Права людини в Україні - 2005. VIII. Свобода зібрань
1. Правове регулювання права на свободу мирних зібрань
1.1. Конституція України
Право мирних зібрань гарантується статтею 39 Конституції України:
«Громадяни мають право збиратися мирно, без зброї і проводити збори, мітинги, походи і демонстрації, про проведення яких завчасно сповіщаються органи виконавчої влади чи органи місцевого самоврядування. Обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах національної безпеки та громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей».
Конституційний Суд України в рішенні від 19 квітня 2001 року зазначив, що право на мирні зібрання є «невідчужуваним і непорушним» правом громадян і дав офіційне тлумачення статті 39 Конституції, зокрема щодо термінів сповіщення органів влади про проведення масового заходу. Також Конституційний Суд визначив, що конкретизувати окремі положення статті 39 Конституції повинен окремий закон, який до цього часу не прийнятий.
1.2. Особливості судового провадження в справах
про обмеження свободи зібрань
Стаття 182 Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ)[2] визначає «особливості провадження у справах за адміністративними позовами суб’єктів владних повноважень про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання», а стаття 183 КАСУ – «особливості провадження у справах за адміністративними позовами про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання». Ці статті встановлюють спеціальні терміни розгляду таких справ.
Стаття 182 встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування після отримання повідомлення про проведення зібрання мають право звернутися до адміністративного суду за своїм місцезнаходженням із позовною заявою про заборону зібрання або те чи інше обмеження свободи зібрань. Згідно з КАСУ адміністративний суд повинен розглянути таку справу протягом трьох днів після відкриття провадження, а у разі відкриття провадження менш як за три дні до проведення відповідного зібрання – невідкладно. Позовна заява, яка надійшла в день проведення зібрання або після проведення зібрання, залишається без розгляду. Постанови суду в таких справах виконуються негайно.
Стаття 183 встановлює, що організатори зібрань мають право звертатися до адміністративного суду за місцем проведення зібрань «із позовною заявою про усунення обмежень у реалізації права на мирні зібрання з боку органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, повідомлених про проведення цих зібрань». Процедурні вимоги щодо терміну розгляду такі ж самі, як і в статті 182.
До цього часу таких особливостей не було визначено законом. У результаті систематично порушувалися строки розгляду таких справ, рішення про заборону виносилися за декілька годин до початку мирного зібрання, що явно порушувало право на зібрання.
Проте, як показав моніторинг дотримання права на мирні зібрання в Україні, який проводився громадською організацією Інститут «Республіка» протягом 2004–2005 років, обмеження та перепони для реалізації свободи зібрань у більшості випадків створюють не ті органи, яких повідомляють організатори (це – місцеві державні адміністрації або виконавчі органи місцевого самоврядування), а органи Міністерства внутрішніх справ (з відома або без відома відповідних державних адміністрацій чи виконкомів місцевих рад). Відповідно ж до статті 183 КАСУ організатори зібрань не мають права позиватися до тих, кого не повідомили (наприклад, до органів МВС).
Окрім того, КАСУ не встановлює спеціальних термінів для апеляційного оскарження рішень окружних адміністративних судів про заборону зібрань або обмеження свободи зібрань.
Практика українського судочинства показує, що хоча в більшості випадків апеляційні суди скасовують рішення судів першої інстанції про заборону зібрань, розгляд таких апеляційних скарг може тривати протягом місяців від моменту оскарження. Таким чином, навіть якщо апеляційний адміністративний суд визнає помилку окружного адміністративного суду і дозволить провести зібрання у визначений організаторами час і у визначеному ними ж місці, право організаторів і учасників зібрання провести це зібрання у визначений час і у визначеному місці не буде відновлено.
Установлення спеціальних термінів апеляційного оскарження заради того, щоб організатори або учасники зібрання могли відновити свої права, вимагають «Керівні принципи БДІПЛ ОБСЄ щодо підготовки законодавства про свободу зібрань». Але поки що з вищеназваних причин (великі терміни розгляду апеляційних скарг) в Україні більшість організаторів зібрань у разі заборони цих зібрань не звертаються з апеляційними скаргами до відповідних апеляційних судів.
1.3. Використання в Україні законодавства про мирні зібрання
колишнього СРСР
В Україні відсутнє будь-яке законодавство, яке регулює реалізацію права на мирні зібрання, окрім указаних вище положень та обмежень загального характеру. Про це ми вже детально згодували у минулій Доповіді правозахисних організацій.[3]
Але органи державної влади, органи місцевого самоврядування та суди досі використовують нормативні акти колишнього СРСР, такі, як Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 липня 1988 року «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних заходів і демонстрацій у СРСР», що, на нашу думку, є незаконним.
Указ суперечить Конституції України, зокрема, статті 39, що встановлює для організації масових зібрань повідомчий, а не дозвільний порядок, і яка не містить обмежень щодо терміну подачі повідомлень, а також іншим положенням Конституції.
Проте, наприклад, «Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові», ухвалене Харківською міською радою 07 березня 2004 року (№ 221), яке діє й досі, прямо посилається на згаданий Указ: «Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій розроблено у відповідності до... Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок організації проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій в СРСР (діючого на території України відповідно до постанови Верховної Ради України від 12.09.91 "Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР")».
Таким чином, Харківська міськрада фактично взяла на себе повноваження Конституційного Суду України, вирішивши, що згаданий Указ відповідає діючій Конституції України.
1.4. Відповідальність за порушення права
на свободу мирних зібрань
Правоохоронні органи використовують загальні правові норми щодо забезпечення громадського порядку, хоча майже всі затримані особи під час розгону масових зібрань несуть відповідальність за статтями 185 та 185-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення (КпАП).
Стаття 185 КпАП – «злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції» передбачає покарання у вигляді штрафу від 8 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 30 доларів США до 85 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб.
Стаття 185-1 КпАП – «порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій» передбачає різні покарання для учасників та організаторів зібрань. Для учасників – у вигляді попередження або штрафу від 10 до 25 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 35 доларів США до 85 доларів США), а для організаторів – штрафу від 20 до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно від 70 доларів США до 350 доларів США), виправні роботи на строк від одного до двох місяців з відрахуванням двадцяти відсотків заробітку або адміністративного арешту терміном до 15 діб. Таке ж покарання, як і для організаторів, передбачено й для тих учасників зібрань, що вчинили подібні дії повторно. Така різниця виникла внаслідок того, що Верховна Рада України 2 червня 2005 року запровадила зміни до КпАП, скасувавши адміністративний арешт для учасників зібрань, які порушили «порядок організації і проведення зборів» уперше.
Проте в більшості випадків до учасників та організаторів зібрань застосовують саме статтю 185 КпАП через те, що довести факт «злісної непокори» працівникам міліції в українських судах значно легше, ніж факт «порушення порядку організації і проведення зборів», бо для цього в практиці українських судів достатньо лише свідчень самих працівників міліції.
Крім того, 2005 року правоохоронці застосовували правові норми статті 279 Кримінального кодексу України щодо відповідальності за блокування транспортних комунікацій. Указана стаття передбачає покарання у вигляді штрафу до 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (приблизно 170 доларів США), виправних робіт на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або обмеженням волі на строк до трьох років. Проте протягом 2005 року, за даними Державної судової адміністрації, жодної особи не було засуджено за цей злочин.
Протягом 2004-2005 року парламент намагався змінити склад злочину, передбаченого статтею 279 ККУ. Наприклад, проект № 3091 від 10 лютого 2003 року «Про внесення змін до статті 279 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за блокування транспортних комунікацій)" пропонував зробити виняток із застосування цієї статті щодо ситуації, коли громадяни реалізують своє право на мирне зібрання. Проте Верховна Рада України 2 червня 2005 року відхилила даний законопроект, що був прийнятий у першому читанні 7 жовтня 2004 року.
В українському законодавстві існує також покарання за «незаконне перешкоджання організації або проведенню зборів, мітингів, походів і демонстрацій» (стаття 340 Кримінального кодексу України) для службових осіб або для всіх осіб, якщо це діяння було вчинено із застосуванням фізичного насильства – виправні роботи на строк до двох років, арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на той самий строк. При цьому протягом 2005 року не зафіксовано жодного випадку покарання службових осіб за перешкоджання реалізації права на мирні зібрання.
Так, 21 квітня міський голова міста Києва Олександр Омельченко особисто вдерся до наметового містечка противників масової забудови столиці, розташованого біля будівлі мерії, розірвав кілька плакатів та відібрав у мешканців містечка відеокамеру. Міліція, яка знаходилась поруч, не втручалася. І хоча поведінка київського мера стала предметом обговорення у Верховній Раді України, правоохоронці не висунули жодних претензій до Омельченка.
Натомість столична міліція порушила кримінальну справу за статтею 293 Кримінального кодексу України – «групове порушення громадського порядку» – щодо членів партії Українська національна асамблея, які вночі проти 30 травня 2005 року в Києві розгромили наметове містечко противників мера Києва Олександра Омельченка та завдали його мешканцям травми. У жовтні 2005 року справу передано до Шевченківського районного суду Києва, проте станом на 1 березня 2006 року судовий розгляд не завершено. Звинувачені під час слідства показали, що до розгону наметів їх спонукали чиновники Київської міської державної адміністрації, але слідство не взяло ці свідчення до уваги.
1.5. Правові акти органів місцевого самоврядування,
що стосуються права на свободу
мирних зібрань
Конституція визначає, що право на мирні збори може бути обмежено лише відповідно до закону. Незважаючи на це, місцеві органи влади часто ухвалюють власні правові акти, які не мають жодного стосунку до закону, і тим самим грубо порушують свободу мирних зібрань.
Такі рішення прийняті протягом 1990-х – 2000-х років міськими радами більшості обласних центрів України, зокрема, у Києві, Харкові, Донецьку, Дніпропетровську, Сумах, Львові, Кіровограді, Полтаві та в деяких районних центрах (наприклад, Ізюм Харківської області, Охтирка Сумської області та ін.).
Слід також додати, що відповідно до статті 92 Конституції права і свободи людини, гарантії цих прав і свобод, основні обов’язки громадянина визначаються виключно законами України, а не рішеннями місцевих органів влади.
У свою чергу Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» відносить до повноважень виконавчих органів сільських, селищних та міських рад лише «вирішення відповідно до закону питань про проведення зборів, мітингів, маніфестацій і демонстрацій, спортивних, видовищних та інших масових заходів; здійснення контролю за забезпеченням при їх проведенні громадського порядку» (стаття 38 Закону). Але, як показав аналіз Інституту «Республіка», всі рішення, ухвалені українськими органами місцевого самоврядування щодо свободи зібрань суперечать Конституції України – законові прямої дії – і обмежують права громадян.
Більшість з цих рішень місцевих рад ґрунтуються на згаданому Указі Президії ВР СРСР і встановлюють десятиденний термін для повідомлення про захід. Крім того, такі рішення встановлюють суттєві, антиконституційні обмеження права на мирні зібрання.
«Тимчасове положення про порядок розгляду міськвиконкомом питань щодо організації та проведення зборів, мітингів, походів та демонстрацій у місті Харкові» у свою чергу встановлює, що «за результатами розгляду повідомлення (про проведення заходу – авт.) може бути прийняте рішення про неможливість проведення масового заходу». Тобто цим положенням на території Харкова фактично запроваджено дозвільний порядок проведення зібрань. Втім, слід відзначити, що такий порядок протягом 2005 року в місті не застосовувався.
17 листопада 2005 року Київська міська рада ухвалила рішення «Про внесення змін до рішення Київради від 24 червня 1999 року № 317/418 «Про визначення порядку організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру», згідно з яким в центрі столиці (в тому числі – біля будівель Секретаріату Президента, уряду та Київської державної адміністрації) «проводяться тільки загальнодержавні та загальноміські заходи відповідно до Указів Президента України, постанов та розпоряджень Кабінету Міністрів України, рішень Київської міської ради, розпоряджень Київської міської ради, розпоряджень виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації)». Окрім того, пункт 1.2. указаного рішення Київради визначив: «Під час проведення офіційних державних заходів біля резиденції Президента України, з метою їх забезпечення, обмежити рух пішоходів та транспортних засобів по вул. Банковій від будинку № 3 до вул. Лютеранської». Таким чином, це рішення всупереч Конституції України обмежує свободу зібрань у просторі.
7 березня 2006 року Шевченківський районний суд Києва скасував згадане рішення Київради від 17 листопада 2005 року як таке, що суперечить статті 39 Конституції України. Представники Київради одразу ж оскаржили це рішення районного суду до апеляційного суду.
На початку 2005 року Галицький районний суд Львова визнав неконституційним рішення Львівської міської ради № 367 від 16 квітня 2004 року «Про порядок організації і проведення в м. Львові зборів, мітингів, пікетувань, вуличних походів і демонстрацій», яке за основними положеннями схоже на відповідне рішення Київської міської ради.
7 листопада 2005 року Бабушкінський районний суд міста Дніпропетровська відмовив у задоволенні позовної заяви Дніпропетровського міськвиконкому, який просив заборонити мітинг ініціативної групи ринку «Озерка» біля приміщення міської ради, апелюючи до того, що «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську» визначає для проведення мітингів інше місце. Суд не взяв до уваги «Положення», натомість звернувся до норми Конституції України, яка не містить обмежень свободи зібрань у просторі.
Проте, незважаючи на це, органи місцевого самоврядування Дніпропетровська, як і інших міст, де подібні положення були ухвалені, не скасовують їх і продовжують застосовувати.
Зафіксовано випадок, коли селищна рада селища Гребінки Київської області у відповідь на демонстрацію мешканців з вимогою розслідування вбивства гребінчанина Володимира Набокова прийняла рішення, яке значно обмежувало права громадян.
25 липня селищна рада Гребінок на своїй сесії прийняла звернення до МВС із закликом порушити кримінальну справу проти голови Васильківської районної організації Української народної партії Леоніда Ковальчука, організатора демонстрації. Мешканці Гребінок під час згаданої демонстрації одними з перших застосували нову для України форму протесту: дві сотні протестуючих безперервно ходили вздовж пішохідного переходу і, таким чином, не порушуючи правил дорожнього руху, фактично зупинили автомобільний рух трасою Київ – Одеса. Також гребінківські депутати вимагали заборонити збір підписів під зверненням місцевих мешканців до Президента України Віктора Ющенка та керівників правоохоронних відомств з вимогою забезпечити об’єктивне розслідування вбивства та звільнити місцевого прокурора й голову Васильківської райдержадміністрації, які, на їхню думку, перешкоджають слідству.
1.6. Застосування норм, що регулюють
встановлення «малих архітектурних форм»
при реалізації громадянами права на мирні зібрання
Деякі місцеві влади для регулювання і проведення масових заходів використовують ще одне положення, яке формально не стосується права на мирні зібрання, – про встановлення на території міст «малих архітектурних форм». Такі положення ухвалені міськими радами багатьох українських міст, зокрема Києва і Донецька.
«Малі архітектурні форми» – кіоски, ларьки, намети та інші невеликі за розміром споруди, які встановлюють підприємства різних форм власності для того, щоб вести комерційну діяльність. Окрім того, такі «форми» мають функціонувати доволі тривалий час. Установлення таких «форм», безсумнівно, має підлягати регулюванню з боку місцевих влад.
Але в Україні є традицією проведення акцій протесту у формі наметових містечок. Правове регулювання встановлення наметових містечок має здійснюватись у межах положень про право на мирні зібрання, а не в межах положень про «малі архітектурні форми».
Наприклад, 7 квітня Печерський районний суд Києва задовольнив заяву Київської міськдержадміністрації про демонтаж наметового містечка, встановленого представниками громадської організації «Нова генерація» біля будівлі Генеральної прокуратури України (вулиця Різницька в м. Києві) на знак протесту проти затримання голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова.
Проте вже 19 квітня 2005 року Шевченківський районний суд Києва відмовив у задоволенні заяви Київської міськдержадміністрації (КМДА) про заборону наметового містечка прихильників затриманого напередодні опозиціонера Бориса Колесникова. У своїй заяві КМДА, зокрема, зазначила, що «розміщення малих архітектурних форм, якими є намети, потребує дозволу Головного управління містобудування, архітектури та дизайну міського середовища КМДА». Суд у своєму рішенні прямо вказав: «намети не є «архітектурною формою» і отримання дозволу на їх встановлення законом не передбачено».
Проте всупереч рішенню суду Київська міська рада 17 листопада 2005 року у своїй постанові «Про внесення змін до рішення Київради від 24 червня 1999 року № 317/418 «Про визначення порядку організації та проведення в м. Києві недержавних масових громадських заходів політичного, культурно-просвітницького, спортивного, видовищного та іншого характеру» ще раз наголосила: «не допускається встановлення малих архітектурних форм, (кіосків, лотків, навісів, наметів в т.ч. тимчасових та пересувних призначених для роздрібної торгівлі, інформаційних, рекламних, презентаційних та інших цілей), об'єктів зовнішньої реклами (рекламних тумб, будь-яких стендів, щитів, панно, прапорів. екранів, транспарантів, наклейок та ін.) без погодження у порядку, визначеному законодавством України».
1.7. Законопроекти щодо реалізації права на свободу
мирних зібрань
До 2005 року жоден законопроект щодо свободи зібрань не був ухвалений парламентом України. 2005 року Інститут «Республіка» у співпраці з експертами Української Гельсінської спілки з прав людини розробив проект закону «Про свободу мирних зібрань» і 15 липня народний депутат України Віктор Мусіяка вніс його до Верховної Ради (реєстраційний номер проекту – 7819)[4].
Цей проект розроблено у відповідності до «Керівних принципів БДІПЛ ОБСЄ щодо підготовки законодавства про свободу зібрань» та практики Європейського суду з прав людини, й основні його параметри такі. Поруч з поняттями «збори», «мітинг», «похід», «демонстрація» відповідно до європейської практики запроваджено поняття «спонтанна демонстрація» (зібрання, не організоване жодною фізичною або юридичною особою), «контрдемонстрація» (зібрання, яке відбувається в той же час і в тому ж місці, що й інше зібрання, з метою висловити інші або протилежні погляди), а також, відповідно до української практики, поняття «наметове містечко».
Проект гарантує право мирних зібрань громадянам України, іноземцям та особам без громадянства, особам, молодшим за 18 років, особам, цивільна дієздатність яких обмежена судом та тим, хто перебуває в установах виконання покарань за вироком суду. Проект відповідно до Конституції України не містить обмежень свободи зібрань ні в часі, ні в просторі, через тривалість зібрання, його форму або кількість його учасників.
Проект установлює перелік обставин, які не можуть бути підставою для обмеження свободи зібрань, зокрема: відсутність повідомлення про проведення мирного зібрання; відсутність організатора (організаторів) мирного зібрання у разі спонтанної демонстрації; проведення контр-демонстрації; проведення одночасно із мирним зібранням заходів святкового та спортивного характеру, концертів, фестивалів, народних свят тощо; обговорення під час мирного зібрання питань відставки будь-яких посадових осіб, зміни влади, конституційного порядку, адміністративного та політичного устрою чи територіальної цілісності, заклики до проведення всеукраїнського або місцевих референдумів, дострокових виборів будь-якого державного органу чи органу місцевого самоврядування або до бойкоту референдумів чи виборів; блокування учасниками мирного зібрання вулиць, доріг, будівель чи споруд; рівень шуму у місці, де відбувається мирне зібрання; нездатність органу міністерства внутрішніх справ забезпечити охорону громадського порядку під час проведення мирного зібрання. Всі ці обставини були визначені в ході моніторингу дотримання свободи зібрань в Україні як такі, через які право на мирні зібрання всупереч Конституції порушується найчастіше.
Проект установлює спеціальні терміни розгляду апеляційних скарг на рішення судів першої інстанції про обмеження свободи зібрань: «Заява про апеляційне оскарження та апеляційна скарга, подана суб’єктом оскарження на рішення суду щодо обмеження права на мирні зібрання, розглядається позачергово в дводенний строк з дня її отримання, проте в будь-якому випадку до дати проведення мирного зібрання, а у випадку, якщо рішення суду щодо обмеження права на мирні зібрання було прийняте до початку мирного зібрання – невідкладно».
Проектом також установлено відповідальність посадових та інших осіб за порушення права на мирні зібрання.
Згаданий проект закону «Про свободу мирних зібрань» викликав різну реакцію. Зокрема, Головне науково-експертне управління Верховної Ради України (ГНЕУ) запропонувало повернути проект «на доопрацювання із наступним повторним поданням на перше читання». ГНЕУ, зокрема, всупереч статті 26 Конституції України («Іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, – за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України», а Конституцією, жодним чинним законом України чи міжнародним договором свобода зібрань для негромадян в Україні не обмежена) пропонує позбавити права на мирні зібрання іноземців та осіб без громадянства.
Окрім того, ГНЕУ не вважає названі в проекті обставини, які не можуть бути підставами для обмеження свободи зібрань, саме такими обставинами, а навпаки – пропонує «визначити конкретні правові підстави обмеження реалізації права громадян на мирні зібрання».
Натомість, Харківська правозахисна група (ХПГ) загалом позитивно відгукнулась щодо проекту і вважає, що «законопроект є в цілому вдалим, але, очевидно, потребує «косметичного» юридичного опрацювання» (конституційний експерт ХПГ Всеволод Речицький).
Між тим, протягом 2005 року Верховна Рада не встигла розглянути проект закону «Про свободу зібрань». А вже на початку 2006 року, 10 січня, парламент відмовився від включення цього законопроекту до порядку денного. Фактично, проект, таким чином, відхилили. При цьому слід зазначити, що Голова профільного Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Г.Удовенко зареєстрував Постанову про повернення законопроекту про свободу мирних зібрань на доопрацювання.
Інститут «Республіка», доопрацювавши законопроект з урахуванням зауважень ХПГ, запропонує його на розгляд наступному складові парламенту 2006 року.
1.8. Заяви та пропозиції посадових осіб
щодо законодавчого врегулювання реалізації права
на свободу мирних зібрань
Протягом 2005 року ряд високих посадових осіб України (Президент, чиновники Міністерства внутрішніх справ, міський голова Києва та чиновники КМДА) говорили про необхідність законодавчого врегулювання реалізації права на мирні зібрання. Вони висунули кілька конкретних пропозицій, проте не подали до парламенту жодного законопроекту стосовно свободи зібрань.
Уже 21 лютого, менше ніж за місяць після своєї інавгурації, Президент України Віктор Ющенко, маючи на увазі учасників антивоєнної демонстрації, які прийшли до будівлі державного секретаріату (колишня адміністрація Президента) на вулиці Банковій у Києві, заявив: «Це не означає, що можна щодня проводити несанкціоновані мітинги». Ця заява Президента суперечить українському законодавству про мирні зібрання, яке не передбачає надання санкцій для проведення мітингів, пікетів чи демонстрацій і встановлює повідомний порядок проведення мітингів, демонстрацій тощо.
Згодом, 25 березня, навколо будівлі держсекретаріату було встановлено тимчасову огорожу (у грудні 2004 року, під час «помаранчевої революції» огорожу навколо адміністрації Президента, встановлену за часів Президента Леоніда Кучми, було зруйновано демонстрантами – прихильниками Віктора Ющенка), а за тиждень – огорожу стаціонарну. Таким чином, відновлено практику обмеження права на мирні зібрання безпосередньо біля резиденції Президента, яка існувала за часів Президента Кучми. Більше того, держсекретаріат звернувся до Київради з проханням включити до переліку територій, на яких не можуть проводитися зібрання, ініційовані недержавними структурами, територію навколо секретаріату. І це прохання знайшло своє втілення у згаданому вище рішенні Київради від 17 листопада 2005 року. Таким чином, на пропозицію держсекратаріату була всупереч Конституції обмежена свобода зібрань біля його приміщення.
Після того, як 15 жовтня 2005 року в Києві, під час проведення демонстрації прихильників визнання ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні («Братство вояків УПА», УНА-УНСО, Спілка офіцерів України) та контрдемонстрації противників ОУН-УПА (ПСПУ, «Прорив»), органи міліції та КМДА не змогли забезпечити громадський порядок та реалізацію права на мирні зібрання для обох сторін (навіть тоді, коли обидві групи демонстрантів заздалегідь попередили про свій намір провести свої заходи), і на Хрещатику відбулися сутички між демонстрантами, Міністр внутрішніх справ Юрій Луценко звернувся до Верховної Ради України, а керівник київської міліції Віталій Ярема – до Київради з пропозицією встановити 10-денний термін для подачі повідомлень про проведення зібрань. Ці пропозиції відповідають згаданому вище Указові Президії Верховної Ради СРСР від 1988 року, але суперечать рішенню Конституційного Суду України від 19 квітня 2001 року, у якому вказано: «Тривалість строків завчасного сповіщення має бути в розумних межах і не повинна обмежувати передбаченого статтею 39 Конституції України права громадян на проведення зборів, мітингів, походів і демонстрацій. Такі строки мають слугувати гарантією реалізації цього права громадян».
Очевидно, що термін у 10 днів не дає можливості громадянам оперативно відреагувати на суспільно важливі події, які відбуваються в країні. Наприклад, на «зняття з виборів» кандидата напередодні виборів, спробу перевороту (як, наприклад, під час ГКЧП), і т.п.
Окрім того, чиновники МВС запропонували запровадити відповідальність організаторів (тих, хто подав повідомлення про зібрання) за порушення, які вчинили учасники зібрань. Тобто фактично МВС задля полегшення своєї роботи з виявлення порушників громадського порядку запропонувало ототожнити поняття «організатор мітингу» та «організатор порушення чи злочину».
Навіть попри те, що така новела в законодавстві дозволила б притягати до відповідальності організаторів мітингів у тому разі, коли громадський порядок порушили люди, які не мають жодного відношення до організаторів мітингу (або, наприклад, люди, які з провокативною метою бажають зірвати проведення зібрання), така постановка питання неприпустима з правової точки зору, бо суперечить принципу індивідуальної відповідальності й, по суті, запроваджує принцип «кругової поруки».
2. Огляд порушень права на свободу мирних зібрань
за 2005 рік
2.1. Загальна оцінка порушень
Протягом 2005 року в Україні відбулися масові порушення права на мирні зібрання з боку місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, органів внутрішніх справ та судів першої інстанції.
Низка пікетів, мітингів та демонстрацій (у більшості випадків – заходи опозиції) були безпідставно заборонені в судовому порядку. Деякі мітинги та наметові містечка були розігнані без жодного рішення суду. Для розгону мітингів та походів міліція застосовувала силу, у результаті чого учасники мітингів отримали фізичні травми.
У кількох випадках учасники мирних зібрань були атаковані людьми, які не мали відношення до міліції (працівники приватних охоронних структур, політичні опоненти). У більшості таких випадків правоохоронці залишалися бездіяльними.
Низка організаторів та учасників мирних заходів зазнали адміністративних переслідувань.
За фактами блокування адміністративних будівель та транспортних магістралей з боку учасників акцій протесту – прихильників обох головних кандидатів у Президенти на виборах 2004 року – порушено дві кримінальні справи. Відкриту наприкінці 2004 року кримінальну справу за блокування Хрещатика – головної вулиці Києва – та адміністративних будівель прибічниками теперішнього Президента України Віктора Ющенка під час помаранчевої революції було закрито на початку 2005 року. Натомість на початку 2005 року, після інавгурації нового Президента Ющенка, було відкрито кримінальну справу проти прибічників нинішнього опозиційного лідера Віктора Януковича, які заблокували автомобільну дорогу біля міста Армянська під час «автопробігу дружби», організованого прибічниками Ющенка. На даний момент ця справа розглядається в суді.
На відміну від 2004 року, коли порушення свободи зібрань були зафіксовані практично в усіх регіонах України, протягом 2005 року в деяких регіонах таких порушень не було зафіксовано взагалі. Наприклад, у Сумській області (яка була одним з «рекордсменів» у порушенні свободи зібрань протягом 2004 року), а також у Луганській, Харківській, Чернігівській, Волинській та Львівській областях. Натомість у низці регіонів кількість таких порушень значно збільшилась. Зокрема, у містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим, у Закарпатській, Дніпропетровській, Донецькій та Одеській областях.
Загалом протягом 2005 року в Україні відбулося менше масових зібрань, ніж 2004 р., меншою була й кількість їх учасників. Проте зменшення кількості мітингів і демонстрацій 2005 року відбулося лише тому, що статистика зібрань 2004 року в Україні враховувала масові мітинги і демонстрації, які в листопаді – грудні, під час Помаранчевої революції відбувалися на всій території України.
За даними Департаменту громадської безпеки Міністерства внутрішніх справ, за останні десять років в Україні кількість масових акцій збільшилась у 16 разів. Тільки протягом перших шести місяців 2005 року було зареєстровано майже 80 тисяч масових акцій, що на 27,5 відсотків більше, ніж за відповідний період 2004 року. За останні ж півроку 2005 року кількість мітингів була значно меншою, ніж за той же період 2004 р. (через Помаранчеву революцію). Протягом 2005 року за даними Департаменту на території країни відбулося понад 124,4 тис. масових заходів за участю 63 млн. громадян. Для забезпечення охорони громадського порядку і безпеки під час масових заходів та інших акцій залучалося понад 1 млн. працівників органів внутрішніх справ. За порушення організації та проведення масових заходів протягом 2005 року притягнуто до адміністративної відповідальності 40 організаторів та активних учасників заходів.
Можна стверджувати, що в Україні є стійка тенденція: з кожним роком усе більше й більше громадян користуються своїм правом на зібрання.
Якщо ж оцінювати тенденції порушень свободи зібрань, то слід зазначити, що попри зменшення кількості зібрань порівняно з 2004 роком, 2005 року в Україні зафіксовано більше фактів порушень права на мирні зібрання, ніж 2004 року. І абсолютна більшість цих порушень стосувалась опонентів діючої влади.
2.2. Особливості порушень прав громадян
під час проведення святкових, спортивних
та концертних заходів
2005 року, як і 2004 р., найбільше учасників зібрали масові заходи, присвячені тій чи іншій святковій або знаменній даті й ті, які відбувалися в дні державних або релігійних свят, а також спортивні та концертні заходи: Новий Рік, інавгурація Президента Ющенка, Великдень, День перемоги, День незалежності. Усі ці зібрання організовувалися і відбувалися за участю представників центральних або місцевих органів влади і пройшли практично без ексцесів. Натомість, на відміну від 2004 року, коли спортивні та концертні заходи проходили загалом спокійно, 2005 зафіксовано кілька інцидентів під час таких заходів.
Так, 29 травня під час фінального матчу Кубку України з футболу на столичному стадіоні «Олімпійський» після того, як один із глядачів запалив димову петарду, міліція кинулася бити палицями всіх без виключення глядачів сектора, не виключаючи жінок та дітей. Після завершення матчу глядачі близько 2-х годин провели в оточенні міліції, не маючи змоги навіть випити води в 30-градусну спеку. Далі їх було піддано процедурі примусового запису «свідчень» на відеокамеру.
УГСПЛ 13 червня звернулася до МВС із відкритим листом з приводу цих подій з вимогою належно розслідувати ці факти, вказавши, що дії міліції були явно не пропорційні загрозі громадського порядку.[5] Невдовзі МВС публічно відповіло, що міліція діяла у відповідності із законодавством України і порушень з її боку не виявлено.[6]
18 серпня ялтинська місцева влада відмовилася надати майданчик для концерту гурту «Грін грей», який мав відбуватися в ході музичного туру «Наше право». Приводом для заборони концерту стало те, що недалеко від майданчика, на якому хотіли виступати музиканти, мав проходити інший захід. На думку самих музикантів, причина заборони – те, що вони в ході туру збирали підписи громадян проти «дискримінації» російської мови.
2.3. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань
з вимогами політичного характеру
Іншу категорію масових заходів являли собою політичні зібрання – ті, які проводились політичними організаціями або під політичними гаслами. Наймасовішими з них були акція «За Україну без Ющенка» (Донецьк, серпень), демонстрації «за» та «проти» визнання ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні (Київ, 15 жовтня), відзначення річниці «Жовтневої революції» (Київ, 7 листопада), відзначення річниці Помаранчевої революції (Київ, 22 листопада). Велику кількість політичних зібрань (щоправда, з меншою кількістю учасників, ніж у названих вище заходів) складали пікети з вимогою звільнення затриманих напередодні представників опозиції, зокрема голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова (член Партії Регіонів) та екс-голови Закарпатської обласної державної адміністрації Івана Різака (член Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) (СДПУ(о)).
У багатьох випадках суди першої інстанції за поданням органів місцевого самоврядування забороняли мітинги опозиції, а кілька опозиційних зібрань були розігнані, наприклад:
– 30 січня наметове містечко Прогресивної соціалістичної партії України (ПСПУ) у Дніпропетровську,
– 9 квітня наметове містечко прихильників екс-мера Одеси Руслана Боделана,
– 7 травня наметове містечко ПСПУ та партії «Держава» у Севастополі,
– 15 і 20 червня наметове містечко СДПУ(о) в Ужгороді,
– 24 серпня демонстрація учасників акції «За Україну без Ющенка» у Донецьку,
– 22 листопада мітинг партії «Братство» у Києві.
У деяких випадках (Севастополь і Донецьк) опозиційні зібрання були розігнані без відповідних рішень суду.
Слід відзначити, що зафіксовано також порушення права на мирні зібрання і щодо провладних угруповань. Зокрема, 12 квітня Жовтневий районний суд Полтави заборонив представникам Народного руху України, партії «Батьківщина» та Соціалістичної партії України (урядові партії) проводити безстрокову акцію з вимогами перевиборів полтавського міського голови, а 27 жовтня Бабушкінський райсуд Дніпропетровська за поданням міської ради заборонив місцевому відділенню Народного Союзу «Наша Україна» проводити в центрі міста заходи, присвячені річниці Помаранчевої революції. Втім, навіть попри рішення суду, жодного зібрання провладних партій чи організацій протягом 2005 року розігнано не було і вони провели свої заходи без ексцесів.
Загалом, на відміну від 2004 року, коли найбільша кількість порушень стосувалася зібрань із соціальними вимогами, 2005 року саме щодо політичних зібрань було зафіксовано найбільшу кількість порушень права на мирні зібрання.
2.4. Особливості порушень прав учасників мирних зібрань
з вимогами соціального характеру
Ще одна категорія зібрань – зібрання із вимогами соціального характеру. Організаторами таких зібрань є, як правило, громадські неполітичні організації. Протягом 2005 року у своїй більшості такі мітинги і пікети були заходами протесту проти незаконної, на думку їх учасників, забудови міст. Найбільше таких мітингів відбулося в Києві, але такі мітинги відбувалися й в інших містах України (наприклад, протест проти забудови берега озера Чешка в Сумах).
Також до зібрань соціального характеру слід віднести і пікетування Економіко-правового технікуму при Міжрегіональній академії управління персоналом (МАУП) громадською організацією Центр для геїв і лесбійок «Наш світ» з протестом проти виключення студента через його сексуальну орієнтацію, мітинги екологічного характеру, а також продовження акції SOS, яка з’явилась ще 2003 року і є акцією громадян, які домагаються відновлення справедливості у такому вигляді, як вони її розуміють (наприклад, велику частину учасників цієї акції складають батьки незаконно засуджених, як вони вважають, дітей).
Учасників «соціальних» зібрань було найменше порівняно з учасниками інших зібрань, але щодо їх учасників також було застосовано силу з боку «охоронців порядку». Передусім причиною цього є, напевне, те, що протест проти забудови міст є, насамперед, протестом проти політики місцевої влади. І в Києві, де таких протестів було протягом 2005 року найбільше (організатором таких акцій була громадська організація Форум порятунку Києва та ініціативні групи мешканців прилеглих до будівництва будинків), на перший план висувалася вимога відставки мера Києва Олександра Омельченка, тобто вимога, по суті, політична. Це, очевидно, відбулося через загальну політизацію суспільного життя в Україні (через що, до речі, збільшилась кількість «політичних» мітингів порівняно із мітингами «соціальними»), а також через наближення загальних виборів (у тому числі виборів органів місцевого самоврядування), які відбулися 26 березня 2006 року.
Так, мітинги і пікети Форуму порятунку Києва в кількох випадках (наприклад, 24 лютого на Печерську та 7 червня на Троєщині) були розігнані без відповідних рішень суду працівниками приватних охоронних фірм. Присутня поруч міліція в хід подій не втручалася.
Також у 2005 році, як і в 2004, київські міліціонери розігнали учасників акції SOS, які висували суто соціальні вимоги. 13 вересня 2005 року міліція, посилаючись на рішення Печерського райсуду столиці від 7 вересня, зруйнувала наметове містечко, встановлене біля приймальні Президента України громадянами, які вимагають перегляду рішень судів, за якими, на їхню думку, незаконно позбавили їх житла або ув’язнили їхніх родичів. За словами мешканців містечка, під час ліквідації містечка міліція та судові виконавці не пред’явили рішення суду та брутально побили кількох пікетувальників. Зокрема, одну жінку-пенсіонерку із черепно-мозковою травмою забрано до лікарні. Як стверджують пікетувальники, при ліквідації наметового містечка було забрано особисті речі, документи, гроші та мобільні телефони учасників акції.
Нагадаємо, що 15 травня 2004 року пікет учасників акції SOS біля Верховної Ради України був також розігнаний київської міліцією. У більшості тоді постраждали ті ж самі люди, що й 13 вересня 2005 року.
Представники київської міської влади разом з працівниками міліції намагалися чинити перешкоди Центрові для геїв і лесбійок «Наш світ» у проведенні протестної акції проти виключення студента з МАУП через його сексуальну орієнтацію. Завчасно повідомивши КМДА про намір провести таку акцію, «Наш світ» за добу до проведення акції отримав факсимільне повідомлення за підписом заступника міського голови Києва В. В. Ільгова. У листі значилось: «За результатами розгляду (повідомлення про акцію – авт.) повідомляємо, що до Київської міської державної адміністрації надійшло повідомлення про проведення іншого масового заходу, який збігається у місці і часі з запланованою Вами акцією. Враховуючи викладене, проведення зазначеного заходу не є можливим». Тобто, всупереч Конституції, київська міська влада взяла на себе функцію заборони зібрань.
Далі, 17 травня, під час пікетування Економіко-правового технікуму при МАУП, люди в цивільному намагались відтіснити представників «Нашого світу» від приміщення технікуму. Джерело, пов’язане із МАУП, повідомило, що це були представники Солом’янського райвідділу міліції Києва. У той же час у приміщенні технікуму відбувалась досить агресивна акція противників гомосексуалістів. Пікет протесту проти гомофобії таки відбувся. Агресію з боку організаторів і учасників акції їх опонентів стримувала лише присутність телеоператорів.
2.5. Судові обмеження права на свободу мирних зібрань
У всіх випадках, які були проаналізовані Інститутом «Республіка», рішення українських судів про обмеження права на мирні зібрання, ухвалені 2005 року, були безпідставними або ґрунтувалися на неконституційних підставах. Зокрема, вони ґрунтувалися:
1. На рішеннях органів місцевого самоврядування, які суперечать Конституції України. Так, Бабушкінський райсуд Дніпропетровська 17 січня на підставі «Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську», затвердженого рішенням міськвиконкому від 21 серпня 2003 року, заборонив наметове містечко ПСПУ (30 січня це наметове містечко було демонтоване). 22 квітня той же суд на тих же підставах заборонив мітинг СДПУ(о) (мітинг опозиціонери таки провели, але були оштрафовані за рішенням того ж Бабушкінського суду на 85 гривень за використання звукопідсилюючої апаратури).
2. На положеннях про «малі архітектурні форми». Наприклад, 1 березня Ворошилівський районний суд Донецька на підставі рішення міськради про «малі архітектурні форми», ухваленого 2004 року, заборонив прихильникам Віктора Януковича встановлювати намети на центральній площі міста. Опозиціонери виконали рішення суду і згорнули свої намети.
3. На тих підставах, що «обмеження щодо реалізації цього права може встановлюватися судом відповідно до закону і лише в інтересах... громадського порядку, для охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей» (стаття 39 Конституції України). Відповідно до проведеного Інститутом «Республіка» моніторингу ми мусимо заявити, що всі судові рішення, ухвалені таким чином, не мали тих підстав, на які посилалися судді у своїх рішеннях.
Наприклад, 7 квітня Печерський районний суд задовольнив заяву Київської міськдержадміністрації про демонтаж наметового містечка, встановленого представниками громадської організації «Нова генерація» біля будівлі Генеральної прокуратури України (вулиця Різницька в Києві) на знак протесту проти затримання голови Донецької обласної ради Бориса Колесникова. Суд послався на висновок експертизи, яка встановила, що рівень шуму в одному з кабінетів генпрокуратури на другому поверсі перевищує допустиму норму, а також скарги мешканців сусідніх будинків, яким наметове містечко заважало пересуватися вулицею (на думку суду ці факти свідчили про порушення прав громадян з боку мешканців наметового містечка). Після цього «Нова генерація» припинила акцію.
14 червня Ужгородський міськрайонний суд задовольнив заяву Ужгородського міськвиконкому про заборону розміщення наметового містечка, встановленого місцевою організацією Української соціал-демократичної молоді 16 травня біля будівлі облдержадміністрації на знак протесту проти затримання екс-губернатора Закарпаття Івана Різака. У рішенні суду конституційні положення про «охорону здоров’я населення» та «громадський порядок» були потрактовані в оригінальний спосіб. На думку міськвиконкому і суду під час функціонування наметового містечка існує «загроза життю мешканців наметового містечка та загроза порушення громадського спокою». Засідання суду відбулося без представників відповідача (УСДМ), якого навіть не було повідомлено про час і місце розгляду справи.
Зафіксовано випадок, коли суд виніс не рішення, а ухвалу про заборону проведення зібрання ще до розгляду справи про таку заборону по суті. 8 квітня суддя Приморського районного суду Одеси виніс ухвалу, згідно з якою наметове містечко прихильників екс-мера міста Руслана Боделана, розташоване на Думській площі, мало припинити своє існування до розгляду по суті заяви міськвиконкому, очолюваного на той час провладним мером Едуардом Гурвіцем, який просив заборонити акцію прихильників Боделана. Після того, як вранці 9 квітня судові виконавці зачитали мешканцям містечка цю ухвалу, група людей, які за словами мешканців містечка належать до організацій, що підтримують Президента Ющенка та мера Гурвіца, заходилася трощити містечко. Під час сутички були викрадені особисті речі та документи громадян. Багатьох учасників акції протесту затримано міліцією. Тих з них, які мешкають поза Одесою, міліціонери примушували залишити місто.
У той же час слід відзначити позитивні тенденції, які з’явилися у ставленні судів до свободи зібрань 2005 року. Деякі суди, навіть ті, які раніше безпідставно обмежували свободу зібрань, почали виносити рішення у відповідності до Конституції.
Так, Бабушкінський райсуд Дніпропетровська, який 17 січня, 22 квітня та 27 жовтня забороняв проведення зібрань на підставі згаданого рішення міськвиконкому від 21 серпня 2003 року, уже 7 листопада відмовив у задоволенні позовних вимог виконкому Дніпропетровської міськради, який просив суд «про обмеження права на проведення масового заходу» ініціативній групі ринку «Озерка» на тій підставі, що «місце проведення масового заходу суперечить Положенню про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську... від 21.08.2003р. № 2207» (ініціативна група «Озерки» збиралася розпочати безстрокове голодування біля будівлі міськвиконкому). Бабушкінський райсуд уперше у своїй практиці не взяв до уваги Положення про проведення масових заходів у м. Дніпропетровську, натомість розглянув ситуацію з точки зору положень статті 39 Конституції України. Суд у своєму рішенні вказав: «Будь-яких доказів, що голодування п’яти жінок під стінами виконкому може створити реальну небезпеку заворушень чи злочинів, загрозу здоров’ю населення або правам та свободам інших людей (все перелічене – підстави для судової заборони мітингів, викладені у частині другій статті 39 Конституції України – авт.) представниками позивача суду не надано».
У свою чергу Шевченківський райсуд Києва 19 квітня ухвалив рішення, яке містить кілька концептуальних положень щодо свободи зібрань. Райсуд відмовив КМДА у задоволенні заяви «про встановлення обмежень Всеукраїнській молодіжній організації «Союз молоді регіонів України» проводити з 09.04.2005 з 9-00 цілодобове пікетування в Маріїнському парку навпроти адміністративної будівлі Кабінету Міністрів України із встановленням наметів, використанням звукопідсилюючої техніки, розведенням багаття» і при цьому вказав, що
1) «намети не є «архітектурною формою» і отримання дозволу на їх встановлення законом не передбачено»;
2) «всі питання щодо забезпечення громадського порядку, прав і свобод інших людей, покладено саме на заявника (тобто, органи влади, в даному випадку – КМДА – авт.), а не на організаторів цих масових заходів». Тобто, український суд фактично запровадив практику Європейського суду з прав людини, відповідно до якої держава має позитивні зобов’язання щодо охорони зібрань, а саме – зобов’язання захищати збори, їх учасників, та права інших людей під час проведення зібрань. Окрім того, суд фактично визнав безпідставними вимоги керівників силових структур України встановити відповідальність організаторів зібрань за дотримання громадського порядку учасниками зібрань;
3) «за своїм змістом усі масові громадські заходи як загальнодержавні, так і регіональні (мітинги, походи, демонстрації тощо) незалежно від того, ким вони проводяться: органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, громадськими організаціями, партіями чи окремими громадянами – у тій чи іншій мірі порушують права та свободи інших осіб. Ці порушення можуть полягати в забороні чи обмеженні руху транспорту, обмеженні роботи торгівельних та інших підприємств, перевищенні допустимих шумів тощо... Тому створення додаткових незручностей для громадян, підвищеність шуму не може бути правовою підставою для звернення з вимогами про обмеження прав і свобод громадян на мирні зібрання». Таким чином, уперше український суд визнав безпідставною практику заборони зібрань під приводом того, що ці зібрання занадто шумні чи створюють незручності для громадян, які не беруть участі у цих зібраннях.
У жовтні той же Шевченківський райсуд Києва не задовольнив заяву КМДА, яка просила заборонити мітинги як прихильників, так і противників визнання ОУН-УПА воюючою стороною в Другій світовій війні на тій підставі, що ці мітинги мали відбутися одночасно в одному й тому ж місці (уранці 15 жовтня на Хрещатику). Таким чином, український суд фактично визнав незаконною домінуючу до цього часу в країні практику заборони контрдемонстрацій.
Утім, київська міліція не змогла запобігти сутичкам між політичними опонентами 15 жовтня і, мабуть, тому вже 21 листопада Шевченківський райсуд задовольнив заяву КМДА і заборонив партії «Братство» проводити 22 листопада мітинг на Європейській площі – за кількасот метрів від Майдану Незалежності, де на той час мали проходити державні урочистості з нагоди річниці Помаранчевої революції за участю Президента Ющенка. Щодо проведення цих урочистостей КМДА жодних претензій не мала. Підставою для заборони знову ж таки стала небезпека (на думку КМДА й суду) сутичок між політичними опонентами. На підставі цього рішення суду представники «Братства» були із застосуванням сили затримані 22 листопада біля приміщення Кабінету Міністрів України – за кількасот метрів від Європейської площі – місця, де мав відбутися мітинг.
15 липня Балаклавський районний суд міста Севастополь створив дуже «цікавий» прецедент, «обмеживши право» однієї з партій (партія «Держава», яка встановила «блокпост» під гаслом «Війська НАТО не пройдуть!») проводити будь-які зібрання на території Балаклавського району Севастополя. Термін дії «обмеження права» у судовому рішенні вказано не було. Це рішення суду грубо порушує українську Конституцію, яка забороняє дискримінацію громадян за політичними поглядами і не передбачає обмеження свободи зібрань безстроково.
У багатьох випадках українські суди, розглядаючи справи щодо свободи зібрань, порушували низку процесуальних норм. Так, Бабушкінський райсуд Дніпропетровська провів своє засідання 22 квітня в присутності лише однієї сторони – представника Дніпропетровського міськвиконкому, який просив заборонити мітинг СДПУ(о) з вимогами відставки мера міста Івана Куліченка й за відсутності представника організаторів мітингу. Відтак суд вислухав лише аргументи влади, чим порушив принципи неупередженості та змагальності.
Без представників акції SOS також відбулося засідання Печерського райсуду столиці 7 вересня. Суд заборонив учасникам акції встановлювати наметове містечко біля приймальні Президента України Віктора Ющенка. На підставі цього рішення міліціонери 13 вересня це наметове містечко зруйнували. До самого моменту розгону цього зібрання учасники SOS не здогадувалися про існування рішення суду про заборону їхньої акції.
У багатьох випадках суд знехтував презумпцією невинуватості: рішенням судів обмежено права громадян – тобто покарано – не за реальні порушення, а за «ймовірність» (на думку позивачів і суду) порушень, інакше кажучи, за порушення, які громадяни не здійснили. Саме на цих підставах Шевченківський районний суд столиці 21 листопада задовольнив заяву КМДА і заборонив партії «Братство» проводити мітинг на Європейській площі – за кількасот метрів від Майдану Незалежності, де на той час мали проходити державні урочистості з нагоди річниці Помаранчевої революції за участю Президента Ющенка.
Звичайно, кожна демонстрація, марш чи інший такий захід спричиняє масу проблем владі. Проте Європейський суд з прав людини підтвердив, що під даною статтею розуміються позитивні зобов’язання держави захищати тих, хто реалізовує своє право на мирні збори від насильства супротивників, зокрема, від контрдемонстрації (справа організація «Платформа «Лікарі за життя» проти Австрії, 1985, параграфи з 65 по 72). Оскільки обидві сторони здійснюють тотожне право, що забезпечується статтею 11 Європейської Конвенції, то коли одна зі сторін має на меті зруйнувати активність іншої, то влада перш за все повинна забезпечити право тих, хто здійснює своє зібрання мирно:
«Будь-яка демонстрація може дратувати чи ображати тих, хто виступає проти ідей чи вимог, на підтримку яких вона проводиться. Проте в її учасників, тим не менш, повинна бути можливість проводити її без побоювання застосування щодо них фізичної сили з боку супротивників: такі побоювання завадили би виражати свої думки щодо суспільноважливих питань. У демократичному суспільстві право на проведення контрдемонстрації не може зумовлювати обмеження права на демонстрацію. Виходячи з цього, забезпечення істинної, ефективної свободи проведення мирних зібрань не може полягати лише в утриманні влади від втручання: чисто негативна концепція ролі держави суперечить предмету та меті статті 11,» – зазначено у вказаному вище рішенні Європейського суду з прав людини.
З огляду на це значно поширена практика заборони мирних зібрань лише на підставі того, що на одному й тому самому місці будуть проводитися мирні зібрання двох протилежних сторін не може бути підставою для обмеження права на мирні зібрання. Таку практику можна вважати такою, що суперечить європейським стандартам.
Рішення про обмеження права на мирні зібрання, як правило, приймаються в переддень проведення масових зібрань, що не залишає організаторам можливості оскаржити рішення районних судів у апеляційному порядку до початку заходу, тобто фактично позбавляє їх можливості поновити своє конституційне право на мирні зібрання.
2.6. Переслідування організаторів та учасників
мирних зібрань
Відповідно до вимог статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод і практики Європейського суду з прав людини переслідування осіб за їхню участь чи організацію ними мирних зібрань є порушеннями права на свободу мирних зібрань.
Протягом 2005 року зафіксовано чимало фактів безпідставних затримань учасників зібрань, а також переслідувань організаторів зібрань уже після проведення зібрань. В усіх випадках переслідування стосувалися опонентів влади на загальноукраїнському чи місцевих рівнях.
13 травня біля будівлі Київської міської держадміністрації представники київської міліції затримали координатора пікетування протесту проти відстрілу бродячих тварин Віталія Черняхівського. Йому закидали псування комунального майна. У Черняхівського відібрано фотоапарат. Втім жодних офіційних звинувачень Черняхівському пред’явлено не було.
Уже влітку Віталія Черняхівського, одного з лідерів громадської організації Форум порятунку Києва та організаторів мітингів проти забудови столиці, яку проводив київський міський голова, міліціонери затримали після прес-конференції, на якій Черняхівський критикував політику київського мера. За рішенням Шевченківського райсуду Черняхівського було піддано адміністративному арешту за те, що він, начебто, вживав нецензурну лексику в громадському місці. Проте вже наступного дня внаслідок тиску громадських організацій та після протесту прокурора міста Києва Черняхівського було звільнено. Також проти нього була порушена кримінальна справа за явно надуманими обставинами. УГСПЛ надала адвоката для захисту Черняхівського, завдяки чому він залишився на волі, а кримінальне звинувачення було загальмоване.
2.7. Бездіяльність правоохоронних органів під час нападів
на учасників мирних зібрань
Попри те, що представники правоохоронних органів безпосередньо у багатьох випадках не застосовували сили проти учасників мирних зібрань, у кількох випадках ці учасники були атаковані представниками комунальних служб, приватних охоронних фірм, політичними опонентами або просто невідомими і зазнали тілесних ушкоджень. При цьому міліціонери не втручалися у події і не припиняли порушень громадського порядку.
Так, уночі проти 30 січня в Дніпропетровську група осіб, серед яких були представники комунальних служб міста та «Молодіжного штабу Ющенка» під керівництвом начальника управління внутрішньої політики міськвиконкому пана Квітки, зруйнували наметове містечко, встановлене прихильниками колишнього кандидата в президенти Януковича на площі Леніна. Під час інциденту нападники викрали особисте майно мешканців містечка. Представники міліції не втручалися і спокійно спостерігали за сутичкою.
24 лютого в Києві наметове містечко противників забудови центра міста на вулиці Старонаводницькій було атаковане представниками однієї з охоронних фірм. Четверо мешканців містечка потрапили до лікарні. Судового рішення про ліквідацію наметового містечка на існувало. Міліція спокійно спостерігала за сутичкою.
7 травня в Севастополі група українських військових за командою своїх офіцерів атакувала наметове містечко, встановлене членами ПСПУ та партії «Держава» 4 травня на пристані на знак протесту проти присутності в севастопольському порту німецького військового корабля. Громадяни Валерій Іванов та Василь Шарейко отримали травми. Представники міліції, які знаходились поруч, не реагували на прохання членів ПСПУ їх захистити і не втрутились у події.
7 червня в Києві мешканці будинків, розташованих на розі проспекту Маяковського та вулиці Каштанової на Троєщині, у більшості своїй – сім’ї учасників ліквідації чорнобильської аварії, заблокували під’їзні шляхи до майданчика, де приватне підприємство «Рубін» розпочало будівництво спортивно-оздоровчого комплексу. Учасники блокування мали на руках рішення суду про зупинку будівництва. У відповідь працівники недержавної охоронної фірми «Спрут» застосували до пікетувальників палиці та слізогінний газ. Присутні на місці події міліціонери не втручалися. Пікетувальники отримали численні ушкодження.
19 липня у Севастополі агресивно налаштовані представники проросійських організацій з російськими прапорами накинулися на студентів з громадської організації «Студентське братство», які протестували проти порушення Чорноморським флотом Російської Федерації (ЧФ РФ) українського законодавства, зірвали українські прапори і з застосуванням насильства прогнали їх від штабу ЧФ РФ. Українська міліція не втручалася в перебіг подій.
19 листопада керівництво арт-клубу «Торба», який знаходиться в київському районі Виноградар, повідомило Подільське районне відділення міліції, що під час концерту литовського рок-гурту «Toro Bravo», який співає пісні антифашистського спрямування, можуть виникнути конфлікти із місцевими «скінхедами». У відповідь міліція запропонувала відмінити концерт, а за інформацією свідків попросила від керівництва клубу суму в $700 за охорону концерту. Коли ж концерт закінчився, на музикантів та слухачів напали понад 20 «скінхедів» з металевими прутами, цеглинами та пляшками в руках. Кількадесят громадян отримали значні ушкодження і потрапили до лікарні. Міліція з’явилася за 10 хвилин після закінчення бійки. Нікого зі «скінхедів» не було затримано. Кримінальну справу за фактом побиття людей відкрито лише на початку 2006 року після численних публікацій у пресі.
3. Висновки та рекомендації
Незважаючи на відсутність національного законодавства, суди переважно не застосовують практику Європейського суду з прав людини, а використовують норми, встановлені неконституційними рішеннями місцевих влад. Внаслідок чого більшість рішень національних судів, особливо першої інстанції, суперечать статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод.
Утім, мусимо констатувати позитивну тенденцію щодо рішень судів, що стосуються свободи зібрань, яка намітилася 2004 року і отримала свій розвиток 2005 року. Суди першої інстанції (наприклад, Галицький райсуд Львова, Шевченківський райсуд Києва, Бабушкінський райсуд Дніпропетровська), навіть ті, які на неконституційних підставах (наприклад, на положеннях органів місцевого самоврядування про масові заходи, на положеннях про «малі архітектурні форми») раніше забороняли мітинги, 2005 року почали обґрунтовувати свої рішення виключно на конституційних засадах і відмовляти місцевим владам у задоволенні заяв про заборону мітингів.
Місцеві органи влади, правоохоронні органи та переважна більшість судів тлумачать термін про завчасне сповіщення дуже широко. На думку багатьох з них, цей термін має бути не менше 10 днів, що застосовувалося в СРСР. Конституційний Суд визначив, що конкретні строки мають бути визначені законом і мають служити гарантією реалізації права.
Зрозуміло, що не суперечить європейській практиці норма про обов’язок організаторів попереджувати владу про проведення публічних мирних зборів, проте, очевидно, такі строки мають бути розумними та гнучкими. Як показує досвід, адміністративна та судова практика часто порушує ці вимоги і неправомірно обмежує права громадян. У більшості рішень судів, якими було обмежено право громадян на мирні зібрання, підставою для таких обмежень була подача організаторами масових заходів повідомлень про них не в строк, визначений рішенням місцевих рад.
Таким чином, адміністративна практика, яка фактично склалася в Україні, забороняє проведення спонтанних мирних зібрань, актуальність у проведенні яких може зникнути за декілька днів. Це, у свою чергу, не відповідає європейським стандартам з прав людини.
Суди першої інстанції в більшості випадків задовольняють подання органів влади щодо заборони проведення мирних зібрань. Апеляційне ж оскарження «автоматичних» рішень судів першої інстанції розглядається декілька місяців, що унеможливлює ефективний захист порушеного права та його відновлення. При цьому неможливо вимагати відшкодування шкоди за винесення судами таких рішень, оскільки неправомірні рішення судів першої інстанції переважно скасовуються апеляційними судами.
Констатуємо наявність великої кількості судових рішень про заборону мирних зібрань напередодні їхнього проведення, що унеможливлює оскарження такого рішення, а також перенесення такої акції, що створює додаткові конфлікти.
Держава в особі правоохоронних органів (міліції) не виконує позитивних зобов’язань країни у відповідності до статті 11 Європейської конвенції, зокрема щодо створення умов для проведення мирних зібрань і забезпечення правопорядку. При найменшій, навіть умовній, загрозі порядку, суди забороняють такі заходи, особливо коли це стосується демонстрації чи інших масових акцій опозиції.
Слід також зазначити, що правоохоронні органи часто застосовують надмірну силу щодо розгону мирних зібрань, застосовуючи до мирних людей непропорційні до наявної загрози заходи примусу.
Загалом влада не може встановлювати загальну заборону проведення мирних зібрань у тих чи інших місцях. Адміністративна практика в Україні показує, що органи місцевого самоврядування приймають окремі нормативні акти (що, до речі, не належить до їхньої компетенції та суперечить Конституції України), якими забороняють проведення будь-яких публічних масових мирних акцій у центрі населеного пункту. При цьому вони відводять місця для проведення мітингів і демонстрацій на околицях міста чи стадіонах, що суперечить самій сутності права на мирні зібрання.
З огляду на це необхідно законодавчо запровадити правові засоби захисту на мирні зібрання.
Рекомендації:
1. Розробити інструкції для правоохоронних органів, які б регламентували їх поведінку під час проведення мирних зібрань.
2. Провести навчання працівників спеціальних підрозділів та патрульно-постової служби правоохоронних органів з метою забезпечення ними громадського порядку при проведенні мирних зібрань, охороні учасників мирних зібрань, а також підстав і умов використання ними спеціальних засобів і фізичної сили, а також забезпечити незалежний контроль за реалізацією їхніх повноважень під час проведення мирних зібрань.
3. Перекласти українською мовою рішення Європейського суду з прав людини за статтею 11 Європейської конвенції захисту прав людини та основних свобод, що стосуються свободи мирних зібрань та передати ці переклади в усі місцеві та апеляційні суди.
4. Ураховуючи практику Європейського суду з прав людини, розробити навчальний курс і провести навчання суддів місцевих і апеляційних судів усіх 27 регіонів України щодо практики застосування статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини в судовій практиці щодо подань органів влади про заборону мирних зібрань.
5. Верховному Суду України доцільно узагальнити практику рішень судів у справах про обмеження права на мирні збори та демонстрації.
6. Прийняти законопроект про проведення мирних зібрань, розроблений українськими правозахисними організаціями, у якому враховується практика Європейського суду з прав людини та позитивна практика демократичних країн.
7. Органи місцевого самоврядування та державної влади повинні скасувати свої рішення щодо затвердження Положення про порядок проведення мирних зібрань та використання «малих архітектурних форм», привести інші свої рішення у відповідність до вимог Конституції України та статті 11 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Прокуратура України повинна опротестувати в судовому порядку такі рішення місцевих органів влади в разі відсутності реакції з їхнього боку.
8. Уповноваженому Верховної Ради України з прав людини доцільно більше уваги звертати на порушення місцевими органами влади та правоохоронними органами права на мирні зібрання.
9. Організаторам мирних зібрань рекомендуємо оскаржувати в судовому порядку рішення судів першої інстанції про обмеження права на мирні зібрання, а також незаконні дії правоохоронних органів. Інститут «Республіка» та Українська Гельсінська спілка з прав людина розглядають такі справи як пріоритетні при можливості надання правової допомоги.
[1] Розділ підготовлено Володимиром Чемерисом, членом правління Інституту «Республіка» та членом правління Української Гельсінської спілки з прав людини. Якщо інше не зазначено, в розділі використані матеріали Інституту «Республіка» та Української Гельсінської спілки з прав людини.
[2] Кодекс набрав чинності з 1 вересня 2005 року.
[3] «Права людини в Україні – 2004. Доповідь правозахисних організацій». Харків: Фоліо, 2005. – с.92. Доповідь доступна в Інтернеті за адресою: www.helsinki.org.ua.
[4] Проект закону доступний в Інтернеті на сторінці серверу Верховної Ради України: http://www.rada.gov.ua.
[5] Текст звернення від 13 червня доступний в Інтернеті на сайті УГСПЛ в розділі прес-релізи/звернення: http://www.helsinki.org.ua/ index.php?id=1118666950.
[6] Відповідь МВС доступна на сайті УГСПЛ: http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1119805572.