етнічно-патріотичному пориві, що (за М. Вебером) «саме політична спільнота, хоч як штучно організована, надихає віру у спільну етнічну належність».

Я б не хотів, щоб хтось вирішив, що я ставлю знак рівності між сучасним українським суспільством та суспільством традиційним у вузькому значенні слова. Мені тут просто йшлося про зайве застереження проти перетворення на традиційне, проти сповзання в нього, сповзання у страшний провінціалізм зусиллями етнічних патріотів. Бо народ, що не бажає визнавати гідності окремої особи, громадянина, в кінцевому рахунку не зможе, в принципі – не зможе, зорганізуватися як сучасне суспільство навіть за допомогою найдосконалішого юридичного інструментарію. І мало тут допоможе чисто формальне запровадження юридичних схем, вироблених сучасним суспільством Заходу, бо ті схеми просто не запрацюють. Але, щоб суспільство у прагненні модернізації зуміло таки організуватися на цих принципах поважання людської особистості, воно повинно рішуче спочатку подолати старі психологічні координати існування індивіда у соціумі. Вже не кажучи про можливість інтеграції у Європу чи світову спільноту, що без створення сучасного нормального життєздатного суспільства буде швидше ілюстрацією нашої приказки: «дурень думкою радіє».

Далі перейду до вужчої, «інтимнішої» та гострішої розмови.

Мабуть, усі в Україні, принаймні етнічні українці, – сподіваюся, що «чисті» та патріотичні – теж, – знають анекдот про етнічнонаціональні казани із смолою у пеклі. Майже всі ці казани більш або менш ретельно охороняються, щоб їх ніхто не покинув, а український казан – ні. Стоїть собі зовсім без сторожі і жодного руху довкола: бо якщо якийсь із тубільців казана і насмілиться самотужки вибиратися із нього, то йому не дадуть це зробити усі інші, що в казані. Гарантія – повна. Нащо там сторожа? Отак самі себе і стережуть...

Цей анекдотичний образ казана – ями я вважаю дуже влучним для характеристики і стану українського етногенезу, і стану українського менталітету у продовж сторічч: якесь дивовижне обожнювання громадського на шкоду особистому. Не дивлячись на те, що маємо і власну приказку критичного розуму, – «Що громадське, то – чортове», – проте досі перебуває у моноліті ця тисячолітня «громадська брила» нашої свідомості. Гадаю, що саме через освячення своїх групових рудиментів ми ніяк і не покинемо своєї ями, не дивлячись на неймовірно важкі та тривалі зусилля у цьому. («Яму» у даному разі я не збирався виводити з нашої «ямної культури», що існувала в Україні упродовж третього тисячоліття до н.е. як справжній антипод нашої ж «трипільської культури». Вийшло випадково. Це – швидше щось від образу первинної ями – тюрми (саме так у нашому селі називали цю місцеву «сільську камеру попереднього ув’язнення»). Це психологічна яма: яма гуртова, яма з героїчного середньовіччя із ще ранішим дзеркальним відображенням кургану – могили, могили героїв, братської, колективної в основі якої і розташована знову усе та ж ЯМА...).

Ось такі дивні ми споконвічні «ямники», чи, як казав Остап Вишня, – «чухраїнці», що замість братися до раціонального діла, позираємо ліниво довкола та все чухаємо потилицю. Здавен брак раціонального будівельного каменя прагнемо надолужити ірраціональним, чисто героїчним, хоч інтуїтивно і передбачаємо, що він може знову зруйнувати все «до основанья»... Проте, продовжуємо...

Мабуть, не тільки я боюся героїв, особливо «чистих»: вони і заводять до «героїчної ями» з перетворенням «найправильніших героїв» на нових богів, з якої завжди так важно нам вибиратися. Ба, практично існує тільки один шлях – чудо.

Коли чесно, то абсолютна більшість з тих, кому ідея української державності не була, чи не є, чужою, – саме через ту «психологічну яму» у кращому разі налаштована була просто стоїчно чекати чуда. Чудо незалежності таки сталося... Але не стільки завдяки героям, як тому, що імперія мусила розпастися під тягарем власних злочинів, протиріч та проблем, розв’язати яких не змогла. Розпалася на природніші, а тому й потейційно живучіші, – менші структури. Проте ту живучість нових структур треба ще довести, треба перетворити на реальну, – дієвою мобілізацією наявних внутрішніх сил та засобів, – бо автоматизму у суспільних процесах бути не може в принципі. А що ж ми? Замість впертої копіткої раціональної праці далі чекаємо чуда. Чекаємо когось, що все зробить за нас, щоб нове чудо знову могло звершитися. І головне – по стількох роках свободи далі перебуваємо у стані своєрідного «горизонтального» чи групового «самонасильства» ями, коли лікоть сусіда по ямі працює не в напрямку допомоги «співямнику» вибратися з ями, а в напрямку нейтралізації тих конкретних індивідуальних зусиль. Так само діють і підозри на предмет традиційно правильної думки у кожному з «ямників». Виходить, що спокуса фальшивої, але спасенної, як нам здається, соборності ями не дає нам звільнитися внутрішньо. Не дає покинути наше «відвічне МИ», що твориться не сьогоднішнім вільними «Я» та «ТИ», а минулими і майбутніми заздалегідь «правильними МИ». І чому тільки ми так жахливо боїмося вільноствореного, динамічного, рухливого, не лукавого, живого «МИ» єдино і здатного подолати нашу традиційну інтелектуальну лінь та нерішучість?.. Чому досі такий внутрішній страх маємо перед свободою, воліючи далі по-рабськи чванитися сумнівною «хохлацькою хитрістю» та консерватизмом? Чи ж не трагедія, що ми виявилися внутрішньо настільки вже консервативними, що самі собі заблоковуємо усі можливості нормального реагування на реальність, що постійно змінюється, заблоковуємо можливості нормально проявляти саме бажання СПІВПРАЦЮВАННЯ з тою РЕАЛЬНІСТЮ через вироблення раціонального алгоритму. Ні, нам подавай чудо!

Досі тішимо себе своєю винятковістю, своєю казковою працьовитістю, вже не кажучи про «оскомну» похвальбу легко пройти свій шлях повернення в цивілізований світ, швидше навіть за країни Східної Європи. Вже чекали й винагороди за це прискорене повернення, хоч насправді ще до того не дозріли, якщо не розуміємо, що найвищою платою за це буде саме те повернення. Чекали і чекаємо навіть якогось особливого, великого майбутнього. Але чекаємо його не як результату своїх раціональних зусиль у досягненні цього, а знову як якогось чуда. Проте сподіваного чуда розквіту не настало, і не з вини москалів чи американців, а нас самих. Для погамування крові, що б'є у скроні від цих непатріотичних слів, зазначу, що не настало сподіваного швидкого розквіту і Східної Німеччини, хоч вона мала куди більш раціональну підставу, аніж ми: трансформація будь-якого тоталітарного суспільства, мабуть, значно триваліший процесс, що потребує значних витрат як енергії, так і коштів. Але найголовніше – потребує таки часу, щоб встигло сформуватися більш дієздатне, а не пасивне маніловське покоління.

Неухильно, хоч і поволі, таки зникають у нас, як і скрізь, символи радянського часу. Але не зникають з нашої свідомості самі ціннісні структури минулого. І сьогодні, як колись, переважають патерналістські конструкції реальності. До держави звернені постарому усі погляди і претензії як стосовно прискорення реформ, так і сподівання на краще майбутнє. Україну нам хочеться далі бачити і мислити закритою структурою (як, до речі, і Церкву в ній), вперто не розуміючи, що це – та ж сама закритість, що привела до занепаду і розвалу Радянський Союз. Що закритість закладати у підвалини суспільства – рівнозначне закладанню в нього програми загнивання та руху у протилежний від модернізації бік. Лементуємо, наприклад, про крах фундаментальної науки в Україні, але жодних нових ідей та підходів до розв’язання проблеми не пропонуємо і не реалізуємо, сиднем сидимо в очікуванні якогось чуда: то до грудня цього, то грудня наступного року. Важко переживаємо глибоке розчарування від того, що сподівання на нову, «вже нашу», патерналістську державу, яка і зробить все за нас і все для нас, не справдилися, не сповнилися. Але визнаймо таки, що наша модель патерналістської держави особливо оригінальна для кінця XX сторіччя.

Бо не маємо права ігнорувати важких наслідків кавалерійської мовної атаки етнічних патріотів, що на хвилі подій потрапили були до державного керма освітою. Все робилося, звичайно, іменем нової держави і начебто, – в інтерпретації патріотів, – в інтересах учора ще пригніченої української етнічної більшості. Хоча та етнічна більшість, навіть вийшовши з імперського режиму, – коли підходити цивілізовано, – не може в принципі мати якихось спеціальних своїх інтересів, розбіжних з інтересами всього загальноукраїнського соціуму. Отже, з тої атаки вийшла, – і не могла не вийти, – звичайнісінька примітивна проекція добре засвоєної колишньої силової схеми реалізації «класових інтересів як загальнонародних» з відповідними конфронтаційними наслідками. І як показують соціологічні опитування, ця більшовицька мовна атака коштувала українському суспільству різкого скорочення відсотку тих, що готові тепер перевести своїх дітей на україномовний режим у дитячому садочку, школі, інституті. Це суспільне збурення прокотилося фактично всією Україною і досі не може вичерпатися, не дивлячись на зусилля поміркованих українців, бо з’явилися сили, що скористалися «ляпом українських більшовичків» і не тільки свідомо підсичують ситуацію напруги у мовній сфері, але й прагнуть її перевести у ширше, міжетнічне, русло. І якщо колись ту зловісну мовну атаку й можна було ще віднести на рахунок (як кажуть наші сусіди – поляки) романтичного «фіолка» у патріотичних головах, то сьогодні це вже щось інше: свідомий та цілеспрямований підкоп під можливість реалізації самої ідеї незалежної України демократичним шляхом, ідеї України як громадянського суспільства, як цивілізованого суспільства, здатного до самомодернізації. А згаданий «фіолок» вже не романтичний, а патологічний, бо не дає усвідомити простої істини. Що неможливо навіть найбільш несправедливу ситуацію, створену минулим насильством, виправити за допомогою насильства «навпаки», не потрапивши у вічну насильницьку «петлю гістерезису», яка те суспільство не зреформує, а задушить.

Певен, сьогодні ніхто з неупереджених та чесних людей не вважає сучасну ситуацію з українською мовою на значній території України за нормальну, як не вважав її такою і в імперські часи. Тому не може вважатися за нормальне і становище української етнічної більшості взагалі, зокрема у східних та південних областях. Розходження не в цьому, а в конкретному розумінні шляхів подолання: більшовицькому чи демократичному. Коли бути точним, то перший шлях сьогодні усім заказаний, а залишається тільки такий щодо мови: держава з усіма своїми структурами, заповнюючи відповідні вакансії через конкурси, вправі виставляти перед чиновниками і кандидатами в чиновники конкретні мовні вимоги (наприклад, володіння трьома чи десятьма мовами України або іноземними). І це буде цілком демократична професійна вимога демократичної держави. Але, виходячи з принципу доволі скромної ролі держави у сучасному цивілізованому світі, держава, – і українська, – не вправі нав’язувати мовний режим самому суспільству: ні цілому, ні його частині. З цим доведеться рахуватися і всім етнічним патріотам. Проте хочеться, щоб наш романтично-більшовицький стан державотворення чим швидше минав, щоб ми перестали нарешті як посміховисько, товкти патріотичну воду у патріотичній ступі про державу, її розбудову, про інші патріотичні проблеми, не виключаючи й останніх віщувань загибелі української мови та культури в українській державі з вини тої держави, здобрених переконливими цифровими викладками. Не сумніваюся у чесності добраних цифр, проте вважаю доречнішим не вузьке етнічно-патріотичне формулювання проблеми, а ширше: чи задовольняє усе українське суспільство, усе громадянство, стан всеукраїнської національної культури? Не етнічної, а саме національної, і йдеться про все громадянство, а не тільки про етнічних українців. Звичайно, не задовольняє... Але така постановка питання знімає внутрішньонаціональну конфронтаційність з проблеми і сприяє її ефективнішому вирішенню. Отже, йдеться про те, чи здатні ми належним чином осмислити по-новому, по-національному, по-всеукраїнському, а не вузько етнічно, складний процес культуротворення в минулому України і тим розчистити шлях для дальшого його протікання саме в рамках національних як системної цілісності? З боку інших етносів України така готовність спостерігається. В українському етнічному середовищі проблема ще, мабуть, не дозріла... Бо ми давно хворіємо дитинною підміною понять і не любимо формулювати своїх проблем логічно точно, а так – абияк. Та й де там до того формулювання, коли ще навіть немає їх інтуїтивного відчуття. Тому і не збагнемо ніяк, що українська мова тільки тоді зможе стати справді національною, коли обслуговуватиме потреби не лише української етнічної культури, а культури загальнонаціональної. Хочемо національного статусу мови (як у Франції – французької), але не хочемо допустити до створення фізичних умов для цього. Чи ж не диво? І все через свої дитячі «хитрощі» (щоб не вжити адекватнішого слова). Гаразд, а коли ж ми почнемо сприймати свою поліетнічність не як загрозу українській мові, а як національне багатство? Це, мабуть, поза межами можливого для нас...

Отже, питання сьогодні, як завжди, стоїть руба: або ми ще в пелюшках, або вже дозрілі? Якщо в пелюшках, то й залишайтеся там з Богом... Якщо ж заявляєте про зрілість, то це – серйозно. Але доведіть це! А з доведенням у нас давно клопіт: бажаючи довести одне, чомусь доводимо зовсім протилежне... Проте поволі чомусь і вчимося таки. Дуже поволі: і хто – вчиться, а хто вперто не хоче...

Ошпарившись на кавалерійських атаках романтиків, більш реалістично оцінюючи ситуацію, нинішня державна команда приймає цивілізовані, хоч і не завжди ретельно продумані та оптимальні, – заходи з нормалізації становища і переведення колишніх колоніальних міжнаціональних відносин у русло справедливіших, через розробку відповідних державних програм. Але через свій нерозум і неспроможність збагнути, що ми чинимо, ми ті державні програми «з плеча» відкидаємо і в принципі заперечуємо, а тим самим допомагаємо продовжити колоніальний статус також і українського етносу та його мови (якою, наче, так піклуємося, напротивагу державній ворожнечі та байдужості). Ніби п’яно зачаті не розуміємо, що заперечувати за державою право та обов’язок усправедливлення міжнаціональних відносин через відповідні державні програми розвитку є не тільки дурістю, але й аморальністю. Ні, нам подавай обов’язково імперсько-українську модель, іншої наша голова просто не може сприйняти... А на це державні структури, якщо вони не втратили зовсім відчуття реальності та відповідальності за долю свого геополітичного простору, під жодним етнічно-патріотичним тиском ніколи не підуть. Саме це і викликає наше сьогоднішнє масове «патріотичне розчарування» тою державою. «Не нашою», наче.

Ні, держава таки трохи наша. Стане неминуче зовсім нашою, коли нація стане нашою. Але нація українська «ще не наша», тобто, її ще нема. Але найбільшим парадоксом є те, що ми самі собі перегороджуємо шлях до її створення, гальванізуючи старе етнографічне мислення та вартостітворення. Неукраїнцю дуже важко збагнути, чому ми так цупко тримаємося того етнічного, з яким вийшли з імперії із етнічною табличкою на грудях у вигляді п’ятої графи, яка, до речі, не гарантувала ні збереження нас як етносу, ні нашої рівності у правах, а навіть навпаки... Та жодне тавро і не може ставити такої мети: нормальна людина всякий примус сприймає не з гордістю, а з ненавистю, – і якщо зовсім не брати до уваги масових спроб офіційно перелицюватися у престижніше щось, – то реакція людей на тавро етнічне як нормальне явище неминуче породжує у вільних людей сумнів у самій нормі, проте це вже поза рамками моїх зацікавлень.

Життєдайно високий для творення незалежної української політичної нації відсоток «ЗА» на референдумі 1 грудня означав, що це добровільне створення нової спільноти водночас УНЕВАЖНЮЄ усі ті етнічні забобони-таблички. Вже четвертий рік від тої вікопомної події минає, а ми ще міцніше конвульсійно хапаємося за свою етнічну табличку як найдорогоцінніший дарунок імперії, ще й обурюємося, що вона вже недійсна. І второпати ніяк не можемо, чому так мало прихильників імперських етнічних табличок серед інших, менших етносів чи етнічних груп України. Виходить, що вони більш розкуті психологічно, більш дозрілі до цього нового націотворення, аніж ми, основний (чи, як ми любимо підкреслювати – «корінний») етнос. Проте ми і тут готові шукати якусь «нову змову» для «знищення української нації», – лише б не признатися собі, що змова проти нової нації виходить таки від нас самих.

Ні, ми реальною українською державою-нацією все ще не готові стати. Ще не дозріли, коли, маючи повну свободу вибору етнічного, вибору при забезпеченні рівноправ’я незалежно від того етнічного, ми рівноправ’я таки не хочемо насправді, як видно з усього, а хочемо перетворити свою імперську етнічну табличку на засіб побиття та приниження інших. Бо чому тоді так затято дехто з наших (все таки не національних, а етнічних) поводирів відгороджується від осмислення нових реальностей на п’ятому році державної незалежності все тими ж сакраментальними (і лукавими!) п’ятиграфними етнічними табличками? Скажете після того, що ми вже дозріли до національного буття? Це вже не парадокс запізнілого процесу перетворення колоніального етносу у повноправну і повнокровну сучасну націю, а швидше наша важка трагедія.

Чи ж не трагедія, що дуже значна частина українського етносу досі вважає, що українці у сучасному етнічному стані, навіть з масою середньовічних стереотипів, вже становлять націю, становлять монопольно, при повному ігноруванні – у цьому аспекті – усіх інших етносів України. І завжди були нацією, принаймні від Хмельницького. Бо мають спільну назву, зафіксовану і радянською п’ятою графою, мають і любов до України, і теоретично наче не проти української державності, хоч це і слабке дуже обґрунтування... Так, європейці нас вважали нацією за Хмельницького і називали нацією козацькою, хоч обіймала вона не тільки козаків (слово «козак» зовсім не є етнонімом, більше того, козаки становили жалюгідну меншість тої держави-нації), але й міщан та, головно, селян, які взагалі не мали громадянських ознак. Такою була структура тої держави з точки зору тодішніх соціальних станів. Коли подивитися з погляду етнічного, то жоден із тих станів не був одноетнічним, не був і чисто русинським. Те ж саме і з погляду конфесійного. Отже, «славна козацька нація» вже тоді була поліетнічною, поліконфесійною, «не чистою». Але саме тому вона і була нацією, і визнавалася як така Європою. Що й не дивно: так було в усій Західній Європі. І вже тоді було загальновизнаним, до речі, що як соціальні організми (організації), так і популяції завжди гетерогенні. Трагедія тільки, що цього не можуть досі визнати та збагнути ідеологи чистоти міфічної «нації укрів».

Тоді ми були нацією, нехай і середньовічною. Але за кілька сторіч перебування в імперії нас, у найкращому випадку, можна вже назвати тільки квазі-нацією. Перетворилися ми на звичайний етнос. І хоч він не був (ні тоді, ні тепер, ні завтра не буде) етнічно чистим з погляду сьогоднішніх «блюстителів чистоти», він був українським етносом, бо формувався на цій території упродовж сторіч і закріпив свою єдність у своїй свідомості, хоч і складався з різних етнічних груп. Ця свідомість єдності перетривала і фазу своєрідної трибалізації українського (точніше – праукраїнського) етносу, коли на поверхні опинилася ціла мозаїка українських субетносів. Субетноси теж, до речі, завжди етнічно «не чисті». Та й чи може бути в реальному житті ця чистота? Хіба що у вигляді нашої простоти...

Будь-який недержавний етнос, навіть «живучи на своїй території споконвіку», навіть становлячи на ній увесь час чисельну більшість, ніколи не ставав і не стає тотожним з нацією, що заявляє про себе державним усамостійненням цього геополітичного простору, де він переважає абсолютно. І територіально нація рідко охоплює увесь етнічний простір (наш приклад: «хохли» Кубані, «тутешні» Пінсько-Берестейського Полісся та Підляшшя або «русини» західних Карпат). Не заглиблюючись у проблему націогенезу (не ототожнюючи в жоднім випадку його ні з глотогенезом, ні з етногенезом, ні з расогенезом), все ж зазначу, що наше націотворення за Козаччини не дало нам сьогоднішньої української нації, – тоді це була «нація козацька» за назвою козацького фермента, – але коли нащадки запорожців опинилися на Кубані, то той фермент виявився зовсім не ферментом, і кубанські козаки не тільки випали з українського націогенезу, але й в українському етногенезі опинилися на далекому його узбіччі. Навряд чи доречно з’ясовувати тут, чому новий, «шевченківський», етап українського етногенезу, – а саме з Шевченком пов’язане швидке злиття різних річищ нашого етногенезу – русинського, малоруського, черкасько-українського та інших дрібніших – в єдине українське річище, – обминув саме кубанських козаків та поліських «тутешніх». Так само як і з’ясовувати, чому сьогодні, і чому саме у польському Підляшші, «тутешні» швидко долають той рівчак, що їх відділяв від українського етногонічного процесу. Але чи можна взагалі говорити про творення всеохопного річища в етногенетичних процесах, коли за певних обставин у трибалічному розщепленні дрібніші потічки взагалі губляться, без сліду здається, у землі?

Очевидно, що нація етнос не витісняє і не заміняє. Це – не синоніми. Це – різні «зрізи» соціуму і різні фази його існування.

Масова свідомість завжди занурена в етнічне: це – у своїй основі – етнічна свідомість. І етнос як такий реалізується через інтеграцію цілої системи більш або менш споріднених історично субетносів за допомогою своєрідних «добровільних кайданів у серці». Це – закрита (іноді аж до герметичності!) структура. Закрита у своєрідний традиційний захисний «етнічний кокон». У ньому і причина його сили-живучості, і причина слабкості – антиноваційності. Етнос неминуче – більший чи меньший – пасив, він – завжди переважно «учора з поглядом у позавчора». Нація ж реалізується через вільну особистість, особистість, що позбулася етнічного як кайданів, за допомогою індивідуальної громадянської складової свідомості. Нація захисного «кокона» не має. Це – структура відкрита в принципі, активна, динамічна. Вона – завжди «сьогодні з поглядом у завтра».

Але можливості переходу етносу в національну систему координат, можливості утворення самого того «національного зрізу» соціуму, має не кожен етнос і не в кожний історичний період. Щоб етнос міг досягнути національної фази свого існування, потрібна наявність певної кількості елементів соціуму, вільних від «кайданів у серці», вільних від етнічних стереотипів, або здатних їх переосмислювати, здатних своє етнічне походження ставити «не перед, а за возом» , бо тільки так і можна той «віз» націотворення зрушити з місця. Звичайно, в реальній людині важко регулювати ці відносини – «пасив-актив», і я не хотів би вносити сюди якісь міфологічні елементи. Проте, не підлягає жодному сумніву, що «національний черв’ячок» має бути таки досить активним, щоб прогризати захисні етнічні кокони, щоб і могла з’явитися та збільшуватися та життєдайна для існування нації кількість незакомплексованих етнічно громадян.

Свідомість, що опинилася у тривалому пасивному чи загальмованому стані (етнічному) одразу не може позбутися своїх пут: більша чи менша інерція її неминуча. Отже, насправді тільки йдеться про те, щоб ми свідомо не збільшували тої «захисної» інерції бодай безпричинним роздуванням шаровар.

А прихильникам збереження традиційних, «захисних коконів» і в незалежній українській державі з огляду на буцім-то її неукраїнськість, зазначу, що навіть у важких умовах існування етносів у рамках імперій, «закокованість» етносів ніколи не є абсолютною. Багато представників, що не хочуть або не можуть поринути у пасивний стан, покидають свої «етнічні кокони», залишаючись з ними хібащо у формальних зв’язках, стаючи натомість більшою чи меншою оздобою панівного етносу і водночас об’єктом прокльонів – і тільки згодом, переосмисленням усього, і предметом кухонних зітхань та претензій того «корінного» етносу до панівного. Це ілюстрація того, що духовне життя етносу навіть у цьому пасивному стані насправді не обмежується рамками свого, «чисто свого» етносу, хоч більшість і залишається у психологічно самоскованому стані. Тим самим ці «пасивні» етноси завдяки своїм вихідцям – «дисидентам», зберігаючим таки якусь незриму пуповину із своїм етносом, беруть і участь у функціюванні імперського соціуму також і в духовній сфері, але не у вигляді природно інтегрованого елемента загальноімперського етносу, а як його партикулярної підвалини. Проте, коли захисні механізми «коконування» не витримують тиску «інтеграційних сил», етнос як окремішність гине, а його носії через кілька поколінь цілком розчиняються у панівному етносі.

Але коли «захисне коконування» перетворюється у своєрідну суть етносу у недержавній фазі, то і з настанням незалежності «коконування» триває, що стає серйозною загрозою самій можливості перетворення «закоконованого» етносу на повноцінну та повноправну націю, спільно з іншими етнічними групами території. І зламати ці «кайдани в серці», як знаємо з власного досвіду, дуже не просто. На українському грунті маємо навіть дивний парадокс: на відміну від інших етносів, що прожили в Україні вже не одну сотню років, основний етнос із здобуттям незалежності навіть нарощує свою рішучість у збереженні захисного етнічного панциря, абсолютно ігноруючи наслідок цього самогальмування – це не тільки гальмування процесу переходу до національної фази для себе, але й прирікання себе на неминучий занепад духовний. Але дальша провінціалізація загрожує перетворити нас на таких собі європейських екзотичних тубільців. Невже гальванізатори не таких вже безсумнівних етнічних здобутків з шароварної епохи не розуміють зовсім, що сьогодні вже неможливо залишатися на такому допотопному осмисленні нашої культури, неможливо в умовах свободи та вільної взаємодії з іншими етносами? Чи тут просто ілюстрація афоризму: «хто, на що вчиться»?

Але як би не пояснювати дивацтва з нашою «вченістю», не повинно викликати найменшого сумніву, що продовження «українського коконування» ставить, по суті, хрест на самій можливості модернізації цього геополітичного простору, – що не може бути байдужим для наших держав-сусідів, – вибиваючи тим самим і реальний ґрунт з-під самої ідеї незалежної української держави. Безперечно, держава буде противитися такій перспективі, бо покликана репрезентувати інтереси усього цього геополітичного простору, як сукупної спільноти, так і кожного етносу зокрема. У зміцненні тої спільноти держава завжди зацікавлена самою своєю природою. Так, держава дещо може, але не заважаймо їй. Законодавчо та організаційно зняти загрози етнічному рівноправному існуванню етносів у своїх межах сучасна держава може і зобов’язана. Але якщо ми не подолаємо у своїй свідомості рудименти минулого етнічного партикуляризму та нетолерантності, зусилля держави можуть зависнути у повітрі. Бо етнічні перегородки можна усунути тільки спільними зусиллями етносів держави, – кожного зокрема і всіх разом, – які готові створити і постійно поновлювати цей свій добровільний твір – українську політичну націю, творячи сучасне громадянське суспільство. З прикрістю доводиться констатувати, що цей процес суттєво затягується та спотворюється як з вини держави, так і з вини суспільства. І не в останню чергу через неспроможність усвідомити, в чому суть проблеми націотворення. Зокрема, наприкінці XX ст. Видно, що нас зовсім не лякає перспектива дальшого зміцнення у цих умовах етнічного «кокона», що призведе до того, що він просто задушить духовно етнос і від цього його не порятує штучне перейменування на націю.

Звичайно, труднощі із перетворенням етносів на націю завжди і скрізь серйозні, не сумніваймося у цьому. Але завжди вирішальне значення має вибір напрямку та засобів у процесах перетворення. Тому то й не повинно бути жодних ілюзій щодо цих процесів в Україні. Перетворення етносів та етнічних груп в Україні на сучасну політичну громадянську націю може відбуватися тільки спільно і демократично. Тільки консенсусом виробимо спільне самовизначення і нові цілі, що мали б своїм наслідком мобілізацію раніше пасивних етнічних спільнот. Без тіні лукавства. У нашій свідомості має відбутися своєрідна духовна та політична «революція», яка допоможе нам очиститися від вікових «коконових» нашарувань – гальм, щоб ми могли стати політичною спільнотою рівних громадян, громадян, свідомих своїх громадянських, соціальних та політичних прав. Ця найвідповідальніша проблема підняття етнічної свідомості – і в першу чергу української, як найважчої для підняття – до рівня справді національної може бути вирішена тільки через громадянську масову культуру, і тільки культурою можна закріпити і посилити той імпульс творення нової сучасної нації, що так вразив світ 1 грудня 1991 року. Етнічний українець, щоб стати ядром тої нової української нації, має відчути себе справді причетним та відповідальним за всі етноси та етнічні групи України, а не тільки зациклюватися на власному етносі, вважаючи виключно його творцем держави-нації, він має стати справжнім гарантом рівноправності усіх громадян тої держави-нації, незалежно від їхньої належності до будь-якої етнічної групи. Звичайно, до цього треба дозріти, але без цього не забезпечимо реального мозаїчного вживления у загальну канву не тільки вселюдськи насичених та належно переосмислених для національної стадії існування елементів української етнічної культури, але й таких елементів інших етнічних культур України.

Чи ж не очевидним після цього стає, що продовження культивування й сьогодні українського етносу, гальванізація етносу, гальванізація етнічного світобачення набирає рис не тільки антидержавних, але й антинаціональних (при сучасному розумінні нації як спільноти політичної у першу чергу, отже, завжди потенційно переважно поліетнічної). Вже чую і гостре заперечення, мовляв, втіленням української нації є село, а селу політична нація ні до чого. Облишу питання про фактичну і давню (від родового ладу ще) поліетнічність села, бо й так кожному зрозуміло, що сьогоднішня етнічна належність конкретного селянина не означає, що такою ж вона була вчора, чи буде завтра, бо кожен раз реалізується новим поколінням. Для людей, що світ бачать догматично, – це не аргументи. Тому відреагую інакше: селові багато що із модерних духовних та матеріальних здобутків може здаватися «ні до чого», з погляду сьогоднішнього колгоспного менталітету. Це – якщо м’яко. І сьогоднішні українці аж ніяк не вичерпуються селянами. Доречно тут нагадати ще один відомий світові феномен селянської нації: Йєменської, на Аравійському півострові, що тішиться славою одної з найдавніших на Землі хліборобських культур. Її представники, сьогодні використовуючи з успіхом на заробітках, скажімо в Європі, усі досягнення європейської агротехніки та агротехнології, повертаючись додому нічого не запроваджують з того у себе, бо усе те сучасне вважають «від диявола». Підспівувачі теорії «української селянської нації» аж так далеко ще не зайшли, проте рухаються, очевидно, саме в тому напрямі.

Невже не зрозуміло, що при етнічному баченні себе ми не тільки завжди будемо відчувати себе під «несвоєю» державою і не зможемо стати нацією, але й не знайдемо у своїй свідомості навіть місця для ЗАКОНУ, бо його місце там міцно посідатиме середньовічний «пан-звичай», звичаєве право, – скільки б ми не говорили про потребу саме сучасного Закону. Бо простір для Закону, – і не ігноруймо тут досвіду людства, – з’являється тільки з переходом до громадянського суспільства, до громадянського бачення себе в тому суспільстві. І тільки з громадянським баченням себе перестанемо нарешті чухати звично потилицю, слухаючи комуністів чи інших «гражданців», і скрушно думати, як би швидше повертатися «знову на стайню», у стан звичний від століть, – стан «багатостраждального» стоїчно пасивного етносу, що називає себе зп’яна нацією.

І змирімося нарешті з тим, що тими «нечистими», предки яких чи вони самі «виходили за рамки етносу», і створюється таки можливість нам коштом переосмислення свого минулого, ефективніше руйнувати оті старі етнічні, захисні перегородки. Я не за ліквідацію етносів, етнічного взагалі, – це й неможливо, як показав досвід імперій, – а за переосмислення, яке вело б до добровільної справжньої рівноправності в мозаїчності, без страху бути насильно знищеним чи асимільованим. Тільки переосмисленням історії етносу у всіх його проявах можна добровільно і виробити спільно з іншими етнічними групами основи нашої спільної моралі і прищепити наступним поколінням прагнення досягнення без лукавства тих громадянських чеснот, які мають виражати наш новий мозаїчний, справді сучасно-національний, а не партикулярно-етнічний, характер. Нова нація завжди потребує духовної мети і створення для цього відповідних умов забезпечення розвитку та оновлення її своєрідної культурної спадщини та такого ж плюралістичного бачення довколишнього світу і себе рівноправним у цьому світі. Наші зусилля з релігійним самовизначенням переконують, що починати, мабуть, треба не з етнорелігійного самовизначення, а із закріплення та розвитку у цивілізованому руслі самовизначення громадянського, – щоб закласти міцні підвалини вступу до цивілізованого світу націй, і вже в тих тривких координатах вирішити й релігійні свої проблеми. Та й референдум 1 грудня відбувався не за етнічним чи релігійним принципом, а за громадянським.

Сьогодні «усі усим» розчаровані. Проте, це – не причина для відчаю. Нехай нас не дивує, що розчарування – конче потрібний етап руйнування тоталітарних структур свідомості. То не робімо з того жодної трагедії, хоч цей процес розпаду і породжує у дуже багатьох людей своєрідний невроз національної та соціальної неспроможності, а звідси – і бажання самоізоляції, прояви бундючності та пихи. Бо наявність цього «негативу» краху патерналізму у суспільній свідомості, нашого розчарування усім, – означає, що паралельно має відбуватися, і відбувається таки, – щоб там що, – вивільнення енергії для праці, для свободи, енергії розкутості у наших спілкуваннях та оцінках. Єдина прикрість лише в тому, що цей процес вивільнення суспільної енергії поступу та оновлення нашого суспільства ще досі надто слабкий.

Звичайно, дуже важко миритися з тим, що так неймовірно повільно все міняється в нашій державі. Але спробуймо таки подолати свою дохристиянську традицію пошуку наших бід «на стороні» і шукати чесно причину всього в собі. Розумію, що пекельно не хочеться це робити. Іноді просто звична лінь, але треба. Адже ми абстрактно кричимо про розбудову уявної української держави, але основна маса нас продовжує мислити категоріями етнографічними, а не державними. Коли фігурально, то в середньому кожні три з чотирьох громадян сьогоднішньої України – українці. Але має мислення «в державних категоріях» заледве один з поміж тих трьох українців, та й той переважно російськомовний. Слава Богу, що хоч той четвертий з чотирьох, – не українець, – і дарма що не україномовний, проте, як правило, – «з державним мисленням»... А що ж ті, україномовні в основному, –двоє з чотирьох? Недавно я бачив таких двох, їхали з Михайлівської площі фунікулером униз і вголос обурювалися, що їм, бачите, пропонують, як офіцерам запасу, присягнути на вірність українській державі. Категорично відмовилися: нащо присягати Україні, адже вони вже присягали раз, присягали СРСР; а якщо завтра оголосить незалежність Київська область, то теж приймай присягу? А «такого ... їм!». Отже, присяги Україні таки не прийняли, хоч і україномовні українці. Повірте, коли спостерігаєш таких україномовних українців, то бере такий сором, що хоч крізь землю провалися. Вже б краще були, скажімо, якимись «самоїдомовними» або зовсім німими, – хоч добре вгодована пика з водянистими очима все одно зраджує... Розумієш, що не всі українці такі, але все одно дуже гидко... Коли приходиш до тями після таких «зустрічей», а тверезість знову бере гору, усвідомлюєш з прикристю, що інших українців ми мати не будемо, працюймо з тими, що є в реальному житті, а не створені нашою романтичною фантазією.

Ну, то хто ж нам сьогодні винен? Не повертаючи звично голову у вчора, скажімо про сьогодні. Чому ми на п’ятому році державної незалежності такі задерев’янілі і мозком і душею? Ми – україномовні українці... Але кат із ними, тими двома, позбавленими людської гідності. Бо це тільки один аспект проблеми. Не може не дивувати нормальних людей те, що майже всі ми з «патріотичних» міркувань не тільки заплющуємо на них, – отих двох, – очі, але й замазуємо таке, прагнемо виправдати... Так само дивує й те, що замість того, щоб співпрацювати раціонально з державою та з усіма «не чистими» в тій державі, замість того, щоб узалежнювати ту державу від себе розбудовою громадянського суспільства (це – сьогоднішній, цивілізований тип демократичної держави) етнічний патріот робить все, щоб громадянського суспільства не можна було створити і водночас стає у позу радянського прокурора з провінції: «чому держава не така, як нам уявлялося?». Хоч прокурор мусив би спитати себе спочатку: «але як вона може бути «така», якщо в нашій уяві держава зовсім не «я» і не «ми» сьогодні, а якесь «зверхнє начальство», «варяги для управління нами», поза часом і простором? Так само поза часом та простором уявляється нам і український етнос. А якесь поєднальне узгодження цих двох категорій наша свідомість апріорі вважає неможливим інакше, як через підміну однієї іншою. «Воістину, чому нам обов’язково подавай рабство, – якщо не зовнішнє, то хоч внутрішнє?»

Звідси дуже невтішний висновок: коли не збільшиться суттєво кількість державнозорієнтованих українців за рахунок етнозорієнтованих, то українська держава ніколи не стане повноцінною, а залишатиметься такою собі квазі-державою над унікальним за впертістю етносом, що ніяк не хоче покинути середньовічний «кокон», сприймаючи його навічно вмурованим за допомогою п’ятої графи у євроазійський моноліт, що простягнувся від Курил до Карпат або ще далі (значить, знову невдовзі стане «Хохландією» – у термінології тих двох україномовних українців з Михайлівської площі – бо вони справді готові докласти старань, щоб це євразійське простягання не перервалося). Виходить, що воно може перерватися зусиллями саме «не чистих»... Чи не парадокс?..

Зрозуміймо нарешті всю абсурдність свого етнографічного зациклення у пошуках опори існування сьогоднішнього соціуму як модерного (не можу ніяк позбутися припущення: а якщо нашим етнічним патріотам той модернізм насправді до одного місця, або ще гірше – він для них «від диявола»?) у якійсь уявній святості етнографічних цінностей з минулого, усіх, без будь-якого критичного ціннісного осмислення їх у нових, державних, умовах, розраховуючи зробити з їх «незаперечної святості» в односторонньому порядку фундамент абстрактно української держави. Може, нам краще рухатися не в «учора», а «у завтра»? Фундаментом у цьому випадку оновлення нашого життя (і морального – у першу чергу!) можуть стати лише ті цінності, що відкриті водночас для живого огляду і сприймання всіми, і які відкриті водночас для сприймання загальнолюдських ідей, а свій справжній сенс виявляють саме у їхньому контексті. І тільки такі цінності мають консолідуючий потенціал, чи то в рамках держави-нації, чи то світової спільноти. Тільки вони і можуть прислужитися справі суспільних перетворень сьогодні. Але ми ніяк не спроможемося перейти до цих цивілізованих сучасних координат, досі борсаючись у координатах середньовіччя, координатах етнографії. І це не може не вражати. Припускаю, що може не сподобатися стосування до нас слів В.Розанова про росіян. Але оскільки ми всі з колишньої імперії, як її продукти, незалежно від того, що ми про себе думаємо, – є «трохи росіяни», то й поставмося до них тверезо і спокійно: «росіянин завжди мріє і рухається єдиною думкою: як би ухилитися від праці». Схожі висловлення є і в не дуже шанованого нами через його українофобські комплекси Максима Горького. І якщо справді такі характеристики стосовно нас самих нам не подобаються, то ділом, впертою та раціональною працею заперечуймо слушність цих слів щодо себе, але не міфами про неймовірну українську працьовитість. Міфами не змінимо і очевидного та незаперечного почуття в нас нижчевартості та безпорадності, особливо за нових та незнайомих ситуацій, що породжується нашою нездатністю раціоналізувати ті поточні процеси, у яких опиняємося, нашою мало не фатальною неспроможністю виробляти раціональні процедури вирішення виниклих проблем. Нашою переважною реакцією на посталу ситуацію є не природна диференціація різних позицій та підходів у своєму середовищі, породжених різними мотивами, інтересами та природою різноманітних факторів соціальних (без чого неможлива ані стабільна партнерська взаємодія, ані вироблення умов та форм компромісу, ані опрацювання раціональної процедури освоєння мінливої від природи ситуації взагалі за допомогою доволі гнучких інтелектуальних засобів), а якась отарна звичка збиватися докупи і надокучливе жонглювання звичними загальними лозунгами та заклинаннями. І навіть якось байдуже нам, чи ці лозунги та заклинання допомагають щось досягнути на практиці, – головним нам видається досягнення враження про свій моноліт. Дивлячись на нас збоку, дуже важко збагнути, чому досі ми вперто так уникаємо осмислення сучасного як свого, так і світового матеріалу, обмежуючись абстрактними вправами над минулим із загальниковими зразковими відповідями (наче із своєрідного «короткого курсу»), відносячи у минуле і всю складність своїх екзистенціальних проблем. Ми наче сьогодні, але все ж учора. Ми зациклені на минулому настільки, що сподіваємося від світу винагороди бодай за те, що натерпілися у минулому, за те, що нещасні. А коли ж станемо горді, горді за свободу, горді своєю раціональною та цілеспрямованою працею? Що, можливо, таке нам не підходить? Але ж жевріє у нас надія на те, що колись таки спроможемося закласти у свої взаємини цивілізовані принципи: вона й тримає нас.

Зворотним боком притаманної нам віри в чудо є сьогоднішнє відчуття катастрофізму, що вразило багатьох... І справді, сьогодні знову можна спостерігати добре пам'ятний колишній ворожий оскал на українську мову, як і колись, в імперські часи, але вже із додатковим звинуваченням у державній українській насильницькій асиміляції, хоч насправді становище української мови як другорядної та «неперспективної» з того часу мало в чому змінилося. Це – з одного боку. З іншого – розкручування ксенофобських реакцій на це явище етнічними українськими патріотами в інших регіонах, яких паралізував комплекс нижчевартості, але які хотіли б, використовуючи це негативне тло, стати національно-державною елітою у державі тільки на підставі своєї етнічної належності та вміння козиряти своєю крикливою патріотичністю (дзеркальне відображення колишньої російської моделі, але у гіршому виконанні).

Але не розробляймо тему уявного катастрофізму, пасивності, а стимулюймо творчу активність, звільнення суспільної енергії, і цей оскал зникне, як і самонавіяне почуття катастрофи. Краще протиставмо цьому катастрофізмові та оскалові тривкість, незворотність соціальних змін, що можна забезпечити тільки реальним переведенням притаманного нам специфічного творчого імпульсу (і – який – є, щоб там не казали про недолугих хохлів) суспільних змін у конкретні інституційні форми, тобто коштом зміцнення демократичних інститутів і процедур, зміцнення соціальної диференціації, устабілізованої серйозним збільшенням символічних посередників між різними групами в суспільстві, ініціюванням та підтримкою усіх тих груп. При такому варіанті розвитку, – як свідчить досвід, здобутий країнами Східної Азії, наприклад, – навіть відсутність власних розвинених національних еліт (а це здавен є нашою ахілесовою п’ятою) не стає вже на перешкоді модернізації суспільства. Контекстом модернізації у цьому випадку служить вже усе світове співтовариство з його внутрішнім розподілом функцій та потоків наукових відкриттів, технологічних розробок та культурних явищ. Такий процес змін за своїм змістом неухильно набуває на наших очах планетарного характеру з новим цивілізованим наповненням змісту національних спільнот та взаємин між ними. І не біймося стати самостійно-ініціативними у цьому планетарному процесі.

На закінчення ще більше пом'якшу початковий дуже «приперчений» текст. Бо все ж слава Богу, що попри всі наші дивовижні зигзаги з реальним формуванням нашого національного комплексу, ми десь тім'ям таки відчуваємо моральнісну неповноцінність ідей старого національного ізоляціонізму (які неминуче потягнули б нас у темряву середньовіччя) і, як цивілізовані, вже збагнули принципову продуктивність ідей відкритості та свободи. Бо лише справді вільна людина здатна внести гуманістичну збалансованість та розмірність до хаосу стихій, випрацьовуючи усвідомлення власної відповідальності і перед родиною, і перед країною, не виступаючи у ролі прокурора щодо держави, а в ролі діяльного повноправного і свідомого громадянина тої держави.

Мабуть не один тільки я пам'ятаю доленосні заклики «до єдності» п’ятирічної давності. І єдність та була, здавалося всупереч усьому. Була ефективною (згадаймо хоча б референдум 1 грудня) саме через демократичну процедуру вироблення її підвалин. Сьогодні лунають заклики «до об'єднання» на готовому вже наче «ґрунті наших ідеалів та наших святинь». Отже, вже не йдеться про єдність суспільства, а про щось вужче. І це завуження спектру відчувається. Певен, що це свідоме завуження: мовляв, до «чужаків» нам діла нема... Чому ж така простакувата нехіть ШАНУВАТИСЯ? Мабуть ніхто, хто проголосував на референдумі єдності «ЗА», не проти і тіснішого об'єднання, проте основою його мала б бути істина, правда, що не протиставляються нашим «святиням», а становлять їх моральнісний фундамент. Саме від взаємодовір’я, від чіткого розуміння усієї проблеми, від усвідомлення, що тільки прогнавши лукавство з наших взаємин назовсім, ми й досягнемо остаточного успіху у перебудові нашої свідомості на потребі шануватися, перебудови на засадах терпимості, відкритості та плюралізму, засадах, що панують у спільноті цивілізованих держав. То невже ми цього не варті? Мабуть, десь на рівні підсвідомості, коли розмовляємо без лукавства, розуміємо, що коли шануватися, то антиподом індивідуальності є зовсім не спільнота як така, у тому числі і етнічна спільнота, – а насправді нетолерантність, нетерпимість, замкненість чи закритість, відсталість.

По-доброму, зрозуміймо нарешті, що нерозумно сьогодні ще продовжувати уявляти собі, що «наша хата скраю», що наш найбільший ворог десь поруч, а не ми самі, що наше життя кимось накинуте нам іззовні, що всяка влада (як учив нас марксизм) тримається тільки силою, терором, а не забезпечується, –та й захищається так само, – мільярдами наших щоденних свідомих чи неусвідомлених реакцій – у дії чи бездії – кожного з нас поза будь-яким узгодженням з намірами, скажімо, парламенту чи президента. Усвідомити це – куди важливіше, аніж продовжувати складати розпачливі звинувачення на адресу усіх «НЕ НАС», чи писати нові проекти абстрактного реформування – об’єднання – нашого суспільства. Усвідомимо нарешті очевидне, що бажаючи шануватися, треба таки братися до раціонального діла, яке і об'єднає нас, і навчить поваги. Починаймо! Починаймо із себе. З плюралізму. З толерантності. З громадянської мужності «проти течії». З людської гідності. З гідності кожного громадянина, а не тільки етнічного чи «чистого» українця. Бо думати, що можна якось щось досягти сьогодні при ігноруванні цього всього – простота. Чиста простота.

То ж «ШАНУЙМОСЯ». І щоб ми стали того ВАРТІ!..

ГРОМАДЯНСТВО: МНОЖИНА ЧИ ПОРОЖНИНА?

О.Ю. Вінников

Невсипущими зусиллями деяких громадян в політичному житті України постало питання про подвійне громадянство з Росією. Політичні пристрасті є особистим правом кожної людини, проте наразі йдеться лише про пошану до законів формальної логіки. Обмаль питань, аж так суперечних законові тотожності, тобто ознакам рефлексивності, симетричності і нетранзитивності.

Чому треба шанувати цей закон? Аби знати, хто є хто.

Зазвичай, за громадянство вважають політичний та правний зв’язок особи і держави, не обмежений тереновою юрисдикцією. Держава гарантує захист прав певної множини осіб, які навіть мешкають поза межами цієї держави – саме у тому й полягає зміст громадянства, тобто стану, який відокремлює «citizens» (правна позатеренова належність до держави) від «nationals» (осіб під тереновою юрисдикцією). З огляду на міжнародні пакти з прав людини, ті держави, що їх ратифікували, повинні забезпечувати відповідні права для всіх осіб, що перебувають на їх терені. Приватним правом їх громадян є хіба сукупність політичних прав (доступ до війська, державної служби абощо); вільний приїзд і, зазвичай, виїзд; окремий режим юрисдикції (дипломатичний захист, правова допомога, межі кримінальної і цивільної юрисдикції тощо). Отже, питання щодо громадянства, зокрема множинного прямо не стосуються прав людини як таких.

Розбіжності законодавств окремих держав спричинюють появу осіб, які мають підстави громадянства кількох держав або не мають їх у жодній. Спроби накинути усім державам якусь єдину підставу набутку громадянства (народження на терені держави чи походження від бодай одного батька-громадянина) виявилися невдалі, тому світова практика сприяє саме обопільним угодам держав запобігати безгромадянству чи множинному громадянству через народження чи шлюб.

Безгромадянство перешкоджає міждержавним зносинам, але до того (і то головне стосовно прав людини) позбавляє цю особу цілої правоздатности в кожній державі. Угоди запобігти цьому станові бажані, та ніяк накидати державам обов’язок надавати чи позбавляти громадянства. Питання щодо громадянства надалі регулюватимуться не міжнародними пактами, але міждержавними угодами. Безгромадянство усувають відтворенням громадянства (спрощеною натуралізацією) або звичайною натуралізацією, завдяки участі особи у виборах, війську чи державній службі. Зрозуміло, саме стан безгромадянства може стати небезпечним для прав людини.

Множинне громадянство – далеко складніше питання. Його прибічники з різних причин припускаються логічних помилок.

Лише декілька міжнародних конвенцій стосуються множинного громадянства (Гаагська 1930 p., Європейська з 06.05.1963 p.); загалом цей стан регулюють міждержавні угоди, що сприятимуть швидшій натуралізації осіб, які мають підстави до громадянства в цих державах. Але треба затямити собі, що жодна особа, яка обере громадянство, не набуде стану громадянина в жодній країні, але лише втратить той стан в іншій. Тож право вибору громадянства (оптація) в одній державі як таке обмежує право вибору стану громадянина в іншій.

Власне, множинне громадянство не надається до контролю: кожна держава має суверенне право укладати будь-скільки угод про подвійне громадянство з третіми країнами, тож громадянин однієї держави завше може стати громадянином третьої завдяки громадянству в другій: a=b, b=c, а=с. Уявним співгромадянам Росії та України це загрожує громадянством десь у квітучому Таджикистані або Казахстані (а відтак і військовою службою). Проте громадяни держави «с» можуть аніяк не прагнути набути стан громадян держави «а».

Множинне громадянство не має обопільної природи. Навіть попри міркування законодавців однієї країни (звичайними ж є: ушкодити суверенітет іншої держави, зберегти вплив на колишні колонії, загострити міжнародний стан), держави не уникнуть суперечок щодо першості своїх прав та обов’язків. Адже їм не байдуже, a*b чи b*a, тобто кому першому одержувати податки, голоси виборців, захисників військового чи (така дрібничка!) олімпійського прапору. Стан множинного громадянства не може бути водночас симетричним (навряд чи буде громадянин служити у війську чи стрибати на Олімпійських іграх не раз, і то за кілька держав). Так саме треті держави не видадуть злочинців кільком державам. Але вони можуть надавати громадянам різних держав різний правовий статус на своєму терені і вправно цим маніпулювати, обираючи вигідніше собі громадянство особи. З точки зору логіки, множинне громадянство не є симетричним.

До того воно не є рефлексивним, тобто порушує навіть таку первісну умову, що а=а. Громадянин України стає водночас негромадянином України. Як це можливо? Простісінько! Подвійний громадянин може або користатися правами в обох державах, або уникати обов’язків в обох водночас – прикладів уникнення кримінальної відповідальности чи військової служби задосить вже зараз. Суперечки такого роду потребують дипломатичного захисту, бо кожна держава може посилатися на те, що це ж її громадянин. Такі суперечки взагалі нерозв’язні або надаються до розв’язання за певною ознакою. Практика відносить до них: осідок (звичайний, якщо така особа мешкає в третій державі); місце фактичного виконання громадянських прав та обов’язків; мова (яка знахідка для n-мовних!); попередній дипломатичний захист з боку якоїсь держави; нерухомість в певній державі. Теоретично кожна держава може захищати цих осіб одна проти одної, але посилання на «міжнародний захист» недоречні. Які міжнародні арбітражні органи розглядатимуть позови подружжя, яке розлучається, але на своє безголів’я має нерухомість у різних країнах чи – боронь Боже! – різномовне? Будьте певні, і самі держави, що вже довели здирницькі звички, і чимало їх достойних громадян скористаються з логічної помилки, нібито громадянин може бути водночас не громадянином.

Але завжди існуватиме і «порожня множина» громадян, тобто осіб, які фактично не є громадянами жодної держави. Всіляких шахраїв ми згадали, а зараз час згадати тих, хто сподівався мати дві пенсії, проте цілком імовірно дістане дулі від обох держав. Тільки подавати позови до Гааги їм грошей забракне.

Всі згадані ознаки накидають думку, що метою кампанії за множинне громадянство є відтворення впорядкованої множини, складники якої розташовані за певною чергою і не подібні до себе. Громадянство різної якості мають громадяни «суб'єктів федерацій» і несамоврядних теренів (яким і була досі УРСР).

Нарешті, нагадаємо, до якої множини належать такі держави, що офіційно обстоювали доктрину множинного громадянства для всіх n-ців і n-мовних: Німеччина (закон про громадянство від 26.05.1913 p., дещо обмежений Конституцією 1949 p.); Іспанія (не обмежено навіть Конституцією 1978 р.) та Ізраїль (чинна Конституція). Поєднує їх те, що під час дії відповідних законів ці держави визнавалися міжнародним співтовариством як такі, що застосовують расову чи національну дискримінацію.

Для тих, кого переконує не логіка, але авторитет, нагадаю вираз одного авторитета (щоправда, з логіки в атестаті мав «4» бали): КРАЩЕ МЕНШЕ (ГРОМАДЯНСТВО), АЛЕ КРАЩЕ. Обирати громадянство – право кожної людини, але обирати громадянство, а не непевну пастку.

ВІДОКРЕМЛЕННЯ ЧИ РОЗВИТОК ДЕМОКРАТІЇ?

(Як захистити права меншин)

Метта Спенсер

Те, що демократія та націоналістичні кампанії, націлені на досягнення незалежності, набирають сили одночасно, годі вважати випадковим збігом, бо політична слабкість меншин є основною вадою нинішніх підходів до існуючої демократії. З утвердженням демократії у все нових країнах прихильники відокремлення закликають до «самовизначення» чи досягнення суверенної державності.

Історія свідчить, що практично в усіх випадках відокремлення обвертається катастрофами. За час, що минув від закінчення другої світової війни, у війнах, викликаних розділами Кореї, Палестини, Індії та В'єтнаму, загинуло понад 13 млн. осіб. Кожен раз, коли відбувається розділення країни, вибухають війни, лінії розділення проходять через сім'ї та домівки; мільйони людей стають біженцями, внутрішні конфлікти перетворюються у постійні міжнародні конфлікти, а меншини, що опиняються у виниклих в результаті розділення нових державах, піддаються навіть жорстокішим гонінням, ніж це було до розділення.

Думка про те, що національні держави повинні мати своєю основою окремі, відмінні одна від одної етнічні спільноти, вперше як ідеал була висунута Леніним та Вудро Вільсоном. В колишні епохи етнічна однорідність була притаманна ізольованим варварським суспільствам, а не розвиненим цивілізаціям, яким притаманна поліетнічність. Крім того, ідеал висунутий Леніним та Вільсоном не піддається практичній реалізації, оскільки тільки 10 чи 15 відсотків існуючих держав етнічно однорідні . Кордони зрідка можна провести так, що розділення призведе до створення двох етносів однорідних нових держав, – бо в кожній з них буде значний відсоток меншин.

Проте меншини продовжують вимагати «самовизначення» – і вимагають з очевидних причин. Демократія – «правління більшості» – не може задовольнити меншість. За найсприятливіших обставин всі громадяни коли-небудь опиняються у меншості з того чи іншого питання, так би мовити, – по черзі. Але деякі культурні групи утворюють постійні меншини і не можуть сподіватися, що коли-небудь здобудуть політичну перемогу. Наприклад, одна з них може бути настільки розпорошеною, розчиненою серед населення, що не може навіть обрати свого депутата. Інша меншина може бути сконцентрована на якійсь території чи в межах адміністративної одиниці, де становить місцеву більшість, у цьому випадку члени тої меншості схильні розглядати відокремлення як вирішення своїх проблем, бо відокремлення вмить перетворить їх з постійної меншини в постійну більшість, що матиме політичні переваги з усіх питань. Негативні ж наслідки відокремлення можна помітити тільки пізніше.

Необхідні нові методи захисту прав меншин, методи, що не залежать од відокремлення.

Я пропоную розглядати три практичні кроки, які слід зробити «пакетом» для того, щоб максимально сприяти благові меншості. Це: створення нетериторіальних виборчих округів; здійснення прямої демократії через референдуми; зважене голосування в залежності від інтенсивності відданої людьми переваги.

Нетериторіальні виборчі округи. В демократичних державах підрахунок голосів звичайно проводять за географічними округами, що мають однакову чисельність населення, хоча й бувають тут винятки. У канадській провінції Онтаріо, де я живу, перед кожними виборами з домівки в домівку ходять спеціальні «лічильники» чи «реєстратори», що питають, чи є виборець католиком, протестантом чи сповідує іншу якусь релігію. Якщо я кажу, що я католичка, податки з моєї власності йдуть на утримання католицької школи, і я спільно з іншими католиками беру участь у виборах до її опікунської ради.

Тепер планується здійснити схожу виборчу реформу, яка зарезервує у парламенті місця для представників індіян, пропорційно до їх чисельності та питомої ваги у загальній кількості населення, тобто приблизно 2%. Індіянці розпорошені по країні, а тому не можуть обрати своїх представників до парламенту за існуючої системи територіальних округів.

Наша мета – дозволити групам утворювати виборчі округи, що визначаються не територіально, а добровільною згодою членів групи, незалежно від тої основи, на якій ця група створюється. У багатьох випадках такі округи будуть формуватися за національною чи етнічною основою, але коли в людей з’явиться цікавість до ідентифікації з іншою групою (наприклад, з профспілками, релігійною общиною, реформаційним рухом чи вегетаріанцями), вони зможуть утворити новий виборчий округ та зареєструватися у відповідності із своїми новими інтересами. Число депутатів, обраних кожною з таких груп буде визначатися числом виборців, зареєстрованих в якості членів даної групи. Така система зменшить важливість територіальних кордонів. Групи здобудуть політичне представництво незалежно від того, де живуть їх члени, хоча проблеми місцевого значення будуть приковувати увагу переважно громадян, що живуть у конкретній місцевості.

Пряма демократія. З’їзди депутатів, парламенти чи інші законодавчі збори, в яких обрані представники будуть виражати інтереси описаних вище округів чи виборчих колегій, завжди будуть потрібні. Однак справжня демократія дає громадянам можливість брати участь у прийнятті рішень безпосередньо, а не тільки через своїх представників. Власне, кожному виборчому округові має бути надане гарантоване право виносити на регулярні референдуми, скажімо, по одній пропозиції. Деінде референдуми практикуються давно (наприклад, у Швейцарії та Каліфорнії), а політичні рішення, прийняті на референдумах, мабуть, не гірші за політичні рішення, прийняті іншим чином. Проте існує одна проблема: пропозиції, що виносяться на реферерендум, можуть суперечити іншим рішенцям. Для уникнення цього необхідно, щоб виборні представники та різні політичні партії брали участь у формулюванні пропозицій та забезпечували цілісність комбінацій пропозицій, що виносяться на референдуми. На референдумах приймаються не всі рішення; законом є в ім’я забезпечення прав меншин кожна виборча колегія, достатньо чисельна для того, щоб мати право обирати принаймні одного депутата, повинна мати право щорічно виносити на референдум одну пропозицію. Партії чи групи, засновані на якихось спільних інтересах, можуть вести агітацію за чи проти цих пропозицій. Якщо, наприклад, є 20 нетериторіальних округів чи виборчих колегій, то на кожен референдум буде виноситися по 20 пропозицій.

Зважене голосування. В умовах демократії всі виборці мають однакову рівну владу приймати політичні рішення, але виборці не намагаються впливати на всі рішення однаково. Звичайно кожен громадянин бажає зробити вплив на рішення, що стосується його самого, і спокійно передає іншим право вирішувати питання, які не становлять для нього інтересу. Система зваженого голосування робить це природне бажання здійсненнішим. На описаному вище щорічному референдумі кожному виборцю дається 20 голосів, тобто кожен може проголосувати за чи проти кожної з 20 винесених на референдум пропозицій. Але при системі зваженого голосування виборець може «витратити» наявні в нього голоси по-різному, розподіливши їх між різними пропозиціями на свій розсуд. Хтось віддасть усі 20 голосів за одну, найважливішу для нього пропозицію. Хтось може віддати по 10 голосів за дві пропозиції. Хтось – по 5 голосів за дві пропозиції, 9 голосів – за третю пропозицію, 1 голос – за четверту, і не голосувати з решти 16 пропозицій. А хтось може подати по одному голосу за кожну з 20 пропозицій.

Результатом такої системи є те, що всі громадяни отримують більший вплив на вирішення важливих для них проблем. Більше того, часто рішення будуть прийматися невеликою кількістю виборців, що найбільш зацікавлені в тому чи іншому питанні. Такий порядок особливо буде подобатися меншинам. В існуючих демократичних системах голоси, подані представниками меншини з важливих для неї проблем, перекриваються голосами людей, що байдужі до цієї проблеми або голосують навмання.

Пропонована система егалітарна. Вона наділяє усіх виборців однаковою владою. Крім того, вона дає суцільний, загальний виграш, вигідна кожному і нікому не завдає шкоди. При цій системі меншини іноді будуть отримувати політичні перемоги, – принаймні тоді, коли більшість не виступає проти бажаних для меншини рішень. Більшість буде задоволена таким результатом тому, що, коли б цей результат був неприйнятним для більшості, вона використала б більше голосів і блокувала б неприйнятне рішення. Завдяки зваженому голосуванню політичну силу здобудуть не тільки меншини, але й усі інші громадяни. Кожен дістає можливість впливу на найважливіші для нього особисто рішення, дозволивши іншим вчинити те ж саме. Піднесення націоналізму в усьому світі може бути тимчасовим, цілком можливо, в майбутньому інші колективні ідентифікації стануть важливішими для людей. Проте сьогодні націоналізм можна розглядати як домагання політичного впливу такого типу, який можна втілити при нинішніх формах демократії. Ці вимоги повинні задовольнятися за допомогою руху за відокремлення чи якимсь іншим шляхом. Те, що запропоновано вище, – це система, яка здатна задовольнити бажання, що живлять націоналістичні сецесійні рухи без сецесій – система, яка допоможе зберегти існуючі політичні спільноти, зміцнить політичні права усіх громадян, а не тільки націоналістів, і надасть можливість для виникнення та формування інших форм колективної ідентичності в міру їх визрівання.

Демократія – це не якийсь певний зразковий набір інститутів колись створений у минулому, який можна тільки скопіювати. Існує безліч можливих демократичних систем, деякі з них кращі за інші, до того ж багато з них ніколи ще не були реалізовані на практиці. Теперішнє піднесення націоналізму вказує на необхідність нових демократичних інститутів, зокрема в Росії та інших державах СНД. Ця необхідність становить виклик соціальному новаторству.

(«Независимая газета», 27.06.92)

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО РЕДАКЦІЇ ЛЬВІВСЬКОЇ ГАЗЕТИ «ЗА ВІЛЬНУ УКРАЇНУ»

М.Ф. Маринович

Мій лист не принесе редакції особливої радості, але, на жаль, інколи доводиться висловлювати людям прикрі для них речі. Намір написати цього листа був давно, проте його пересилювала надія, що редакція газети «За вільну Україну» сама знайде в собі сили перебороти «дитячу хворобу юдофоби» і поступово звільнить шпальти газети від примітивно-рефлекторного осмислення цих проблем. На жаль, цього не сталося.

Останньою краплею була стаття Миколи Стефанишина «Ніяких крематоріїв і газових камер в «Освєнцимі» не було!» («ЗВУ» від 17.06.95) і подальші відгуки редакції на неї, хоч список інших статей газети, які заслуговують на докір, міг би зайняти чимало місця. Я не знаю автора статті, який, очевидно, є людиною похилого віку, й не можу відповідним чином оцінити, наскільки адекватно він відтворює обставини своєї юності. Зрештою, кожна людина має право на якісь переконання, за які лише вона і ніхто інший буде відповідати перед Господом. Інша річ – позиція редакції, за яку вона несе відповідальність ще й перед суспільством.

Газета не може бути місцем, де озвучується Все, що спаде на гадку нашим стурбованим міщанам (як рівно ж і її кореспондентам). Для мене, наприклад, є самоочевидним, що Сонце обертається довкола Землі, – я бачу це щодня. Я можу мати навіть глуху підозру, що свого часу Коперніка й Галілея підкупила якась «жидо-масонська мафія». Але коли редакція опублікує ці мої «відкриття», вона розпишеться у повній своїй неспроможності. Саме це й сталося з газетою «За вільну Україну» тепер.

Якось навіть незручно полемізувати з автором статті. Неможливо всерйоз ДОВОДИТИ існування величезних втрат євреїв (прошу редакцію надрукувати це слово саме так – євреїв) у Другій світовій війні, посилатися на документи, фотографії, – зрештою, на свідчення самих нацистів. Неможливо услід за автором статті і працівниками редакції, відповідальними за публікацію, ПРИГЛЯДАТИСЯ до жертв, наскільки вони виснажені й зголоднілі. Неможливо ТОРГУВАТИСЯ, скільки саме мільйонів євреїв загинуло від рук фашистів чи їхніх поплічників. Є речі, про які можна говорити лише з певної моральної висоти або не говорити взагалі.

Я не знаю, який внутрішній злам стався в газеті, яка була свого часу світочем українського відродження. Від багатьох (хоч і не всіх) статей на тему міжнаціональних стосунків, особливо якщо вони стосуються євреїв, росіян чи поляків, віє ворожнечею, підозрами, якимсь недобрим бажанням висміяти, образити, відплатити «оком за око». І це все видається як народозахисна позиція, як новітня й смілива модель захисту національних інтересів українців?! Однак для більшості українців такі підходи є категорично неприйнятними, і я вважаю за потрібне озвучити це їхнє неприйняття.

На превеликий жаль, нема такої ідеї, до якої не «прилипло» б людиноненависництво. Прилипає воно навіть до найчистішого релігійного вчення, тож не дивно, що «обростає» ним і національна ідея. Проте людиноненависництво, ксенофобія, відламом якої є юдофобія й антисемітизм, завжди свідчать про ВИРОДЖЕННЯ ідеї, про неспроможність стурбованої свідомості знайти адекватний вихід із складної суспільної ситуації.

Ні я, ні мої друзі не можуть миритися з тим, щоб українська національна ідея постала перед світом в тому тьмяному фосфорисьтичному світлі, яким вона підсвічується в окремих статтях часопису «За вільну Україну». Інакше слова, винесені в назву газети так ніколи й не набудуть спасенної доконаності, залишаючись надовго у своїй закличній формі. Справді новітня, цивілізована і справді смілива модель українсько-єврейських відносин нам надто дорога, щоб ми шукали собі прихистку в ненависті й помсті.

Як це не дивно прозвучить, але згадана публікація ображає українців навіть більше, ніж євреїв. Для останніх це лиш ще один прояв безумства людей, засліплених ненавистю. Для українців, натомість, – це велике приниження і ганьба. А також – важливе попередження. Напередодні 50-ліття перемоги над фашизмом у Дрогобичі зловмисники двічі нападали на синагогу, ламаючи меблі, шматуючи все, що потрапляло під руку. Я не знаю, хто керував тими нападниками, але в мене немає сумніву, що серед їхніх ідейних натхненників – хотіла вона цього, чи ні – опинилася й редакція газети «За вільну Україну».

Подібні публікації – це знахідка для всіх різномасних ворогів України. Я радив би редакції без усякого мудрування підрахувати, скільки читачів має вона і скільки глядачів має, для прикладу, відома вам американська телепередача «60 хвилин», яка недавно так спаплюжила всіх українців. То невже редакція «За вільну Україну» взялася постачати її аргументами про наш антисемітизм?

Якби я був шефом московського КДБ, я вважав би публікацію антисемітських матеріалів в українській пресі НАЙКРАЩИМ вкладанням капіталу задля дискредитації України. Свого часу, на зорі нашого відродження, кедебісти зі шкір пнулися, щоб зіштовхнути між собою два наші народи, вивішуючи гасла типу «потопимо москалів у жидівській крові». Тоді не вдалося, тоді ми вистояли. То чи не взялася тепер газета «За вільну Україну» довбати той мур, у якого не вдалося забити московський чорносотенний лом?

Хто сіє зерна ненависті, той пожинає ще більшу ненависть – такий закон нашої земної Долини печалі. Ні, не просвітиться і не просвітліє український народ від подібних публікацій. Ними можна лише підняти з темних глибин душі чорну хвилю зла, що ховається, приспане, у кожній земній людині. Покладати надію на ненависть, на ворохобну жадобу помсти – це означає включити програму знищення Любові, знищення того вогнища свободи України, який ми сьогодні просто зобов’язані захистити. Натомість висота будується тільки на смиренні й любові – саме про це ми слухаємо щонеділі з церковних амвонів. Слухаєм, але не чуємо...

Цим листом я хотів би оборонити не так євреїв, як передусім нас, українців. Захистити від клекоту злості у серці; від сваволі мстивого розуму, позбавленого віри; від сліпоти тих, хто дозволяє собі кепкувати навіть над найсвятішим для нас – Біблією, ставлячи слова «вибраний народ» у зневажливі лапки. Я не маю сумніву в тому, що не всі євреї гідні своєї богообраності. Але історія не раз показала, що у Бога своя розмова з вибраним Ним народом. Тим більше, що нам давно вже пора замислитися над тим, якою зухвалою мовою говоримо з Господом ми самі. Проти Бога піднімали руку не тільки комуністи, яких ми начебто так не любимо. Проти Бога піднімає руку кожен, хто, вслід за ними, зрікається Любові і віддає свою душу Князеві темряви...

Я вірю, що немудра юдофобія газети «За вільну Україну» не буде прикладом ні українцям загалом, ні галичанам зокрема. Ми маємо кращу модель стосунків з євреями – модель, яку явив нам світоч Галичини – митрополит Андрій Шептицький. Кожен, хто вчитається в прекрасні сторінки «дванадцятьох листів митрополита Андрія Шептицького до матері», серцем відчує, що, на відміну від згаданих публікацій у «ЗВУ», тут усе справжнє – і людинолюбство, і християнство, і патріотизм.