Права людини в Україні - 2005. I. Право на життя
1. Правове регулювання
Право на життя є, без сумніву, одним із найбільш важливих прав людини. Воно гарантується Загальною декларацією прав людини (стаття 3): «Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність». Крім того, стаття 6 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права визнає право кожного на життя, додаючи, що це право «має бути захищене законом», а також, що «ніхто не може бути позбавлений життя свавільно». Право на життя осіб віком до 18 років та обов’язок держави гарантувати це право визнається статтею 6 Конвенції ООН про права дитини.
Ці положення, що мають універсальний характер, мають також інтерпретуватися в контексті інших договорів, резолюцій, декларацій, прийнятих компетентними органами ООН, а також документів регіональних організацій. До таких належить, у першу чергу, Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод, у статті 2 якої йдеться про право людини на життя та про захист цього права.
Європейська конвенція з прав людини визначає, що право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше, ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом передбачено таке покарання (стаття 2). А протокол № 6 до цієї Конвенції визначає скасування смертної кари, але держава може передбачити у своєму законодавстві смертну кару за діяння, вчинені під час війни або неминучої загрози війни; таке покарання застосовується тільки у випадках, передбачених законом і згідно з його положеннями. При цьому держава повідомляє Генеральному секретареві Ради Європи про відповідні положення цього закону. Україна 28 листопада 2002 року ратифікувала Протокол № 13 Європейської конвенції про захист прав людини, яким забороняється застосування смертної кари за будь-яких обставин.
Відзначаючи це, необхідно зауважити, що ні в статті 2, у якій закріплено це право, ні в Протоколі № 6, у якому міститься вимога скасувати смертну кару, не забезпечується захист самого життя або певний його рівень. Ці положення мають на меті тільки захист особи від будь-якого свавільного позбавлення життя державою.
У пункті 1 статті 2 Європейської конвенції визначається, що «право кожного на життя охороняється законом». Згідно із цим правом держави повинні застосовувати таке законодавство, за яким навмисні вбивства, що вчинені фізичними особами або державними службовцям, які діють поза межами наданих їм повноважень, кваліфікуються як кримінальний злочин. Це однак не означає, що держава повинна забезпечити персональним поліцейським захистом або охоронцями тих осіб, яким загрожує насильство (наприклад жертв, за якими полюють терористи), або всіх тих, хто проживає в зонах політичної нестабільності (наприклад, у Північній Ірландії).
Конституція України також зазначає, що «Кожна особа має невід’ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя» (стаття 27). Рішенням від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України у справі за конституційним поданням 51 народного депутата України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статей 24, 58, 59, 60, 93, 1901 Кримінального кодексу України в частині, що передбачає смертну кару як вид покарання (справа про смертну кару) визнав смертну кару такою, що не відповідає Конституції України.
Право на життя містить такі обов’язки для держави:
– не позбавляти будь-яку особу життя свавільно та не на підставі закону (негативні зобов’язання держави);
– заборона екстрадиції особи до держави, в якій до неї може бути застосована смертна кара;
– заборона вислання особи до держави, в якій буде існувати загроза її життю;
– криміналізувати вбивство та інші випадки насильницького свавільного позбавлення життя (позитивні зобов’язання держави);
– забезпечувати захист права на життя за умов, коли існує висока вірогідність абсолютної загрози життю особи (позитивні зобов’язання держави);
– забезпечити ефективне та швидке розслідування випадків позбавлення життя (позитивні зобов’язання держави).
2. Виконання Україною зобов’язань
щодо захисту права на життя
У першу чергу, зобов’язання держави мають бути спрямовані на захист громадян від свавільного незаконного позбавлення життя.
Зокрема, це стосується вчинення злочинів проти життя: статті 115-121 Кримінального кодексу України.
За 2005 рік в Україні було зареєстровано 3194 злочини, кримінальні справи за якими порушені за ст. 115 КК України (умисне вбивство).[1] У порівнянні із 2004 р. (відкрито 4006 справ) відбулося деяке зниження, але все це ще не свідчить про ефективність захисту права громадян України на життя, особливо якщо врахувати, що ефективність розслідування цих злочинів залишається низькою.
За даними Міністра внутрішніх справ України Ю.Луценка, «...у 2005 році розкривається понад 90 % убивств та випадків нанесення тяжких тілесних ушкоджень зі смертельними наслідками».[2]
За даними Державної судової адміністрації в 2005 році до кримінальної відповідальності за злочини проти життя було притягнуто 4 323 особи, з яких:
– за статтею 115 ККУ (умисне вбивство) – 2 031 особа;
– за статтею 116 ККУ (умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання) – 71 особа;
– за статтею 117 ККУ (умисне вбивство матір’ю своєї новонародженої дитини) – 13 осіб;
– за статтею 118 ККУ (умисне вбивство при перевищенні меж необхідної оборони або в разі перевищення заходів, необхідних для затримання злочинця) – 160 осіб;
– за статтею 119 ККУ (вбивство через необережність) – 312 осіб;
– за статтею 120 ККУ (доведення до самогубства) – 7 осіб;
– за частиною другого статті 121 ККУ (умисне тяжке тілесне ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, або вчинене на замовлення, або вчинене групою осіб) – 1729 осіб.
Суттєво проблемою є небажання правоохоронних органів порушувати кримінальні справи за фактом убивства. При цьому часто дізнання проводиться поверхово, не враховуються різні обставини, не допитуються всі свідки у справі. Це пов’язано частково з небажанням відкривати справи щодо вбивств, котрі важко розкрити, що надалі псуватимуть загальні показники роботи правоохоронного органу.
Повідомлень про вбивства з політичних мотивів, здійснені владою або її агентами, в 2005 році не надходило, однак преса писала про щонайменше чотири випадки забиття до смерті осіб, утримуваних під вартою.
7 квітня співробітники міліції в м. Житомирі побили до смерті 36-річного чоловіка, особу якого не встановлено, затриманого за звинуваченням у дрібному хуліганстві. Засоби масової інформації повідомили, що прокурор Житомирської області порушив кримінальну справу проти кількох (точну кількість не вказано) міліціонерів за фактом «умисного завдання тілесних ушкоджень» та «перевищення повноважень».
26 вересня газета «Киевские ведомости» повідомила, що в м. Херсоні було побито до смерті особу, підозрювану в крадіжці. Газета зауважила також, що співробітник міліції, причетний до цього інциденту, був затриманий.
О 4-й годині ночі з 7 на 8 грудня співробітники міліції Червонозаводського районного відділу внутрішніх справ м. Харкова затримали Олега Дунича і доставили його до райвідділу, звідси о 8-й годині ранку він був вивезений машиною «швидкої допомоги» до лікарні, де помер через добу від травм, несумісних із життям.
Згідно з повідомленнями засобів масової інформації 17 грудня в Харківському слідчому ізоляторі побили до смерті 21-річного Армена Мелконяна, який перебував під слідством.[3] Преса писала, що начальник слідчого ізолятора Сергій Ткаченко намагався приховати інцидент. Вищі посадовці Харківської області повідомили представникам Харківської правозахисної групи (ХПГ) результати розтину, які підтвердили, що Мелконян помер внаслідок фізичного насильства, що суперечить твердженням Ткаченка, буцімто смерть потерпілого була викликана природними причинами. Безпосередньою причиною смерті стала «асфіксія внаслідок обтурації дихальних шляхів блювотними масами». Крім того, результати судово-медичного дослідження вказували на те, що Мелконян зазнав серйозної черепно-мозкової травми. Після наполягань представників ХПГ і родичів загиблого 23 грудня у зв’язку з цим інцидентом прокуратура все-таки порушила кримінальну справу.
Не зареєстровано просування в справі загибелі мешканця м. Мелітополя Миколи Загачевського, який за підозрілих обставин помер у квітні 2004 року, перебуваючи під вартою в очікуванні суду.
Потрібно констатувати, що продовжують траплятися смертельні випадки в армії, проте посадовці запевняють, що фізичне насильство не стало причиною смерті жодного військовослужбовця. Міністерство оборони України повідомило, що за 6 місяців 2005 року 6 військовослужбовців покінчили життя самогубством під час виконання обов’язків військової служби. При цьому Міноборони зазначає про чітку тенденцію зменшення кількості таких випадків.[4]
Незважаючи на те, що армійські чиновники сповіщають про відсутність фактів смерті військовослужбовців внаслідок фізичного насильства, Спілка солдатських матерів України (ССМУ) переконана, що насильство в армії залишається поширеним явищем, і повідомляє, що одного солдата з Житомирської області, який відбував строкову службу в м. Києві, було побито на смерть під час такого інциденту в січні 2005 року. Старші солдати часто б’ють новобранців і відбирають у них гроші та інші речі, що їм присилають з дому – явище, відоме як «дідівщина». Як стверджують активісти ССМУ, гарнізонні прокурори часто не реагують на скарги на знущання, беруть хабарі за невтручання або зволікають з початком розгляду справи, аби дочекатися демобілізації свідків злочинів. ССМУ також звертає увагу на щонайменше три випадки – у містах Сімферополі, Луганську і Сумах – коли зусиллями гарнізонних прокурорів військовослужбовці, які скаржилися на знущання, опинялися в психіатричних лікарнях.[5]
Відсутні прояви намірів влади продовжувати розслідування низки вбивств, які були скоєні за часів Кучми і стали підставою для звинувачень колишньої влади у кримінальності. Правоохоронні органи відмовляються надавати як громадськості, так і спеціальній парламентській слідчій комісії будь-яку додаткову інформацію з приводу загибелі в серпні 2003 року заступника голови Української народної партії Івана Гавдиди. Зовсім немає ознак того, що правоохоронні органи розслідують обставини загибелі в листопаді 2003 року лідера партії «Реформи і порядок» у Хмельницькій області Юрія Босака, якого було знайдено повішеним у лісі. Його смерть було кваліфіковано як самогубство. Генеральна прокуратура України (ГПУ) продовжує ухилятися від розслідування обставин смерті в грудні 2003 року Володимира Карачевцева – голови незалежної спілки журналістів у м. Мелітополі та заступника головного редактора незалежної газети «Кур’єр». Тіло Карачевцева, який неодноразово писав про корумпованість місцевих чиновників, було знайдено в зашморгу, зробленого зі светра і зачепленого за ручку холодильника. Попри наявність чітких свідчень, які спростовують версію самогубства, місцева влада стверджує, що журналіст наклав на себе руки.
На кінець року так і не було винесено вироку у справі про вбивство у 2001 році директора одного з регіональних телевізійних каналів Донецької області Ігоря Александрова. Цей злочин продовжує залишатися в центрі уваги української громадськості. Згідно з повідомленнями засобів масової інформації триває судовий розгляд справи про вбивство Александрова та подальше намагання сфальсифікувати його розслідування. У справі фігурує 12 осіб, яким висунуто різні звинувачення. За рішенням Верховного Суду, який висловив недовіру Донецькому обласному суду, де розпочиналося слухання справи Александрова, її було передано до Луганського апеляційного суду. Вбивство Александрова, який випустив в ефір низку критичних матеріалів про донецьких політиків і активно критикував корупцію у місцевих правоохоронних органах, вважається наслідком його професійної діяльності.
Протягом року було здійснено кілька серйозних кроків у розслідуванні досі нерозкритого вбивства Георгія Ґонґадзе, тіло якого без голови було знайдено в листопаді 2000 року через два місяці після зникнення відомого журналіста. 2 березня 2005 року ГПУ оголосила, що заарештовано трьох співробітників міліції, які брали участь у викраденні Ґонґадзе і детально розповіли про обставини вбивства журналіста. Суд над ними було призначено на січень 2006 року. Генеральна прокуратура повідомила також, що четвертого високопоставленого співучасника злочину – генерала міліції Олексія Пукача, який виїхав з України, – оголошено в міжнародний розшук. Владні джерела повідомили також, що 4 березня колишній Міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко застрелився у своєму будинку в Києві вранці того самого дня, коли його мали допитати про його роль у справі Ґонґадзе. Незважаючи на наявність на голові Кравченка двох ран від вогнепальної зброї, офіційною версією причини смерті Кравченка є самогубство. На думку засобів масової інформації та вдови Гонгадзе саме колишній міністр Кравченко був тим посадовцем, котрий, виконуючи розпорядження тодішнього президента Леоніда Кучми, віддав наказ знищити Ґонґадзе. При цьому замовники вбивства залишаються невідомими, а надалі не проводиться належне розслідування щодо їх пошуку.
Тим часом Європейський суд з прав людини в рішенні від 5 листопада 2005 р. у справі Ґонґадзе проти України одностайно визнав, що українська влада неодноразово порушувала права вдови Георгія Мирослави Ґонґадзе, зокрема, не забезпечила захист журналіста, коли він ще був живий, і неадекватно провадила розслідування обставин його смерті:
178. «Суд зазначає, що заявниця зауважувала, що розслідування факту зникнення її чоловіка проводилось зі значними затримками та містило прогалини. Деякі із цих прогалин декілька разів були визнані державними органами.
179. Суд вважає, що факти цієї справи демонструють, що під час розслідування до грудня 2004 року органи державної влади були здебільшого зайняті доведенням того, що державні посадові особи вищого рівня не брали участі у цій справі, а не у встановленні істини щодо обставин зникнення та смерті чоловіка заявниці»[6].
Також Суд визнав відсутність в Україні ефективних засобів захисту права на життя у цій справі в розумінні статті 13 Європейської Конвенції.
Таким чином, Європейський суд з прав людини визнав порушення Україною статей 2, 3 та 13 Конвенції й присудив виплатити Мирославі Гонгадзе компенсацію в розмірі 100 тисяч євро за завдані збитки.
Результати тривалого парламентського розслідування справи були оприлюднені у Верховній Раді 20 вересня народним депутатом Георгієм Омельченком.
Насправді, з правозахисної точки зору дана справа є класичною щодо засобів гальмування та неефективності правоохоронних органів у справах з розслідування вбивств.
У лютому, квітні та травні в провідних українських газетах знову з’явилися статті про те, що до викрадень людей і вбивств, скоєних у попередні роки, причетні спеціальні загони співробітників Міністерства внутрішніх справ, відомих під назвою «перевертні», однак були відсутні будь-які ознаки того, що ці твердження активно перевіряються.
Політики та політично заангажовані бізнесмени і журналісти були об’єктами зазіхань, що іноді призводило до фатальних для їхнього життя і здоров’я наслідків, які часто мали політичний підтекст. Водночас бізнес, політика і кримінал переплітаються в Україні настільки щільно, що часто буває важко простежити справжні мотиви злочинів. Так, наприклад, 29 листопада преса повідомила, що колишній губернатор Львівської області Степан Сенчук був застрелений невідомими особами – ймовірно найманими вбивцями – в одному із сіл на околиці Львова. Бізнесмен Сенчук на початку року приєднався до Народного Союзу «Наша Україна».
Не менш важливим аспектом захисту права людини на життя є розслідування зникнень. Протягом 2005 року повідомлень про політично вмотивовані зникнення не надходило. Але потрібно відмітити, що відсутній поступ у розслідуванні зникнення в грудні 2003 року Василя Грисюка, журналіста газети «Народна справа», що видається в районному центрі – місті Радехові Львівської області. До кінця року ознак активних слідчих дій з боку влади в цій справі не спостерігалося.[7]
Європейський суд з прав людини протягом 2005 року розглянув декілька справ проти України в контексті порушення права на життя. 28 червня 2005 року Європейський суд відклав розгляд справи по суті за заявою Сергія та Світлани Хайло (заява № 39964/02), в якій заявники скаржаться на відсутність ефективного та незалежного розслідування у справі смерті брата одного із заявників.
У справі Тетяни Петрівни Муравської проти України (заява № 249/03) Суд 13 вересня вирішив відкласти винесення рішення через недостатню інформацію. У цій справі заявниця скаржиться на неефективне та явно затягнене розслідування вбивства її сина. Її син зник 23 січня 1999 року. 1 лютого мати дізналася, що її сина було побито і він помер внаслідок цих побоїв. Тіло сина було знайдено в озері 18 березня 1999 року. На наступний день була призначена експертиза, проте експерт не зміг установити причину смерті, вказавши, що особа на час смерті була напідпитку. З того часу заявниця намагається відкрити справу щодо експерта за винесення завідомо неправдивої медичної експертизи. Прокуратура 26 березня відмовила в порушенні кримінальної справи за фактом убивства. Ці рішення були пізніше скасовані. Додатковим розслідуванням 11 листопада 1999 року було встановлено насильницьку смерть особи. З того часу проводилися численні медичні експертизи. Тоді заявниця в березні 2005 року звернулася до Ворошиловського районного суду м. Донецька зі скаргою на дії слідчих, проте суд відмовив у прийнятті заяви. Ця відмова була оскаржена до апеляційного суду Донецької області. Генеральна прокуратура 8 квітня 2005 року повідомила, що розслідування у справі затримується через проведення медичних експертиз, які ще не закінчено. Таким чином, у даній справі медичні експертизи проводяться вже протягом 6 років (!).
У рамках діяльності Фонду захисту жертв порушень прав людини (стратегічних справ) УГСПЛ було підтримано надання правової допомоги у справі щодо загибелі працівника правоохоронних органів у місті Ковель (Волинська область). Дружині загиблого відмовляли в доступі до матеріалів кримінальної справи. При цьому достатньо спірний вигляд мають висновки судово-медичної експертизи. На даний момент справа розглядається в апеляційному суді Волинської області.
Важливим елементом гарантування прав громадян на життя є забезпечення ефективно працюючої системи охорони здоров’я, безпечного довкілля та інших аспектів, що можуть становити реальну загрозу для життя. У цьому контексті доцільно розглянути загальну тенденцію народжуваності та смертності, а також основні причини смертності українців.
Європейський суд 10 січня 2006 року визнав неприйнятною в частині порушення Україною статті 2 Конвенції (права на життя) заяву Світлани Володимирівни Проніної (заява № 63566/00), в якій вона стверджувала, що розмір пенсії, котру вона отримувала і яка є її єдиним джерелом для існування становить загрозу для її життя. У цій справі, Суд наголосив, що право на життя не гарантує певні стандарти життя[8], заявниця не довела, що це справді ставить її життя під пряму загрозу.
У Програмі нинішнього Уряду належне місце відведено питанням охорони здоров’я, оскільки проголошено, що «...віра громадян у майбутнє змінюватиметься в міру зростання тривалості життя, збільшення народжуваності, зниження смертності» .
Але, на жаль, доводиться констатувати, що через 5 років після опублікування Концепції розвитку охорони здоров’я України позитивних кроків в охороні здоров’я зроблено дуже мало. І це яскраво демонструють показники народжуваності і смертності.
Смертність населення за причинами смерті і співвідношення народжуваності та смертності в Україні
за 2003 р., 2004 р., 6 місяців 2005 року[9]
| 2003 | 2004 | січень-червень 2005 р. |
Загиблі внаслідок травматизму на виробництві[10] | 1 874 | 1 935 | х |
Загиблі внаслідок побутового травматизму | 71 534 | 70 354 | 35 082 |
Убивства | 5 267 | 4 989 | 2 332 |
Самогубства | 12 322 | 11 259 | 5 455 |
Дитяча смертність до одного року | 3 882 | 4 024 | 2 068 |
Смертність від туберкульозу | 10 421 | 10 787 | 6 387 |
Смертність від ВІЛ/СНІД | 1 831 | 2605 | 1716 |
Народження | 408 589 | 427 259 | 204 081 |
Смертність | 765 408 | 761 261 | 413 403 |
Співвідношення народжуваності та смертності (на 100 померлих народилось, %) | 53,4 | 56,1 | 49,4 |
3. Рекомендації
1) Змінити кримінально-процесуальне законодавство з метою надання більших прав потерпілим, у тому числі родині загиблих, та збільшення їхнього впливу на хід розслідування.
2) Запровадити ефективні незалежні механізми розслідування смертей, особливо тих, що були викликані діями представників правоохоронних органів і працівниками медичних закладів.
3) Щорічно оприлюднювати звіт щодо розслідування злочинів проти життя.
4) Забезпечити наявність незалежної судово-медичної експертизи для оцінки причин завдання смерті особі.
5) Прийняти закон України «Про права пацієнтів», що буде забезпечувати гарантії дотримання прав пацієнтів на життя.
[1] Лист Міністерства внутрішніх справ щодо кількості справ, відкритих за ст. 115 КК України від 4 квітня 2006 року. Доступний на сайті «Майдан»: http://maidanua.org/static/news/1144564489.html.
[2] Виступ на пленарному засіданні Верховної Ради України 15 грудня 2005 року о 16 годині. Взято зі стенограми засідання, доступної на сайті парламенту: www.rada.gov.ua.
[3] В. Чистилін «НП міського масштабу» // Газета «Без цензури», №1, 12 січня 2006 року.
[4] Лист-відповідь Головного управління військової служби правопорядку у Збройних силах № 306/ІАС/87 від 11 січня 2006 року на інформаційний запит.
[5] Звіт про дотримання прав людини 2005. Оприлюднений Бюро демократії, прав людини і праці Державного департаменту США 8 березня 2006 року.
[6] Рішення Європейського суду з прав людини від 8 листопада 2005 року в справі Гонгадзе проти України. Доступно на офіційному сайті Мінюсту українською мовою: http://www.minjust.gov.ua.
[7] Звіт про дотримання прав людини 2005. Оприлюднений Бюро демократії, прав людини і праці Державного департаменту США 8 березня 2006 року
[8] Дивіться справу Європейського суду з прав людини Wasilewski v. Poland, no. 32734/96, 20 April 1999.
[9] Лист-відповідь Державного комітету статистики № 10/2-2-8/415 від 26 вересня 2005 року на інформаційний запит.
[10] Від нещасних випадків, які визнано пов’язаними з виробництвом, і таких, що сталися на виробництві, але з ним не пов’язані.