Запалити свічу

«Краще засвітити одну свічку, ніж усе життя проклинати пітьму» – цим девізом керується видатний громадський і політичний діяч, організатор самвидаву, правозахисник Михайло Горинь. До книжки увійшли його автобіоґрафічна розповідь, нариси і спогади про політв’язнів, інтерв’ю, документи, світлини, виступи, що охоплюють цілу епоху боротьби за людські права і незалежність України – від 30-х років донині.Біоґрафічна довідкаНародився 17 червня 1930 року в с. Кнісело Жидачівського р-ну Львівської обл. Його батько, Микола Михайлович (1905 – 1988), був головою сільської «Просвіти», керував районною нелеґальною ор-ганізацією ОУН, репресований польською та радянською владою. Родина матері, Стефанії Данилівни (з роду Грек, 1911 – 2003), теж була політично активною. У грудні 1944 Михайло з матір’ю був де-портований радянською владою, та по дорозі на заслання їм удалося втекти. Переховувалися в родичів по сусідніх селах. 1949, щоб не вступати в колгосп, сім’я перебралася в м. Ходорів.1949 – 1954 рр. навчався на відділенні логіки і психології Львівсь-кого університету. 1953 р. був виключений за відмову вступити в комсомол, але, завдячуючи ректорові академіку Євгену Лазаренку, відновлений. Мав зв’язки з підпіллям ОУН, виготовляв і розповсюд-жував листівки.1954 – 1961 рр. працював учителем логіки, психології, українсь-кої мови і літератури, директором шкіл, завідував районним метод-кабінетом, був інспектором Стрілківського райвно. З 1961 на нау-ковій роботі. Був одним з організаторів першої в СРСР експеримен-тальної науково-практичної лабораторії психології і фізіології праці при Львівському заводі автонавантажувачів. Автор низки методич-них розробок для вчителів, статей у галузі психології праці. Готував дисертацію, склав кандидатський мінімум.У травні 1962 р. налагодив контакти з київськими шістдесятни-ками Іваном Дзюбою, Іваном Драчем, Іваном Світличним, Дмитром Павличком та іншими. Один з організаторів і член президії Львівсь-кого Клубу творчої молоді «Пролісок» (1963). Налагодив виготовлен-ня та розповсюдження в Україні літератури самвидаву, політичної літератури, яка видавалася за кордоном.Заарештований 26 серпня 1965 року за звинуваченням у прове-денні антирадянської агітації і пропаганди (ч. 1 ст. 62 і ст. 64 Кримі-нального кодексу УРСР). 18 квітня 1966 року на закритому засіданні Львівського обласного суду в одній справі з братом Богданом Гори-нем, Михайлом Осадчим і Мирославою Зваричевською засуджений на 6 років таборів суворого режиму.Хвиля арештів 1965 року принесла в політичні табори Мордовії пожвавлення: там з’явився самвидав, був налагоджений вихід інфор-мації в Україну і за кордон. Національні групи політв’язнів консолі-дувалися в акціях протесту. За пропаганду і розповсюдження самви-даву серед в’язнів 18 липня 1967 року суд Зубово-Полянського р-ну Мордовської АРСР присудив Гориневі 3 роки ув’язнення у Володи-мирській тюрмі. Звідти він теж зумів передати в Україну інформа-цію про становище в’язнів. Тим часом Іван Гель видав самвидавом книжку М.Гориня «Листи з-за ґрат» (1971).Звільнений 26 серпня 1971 року. У Львові, де мешкала сім’я, його не прописали. Під загрозою бути звинуваченим у «дармоїдс-тві» мусив улаштуватися машиністом на будівництві хімкомбінату в Рівненській обл. З вересня 1972 працював кочегаром у котельнях Львова, з 1977 – психологом на заводі «Кінескоп». Опікувався роди-нами політв’язнів.Брав участь у виробленні основоположних документів створе-ної 9 листопада 1976 року Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (Українська Гельсінкська Група), де визначив собі місце в другому ешелоні. Після арештів засновників УГГ бере на себе видання її Інформаційного бюлетеня, підготував №№ 4-7.Упродовж 1981 року в помешканні Горинів було 6 обшуків. Під час обшуку 23 березня йому підкинули сфабрикований від імені УГГ документ у зв’язку зі справою Івана Кандиби, а 28 листопада – текст на 15 сторінках під малограмотною назвою «Соціальні дослідження механізму русифікації на Україні» (треба б «соціологічні»).3 грудня 1981 року, після 13-годинного обшуку, Горинь знову за-арештований. У слідства не було доказів проти Гориня. На знак про-тесту проти фабрикування «справи» він оголосив голодування і відмовився брати участь у попередньому розслідуванні. Десятого дня стався серцевий напад. 25 червня 1982 року М.Горинь засуджений за ст. 62 ч. 2 і ст. 179 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда та відмова дати покази у справі І.Кандиби) на 10 років позбавлення волі в таборах особливого режиму та 5 років заслання. Визнаний особливо небезпечним рецидивістом.12 листопада 1982 прибув етапом до табору ВС-389/36, с. Ку-чино Чусовського р-ну Пермської обл., де, нарешті, був прийнятий співкамерниками до УГГ. Обговорював з Юрієм Литвином пробле-му реформування УГГ, написав психологічні нариси про співка-мерників Олексу Тихого, Валерія Марченка, Юрія Литвина, про Василя Стуса.Хворів запаленням нирок, гіпертонією, аритмією. У травні 1984 року у Гориня стався інфаркт міокарда. 28 листопада 1986 року ета-пований до Львова, де після другого інфаркту його поклали до лі-карні. Повернули етапом на Урал. Улітку 1987 року стояв перед за-грозою загибелі. У зв’язку з «перебудовою» помилуваний 2 липня 1987 року, 1990 реабілітований.Уже в липні 1987 року Вячеслав Чорновіл і Михайло Горинь відновили видання машинописного журналу «Український вісник», який став органом УГГ. Восени 1987 разом з В. Чорноволом дав інтерв’ю закордонній журналістці, у зв’язку з чим влада розгорну-ла кампанію за видворення їх із СРСР. Вони звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. 11 березня 1988 ро-ку М. Горинь, Зиновій Красівський і Вячеслав Чорновіл підписали «Звернення Української Гельсінкської Групи до української та сві-тової громадськости» про відновлення її діяльности. В. Чорновіл та брати М. та Б. Горині виробили і 7 липня 1988 року на мітингу у Львові оприлюднили «Декларацію принципів Української Гельсінк-ської Спілки», створеної на основі УГГ. М. Горинь став членом Ви-конкому УГГ.11 серпня 1988 року Управління КГБ Львівської обл. винесло Гориневі офіційне попередження у зв’язку з його «антирадянською діяльністю». Його неодноразово затримувала міліція, зокрема, в Чернівецькому університеті, куди приїхав з доповіддю для студен-тів, він був заарештований на 15 діб.У вересні 1988 року М. Горинь організував і очолив Робочу групу захисту українських політв’язнів, яка увійшла до Міжнаціональногокомітету захисту політв’язнів. Він учасник декількох нарад представ-ників національно-демократичних рухів народів СРСР.Улітку 1989 Горинь працює в Києві в оргкомітеті Народного Ру-ху України за перебудову. На Установчому з’їзді (8 – 10 вересня) обраний головою секретаріату НРУ, був головою Політради і спів-головою НРУ.У березні 1990 – квітні 1994 М. Горинь – депутат Верховної Ра-ди України від Залізничного в.о. № 260 м. Львова. Працював у Ко-місії з питань суверенітету, міжреспубліканських і міжнаціональних відносин, очолював підкомісію зв’язків з українцями, що прожива-ють за межами України. Входив до Народної Ради.М. Горинь ініціював і організував найбільші загальнонаціональ-ні акції, що сприяли консолідації нації і призвели до проголошення та утвердження незалежності України: «Ланцюг єднання» між Киє-вом і Львовом 21 січня 1990 року, Свято козацької слави (Запоріжжя, літо 1990), Конґрес національних меншин (Одеса, листопад 1991), «Дитяча дипломатія» (поїздки дітей зі Східної України в Західну і навпаки на Різдво і Великдень), Ліґа партій країн Балто-Чорно-морського реґіону (1994), 50-річчя Української Головної Визвольної Ради (1994).З травня 1992 до жовтня 1995 Горинь – голова Української Рес-публіканської партії. Один із засновників Республіканської Христи-янської партії (травень 1997), член її Центрального Проводу. З груд-ня 1992 року очолював Конгрес національно-демократичних сил (КНДС). 1996 заснував Центр досліджень проблем громадянського суспільства.19 травня 2000 р. обраний Головою Української Всесвітньої Ко-ординаційної Ради (УВКР). На чолі делегацій УВКР з метою дослід-жень та співпраці з закордонним українством відвідав українські громади європейських країн, зокрема, Польщі, Росії, країн При-балтики, Словаччини, Сербії, Бельгії, а також громади Сибіру – в Тюмені, Новосибірську, на Камчатці, в Южносахалінську, Влади-востоці, про що в УВКР видана книжка «Ми – українці». Пішов у відставку посади Голови УВКР 19 серпня 2006.Дружина Ольга, з дому Мацелюх, 1952 р. за зв’язки з підпіллям була засуджена на 25 р. ув’язнення, 5 р. позбавлення громадянських прав, з конфіскацією майна, звільнена 1956 р.; донька Оксана 1964; син Тарас 1972 р. н. Брати Горині – відомі політичні діячі: Богданполітв’язень у 1965-68 рр. і народний депутат України в 1990-98 рр.; Микола – голова Львівської обласної Ради і облдержадміністрації (1992-96).У листопаді 1992 р. М. Горинь нагороджений орденом «За заслу-ги» (Польща), 1998 – українським орденом «За заслуги» ІІІ ступеня, у червні 2000 – орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня, у лис-топаді 2005 – орденом «За заслуги» ІІ ступеня, 8 листопада 2006, як член УГГ, – орденом «За мужність» І ступеня. 16 січня 2009 року «за вагомий внесок у справу консолідації ук-раїнського суспільства, розбудову демократичної, соціальної і право-вої держави та з нагоди дня Соборності України» Президент України Віктор Ющенко нагородив М. Гориня орденом Свободи.

Бібліоґрафія:І.Запалити свічу у пітьмі. Міфи, реальності і наші завдання. Статті, виступи, інтерв’ю. Упор. та ред. В. Шкляр. – К.: УРП, 1994. – 88 с.У нас була велика місія // Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк. Бунт покоління. Розмови з українськими інтелектуалами. – К.: Дух і літера, 2004. – С. 185–234.Листи з-за ґрат. – Харків: Харківська правозахисна група, «Фоліо», 2005. – 288 с., фотоіл. (Перше, машинописне видання – у самвидаві Івана Геля, 1971).ІІ.Вячеслав Чорновіл. Лихо з розуму. – Львів: Меморіял, 1991. – С. 39-52. (І вид. – 1967).Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Ук-раїнської Гельсінської групи. Редактор-упорядник Надія Світлична. Нью-Йорк. 1980–1985 рр. – 1981: 4, 5; 1982: 1-2, 2-23, 4-28, 6-1, 9-10; 1984: 4-25, 5-56; 1985: 1-24, 4-22.Георгій Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років. – К.: Либідь, 1995. – С. 10, 23, 47, 51, 55, 56, 73, 91, 94, 173, 174, 195, 198, 201.—  —Запалити свічуТарас Батенко. Свіча Михайла Гориня. Штрихи до портрета. Бібліотека журналу «Республіка». Серія: політичні портрети. – К.: УРП, 1995, № 2. – 64 с.Українська Гельсінкська Група: До 20-ліття створення. – К.: УРП, 1996. – С. 12-13.Анатолій Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. – К.: Вид.-во ім. О. Теліги. – 1998. – С. 116, 142, 146, 152, 154, 155, 156, 165, 182, 184, 262, 263, 269, 271, 274, 275.Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінк-ських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правоза-хисна група; Укладачі Є.Ю. Захаров та В.В. Овсієнко; Харків: Фоліо, 2001. – Т. 1. – 8, 14-16, 26, 31, 33, 37-40, 45, 47, 51, 64-66, 81, 172, 174; Т. 2. – 114; Т. 3 – 150, 176, 221, 239-244; Т. 4. – 221, 239-242.Борис Захаров. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956–1967). Харківська правозахисна група; Худ.-оформ. Б. Заха-ров. – Харків: Фоліо. – С. 30, 72, 80, 83-87, 89, 119, 126-127.Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Цент-ральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина 1. – Харків: Харківська правозахисна група; «Права лю-дини». – 2006. – С. 160-163.Остапа Світлана. Ми – українці: Експедиції Української Всес-вітньої Координаційної Ради: Літ.-худож. вид. / Світлана Остапа; Вступ. сл. Михайла Гориня. – К.: Вирій, 2005. – 80 с.: іл.

Борис Захаров, Василь Овсієнко